Праслов'яни і слов'яни та походження України
ЦІопередня історія України була одночасно і фоном, і часткою нашої минувшини. Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були Праслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук — історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Ця тема набуває актуальності, оскільки дуже важливим стає сучасний розвиток української державності та зміцнення української національної ідеї.
Дослідження лінгвістів довели, що праслов'янські мовні ознаки існували вже в IIтис. до н. е. Приблизно з середини І тис. до н. е. старослов'янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності й почала розвиватися самостійно. При цьому вона зазнавала впливу інших мов і, в свою чергу, впливала на них. Однак даних лише лінгвістики для вирішення проблеми походження слов'ян, у тому числі українців, недостатньо. Головною проблемою з'ясування етногенезу слов'янства є визначення часу появи й належності до праслов'янського світу найдавнішого населення Європи.
Частина вчених вважає, що Праслов'яни почали формуватись як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у IIтис. до н. е. й відносить до них племена тшинецько-комарівської культури (XV—XI ст. до н.е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров'я, Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої, заняттях, побуті та звичаях. Люди сіяли пшеницю принаймні двох сортів, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней. Водночас тшинецько-комарівські племена відрізнялись від своїх ближніх і дальніх сусідів. Територію сучасних Закарпаття, Північно-Східної Угорщини, Трансільванії та Східної Словенії населяли племена становської культури (XIV—XII ст. до н.е.). Вони, напевне, започаткували відмінну від праслов'янської фракійську етнічну спільноту. На захід від Дністра мешкали племена культури Ноа (XIII—XIст. до н.е.). Вони вже чіткіше представляли фракійський світ з його різноманітними особливостями. Лісостеп Лівобережної України протягом другої половини IIтис. до н. е. займали племена бондарихинської культури. Дехто з вчених відносить їх до фінно-угорських чи балтських племен. Вважається, що під тиском південних народів вони відійшли на північ, і у зоні Полісся стали етнічним підґрунтям юхновської культури (VI—III ст. до н.е.). Юхновці належали до балтської групи племен, близьких за окремими ознаками до сучасних литовців і латвійців. (Подальша етнічна кристалізація праслов'янства продовжувалась на території сучасних Польщі та України. З плином часу тшинецько-комарівська спільнота розпалася на окремі племінні об'єднання. На основі тшинецької культури на терені Польщі з'явилися племена лужицької культури. Розвиваючись, вони поступово віддалялися від східних сусідів, племен комарівської культури. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільноту, відому під назвою племен білогрудівської культури (XI—IX ст. до н.е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільноту, на базі якої пізніше утворилися східні слов'яни. Найбільше вони концентрувалися в районі сучасної Умані, що є свідченням існування якогось племінного об'єднання. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством. Виготовляли тюльпаноподібні горщики, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кельти, кинджали, браслети. У білогрудівців склався землеробський культ. Вони ліпили з глини моделі зерен, хлібців, коржів і поклонялись їм. Померлих спалювали або ховали в землю. Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури (X—VIIIст. до н.е.). Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип'яті. Найщільніше були заселені басейни Тясмину й Росі. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовуються дерев'яні плуги. Дерев'яні та крем'яні вкладні у серпах поступово замінюються залізними, збільшується кількість і асортимент бронзових та залізних речей. На місцевій традиційній основі підвищується рівень виробництва посуду. Померлих спалювали, а прах ховали в урнах разом з ритуальною їжею та прикрасами.
Наприкінці IXст. до н.е. на чорноліські племена посилилась експансія кіммерійців. Місцеве населення мусило пристосовувати спосіб життя до нових умов. Воно переносило свої поселення на зручні для оборони місця, почало будувати городища й укріплювати їх ровами, валами та дерев'яними огорожами. Під загрозою збройного нападу вдосконалюється військова організація, політична й етнічна консолідація чорнолісців. Частина їх відходить на північ і Лівобережну Україну та щільно оселяється у басейнах Орелі, Самари та Ворскли. Внаслідок цього ареал праслов'янства у VIст. до н. е. значно розширився. На заході він доходив до Дністра, на сході — до Ворскли. На правобережних землях чорноліських племен безперервність культурного і етнічного розвитку місцевого населення простежується до початку нашої ери, коли починається слов'янський період історії.
