Становище в Чорногорських землях у XVII-XVIII ст. Чорногорська Культура.

РЕФЕРАТ

на тему:

Становище в Чорногорських землях

у XVII-XVIII ст.
Чорногорська Культура.

Чорногорія в XVII ст. фактично була на­півзалежною державою, що складалася із союзу племен, які мали своє представниц­тво на чолі з митрополитом, власні закони та окреме судочинство. У країні зберігалися сильні традиції середньовічної державної самобутності, які завжди підтримувала Цетинська митрополія Печської патріархії Сербської православної церкви. Чорногорія юридично залиша­лася складовою частиною Османської імперії, але фактично ма­ла всі ознаки самоврядної території. Васальна залежність Чор­ногорії від Порти виявлялася в сплачуванні хараджу, що збирався здебільшого за допомогою каральних експедицій, проте його скоріше варто розглядати не як данину, а як вимушений відкуп. Чорногорія була найвідсталішою в суспільно-економічному відношенні частиною Османської імперії, де зберігалися зна­чні пережитки общинно-родового ладу та патріархальні по­рядки. Однак саме Чорногорія першою з балканських країн звільнилася з-під чужоземного панування. Цьому сприяло окраїнне положення маленької, вкритої безплідним гірським простором країни з населенням близько 80 тис. чоловік за повної відсутності міст і чітко визначених кордонів. Центром Чорногорії вважався Цетинський монастир, навколо якого стояло декілька будинків старійшин Чорногорія, навіть перебуваючи під османською зверхністю, значною мірою зберегла національну державність. Це сталося завдяки широкій автономії та слабкому втручанню Порти у внутрішні справи країни, які вирішувалися на Загально-чорногорському зборі. Якщо XV—XVII ст. в історії Чорногорії вважають періодом політичної роздробленості, то у XVIII — першій половині XIX ст. тут формується централізована держава. У 1713 р. митрополит Даниїл заснував єдиний загально-чорногорський суд, який складався з 12 старійшин. Він же встановив суворе покарання за кревну помсту.

Особливу роль у Чорногорії відігравала православна церква, яка протягом століть була об'єднувальною силою в країні. Цетинські митрополити виступали в тутешньому суспільстві хранителями історичних традицій середньовічної Сербської держави, наступниками якої вони себе вважали. Однак влада в особі митрополитів існувала тут поряд з іншими державними інституціями. У 1717—1830 рр. в Чорногорії діяв інститут гувернадурства (губернаторства), і митрополити мусили вести нелегку боротьбу за владу з гувернадурами, яких обирав Загально-чорногорський збор, а з другої половини XVIII ст. — Скупщина, що являла собою зібрання старійшин, які репрезентували різні племена. До компетенції Скупщини належало розв'язання всіх найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішніх зносин. Саме цей державний орган за пропозицією старійшин затверджував митрополитів та гувернадурів, а також місцевих начальників (сердарів, воєвод тощо, влада яких фактично була спадковою), а від кінця XVIII ст. — склад уряду, приймав закони.

Спочатку повноваження гувернадурів обмежувалися зовнішньою політикою, та згодом вони стали претендувати на роль єдиновладних правителів. У племенах та надіях скликалися скупщини для розв'язання різноманітних питань місцевого значення, а також: для затвердження сердарів, воєвод та кнезів (сільських старост), котрі виступали як судді. Все це свідчило про існування в Чорногорії певної державної організації та апарату примусу, які тісно перепліталися з патріархальними звичаями.

Незважаючи на чільні позиції у владних структурах проводу Цетинської митрополії, республіканський та світський характер державного ладу в Чорногорії залишався незмінним. Від 1697 р. Цетинську митрополію очолювали представники знатної родини племені негушів Петровичі-Негоші (Данило, Сава, Василій, Петро 1 та Петро II). Кожного нового митрополита обов'язково мала визнати й затвердити на посаді Скупщина.

