Реферат на тему:
“Російський цар Михайло Романов”
Предки Михайла Федоровича, першого царя династії Романових, походили від молодшої гілки одного з найдавніших московських боярських родів. Засновником його традиційно вважається Андрій Іванович Кобила. Від молодшого сина боярина Федора Кішки і пішли Романови.
Боярин Федір Кішка був довіреною особою великого князя Василя І. Обережний політик і дипломат, він умів спритним поводженням і подарунками улагоджувати справи свого государя в Орді, не доводячи відносин до конфліктів.
До кінця XVІ в. із усіх нащадків Федора Кішки залишився лише Микита Романович з дітьми. Микита Романович і його син Федір активно брали участь у політичному житті при дворі царя Федора Івановича (1584-1598р.), племінника Микити Романовича. Після смерті цього государя Микита Романович і Борис Годунов виявилися основними претендентами на престол.
Але зайняти російський престол було призначено лише онуку Микити Романовича - Михайлові Федоровичу. Це відбулося в 1613р., після довгого років Смути, що розорила і знекровила країну.
Вибори Земськ собором нового царя були дуже бурхливими. Сімнадцятилітній Михайло Федорович вінчався на царство влітку 1613р. Вінчав його царським вінцем казанський митрополит Єфрем. М'якість і доброта нового царя, відмічувана джерелами того часу, подавали простим людям надію, робили на них гарне враження. Правда, усі знали, що без бояр, їхньої ради цар Михайло кроку не зможе зробити.
Дійсно, цар Михайло передоручив усі дела Романовим, Черкаським, Салтиковим, Шереметєвим, Личаним, Репніним. Вони розпоряджалися всім, навіть "гребували" царем, а той дивився на всі їхні хитрості, витівки, неправдиві справи крізь пальці. При дворі панували облудність, хабарництво, користолюбство.
Джерела того часу повідомляють про страшне запустіння країни. Багато селищ були спалені, жителі їхній чи загинули, чи розбіглися. У хатах не можна ночувати від смороду - вони були забиті неприбраними трупами. Картини ці нагадують те, що відбувалося на Русі в пам'ятну лиху ніч "Батиєва перебування".
Положення в країні залишався ще довгий час таким. Нова влада починає вживати заходів. 24 травня 1613 року, ще до свого вінчання на царство, Михайло Федорович шле грамоту найбагатшим промисловцям Строгановим. І посилає до них А. И. Вельямінова взяти з їхніх вотчин грошовий доход за минулий і нинішній роки. Крім того, просити в борг грошей, хліба, риби, солі, сукон і інших товарів ратним людям для "християнського спокою і тиші".
Строгановими влади не обмежувалися. Такої ж грамоти розіслали по всіх містах. Багато хто не в силах були вносити гроші. І їх "вкидивали у в'язницю". Збирачі і воєводи, як і розбійники чи литовці, грабували за допомогою військових загонів.
Поляки ніяк не хотіли визнавати Михайла Романова російським царем, грозили війною. Сперечалися і про обмін полоненими, про інші справи. Але зрештою уклали перемир'я на чотирнадцять з половиною років. По ньому воєнні дії припинялися. Польща одержала Смоленську землю, частину Північної землі. Відбувся обмін полоненими. Росія одержала перепочинок для улаштування землі. Але Владислав не відмовився від претензій на російський трон, і це грозило ускладненнями, у тому числі особисто Михайлові.
Незабаром у Москву повернувся звільнений з полону ммитрополіт Філарет (Федір Никитич Романов). Після прибуття в столицю, півтори тижня спустя, ієрусалимський патріарх Феофан, що прибув у Росію за милостинею, і російські ієрархи запропонували Філаретові патріарший престол - "він гідний такого сану, особливо тому ж, що він був царський батько по плоті; так буде царству помогатель і будівельник, сірим захисник і обидимим предстатель". Почалося двовладдя - молодого царя і навченого життям, досвідом патріарха Московського, і всея Русі, двох "великих государів", як їх іменували офіційні грамоти.
У керуванні державою разом з ними брали участь Боярська дума і Земський собор.
