1. Джерела державності
На формування державного ладу Америки вплинула Англійська політична спадщина.
Англійські поселенці принесли із собою політичні ідеї, що розвивалися в Англії в плині сторіч.
До 1600 Англійський уряд надавав своїм громадянам цивільні і політичні волі: розширення справ у суді присяжних. В англійській системі керування існували 2 принципи: 1) обмеженість повноважень уряду і 2) представницька влада. Вони і вплинули на подальший розвиток Америки, тому що була прийнята частина англійської системи.
Англійський Білль про права 1689 року дуже важливий для американських колоністів, він розмежовував права й обов'язки правителя, застосовувався до американських поселенців - вихідцям з Англії, у тім же ступені, що і до англійців.
Однієї з передумов американської революції: послужило припущення про те, що колоністи позбавлені основних прав, закладених у Біллі.
Незважаючи на фрагментарність і уривчастість своєї діяльності колоніальні уряди заклали основи національної державності.
Серед них найбільш важливі:
1) писана конституція, що гарантує основні волі і відмежовує силу уряду;
2) законодавчі органи, що були представлені виборними представниками;
3) поділ влади.
Ключовою рисою в период колоній було керування у відповідності з письмовим планом. Мейфлауерська угода першопоселенцы підписали в 1620 році, що є першим прикладом колоніального самоврядування. (41 чоловік, представники всіх родин, що прибули в Америку брали участь у розробці Мейфлауерської угоди).
Вони розуміли, що потрібні правила, щоб керувати своїм укладом, щоб вижити на цій землі.
Представницька влада стала невід'ємною правовою традицією в Америці задовго до оголошення своєї незалежності в 1776 році.
Губернатор як представник монарха виконував накази короля, він також втілював у життя закони, що приймалися колоніальними законодавчими органами.
2. Декларація незалежності
Декларація Незалежності говорить: “Усі люди створені рівними, усі вони обдаровані своїм творцем деякими невід'ємними правами, до числа яких відносяться право на життя, волю, прагнення на щастя. Для того, щоб гарантувати людям ці права, створюється уряд... Усякий раз, коли форма правління починає суперечити цим цілям, право народу - змінити її, або зовсім знищити і заснувати новий уряд”.
1 липня 1776 року Континентальний конгрес, відповідно до прийнятого раніше резолюцією, приступив до обговорення питання про проголошення незалежності.
Погляди Джефферсона, що знайшли вираження в Декларації, відбивали досвід самих американських колоній, їхні власні демократичні традиції, що склалися за півтори сотні років з часів підстави перших американських поселень.
Д.Джефферсон, за словами D.Malone: “бачив не мету, а засіб, і був набагато більш зацікавлений у тім, що повинно піти за формальним відділенням, чим у самій по собі акції відділення”.
Багато положень декларації незалежності не утратили свого значення і зараз. Вони усе ще актуальні, тому що очікують свого рішення. Саме в цьому змісті можна говорити про Декларацію як про “хартію американської демократії”.
Можна без перебільшення сказати, що для Америки це була віха, за якої починався новий етап у розвитку країни.
3. Формування влади штатів
Поряд з діяльністю Континентального конгресу важливим етапом на шляху становлення нової державної влади було обрання місцевих асамблей і конвентів замість розпущених раніше колоніальних адміністрацій.
Багато чого в цей час зважувалося з ініціативи масових демократичних організацій “Синів волі”, Комітетів чи зв'язку безпеки, що придбали особливий вплив до середини 70 х рр. Цього впливу вони не втратили і після проголошення незалежності. Діяльність асамблей протікала у відомій мері по контролем Комітетів зв'язку і безпеки. Поступово асамблеї здобувають самостійність. Одна з головних цілей імущих груп полягала в тім, щоб в ім'я ствердження власної влади обробитися від Комітетів зв'язку.
Відповідно до знову прийнятих Конституцій, кожна з колоній розробила свою систему керування, що мало чим відрізнялася від колишньої по своїй структурі. Склад людей змінився. Майже у всіх штатах глава виконавчої влади - губернатор, а не королівський ставленик, що підзвітний його законодавчим асамблеям, що обрали, або (Нью-Йорк і Массачусетс) обрані прямим голосуванням, у цьому випадку губернатор менш залежний від асамблеї. В усіх штатах (крім Нью-Йорка, Делавера і Південної Кароліни) губернатор обирається на 1 рік. Як відзначає Г.Вуд: “сама по собі “ідея” губернаторської влади багатьом представникам лівого крила вігів показалася “занадто монархічної”. Тому були прийняті міри до обмеження влади губернаторів.
