Стародавній період
Небесний диск з Небри (Німеччина, XVII ст. до н. е.)
Астрономічна діяльність простежується в джерелах принаймні з IV тис. до н. е., а, швидше за все, почалася набагато раніше. Окремі особливості мегалітичних споруд і навіть наскальних малюнків первісних людей тлумачаться як астрономічні. У фольклорі також безліч подібних мотивів.
Стоунхендж
Річна зміна положення Сонця на небі відзначена в Біблії. У Ветхому Заповіті в книзі Іова сказано: Чи «давав ти коли в житті своєму наказу утру і чи указував зорі місце її» (38.12). Тут мовиться, що ранок наступає не в один і той же час, і зоря, тобто місце, де сходить Сонце, теж міняє своє положення щодо сторін горизонту. В книзі Іова відображені і інші астрономічні пізнання її авторів: Чи «можеш ти зв'язати вузол Хима і дозволити узи Кесиль?» (38.31). «переводиться» це так: Чи «можеш зв'язати вузол у Плеяд і розв'язати його у Оріона? Чи можеш ти вивести зодіакальні сузір'я і Ведмедицю з дітьми її водити?». Ймовірно, записано це було на початку I тисячоліття до н. э., але тут відобразилися і більш стародавні представлення кочівників, коли семітські племена ще блукали з своїми стадами по аравійському півострову.
Спостерігаючи періодичні зміни на небесній сфері (світил, що рухаються, комет, метеорів і т. д.), люди помітили їх зв'язок із зміною сезонів на Землі. Це наштовхнуло на думку, що небесні рухи пов'язані і з іншими земними явищами - впливають на земну історію або передбачають найважливіші події - народження царів, війни, голод, епідемії і ін. Довір'я до астрологічних фантазій значно сприяло розвитку наукової астрономії, оскільки інакше обгрунтувати властям практичну користь від наглядів за небом було б нелегко.
Якнайдавнішими астрономічними винаходами були гномон (жердина для вимірювання висоти Сонця по довжині тіні) і календар. Пізніше з'явилися кутоміри різних систем.
Шумер і Вавілон
Шумеро-аккадська держава Вавілон існувала з II тис. до н.е. по VI ст. до н.е. (в останні десятиріччя їм правили халдеї, а в VI столітті до н.е. країною заволоділа Персія).
Жерці-вавілоняни залишили безліч астрономічних таблиць. Вони ж виділили основні сузір'я і зодіак, ввели розподіл повного кута на 360°, розвинули тригонометрію.
В II тис. до н.е. у шумерів з'явився місячний календар, вдосконалений в I тис. до н.е. Рік складався з 12 синодичних місяців - шість по 29 днів і шість по 30 днів, всього 354 дні. Спочатку для узгодження з сонячним роком робили вставку 13-го місяця, але потім перестали.
Обробивши свої таблиці наглядів, жерці відкрили багато законів руху планет, Місяці і Сонця, змогли передбачати затьмарення. В 450 році до н.е. вавілоняни вже знали «метонов цикл» (235 місяців з великою точністю співпадають з 19 сонячними роками). Втім, китайці відкрили його ще раніше.
Ймовірно, саме у Вавілоні з'явився семиденний тиждень (щодня був присвячений одному з 7 світил).
Давній Єгипет
Розливи Нила відбуваються на початку літа, і якраз на цей час доводиться перший схід найяскравішої зірки неба - Сиріусу, по-єгипетськи званого «Сотіс». До цього моменту Сиріус не видний. Напевно, тому «сотичний» календар вживався в Єгипті разом з цивільним. Сотічеській рік - це період між двома геліактичним сходом Сиріусу, тобто він співпадав з сидеричним роком, а цивільний рік складався з 12 місяців по 30 днів плюс п'ять додаткових діб, всього 365 днів.
Тижнів спочатку не було, місяць ділився на 3 декади. Вживався в Єгипті і місячний календар з метоновым циклом, злагоджений з цивільним. Пізніше під впливом Вавілона з'явився семиденний тиждень.
Доба ділилася на 24 години, які спочатку були нерівними (окремо для світлого і темного часу доби), але в кінці IV століття до н.е. придбали сучасний вигляд. В Єгипті, на відміну від Вавілона, використовувалася десяткова система, але в добі, окрім 10 світлих годин, вони виділяли ще по годині на перехідні періоди, тому і вийшло 12 годин; те ж для темного часу доби.
Ступінь розвитку єгипетської математики і астрономії неясний. Документів на цю тему майже немає, але елліни високо цінували єгипетських астрономів і вчилися у них.
Астрологія з'явилася не в Єгипті, але ворожіння по Місяцю і планетам використовувалося там вельми широко.
Єгипетська система світу, по опису Геракліда Понтійського (IV ст. до н. э.), була геоцентричною, але Меркурій і Венера звертаються навкруги Сонця (хоча разом з ним - і навкруги Землі).
Стародавній Китай
Найбільший розвиток стародавня астрономія Сходу одержала в Китаї. Вже під час легендарної династії Ця (кінець III - почало II тис. до н. э.) в Китаї були дві посади придворних астрономів. Розвиток китайської астрономії відбувався в тісному спілкуванні з Вавілоном і Єгиптом. Перший астрономічний твір, що дійшов до нас, - «Книга зірок» - з'явилося в IV столітті до н.е. Приблизно в цей же час китайці уточнили тривалість сонячного року (365,25 днів). Відповідно небесний круг ділили на 365,25 градусів або на 28 сузір'їв (по руху Місяця).
Обсерваторії з'явилися в XII столітті до н.е. Але набагато раніше китайські астрологи старанно реєстрували всі незвичайні події на небі (затьмарення, комети - «зірки з мітлою», метеори, нові зірки). Перший запис про появу комети відноситься до 2315 р. до н. э., про місячне затьмарення - до 1137 р. до н. э., про сонячне - до 720 року до н. э., перший метеоритний дощ запротокольований в 687 р. до н.е. найраніше повідомлення про комету Галлея датується 1058 р. до н.е. В записах відзначені майже всі появи комети Галлея, починаючи з 1058 р. до н.е. В 301 р. вперше помічені плями на Сонце; пізніше вони реєструвалися неодноразово.
По легенді, в 2137 р. до н.е. були страчено двох астрономів Хо і Хи, що не зуміли передбачити затьмарення. З III століття до н.е. таких помилок вже не було, передбачалася не тільки дата затьмарення, але і його тип і район нагляду.
Цікаво, що Чумацький шлях у китайців називався саме так (або - Небесною річкою).