Праслов'янська етнокультурна спадщина не зникає навіть під ударами скіфів і після підкорення ними місцевих племен. Завойовники нав'язують чорноліським та іншим племенам, а інколи вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Скіфські порядки, звичаї, культурні надбання чимдалі більше проникали в соціальну сферу, ідеологію, культуру та мистецтво підкорених народів. Зокрема, слов'янський обряд трупоспалення поступається місцем скіфському обряду трупопокладення. Праслов'янська мова, насамперед її фонетична основа, зазнає помітного впливу іраномовних кочівників. Проте автохтонне населення зберігало генетичну пам'ять про праслов'янське походження, і був потрібен лише поштовх, щоб вона реалізувалася на практиці.
Досі не вироблено єдиної точки зору на час, місце зародження й етногенез різних гілок слов'ян. З часів paбот літописця серед вчених точаться дискусії про прабатьківщину слов'янства.
Чеський славіст П. Шафарик у 30-х роках XIXст. вважав прабатьківщиною слов'ян землі сучасних Волині, Поділля й Галичини, його співвітчизник Л. Нідерле — територію від Ельби до Десни. Польські вчені Ю. Костшевський, Я. Чекановський і Т. Лер-Сплавінський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські вчені Б. Рибаков, П. Третяков та багато інших після другої світової війни локалізували цю територію між Ельбою і Дніпром.
Багато зробили для вирішення проблеми вчені-лінгвісти. Вони (доводили, що прабатьківщина слов'ян у І тис. до н.е., знаходилася в оточенні іраномовних племен. Дослідження деяких вчених довели, що найчастіше слов'янські гідроніми й топоніми зустрічаються на Правобережній Київщині та Південно-Східній Волині. Точніше — це лісостепова зона поміж Дніпром і Дністром, де ще до нашої ери проживали племена скіфів-орачів. Саме цей регіон оточували іншомовні племена: зі сходу й півдня — іраномовні скіфи-землероби, скіфи-кочівники, із заходу — фракійці, з півночі — балтомовні неври й меланхлени. Відчутним був слов'янський вплив і в лісостеповій зоні Лівобережної України. Проблема етногенезу слов'янства ускладнюється тим, що його племена повсякчас мандрували з місця на місце й мешкали серед іншомовних народів.
Київська школа археології останнім часом виробила власну концепцію слов'янського етногенезу. Вона зводиться до того, що на рубежі III— IIст. до н. е. процес формування слов'янської спільноти відбувався передусім понад Віслою й частково на Волині. На цих землях у XV—XIст. до н.е. проживали племена пшеворської культури з переважно східногерманськими елементами і поморсько-кльошової культури з превалюванням слов'янських компонентів. Просуваючись на схід, поморсько-кльошове населення асимілювало місцеву людність й утворило слов'янську зарубинецьку культуру. Центр слов'янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли й Дніпра. На базі цих етнічних масивів на рубежі II—IIIст. н.е. утворюється київська культур. В етногенезі населення західної частини України київські вчені вбачають певні особливості. Вони стосуються переважно виникнення в другій половині І ст. н.е. племен зарубинців і нащадків поморсько-кльошових племен зубрицької групи з її слов'янськими рисами. Без сумніву слов'янськими вчені визнають більш пізні черняхівську та празько-корчацьку культури.
