Петро Сагайдачний

Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного)
багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.—
складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого
соціального і наіонально-релігійного гноблення
українського народу, бурхливого зростання
визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ у
розвитку культури тощо.

Свідком і навіть безпосереднім
учасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний -
особистість суперечлива й неод­нозначна. Яких тільки епітетів -
від піднесених до принизливих,- яких характеристик -справедливих
і упереджених - не довело­ся вислухати йому за життя. Сагайдачний
обирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову з
мож­новладцями й одночасно мав авторитет серед
широких кіл козацтва. Його політична діяльність
привертала увагу літописців та істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - від
аполо­гетики до прямого заперечення впливу гетьмана
на події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливого
ставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?

Скупі дані джерел дають
можливість лише ескізно реконстру­ювати ранній
період життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб»
гетьмана, написаних ректором Київської братської школи Касіяном
Саковичем, дізнаємося, що він наро­дився поблизу
Перемишля (мабуть, у с. Кульчинці біля Самбора), в сім'ї
православного шляхтича. Наступною віхою в його житті стало перебування у
знаменитій Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний попрямував
«потім до Острога, для наук чемних»). Очевидно, він
пройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К. Саковича, що «там тоді Конашевич час немалий жив»).
Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школи простежуються риси навчального закладу
вищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на той
час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладання
предметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.

Кілька наступних років життя
Петра Сагайдачного приховані від нас запоною часу. Можна лише з певністю
твердити, що не­забаром доля привела його у Військо Запорозьке. Розумний,
високоосвічений, добре обізнаний із політичною обстановкою, він швидко завоював
авторитет серед козацтва. Сучасникшляхтич відзначав, що «Петро Конашевич, чоловік надзвичайної мудрості й зрілого
судження у справах, спритний у словах і вчинках, хоча за походженням, способом
життя і звичками був простою людиною, однак в очах нащадків він гідний стати
поряд з найвидатнішими людьми свого часу в Польщі». Щодо особистого життя Петра
Са­гайдачного відомо, що він був одружений з Анастасією
Повченською. їхні взаємини важко назвати
ідилічними. Симптоматичним є той факт, що згідно із заповітом гетьман «віддав
маєток свій на церкви, на шпиталі, на школи і монастирі, крім дружини своєї».
Проте Анастасія залишалася вдовою недовго - вже
через два роки вона вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина.
Народна пісенна традиція також досить чітко віддзеркалила цей аспект особистого
життя гетьмана. Не випадково, гадаємо, в добре відомій пісні .мовиться, що він «проміняв жінку на тютюн та люльку».

М. О. Максимович стверджував, що
Сагайдачний уже 1598 р. одержав гетьманську булаву. Проте навряд чи це
відповідає дійсності -адже історикам відомо кілька осіб, які
наприкінці XVI - на початку XVII ст. володіли цим високим титулом у Війську
Запорозькому. Ймовірніше, що ця подія відбулася десь на початку XVII ст; У поетизованій біографії Сагайдачного, складеній
К. Саковичем, зазначається, що після навчання в
Острозькій школі він «шолдо запорозского славного рьіцарства,
межи которьім, през час не малий жиючи й рьіцерских должностей там доказуючи, гетьманом потом себе Войско его обрало».
Відтоді почалася ве­ликотрудна діяльність Сагайдачного на політичному поприщі.

Першою і основною своєю справою
молодий та енергійний гетьман вважав організацію походів проти султанської
Туреччини. Незважаючи на застережні заходи турків, запорожці 1600 р.
вирвалися за Перекоп, 1609 р. спалили Ізмаїл, Килію,
Білгород. Справді тріумфальним став похід козаків
на Синоп 1614 р. Майже повністю було знищено
місцевий гарнізон, захоплено запаси зброї та кораблі, визволено невільників.
Перемогою увінчався й похід 80 козацьких чайок на Константинополь. 1615 р.
вони досягли околиць столиці, спалили дві пристані
й перелякали самого султана, який розважався на полюванні. У битві з ворожою
ескадрою хороб­рі козаки здобули кілька галер і навіть захопили в полон
турецького воєначальника. Наступного року запорожці, очолені П. Сагайдач­ним,
здійснили успішний напад на один із найбільших невільниць­ких ринків
Чорноморського узбережжя - Кафу, а згодом
- на Трапезунд. Розлючений султан
наказав покарати великого візира (його задушили) та інших вищих урядовців.