З інших досягнень китайської астрономії відзначимо правильне пояснення причини сонячних і місячних затьмарень, відкриття нерівномірності руху Місяця, вимірювання сидеричного періоду спочатку для Юпітера (12 років, точне значення: 11.86), а з III століття до н.е. - і для всіх інших планет, як сидеричні, так і синодичні, з хорошою точністю.
Календарів в Китаї була множина. До VI століття до н.е. був відкритий метонов цикл і затвердився місячно-сонячний календар. Початок року - день зимового сонцестояння, початок місяця - молодик. Доба ділилася на 12 годин (назви яких використовувалися і як назви місяців) або на 100 частин.
Календарні реформи в Китаї проводилися постійно. Роки об'єднувалися в 60-річний цикл: щороку присвячувався одному з 12 тварин (Зодіаку) і однієї з 5 стихій: вода, вогонь, метал, дерево, земля. Кожній стихії відповідала одна з планет; була і шоста - первинна - стихія «ци» (ефір). Пізніше ци ділили на декілька видів: інь-ци і ян-ци, і інші, погоджуючи з навчанням Лао Цзи (VI ст. до н. э.).
Інші країни
У індійців помітних успіхів в астрономії - на відміну від математики - не було; пізніше вони охоче переводили і коментували грецькі твори.
А ось цивілізація майя (II-X століття н. э.) надавала астрономічним знанням величезне значення. Залишки міст і храмів-обсерваторій вражають уяву. На жаль, збереглися тільки 4 рукописи різного віку і тексти на стелах.
Майя з великою точністю визначили синодичні періоди всі 5 планет (особливо почитала Венера), придумали дуже точний календар. Місяць майя містив 20 днів, а тиждень - 13. Початок календарної ери віднесений до 5041738 року до н. э., хоча хронологія свого народу велася з 3113 р. до н.е.
В Європі друїди кельтських племен безумовно володіли якимись астрономічними знаннями; є підстави припускати, що Стоунхендж був не тільки місцем ритуалів, але і обсерваторією. Побудований він був близько 1900-1600 рр. до н.е.
Стародавня Греція - ранній період
Елліни, судячи з усього, ще в гомерівських часів цікавилися астрономією, їх карта неба і багато назв залишилися в сучасній науці. Спочатку знання були неглибокі - наприклад, уранішня і вечірня Венера вважалися різними світилами (Фосфор і Геспер); вже шумери знали, що це одне і те ж світило. Виправлення помилки «роздвоєння Венери» приписують Піфагору і Парменіду.
Полюс світу в цей час вже пішов від Альфи Дракона, але ще не присунувся до Полярної; можливо, тому в Одіссеї жодного разу не згадується напрям на північ.
Піфагорійці запропонували піроцентричну модель Всесвіту, в якому зірки, Сонце, Місяць і шість планет звертаються навкруги Центрального Вогню (Гестії). Щоб всього вийшло священне число - десять - сфер, шостою планетою оголосили Протівоземлю (Антіхтон). Як Сонце, так і Місяць, по цій теорії, світили відображеним світлом Гестії. Це була перша математична система світу - у інших стародавніх космогоністів працювало швидше уява, ніж логіка.
Відстані між сферами світил у піфагорійців відповідали музичним інтервалам в гаммі; при обертанні їх звучить «музика сфер», нечутна нами. Піфагорійці рахували Землю кулястої і обертається, отчого і відбувається зміна дня і ночі. Втім, окремі піфагорійці (Аристарх Самосській і ін.) дотримувалися геліоцентричної системи. У піфагорійців виникло вперше і поняття ефіру, але частіше за все цим словом позначалося повітря. Тільки Платон відособив ефір як окрему стихію.
Платон, учень Сократа, вже не сумнівався в шароподібноті Землі (навіть Демокріт вважав її диском). По Платону, Космос не вічний, оскільки все, що відчувається, є річ, а речі старіють і вмирають. Більш того, сам Час народився разом з Космосом. Наслідки, що далеко йдуть, мав заклик Платона до астрономів розкласти нерівномірні рухи світил на «досконалі» рухи по колах.
На цей заклик відгукнувся Евдокс Кнідській, вчитель Архімеда і сам учень єгипетських жерців. В своїх (що не збереглися) творах він висловив кінематичну схему руху планет з декількома накладеними круговими рухами, всього по 27 сферам. Правда, згода з наглядами для марса була поганою. Річ у тому, що орбіта марса помітно відрізняється від кругової, так що траєкторія і швидкість руху планети по небу міняються в широких межах. Евдокс також склав перший в Європі зоряний каталог.
Аристотель, автор «Фізики», теж був учнем Платона. В його творах було немало раціональних думок; він переконливо довів, що Земля - куля, спираючись на форму тіні Землі при місячних затьмареннях, оцінив коло Землі в 400000 стадій, або близько 70000 км - завищено майже удвічі, але для того часу точність непогана. Але зустрічаються і безліч помилкових тверджень: розділення земних і небесних законів світу, заперечення пустки і атомізму, чотири стихії як першооснови матерії плюс небесний ефір, суперечлива механіка: «стрілу у польоті підштовхує повітря» - навіть в середньовіччі це безглузде положення висміювалося (Філопон, Бурідан). Метеори він вважав атмосферними явищами, спорідненими блискавці.
Стародавня Греція - александрійський період
Концепції Аристотеля частина філософів канонізувала ще при його житті, і надалі багато здорових ідей, що суперечать їм, зустрічалися вороже - наприклад, геліоцентризм Аристарха Самосського. Аристарх вперше намагався також зміряти відстань до Сонця і Місяця і їх діаметри; для Сонця він помилився на порядок (вийшло, що діаметр Сонця в 250 разів більше земного), але до Аристарха всі вважали, що Сонце менше Землі. Саме тому він і вирішив, що в центрі світу знаходиться Сонце. Більш точні вимірювання кутового діаметра Сонця виконав Архімед, в його переказі нам і відомі погляди Аристарха, твори якого втрачені.
Ератосфен в 240 р. до н.е. досить точно зміряв довжину земного кола і нахил екліптики до екватора (т.е нахил земної осі); він також запропонував систему високосів, пізніше названу юліанським календарем.
З III століття до н.е. грецька наука засвоїла досягнення вавілонян, у тому числі - в астрономії і математиці. Але греки пішли значно далі. Біля 230 року до н.е. Аполлоній Пергській розробив новий метод представлення нерівномірного періодичного руху через базове коло - деферент - і вторинне коло, що кружляється навкруги деферента, - епіцикл; саме світило рухається по епіциклу. В астрономію цей метод ввів видатний астроном Гиппарх, що працював на Родосі.
