Поняття види та призначення референдумів

Реферат на тему:

Поняття, види та призначення референдумів Зміст.

Вступ................................................
3

1. Поняття та види референдумів...................... 3

2. Призначення і порядок проведення референдумів..... 3

3. Предмет всеукраїнського референдуму та його особливості. 3

4. Правова регламентація організації референдумів та визначення їх результатів.......................................... 3

5. Правові наслідки референдуму...................... 3

Висновки............................................. 3

Використана література............................... 3

Вступ.

У недовгій історії сучасної України майже константою стало У обговорення питання про проведення конституційного ре­ферендуму, про ймовірну організаційно-правову причетність до нього різних найвищих ланок державного механізму. Іноді характер такої причетності визначали, забуваючи про конс­титуційні норми. Аналіз саме останніх, підкріплений засадовими положеннями теорії конституціоналізму, об'єктивно спрощує завдання тих, хто шукає відповідь на зазначене пи­тання.

Основним Законом прямо передбачена можливість про­ведення одного з різновидів конституційного референдуму — референдуму щодо внесення змін до Конституції. У такий спосіб, відповідно до статті 156 Конституції, затверджується законопроект про внесення змін до її розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум», розділу XIII «Внесення змін до Конституції Укра­їни». Вказаний референдум призначає Президент України, причому таке його повноваження має характер обов'язку, а не права. Це випливає зі змісту розділу XIII і непрямо підтверджується тим, що акт Президента України щодо призначення референдуму не потребує скріплення підписами Прем'єр-міністра України і відповідального міністра.

Призначаючи референдум щодо внесення змін до Конституції, Президент України, який до того ж уповноважений ініціювати відповідний законопроект до розгляду у парламенті, нібито констатує прийняття цього законопроекту у належний спосіб Верховною Радою України. Враховуючи обов'язкову участь у зазначеному законодавчому процесі Конституційного Суду України, передбачену статтею 159 Конституції, можна говорити про існування умовного трикутника, у взаємодії сторін якого «кристалізується» конкретна конституційна поправка.

Наукове тлумачення різних положень Конституції не виключає можливості визнання Конституційним Судом України, зокрема за поданням Президента України, закону про вне­сення змін до інших, ніж розділи І, III і XIII, розділів Конституції таким, що їй не відповідає. При цьому невідповідність такого закону логічним буде встановлювати або за формою у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду, ухвалення чи набрання чинності, або за змістом тих розділів Основного Закону, які сполучені з поняттям конституційного ладу.

З іншого боку, нелогічним було б визнати можливість накладання Президентом України вето на закон про внесення змін до зазначених розділів Конституції (не кажучи вже про «вотування» закону, що затверджується всеукраїнським референдумом). Адже Верховна Рада України, остаточно прийнявши цей закон так званою кваліфікованою (у дві третини) більшістю, вже «випередила» вето, заздалегідь подолавши його. До того ж, згідно з підходами системного тлумачення правових норм, положення про вето містяться в іншій структурній частині Кон­ституції, аніж положення щодо внесення до неї змін, і тому вони мають стосуватися тих законів, які схарактеризовані в одному розділі Основного Закону разом з вето.

Однак викладене вище не вичерпує проблематики конституційного референдуму. Іншим його різновидом є референдум щодо прийняття конституції. Саме такий вид конституційного референдуму є первинним, адже можна змінювати лише те, що вже існує. Референдна (референдарна) форма прийняття конституції, разом з формою прийняття її спеціально обраними установчими зборами, вважається класичною. У такі способи приймалися перші конституції кінця XVIII ст. на теренах Європи і Північної Америки. З середини XIX ст. з мотивів прагматизму поширилась форма прийняття конституції парламентом, хоча завжди частина теоретиків застерігалась щодо відсутності у депутатів парламенту спеціального мандата (дору­чення виборців) на прийняття саме конституції.

