Збройні сили в період національно-визвольної боротьби 1917-1920р

Назва реферату
: Збройні сили в період національно-визвольної боротьби 1917-1920р. Розділ
: Військова справа, ДПЮ

Збройні сили в період національно-визвольної боротьби 1917-1920р.

У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. З ре­волюційними подіями 1917 р. в Україні розпочинається військовий рух, метою якого було створення націо­нальної армії. Організовуються військові клуби, що займаються формуванням українських військових час­тин, переведенням українців-військових для служби на своїй землі. Російський революційний уряд і військове командування вороже ставилися до цього. Протягом 1917 р. було стихійно створено чимало українських вій­ськових підрозділів. Та тільки після проголошення Цен­тральною Радою Української Народної Республіки (УНР) розпочалося по-справжньому створення національних Збройних Сил.

16 січня 1918 р. Центральна Рада УНР ухвалила за­кон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Були сформовані окремі кадрові частини. Навчання вої­нів проводили військові інструктори. Було схвалено тим­часову форму одягу (однострій) українського війська. Відзнаки роду військ та номери військової частини ви­шивалися на чотирикутній синій петлиці, що розмі­щувалася на комірі блузи. Рід війська позначався так: піхота — навхрест дві гвинтівки; артилерія — два гарматних дула; кіннота — дві шаблі і т.д. У війську не встановлювалися військові ранги (звання), а запровад­жувалися тільки військові посади, зазначалися вико­нувані функції. Такими відзнаками були срібні або золо­тисті шеврони з кутом догори різної кількості — залеж­но від посади, їх прикріплювали на правому рукаві ви­ще ліктя. У квітні 1918 р. приймається рішення про реорганізацію народної міліції в регулярну українську армію з 8—10 військових територіальних корпусів. Про­те уряд УНР не встиг це здійснити.

29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, і до влади прийшов гетьманський уряд на чолі з генералом П. Скоропадським (1873—1945). Він призначив на поса­ди військового міністра та віце-міністрів Української Держави російських і німецьких генералів, які гальму­вали створення української армії.

В липні 1918 р. рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок, затвердила план органі­зації української армії. Строк дійсної військової служби встановлювався: у піхоті — два роки, у кінноті та арти­лерії — три, на флоті — чотири. Служба в запасі мала три­вати до 38 років, а в ополченні — з 39 до 45 років. Набір новобранців планувалося проводити двічі на рік: восени і навесні. Передбачалося, що українська армія склада­тиметься із 16 корпусів (армійських, кінних), 7 дивізій, трьох важкогарматних батальйонів, ескадрильї бомбар­дувальних літаків, двох понтонних і чотирьох залізничних куренів. Для підготовки військових кадрів розгорталася система навчальних закладів: військова академія з три­річним строком навчання, повітряна школа, чотири кадет­ські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній — для кінноти, артилерії, технічної служби. У складі української армії залишилися Запорізький корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію, Запорізький і Чорноморський коші (по 400 козаків). Гетьман П. Скоропадський сфор­мував дивізії сердюків і сірожупанників, відновив у Білій Церкві загін січових стрільців. У листопаді 1918 р. чи­сельний склад української армії без козацтва становив до 60 тисяч чоловік. Сердюцька дивізія складалась із синів заможних селян, які були опорою гетьманської влади. Дивізія сірожупанників формувалася з українців, які побу­вали в полоні в Австрії. До складу окремого загону січових стрільців входили січовики Галицького полку та добро­вольці із наддніпрянських українців.

Водночас за період свого гетьманства П. Скоропад­ський організував в Україні багато російських доброво­льчих частин: «южних», «сєвєрних», астраханських, са­ратовських та ін. Вони глузували з усього українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели пропаганду проти української держави, перешкоджали розбудові української армії.