Гиппарх відкрив відмінність тропічного і сидеричного років, уточнив довжину року (365,25 - 1/300 днів). Методика Аполлонія дозволила йому побудувати математичну теорію руху Сонця і Місяця. Гиппарх ввів поняття ексцентриситету орбіти, апогею і перигея, уточнив тривалість синодичного і сидеричного місячних місяців (з точністю до секунди), середні періоди обігу планет. По таблицях Гиппарха можна було передбачати сонячні і місячні затьмарення з нечуваною для того часу точністю - до 1-2 годин. До речі, саме він ввів географічні координати - широту і довготу. Але головним результатом Гиппарха стало відкриття зсуву небесних координат - «передування рівнодень». Вивчивши дані наглядів за 169 років, він знайшов, що положення Сонця у момент рівнодення змістилося на 2°, або на 47" в рік (насправді - на 50,3").
В 134 році до н.е. в сузір'ї Скорпіона з'явилася нова яскрава зірка. Щоб полегшити стеження за змінами на небі, Гиппарх склав каталог для 850 зірок, розбивши їх на 6 класів по яскравості.
46 рік до н. е.: введений юліанський календар, розроблений александрійським астрономом Созігеном за зразком єгипетського цивільного. Літочислення Рима велося від легендарної підстави Рима - з 21 квітня 753 року до н.е.
Систему Гиппарха завершив великий александрійський астроном, математик, оптик і географ Клавдій Птоломей. Він значно удосконалив сферичну тригонометрію, склав таблицю синусів (через 0.5°). Але головне його досягнення - «Мегале синтаксис» (Велика побудова); араби перетворили цю назву в «аль Маджісті», звідси пізніше «Альмагест». Праця містить фундаментальний виклад геоцентричної системи світу.
Будучи принципово невірною, система Птолемея, проте, дозволяла з достатньою для того часу точністю передобчислювати положення планет на небі і тому задовольняла, до певної міри, практичним запитам протягом багатьох століть.
Системою світу Птоломея завершується етап розвитку старогрецької астрономії.
Розвиток феодалізму і розповсюдження християнської релігії спричинили за собою втрату інтересу до природних наук, і розвиток астрономії в Європі загальмувався на багато сторіч.
Наступний період розвитку астрономії пов'язаний з діяльністю вчених країн ісламу - ал-Баттани, ал-Бируни, Абу-л-Хасана ібн Юніса, Насир пекло-Діна ат-Туси, Улугбека і багатьох інших.
Становлення теоретичної астрономії. Середньовіччя
В епоху середньовіччя астрономи займалися лише наглядами видимих рухів планет і узгодженням цих наглядів з прийнятою геоцентричною системою Птолемея.
Цікаві космологічні ідеї можна знайти в творах Орігена з Александрії, видного апологета раннього християнства, учня Філона александрійського. Оріген закликав сприймати Книгу Буття не буквально, а як символічний текст. Всесвіт, по Орігену, містить безліч світів, у тому числі жилих. Більш того, він допускав існування безлічі Всесвітів з своїми зоряними сферами. Кожний Всесвіт кінцевий в часі і в просторі, але сам процес їх зародження і загибелі нескінченний:
Що стосується мене, то скажу, що Бог приступив до своєї діяльності не тоді, коли був створений наш видимий мир; і подібно тому, як після закінчення існування останнього виникає інший мир, так само до початку Всесвіту існував інший Всесвіт. Отже, слід вважати, що не тільки існують одночасно багато світів, але і до початку нашого Всесвіту існували багато Всесвітів, а після закінчення неї будуть інші світи.
Треба сказати, звучить цілком сучасно.
В XI-XII століттях основні наукові праці греків і їх арабомовних учнів були перекладені на латинський. Основоположник схоластики Альберт Великий і його учень Хома Аквінській в XIII столітті препарували навчання Аристотеля, зробивши його прийнятним для католицької традиції. З цієї миті система світу Арістотеля-Птолемея фактично зливається з католицьким догматизмом. Експериментальний пошук істини підмінявся більш звичною для теології методикою - пошуком відповідних цитат в канонізованих творах і їх просторовим коментуванням.
В XIII столітті в Толедо під заступництвом короля Кастілії Альфонса X Мудрого відкрилася перша в Європі обсерваторія. В ній працювали християни, євреї і мусульмани; підготовлені ними астрономічні таблиці були опубліковані в 1252 році (піднесені королю при сходженні на престол). «Альфонсинськіє таблиці» відрізнялися хорошою точністю і використовувалися більше двох сторіч.
В XV столітті німецький філософ, кардинал Микола Кузанській, помітно випередивши свій час, виказав думку, що Всесвіт нескінченний, і у неї взагалі немає центру - ні Земля, ні Сонце, ні що-небудь інше не займають особливого положення. Всі небесні тіла складаються з тієї ж матерії, що і Земля, і, цілком можливо, жилі. За століття до Галілея він затверджував: всі світила, включаючи Землю, рухаються в просторі, і кожне спостерігач, що знаходиться на ньому, має право вважати нерухомим.
В XV столітті велику роль в розвитку наглядової астрономії зіграли праці Георга Пурбаха, а також його учня і друга Іоганна Мюллера (Региомонтана). До речі, вони стали першими в Європі ученими, що не мали духовного сану. Після серії наглядів вони переконалися, що всі астрономічні таблиці, що були, включаючи Альфонсинські, застаріли: положення марса давалося з помилкою на 2°, а місячне затьмарення спізнилося на цілу годину! Для підвищення точності розрахунків Региомонтан склав нову таблицю синусів (через 1') і таблицю тангенсів. Книгодрукування, що тільки що з'явилося, сприяло тому, що виправлений підручник Пурбаха і «Ефемеріди» Региомонтана протягом десятиріч були основним астрономічним керівництвом для європейців. Таблиці Региомонтана були набагато точніше колишніх і справно служили аж до Коперника. Їх використовували Колумб і Америго Віспуччі. Пізніше таблиці якийсь час використовувалися навіть для розрахунків по геліоцентричній моделі.
Регіомонтан також запропонував метод визначення довготи по різниці табличного і місцевого часу, відповідного заданому положенню Місяця. Він констатував розбіжність юліанського календаря з сонячним роком майже на 10 днів, що примусило церкву задуматися про календарну реформу. Така реформа обговорювалася на Латеранськом соборі (Рим, 1512-1517) і була реалізована в 1582 році.