Сучасники повідомляють, що "великі государі" разом вислухували доповіді по справах, виносили по них рішення, приймали послів, давали подвійні грамоти, подвійні дарунки. До приїзду Філарета молодим і недосвідченим, тихим і м'яким Михайлом вертіли, як хотіли, бояри-радники, часто люди малознаючі в справах керування, але егоїстичні і властолюбні. З появою царського батька деяким з них довелося піти в тінь. Царський батько, на відміну від сина, мав удачу гордого, крутого та владного.
Філарет відав у повному обсязі церковними справами, тут він судив і виряджав сам, повновладно й ієрархів, і рядову братію; тільки кримінальні справи по церковному відомству залишалися в компетенції світських, загальнодержавних установ. Другий "великий государ" вирішував, поряд з царем-сином, і земські справи. І тут він правил усім, так що і сам син його і слухався і боявся. Коли Михайло виїжджав з Москви, Філарет відав усіма справами. Під час таких поїздок батько і син пересилалися листами.
Старший Романов, людина честолюбна, усе життя мріяв про велику владу, у свій час був вигнаний з царського палацу Годуновим, тепер, до старості, досяг усе-таки заповітної мети: одержав вищу церковну владу, оскільки давно вже був пострижений; і влада світську, котру поділяв із сином-царем.
Непростою удачею відрізнялася і царська матінка черниця Марфа Іванівна. Її деспотичність, норовлива упертість, безсумнівний і сильний вплив на сина позначилися на його особистій долі. Михайло Федорович дорослішав, і природно встало питання про одруження, тим самим - про продовження царського роду, зміцненні нової династії. Ще в 1616 році, коли йому виповнилося двадцять років, знайшли йому наречену - Марію Іванівну Хлопову, дочка незнатного дворянина. Її вже стали кликати царицею, дали нове ім'я - Настасія.
Вирішальну роль зіграла мати. Вона жила у Вознесенську монастирі. Старица Євнікія була з роду Салтикових.
Хлопову цар обрав на огляді наречених, улаштованому в палаці по старому звичаї. Оголосив свою милість батьку і дядьку нареченої. Але поперек стала Марфа - черниця Євнікія настроїла її проти. Салтикови боялися утратити вплив при царському дворі з появою Холопових.
Марію-Настасію вислали з палацу, у якому вже йшли готування до весілля, до бабки на подвір’я.
Цар Михайло мав до Холопової сильне почуття, тужив за нею, не погоджувався взяти іншу наречену. Мати ж не хотіла чути про дівицю, що так полюбив її син. Цар не мав сили протистояти матері.
З приїздом Філарета в нього з'явилася надія. Вплив Салтикових слабшав, хоча їх як і раніше підтримувала Марфа. Філарет відносився до них інакше, чим його дружина. Михайло Федорович, що не забув обраницю свого серця, оголосив батьку, що жениться тільки на Холоповій. Але Марфа заявила, що якщо син жениться на Холоповій, те вона залишить його царство. І Михайло в чергов раз уступив матері.
Цар біля року спустя женився за порадою матері на князівні Марії Володимирівні Довгорукої. Наступного дня після одруження вона занедужала, через три місяці померла. Шлюб виявився нещасливим.
Рік по тому цар знову женився (29 січня 1626 року), цього разу на Євдокії Лук'янівні Стрешневій.
Вона народила десять дітей; з них шість вмерли в ранньому віці; тільки четверо, у тому числі син і спадкоємець престолу Олексій Михайлович пережив батька.
Історики, що вивчають Росію XVІІ сторіччя, виділяють першу половину - від звільнення Москви до кінця правління Михайла і початку царювання його сина Олексія - як особливий етап. За три з половиною десятиліття відбулися важливі події. Насамперед у внутрішній політиці. Романов, батько і син, в основному продовжували політику своїх попередників у плані зміцнення позицій правлячого класу - бояр і дворян, їхніх прав на земельну власність і залежних від них людей, кріпаків і холопів.