Зародження та еволюція праукраїнських племен
Де ж містилась прабатьківщина українців і коли їхні предки з'явилися на соціальній арені світу? Проблема вплітається в канву розгляду етногенезу праслов'ян, слов'ян, східних слов'ян та їхніх етнічних гілок, зокрема й української. Існує кілька теорій етногенезу українців. Ще в період середньовіччя під впливом політичних чинників зародилась ідея про спільність походження росіян, білорусів і українців з єдиної давньоруської народності, яку пізніше образно назвали «колискою братніх народів». Ця ідея відповідала великодержавницьким інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю концепцію на панівну, всіляко її популяризували й пропагували, її суть зводилася до того, що етнічна історія різних народів, зокрема українського, відповідала характерові соціально-економічних формацій. У період феодальної формації існувала народність, за капіталізму — буржуазна українська нація, за соціалізму — соціалістична. Час формування української народності визначався XIV—XVI ст., а основними ознаками вважалися: відносна спільність мови, спільність території, певна економічна спільність, спільність деяких рис культури й характеру людей, етнічне самоусвідомлення, самоназва. За певних позитивних рис ця теорія в своїй суті була досить недосконалою, а то й штучною. Це проявлялось у відмові етносові на автономне існування й жорстке прив'язування етногенетичних процесів до розвитку соціально-економічних формацій. Більше уваги зверталось на зовнішні чинники, а сам етногенез розглядався загалом досить однобічно, спрощено. Поряд із цією з'являлися й інші концепції етногенезу українського народу. Спочатку вони базувалися на народних знаннях, а пізніше й науково обґрунтовувалися. Ще Богдан Хмельницький заявляв, що народ «руський» (український) походив від скіфів. Першу серйозну наукову спробу обгрунтувати самобутній шлях українського народу зробив анонімний автор «Історії Русів». Він виводив українців від сарматських племен і показав, що Малоросія мала свою, відмінну від Росії, історію. Ця тема знайшла продовження в дослідженнях Миколи Костомарова. Зокрема, у статті «Дві руські народності» (1861) вчений-історик фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південно-руська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. Костомаров наголошував па відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що «малоросійське плем'я» йшло до федерації, а «великоруське» — до самодержавства. Новий напрям у розробці проблеми етногенезу українського народу започаткував наприкінці XIXст. київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я з давніх-давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Погляди Хвойки помітно вплинули на поглиблення інтересу вчених до етнічної історії українського народу. З певними уточненнями їх поділяв наприкінці XIXст. канадський вчений українського походження Яків Пастернак. Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав Михайло Грушевський. Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської народності.
Оригінальністю та ґрунтовністю вирізняється концепція походження українського народу археолога й мовознавця Віктора Петрова. У прочитаних українським студентам німецьких міст у 1947 р. лекціях (тільки недавно виданих в Україні) вчений розвивав ідею походження українського народу з часів трипільської культури. Основу для цього Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців XIV—XVI ст. як наслідку тривалих спадкових процесів, їхні спільні риси проявлялися в існуванні орного землеробства, наборі й конструкціях основних сільськогосподарських знарядь праці (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця, просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, слива та ін.). Як і трипільці, українці зводили житла в «сохи», або тиновокаркасної конструкції, обмазували й штукатурили глиною стіни, накладали глиняні підлоги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки й українських крашанок, а також в інших елементах матеріальної і духовної культури двох історичних спільнот. Разом з тим учений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознаками трипільці відрізнялись від українців. Сучасна наука не встановила етногенетичного зв'язку трипільських племен з наступними племенами на терені України. Втім, це ще не означає, що його не існувало. Можливо, потрібні нові підходи до дослідження далекої, але такої важливої сторінки нашої минувшини. Існують й інші точки зору на проблему етногенезу українського народу. Серед них і запропонована читачеві. Першопочатки кожного народу пов'язуються з формуванням його антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремої людини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і, нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільнот. Частина