Коперниканська революція
До XVI століття було ясно, що система Птоломея неадекватна і приводить до неприпустимо великих розрахункових помилок. Для підвищення точності розрахунків положень планет деякі астрономи пропонували ввести додаткові епіцикли, але і вони не рятували положення. Микола Коперник став першим, хто запропонував альтернативу, що детально пропрацювала, причому засновану на абсолютно іншій моделі світу.
Головна праця Коперника - «De Revolutionibus Orbium Caelestium» (Про обертання небесних сфер) - був в основному завершений в 1530 році, але тільки перед смертю Коперник зважився опублікувати його. Втім, в 1503-1512 роках Коперник поширював серед друзів рукописний конспект своєї теорії («малий коментар про гіпотези, що відносяться до небесних рухів»), а його учень Ретік опублікував ясний виклад геліоцентричної системи в 1539 році. Очевидно, чутки про нову теорію широко розійшлися вже в 1520-х роках.
По структурі головна праця Коперника майже повторює «Альмагест» в дещо скороченому вигляді (6 книг замість 13). В першій книзі також приведені аксіоми, але замість положення про нерухомість Землі поміщена інша аксіома - Земля і інші планети обертаються навкруги осі і навкруги Сонця. Ця концепція детально аргументується, а «думку стародавніх» більш менш переконливо спростовується. Коперник згадує як своїх союзників тільки античних філософів Філолая і Никетаса.
З геліоцентричних позицій Коперник без праці пояснює поворотний рух планет. Далі приводиться той же матеріал, що і у Птоломея, лише трохи уточнений: сферична тригонометрія, зоряний каталог, теорія руху Сонця і Місяця, оцінка їх розмірів і відстані до них, теорія прецесії і затьмарень.
В книзі III, присвяченому річному рухи Землі, Коперник робить епохальне відкриття: пояснює «передування рівнодень» зсувом напряму земної осі. В книгах V і VI, присвячених руху планет, завдяки геліоцентричному підходу стало можливо оцінити середні відстані планет від Сонця, і Коперник наводить ці дані, досить близькі до сучасних.
Система світу Коперника, з сучасної точки зору, ще недостатньо радикальна. Всі орбіти кругові, рух по них рівномірний, так що епіцикли довелося зберегти - правда, замість 80 їх стало 34. Механізм обертання планет збережений колишнім - обертання сфер, до яких прикріплені планети. Але тоді вісь Землі в ході річного обертання повинна повертатися, описуючи конус; щоб пояснити зміну пір року, Копернику довелося ввести третє (зворотне) обертання Землі навкруги осі, перпендикулярній екліптиці, яке використовував також для пояснення прецесії. На межу світу Коперник помістив сферу нерухомих зірок.
Строго кажучи, модель Коперника навіть не була геліоцентричною, оскільки Сонце він розташував не в центрі планетних сфер.
Птолемеєвський зсув центру орбіти (еквант) Коперник, природно, виключив, і це стало кроком назад - первинно більш точні, ніж Птоломеєві, таблиці Коперника незабаром істотно розійшлися з наглядами, що немало спантеличило і охолодило її захоплених прихильників. Та все ж в цілому модель світу Коперника була колосальним кроком вперед і нищівним ударом по архаїчних авторитетах.
Католицька церква спочатку віднеслася до відродження «піфагорійця» благодушно, окремі її стовпи навіть протегували Копернику. Тато Климент VII, стурбований уточненням календаря, доручив кардиналу Вігманштадту прочитати вищому кліру лекцію про нову теорію, яка і була з увагою вислухана. З'явилися, проте, серед католиків і ярі супротивники геліоцентризму. Проте вже з 1560-х років в декількох університетах Швейцарії і Італії почалися лекції за системою Коперника. Математична основа моделі Коперника була дещо простіше, ніж у Птоломеєвої, і цим відразу скористалися в практичних цілях: були випущені уточнені астрономічні («прусські») таблиці (1551, Е. Рейнгольд).
З інших подій бурхливого XVI століття відзначимо, що 5 жовтня 1582 року була проведена давно запланована календарна реформа (5 жовтня стало 15-м). Новий календар був названий григоріанським на честь тата Григорія XIII, але справжнім автором проекту був італійський астроном і лікар Луїджі Лілліо.
Винахід телескопа. Галілей
Великий італійський вчений Галілео Галілей систему Коперника прийняв з ентузіазмом, причому відразу відкинув фіктивний «третій рух», показавши на досвіді, що вісь дзиги, що рухається, зберігає свій напрям сама собою. Для доказу правоти Коперника він вирішив застосувати телескоп.
Шліфовані скляні лінзи були відомі ще вавілонянам; найстародавніша із знайдених при розкопках лінз відноситься до VII століття до н.е. В 1608 році в Голландії була винайдена зорова труба; дізнавшися про це влітку 1609 роки, Галілей самостійно побудував значно вдосконалений її варіант, створивши перший в світі телескоп-рефрактор. Збільшення телескопа спочатку було триразовим, пізніше Галілей довів його до 32-кратного.
Сенсаційні результати своїх досліджень Галілей висловив в серії статі «Зоряний вісник» (1610), викликавши серед учених справжній шквал оптичних наглядів за небом. Виявилося, що Чумацький шлях складається з скупчень окремих зірок, що на Місяці є гори (заввишки до 7 км, що близьке до істини) і западини, на Сонце є плями, а у Юпітера - супутники (термін «супутник» ввів пізніше Кеплер). Особливо важливим було відкриття, що Венера має фази; в системі Птоломея Венера як «нижня» планета була завжди ближче до Землі, ніж Сонце, і «повновенерість» було неможливе.
Галілей відзначив, що діаметр зірок, на відміну від планет, в телескопі не збільшується, а деякі туманності, навіть в збільшеному вигляді, не розпадаються на зірки; це явна ознака, що відстані до зірок колосальні навіть в порівнянні з відстанями в Сонячній системі.
Галілей знайшов у Сатурна виступи, які прийняв за два супутники. Потім виступи зникли (кільце обернулося), Галілей порахував свій нагляд ілюзією і не повертався більш до цієї теми; кільце Сатурна відкрив в 1656 році Християн Гюйгенс.
Еліпси Кеплера Галілей не прийняв, продовжуючи вірити в кругові орбіти планет. Причиною цього, можливо, стало надмірне захоплення Кеплера містичної нумерологією і «світовою гармонією». Галілей визнавав тільки позитивне знання і не поважав піфагорійця. Ос
Зображення в телескопі Галілея було не дуже чітким, в основному унаслідок хроматичної аберації. По цій і з інших причин повідомлення про відкриття Галілея викликало у багато кого недовір'я і навіть насмішки. Галілея також, що було куди неприємніше, звинуватили в єресі. Він неодноразово був вимушений їздити до Рима, особисто і письмово пояснюватися з вищим духівництвом і інквізицією.
