Чадний газ може утворюватися при багатьох ситуаціях. Варто знати працівникам що потрібно робити при виникненн6і ситуації, яка може призвести до утворення чадного газу та виникнення масового отруєння.
Досить часто при недотримані правил пожежної безпеки виникають осередки виділення чадного газу. Це спостерігається при загоранні легкозаймистих матеріалів та спробі їх загасити виділяються димові порції чадного газу.
Чадний газ має дуже високу здатність до зв’язування з клітинами крові, а саме гемоглобіну, блокуючи тим самим роботу клітин крові з перенесення до мозкових клітин вільного кисню.
Мета роботи – з`ясувати дії робітників та службовців при виникненні небезпеки отруєння організму людини чадним газом.
Об`єктом дослідження є дії робітників у разі виникнення отруєння чадним газом.
Предмет дослідження – виникнення та особливості реагування організму при отруєнні чадним газом.
Визначена мета передбачає вирішення деяких завдань, а саме:
– встановити причини та об`єкти виникнення чадного газу;
– охарактеризувати ступені отруєння організму людини чадним газом;
– розглянути способи та методику виконання штучного дихання;
– охарактеризувати проведення штучного дихання з використанням апаратів для відновлення дихання;
– проаналізувати дії робітників та службовців при виникненні небезпеки отруєння чадним газом.
Дана тема досить актуальна, оскільки при неправильній організації евакуації та надання допомоги по відновленню дихання людина може втратити найдорожче – життя.
1. Виникнення чадного газу
Оксид вуглецю (чадний газ) являє собою газ без кольору і без запаху. В умовах виробництва оксид вуглецю утворюється внаслідок процесів відтворення та неповного згорання. Найчастіше він утворюється у літейних, термічних цехах, кузнях, під час бурових робіт, у котельнях, особливо тих, які працюють на вугільному паливі. Оксид вуглецю є складником вихлопних газів автомобілів, тракторів тощо.
Отруєння чадним газом (окисом вуглецю) може статися на виробництві, де чадний газ використовується для синтезу ряду органічних сполук, у гаражах з поганою вентиляцією, яри витоку світильного газу або ранньому закритті пічних заслінок.
В організм людини оксид вуглецю потрапляв за законом дифузії газів. Він проходить до крові через легені внаслідок різниці парціального тиску крові та альвеолярного повітря. Чим більша ця різниця, тим більше насичується кров оксидом вуглецю.
Окис вуглецю (СО) – безбарвний і без запаху – газ. Утворюється при неповному згорянні вуглецевмісних матеріалів. Вона є найважливішою складовою частиною газів усіх пальних матеріалів, використовуваних у промисловості. У світильному газі її утримується 8–14%, доменному – до 31% – Вихлопні гази містять до 3,5% СО, при неодруженому ході двигуна – 12% – Робітники з ремонту та випробуванню моторів, льотчики, шофери й інші фахівці можуть, отруюватися окисом вуглецю, хоча іноді отруєння діагностують як викликане бензином. Найбільш важливими є генераторні гази, що містять 19% (дров'яний) і 30,5% СО (вугільний). Значна кількість окису вуглецю утвориться при вибуху вибухових речовин; у керамічній промисловості; на цегельних і цементних заводах застосовуються для сушіння гази, що містять окис вуглецю. Особливо велика небезпека в доменному виробництві, при виправленні ушкоджень газопроводів. Спостерігалися смертельні випадки на смітнику – шлаку.
Проникаючи через дихальні шляхи окис вуглецю виділяється ними без зміни. Окис вуглецю має велику спорідненість до гемоглобіну крові, утворити карбоксигемоглобін, не здатний до переносу кисню. Токсична дія газу обумовлена, з одного боку, кисневим голодуванням тканин, особливо мозковий, з іншого боку – властивою йому специфічною органотропною дією. В даний час установлено, що можливо не тільки гострі, але і хронічні отруєння.
2. Ступені отруєння чадним газом та характерні ознаки
Симптомами отруєння є головний біль, відчуття пульсації у висках, запаморочення, нудота, блювання, шум у вухах, серцебиття. Дещо пізніше з'являється м'язова слабкість, зниження сухожильних рефлексів, сонливість, затьмарення свідомості, задишка, блідість шкірних покривів, іноді яскраво-червоні плями на. шкірі. При подальшому перебуванні отруєній атмосфері дихання стає поверхневим, виникають корчі і настає смерть від паралічу дихального центру. Після надання допомоги і виведення з коми спостерігається психоз, порушення ковтання, тривалий час – м'язова слабкість.