У ряді штатів було введене обмеження на термін перебування того самого обличчя в посаді губернатора.
У колоніальні часи королівські губернатори були, як правило, вихідцями зі знатних англійських родин. Після проголошення незалежності, щоб стати губернатором, аристократичного походження не було потрібно, але мати великий стан було необхідно. У ряді штатів ця вимога була зафіксована в Конституціях (Південна Кароліна, Меріленд, Массачусетс), в інші - здійснювалося на практиці, незважаючи на відсутність конституційних правил. З 55 чоловік, що займали губернаторські посади в 13 штатах протягом 1776 - 1788 р. близько 1/2 - вихідці зі знатних родиною, власники земельних маєтків і великих станів. Поряд із землевласниками - головним чином багаті купці і юристи. За словами Д.Т.Мейна, вони “придбали велику власність” і виділилися “до початку руху за незалежність”. Мейн небезпідставно думає, що більшість з них висунулися б як політичні керівники і “без революції”.
Безпосереднім оточенням і опорою губернаторів були спеціально складаються при них виконавчі ради, що успадкували функції рад при губернаторах колоніальних часів. У їхньому складі нерідко зустрічалися випадкові люди. Хоча в більшості штатів члени рад обиралися законодавчими асамблеями, у них, як правило, були лише імениті і заможні люди. Термін перебування на посаді члена ради від 1 до 4 років (у різних штатах). У період перебування у влади члени ради були “наділені важливими функціями”. Губернатори і ради мали широкі повноваження, особливо в Массачусетсе, Нью-Йорку і Південній Кароліні, де глава виконавчої влади був наділений відповідно до Конституції правом вето, що дозволяло відхиляти рішення законодавчих асамблей, якщо при повторному розгляді воно не збирало 2/3 голосів. Це правило згодом ввійшло у федеральну конституцію і діє донині.
Умови воєнного часу вимагали, щоб губернатор, як керівник місцевої адміністрації, був наділений реальною владою, що дозволяла б йому швидко й оперативно приймати потрібні рішення. У його підпорядкуванні - сили міліції штату. Конституціями деяких штатів передбачалося, що в перервах між сесіями асамблей губернатор мав право вводити ембарго на торгівлю терміном до 1 місяця.
“Вони стали в більшому ступені відповідальні перед народом, чим їхні попередники в колоніальний період. Стали набагато більше американцями по своєму досвіді, світогляду і кар'єрі,” - Д.Т.Мейн.
Те ж саме відносилося і до верхньої палати асамблей штатів - сенату. На відміну від нижньої палати - палати представників - для тих, хто обирався в сенат, був потрібний більш високий майновий ценз. У 10 колоніях законодавчі асамблеї складалися з 2 палат. В інших сенату взагалі не була й асамблея була однопалатною. Там, де мався сенат, він складався з представників вищих шарів суспільства - найбільш заможних і іменитих жителів штатів. У Нью-Джерсі, Меріленді і Південній Кароліні це положення закріплене Конституцією. Представникам соціальних низів і навіть середніх шарів доступ у верхню палату утруднений. Д.Мейн говорить: “якщо оцінювати місце верхніх палат у політичному спектрі американських штатів, вони містилися правіше центра.”
Особливо значним змінам піддалися нижні палати законодавчих асамблей.
Хоча колоністи і захищали привілею, який вони користалися до 1763 року, тільки в ході революційно - визвольної боротьби вони зуміли домогтися демократизації політичного життя Америки. В основному, був змінений майновий ценз і для виборців і для тих, хто міг бути обраний до складу асамблеї.
Важлива ознака демократизації законодавчих асамблей - більш пропорційне представництво в них жителів різних районів штатів. У складі нижніх палат законодавчих асамблей збільшилася кількість делегатів від фермерів і ремісників - людей середнього статку. Конституції мали загальні риси, але багато в чому відрізнялися друг від друга, відбиваючи особливості політичної обстановки в різних штатах.
Найвищою мірою показова для умов становлення нової державної влади картина склалася в Мериленде. 21 травня 1776 року місцева законодавча асамблея прийняла резолюцію, відповідно до якої її делегатам на Континентальному конгресі рекомендувалося голосувати проти проголошення незалежності. Хоча всупереч цій інструкції делегати Мериленда підтримали Декларацію незалежності, більшість політичних лідерів цієї колонії були набудовані проти незалежності, побоюючись, що відділення від Англії серйозно ускладнить внутрішнє становище і приведе до безладь.