В 1616 році римська конгрегація офіційно забороняє геліоцентризм як небезпечну єресь:
Стверджувати, що Сонце стоїть нерухомо в центрі світу - думка безглузда, помилкова з філософської точки зору і формально єретичне, оскільки воно пряме суперечить Св. Писанню.
Стверджувати, що Земля не знаходиться в центрі світу, що вона не залишається нерухомою і володіє навіть добовим обертанням, є думка така ж безглузда, помилкова з філософською і гріховне з релігійної точки зору.
Книга Коперника була включена в Індекс заборонених книг «до її виправлення».
Спочатку величезний науковий авторитет і заступництво знатних персон, включаючи кардинала Барберіні (пізніше що став татом Урбаном VII) рятували Галілея від репресій. Але вихід у світ «Діалогів про дві найголовніші системи світу» (1632 січень-люті), хоча і дозволений папською цензурою, викликав лють інквізиції і самого тата Урбана, який запідозрив, що саме його вивели в книзі під ім'ям простака Симплічіо. Не дивлячись на демонстративно нейтральну позицію автора, доводи коперниканця Сальвіаті в книзі явно переконливіші, ніж його супротивників. Мало того, в «Діалозі» містилися припущення про нескінченність Всесвіту і множинності жилих світів.
Вже в серпні того ж 1632 року «Діалоги» були внесені в горезвісний «Індекс», недбайливого цензора звільнили, книгу вилучили з продажу, а в жовтні 69-річного Галілея викликали в римську інквізицію. Спроби тосканського герцога добитися відстрочення процесу зважаючи на погане здоров'я вченого і чумного карантину в Римі успіху не мали, і в лютому 1633 року Галілей був вимушений з'явитися до Рима.
Процес Галілея тривав до червня 1633 року. По вироку, Галілей був визнаний винен в тому, що він підтримував і поширював помилкове, єретичне і осоружне Св. Писанню навчання. Ученого примусили публічно покаятися і відректися від «єресі». Потім його направили у в'язницю, але декілька днів опісля тато Урбан дозволив відпустити Галілея під нагляд інквізиції. В грудні він повернувся на батьківщину, в село поблизу Флоренциі, де і провів залишок життя в режимі домашнього арешту.
Закони Кеплера
До середини XVI століття астрономічні нагляди в Європі були не дуже регулярними. Першим проводити систематичні нагляди почав данський астроном Тихо Бразі, використовуючи спеціально для цього обладнану обсерваторію Ураніборг в Данії (острів Вен). Він спорудив крупні, унікальні для Європи інструменти, завдяки яким визначав положення світил з небувалою раніше точністю. До цього часу не тільки «Альфонсинськіє», але і більш нові «Прусські таблиці» давали велику помилку. Для підвищення точності Бразі застосовував як технічні удосконалення, так і спеціальну методику нейтралізації погрішностей нагляду.
Бразі першим зміряв паралакс комети (1577) і показав, що це не атмосферне, як вважали раніше (навіть Галілей), а космічне тіло. Тим самим він поруйнував уявлення, що розділяється навіть Коперником, про існування планетних сфер - комети явно рухалися у вільному просторі. Довжину року він зміряв з точністю до 1 секунди. В русі Місяці він відкрив дві нові нерівності - варіацію і річне рівняння, а також коливання нахилу місячної орбіти до екліптики. Бразі склав уточнений каталог для 1000 зірок, з точністю 1'. Але головна заслуга Тихо Бразі - безперервна (щоденна), протягом 15-20 років, реєстрація положення Сонця, Місяця і планет. Для марса, чий рух самий нерівномірний, нагромадилися нагляди за 16 років, або 8 повних оборотів марса.
Бразі був знайомий з системою Коперника ще по «Малому коментарю», проте відразу вказав на її недоліки - у зірок немає паралакса, у Венери не спостерігається зміна фаз (телескопа тоді не було!) і ін. Разом з тим він оцінив обчислювальні зручності нової системи і в 1588 році запропонував компромісний варіант, близький до «єгипетської моделі» Геракліда: Земля нерухома в просторі, обертається навкруги осі, Місяць і Сонце обертається навкруги неї, а інші планети - навкруги Сонця. Частина астрономів підтримала такий варіант.
Перевірити правильність своєї моделі Бразі не зумів через недостатнє знання математики, і тому, переїхавши до Праги на запрошення імператора Рудольфа, запросив туди (в 1600 році) молодого німецького вченого Іоганна Кеплера. Наступного року Тихо Бразі помер, і Кеплер зайняв його місце.
Кеплера більш привертала система Коперника - як менш штучна, більш естетична і відповідна тій божественній «світовій гармонії», яку він убачав у Всесвіті. Використовуючи нагляди марсіанської орбіти, виконані Тихо Бразі, Кеплер намагався підібрати форму орбіти і закон зміни швидкості марса, що найкращим чином узгоджуються з досвідченими даними. Він бракував одну модель за іншою, поки, нарешті, ця настирна робота не увінчалася першим успіхом - були сформульовано два закони Кеплера:
Кожна планета описує еліпс, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце.
Кожна планета рухається в площині, що проходить через центр Сонця, причому секторна площа, що замітається її радіус-вектором, пропорційна часу обігу.
Другий закон пояснює нерівномірність руху планети: чим ближче вона до Сонця, тим швидше рухається.
Основні ідеї Кеплера він висловив в праці «Нова астрономія, або фізика неба» (1609), причому, обережності ради, відносив їх тільки до марса. Пізніше в книзі «Гармонія світу» (1619) він розповсюдив їх на всі планети і повідомив, що відкрив третій закон:
Квадрати часів обігу планет по орбіті відносяться як куби їх середніх відстаней від Сонця.
Цей закон фактично встановлює швидкість руху планет (другий закон регулює тільки зміну цієї швидкості) і дозволяє їх обчислити, якщо відома швидкість однієї з планет (наприклад, Землі) і відстані планет до Сонця.
Кеплер видав свої астрономічні таблиці, присвячені імператору Рудольфу («Рудольфінськіє»).
Через рік після смерті Кеплера (1631) Гассенді спостерігав передбачене їм проходження Меркурія по диску Сонця.
Вже сучасники Кеплера переконалися в точності відкритих ним законів, хоча їх глибинне значення до Ньютона залишалося незрозумілим. Ніяких серйозних спроб реанімувати Птолемея або запропонувати іншу систему руху більше не було.
