США у міжвоєнний період

США у міжвоєнний період

Після закінчення першої світової війни США взяли курс на посилення свого впливу на світову політику й економіку. Для реалізації цих намірів вони намагалися використати Паризьку конференцію 1919р. Президент США В. Вільсон особисто приймав участь у її роботі. Після прибуття до Європи він відвідав Англію, Італію і Францію. Американський президент відстоював гасла миру без анексій, роззброєння, свободу морів, свободу торгівлі та ін. Фактично реалізація таких принципів за­безпечила б посилення впливу США на європейські держави-переможниці. При цьому він апелював до світової громадськості і домагався проведення відповідних рі­шень через Лігу Націй. Однак Англія і Франція виступи­ли єдиним фронтом проти спроб США встановити та­кий міжнародний порядок.

За таких обставин розпочалася підготовка мирної кон­ференції. До Парижа почали з'їжджатися представники союзних держав для попередніх переговорів щодо май­бутнього мирного договору. Президент США В. Вільсон прислав свого найближчого помічника і друга полковни­ка Хауза.

До столиці Франції прибули прем'єр-міністри і мініс­три закордонних справ 27 країн, які воювали на боці Ан­танти. Учасниками Паризької мирної конференції були також Польща, Чехословаччина і Сербо-Хорвато-Словенське королівство. Уряди переможених країн не були до­пущені до участі в роботі мирної конференції, їхніхпредставників запрошено лише на заключний етап конференції для отримання готових текстів мирних договорів. Не був запрошений також і радянський уряд Росії.

18 січня 1919 р., у той самий день, коли в 1871 р. була проголошена Німецька імперія, відбулося офіційне відкриття Паризької мирної конференції. Впродовж перших чотирьох місяців переговори велися тільки між союзниками. Працювали такі органи конференції, як «Рада десяти» з представників США, Англії, Франції, Італії, Японії, і «Велика четвірка» («Рада чотирьох») у складі американського президента В. Вільсона, французького прем'єр-міністра Ж. Клемансо, британсь­кого прем'єр-міністра Д. Ллойд-Джорджа, італійського прем'єр-міністра В. Орландо. Саме на засіданнях цих органів, куди не допускались ані журналісти, ані стенографістки, вирішувались умови миру. Малі країни фактично були відсторо­нені від участі в обговоренні питань, які їх цікавили.

Паризька мирна конференція засвідчила нове співвідношення сил на міжна­родній арені. Насамперед зміцнилося міжнародне становище Сполучених Шта­тів Америки, які внаслідок економічного піднесення мали змогу надавати значні позики європейським державам, що сприяло претензіям США на сві­тову гегемонію.

А оскільки засновники Антанти - Англія і Франція - не збиралися втрачати здобутків переможної війни, то між колишніми союзниками дуже швидко виник­ли значні протиріччя.

Так, згідно з домовленостями воєнного часу Італії були обіцяні значні терито­рії в північно-

західній частині Балканського півострова, а також колонії в Малій Азії. Проте після війни, скориставшись військовою та економічною слабкістю Італії, союзники відмовилися виконати свої обіцянки у відповідності з угодами 1915 і 1917 рр. Італійська делегація на знак протесту наприкінці квітня 1919 р. покинула Паризьку мирну конференцію, чим значно погіршила свої позиції при вирішенні остаточних умов мирного договору.

Гостра боротьба точилася, а європейський ринок. Великобританія зберегла після війни статус великої держави, хоча й була відтіснена США на другий план. Вона ще до початку мирної конференції домоглася всього, за що воювала. Німеч­чина перестала бути її суперницею на морі і на світовому ринку, тому на конфе­ренції Англія прагнула утримати і зміцнити свої позиції.

Франція, щоб позбавити Німеччину можливості реваншу і гарантувати власну безпеку, домагалася власної гегемонії у Європі. Вона прагнула територіального розчленування Німеччини, її максимального послаблення в економічному та вій­ськовому відношенні. Посилаючись на необхідність гарантувати свою націо­нальну безпеку, вона вимагала встановлення «природного» кордону по Рейну. Великобританія і США не схвалювали позицію Франції і були проти надто суво­рих умов мирного договору з Німеччиною, щоб не створювати нових «Ельзас-Лотарингій». Безпеку Франції Д. Ллойд-Джордж запропонував гарантувати зо­бов'язаннями США і Великобританії захищати Францію у разі нападу на неї Ні­меччини.

Сполучені Штати Америки виявили готовність до відкритих мирних перего­ворів і заявили про невизнання усіх таємних договорів та угод, підписаних краї­нами Антанти без участі й відома США. Це була своєрідна «передмова» до мир­ного поєдинку з Великобританією, Францією та Японією, які хотіли зміцнити свої позиції за рахунок Німеччини та її союзників. Сполучені Штати вимагали «скорочення національних озброєнь» і вільного врегулювання колоніальних проблем. В одному з пунктів американської програми миру була знята вимога автономії для народів Турецької імперії і відкриття чорноморських проток.

Суперечки точилися і навколо питання про «свободу морів», яке врешті-решт вирішилося на компромісній основі. Було визнане «особливе становище» Вели­кобританії як «морської» держави. На такі поступки пішли США і Франція.

Чимало проблем Паризька мирна конференція не вирішила й вони були від­кладені. Так, не було розв'язане питання репарацій, що їх повинна була сплачу­вати Німеччина. Британська дипломатія, спираючись на традиції, не могла допу­стити, щоб Франція стала лідером в Європі у разі серйозного ослаблення Німеч­чини. Великобританія боялася втратити німецькі ринки для збуту своїх товарів. Д. Ллойд-Джордж підтримував В. Вільсона. Ослаблена репараціями, Німеччина не змогла б платити за американськими позиками. Нарешті після запеклих супе­речок для врегулювання питань, пов'язаних із репараціями, було створено спеці­альну комісію.