“Їхні найгірші побоювання, - писав американський історик Р.Хофман, - підтверджувалися”. Ще з осені 1775 року “безладдя в колонії неухильно розросталися”, а після липня 1776 року положення стало погіршуватися “особливо швидко”. З різних місць надходили повідомлення про ріст заколотних настроїв серед білих і чорних, рабів, мастерових, фермерів. За словами Р.Хофмана, політичні лідери Меріленда “безпосередньо відчули подих жаху і невизначеності”. Погроза народного повстання постійно маячила перед їхнім поглядом, а страх перед виступом низів визначав тактику пануючого класу.
Характеризуючи прийняту в Мериленде Конституцію, Д.Мейн назвав його “суперечливим документом”, тому що вона ставила метою забезпечити “збалансоване” керування і контроль над “волею народу” відповідно до політичної концепції вігів.
У результаті роботи мерілендського конвенту в серпні - вересні 1776 року була прийнята Конституція, доповнена потім у листопаду декларацією прав.
За даними Р.Хофмана при колоніальному режимі унаслідок високого майнового цензу 90% дорослого чоловічого населення позбавлені були права займати виборні посади. Існували такі серйозні обмеження на право брати участь у виборах. Говорячи про цілях політичних лідерів, представників “народної партії”, що очолила роботу зі створення нового уряду Мериленда і виробленню нової конституції, Р.Хофман відзначав: “чого вони дійсно хотіли, так це суспільства порядку, керування яким залишалося б у руках багатих і знатних людей”.
При виборах делегатів у конвент, що приймав конституцію, політичні лідери Мериленда були одностайні в тім, що брати участь у голосуванні можуть тільки обличчя, що мають достатній майновий ценз. Керівники Меріленда домоглися найвищою мірою консервативної конституції, що закріпила владу за великими плантаторами.
Правляча верхівка підготувала звіт, що конституція ще не є гарантією суспільного спокою. По всій території Мервленда прокотилися хвилювання. Побоювання підтвердилися - ситуація розжарювалася, у результаті чого паралельно з обговоренням конституції конвент розглядає Декларацію прав, для того, щоб зм'якшити народне невдоволення.
Для зміцнення положення верхівки, асамблея схвалює два законодавчих акти: про зміну податкової системи і про правила оплати боргів, що задовольняли у відомій мері вимоги низів.
Віргінія - першої з американських колоній прийняла конституцію, ставши самостійним штатом ще до проголошення Декларації незалежності США. 18 червня 1775 року віргінський конвент схвалив Декларацію, що проголосила право на життя, волю і власність. Декларація штату установила, що основою нової влади є принцип народного суверенітету, що закони можуть прийматися і скасовуватися тільки “представниками народу”, обраними в асамблею. Вона проголосила волю печатки, віросповідання і право рішення споровши в суді присяжних. Проект Декларації був запропонований багатим віргінськ плантатором і суспільним діячем Джорджем Мейсоном.
29 червня 1776 року схвалена віргінська конституція. Вона носила помірний характер, відбиваючи настрою учасників конвенту, більшість з який були плантаторами, що не мали “ні найменшого бажання вести справу до політичної і соціальної революції” (по словам Малоне).
За Віргінією схвалила Декларацію прав і конституцію Пенсільванія.
Усього лише 4 штати проголосили в 1776 році Декларацію прав, інші обмежилися прийняттям конституцій, уключивши, щоправда, у них положення про права людини.
Пенсільванська Декларація прав і конституція були, мабуть, самими демократичними з усіх Декларацій прав і конституцій того часу. “Саме в Пенсільванії самі радикальні ідеї у відношенні політики і конституційної влади, проголошені революцією нашили своє відображення”. Це порозумівалося значною мірою тим, що обраний для вироблення конституції пенсільванський конвент по своєму складі був набагато більш демократичним, чим у Віргінії й інших штатах. У ньому були досить широко представлені дрібні і середні власники “внутрішньої країни”. Принцип “не порушити прав приватної власності” дотримувався свято. Але в рамках буржуазно-демократичних норм пенсільванська конституція виявилася самою радикальною конституцією революційної ери.