З кінця десятих, особливо початку двадцятих років, тобто з умиренням "землі", висновком договорів з Польщею і Швецією, наступив нарешті час спокою. Селяни повертаються до закинутих земель, розорюють нові ділянки, особливо на окраїнах - південніше - Оки й у Середньому Поволжя, Приураллі і Західному Сибіру.
Курс уряду Михайла на заселення нових земель давав плоди - розширення запашки, зростання доходів скарбниці, збагачення феодалів, світських і духовних. Але пожвавлення в сільському господарстві не супроводжувалося помітним поліпшенням агротехнічних прийомів. Звідси - часті неврожаї, недороди, голод, і не тільки в містах, війську, але й у селі. Часом така політика приводила до жалюгідних наслідків. Цар і влади виходили насамперед з інтересів скарбниці, держави, чи мало зовсім не зважаючи на народ. Наприклад, на передодні російсько-польської війни за Смоленськ (1632 - 1634 року), за їх указівкою великі партії зерна продали закордон. Одержавши за це гроші, використовували їх на покупку зброї, боєприпасів.
У самій же Росії - траплялися неврожайні роки, і ціни на хліб сильно зросли - запасів у країні не виявилося. Те ж відбувалося пізніше.
Як і в XVІ столітті, верхівку служивого класу при особі царської складали думні чини - бояри, окольничі, думні дворяни і думні дяки. За ними йшли чини московські - сокольники, стряпчі, дворяни московські, мешканці. Ті й інші виконували доручення царя - служили йому як помічники в найважливіших справах. У Боярській думі очолювали накази і посольства в закордонні країни, керували містами і полками. Ці посади - для найбільш породних, знатних людей, царських вельмож, що у царя "у Думі живуть". Менш знатна служива людина виконувала обов'язки пристава - наказового, посольського й іншого.
Цар і влади йшли назустріч побажанням знаті і рядового дворянства. Вельможі, у тому числі царські родичі, одержували з їхніх рук чималу кількість землі і селян, насамперед з фонду державних і палацевих земель. Приміром, боярину И. Н. Романову, дядьку пануючи Михайла, подарували целую Верховську волость у Галицькому повіті, князю Ф.І. Мстиславському - Ветлужську волость. Відбувалося це щорічно, і розміри фонду танули. Злякані таким ходом справи, цар і його радники заборонили роздавати землі з палацевих володінь (указ 1627 року). Але вже в наступному десятилітті роздачі відновилися.
Дворян, столичних і повітових, цар і влади теж не обійшли своєю увагою. Їм давали земельні ділянки, звичайно невеликі по розмірах: з нагоди сходження на престол Михайла Федоровича (роздачі 1613-1614 років), за участь у воєнних діях проти королевича Владислава (1619-1629 роки) і т.д.. До кінця першої чверті сторіччя в центрі держави, власне кажучи, зникли державні землі - перейшли до приватних власників-поміщиків.
Фортечний порядок встановлювався в Поволжя. Тут поряд з російськими боярами і дворянами, ієрархами церкви і монастирями, захоплювала селянські двори і місцеву знать - татарські і мордовські мурзи, башкирські, марійські і чуваські тархани, старшини і сотники. Їх залучали на військову службу, платили їм, крім земельного, і грошову платню. Цей курс царя і патріарха, їхніх радників доповнювався насадженням православ'я серед неросійських феодалів. Тим самим вони поповнювали ряди російського дворянства. Тих з мурзів, тарханів і інших, котрі не хрестилися, позбавляли і землі, і селян, переводили в податний стан.
Політика царської влади у відношенні селян мало ясно обкреслену продворянську спрямованість. Багато десятків тисяч державних і палацевих селян перевели у фортечну залежність від поміщиків і вотчинников. Запашку селян зменшувалася, побори збільшувалися. Багато хто з них переходили на положення бобирів, у яких ні кола, ні двору, щоб не платити податі чи вносити в зменшеному розмірі. Надходили в холопи до багатих власників.
На місцях державних селян, "ясачних" (з башкирів, татар і інших неросійських людей), грабували воєводи з помічниками, поневолювали свої ж односільчани, одноплемінники. Влади намагалися заборонити поневолювання ясачних людей, що платили в скарбницю податі хутрами і медом, хлібом і грошима. Але і тут закони зневажалися.