Проте і сьогодні референдна форма прийняття конституції є широко визнаною. Зокрема, у такий спосіб були прийняті чинні конституції Азербайджану, Албанії, Білорусії, Вірменії. Данії, Естонії, Казахстану, Литви, Росії, Туреччини, Франції тощо. В деяких країнах рефере­ндуму передувало ухвалення конституції парламентом (Іспанія, Польща) або установчими зборами (Румунія), чим забезпечувалися додаткові умови її суспільної адаптації.

Прийняття конституції шляхом референдуму є досить поширеним у так званих постра­дянських країнах, що пояснюється певними причинами. Прийняття нових, «несоціалістичних» конституцій засвідчило принципово інший у порівняні з попереднім етап у суспільно-політи­чному і державному розвитку відповідних країн, відмову від головних здобутків радянського державного будівництва. «Освячення» кардинальних конституційних змін народним волевия­вленням на референдумі розглядається як додатковий чинник їх значущості.

Постає запитання: чи передбачений Основним Законом вид референдуму, який може бути проведений для прийняття нової Конституції? Відповідь може бути одна: так, і це так званий референдум за народною ініціативою, уможливлений статтею 72 Конституції. Подібний вид референдуму визначений й деякими іншими конституціями. Він об'єктивно є чи не найдемократичнішим, адже, по суті, поєднує два механізми прямої демократії — народну ініціативу і власне референдум.

1. Поняття та види референдумів.

Особлива роль у системі народовладдя в Україні на­лежить референдумові, як найбільш органічній і при­родній формі народовладдя. Поняття "референдум" по­ходить від латинського "referendum", що означає "те, що має бути повідомлено"

Прийнято вважати, що перший в історії людства ре­ферендум був проведений у Швейцари ще у 1439 p. Ни­ні інститут референдуму законодавчо закріплений в кон­ституціях та інших нормативно-правових актах багатьох країн: Швейцарії, Франції, ФРН, США, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії т ін.

В теорії конституційного права (як національного, так і зарубіжного) визначення референдуму не завжди однакове. Найчастіше референдум ототожнюють з опи­туванням громадської думки, з плебісцитом. Іноді рефе­рендумом називають будь-яке голосування виборців не­залежно від його наслідків.

Справді, за своєю суттю референдум, як і інші фор­ми народовладдя — вибори, народне обговорення і опи­тування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм на­родовладдя. Волевиявленням народу у вигляді резуль­татів голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характе­ризувати референдум як нормотворчу форму народо­владдя.

Відповідно до ст. чинного Закону "Про всеукраїнсь­кий та місцеві референдуми" референдум — це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодер­жавного і місцевого значення.

Роль референдумів в регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їхні основні соціальні функції.

По-перше, референдум є одним із основних інст­рументів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Легітимізація рішень здійс­нюється як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до ви­няткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням. Певний рівень легітимізації прийнятих рішень витри­мується і при проведенні консультативних референ­думів, оскільки, за законом, їхні результати розгляда­ються і враховуються державними органами при прий­нятті рішень.

По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки, за умов виконання певної конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог за­кону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого рефе­рендуму з питань, пов'язаних з конституційним чи за­конодавчим регулюванням їхніх національних прав і свобод.

По-третє, референдум є одним із способів форму­вання громадської думки.

По-четверте, за умов демократичного суспільства ре­ферендум може бути використаний народом як проти­вага рішенням органів державної влади та місцевого са­моврядування, що не задовольняють інтереси грома­дян.

Запровадження в Україні порядку проведення рефе­рендумів за народною ініціативою створює правові га­рантії здійснення прямого народовладдя.

Виясненню специфічних особливостей референду­мів, а також визначенню їх ролі при регуляції суспільних відносин сприяє аналіз видів референдумів.

Враховуючи світовий і національний політичний до­свід та теоретичні здобутки науки конституційного пра­ва, Конституція, а також Закон "Про всеукраїнський та

місцеві референдуми", передбачають наступні види ре­ферендумів. За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1) всеукраїнський;

2) місцевий, причому останній має два підвиди:

а) референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки Крим;

б) референдум, що провадиться у межах інших ад­міністративно-територіальних одиниць.