Цетинська митрополія по

слідовно виявляла заінтересованість у зміцненні центральної влади в країні, спираючись при цьому на свій високий авторитет і підтримку серед населення та старійшин. До того ж, Цетинська митрополія протистояла засиллю на Балканах грецького духовенства Константинопольської патріархії, політика якої стосовно православних народів цілком улаштовувала Порту.

Церковну юрисдикцію Цетинської митрополії визнавали також православне населення Боки Которської та бродські племена. Ця територія на Адріатичному узбережжі, що межувала з чорногорськими землями, являла собою для чорногорців єдине вікно в християнський світ (до 1797 р. вона належала Венеції, а потім відійшла до Австрії). Саме в населених пунктах Боки Которської чорногорці здійснювали обмін власних товарів на сіль, набої, хатнє начиння та ін.

Економічне становище Чорногорії, де єдиною галуззю господарства залишалося розведення овець та кіз, було тяжким. Від кінця XVIII ст. Росія постійно постачала хліб до напівголодної країни. У Чорногорії дуже повільно розвивалися ремесла, не було шляхів. Майнове становище племінних старійшин майже нічим не відрізнялося від становища пересічних чорногорців.

Подальшому розвиткові Чорногорії мало прислужитися придбання родючих земель у долинах Герцеговини, в районі Скадарського озера та Примор'я. Розширення території та вихід до Адріатики поряд із здобуттям певної незалежності були визначальними напрямками політичної програми чорногорського проводу протягом майже усього XIX ст.

2.
Загальне економічне відставання Чорногорії, мізерність природних ресурсів та інші негаразди не сприяли її культурному розвиткові.

Найяскравішою постаттю чорногорської культури є митрополит Петро II Негош (1813-1851). Він був надзвичайно талановитим, постійно дбав про самоосвіту й самовдосконалення, вивчав мови, спілкувався з видатними сучасниками. В Цетине він заснував друкарню. У 1845 р. побачила світ філософська поема Негоша "Промінь мікрокосмосу". Вершиною його творчості вважається поема "Гірський вінець" (1847). У цьому епічному творі, перекладеному багатьма мовами, поет розвивав ідеї свободи та незалежності, братерства слов'янських народів, закликав до боротьби за відновлення колишньої слави та величі чорногорської держави.

Здійснювалися певні заходи для подолання неписьменності серед населення. У 1833 р. відкрилася перша початкова школа. За князів Данила та Ніколи Петровича в Цетине почали діяти гімназія та спеціальний навчальний заклад для дівчат.

Процеси модернізації впливали на зміну зовнішнього вигляду столиці Чорногорії — Цетине, де почали будувати двоповерхові європейські будинки. Містечко Бар на Адріатичному узбережжі перетворилося на літню резиденцію королівської родини. Там спорудили палац. Однак майже не зазнали змін ані побут, ані зовнішнє вбрання більшості чорногорців.

Чорногорська культура розвивалася в контексті й під впливом сербської культури. Серби та чорногорці, хоч би де вони жили, розмовляли спільною й зрозумілою для всіх мовою, їх об'єднували не тільки схожість національних завдань, а й загальні зусилля в розвитку освіти, мистецтва, науки. Діяльність таких визначних діячів культури, як Д. Обрадович, В. Караджич, Петро Негош та інших, мала велике значення як для сербів, так і для чорногорців.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аншаков Ю. П. Становление Черногорского государства и Россия (1798—1856 гг.). Москва, 1998.

2. Достян Й. С. Укрепление государственности Сербии и Черногории и возникновение первой внешнеполитической программы//На путях к Югославии: за и против. Москва, 1997. С. 59-81.

3. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

4. Погодин Н. Л. Славянский мир. Политическое и экономическое положение славянских народов перед войной 1914 г. Москва, 1915.

5. Павлюченко О. В. Україна в російсько-югославських суспільних зв'язках. Друга половина XIX — поч. XX ст. Київ, 1992.