Селяни нерідко відмовлялися платити податки в скарбницю, вносити побори своїм панам. Багато хто бігли на окраїни. Піднімалися на повстання росіяни і татари, башкири і марі, чуваші й удмурти. Влади посилали проти них військові загони, придушували їхній протест. Під час Смоленської війни козаки і селяни громили поміщицькі маєтки в багатьох повітах - західних, південно-західних і південних. До них приєднувалися солдати, що бігли з армії Шейна. Вступали вони в бої і з польсько-литовськими військами. Цар і бояри посилали своїх представників із дворян - для домовленостей. Повстанці, яких вони призивали йти під Смоленськ для боротьби з поляками, їхній не слухали. Але закінчення війни, висновок світу означали і кінець повстанського руху.
Стосовно міст уряд Романова проводив лінію на підтримку ремесла, промислового виробництва, торгівлі. У правлінні Михайла Федоровича в Росії нараховувалося двісті п'ятдесят чотири міста, чисельність міського населення виросло на шістдесят відсотків. Розвивалася внутрішня торгівля. Заможних купців влади зараховували в корпорації. Незабаром після воцаріння Михайло Федорович особливою жалуваною грамотою звільнив гостей і членів Вітальні сотні від посадского тягла (внесення податків і пошлин, виконання повинностей); судити їх тепер сталі тільки сам цар, його казначий, а не воєводи і наказові люди, як було до цього. Ці купці могли мати вотчини, їздити для торгівлі за рубіж. Права і привілеї вони повинні були оплачувати виконанням доручень скарбниці: торгувати казенними товарами, керувати роботою шинків, митниць, державних підприємств і тим самим виконувати доходи скарбниці.
З 20 - 30-х років у Росії з'являються мануфактури - порівняно великі заводи, фабрики з поділом праці працівників по спеціальностях, із застосуванням механізмів на водяній енергії. У першу чергу будували нові мануфактури чи пристроювали старі для нестатків палацу й армії. Ці зміни торкнулися Гарматного двору (лиття знарядь, дзвонів), Збройової палати (виготовлення легкої зброї, вогнепального і холодного), Хамовного двору, Царської і Царициной майстерень палат (ткацтво, поливши виробів). На мануфактурах, заснованих купцями, іноземними і росіянами, виготовляли канати (канатні двори в Архангельську, Холмогорах, Вологді) і стекло (Духанинський завод, заснований Е. Койєтом зі Швеції), виплавляли залізо і мідь. Російський
Бичем міського життя при Михайлові став бурхливий ріст числа так званих білих слобод. Впливові вельможі, великі монастирі одержували на посадах двори (місця) і цілі слободи, заселяли їх своїми людьми, і вони займалися ремеслом, торгівлею. Виступали конкурентами посадских тяглецов з "чорних" сотень і слобод. Але якщо "чернослободи" платили податі, виконували різні повинності, те "беломестцев" від них звільняли. Той же І. Н. Романов, царський дядько, до кінця правління племінника мав таких триста двадцять дворів у вісімнадцятьох містах. Вони приносили йому чималий дохід. Але не в державну скарбницю. Більш того, послабляли посадский світ. І "чернослободци" постійно вимагали ліквідації "беломестних" слобод і дворів.
Питання удалося вирішити тільки після повстання в Москві 1648 року ("соляний бунт") і прийняття Соборного укладення в ході "посадскої будівлі" 1649-1652 років.
Більшою поступливістю відрізнялася політика уряду Михайла Федоровича стосовно російських великих купців, що вели торгівлю з закордоном. Влади не дозволяли транзитну торгівлю іноземних купців через територію Росії з Іраном, Китаєм. Не пускали їх у Сибір. Але ті порушували обмеження на торгові операції в Європейській Росії. Тільки після кончини пануючого Михайла влади пішли на скасування безмитної торгівлі іноземців (указ 1 липня 1646 року).
Підсумком політики "великих государів", а також, що важливіше, об'єктивних процесів, сильно прискорених Смутою, стало подальше відтискування знатного боярства, висування нової, малопородной знаті, близької до царської родини, що править верхівці.