Всеукраїнський референдум призначається Верхов­ною Радою або Президентом відповідно до їх повнова­жень. Згідно із ст. 73—85 Конституції виключно Верхов­на Рада призначає всеукраїнський референдум з питан­ня про зміну території України, Президент, згідно з ч. 6 ст. 106 Конституції, призначає всеукраїнський референ­дум щодо внесення змін до Конституції відповідно до ст. 156 цієї Конституції і проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Місцеві референдуми призначають відповідні ради з питань, що належать до їх компетенції.

Наступна класифікація видів референдумів пов'я­зана з предметом референдуму. Теоретично предмет референдуму — це питання, вирішення якого відбу­вається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референ­думи:

1) обов'язкові;

2) факультативні.

Обов'язкові мають місце у випадках, коли з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань. 1 грудня 1991 р. в Ук­раїні відбувся перший всеукраїнський референдум, який був обов'язковим в питанні про проголошення незалеж­ності України, виходячи з положень Закону про всеук­раїнський та місцеві референдуми щодо реалізації права народу України на самовизначення. Згідно із ст. 73 Кон­ституції, нині виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Піс­ля прийняття Конституції предмет обов'язкового рефе­рендуму значно розширений. Відповідно до положень ст. 156 Конституції, обов'язкового затвердження всеук­раїнським референдумом потребує законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори, Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України".

Наведені випадки є прикладом абсолютного обов'яз­кового референдуму, проте теорія конституційного пра­ва розрізняє ще й відносно обов'язкові референдуми. Так, за Конституцією Швейцарії, в разі, коли одна із палат Федеральних Зборів винесе постанову про загаль­ний перегляд Конституції, а інша палата з цим не пого­диться, питання перегляду Конституції виноситься на референдум. Тут йдеться не про зміст перегляду, а лише про необхідність його як умовного факту.

Факультативні референдуми — це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов'язкове. При­значення референдуму в такому разі залежить від рі­шення органів, що компетентні призначати референду­ми, а також від наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої законодавством.

У практиці зарубіжних країн є ще й такий різновид факультативного референдуму, який проводиться після прийняття відповідного закону вищим представницьким органом країни. Так, у законодавстві Швейцарії перед­бачене правило, за яким для проведення референдуму необхідно протягом 90 днів після прийняття закону пар­ламентом зібрати 30 тис. підписів громадян, які висту­пають проти цього закону. Із 1944 по 1963 pp. тут прове­дено 20 таких референдумів, причому 8 законів було за­тверджено, а 12 — відхилено. В середньому через проце­дуру факультативного референдуму тут проходить майже З % законопроектів.

Наприклад, в Італії та Австрії проведення референ­думу передбачене регламентами їхніх парламентів як фа­культативних стадій після прийняття законів. Можливо, і в нашому законодавстві варто передбачити проведення референдуму в формі так званого "народного вето", ко­ли народові надається можливість скасувати повністю або частково вже прийнятий законодавчий акт. Закон вважатиметься прийнятим, якщо у визначений термін не будуть подані заперечення від певної кількості виборців. Це посилить роль референдуму як гарантії прав народу у законотворчості.

В українському законодавстві передбачено спеціаль­ні предмети та переліки питань, що виносяться на все­український та місцеві референдуми. Так, ст. З Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" окреслює предмет всеукраїнських факультативних референдумів, до якого зараховано:

— затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції змін і допов­нень, окрім тих, що вимагають обов'язкового референ­думу;

— прийняття, зміна або скасування законів України чи їхніх деяких положень;

— прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції та інших правових актів.

З цього переліку видно, що коло питань, які вино­сяться на всеукраїнський референдум, обмежене нормотворчою сферою. На всеукраїнський референдум мо­жуть виноситися лише загальнодержавні питання.