Пенсільванська Декларація прав повторювала багато положень Виргинской Декларації прав, укладачі, безсумнівно, запозичали деякі положення, але пенсильванская Декларація прав пішла набагато далі. Це стосувалося таких питань, як: воля релігійного віросповідання, право збір і волю слова, право подачі петицій зі скаргою на дії влади.
Розглянуті приклади дають достатнє представлення про те, як протікав процес становлення нової влади. Варто помітити, що в Род-Айленде і Коннектикуту зберігся колишній порядок, заснований на старих королівських хартіях. В іншому, процес становлення нової державної влади протікав без істотних відхилень від описаних Віргінії, Пенсільванії і Меріленда, за винятком Массачусетса, де навколо питання про прийняття нової конституції йшла довга і гостра боротьба.
Колонія Массачусетс задавала тон в антибританському русі, а її столиця Бостон по праву вважається колискою американської революції. Тут відбулися події. Ставші джерелом проголошення незалежності. Саме Массачусетс поряд з Віргінією висунув тих людей, що стали на чолі США. Їхніми зусиллями формувався уряд і нові політичні інститути. Однак, конституція Массачусетса, як це ні дивно, виявилася дуже помірною. Вона відбивала, у першу чергу, інтереси імущих шарів, стремившихся установити контроль над патріотичними організаціями і визвольним рухом у цілому. У ході обговорення проект конституції на конвенті розгорнулася гостра дискусія між представниками західних і східних районів. І хоча по ряду питань було досягнуто компромісне рішення, практично ні 1 зі сторін воно не задовольнило. Особливо рішуча відсіч конституції була дана в 1778 році заходом. Головний об'єкт нападок - високий виборчий майновий ценз, а також, відсутність гарантій оплати шляхових витрат депутатам вилучених західних районів, що випливали до місця засідань на східному узбережжі. У цілому результати такі, що при голосуванні в співвідношенні 5 до 1 висловилися проти ратифікації . конституція викликала явне розчарування і на сході штату, хоча її умови були більш сприятливі для жителів східних районів.
Після провалу в 1778 році конституції було прийняте рішення про скликання нового конвенту, що ухвалив у вересні 1779 року виробити новий документ, поклавши цю місію на знову сформовану комісію. Вирішальна роль у підготовці проекту належала Дж.Адамсові, що представляв помірне крило вігів і дотримував філософії “збалансованого правління”, що визнавала суверенітет народу за умови, що “безпосередньо” влада повинна знаходитися в руках “еліти”.
Новий проект конституції Массачусетса не був більш демократичним, чим проект 1778 року. Майновий ценз на право вибирати і бути обраним залишався досить високим. І хоча нова конституція містила поступки жителям західних районів, збільшивши їхнє представництво в Асамблеї, вона в той же час затвердила прерогативи сенату і зміцнила права виконавчої влади. Правда, на відміну від проекту 1778 року, конституція 1780 року містила Декларацію прав, що проголосила основні цивільні волі. Конституція була ратифікована і набрала сили.
4. “Статті конфедерації”
На початкових етапах революції, коли в США взяло гору переконання в тім, що вони будуть існувати як об'єднання 13 суверенних політичних суспільств, демократи приділили першорядну увагу конституціям штатів. У період війни за незалежність у гострій боротьбі між супротивниками і прихильниками прав штатів перемога виявилася на стороні децентралістів: договірна угода між 13 провінціями, відоме за назвою “Статті конфедерації” 1781 року закріплювало суверенітет штатів у всіх важливих сферах економічного, соціального і політичного життя.
Відношення ідеологів демократичних сил до центральної політичної влади в США неоднозначно. Пейн, Франклін, Раш, Джефферсон - прихильники сильного централізованої держави. Р.Г.Чи і Дж.Мейсон - антифедералісти.
Після війни за незалежність Джефферсон виявляється серед прихильників “широкого” тлумачення “Статей конфедерації”, що означає пошуки “яких мається на увазі прав” континентального конгресу.
Що стосується центральної влади, то була вироблена загальна американська конституція “Статті конфедерації”, що набрала сили в 1781 році, після того, як була ратифікована всіма штатами. Якщо говорити про загальну оцінку “Статей конфедерації”, то вони не містять правових гарантій, не надають центральної влади, тобто конгресу скільки-небудь серйозних повноважень для проведення реформ, не дають важелів для діючого керування країною.