Тут дуже чітко простежується одна
з найважливіших сторін діяльності Сагайдачного - його
участь у боротьбі українського народу проти турецько-татарських поневолювачів.
Своїми блиску­чими походами на Чорне море гетьман здобув славу удачливого
козацького ватажка.

Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то
вони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішен­ні гострих
питань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов на
переговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так і
запорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всупереч
кате­горичним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи проти
Кримського ханства й Оттоманської Порти, під­тримував
вигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід запе­речувати і того факту,
що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грізні
сеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні.
Хіба не симптоматичним є твер­дження польського сейму (вересень 1616 р.),
що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків і
нібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростання
хвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актових
книгах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви. Ма­буть, немає
необхідності пов'язувати подальше поглиблення
соціальної та національно-релігійної конфронтації у суспільстві виключно з осо­бою
П. Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично).
Проте ігно­рувати наявність такого зв'язку ми також
не вправі. Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладення
принизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.)
почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичних
почуттів серед народу.

При характеристиці політичного
кредо Петра Сагайдачного історики, як правило, наголошують на факті походу
українських козаків на чолі з гетьманом у складі
загонів польського королевича Владислава на Москву (1618).
Дослідникам ще належить вивчити і дати глибоку й об'єктивну
оцінку цій події. Ми ж тільки відзначимо, що, розглядаючи даний аспект
вітчизняної історії, вчені (особливо радянські) переважно абстрагувалися від
загальноісторичного контексту другого десятиліття XVII ст.
Зокрема, слід враховувати, що гетьман буз підданим
польської корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язань
політичного ха­рактеру. Не виключено, що походом на Москву Сагайдачний і
частина його оточення оплачували відому сеймову конституцію «Про релігію
грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у
Речі Посполитій. Ще одну з причин здійсненої козаками 1618 р.
акції відомий український історик К. Г. Гуслистий
вбачав у ворожому ставленні «частини українського козацтва до уряду Михайла
Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і
Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало
українським землям». Очевидно, існували й інші причини цього походу П.
Сагайдачного.

Не менш важливим є інше питання -
яке місце посідав епізод 1618 р. у політичній кар'єрі
Петра Сагайдачного і яким було його ставлення до українсько-російських
відносин? Попередня і, го­ловним чином, подальша діяльність гетьмана дає
можливість відповісти на нього цілком конкретно й однозначно -
він не був принциповим противником зближення України з Росією. Уже в січні 1620 р.
посли Сагайдачного, очолені отаманом Петром Одинцем, через Путивль вирушили до
Москви. 26 лютого вони удостоїлись офіційного прийому думними
дяками Іваном Граматиним і Савою
Романчуковим. Під час церемонії посли від імені
всього Війська Запорозького оголосили, що «они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним
великим российским государем й в их госу-дарских повелениях бьіли, й на недругов их ходили, й крьімские улусьі громили...».
Організація посольства у Москву була проду­маною і виваженою політичною акцією
П. Сагайдачного. Напрям і зміст переговорів, що мали місце у Посольській палаті
Кремля, також не викликають жодного сумніву - йшлося про пропозицію козаків
нести службу на користь російського царя. Щоправда, дипломатична місія
запорожців не увінчалася успіхом. Посламвидали «легке царське жалування - 300
карбованців грошей», але угоду не було укладено.

Важливою подією для українських
земель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існування
після Берес­тейської церковної унії 1596 р. В цій політичній акції неабияку роль
судилося відіграти Петру Сагайдачному. Приязні стосунки між гетьманом і
патріархом Феофаном, який виконав цю важливу місію,
навряд чи були випадковими. Не виключено, що ще отаман Петро Одинець у лютому 1620 р.
за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві, де й виклав
позицію гетьмана з цього питання. У березні Феофан
прибув в Україну. На кордоні його зустрічали запорозькі козаки на чолі з
Сагайдачним, котрі, за повідомленням Густинського
літопису, «обточиша его
стражбою, яки пчельі матицу свою», супроводили до Києва. Тут Феофан
спілкувався з представниками місцевого братства, православним духівництвом,
побував у знаменитому козацькому Трахтемирівському монастирі. 6 жовтня 1621 р. у
братській Богоявленській церкві патріарх висвятив
ігумена Михайлівського Золотоверхого мо­настиря Іова
Борецького у сан київського митрополита, межигірсько-го
ігумена Ісайю Копинського -
на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького - на полоцького
архієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої
вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній
підтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагай­дачного (на той час уже
полковника). Дії представників вищого православного духівництва об'єктивно сприяли посиленню визвольного руху в Україні.