З 1917 р. почалася українізація Чорноморського фло­ту. Першим кораблем, який підняв український прапор (у липні 1917 p.), був міноносець «Завидний». Через чотири місяці половина кораблів Чорноморського флоту підняла український національний прапор. У березні 1918 р. Центральна Рада проголошує створення військо­вого і транспортного флоту УНР на Чорному й Азов­ському морях. Військовий флот України складався з трьох бригад лінійних кораблів (9 кораблів), однієї бри­гади крейсерів (2 кораблі), бригади гідрокрейсерів (6 ко­раблів), дивізії міноносців (27 ескадрених міноносців), 27 підводних човнів, кількох дивізіонів сторожових ко­раблів, багатьох транспортів і тралерів. До складу флоту входили також морська піхота (корпус морської охорони узбережжя Чорного моря і три полки морської піхоти) і вій­ськово-морська авіація (20 гідропланів).

У листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Україну частиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Україн­ський національний союз на чолі з В. Винниченком (1880—1951) і новий уряд — Директорія УНР. Проти ге­тьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськими масами Вілоцерківщини. Формується Дніпровська диві­зія (10 тисяч чоловік) на Трипільщині. До лав українсь­кого війська вступають селяни, робітники, інтелігенти.

14 грудня 1918 р. після відмови П. Скоропадського від влади було відновлено Українську Народну Республі­ку. Військові сили України на цей час складали 300 ти­сяч чоловік, але їхня бойова здатність була низькою: не вистачало кваліфікованих військових кадрів, залишило­ся мало регулярних військових частин, повстанці були погано організовані.

До початку громадянської війни військо Директорії складалось із 6 дивізій, двох корпусів — Запорізького і січо­вих стрільців. Решта військових формувань була нес­тійкою, поступово втрачала свою військову силу. Після поразки в боях з Червоною Армією на Правобережжі України Наддніпрянську армію було реорганізовано й переведено на Волинь. Директорія УНР почала ко­ординувати дії двох українських армій — Наддніпрянсь­кої та Галицької. Проте досконало організувати їхні си­ли і резерви не вдалося, і після п'ятимісячних боїв укра­їнська армія зазнала поразки. Центр збройної боротьби українського народу за своє визволення перемістився у Західну Україну. Уряд Директорії в грудні 1919 р. ви­знав Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а ще раніше — у січні 1919 р.— в Києві було проголоше­но акт злуки українських земель.

Українська Галицька Армія (УГА) була створена на території Західної України на початку 1919 р. Вона на­лічувала 45 куренів піхоти, 40 артилерійських батарей, кілька сотень кінноти. На озброєнні було близько 25 ти­сяч гвинтівок, 150 гармат і до 600 шабель. В складі УГА була авіаційна сотня, багато допоміжних військових під­розділів. Уряд Директорії передав УГА шість бронема­шин. Загальна чисельність УГА з тиловими частинами наприкінці 1919 р. становила до 100 тисяч чоловік.

У військових силах УНР набули розвитку нові, ще не відомі в історії способи ведення бойових дій. Біль­шість армій того часу у війні наступали на ворога суціль­ним фронтом завширшки до тисячі кілометрів. Українська армія виявляла надзвичайну рухливість, мобільність, маневреність, бо мала невеликі військові підрозділи (загони) на всій фронтовій території. Одним з головних засобів боротьби (оборони, наступу) були броньовані поїз­ди, бронемашини, під прикриттям яких діяли піхота і кіннота. Першими в бій вступали бронепоїзди, броне­машини, за ними розгорталась у бойову лінію піхота. Бронепоїзд складався з бронепаровоза, броневагонів, зміц­нених спеціальними брусами і металом, та з 2—4 платформ прикриття. Бронепоїзд був озброєний кількома кулеме­тами та 1—2 легкими польовими гарматами. Бронема­шини, озброєні кулеметами й іноді г

арматою, використо­вувалися для ведення розвідки, бойової охорони піхоти, зв'язку.

Основною тактичною одиницею піхотних частин бу­ли курені; 3—5 куренів об'єднувались у бригади.