В умовах воєнного часу життєво необхідними були мобілізація матеріальних і людських ресурсів для успішної боротьби з ворожою армією. Для центральної влади - конгресу, на частку якого випало рішення цього питання, він виявився занадто складним. Засоби і методи, до яких конгрес прийшов у своїй екон
Нова держава випробувала гостру недостачу в засобах, що, у числі іншого, були необхідні були і на зміст самого конгресу й інших органів центральної влади, утворених при ньому. Самі великі витрати були викликані необхідністю покупки зброї, військового спорядження і продовольства, а також сплати платні солдатам і офіцерам.
Щоб дістати необхідні кошти, конгрес прибіг до масового випуску паперових грошей. Колишня грошова одиниця - англійські фунти стерлінгів - була відкинута. Вирішено було випускати власні гроші - долари, вартість яких прирівнювалася до іспанського долара. Щоб підняти значення паперових грошей, конгрес прийняв постанову про те, що вони обов'язково повинні прийматися при будь-яких платежах, включаючи сплату податків у штатах. Також були узяті позики за кордоном - 3 мільйони доларів у твердій валюті, що пішли на закупівлю озброєння й амуніції.
Питання про фінансову політику конгресу був однієї з причин гострих політичних розбіжностей між лівим і правим крилом визвольного руху.
У результаті постійної боротьби в конгресі по питанню про фінансово-економічну політику, що відбивала протиріччя між різними соціальними групами США, створилася тупикова ситуація.
Прихильники сильної центральної влади були за реформу фінансового відомства США, домігшись призначення на посаду його керівника представника великого філадельфійського купецтва Роберта Морріса, одного з лідерів консервативного угруповання в конгресі.
Складність положення центральної влади і труднощі здійснення курсу, задуманого Моррісом, полягала в тім, що суспільна думка і, насамперед, маса незаможного населення з підозрою відносилися до їхньої діяльності. До того ж, дії центральної влади не мали під собою міцної законної опори. Конституційний порядок, створений “Статтями конфедерації”, був такий, що консервативне крило не могло остаточно закріпити своє панування, постійно піддаючи тиску з боку демократичних елементів. Таке положення зберігалося протягом усієї війни.
Д.Фергюсон відзначає, що “Статті конфедерації” підкреслювали прерогативи місцевої влади, зокрема, їхнє право вводити податки, що “було самим головної”. Це важливе зауваження показує залежність конгресу від штатів, що серйозно утрудняла його дії по мобілізації матеріальних ресурсів для ведення війни. Центральний уряд мав визначені повноваження, якими воно користалося для регулювання економічного і фінансового життя країни, але вони були явно недостатні і постійно приходили в зіткнення з політикою штатів. “Статті конфедерації” у багатьох відносинах були непослідовні і носили двозначний характер. Перша загальамериканська конституція з'явилася плодом компромісу, продиктованого умовами воєнного часу і розрахованого на підтримку визначеного балансу між центральною і місцевою владою.
Уперше план “Статей конфедерації і постійного союзу” був запропонований представником революційних сил конгресу Б.Франкліним ще в липні 1775 року. Однак, під впливом депутатів консервативного крила, що виступили тоді проти проголошення незалежності, пропозиція Б.Франкліна було відкинуто. Вторинна безуспішна спроба поставити на обговорення конгресу “статті конфедерації” була зроблена півроку потому, у січні 1776 року. Положення змінилося лише після проголошення незалежності.
Вже в липні 1776 року конвент приступив до обговорення “Статей конфедерації”, що частково містили в собі план Франкліна і були вироблені спеціальною комісією, що складалася з представників усіх 13 штатів. Співвідношення сил у конвенті до цього часу докорінно змінилося. Депутати правого крила, що виступали колись проти об'єднання колоній і прийняття єдиної конституції, змушені були зайняти тепер зовсім іншу позицію. Після того, як незалежність стала фактом і влада британської корони, що охороняла при всіх її мінусах положення імущих класів, була ліквідована, представники цих класів виявили заклопотаність у тім, щоб створити їй рівноцінну заміну у виді центрального уряду, що володіє достатньої “силою примуса”. Навпаки, ліве радикальне крило конгресу тепер вважало, що після проголошення незалежності необхідність в об'єднанні відпала і централізація буде перешкодою на шляху демократизації політичної влади і ліквідації деспотичного правління. Істотним, також, було те, що між штатами мали місце протиріччя, що часом приводили до серйозних терть. Насамперед, це були протиріччя між південними рабовласницькими штатами і Новою Англією. “Усі наші нещастя виникають з одного джерела - з негативного відношення південних колоній до республіканського уряду,” - писав Джон Адамс американському генералу Гейтсу.