Під безпосереднім впливом цих
подій помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка
тепер уже зачі­пала не лише релігійні, а й ширші питання. З-під пера Іова
Борець­кого виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являється полемічний твір «Палінодія» Захарії Копистенського, «Книга про віру» та інші. Автори цих
праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично
правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'ян­ському
контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники-полемісти називали їх
«спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що вони «твердістю своєю перевершують
римських Сціпіонів і кар­фагенських Ганібалів».

Значення козацтва особливо зросло після нищівної поразки поляків від
турків на Цецорських полях у Молдавії
(1620), ко

ли Річ
Посполита опинилася перед загрозою втрати своєї
державної незалежності. Коронне військо зазнало розгрому, багато знатної
шляхти, в тому числі гетьмана С. Жолкевського, було
вбито, чимало потрапило в полон. За умов, що склалися, польський уряд ухвалив
рішення про організацію нового війська. Шляхом певних поступок сейм намагався
привернути на свій бік українських козаків, небезпідставно вважаючи їх найбоєздатнішою і най'
організованішою військовою силою. Перед загрозою вторгнення в межі України
небувале сильної турецької армії козацтво, від­кинувши
власні проблеми (суперечності між новим гетьманом Яцьком
Неродичем-Бородавкою і Петром Сагайдачним),
вирішило підтримати поляків у майбутній війні з турецькими завойовниками.
Загальна рада, скликана у червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва, прийняла пропозицію
сейму й погодилася на спільний похід ко­зацьких і
польських військ. Важливо відзначити, що хоч Сагай­дачний на той час уже
позбувся гетьманської булави, він продовжував відігравати визначну роль серед
козацтва. Це, зок­рема, засвідчує той факт, що саме він очолив посольство,
направ­лене радою у Варшаву. Там під час аудієнції у Сигізмунда III Сагайдачний
вимагав окремих релігійних посіупок з боку
королівського уряду - зокрема узаконення православної ієрархії. Не
можна ска­зати, що козацькі вимоги були радикальними. Проте, враховуючи той
суспільний розголос, який мали події 1621 р., вони звучали ак­туально й, очевидно,
відображали думки та настрої широких верств козацтва, що зібралося на раду в
Сухій Діброві.

Петра Сагайдачного не можна
звинуватити в малодушності або небажанні брати участь у воєнних діях козаків
проти турецької армії. Прямо з Варшави, після прощальної зустрічі з польським
ко­ролем, він вирушив у розташування своїх військ
поблизу Хотина. А становище тут склалося дуже напружене - адже об'єднаним силам польських і козацьких військ (близько 80 тис.
чол.) проти­стояла 162-тисячна турецька армія (за іншими даними, 250-ти­сячна).

З самого початку воєнних дій
козаки виявляли чудеса хороб­рості й героїзму. Не можуть не викликати почуття
захоплення дії невеликого козацького загону, оточеного турками, позбавленого
провіанту й допомоги ззовні, який декілька днів вів боротьбу проти озброєного
гарматами ворога. «Оточені з усіх боків козаки усе ж наважилися помірятись
силами з противником (бо ж відчай нерідко спонукає до благородної смерті) й
встигли пробитися крізь здиво­вані та переполохані турецькі війська; але
виснажені голодом і працею, вкриті пороховим пилом, вони склали голови разом із
зброєю»,- писав далекий від симпатії до козаків-героїв Яків Со беський.

У серпні 1621 р.
мало не загинув сам Петро Сагайдачний. Після наради з командуючим польською
армією К. Ходкевичем він вирушив до козацького
війська, яке тоді повільно просувалося до Хотина, та по дорозі зіткнувся з
великим турецьким загоном. Розпочався бій, який міг закінчитися трагічно для
Сагайдачного. З простреленою рукою, втративши багато крові, він чудом
відірвався від погоні, сховався у найближчому лісі і лише вночі пробрався у
свій табір.