Інші відкриття XVII століття
1612: відкриття Туманності Андромеди. Сім років опісля відкрита туманність Оріона.
1647: докладна карта Місяця (Ян Гевелій).
1655: Гюйгенс відкриває супутник Сатурна Титан, а наступного року - кільця сатурна.
1657: перший виклад системи Коперника на російській мові - Епіфаній Славінецкий, «Зеркало вся Вселенния»; ця книга була перекладом «Введення в космографію» І. Блеу.
1665: відкриття на Юпітері Червоної плями (Кассині, Гук). Зміряний період обігу Юпітера (а в 1666 році - і марса) навкруги своєї осі (Кассині).
1666: разом з паризькою Академією наук заснована і паризька обсерваторія. Кассині стає першим директором цієї обсерваторії. З його досягнень на новому посту (сумісно з Же. Ріше) - перше достатньо точне визначення (1671-1673) паралакса Сонця (9.5") і астрономічної одиниці (140 млн км), відкриття «щілини Кассині» в кільці сатурна (1675).
1675: оцінка швидкості світла (Ремер), що уточнила уявлення про відстані до планет.
1676: заснована Грінвічськая обсерваторія (Флемстід). Едмонд Галлей відкриває «велику нерівність» Сатурна і Юпітера, а в 1693 році - вікове прискорення Місяця. Пояснення цим явищам через 100 років дав Лаплас.
В історії науки Галлей знаменитий понад усе своїми дослідженнями комет. Обробивши багаторічні дані, він обчислив орбіти більше 20 комет і відзначив, що декілька їх появ, у тому числі комета 1682 року, відносяться до однієї і тієї ж комети (названої його ім'ям). Він призначив новий візит своєї комети на 1758 рік, хоча самому Галлею не судилося переконатися в точності свого прогнозу.
1687: Ісаак Ньютон формулює закон тяжіння і виводить з нього всі 3 закони Кеплера. Іншим найважливішим слідством теорії Ньютона стало пояснення, чому орбіти небесних тіл трохи відхиляються від кеплеровського еліпса. Ці відхилення особливо помітні для Місяця. Причиною є вплив інших планет, а для Місяця - також і Сонця. Облік цього дозволив Ньютону відкрити в русі Місяці нові відхилення (нерівності) - річне, паралактичне, задній рух вузлів і ін. Ньютон вельми точно обчислив величину прецесії (50" в рік), виділивши в ній сонячну і місячну складові.
Ньютон відкрив причину хроматичної аберації, яку він помилково вважав неусувною; насправді, як пізніше з'ясувалося, вживання декількох лінз в об'єктиві може істотно ослабити цей ефект. Ньютон пішов іншим шляхом і винайшов дзеркальний телескоп-рефлектор; при невеликій величині він давав значне збільшення і відмінне чітке зображення.
XVIII ст.
1718: Едмонд Галлей знайшов власний рух зірок (Сіріус, Альдебаран і Арктур). Галлей також звернув увагу на «туманні зірки», обговорювали їх можливу структуру і причини свічення. Галлей склав їх каталог, пізніше доповнений Дерхемом; він включав близько двох десятків туманностей.
1727: Дж. Бредлі відкрив річну аберацію (20,25"), і факт руху Землі одержав пряме досвідчене підтвердження.
Почали з'являтися перші космогонічні гіпотези. Уїльям Уїстон припустив, що Земля спочатку була кометою, яка зіткнулася з іншою кометою, після чого Земля стала обертатися навкруги осі, і на ній з'явилося життя; книга Уїстона «Нова теорія Землі.» (англ. А New Theory Earth) одержала схвальні відгуки Ісаака Ньютона і Джона Локка. Великий Жорж Бюффон теж привернув комету, але в його моделі (1749) комета впала на Сонці і вибила звідти струмінь речовини, з якої і утворилися планети. Хоча обурена церква примусила Бюффона письмово відректися від цієї гіпотези, його трактат викликав великий інтерес і навіть в 1778 році був перевиданий. Катастрофічні гіпотези з'являлися і пізніше (Фай, Чемберлін і Мультон, Джінс і Джеффріс).
Надзвичайно цікаві думки містилися в книзі Р. Бошковича «Теорія натуральної філософії, приведена до єдиного закону сил, існуючих в природі» (1758) - структурна нескінченність Всесвіту, динамічний атомізм, можливість стиснення або розширення Всесвіту без зміни фізичних процесів в ній, існування взаємнопроникаючих, але взаємно неспостережуваних світів і ін.
1755: філософ Іммануїл Кант публікує першу теорію природної космогонічної еволюції (без катастроф). Зірки і планети, по гіпотезі Канта, утворюються з скупчень дифузної матерії: в центрі, де матерії більше, виникає зірка, а на околицях - планети. Математичну основу гіпотези пізніше розробив Лаплас.
Англійський астроном-самоучка Томас Райт першим припустив, що Всесвіт складається з окремих «зоряних островів». Ці острови, згідно моделі Райта, обертаються навкруги якогось «божественного центру» (він, втім, допускав, що центрів може бути більш одного). Райт, а також Сведенборг і пізніше Кант розглядали туманності як видалені зоряні системи.
1757: перше визначення мас планет, що не мають супутників (А. Клеро). Дж. Долланд створює перший ахроматичний (трьохлінзовий) об'єктив, спростувавши скептицизм Ньютона в цьому відношенні.
1766: Іоганн Тіциус відкриває нез'ясовний дотепер закон планетних відстаней; закон здобув широку популярність після робіт Іоганна Боді (1772).
1771: експедиція Пітера Симона Палласа знаходить в Сибірі «Палласово залізо».
1784: Дж. Гудрайк припустив, що змінний блиск Алголя викликається затьмареннями від іншої компоненти цієї подвійної зірки.
Телескоп Гершеля
Виняткову роль в розвитку астрономії зіграв великий англійський учений німецького походження Уїльям Гершель. Він побудував унікальні для того часу рефлектори з діаметром дзеркал до 1.2 м і віртуозно ними користувався. Гершель відкрив сьому планету - Уран (1781) і його супутники (1787), що обертаються не «в ту сторону» (1797), декілька супутників сатурна, знайшов сезонні зміни полярних шапок марса, пояснив смуги і плями на Юпітері як хмари, зміряв період обертання сатурна і його кілець (1790). Він відкрив, що вся Сонячна система рухається у напрямку до сузір'я Геркулеса (1783), при вивченні спектру Сонця відкрив інфрачервоне проміння (1800), встановив кореляцію сонячної активності (по числу плям) і земних процесів - наприклад, урожаю пшениці і цін на неї. Але головним його заняттям за всі тридцять років наглядів було дослідження зоряних світів.