Ці "худі" люди тіснили бояр у Думі, наказах і інших важливих місцях. Вони, не мудруючи лукаво, виходили з простого принципу: всяк великий і малий живе государевою платнею. На авансцену усе більше висувалося дворянство, що стало правлячим класом саме в XVІІ сторіччі. Вони грали усе велику роль у центральному і місцевому керуванні.
Монархія в Росії зміцнювалася. Вона, щоправда, залишалася станово-представницької - царю, крім Боярської думи з її функціями вищої законодавчої і виконавчої влади, допомагали в справах керування Земські собори, роль яких у перше десятиліття після обрання Михайла сильно виросла. Але поступово їхнє значення зменшувалося; з 1622 року, три роки спустя після повернення Філарета з полону, їх, при потуранні патріарха, перестали скликати регулярно.
Інтереси самодержавства, феодальної знаті, що зростає вплив наказової бюрократії стояли на першому місці. Найважливіші державні справи зважувалися в рамках Ближньої думи з чотирьох бояр (І. Н. Романов, І. Б. Черкаський, Б. М. Ликов, М. Б. Шеїн), а Велику думу відстороняли від їхнього розгляду. Земськ собори і Боярська дума відновили свій вплив після смерті Філарета.
Як і раніше росло значення наказів у центрі і воєвод на місцях. З'явилися перші спроби упорядкування, централізація громіздкої наказової системи. Велика кількість наказів, нерозмежованість, переплетення їхніх функцій сильно ускладнювали керування державою. Тому пішли по шляху простому: кілька наказів віддавали в руки одного "судді", начальника. Такі були бояри І. Б. Черкаський, племінник Філарета, і Ф. І. Шереметьєв, його ж зять (він сам і батько Черкаського були одружені на сестрах Філарета). На місцях з'явилися так називані розряди; воєводи, що очолили їх, керували декількома повітами кожний. Це була округу - попередники петровских губерній. Служиві люди кожного такого округу складали військовий корпус.
Велику увагу цар і центральні установи приділяли армії. За списком 1631 року одні дворянські полки включали сорок тисяч чоловік. Крім того, малися стрільці, городові козаки, іррегулярна кіннота з башкирів і калмиків. На зміст армії влади виділяли до трьох мільйонів рубежів за курсом кінця XІ століття.
При царі Михайлові з'явилися полки іноземного ладу - солдатські, драгунські, рейтарські. Перехід до регулярної армії, що він знаменували, почався з 1630 року, перед російсько-польською війною. Склали статут для навчання іноземному ладу ратних людей. Більшість їх під час Смоленської війни складали російські воїни.
Не можна не відзначити один безсумнівний успіх у зовнішній політиці двох "великих государів", що зіграли велику роль у долі Росії: швидке просування в Сибір. Почалося воно раніш, ще з кінця XV століття. Новий етап у цьому процесі - похід Єрмака і царських воєвод сторіччя потому. У перший половині XVІІ століття просування це продовжувалося. Великі простори за Уралом, де жили "человеци незнані", уключалися до складу Російської держави.
До початку правління росіяни землепроходци освоювали землі вже в районі Єнісею. Тут вони заснували Єнісейськ (1619 рік); потім далі на сході - Усть-Кут (1631 рік), Якутськ (1632 рік). У тридцятих роках вийшли до усть рік Лена, Яна, Індигірка, Оленек; у сорокових - обстежували землі в басейнах Алазеї, Колими, Чаунскої губи. Всего три роки спустя після кончини Михайла устюжські і холмогорські купці Усови, Попов, козак Дежнев пропливли по протоці, що розділяла Азію й Америку, пізніше, три чверті сторіччя спустя, заново "відкритому" Берингом.
В Сибіру з'являлися російські люди. Налагоджували контакти з місцевими жителями, почали видобуток корисних копалин (солі в Якутії, заліза в Нице).