Зброя була трофейною, зарубіжного зразка (австрій­ська, німецька, російська). Кулеметні відділення піхоти були озброєні кулеметами системи Шварцльозе.

Деякі сотні мали відділення мінометів і польових гармат. Зброєю стрільця (піхотинця) була гвинтівка системи Манліхера, пізніше гвинтівка російського зразка, гранати.

У складі бригади, полку було по 4—5 артилерійсь­ких батарей; кожна мала по 4—5 гармат. У бригаді була принаймні одна батарея далекобійних гармат чи гаубиць (калібр 105 мм) і три батареї польових гармат (австрійсь­кі — 78 мм, російські — 75 мм).

Авіаційний полк (ескадра) мав 200 літаків (німець­ких і французьких); вони здійснювали розвідку, знищу­вали військові об'єкти і літаки противника.

Кіннотники були озброєні шаблями і короткими гвинтівками. Кожна кінна сотня мала, крім того, від­ділення легких кулеметів.

В Українській Галицькій Армії були також допоміж­ні військові підрозділи: господарські, командні, польової жандармерії та ін. Нове поповнення війська навчалося при військових частинах в окремих навчальних групах.

Бійці Наддніпрянської армії не мали однотипної форми, а носили власні або трофейні одяг і взуття. Дещо краще цю проблему було розв'язано в УГА. Військовий мундир бійців УГА був подібний до австрійського; вони носили короткий піджак (блузу), штани з обмотками, черевики або чоботи. Усім видавалися короткі плащі та округлі шапки з м'яким дном і твердим обідком, забар­вленим відповідно до роду військ. Відзнаки посад наши­валися на рукав; це були срібні стрічки різної ширини і в різній кількості (мал. 9).

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З проголошенням у 1922 p. CPCP, складовою части­ною якого стала й Україна, питання оборони нашої землі повністю переходять до союзного керівництва.

У Західній Україні колишні воїни української армії нелегально боролися з польськими властями. У 1920 р. була заснована підпільна Українська військова організація (УВО); щоправда, вона вела боротьбу насильницькими методами. У 1929 р. патріотичні групи Західної України об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), метою якої стала боротьба за відновлення неза­лежності України й утворення єдиної, соборної держави.

15 березня 1939 р. на території Чехословаччини було проголошено незалежну Карпатську Україну, сформо­вано її національну армію — Карпатську Січ — чисельністю до 10—12 тисяч стрільців. Із санкції Німеччини у цьому ж році угорська армія задушила молоду державу. В нерівній боротьбі загинуло понад 5 тисяч українців.

З початком другої світової війни, після нападу фашистської Німеччини на СРСР національна боротьба українського народу активізується. Це призвело до пев-

ного розмежування населення. Деякі українці (до 13 ти­сяч чоловік) пішли на контакт з гітлерівцями в боротьбі проти сталінізму і стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина», яка прийняла присягу на вірність Третьому рейху. Командирами в ній були німецькі офіцери. Дивізія перебувала під наглядом керівників рейху.

Основна частина українського народу боролася про­ти фашизму у складі Збройних Сил СРСР, у парти­занських загонах та підпільних організаціях. В Україні до лав регулярної армії влилося понад 4,5 мільйона чоловік, у тому числі 200 тисяч добровольців.

Третю групу українського населення становили пар­тизанські загони українських націоналістів — Українсь­ка Повстанська Армія (УПА). За період другої світової війни через збройні формування УПА — ОУН пройшло понад 400 тисяч вояків.