Проте правовий режим проведення референдумів передбачає, що поряд з питаннями, які складають пред­мет всеукраїнських, обов'язкових і факультативних ре­ферендумів, є питання, з яких референдум взагалі не до­пускається, оскільки для їх вирішення потрібні профе­сійні знання, досвід та інші передбачені законом підста­ви. У зв'язку з цим у ст. 74 Конституції зазначено, що референдум не допускається щодо законопроектів з пи­тань податків, бюджету та амністії.

Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми передбачається, що на всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії і помилування; питання про вжиття державними органа­ми України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та без­пеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призна­ченням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів.

За змістом предмету всеукраїнські референдуми по­діляються на:

— конституційні, коли шляхом референдуму вирі­шується питання прийняття, затвердження або зміни Конституції;

— законодавчі, коли народним голосуванням вирі­шуються питання, пов'язані з прийняттям, затверджен­ням, зміною законів.

До останніх належать, як правило, також референ­думи щодо прийняття, зміни або скасування інших пра­вових актів.

Якщо референдум проводиться з одного і того са­мого питання кілька разів, то за часом треба розріз­няти:

1) повторний референдум з означеного питання про­водиться у такому разі, якщо під час проведення все­українського або місцевого референдуму були допущені грубі порушення законодавства про референдуми, Вер­ховна Рада України у місячний строк, а відповідний ор­ган місцевого самоврядування — у 15-денний строк мо­жуть призначити повторний всеукраїнський або місце­вий референдум на всій території республіки, відповід­ної адміністративної одиниці або її частини;

2) новий (всеукраїнський) референдум з питань, що раніше виносились на референдум, може бути проведе­но не раніше як через 5 років, а місцевий — не раніше, як через рік від дня попереднього референдуму з цих питань.

2. Призначення і порядок проведення референдумів.

Проведення всеукраїнських та місцевих рефе­рендумів регламентується Конституцією і Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес (іноді його називають референдарним процесом), який складається з відносно само­стійних процедур, що здійснюються у певній послідов­ності:

— призначення референдуму;

— підготовка і проведення референдуму;

— голосування і визначення підсумків референдуму;

— опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.

Всі стадії референдного процесу підпорядковані за­гальним принципам, властивим виборчому процесові.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день про­ведення референдуму досягли 18-ти років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, села.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав грома­дян України на участь у референдумі залежно від по­ходження, соціального і майнового стану, расової чи національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано су­дом недієздатними.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних за­садах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: конт­роль за волевиявленням громадян не допускається.

Підготовка і проведення референдумів здійснюється на демократичних засадах, відкрито і гласно.

Законом запроваджені гарантії реалізації вказаних демократичних засад.

Підготовка і проведення всеукраїнського референ­думу здійснюється за рахунок Державного бюджету, а місцевих референдумів — за рахунок відповідних місце­вих бюджетів.

Першою стадією проведення референдуму є його призначення. При цьому зазначимо, що розрізняють іні­ціативу про проведення референдуму і прийняття відпо­відного рішення про призначення референдуму. Зако­ном детально врегульована процедура реалізації права вимоги проведення референдуму. Зокрема, громадяни України реалізують своє право на ініціативу всеукраїнсь­кого референдуму шляхом збору підписів. Нагадаємо, що їх має бути не менше 3 млн. і підписи щодо призна­чення референдуму мусять бути зібрані не менш, як у двох третинах областей і не менш, як по сто тисяч під­писів у кожній області.

Збирання підписів організовують і здійснюють іні­ціативні групи референдуму, що утворюються й діють відповідно до ст. 16, 17, 18 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми. Отже, на стадії призначення ре­ферендуму відбувається утворення ініціативних груп ре­ферендумів, їх реєстрація, збирання підписів ініціатив­ними групами. Детальна регламентація цих процедур проведення референдуму має дуже важливе значення, оскільки передбачає низку правових гарантій від всіля­ких порушень. Зокрема, ці гарантії стосуються вимог щодо форми й змісту листів для підписів громадян, по­рядку заповнення і збирання підписів (ст. 18). Передба­чається також можливість оскарження в районний (місь­кий) суд відмови Центральної комісії із всеукраїнського референдуму у реєстрації ініціативної групи, або відсут­ність рішення про реєстрацію (ст. 17 Закону).