Відносини між штатами ускладнювалися також їхнім суперництвом через західні землі і конкуренцією між різними групами буржуазії. Нарешті, опозиція централізації виникала з глибоко укоріненого сепаратизму, обумовленого небажанням правлячих груп у ряді штатів поступитися навіть часткою своєї влади на користь центральної влади. Крім того, незважаючи на досягнуту до цього часу культурну й економічну спільність колоній, життя кожної з них була ще значною мірою відособлена, залишаючись джерелом відцентрових явищ. Ілюстрацією цьому може служити характерний запис у щоденнику Джона Адамса: “Філадельфія з усією її торгівлею, багатством і правильністю - усе-таки не Бостон. Мораль наших жителів багато краще; їхні манери більш витончені і приємні; вони більше схожі на англійців; у нас правильна мова, краще смак, більш красиві люди; ми перевершуємо інших духовно, наші закони більш розумні, наша релігія більш піднесена, у нас краще утворення”. Свою колонію Массачусетс Д.Адамс називав не інакше, як “наша країна”, а її делегацію в конгресі “нашим посольством”. І в цьому відношенні він не представляв виключення. Його кузен Самюел Адамс, що дотримував різних з Д.Адамсом політичних поглядів, вважав, що кожна колонія “повинна володіти в межах границь власної території суверенної і ніким не контрольованою владою”. Ще більш виразно виражався федераліст Фішер Еймс: “ми дивимося на інші штати з байдужністю, часто з ненавистю, страхом і апатією”.
Однак, поряд з факторами, що гальмували розвиток сильної влади, позитивний роль зіграли успішне завершення війни проти Англії, боротьба з контрреволюційними елементами, необхідність пошуку союзників на міжнародній арені - усе це вимагало створення сильного центрального уряду. Під тиском цих обставин конгрес прийняв у 1777 році “Статті конфедерації”, що стали першою конституцією США. Стояла ратифікація цієї конституції кожним зі штатів. Процедура сильно затяглася, зайнявши близько 3,5 років. Тільки 1 березня 1781 року “Статті конфедерації” знайшли силу закону.
Згідно “Статтям конфедерації” конгрес складався з 1 палати, депутати обиралися щорічно. Посади президента, як глави виконавчої влади ця конституція ще не заснувала.
Прийняття конституції мало позитивне значення, але об'єднання штатів носило поки в значній мірі символічний характер, тому що центральна влада залишалася вкрай слабкої. “Статті конфедерації” зберігали за багатьма штатами повний суверенітет по більшості питань. Конгрес не мав права вводити мита і податки, його спроби в 1781 і 1782 роках домогтися розширення своїх прав у цій області не увінчалися успіхом. Рішення ряду питань, що входили в компетенцію конгресу, було обумовлено необхідністю згоди 9 штатів з 13.
Власне кажучи, владі штатів залишалися повноправними хазяїнами і рішення конгресу носили для них часто лише консультативний характер.
Слабість центральної влади згубно позначалася на стані збройних сил. У.Фостер: “при наявності сильної централізованої армії війну можна було б виграти не за кілька років. А за півроку”.
До числа серйозних недоліків конституції 1777 року: вона не вносила яких-небудь змін у положення працюючих мас, залишала безправними негрів і індіанців. Супротивники американської незалежності не сповільнили скористатися цією обставиною. Граючи на тім, що англійський уряд забороняло жителям колоній переселятися за Аллеани, англійці переконували індіанців, що тільки вони нібито піклуються про їхні інтереси, а уряд США буде захоплювати індійські землі і не зупиниться перед повним знищенням індіанців. Ця агітація виявилася не даремною: Англія зуміла схилити большинство індійських племен виступити на своїй стороні.
Особливо показовим у цьому відношенні було негритянське питання. “Об'єктивне знищення рабства було 1 з центральних задач революції 1776 року. Це порозумівається тим, що становлення капіталізму в Штатах - основний процес, поставлений у порядок дня революцією - не могло відбуватися успішно на базисі рабовласницької системи,” - говорив У.З.Фостер у роботі “Негритянський народ в історії Америки”. Однак, на ділі рабство не було знищено. Скасування рабства йшло в розріз з інтересами плантаторів - рабовласників і тих кіл американської буржуазії, що були зв'язані з работоргівлею. Буржуазія півночі, виходячи з інтересів підтримки єдності з південними колоніями, уступила в цьому питанні і не наполягала на скасуванні рабства. Негри самі зверталися до конгресу з петиціями про звільнення: “вони наділені тими ж самими здібностями, що їхні хазяїни, і що рабство несумісне з Декларацією незалежності”.