Він зареєстрував понад 2500 нові туманності. Серед них були подвійні і кратні; деякі були сполучені перемичками, що Гершель тлумачив як формування нових зоряних систем. Втім, тоді на це відкриття не звернули уваги; взаємодіючі галактики перевідкриті вже в XX столітті.
Гершель першим систематично застосовував в астрономії статистичні методи (введені раніше Мічелом), і з їх допомогою зробив висновок, що Чумацький шлях - ізольований зоряний острів, який містить кінцеве число зірок і має сплюснуту форму. Відстані до туманностей він оцінював в мільйони світлових років.
В 1784 році Гершель відзначив, що світ туманностей має великомасштабну структуру - скупчення і пояси («пласти»); зараз найбільший пояс розглядають як екваторіальну зону Метагалактики. Різноманітність форм скупчень і туманностей він пояснив тим, що вони знаходяться на різних ступенях розвитку. Деякі туманності круглої форми, іноді із зіркою всередині, він назвав планетарними і прочитав скупченнями дифузної матерії, в яких формується зірка і планетна система. Насправді майже всі відкриті ним туманності були галактиками, але по суті Гершель мав рацію - процес зореутворення відбувається і в наші дні.
До кінця XVIII століття астрономи одержали могутні інструменти дослідження - як наглядові (вдосконалені рефлектори), так і теоретичні (небесна механіка, фотометрія і ін.). Продовжувався розвиток методів небесної механіки. У міру збільшення точності наглядів виявилися відхилення руху планет від кеплерових орбіт. Теорія обліку обурень для задачі багатьох тіл була створена зусиллями Ейлера, А. Клеро, Лагранжа, але перш за все – П'єра Симона Лапласа, що дослідив найскладніші випадки, включаючи найяснішу задачу - стійкість системи. Після робіт Лапласа відпали останні сумніви в тому, що законів Ньютона достатньо для опису всіх небесних рухів. Крім іншого, Лаплас розробив першу повну теорію руху супутників Юпітера з урахуванням взаємовпливу і обурень від Сонця. Ця проблема була дуже актуальною, оскільки лежала в основі єдиного відомого тоді точного методу визначення довготи на морі, а складені раніше таблиці положення цих супутників застарівали дуже швидко.
XIX ст.
На початку XIX століття було ясно, що метеоритна речовина має космічне походження, а не атмосферне або вулканічне, як думали раніше. Були зареєстровані і класифіковані регулярні метеорні потоки. В 1834 р. Берцеліус знаходить в метеориті перший неземний мінерал - троїліт (FeS). До кінця 1830-х років метеорна астрономія сформувалася як самостійна область науки про космос.
Окрім дрібних метеорів, в Космосі виявилися відносно крупні астероїди (термін запропонував Гершель). Першої стала Церера (1801, Пьяцци) - помічена випадково, зарахована до комет і відразу втрачена; на щастя, молодий, але вже великий Карл Гаусс якраз в цей час розробив метод визначення орбіти за трьома спостереженнями, і в 1802 році Г. Ольберс відшукав спочатку Цереру, а потім відкрив ще дві малі планети між марсом і Юпітером, Палладу (1802) і весту (1807). Четвертий астероїд, юнона, був знайдений К. Хардингом (Німеччина) в 1804 році.
1802: В. Волластон (Англія) винаходить щілистий спектроскоп. В спектрі Сонця знайдено 7 темних ліній.
1811: Араго винаходить поляриметр і з його допомогою доводить, що сонячна фотосфера - розжарений газ. Тіло ж Сонця багато учених ще продовжували вважати твердим і навіть холодним.
Фраунгоферові лінії
1814-1815: Й. Фраунгофер знаходить 576 темних ліній в спектрі Сонця. Лабораторна лінія натрію співпала з темною сонячною. Незабаром з'являється спектральний аналіз.
1834: Видатний німецький астроном Фрідріх Вільгельм Бессель доводить відсутність атмосфери на Місяці (немає рефракції у краю місячного диска).
1837: засновник Пулковської обсерваторії В.Я. Струве нарешті упевнено знайшов річний паралакс у зірки (0.12" у Веги); в 1838 році Бессель знайшов і дуже точно зміряв паралакс у 61 Лебедя, а Т. Гендерсон - для Альфи Центавра. До кінця XIX століття було зміряне біля півсотні зоряних паралаксів.
1839-1840: в астрономії починає застосовуватися фотографія (Дагерр і Араго одержали знімки Місяця). 1842: фотографування Сонця, 1850: перша фотографія зірки (Веги). 1858: перший фотопортрет комети.
1843: Г. Швабе першим відкрив періодичність в зміні числа сонячних плям і оцінив період приблизно в 10 років. В 1852 р. цю закономірність перевідкрив Р. Вольф, який дав більш точну оцінку (11 років) і встановив, що зростання числа плям викликає геомагнітні обурення. Зв'язок сонячних плям із земними процесами, помічена Гершелем, починає яснішати.
1845: вступив в лад гігантський рефлектор ірландського астронома У. Парсонса, графа Роса. Відразу виявилася помилка Гершеля - більшість «планетарних» туманностей виявилася зоряними скупченнями. В тому ж році було зроблено видатне відкриття - спіральну структуру туманності M51, а незабаром і у десятка інших туманностей.
1846: найбільшим тріумфом ньютонової механіки стало відкриття «на кінчику пера» восьмої планети - Нептуна. Честь відкриття розділили кембріджський математик Адамс, французький астроном Льоверьє і спостерігач - берлінський астроном Галлі. Планета була знайдена всього в 52' від вказаного розрахунками місця. Майже негайно У. Лассел (Англія) відкриває і супутник Нептуна - Тритон.
1851-1852 - лабораторне вимірювання швидкості світла; ідея Араго, виконання - Фуко і Фізо.
1857: точна шкала зоряних величин (Н. Р. Погсон (англ.)). З 1876 року початий випуск фотометричних каталогів в новій шкалі.
1859: Дж. К. Максвелл обгрунтував метеоритну будову кільця сатурна. Льоверье відкриває нез'ясовний віковий зсув перигелію Меркурія. Р. Х. Кэррингтон вперше описує спалах на Сонці.
1859-1862: Кирхгоф і Бунзен розробили могутній метод видаленого дослідження хімічного складу позаземних об'єктів - спектральний аналіз. Вже в 1861 році Кирхгоф публікує попередній хімічний склад сонячної атмосфери.