Після завершення збирання підписів ініціативна гру­па у триденний строк складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість підписів, дата ре­єстрації ініціативної групи, дата закінчення збирання підписів.

Підписні листи по акту передаються на зберігання у встановленому в законі порядку.

Після підписання цього акту в тижневий строк група всеукраїнського референдуму передає підсумковий про­токол, акт і вимогу про проведення референдуму до Центральної комісії із всеукраїнського референдуму (як відомо, її функції покладені на Центральну виборчу ко­місію по виборах народних депутатів України).

Центральна комісія забезпечує реєстрацію докумен­тів, підбиває загальні підсумки збору підписів в цілому по Україні, про що складається протокол.

Після одержання належним чином оформленої про­позиції, органи державної влади, до повноважень яких входить призначення референдуму в місячний термін приймають одне з таких рішень:

1) про призначення референдуму;

2) про відхилення пропозиції про проведення рефе­рендуму у разі наявності серйозних порушень законо­давства про референдуми;

3) про прийняття рішення, пропонованого у вимозі про призначення референдуму.

У рішенні про призначення референдуму визнача­ється дата проведення референдуму, зазначається назва проекту закону, рішення, зміст питання, що виноситься на референдум.

Дата проведення всеукраїнського референдуму при­значається не раніше як за три й не пізніше як за чоти­ри місяці, а місцевого референдуму — не раніше як за місяць і не пізніш як два місяці від дня прийняття рішення про проведення референдуму.

Повідомлення про призначення референдуму та зміст проекту закону, рішення іншого питання, що ви­носиться на референдум, оголошуються відповідно у республіканських та місцевих засобах масової інформації у 10-денний строк після прийняття рішення про його призначення.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референтного процесу — підготовка прове­дення референдуму.

Відповідно до Закону про всеукраїнський та місце­вий референдуми створюються структури і умови, не­обхідні для проведення референдуму: дільниці для голо­сувань, комісії по проведенню референдуму і списки учасників референдуму.

На відміну від виборів, проведення референдуму не вимагає створення виборчих округів. Згідно із ст. 23 За­кону про всеукраїнський і місцеві референдуми, для проведення голосування і підрахунку голосів створюють­ся тільки дільниці для голосування, що об'єднують від 20 до 3000 громадян, які мають право брати участь у ре­ферендумі.

Керівництво всеукраїнським референдумом покла­дається на Центральну виборчу комісію, а також спе­ціально утворені для цього громадські органи — комісії по проведенню референдуму: дільничні, територіальні, що створюються в селах, селищах, районах, містах і областях, комісія Автономної Республіки Крим із все­українського референдуму.

3. Предмет всеукраїнського референдуму та його особливості.

16 квітня 2000 року Україна пережила третій в своїй історії референдум. Головна його особливість, що проводився він за народною ініціативою (раніше ініціацію проводили Москва і Верховна Рада УРСР).

В Конституції сказано, що прийняті до її затвердження законодавчі акти зберігають чинність в частині, яка не суперечить Основ­ному закону. Так от, законом про ре­ферендум передбачається, що прий­няті на референдумі рішення потребують негайного впровадження і не потребують затвердження яки­мось державним органом. Але спра­ва в тому, що Конституційний Суд це питання розтлумачив іншим чином. У 13 розділі Конституції виписана про­цедура внесення змін в Основний за­кон. Лише парламент наділений цим правом. Конституційний Суд наго­лосив на запровадженні результатів референдуму за цією процедурою.

Президент додержується рішен­ня Конституційного Суду. На мою дум­ку, після референдуму Президент вне­се на розгляд Верховної Ради проект закону про зміни в Конституцію, що відображатиме результати референ­думу. Парламент має виконати волю народу і внести відповідні зміни до Конституції.