“Статті конфедерації” продовжували спиратися на структуру і схему роботи уряду, прийнятий на 2 континентальному конгресі по “Статтях конфедерації” план центрального уряду досить простий, він у включає одиночну чи палату конгрес. Вони не включали таку виконавчу галузь, як президент. 1 делегат від штату. Немає федеральної судової системи, диспути серед штатів. Конгрес мав тільки такі повноваження, що визначені “Статтями конфедерації” в основному, законотворчі. Всі інші права - незалежні штати.
Незважаючи на слабкі сторони, “Статті конфедерації” привнесли багато гарного: деякі штати уступали частина претензій на територію на захід від Аппалачів, конгрес видав 2 земельних декрети: один забезпечував керування територіями, другий, декрет 1787 по північно-західних територіях говорив, що території, що знаходяться у власності уряду повинні приєднуватися до держави на загальних підставах, як і більш старші штати. Також Угода 1783 року - мирний договір з Англією, визнання незалежності США, розширення границь США.
У результаті роботи конгресу утворилися департаменти іноземних справ, морський департамент, військових справ, казначейство. На чолі кожного - постійний секретар. Це стало прецедентом для створення кабінету департаментів по конституції 1787 року.
Усе це забезпечило штатам довіра в юридичних діях інших штатів і дозволяло відноситься до громадян інших штатів без обмеження прав.
5. Конституція 1787 року і Білль про права
Американський історик Е.Морган підкреслював що “не нація родила революцію, а революція родила націю”.
“На зміну якобінській диктатурі у Франції прийшла термідоріанськая реакція. Американська революція не знала таких амплітуд. Але вона теж мала свій невеликий “термідор” - конституцію 1787 року”. Акредитовані при уряді США представники французького двору з почуттям задоволення відзначали, що ця подія “нескінченно сприятливо для інтересів королівства (тобто Франції)”. На думку посланника Мустье, значення нової Конституції було так велике, що він назвав її “другою революцією”. “Той” примара демократії, яким спокусився народ, зараз зникає,” - говорив Мустье. Американська система усе більш і більш наближається по своєму типі до “виборної чи аристократії навіть змішаної монархії”. Новий правопорядок ігнорував інтереси “нижчих класів”. У протиріччя з Декларацією незалежності, що проголосила право кожного “на життя, волю і прагнення на щастя”, конституція 1787 року обходила мовчанням питання про елементарні цивільні волі. Тільки кілька років спустя, під тиском масових виступів, і під впливом революції, що почалася, у Франції, вона була доповнена Біллем про права, що проголосило волю слова, печатки, збор, віросповідання, право на недоторканість особи, житла і т.д. Конституція 1787 року був кроком назад, вона суперечила практиці революційного років, коли більшість політичних рішень попередньо широко обговорювалося. Конституційний конвент засідав при закритих двер і виступу його учасників не підлягали розголосу. У свій час Ч.Бірд, аналізуючи склад конвенту, показав, що він цілком складався з представників “вищого класу”. З 56 депутатів 50 були земельними й іншими власниками. Вони були особисто зацікавлені в організації нової системи влади і витягли з її максимальну вигоду, що ж стосується незаможних мас, те їх відсторонили від участі в підготовці Конституції. Оцінка Конституції - предмет твердих боїв між істориками. Теорія “згоди”: в Америці, по суті, узагалі не було революції.
Говорячи про важливість вивчення подій, зв'язаних із прийняттям конституції 1787 року, французький історик А.Каспі відзначає, що кардинальне питання полягає в тім, “ чи залишилися Сполучені Штати вірні духу 76 року, - відповідає, - так, тому що ті, хто виступав за прийняття Конституції, представляли, за його словами, “нове покоління”, що усвідомлювало відповідальність перед майбутнім Америки, а супротивники Конституції були “прихильниками суспільства минулого”, Каспі зображує політичний розвиток США від Декларації незалежності до прийняття Конституції як деякий гармонічний процес.