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ В ОКУПОВАНІЙ УКРАЇНІ

У перший рік війни партизанський рух мав малоор-ганізований характер. Групи були нечисленними, погано озброєними. Утворювалися вони в основному у лісосте­повій смузі України з воїнів Червоної Армії, які вий­шли з оточення, втекли з полону, та з радянських акти­вістів. Партизанські загони поповнювало і всіляко під­тримувало населення України. Перші виступи партиза­нів проти фашистів носили епізодичний характер. Тіль­ки з серпня 1942 p., з початком діяльності спеціальної па­ртизанської групи полковника Д. Медведева (1898—1954), розпочинається масовий партизанський рух в Україні. Створюються великі партизанські з'єднання та загони під командуванням С. Ковпака (1887—1967), О. Сабу­рова (1908—1974), О. Федорова (1901—1989) та ін.

Дії радянських партизанських загонів у Західній Україні не знайшли такої підтримки у населення, як у східній і центральній частинах.

Головною формою партизанської війни було руйну­вання німецьких комунікацій (рейкова, шляхова війна). Великі загони практикували також тактику рейдів. Так, у 1943 р. був здійснений славнозвісний Карпатський рейд С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — знище­ння нафтових промислів Прикарпаття, але справив вели­ке враження на все населення України, продемонстрував силу Червоної Армії. Поповнення УПА проходило військову підготовку у трьох підпільних військових школах: школі офіцерів (старшин) у Великих Мостах, школі підофіцерів (підстарший) у Клевані (Волинь) та школі у Поморянах (Галичина). Крім цього, на Волині та Поділлі діяли різні військові курси. На північному заході України, в лісах, проводилися тренування, навчання збройних груп.

З серпня 1943 р. у складі УПА діяли невеликі інтер­національні загони воїнів (італійці, румуни, німці, угор­ці та ін.), які дезертирували зі своїх армій.

З лютого 1943 р. УПА активізує свою боротьбу як проти фашистів, так і проти радянських партизанів. УПА визволяє військовополонених з гітлерівських конц­таборів (Луцьк, Ковель, Ківерці), українських в'язнів із фашистських тюрем (Дубно, Луцьк, Ковель), захоплює завод боєприпасів в Оржеві, продовольство, що відправ­лялося до Німеччини. Як і в радянських партизанських загонах, в УПА практикувалася тактика рейдових похо­дів по тилах фашистів, влаштовувалися засідки, наско-'ки, диверсії. Були випадки, коли такі дії УПА проти гітлерівців координувалися з радянськими партизанами. У квітні 1943 р. УПА вдалося звільнити від німців бага­то районів на Волині. Тоді проти УПА було кинуто дивізію, що складалася з німецького полку СС і двох угорських полків. Загони УПА діяли на Поділлі, Київ­щині та в інших регіонах України, мали розгалужену систему своїх підпільних формувань: осередків, самообо­ронних кущових відділів. Крім бойових дій, вони вели широку політико-пропагандистську роботу серед населе­ння, закликаючи до боротьби з ворогами українського народу, до об'єднання в соборну українську державу.

УПА не тільки боролася проти фашистів і більшо­виків, а й мала конфлікти з поляками на українсько-польських землях Волині, Полісся, Холмщини, з підпі­льною польською націоналістичною організацією — Ар­мією Крайовою, яка прагнула зберегти контроль над українськими землями, що входили до Польщі.

Великих людських, моральних, матеріальних втрат зазнав український народ в період післявоєнної боротьби УПА з військами КДБ і МВС СРСР.

Під час другої світової війни на території України відбулося жорстоке зіткнення двох тоталітарних систем світу — сталінізму і гитлеризму. Україна втратила понад ві­сім мільйонів своїх громадян (2,5 млн військових і 5,5 млн

цивільних). В лавах Червоної Армії, Української Повстан­ської Армії, у партизанських загонах боролися українці проти спільного ворога — гітлерівців, 22 жовтня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про статус ветера­нів війни, гарантії їх соціального захисту», в якому записа­но: «... вояки УПА, інших військових формувань, які брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у 1941—1945 pp. і які не вчинили злочинів, та ті вояки, які реабілітовані, віднесені до учасників бойових дій і користу­ються пільгами, що встановлені державою для учасників Великої Вітчизняної війни».