Переважна більшість виборців України під­тримала всі чотири винесені на референдум питання.

На перше питання референду­му (про право Президента достро­ково припиняти повноваження пар­ламенту у випадку, якщо протягом місяця Верховна Рада не змогла

сформувати парламентську біль­шість або протягом трьох місяців не затвердила проект бюджету Ук­раїни) ствердно відповіли 84,78 від­сотка. «Проти» висловилися 13,79 відсотка, 1,31 відсотка бюлетенів визнано недійсними.

З другого питання — про ска­сування депутатського імунітету — «за» проголосували 89,06 відсот­ка, «проти» — 9,57 відсотка, недій­сні — 1,24 відсотка бюлетенів.

Трете питання — про скорочен­ня кількості депутатів парламенту з 450 до 300 — підтримали 89,97 відсотка громадян. Проти — 8,68 відсотка, недійсні —1,22 відсотка бюлетенів.

Четвертому питанню — про не­обхідність формування двопалат­ного парламенту — сказали «так» 81,8 відсотка громадян, «ні» - 16,67 відсотка. Недійсні — 1,39 відсотка бюлетенів.

4. Правова регламентація організації референдумів та визначення їх результатів.

Законами України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", "Про Центральну виборчу комісію" де­тально регламентуються повноваження цих комісій, ор­ганізація їх роботи. Вельми важливою з точки зору за­хисту прав суб'єктів референдуму є норма, яка передба­чає можливість оскаржити рішення і дії комісії з рефе­рендуму у вищестоячу комісію з референдуму, а у ви­падках, передбачених Законом, і в суд (ст. 31).

По аналогії із законодавством про вибори у законо­давстві про референдуми вирішено питання про право на оскарження помилок у списку громадян, які мають брати участь у референдумі (ст. 34 Закону).

На стадії підготовки референдуму відбувається також широка кампанія по роз'ясненню населенню мети ре­ферендуму, змісту питань, що виносяться на нього, оз­найомленню з порядком голосування тощо. Відповідно до ст. 8 Закону про референдум, громадянам, політич­ним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право вільної агітації за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти прийняття закону чи рі­шення.

Всі рішення щодо референдуму, а також проекти за­конів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. Останні висвітлюють хід підготовки і проведення рефе­рендуму, їхнім представникам гарантується вільний до­ступ на всі збори і засідання, пов'язані з референдумом, і одержання інформації.

Найбільш відповідальну стадію референдуму ста­новить голосування і визначення підсумків референ­думу. Саме на цій стадії виявляється воля народу і відбувається ухвалення закону чи іншого рішення. То­му суворе і неухильне дотримання вимог процедури, всіх процесуальних гарантій набуває тут особливого зна­чення.

Для забезпечення повної свободи волевиявлення на референдумі Законом передбачена система певних за­ходів і правових гарантій щодо організації і прове­дення голосування, які сприяють дотриманню таємниці голосування, недопущенню різних порушень законо­давства.

У загальному порядку голосування проводиться в день референдуму із 7 до 20 години. Також існує проце­дура дострокового голосування, голосування у місцях перебування громадян, коли вони за станом здоров'я або з інших причин не можуть прибути в приміщення для голосування.

Голосування відбувається у спеціально відведених і обладнаних за законом належним чином приміщеннях. Кожний громадянин голосує особисто. Бюлетені для го­лосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімна­ті для таємного голосування.

Законом передбачається низка вимог щодо змісту і форми бюлетенів.

Важлива роль у здійсненні контролю за дотриман­ням встановленого порядку голосування належить гро­мадськості.

Третя стадія референдного процесу завершується підбиттям підсумків голосування на референдумі.

В українському законодавстві про референдуми де­тально врегульовані порядок підбивання підсумків голо­сування, умови дійсності бюлетенів і ті вимоги, яким мають відповідати протоколи голосувань.

