ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ. СЕРЕДНЄ ПОДНІПРОВ'Я - ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ЯДРО. ВИНИКНЕННЯ НАЗВИ "УКРАЇНА" ТА ЇЇ ПОШИРЕННЯ.
Генезис і подальша еволюція етнічної спільності українців відбувалися в історичних умовах загального розвитку феодальної суспільно-економічної формації. Її закономірності визначили найголовніші періоди всіх етнічних процесів в Україні. Приблизно в XII—XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки народності, що стосувалися території, мови, культури, економіки, побуту та звичаїв. Хронологічно це збігалося з феодальною роздробленістю Київської Русі — своєрідним етапом у розвитку натурального способу виробництва. На той час іноземні загарбники, скориставшись ослабленням князівств і децентралізацією державної влади, поступово захоплюють східнослов'янські землі, що ще більше роз'єднує останні.
Особливо жахливих руйнувань зазнали давньоруські землі від монголо-татарської навали в першій половині XIII ст. Наслідком її став відрив південно-західного і західного регіонів від північно-східного. Утворивши велике державне об'єднання — Золоту Орду, кочівники фактично на півтора століття загальмували економічний, політичний і культурний поступ східнослов'янських земель. Надалі, щоб відстояти етнічну незалежність і самобутність у процесі формування своєї спільності, українському народові довелося також вести довготривалу виснажливу боротьбу проти литовських, польських, турецьких і угорських поневолювачів.
За таких тяжких умов йшло становлення етнічної території українців. У період феодальної роздробленості історично й географічно виділялися Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Волинська, Подільська та
У цей час з'являється назва «Україна». Першу згадку про неї ми знаходимо в Київському літописі під 1187 р. Вона була пов'язана з Переяславським князівством. Кажучи про смерть у Переяславі князя Володимира Глібовича — захисника краю від кочівників-половців, літописець зазначив: «И плакашася по нем вси Переяславци.., о нем же Оукраина много постона» (Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей,— М, 1962.—Т. 2.—С. 653). Під 1189 р. джерело називає «Украйною» частину Галицького князівства, розташовану між Південним Бугом і Дністром. У літописах назва «Україна» неодноразово вживалась паралельно з терміном «Русь» і «Руська земля». У наступні кілька століть вона застосовувалась переважно для визначення території Середнього Подніпров'я, а пізніше поширилася на всі південно-західні руські землі, в тому числі Північну Буковину та Закарпаття.
Приблизно з середини XVII ст., особливо у роки визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654), політонім «Україна» утверджується на більшості земель, де мешкали українці, визначає межі розселення місцевого етносу.
Виникнувши як народне поняття, назва «Україна» поступово набуває нового значення, закріплюється в свідомості народу, його фольклорі, а також в офіційних документах. У джерелах XIV—XVIII ст. одночасно існувало і третє ім'я — «Мала Русь», яке спочатку вживалося щодо Галицько-Волинської землі, а згодом і Придніпров'я. Проте воно не набуло масового поширення.