сучасних антропологів вважає, що фізичне формування українців почалося в епоху бронзи. Але дальшу їхню фізичну еволюцію вони проводять в одному випадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби, населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексеева), в іншому — через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури й давньоруське населення (С. Сегеда). Причому ці та й деякі інші вчені єдині в тому, що більш архаїчні першопочатки українства простежуються нині на Правобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися від зовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервувалися на тисячоліття, оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природно-кліматичні умови. Характерно, що за наявності певних відмінностей від «середнього» антропологічного типу, які спостерігаються й серед німців, італійців,
Однак вчені ще й сьогодні не встановили вірогідно спадковості цих культур. А без цього точно не можна простежити безперервного етногенезу предків українців. Можливо, якісь антропологічні елементи українства започатковуються в племенах шнурової кераміки (друга половина III — перша половина IIтис. до н. е.), оскільки вони споріднені з культурою східнословацьких курганів (межа III— IIтис. до н. е.). Ймовірно також, що нащадки шнурової кераміки на терені України розвивались далі і в результаті наступного переселення на Балкани привносили туди свої антропологічні особливості. Але це лише припущення. Чіткіше простежується етногенетичний зв'язок місцевої людності від останніх століть існування Скіфської держави. Із занепадом Скіфії у II ст. до н.е. слов'яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися від невластивих їм рис у культурі, побуті, віруваннях. Поступово зникали скіфські види зброї, кінської збруї та упряжі, прикраси, «звіриний» стиль у мистецтві тощо. Тільки ті іно-етнічні елементи, що органічно вписались у духовність і побут місцевих племен, продовжували існувати. Почали повертатись скіфські традиції народного життя: відновився звичай трупоспалення, відродились доскіфські форми в гончарстві тощо. Пожвавилися зв'язки з кельтськими, гето-фракійськими племенами й античними центрами Північного Причорномор'я. Все це відповідно позначилося на етногенетичних процесах населення, що раніше входило до складу Великої Скіфії. На праслов 'янській основі почали формуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися від попередніх. Водночас важливих змін зазнавала мова. Деякі дослідники вважають, що наприкінці НІ ст. до н. е. з'явилися перші ознаки розмежування єдиної праслов'янської мови на мови майбутніх західних і східних слов'ян. Вони проявлялися у вимові голосних і сполучень приголосних, різному розвиткові останніх, а також у граматиці, лексиці та словотворенні. На кінець І ст. до н.е. вже визначилися західна і східна праслов'янські мовні території з притаманними їм діалектами. Ці території вчені умовно розмежовують по Західному Бугу, обабіч якого й сьогодні помітна мовна відмінність, зокрема й на прикладі української мови.
На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу, утворилося племінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. — IVст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов'янські — венедів. Це — перша відома нам назва слов'ян. Античні автори дізналися про них у той час, коли венеди вже стали стійким етнічним утворенням. Вперше про них згадує в «Природничій історії» Пліній Старший (23—79). Він писав, що сучасні йому племена венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германцями й сарматами. Таціт (приблизно 55—120) розташовував їх між угро-фінськими племенами й Нижнім Дунаєм. Щоправда, археологічна наука не має підтверджених даних про поселення слов'ян-венедів у Нижньому Подунав'ї, а доводить їхнє перебування лише в межиріччі Дністра й Серету. Напевне, на початку нашої ери венеди жили поміж Одером і Середнім Дніпром, їхній південний кордон пролягав між лісостепом і степом, а північний — уздовж лівого берега Прип'яті. У «Географії» Птоломея (IIст.) венеди розміщені далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою. Однак археологічна наука знає тільки про короткочасне проживання слов'ян у цьому регіоні. Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об'єднання зарубинецької культури (IIIст. до н.е. — IIст. н.е.). Спочатку воно займало територію Середнього Подніпров'я, південної частини правобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингент становили місцеві праслов'янські племена, котрі зазнали культурних впливів як ірано-, так і балтомовного етнічних масивів. У складі зарубинецького племінного об'єднання поряд з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безперервний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільноти.