Визначаються недійсними бюлетені для голосування невстановленого зразка, а також бюлетені, які не містять точно встановленого рішення громадян. Якщо виника­ють сумніви щодо дійсності бюлетеня, питання ви­рішується дільничою комісією з референдуму шляхом голосування її членів (ст. 40 Закону).

Відповідна комісія з референдуму може визнати ре­зультати референдуму недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку голосів порушення Закону про референдум (ст. 41).

Проект Закону, рішення вважається ухваленим гро­мадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, вне­сених до списків для голосування, а референдум з пи­тань дострокового припинення повноважень Верховної Ради та Президента визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше двох третин від за­гальної кількості громадян, внесених до списків для голо­сування.

Закон, прийнятий шляхом референдуму, не потребує видання спеціального акту про введення його в дію. Згідно із ст. 44 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, закони, інші рішення, прийняті референ­думом, обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування правових актів Верховної Ради і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у са­мому законі, рішенні не визначено інший термін.

Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму.

На відміну від виборчого законодавства, яке перед­бачає кілька підстав для призначення повторних вибо­рів, ст. 43 Закону про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми передбачає єдину умову, яка дає право Верхов­ній Раді призначити повторний всеукраїнський рефе­рендум — якщо під час його проведення були допущені грубі порушення Закону. Визнання ж референдуму та­ким, що не відбувся, не є умовою для призначення по­вторного референдуму. Оскільки очевидно, що грома­дян, які проігнорували голосування, не цікавить, яке рішення буде прийнято, і вони згодні підтримати будь-яке з них. З іншого боку, неучасть у референдумі може свідчити про негативне ставлення громадян до самого законопроекту. Тому будь-який результат (як позитив­ний, так і негативний) є рішенням самих громадян, їх­нім волевиявленням.

5. Правові наслідки референдуму.

У Законі про референдум передбачені норми, що мають сприяти дотриманню законності при проведенні референдуму. Ст. 10 Закону встановлює можливість при­тягнення до відповідальності осіб, що перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права брати участь у референдумі, вести до голосування агітацію, а також членів комісії з референдуму, посадових осіб, які вчини­ли підлог документів референдуму, завідомо неправиль­ний підрахунок голосів, порушили таємницю голосуван­ня або допустили інші порушення Закону. Ця стаття відсилає до чинного адміністративного та кримінального законодавства, норми якого визнають конкретні міри покарання за вчинені правопорушення.

Ст. 186-4 Кодексу України про адміністративні по­рушення передбачає, що публічні заклики або агітація за бойкотування референдуму, перешкоджання членам іні­ціативної групи у збиранні підписів громадян під вимо­гою про проведення референдуму, а так само будь-яка агітація в день проведення референдуму; видача членом дільничної комісії з референдуму бюлетеня для голосу­вання за іншу особу; втручання у роботу комісій з рефе­рендуму, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з підрахунком голосів або визначенням ре­зультатів референдумів, — тягнуть адміністративну від­повідальність у вигляді накладення штрафу.

Ст. 129-1 Кримінального кодексу України передба­чає, що перешкоджання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному здійснен­ню громадянином права брати участь у референдумі, вести агітацію у день проведення референдуму — ка­рається позбавленням волі на строк до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штра­фом до десяти офіційно встановлених мінімальних роз­мірів заробітної плати.

Ті самі дії, вчинені членом комісії з референдуму або іншою службовою особою, караються позбавленням волі на строк від одного до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років чи штрафом від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмі­рів заробітної плати.

Підлог документів референдуму, приписка, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушення таємниці голосування, вчинені членом комісії з референдуму або іншою службовою особою, караються позбавленням волі на строк від одного до п'яти років, або виправними ро­ботами на строк до двох років чи штрафом від семи до п'ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмі­рів заробітної плати.

Висновки.