Оксид вуглецю отруйний, він чинить вибіркову нейротоксичну (гіпоксичну) дію. Потрапляючи до організму, зв'язується з гемоглобіном, утворюючи карбоксигемоглобін, який не здатний транспортувати кисень. Внаслідок цього настає гіпоксемія, а у важких випадках – аноксія. Однак механізм дії оксиду вуглецю не вичерпується порушенням транспортування кисню.)
У присутності карбоксигемоглобіну неблокований кисень у крові посилює свою спорідненість до гемоглобіну, внаслідок чого ускладнюється відщеплення кисню від оксигемоглобіну і його віддача тканинам».
Таким чином, збільшується гіпоксемія, яка зумовлена утворенням карбоксигемоглобіну.
Великого значення в механізмі дії набуває спричинена оксидом вуглецю аноксія, тобто розлад тканинного дихання внаслідок пригнічення ферментів цитохромоксидази, каталази, фероксидази.
Внаслідок гіпоксії та гіпоксемії насамперед порушується обмін речовин, а в крові різко підвищується вміст цукру, накопичується молочна кислота, настає ацидоз.
Значні зміни відбуваються у ЦНС, а саме: гіперемія мозку, крововилив, набряк мозку та його розм'якшення.
У клінічній картині отруєння чадним газом виділяють 3 ступені важкості: легкий, середній та важкий.
У разі отруєння оксидом вуглецю легкого ступеня з'являються голошиїй біль, запаморочення, млявість, шум у вухах, порушення координації рухів, нудота, іноді блювання, біль у грудях. Під час дослідження у крові знаходять 20–30% карбоксигомоглобіну.
Якщо сталося отруєння середнього ступеня, спостерігають короткочасну непритомність, різко виражену слабкість, загальмованість, задишку, тахікардію, гіперемію обличчя, судоми. У крові визначають 30 – 35% карбоксигомоглобіну.
У важких випадках отруєння відзначають коматозний стан, неврологічну симптоматику дифузного ураження головного мозку (ригідність м'язів потилиці, маятникоподібні рухи очних яблук, судоми, виникнення патологічних рефлексів, можливі парези, паралічі, порушення гемодинаміки). У крові виявляють 50–60% карбоксигемоглобіну.
В окремих випадках при важкій формі отруєння розвиваються гострі токсичні набряки легень, порушення коронарного кровообігу, розлади провідності аж до повної блокади.
У разі впливу великих доз оксиду вуглецю смерть може настати на місці отруєння внаслідок зупинки дихання та вираженого порушення гемодинаміки.
Ускладнення – аспіраційні пневмонії, різні трофічні зміни, вогнищеві ураження міокарда.
Для хронічних отруєнь чадним газом характерні неспецифічні симптоми, які не завжди ясно виражені: головний біль, запаморочення, безсоння, роздратованість, відсутність апетиту, нудота, серцебиття, недокрів'я тощо.
Перша медична допомога: вивезти потерпілих з ураженої території; безперервна інгаляція кисню протягом декількох годин.
Особи, що постраждали від отруєння СДОР середнього та важкого ступеня, повинні бути госпіталізовані.
У клініці гострих отруєнь, вага яких визначається не тільки концентрацією газу, але і тривалістю дії, переважають симптоми з боку центральної нервової системи і серцево-судинної. Симптоми отруєння окисом вуглецю дуже різноманітні. Гострі випадки бувають легені, середньої ваги і важкі. Насамперед виникають головні болі (в області скронь і чола), до них приєднується запаморочення, млявість, нудота, блювота, шум у вухах, мелькання в очах, серцебиття, розлади чутливості, слабість у ногах. При отруєнні середньої утрата свідомості, що переходить у коматозний стан, гноблення сухожильних рефлексів, відсутність реакції зіниць на світло. При виході з коми зберігається стан оглушення. Важка форма характеризується важкою комою, що може привести до смерті. При ній спостерігаються тонічні і клонічні судороги, різка ригідність м'язів, порушення дихальної і серцевої діяльності, – пульс аритмічного, прискореного, поганого наповнення, нерідке падіння артеріального тиску. Іноді мається психічне порушення, зорові і слухові галюцинації. Смерть настає при паралічі дихального центра. Якщо настає видужання, то залишаються порушення з боку центральної нервової системи, розладу пам'яті, уваги, функціональні неврози, можливі паралічі, контрактури, концентричне звуження полючи зору, крововиливу в сітківку. У недокрівних осіб і в осіб з лабільною вегетативною нервовою системою процес зв'язування гемоглобіну з окисом вуглецю протікає швидше і виразність інтоксикації більше.