Протягом двох століть праукраїнські зарубинецькі племена бурхливо розвивалися. Значно зросла їхня кількість, почалося освоєння сусідніх земель. Зарубинці зробили невдалу спробу проникнути вглиб Лівобережжя й більш вдалу—в пониззя Дніпра. Опір, а пізніше й експансія сарматів змусили зарубинців з І ст. н.е. вдатись до колонізації басейнів Десни, Сейму, Сожу. Вони проникли у верхнє Подніпров'я й досягли р. Березини на території Смоленщини. Тут вони зустрілися з місцевими племенами, що поклало початок формуванню нової спільноти. Друга гілка зарубинців рухалась на південний захід, дісталася Південного Бугу й осіла на багатих побузьких землях. Відомі п'ять локальних варіантів зарубинецької культури — середньодніпровський, поліський, деснянський, верхньодніпровський і південно-бузький. Заняття й побут зарубинців і пізніших українців багато в чому збігаються, але водночас відрізняються одне від одного. Ті й інші займалися в основному землеробством. Люди застосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'яними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Взагалі, рала зберігалися в лісостепу й особливо на Поліссі аж до XXст. Це пояснюється тим, що тут були легкі для обробітку грунти. Урожай збирали серпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пшениці та ячменю. Жита ці племена не знали. Принаймні, воно не виявлене археологами. Із зерна варили різні каші, а для ритуальних дійств випікали переважно коржі. Вирощували також коноплі й льон. На вільних землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць. Високого рівня розвитку досягла обробка заліза. Майстри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцності сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основному з болотних руд у сиродутних горнах. У кожному з відомих нам поселень виявлені примітивні печі для виплавки заліза. Продовжувалося виготовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.
Наші предки жили в невеликих помешканнях розміром приблизно 3—4 на 4—5 м прямокутної або квадратної форми. У південнобузьких, середньопридніпровських і деснянських поселеннях праукраїнці будували житла каркасно-ти-нової конструкції, які обмазували глиною, а потім білили крейдою. Остання ознака для нас особливо важлива, оскільки вона передавалася з покоління в покоління і дійшла до наших днів.
Побут зарубинців Середнього Подніпров'я дещо відрізнявся від побуту північних сусідів. Починаючи з Лівобережжя Прип'яті стіни жител робилися з колод без глиняної обмазки. Ями для могил викопувалися паралельно до берега річки, тоді як у зарубинців — перпендикулярно. Існували й інші відмінності, котрі лише додатково свідчать про певну спільність зарубинецьких племен. Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозилися фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза. З країн Західної Європи — кераміка й бронзові вироби. Безумовно, зарубинці мали й предмети сарматського походження. Натомість, у Північне Причорномор'я і Грецію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва. Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку й етнічної визначеності що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це призвело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавши проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти займали землі на схід від них. Етимологія іранського етноніма «анти» пов'язана з поняттям «пограничні жителі», тобто близька до етноніма «поляни». У ГУ ст. анти вже мали велике державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани. Ми не знаємо точно загальної кількості племен, що входили до його складу. Але з повідомлення готського історика VI ст. Йордана про полонених антських старшин можемо припустити, що їх було не менше 70.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу й зародження складнішого суспільства. З'явилися приватна власність на землю, майнове розшарування. Очолював об'єднання цар, але його владу обмежувало всенародне віче. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу державності. Царі почали створювати військові дружини, з яких пізніше виділялися заможні люди. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків, жінок та дітей Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Не сприйнявши рабовласництва в чистому вигляді, анти тим самим уникли незавидної долі Римської імперії, яка внаслідок кризи рабовласницької системи господарювання розпалася.
На Півдні України виникає Готське королівство. З пониззя Вісли східногерманські племена готів просунулися на український південь і в II ст. осіли в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Відсутність помітних слідів готів у лісостеповій зоні свідчить про досить мирний характер утворення нового державного об'єднання. Тривалий час між обома державами були добрі відносини. Виступаючи разом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. В III ст. готи й анти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайської рівнини, її негайно зайняли слов'янські племена й почали колонізувати.