Прийняття конституції шляхом референдуму звичайно супроводжується запровадженням відповідного порядку (єдиного, одного з можливих чи альтернативного) внесення до неї змін. Іншими словами, референдна форма прийняття конституції забезпечує останній якість підви­щеної «жорсткості», тобто порівняно ускладнений порядок її змін. Водночас існує думка, що конституції, прийняті шляхом референдуму, є більш досконалими у порівняні з тими, які прийняті представницькими органами, і юридична коректність конституцій залежить від сту­пеня участі політиків у процесі їх прийняття. Однак значення цієї тези не треба перебільшувати. Реалізація конституційних положень залежить не тільки від їх коректності, а значно більше від якості того соціально-політичного і економічного тла, на якому конституція має діяти.

Нерідко також стверджують, що референдна форма прийняття конституції забезпечує їй найвищий рівень легітимності у зв'язку з тим, що механізми прямої демократії, до яких віднесений референдум, є первинними і зверхніми відносно механізмів представницької де­мократії, уособлених у першу чергу парламентом. Подібні твердження нерідко дістають під­твердження в юридичних актах.

За приклад можна навести цитоване положення статті 5 Конституції, за змістом якого зміна найголовніших положень щодо конституційного ладу не може бути здійснена шляхом прийняття відповідного акта Верховною Радою України навіть на основі кваліфікованої біль­шості від її конституційного складу і потребує затвердження цього акта всеукраїнським рефе­рендумом. До того ж майже загальним є порядок, за яким рішення, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами і можуть бути змінені або скасовані тільки референдумом. Нерідко закони, прийняті референдумом, офіційно вважаються такими, що мають відносно вищу юридичну силу на «підконституційному» рівні правотворчості.

Але навряд чи тезу про найвищу легітимність конституції, прийнятої шляхом референ­думу, треба вважати вихідною. Головним є те, щоб вона була взагалі легітимною, тобто прийнятою у спосіб, який прямо визначений у попередній конституції або очевидно випливає з її змісту. Інакше усе буде зведене до питання політичної доцільності щодо прийняття нової конституції. Без усяких сумнівів є легітимною чинна Конституція, адже вона була прийнята у спосіб, який прямо передбачався її попередницею: в статті 97 Конституції (Основного Закону) 1978 p. із змінами і доповненням до компетенції Верховної Ради України було віднесено прийняття Конституції і внесення до неї змін. Саме з відповідних позицій необхідно розглядати можливість прийняття нової Конституції.

Можливість прийняття нової Конституції, як і можливість внесення змін до чинної, є питаннями доцільності, які уповноважені ставити і належними способами вирішувати учасники безпосереднього політичного процесу. Але і з суто юридичних позицій можна стверджувати, що чинна Конституція, як і основні закони інших держав, несе у собі своєрідний «ген смерті», адже вона включає розділ, поіменований «Внесення змін до Конституції України». Вочевидь, за змістом цього розділу не може бути прийнята нова Конституція, хоча може бути здійснена ревізія (прийняття нової редакції) чинної. Характерно, що у вітчизняній юридичній практиці ревізія звичайних законів здійснюється шляхом прийняття, по суті, нового за змістом закону, поіменованого «закон про внесення змін» до попереднього.

Уже саме уможливлення конституційних змін спростовує віднесеність тези про так звану стабільність Основного Закону до інструментарія тих, хто уповноважений здійснювати його офіційну експертизу. Конституція не може бути «священною коровою», адже вона покликана забезпечувати суспільний поступ і зумовлений ним державно-правовий розвиток. Своєчасність тих чи інших конституційних змін, їх зміст і рівень радикальності залежить насамперед від політичного вибору, здійснюваного в конкретних умовах. Як засвідчує світовий досвід, цей вибір і його практична реалізація завжди супроводжується політичною боротьбою, що є, по суті, складовою перманентного конституційного процесу.

Використана література

1. Дуцил Д. Референдум рефренам//Україна молода. - 2000.- 18 січня.

2. Закон України про Всеукраїнський та місцеві референдуми від 03/07/1991р.

3. Конституційне право України. - К., 1999.

4. Конституція України. - К., 1997

5. Основи конституційного права України. - К., 1997

6. Шаповал В. Основний Закон України і референдум//Право України. - 2000. - №2. - с. 3-6