Культура часу Михайла Федоровича і Філарета, залишаючись багато в чому традиционалистской, випробувала все-таки, як і політичне, господарське життя, деякі зрушення. З'являлися новації, що, у комплексі з іншими факторами розвитку, дозволяють говорити про XVІІ століття як епох початку нової історії Росії. Якщо в господарстві з'являються нові зав'язі, елементи буржуазних відносин, державно-політичному плані - розквіт, хоча б тимчасовий, станово-представницького початку в особі Земськ соборів, то в культурному житті - це початок демократизації, посилення західного впливу. У ряді випадків елементи нового виражені ще слабко, але за ними майбутнє.
Смута "виштовхнула" до активної діяльності великі маси людей, і вони виявляли себе й у справі порятунку Батьківщини і його відновлень, і в політичному житті, і в культурі. Якщо в попередні сторіччя головним суб'єктом культурного, духовного життя були представники Церкви, то в XVІІ столітті висувається ціла плеяда майстрів із середовища дворян, наказових людей, посадского стану. Будучи людьми віруючими, звичайно, вони більше схилялися до світських творів, мотивам. Вони цікавилися не тільки житіями святих, але і переживаннями, внутрішнім світом звичайних людей, мирян. Тим самим церковний традиціоналізм у культурі доповнювався світськими сюжетами, прагненнями.
Усе ширше поширювалася грамотність. Читання, лист, рахункову премудрість передавали учням священики, дячки, посадские грамотії, майданні піддячі; по всієї Росії трудилися десятки, сотні таких учителів. Багато книг видавав московський Друкований двір. Серед них - буквар Василя Бурцева (перше видання - 1634 рік, потім - кілька перевидань), що коштував всего одну копійку. Його тираж - кілька тисяч екземплярів, для того часу чималий. З'явилися й інші книги. У бібліотеці Михайла, крім духовних (їх більшість, монарх був дуже богомольний), малися твори Аристотеля, "Про Троицком облогове сидіння" (про облогу Троїце-Сергієва монастиря поляками в роки Смути) і інші.
Потрібно сказати, у Смуту друкована справа була, як і багато чого іншого, зруйнована. Згорів Друкований двір із усіма типографськими пристосуваннями. Деякі майстри, що залишилися в живих, розійшлися по різних містах. Указом Михайла повернули "хитрих людей" (майстрів-друкарів) - Н. Ф. Фофанова з Нижнього Новгорода і його товаришів. Архімандриту Діонисію і келарю А. Паліцину государева грамота указала виділити учених старців "для виправлення книг службових і Потребника" - очищення їхній від помилок, що нагромадилися "від часу блаженного князя Володимира дотепер". Зокрема, "книга Потребник у Москві і по всій Російській землі в перекладах відрізняється і від нерозумних переписувачів у багатьох місцях не виправлена; у пригородах і по украинам, що біля іновірних земель, від неуцтва у священиків звичай задавнив і безчестя укоренилися" (тут у грамоті приводяться слова троицкого старця Арсенія і попа Івана із села Клементьева). Перевіряти і виправляти книги доручили тим же Дионисию, Арсенію, Іванові "і іншим духовним і розумним старцям, яким справді відомо книжкове навчання, граматику і риторику знають".
Приведені дані говорять про те, що в країні, незважаючи на потрясіння Неясного часу, малися і люди, що знали добре "книжкове навчання", і ті, хто вмів це цінувати (у даному випадку - правлячі верхи на чолі з молодим монархом). Робота з виправлення богослужбових книг, проведена при царі Олексії і патріарху Никоні, задумувалися при їхніх попередниках - царі Михайлові і патріарху Філареті. Чи була вона проведена в повному чи неповному обсязі - невідомо. У всякому разі, друкарня відновила друкування книг.
Друкований двір до кінця правління першого Романова - велике по того часу підприємство: більш півтора десятків працівників різних спеціальностей (редактори-справщики, коректори, складачі, друкарі, художники), більш десятка верстатів і інше типографське устаткування. До 1648 року, три роки спустя після кончини Михайла, у друкарні зберігалося біля одинадцяти з половиною тисяч екземплярів різних книг.
