Планети земної групи 2

Назва реферату
: Планети земної групиРозділ
: Астрономія, авіація, космонавтика

Планети земної групи

Планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля і Марс — відрізняються від планет-гігантів тим, що мають менші розміри, меншу масу, більшу густину, повільніше обертаються, у них більш розріджені атмосфери, мала кількість супутників або їх зовсім немає.

Нині дослідження планет цієї групи (як і Місяця) має комп­лексний характер і привертає увагу не лише астрономів, а й спе­ціалістів інших профілів: геологів, геофізиків, топографів, радіо-інженерів та ін. Вони використовують для вивчення планет методи, які добре випробувані в земних умовах і дають можливість здобувати надійні відомості про будову їхньої поверхні та атмосфери.

1. Меркурій. Це найближча до Сонця планета, трохи більша за Місяць, однак її середня густина майже така сама, як і в Зем­лі. Радіолокаційні спостереження виявили дуже повільне обер­тання Меркурія. Зоряна доба його, тобто період обертання нав­коло осі відносно зір, становить 58,65 нашої доби. Сонячна доба на цій планеті (тобто проміжок часу між двома послідовними полуднями) становить близько 176 земних діб. Вона дорівнює двом меркуріанським рокам, оскільки один оберт навколо Сонця Меркурій робить за 88 земних діб.

Атмосфери на Меркурії практично немає. Тому його денна півкуля дуже нагрівається. У підсонячній точці на Меркурії було виміряно температуру понад 400 °С. При такій температурі плав­ляться свинець, олово і навіть цинк.

Поверхня Меркурія настільки вкрита кратерами, що на фото­графіях її важко відрізнити від поверхні Місяця (мал).

Подібні вони також за відбивною здатністю і теплопровідністю поверхневого шару. Помітною відмінністю є мала кількість за­падин, подібних до місячних «морів». Найбільша з них — море Спеки — має діаметр близько 1300 км.

2. Венера. Ця планета лише ненабагато менша від Землі за об'ємом і масою. Ще Ломоносов і його сучасники виявили існу­вання у Венери атмосфери. Ломоносов правильно передбачав, що вона густіша від земної. Венера оповита суцільними білими хмарами, проникними лише для радіохвиль. Радіолокаційні спостереження виявили, що Венера обертається навколо осі в бік, протилежний тому, у який обертаються всі планети (крім Урана) і в який обертається вона сама навколо Сонця. Сонячна доба на ній становить 117 земних діб.

Нахил осі Венери до площини її орбіти близький до прямого кута, тому північна і південна півкулі завжди освітлюються Сонцем однаково.

З 1961 р. до Венери почали запускати радянські автома­тичні станції. Деякі з них мали апарати, що опускалися на пла­нету на парашуті. Автоматичні прилади станцій вимірювали характеристики атмосфери Венери на різній висоті й біля по­верхні та передавали ці відомості по радіо на Землю. Магнітного поля планети прилади не виявили. Біля поверхні вони зареєстру­вали температуру 470—480 °С й тиск, приблизно в 100 раз більший від атмосферного на Землі (»107Па). З'ясувалося, що атмосфера Венери на 97% за масою складається з вуглекис­лого газу. Азот та інертні гази становлять лише кілька про­центів, кисень — близько 0,1 %, а водяна пара — ще менше.

В атмосфері Венери зареєстровано грозові розряди.

Надзвичайно-висока температура в нижніх шарах атмосфери планети і на її поверхні великою мірою обумовлена так званим «парниковим ефектом». Енергія сонячних світлових променів поглинається в нижніх шарах і, випромінюючись назад у вигля­ді інфрачервоних променів, за­тримується шаром хмар, як теп­ло в парниках. З висотою над поверхнею температура знижу­ється, і в стратосфері Венери панує мороз.

У видимих променях хмари Венери зовсім однорідні й білі, та в ультрафіолетових чітко видно структуру хмарного шару (мал.), що свідчить про цир­куляцію газу у верхніх шарах атмосфери.

Швидкість вітрів, яка становить лише кілька мет­рів за секунду в нижніх шарах атмосфери, на висоті близько 50 км досягає 60 м/с. Крізь хмари Венери (вони складаються, очевидно, з краплинок сірчаної кислоти з невеликими домішками інших хімічних сполук) її поверхні не видно. Радіолокаційні дослідження, що проводяться як із Землі, так і з автоматичних міжпланетних станцій, дали можливість вивчити рельєф поверхні Венери. На ній виявлено гірські хребти і кратери.

Аналіз вмісту радіоактивних калію, урану і торію у поверх­н

евих породах Венери показав, що вони подібні до земних базаль­тових порід.