1862: відкритий передбачений ще Бесселем невидимий супутник сіріусу (Сіріус-B).
1867: зміщені спектри зірок в поєднанні з принципом Доплера використані Хаггинсом для визначення променевих швидкостей небесних світил.
1868: Н. Локер відкрив в спектрі Сонця лінію, не відповідну ніякому з відомих тоді хімічних елементів, і назвав цей новий елемент гелієм. Пізніше гелій знайшли і на Землі. Локер знайшов зміну спектру сонячних плям протягом 11-річного циклу сонячної активності, а в 1873 р. виказав здогадку, що в надрах Сонця відбувається розпад хімічних елементів.
Карта Марса Скіапареллі
1877: два відкриття на марсі: Асаф Хол (США) відкриває Фобос і Деймос, а Скіапареллі - марсіанські «канали».
1879: Дж.Х. Дарвін публікує гіпотезу приливного походження Місяця (відриву її від Землі). С. Флемінг (Канада) пропонує розділити Землю на годинні пояси. В 1884 р. поясний час введений в 26 країнах; одночасно прийнято міжнародну угоду про вибір грінвічського меридіана як нульового і проходження лінії зміни дат.
1885: перший нагляд спалаху нової в Туманності Андромеди (пізніше з'ясувалося, що це була найновіша).
1898: У.Г. Пикеринг відкриває Фебу, супутник сатурна, і його дивну особливість - зворотне обертання по відношенню до своєї планети.
XX ст.
1902: А. Майкельсон уточнює швидкість світла (299890 ± 60 км/сек).
1908: У першого позаземного об'єкту - Сонця - знайдено магнітне поле (Дж. Хейл, США).
1908-1916: відкриття пряме пропорційній залежності між періодом і видимою зоряною величиною у цефеїд в Малій Магеллановій хмарі (Р. Лівітт, США). Керуючись цим відкриттям, Герцшпрунг і Шеплі розробили метод визначення відстаней по цефеїдам.
1912: відкриття космічного проміння (Гесс, Кольхерстер).
1913: знайдені надзвичайно великі червоні зсуви у спіральних туманностей (В. М. Слайфер, США).
1914-1919: теорія пульсації цефеїд (Шеплі, Еддінгтон).
1916: відкрита зірка Барнарда, що «летить» (Е. Е. Барнард, США).
1916-1918: теорія внутрішньої будови зірок (Еддінгтон).
1918: модель Шеплі структури Галактики, виведена з наглядів; правильно визначені діаметр і положення центру; несподівано для всіх з'ясувалося, що Сонце знаходиться на краю Галактики.
1919: створення Міжнародного астрономічного союзу.
1923: відкриття 22-річного циклу магнітної активності Сонця і зміни знака полярності плям (Дж. Хейл, США). Встановлення залежності «маса-світимість» для зірок - Герцшпрунг (Данія), Рессел (США), Еддінгтон (Англія).
1924-1926: теорія променистої рівноваги зоряних надр (Еддінгтон).
1925-1934: відкриття вуглекислого газу на Венері (Адамс, Сент-Джон і Данхем, США).
1926-1927: на основі аналізу руху зірок Б. Линдблад і Я. Оорт встановлюють обертання Галактики.
1927: Ж. Леметр публікує свою гіпотезу розширення Всесвіту.
1929: встановлений закон Хаббла.
1930, 19 лютого: відкритий Плутон (До. Томбо, США).
1931: гіпотеза Артура Мілна - після вибуху новим залишається білий карлик. В 1934 році Бааде і Цвікки виказують припущення, що після вибуху найновішою залишається нейтронна зірка.
Початок 1930-х рр.: Цвікки робить висновок про існування у Всесвіті прихованої маси.
1934: Паренаго і б. В. Кукаркин передбачають, що незабаром вибухне зірка T Північної Корони; це дійсно відбулося в 1946 році.
1942: Мейолл і Оорт з'ясовують, що Крабовідная туманність - залишок від вибуху найновішої 1054 роки. Складена перша радіокарта неба (Ребер).
1945: червоний зсув підтверджений і в радіодіапазоні (М. Райл, Англія).
1950: гіпотеза Оорта про існування на краю Сонячної системи (100-150 тис. а. е.) сферичного шару комет - «хмари Оорта».
1951: доведена спіральна структура нашої Галактики.
1955-1956: реєстрація радіовипромінювання Венери, Юпітера і комети Аренда-Роллана.
1957: початок космічної ери. З'явилася можливість запуску космічних лабораторій. Значення цих досягнень астрономії важко переоцінити. Запуск штучних супутників Землі. (1957, СРСР), космічних станцій (1959, СРСР), перші польоти людини в космос (1961, СРСР), перша висадка людей на Місяць (1969, США), - епохальні події для всього людства. За ними послідували доставка на Землю місячного ґрунту, посадка апаратів на поверхні Венери і марса, що спускаються, посилка автоматичних міжпланетних станцій до більш далеких планет Сонячної системи.
1958: відкриття радіаційних поясів Ван-Аллена. Н. А. Козирєв відзначає в місячному кратері Альфонс ознаки вулканічної діяльності.
1959: радіолокація Сонця (США). Станція Місяць-2 не знаходить у Місяця магнітного поля. Одержані перші фотографії зворотної сторони Місяця.
1961-1964: радіолокація Меркурія, Венери, марса, Юпітера (СРСР і США). Уточнені величина а.о. і період обертання Венери навкруги Сонця, визначені період осьового обертання Венери (виявився зворотним), температура і фізичні характеристики поверхні планет.
1965: відкриття реліктового випромінювання. Перші фотографії поверхні марса (Марінер-4).
1967: дослідження атмосфери Венери з апарату Венера-4, що спускається.
1969: висадка Аполлона-11 на Місяці.
1971: перша м'яка посадка на марс (Марс-3).
1974: сенсаційний висновок С. Хокинга про можливість «випаровування» чорних дір.
1975: перша фотопанорама поверхні Венери (Венера-9,10).
1975: фотографії Фобоса, Деймоса і поверхні марса (Вікінг-1, 2).
1977: відкриття кілець Урану. Запуск Вояджера-2, що передав неоціниму інформацію про зовнішні планети: Юпітер (1979, знайдені кільця), Сатурн (1981), Уран (1986, 10 нових супутників), Нептун (1989).
1978: відкриття Харона, супутника Плутона (Дж. У. Крісті, США).
1986: дослідження комети Галлея АМС Вега-1, 2 і Джотто.