Хронічні отруєння, обумовлені дією малих концентрацій, виражаються в симптомокомплексі на головні болі, запаморочення, безсоння, млявість, іноді дратівливість, мелькання і минуще двоїння в очах, розлад пам'яті, апатію, сонливість. Скарги характерні для неврастенічного синдрому, нерідко захворювання серцево-судинної системи.
Перша допомога при отруєнні чадним газом полягає в тому, щоб негайно винести потерпілого з отруєної атмосфери, найкраще на вулицю. При поверхневому диханні або відсутності дихання необхідно почати штучну вентиляцію легень і проводити її з появи самостійного дихання. Для ліквідації наслідків отруєння застосовують енергійний масаж тіла, прикладають грілки до ніг, дають короткочасно вдихати пари нашатирного спирту. Хворих з важким отруєнням необхідно госпіталізувати, оскільки можливий розвиток важких ускладнень із боку легень і центральної нервової системи у пізній період. Проводять інгаляції карбогену (кисень з 5% вуглекислого газу), при порушенні дихання – інтубацію трахеї з переведенням хворого на апаратне дихання. Вводять дихальні та судинні аналептики: 0,5 – 1,0 мл 1% розчину лобеліну внутрішньовенно повільно, 1 мл 10% розчину кофеїну-бензоату натрію, при збудженні і корчах 10 – 20 мл 10% розчину оксибутирату натрію внутрішньовенно крапельно, 200 – 300 мл 5% розчину гідрокарбонату натрію, 400–500 мл 10% розчину глюкози з інсуліном, 30 мл 3% розчину хлориду калію або 10 мл панангіну, 40–50 мл 0,5% розчину новокаїну внутрішньовенно крапельно, 10 мл 2,4% розчину еуфіліну внутрішньовенно крапельно. Як антидот чадного газу застосовують 1% розчин метиленового синього у 100 мл 5% розчину глюкози внутрішньовенно крапельно.
3. Заходи специфічної терапії (штучне дихання, методика)
У потерпілих іноді порушуються дихання й серцева діяльність. Дихання може припинитися, коли людина непритомніє, і через розслаблення м'язів у неї западає корінь язика, перекриваючи вхід у гортань; при порушенні функції центру дихання внаслідок тяжких черепно-мозкових травм, крововиливу в мозок, великої кількості переломів ребер; при ушкодженні легень і плеври. У потерпілого з'являється спочатку блідість, потім синюшність шкірних покривів обличчя. Дихальні рухи прискорюються, стають нерегулярними (іноді рідшають), а через деякий час, якщо не надається потрібна допомога, припиняються зовсім.
Насамперед перевіряють порожнину рота і намагаються відновити прохідність верхніх дихальних шляхів. Для цього вказівним пальцем, обмотаним бинтом чи носовою хусточкою, звільняють рот від блювотних мас, слизу, згустків крові, виймають знімні зубні протези. Коли запав язик, голову потерпілого слід повернути набік і підтримати щелепу.
Коли ж потерпілий не дихає, треба перевірити, чи не припинилася в нього серцева діяльність, і негайно розпочати штучне дихання. Для цього його кладуть спиною на жорстку поверхню (на підлогу автомашини, на дорогу), підмостивши під лопатки зроблений з одягу валик. Потерпілого розгинають і закидають його голову назад так, щоб максимально відвести підборіддя від грудної клітки, розстібають комір і пояс, що утруднюють дихання.
Найефективнішим способом штучного дихання є вдування повітря в ніс або рот потерпілого. Такий спосіб називають «рот до рота» або «рот до носа». У ніс вдувають повітря тоді, коли у хворого ушкоджені губи, нижня або верхня щелепа.