Телевізійні камери радянських автоматичних станцій, опущені на поверхню планети, вперше в світі передали на' Землю пано­рами позбавленої життя кам'янистої місцевості, що їх оточувала: у 1975 р.— у чорно-білому зображенні («Венера-9» і «Венера-10»), а в 1982 р.— в кольоровому («Венера-13» і «Вене­ра-14»). Атмосферу Венери вивчали за допомогою наукової апаратури, встановленої на повітряних кулях, доставлених на планету радянськими автоматичними станціями, наприклад у 1986 р. станціями «Вега-1 і -2», запущеними для дослідження Венери та комети Галлея з близької відстані (звідси й назва Ве/нера/ та Га/ллея/).

Певно, тільки подальші дослідження зможуть дати відповідь на запитання: чому така подібна до Землі розмірами і масою планета стала в процесі своєї еволюції багатьма характеристи­ками дуже відрізнятися від нашої?

Незважаючи на серйозні відмінності в природі двох сусідніх планет, дослідження атмосферних процесів на Венері дають ре­зультати, корисні для розв'язання завдань земної метеорології.

3. Марс. Марс удвічі менший від Землі за діаметром. Його орбіта має значний ексцентриситет, тому, коли Марс знаходиться у протистоянні поблизу перигелію, він сяє на небі, поступаючись яскравістю тільки Венері. Такі протистояння називаються великими й повторюються через 15 і 17 років.

Рік Марса майже вдвічі довший від земного, є там і зміна пір року, бо вісь добового обертання планети нахилена до пло­щини її орбіти майже так, як земна.

У шкільний телескоп на Марсі можна помітити білі поляр­ні шапки, темні плями («моря») на загальному оранжево-червоному фоні марсіанських «пустинь».

Автоматичні станції-лабораторії, виведені на орбіту навколо Марса, за командою із Землі фотографували поверхню планети й вивчали її атмосферу, існування якої встановлено вже давно. Виявилось, що атмосфера Марса дуже розріджена і її тиск приблизно в 100 раз менший від земного. В основному вона складається з вуглекислого газу. Кисню й водяної пари в ній дуже мало.

Умови на Марсі .суворі. Навіть на екваторі влітку темпера­тура рідко піднімається до О °С, а вночі вона знижується до суворого морозу (—70, —100 °С). Добові температурні зміни на Марсі досягають 80—100 °С.

Панорама поверхні Венерн, передана на Землю АМС «Венера-14».

Особливо холодно на полюсах (до – 130 0С). За таких умов замерзає не тільки вода, а й вуглекислий газ, які утворюють білий покрив, що його добре видно біля полюсів, проте є він і в інших частинах планети.

В атмосфері Марса (на відміну від Венери) лише іноді можна спостерігати розріджені білі хмари й туман, найчастіше над полярними шапками.

Зрідка на Марсі відбуваються потужні пилові бурі, які три­вають іноді місяцями й піднімають у повітрю величезну кіль­кість найдрібніших пилинок. Отже, підтверджується існування там піщаних пустинь, які визначають оранжевий колір Марса в цілому.

Мал. Фотографії Марса з відстані близько 450 000 км.

Судячи з пилових бур, на Марсі можуть бути сильні вітри, що дмуть із швидкостями десятки метрів за секунду.

Кілька космічних апаратів опускалось на поверхню Марса. Зроблено тисячі фотографій планети з різної відстані, на осно­ві яких складено докладні карти її поверхні.

Марс, подібно до Місяця й Меркурія, укритий кратерами (мал.).

Мал. Порівняння кратерів (зліва направо) на Марсі, Місяці й Меркурії.

Форма марсіанських кратерів свідчить про явища вивітрювання й вирівнювання його поверхні. На Марсі виявлено кілька гігантських, мабуть, давно згаслих вулканів. Висота най­більшого з них 27 км. Між деякими ділянками поверхні планети, як і на Землі, е великі перепади висот. Виявлено на Марсі й каньйони, які за своїми масштабами нагадують земні русла висохлих річок.

Дослідження марсіанського грунту, виконані автоматичними станціями на поверхні планети, дають можливість зробити висно­вок про подібність порід із земними й місячними, а червонуватий відтінок її пояснити наявністю гідратів оксидів заліза.

Магнітне поле Марса значно слабше від земного.

Біологічні експерименти щодо виявлення органічних сполук і живих організмів (принаймні у формі бактерій), які прово­дилися автоматичними космічними апаратами «Вікінг-1» і «Ві­кінг-2», не дали позитивних результатів.