Ми наблизилися до того моменту в
житті П. Сагайдачного, який у нього самого викликав докори сумління. Наприкінці
серпня 1621 р., після прибуття авторитетного ватажка в
розташування козаків, у війську сталася зміна влади: гетьман Бородавка втратив
булаву, був заарештований, а згодом (8 вересня) за наказом Са­гайдачного страчений.
Останнього обрали гетьманом. Факт скинення і страти Бородавки по-різному оцінювався
сучасниками. Зокрема, польські мемуаристи різко негативно ставилися до особи
Бородавки, який, очевидно, представляв незаможну частину козац­тва і мав у її
середовищі широку популярність. Не випадково ще С. Жолкевський
характеризував його як «найменш між ними (ко­заками.-
Авт.) доброчесного і найбільш схильного до бунтів,
котрий обіцяв козакам іти з ними не тільки на море, але хоч би і в пекло». З
усього видно, що й сам Сагайдачний відчував провину за смерть людини, яка
чимало зробила для успіху визвольних зма­гань в Україні (Бородавка брав
безпосередню участь у відновленні православної ієрархії, очолював повстанський
рух тощо). Ось чому, вже будучи на смертному одрі.
Сагайдачний дав доручення записати у свій пом’яник Бородавку під іменем «Яків-гетьман».
Очевидно, так він хотів висловити своє запізніле
каяття у причет­ності до смерті цієї людини.

Проте це було згодом. А у
вересневі дні 1621 р. гетьмана полонили інші думки - адже
під Хотином вирішувалася доля не тільки Польщі, а й України. Осман II, розраховуючи на блискавичні удари свого
війська, сподівався швидко розгромити козацькі полки. Самовпевненість султана
не мала меж. Як писав очевидець тих подій, він «поклявся нічого не їсти, доки
не відправить у пекло на вечерю всіх поляків до останнього, і показав приклад,
небачений і нечуваний раніше в історії воєнних дій, а саме: ледве побачивши
наші сили, він, не давши відпочинку своїм військам, стомленим від походу,
віддав наказ атакувати поляків і в той же час влаштовувати табір». З кожною
годиною бій ставав дедалі жорстокішим. Го­ловний удар ворога прийняли на себе
козацькі загони, які то обо­ронялися, то переходили
у наступ. Лише увечері 3 березня взаємні атаки припинилися. Результати
першого дня Хотинської війни свідчили, що перевага, хоч і незначна, була на
боці козацько-польського війська. Воно здобуло багаті трофеї (коней, кінську
збрую, коштовний одяг, зброю, боєприпаси).

У наступні дні (5 і 9
вересня) напруга битви не спадала. І знову козаки, очолювані П. Сагайдачним,
виявляючи чудеса хоробрості й героїзму, вривалися у табір ворога, знищували
живу силу противника, захоплювали зброю, боєприпаси та провіант. Особливо
успішною була вилазка козаків і польської обозної челяді в ніч на 9
вересня. У розташуванні турецьких військ розпочалася справжня паніка -
втікали султан і рядові воїни, мурзи й численна обслуга. Тільки нерозторопність
К. Ходкевича перешкодила оста­точному розгромові
ворога. Події тієї ночі деморалізували турків. Я. Собеський
писав, що «після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і
станів були в великій тривозі; сам Осман, який
нещодавно думав, що немає нікого в світі могутнішого за нього, тепер на власні
очі побачив усю хиткість свого становища, і колишня пихатість змінилась
жіночими скаргами, коли він переконався в безпідставності своїх сподівань».