Штучне дихання способом «рот до рота» роблять так. Людина, яка надає допомогу, стає на коліна біля голови потерпілого, краще з правого боку, і кладе ліву руку на його лоб, затискуючи пальцями потерпілому ніс; прикривши його рот марлею або носовою хусточкою, робить глибокий вдих, а потім, притиснувшись ротом до рота потерпілого, вдуває в нього повітря, роблячи енергійний видих. Внаслідок такого вдування, що замінює вдих, повітря надходить у легені потерпілого. Згодом завдяки еластичності легеневої тканини і грудної клітки настає пасивний видих. При цьому рот потерпілого повинен бути відкритим. Вдувати повітря слід ритмічно, з однаковим інтервалом, 12–15 разів на хвилину.
Так само роблять штучне дихання способом «рот до носа», тільки повітря вдувають через ніс, а рот потерпілого закривають. Ефективність штучного дихання підвищується, коли застосовувати спеціальні S‑подібні повітроводи, які забезпечують прохідність верхніх дихальних шляхів. Положення голови потерпілого під час виконання штучного дихання, очищенні рота і глотки та саме проведення штучного дихання показано на рис. 1–5.
Рис. 1. Положення голови потерпілого під час виконання штучного дихання
Рис. 2. Очищення рота і глотки
Рис. 3. Виконання штучного дихання способом «рот в рот»
Рис..4. Проведення штучного дихання способом «з рота в ніс»
Рис. 5. Способи штучного дихання
Іноді бувають випадки (при сильному пошкодженні обличчя), коли проводити штучне дихання з «легенів у легені» неможливо. В цих випадках слід скористатися одним із способів: І – за Сильвестром, II – за Нільсеном, III – за Шефером, IV – за Калістовим.
Штучне дихання слід виконувати доти, доки у потерпілого не відновиться самостійне ритмічне дихання. Якщо штучне дихання розпочинають робити своєчасно і проводять його правильно, то самостійне дихання відновлюється через 1…2 хвилини. Однак часом штучне дихання потрібно проводити 1 -1,5 години, принаймні доти, доки на місце нещасного випадку не прибудуть медичні працівники.
Зауважимо, що робити штучне дихання нелегко. Той, хто надає допомогу, особливо при надто енергійному вдуванні повітря, може навіть відчути запаморочення, слабкість, знепритомніти. Тому бажано, щоб приблизно через кожну 1–2 хвилини особи, які виконують штучне дихання, змінювали одна одну. Це підвищить ефективність допомоги потерпілому.
При тяжких ушкодженнях часом припиняється дих
– впевнитися у відсутності пульсу на сонній артерії;
– звільнити грудну клітку від одягу та розстібнути пояс;
– прикрити двома пальцями клиновидний відросток;
– нанести різкий удар кулаком по грудині;
– перевірити, з'явився пульс чи ні. Якщо пульс відсутній, удар можна повторити.
Якщо після вказаних вище дій пульс не прослуховується, негайно приступити до виконання штучного дихання та непрямого масажу серця.
Роблячи непрямий масаж серця, потерпілого кладуть спиною на тверду поверхню (шосе, дорогу і т. ін.). Той, хто надає допомогу, стає на коліна збоку (краще справа) біля потерпілого і, поклавши кисті рук одну на другу в нижній частині грудини, робить енергійний поштовх, натискаючи на груднину так, щоб вона зміщувалася приблизно на 4–5 см у напрямі хребта. При цьому стискається серце між грудиною і хребтом, кров із порожнини серця виштовхується в кровоносні судини. Оскільки стінка грудної клітки еластична, то вона повертається у вихідне положення, а порожнини серця наповнюються кров'ю. Поштовхи слід робити ритмічно, близько 60 разів на хвилину.
Дітям, особливо молодшого віку, непрямий масаж серця можна робити однією рукою або навіть двома пальцями, але частоту поштовхів треба збільшити до 100–120 разів на хвилину.
У разі відсутності дихання непрямий масаж серця поєднують із штучним диханням. Щоправда, це потребує чималих зусиль. Тому бажано, щоб потерпілим у стані клінічної смерті допомогу надавало двоє людей, одна робить непрямий масаж серця, друга – штучне дихання. Після кожного вдування повітря в легені потерпілого чотири рази натискають на грудину. Під час вдування повітря не можна стискати грудну клітку.