Прийняття конституції 1787 року було продиктовано інтересами ствердження влади великої буржуазії і земельної аристократії. Якщо говорити про загальну її оцінку як політичного документа, то не можна не визнати, що для того часу це була передова конституція, особливо, після прийняття Білля про права, що також варто розглядати як визначений підсумок класової боротьби. Саме у виді відсутності Білля про права конституція зустріла масову опозицію. Інтереси незаможних шарів, що представляли, населення супротивники конституції рішуче наполягали на прийнятті виправлень до неї і критикували її за відсутність у ній гарантій елементарних політичних воль. Творці конституції були “абсолютно не розташовані займатися виправленнями, поки не буде цілком організований Уряд,” - говорив Мустье. Однак, в остаточному підсумку вони змушені були це зробити. Знайшовши, що “їхні супротивники підготували довгий список доповнень. Здатних чи послабити взагалі ниспровергнуть усю нову систему, вони вирішили запропонувати самі те, що не могло їй зашкодити і взяти під контроль дебати для того, щоб зробити їх для себе більш сприятливими”. Таким чином, прихильники конституції досягали подвійного ефекту. З однієї сторони: вибили козир з рук опозиції, з іншого боку - сформулювали доповнення до конституції в прийнятному для себе виді. “Ці виправлення були складені пануючою партією в такій манері, щоб не нанести ніякого збитку духу конституції і вгамувати надмірне занепокоєння.” (Е.Мустье). Разом з тим, прийняття Білля про права було принципово важливим успіхом демократичних сил.
Особливу тривогу викликало повстання Д.Шейса, що послужило однієї з безпосередніх приводів скликання конвенту і прийняття Конституції 1787 року. Дж.Вашингтон говорив, що повстання Шейса показало необхідність створення сильної центральної влади, щоб ліквідувати “безладдя”. Дж.Вашингтон писав Д.Медісону: “якщо не вистачає сили, щоб справитися з ними, яка гарантія, що людині забезпечена життя, воля і власність?”.
Подібно Дж.Вашингтонові, що став головою конвенту, що виробила конституція, більшість інших його учасників дотримувало такої ж точки зору.
Хоча для свого часу конституція 1787 року вважалася передовий, вона була усе-таки відступом від раніше даних обіцянок. Існує точка зору, що (М.Дженсен), що у відомому відношенні вона означала навіть крок назад у порівнянні з “Статтями конфедерації” і вже по одному цьому може розглядатися як свій рід термідора американської революції.
Конституція затвердила нову систему влади і новий правопорядок. США з'являлися республікою на чолі з президентом. Останній, однак, був наділений такими широкими повноваженнями, що його положення не так вуж істотно відрізнялося від положення монарха. Як глава виконавчої влади президент призначався верховним головнокомандуючим збройними силами. І не випадково, видимо, першим президентом США (1789 р.) став Дж.Вашингтон. Законодавча влада була залишена за конгресом, хоча й у тій сфері президенту належало вагоме слово. Вищою судовою владою був наділений Верховний суд. Створений у такий спосіб державний порядок цілком задовольняв інтереси панівних класів - великої буржуазії і плантаторів, затвердивши їхню безроздільну диктатуру.
Прихильники школи “згоди”, що зображують Конституцію 1787 року як зразок демократичного рішення питання, спростовують це положення. Включення в 1789 році Білля про права в текст Конституції сприяло деякої демократизації цього документа.
Вироблена в результаті майже 4 місяців обговорення (конвент припинив свою роботу 17.IX.1787 р.) нова Конституція США, що, за умови її ратифікації 9 з 13 штатів США повинна була замінити колишні “Статті конфедерації”, виходить уже з того, що США - уже не союз окремих суверенних держав, конфедерація штатів, а союзна федеральна держава, більш тісна і міцно об'єднане, на чолі з центральним урядом, що володіє широкими повноваженнями.
Глава держави - президент, що обирається на 4 роки. Має право вето на рішення конгресу і вето зберігає силу, якщо при повторному голосуванні прийнятого конгресом рішення не було зібрано 2/3 голосів. Президент за своїм розсудом складає кабінет міністрів і змінює його склад.
Законодавча влада належить конгресу, що складається з 2 палат: палата представників і сенату.
Члени верховного суду обиралися довічно. Верховний суд має право тлумачити конституцію і скасовувати прийняті конгресом рішення, якщо члени суду визнають, що вони суперечать конституції.