Втративши надію на швидке
завершення війни, турки почали довготривалу облогу польсько-козацького війська.
Протягом кіль­кох тижнів точилися дрібні локальні бої між яничарами й за­порозькими
загонами. І лише після прибуття в турецький табір підкріплення Осман II
наважився на новий бій. 28 вересня добірні султанські війська розгорнули
наступ. Майже цілий день тривала ця кровопролитна січа. «Понад 60
гармат,- повідомляє очеви­дець,- гриміло безперервно, небо палало, а повітря
затьмарюва­лось від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися на
грудки. ІЦо бачило око протягом цілого дня, того не
опишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзят­тям
і мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони». Проте атаки турецьких
військ було відбито. І знову, вже вкотре, винахідливість Сагайдачного, який
ударом з тилу змусив турків утікати, вирішила долю бою. Внесок українських
козаків і їхнього керівника гетьмана Петра Сагайдачного у розгром турецьких
військ у Хотинській війні 1621 р. важко переоцінити. Польща була врятована
від іноземного поневолення і втрати державної
незалежності. Разом із цим, гадаємо, вартий уваги ще один аспект даної події.
Зволікання К. Ходкевича та інших воєначальників, їхні спроби досягти пере­моги
над ворогом ціною козацької крові не можуть затьмарити іншого, більш вагомого й
історично значущого: вперше після Грюн-вальдської
битви представники двох великих слов'янських
народів продемонстрували на полі бою здатність до спільної боротьби проти
іноземних поневолювачів в ім’я ідеалів свободи й незалежності рідної землі.
Важливий і той факт, що в битві під Хотином брали участь молдавани, місцеве
українське населення, а також загін донських козаків.

Значення цих подій не
обмежувалося локальними рамками. З певністю можна стверджувати, що перемога у
Хотинській війні зупинила просування султанської Туреччини в інші європейські
країни і стала провісником її занепаду.

Бій під Хотином став останнім на
багатому ратними подвигами життєвому шляху П. Сагайдачного. Поранений в одній
із верес­невих сутичок із ворогом, гетьман довго й тяжко хворів. У середині
листопада 1621 р. його перевезли до Києва (К. Сакович пише: «...на том
же пляцу тог наш
гетьман постреленьій приехал
до Києва, напольі умерльій».)
Проте смертельно хворий гетьман не усунувся від участі в суспільно-політичному
житті. З-поміж інших невідкладних завдань він вважав необхідним домогтися
визнання королівським урядом церковної ієрархії, відновленої єрусалимським
патріархом Феофаном в Україні. З цією метою на
початку 1622 р. до Варшави виїхало особливе козацьке посольство,
яке клопотало на засіданнях сейму про знищення унії і «заспо­коєння
православних». Одночасно гетьман написав два листи польському королю. Лояльні
за формою, вони водночас містили тверду вимогу припинити переслідування й
«озлоблення» козаків, а також покласти край розповсюдженню уніатства на
українських землях. Але Сагайдачному вже не судилося пережити гіркоту роз­чарування
від невдачі козацької місії. Він помер 10 квітня
1622 р. у Києві.

За кілька днів до смерті в
присутності київського митрополита Іова Борецького
і свого наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба
«при доброй памяти й здоровом уме» П.
Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав півтори тисячі золотих на школу
«брат­ства Львовского, на науку й на цвиченья бакалавров учоньіх... на вьіхованье ученого майстра, в греческом
язьіку беглого...».
Значну суму він переказав Київському
братству, до якого ще раніше вписався з усім
Військом Запорозьким, а також заповів гроші цілій низці церков, монастирів та
шкіл. Поховання Петра Сагайдачного відбулося у церкві Київського братства. Під
час похорону двадцять студентів один за одним декламували вірші Касіяна Саковича, в яких
прославляли і звеличували покійного гетьмана, оспівували його заслуги в
боротьбі проти султанської Туреччини, віддавали належне турботам про розвиток
науки, утвердження козацьких вольностей, а також
підтримці православної церкви.

Оцінюючи життєвий шлях
Сагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків нового
часу не заперечував пол­ководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичного
кредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії.
Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним полі­тиком. Відкрита військова
конфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шлях
переговорів і ком­промісів. Вони приносили певні успіхи, але були також і
невдачі. У соціальних питаннях гетьман завжди наполягав на необхідності
придушення «свавілля черні».

Разом з тим ми не вправі
ігнорувати великого внеску Петра Са­гайдачного у розвиток визвольного руху в
Україні. За його безпо­середньою участю
1620 р. відновила свою діяльність
православна церковна ієрархія, що являло собою далекоглядну політичну акцію. Не
можна недооцінювати й піклування гетьмана про розвиток Київського і Львівського
братств, його матеріальну підтримку шкіл, прагнення дати освіту десяткам
молодих людей. Так, пере­плітаючись, доповнюючи або суперечачи
одна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного -
відомого політичного діяча першої поло­вини
XVII ст., козацького ватажка,
просто людини.