Непрямий масаж серця і штучне дихання зазвичай може робити й одна людина (рис. 6). У такому разі після кожного вдування повітря в рот або в ніс натискають чотири рази на грудину.
Рис. 6. Виконання штучного дихання та зовнішнього масажу серця
Показником ефективності непрямого масажу серця і штучного дихання є порожевіння шкірних покривів, звуження зіниць, поява на великих артеріях (стегновій, сонній) пульсових поштовхів синхронно натисканню на грудину і, нарешті, відновлення самостійного дихання й серцебиття. Непрямий масаж серця і штучне дихання слід проводити до відновлення серцевої діяльності й дихання. При цьому необхідно не втрачати пильність та не забувати про можливість нової зупинки серця та дихання. Щоб не пропустити цей момент, необхідно стежити за зіницями, кольором шкіри, диханням, перевіряти частоту і ритмічність пульсу. Положення людини, яка надає допомогу, місце розташування її рук при виконанні зовнішнього масажу серця і визначення пульсу по сонній артерії показано на рис. 7 -10.
Рис. 7. Положення того, хто надає допомогу під час виконання зовнішнього масажу серця
Рис. 8. Місце розташування рук під час виконання зовнішнього масажу серця
Рис. 9. Правильне положення рук під час виконання зовнішнього масажу серця і визначенні пульсу сонної артерії (пунктиром)
Рис. 10. Проведення штучного дихання та зовнішнього масажу серця двома особами
Коли ці дії не дають ефекту, то їх припиняють, однак тільки після огляду потерпілого медичним працівником.
4. Штучне дихання за допомогою ручних респіраторів
Проводиться при повній зупинці або різкому погіршенні вентиляції легень унаслідок порушення прохідності дихальних шляхів, механіки подиху або патологічного процесу в легенях. Застосовуються експіраторні прийоми ШВЛ «із в рота в рот, «із рота в ніс», а також через S‑подібний повітровід. Можуть бути використані: мішок типу, що самороздувається, «Амбу», пресоциклічні ручні апарати ШВЛ (типу РПА), дихальні автомати типу «Ладу», ДП, якими забезпечуються в даний час машини швидкої допомоги.
Найважливішим прийомом дихальної реанімації є відновлення прохідності дихальних шляхів. Для цього хворому закидають голову, максимально розкривають рот і висувають нижню щелепу. Це дає можливість видалити сторонні тіла і шлунковий уміст із ротової порожнини. Наявність вмісту в носоглотці й у дихальних шляхах установлюється після першої ж спроби зробити штучний вдих. Для повної санації повітроносного тракту варто негайно використовувати вакуум-відсмоктувачі, що також є в оснащенні машин швидкої допомоги.
Швидко проведені маніпуляції дають можливість приступити до ИВЛ по одному з описаних, методів.
Проведення експіраторних методів ШВЛ. Хворого укладають горизонтально на спину, закидають голову і висувають нижню щелепу. Фельдшер набирає в легені повітря, обхоплює губами розкритий рот постраждалого (з гігієнічних розумінь краще через марлеву маску або носову хусточку) і вдмухує повітря в його дихальні шляхи. При цьому одною рукою він підтримує висунуту щелепу, а іншої затискає ніздрі хворого. Таке вдихання проводиться з частотою 10–16 у хв. у дорослих і 20–30 у дітей. Повноцінність вентиляції визначається помірним підніманням грудної клітини на вдиху і вільному опусканні її на видиху.
Подібним же чином проводиться подих «із рота в ніс» і «із рота в рот і ніс», а також через S‑подібний повітровід.
Вентиляція за допомогою маски полегшує задачу, того хто надає допомогу. Маскою закривають носи рот хворого, одночасно висуваючи щелепу. Вентиляція забезпечується періодичним стисканням мішка «Амбу» або хутра апаратів РПА‑2 і РДА‑1, приєднаних до маски через перехідник. Під час видиху маску зрушують, щоб вона не перешкоджала цьому актові.
Короткочасну ШВЛ можна проводити і дихальними автоматами. Варто мати на увазі, що робота з дихальними апаратами вимагає визначеної навички і тренування, без яких ціль екстреної допомоги не буде досягнута.