Розвитку державних формувань в Україні перешкодила навала гунів. Вийшовши із Забайкалля, гуни в IVст. посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й інші племена. В 375 р. гуни переправилися через Дон і вторглися у володіння Готського королівства. Нападники успішно просувалися уздовж Меотійського моря і Понту Евксінського. Гуни не загрожували існуванню антського об'єднання, й тому анти виступили на їхньому боці у війні з готами. В 385 р. вони знищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівної поразки антському царю Божу, полонили його й разом із синами та 70-ма вельможами розіп'яли на хрестах. У відповідь на це гунський цар Баламбер повів свою армію на готів і вщент розгромив їх. Частина готів відкотилася в Крим, друга почала відходити до Дунаю, їх переслідували гуни, знищуючи непокірних і слабких. Отаборившись у Придунайській рівнині, гуни тривалий час вели спустошливі війни із сусідніми державами. Тільки в 451 р. об'єднане військо римського полководця Аеція та готського короля Теодоріха Великого остаточно перемогло гунів. Після смерті царя Аттіли в 453 р. царство гунів розпалося, а його племена розпорошилися серед місцевих народів. Східна Європа полегшено зітхнула. Розгром гунів спричинив значні зміни в Європі й Малій Азії. З політичної карти зникли Західноримська імперія й Гунське царство. Зате вистояли й зміцніли Східноримська (Візантійська) імперія й державне об'єднання антів. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V — середини VIст. Це період найвищої могутності праукраїнського державного утворення.
Племінне об'єднання антів після розгрому гунів почало самостійну боротьбу з Візантією за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. Зав'язалися так звані Балканські війни. З початку VI ст. анти чи не щороку нападали на придунайські візантійські провінції, захоплювали військову здобич і поверталися додому з багатими трофеями. Із часом праукраїнці дедалі впевненіше поводилися на окраїнах Візантійської імперії, відвоювали нижньодунайське лівобережжя і з середини VI ст. почали його колонізувати. Одночасно друга хвиля праукраїнських племен ринула на Балкани й далі. Поселення праукраїнців з'явилися навіть на Пелопоннесі та в Малій Азії.
Дальшому розширенню праукраїнської державності перешкодила навала уйгурських племен аварів. Розгромивши у 558 р. аланів Північного Кавказу, вони протягом десяти років завдали поразки племенам Північного Причорномор'я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснували Аварський каганат на чолі з царем Бояном. Підкоривши склавінів, авари почали боротьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішно протистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Вони не тільки захищалися від них лінією фортець, а й робили походи на кочовища аварів. Але без серйозної підтримки Візантії відірвана від свого етнічного масиву частина антів не могла встояти проти переважаючих сил кочівників. До того ж, нова територія не була ними достатньо освоєна й укріплена та, напевне, і місцева людність не завжди підтримувала пришельців. У 602 р. анти зазнали нищівної поразки від аварів під проводом царя Апсиха. Відтоді анти не згадуються давніми авторами. Праукраїнське антське об'єднання розпалося. Однак це не означало повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частина праукраїнців справді загинула, інша — підкорилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх народів, решта — відійшла у віддалені від аварів регіони. Ними стали Балкани, Центральна Європа, Мала Азія й лісостепова зона України. Вже з того часу «нашого цвіту було по всьому світу».
Навіть сьогодні нас дивує разюча схожість топонімів і гідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, Подунав'я і межиріччя Ельби та Одеру. Антропологічне центральноукраїнський тип подібний до словаків, сербів, хорватів. Ще й досі зберігається спорідненість української мови з сербською та лужицькою. Однакове значення мають в українців і сербів слова важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, комин, лагодити, лаяти, люлька, гуня, ватра, плахта, сукня, торба та багато інших.
Таким чином, культура слов’ян зберігала спільні риси, але згодом почалось формування української нації, яка вбирала в себе ліпші риси багатьох племен що жили на теренах сучасної України.
Література
1. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.