Для більш тривалої ШВЛ показана інтубація трахеї, що повинна виконуватися тільки лікарем.
5. Профілактика отруєння чадним газом
Найбільш радикальним є герметизація і механізація таких виробництв, як доменне, спостереження за станом і своєчасним ремонтом газової апаратури, контролем за справністю газопроводу, загальна і місцева вентиляція. Шуровання в газогенераторних установках повинне бути механізовано. Необхідна одоризація світильного водяного газу іншими газами, що мають запах (меркаптан) і що дозволяють органолептично судити про присутність у повітрі окису вуглецю. Повинний проводитися контроль за концентрацією окису вуглецю в повітрі робочих приміщень. При роботі не більш години концентрація не повинна перевищувати 50 мг/м3
, не більш 30 хв. – 50–100 мг/л, а при роботі протягом 15–20 хв. – 200 мг/м3
. гранично допустима концентрація у виробничих приміщеннях 20, мг/м3
. Для захисту органів дихання застосовується протигаз марки СО (концентрація не більше мг/л), при високих концентраціях, які виникають при вибухах і гірничорятувальних роботах, використовують ізолюючі протигази (КІП – 5) і фільтруючі гопкалітові протигази (СП – 9).
6. Дії робітників, службовців і населення при аварії з викидом СО
Робітники та службовці, почувши сигнал оповіщення, негайно використовують засоби індивідуального захисту – ізолюючі та промислові протигази, потім виконують заходи, передбачені на цей випадок спеціальною інструкцією підприємства (цеху), укриваються в підготовлених сховищах чи виходять із зони зараження. При оголошенні безпосереднім керівником робіт рішення про евакуацію зобов'язані з'явитися на збірні евакуаційні пункти об'єкта.
Особи, які входять до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони, прибувають на пункт збору формування і беруть участь у локалізації та ліквідації вогнища хімічного зараження. Особи, які одержали незначні ураження, звертаються в медичні установи для визначення ступеня ураження і проведення профілактичних заходів. В усіх випадках вхід у виробничі будівлі, підвали й інші приміщення дозволяється тільки після контрольної перевірки вмісту СДОР за рішенням безпосереднього керівника робіт з ліквідації наслідків аварій.
Почувши повідомлення про аварію, населення, яке попадає в небезпечну зону, повинне швидко застосувати найпростіші засоби індивідуального захисту органів дихання і шкіри.
Перебуваючи у квартирі чи службовому приміщенні, потрібно негайно зачинити вікна, кватирки, двері, вимкнути газ та інші нагрівальні прилади, загасити вогонь у печах. Для прослуховуван-ія звертання, інформації і вказівок необхідно ввімкнути місцеві програми радіомовлення і телебачення (не забути вимкнути перед виходом із приміщення). Якщо є можливість, повідомити про небезпеку сусідів.
Потрібно пам'ятати, що час підходу хмари зараженого повітря до місця вашого перебування на момент аварії вкрай обмежений. Він залежить від відстані до вогнища аварії і швидкості вітру.
Так, орієнтовний час підходу первинної хмари зараженого повітря на відстані 1–20 км від місця викиду СДОР при швидкості вітру 1–7 м/с становитиме:
При цьому необхідно враховувати, що ще кілька хвилин може бути витрачено на оголошення сигналу «Увага всім» і мовного звертання.
Слід також знати, що вражаючий вплив конкретного СДОР на людину в основному залежить від його концентрації в повітрі і тривалості його впливу. Тому, якщо немає можливості залишити небезпечну зону до підходу первинної хмари, не піддавайтеся паніці і продовжуйте вживати заходи захисту.
Перебуваючи на вулиці, не слід торкатися будь-яких предметів.
Для захисту органів дихання на вулиці й у приміщенні можна використовувати вироби з тканини (маски), змочені водою, хутряні або ватяні частини одягу. При закритті ними органів дихання знижується концентрація шкідливих домішок у вдихуваному повітрі в результаті їхньої адсорбції на волокнах фільтруючого матеріалу сухої пов'язки або їх поглинання водою, що зменшить тяжкість ураження. Для захисту шкіри можливе застосування шапок, рукавичок, штанів і т. д.
При недоцільності чи неможливості термінової евакуації, відсутності сховищ або інших герметичних укриттів можна тимчасово, хоча б на період проходження первинної хмари, залишатися в житлових чи службових приміщеннях, уживши заходи щодо їх герметизації.
Знаючи тип СДОР і його властивості, зокрема вагу парів відносно повітря, можна зорієнтуватися, в яких приміщеннях доцільно укритися. Якщо пари СДОР важчі за повітря потрібно, укритися на верхніх поверхах будинків і навпаки, якщо пари СДОР легші за повітря, доцільніше укриватися на нижніх поверхах багатоповерхових будинків.
У ряді випадків передбачається можливість тимчасового укриття людей у сховищах, обладнаних фільтровентиляційними установками. Однак після проходження первинної хмари при несприятливій обстановці організовується евакуація. При укритті населення у сховищах, укриттях, розташованих, як правило, у підвалах будинків, слід пам'ятати, що багато СДОР, важчі за повітря, можуть накопичуватися в низьких місцях і потрапляти у підвали. Крім того, ряд СДОР не затримуються фільтрами. У таких випадках сховища використовуються в режимі повної ізоляції.
Збір людей у містах проводиться по будинках і під'їздах. Напрямок виходу населення з небезпечної зони вказується представником органів цивільної оборони чи міліції. Якщо їх поблизу не виявиться, то потрібно виходити у бік, перпендикулярний напрямку вітру, по можливості на підняту і добре провітрювану ділянку місцевості. Якщо вдома є транзистор, не забудьте захопити його із собою і налаштувати на місцеве радіомовлення.
Висновок
Виникнення чадного газу спостерігається при неповному згоранні горючих речовин, найчастіше він утворюється у літейних, термічних цехах, кузнях, під час бурових робіт, у котельнях, особливо тих, які працюють на вугільному паливі, оксид вуглецю є складником вихлопних газів автомобілів, тракторів. У всіх цих сферах виробництва працює достатньо велика кількість людей, тому при виникненні небезпеки отруєння може постраждати значна кількість людей.
У клінічній картині отруєння чадним газом виділяють 3 ступені важкості: легкий, середній та важкий.
При отруєнні чадним газом людина втрачає свідомість та припиняється дихання. Для відновлення дихального процесу використовують заходи спеціальної терапії. Найефективнішим способом штучного дихання є вдування повітря в ніс або рот потерпілого. Такий спосіб називають «рот до рота» або «рот до носа». У ніс вдувають повітря тоді, коли у хворого ушкоджені губи, нижня або верхня щелепа.
Крім, заходів спец терапії використовуються також різні апарати та маски для відновлення дихання: мішок типу, що самороздувається, «Амбу», пресоциклічні ручні апарати ШВЛ (типу РПА), дихальні автомати типу «Ладу», ДП, якими забезпечуються в даний час машини швидкої допомоги.
Робітники та службовці, почувши сигнал оповіщення про небезпеку отруєння, негайно використовують засоби індивідуального захисту – ізолюючі та промислові протигази, потім виконують заходи, передбачені на цей випадок спеціальною інструкцією підприємства (цеху), укриваються в підготовлених сховищах чи виходять із зони зараження. При оголошенні безпосереднім керівником робіт рішення про евакуацію зобов'язані з'явитися на збірні евакуаційні пункти об'єкта.
Список літератури
1. Атаманюк В.Г. Гражданская оборона. – М.: Высш. шк., 1986.
2. Безопасность жизнедеятельности. Учебник / Под ред. Э.А. Арустамова. – М., 2000.
3. Безпека життєдіяльності. Підручник/ За ред. Я. Бедрія. – Львів: Афіша, 1998.
4. Голиков А.П., Закин А.М. Неотложная терапия: Справ очник для врачей. – М.: Медицина, 1986. – 160 с.
5. Желібо Е.П. Безпека життєдіяльності.: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2001. – 320 с.
6. Довідник з медичної допомоги на до госпітальному етапі. / За ред. І.С. Зозулі. – К.: Здоров`я, 1998. – 200 с.
7. Первая помощь при повреждениях и несчасных случаях. / Под ред. В.А. Полякова. – М.: Медицина, 1990. – 120 с.
8. Руководство по скорой помощи. / Под ред. Л.П. Хименко. – К.: Здоров’я, 1991. – 352 с.