Помітно просунулися російські люди в нагромадженні наукових знань, технічних навичок. Успішно працювали вони в металообробці, ливарній справі. Так, російський майстер у 1615 році виготовив першу гармату з гвинтовою нарізкою. Робили і нарізні рушниці (3пищалі винтовальние"). "Бойовій годинник" на Спаськ вежі Московського Кремля зробили устюжские ковалі селяни Вирачеви - Ждан (дід), Шумила (батько) і Олексій (онук); прект підготував англієць Христофор Галлоуей.
Російські майстри робили водяні двигуни для мануфактур. "Книга сошного листа" (1628 - 1629 роки) дає вказівки про способи виміру земельних площ; "Розпис" початку XVІІ століття - про установку труб для підйому з різних глибин соляного розчину. Існували посібника з виготовленню фарб, оліфи, левкасу, чорнила; травники, лечебники. Географічні пізнання російські люди черпали з "Нового креслення" (1627 рік) - карти земель між Доном і Дніпром; "Книги Великому кресленню" (1627 рік - список міст і відстаней між ними). А "землепроходци" і "мореходци" у першій половині століття пройшли весь Східний Сибір, Забайкалье, вийшли до Тихого океану. Опис великих просторів, їхні креслення вони надсилали в Москву. А в статейних списках російські посли, їхні помічники подавали відомості про іноземні держави. Цар Михайло, Посольський наказ відправляли досить багато посольств до государів ближніх і далеких країн - з повідомленнями про сходження на престол, пропозиціями про союз, світ, сватовстве (наприклад, про одруження принца Вольдемара Датського на дочці Михайла Федоровича Ірині) і т.д..
З нагоди воцаріння Михайла Романова склали "грамоту затверджену", "Новий літописець" (1630 рік) і інші пам'ятники. У них прославляються Михайло і Філарет, улаштовуються права Романова на престол. Ті ж ідеї розвивають деякі повісті і сказання про Неясний час.
Зусиллями влади послесмутной пори відновляється, у міру ліквідації розрухи, будівництво в Москві й інших містах. Приводяться в порядок кремлівські стіни і вежі; одна з них, Спаська, одержує шатрове покриття і змінює свій суворий фортечний вигляд на парадний, урочистий, ошатний. У підмосковній царській садибі зводять церква Покрова - на честь звільнення Росії від іноземців-загарбників. Храм під тим же назвою будує Д. М. Пожарський у своєму Медветкове під Москвою. Чудові шатрові будинки з'являються в Нижньому Новгороді, Угличеві. Усі вони відрізняються нарядністю декоративного оздоблення, добірністю, стрункістю пропорцій.
Мальовничість і нарядність характерні і для житлових будівель. Насамперед у цьому плані слід зазначити кремлівські царські тереми (архітектори А. Константинов, Б. Огірків, Т. Шарутин, Л. Ушаков; 1635 - 1636 роки). Фасади Теремного палацу прикрашені яскравими кольоровими кахлями, різьбленим білим каменем. Покрито він золоченим дахом, оточений декількома золотоглавими церківками - придворними, "домашніми". Настільки ж барвисто і внутрішнє оздоблення палацу.
З 1643 року починається розширення патріаршого двору в Московському Кремлеві. У різних містах будують пятиглавие собори.
У цілому в архітектуру тієї пори всі решительней проникають світські реалістичні риси, прагнення до декоративності, обробці деталей.
Те ж відноситься до живопису. Ікони Строгановской школи, фрески в храмах, гравюри, мініатюри - у всіх цих жанрах, тією чи іншою мірою, присутні елементи нового.
Найчастіше неможливо говорити про політика уряду "двох государів" в області культурного життя, однак можна відзначити, що в ряді випадків їхня увага, схвалення просліджується при складанні деяких літературних, історичних пам'ятників, у будівництві культових і палацевих будинків, їхній вплив на залучення до роботи тих чи інших майстрів (тих же Вирачевих при відновленні Спаськ вежі в Кремлеві).
У культурі часу Михайла в Росії було зроблено чимало - і в продовженні старих традицій, і в розробці нових ідей, підходів.
Час тривалого царювання Михайла Федоровича (1613 - 1645 роки) відзначено першими кроками у відновленні Росії після півтори десятилітньої Смути і воєн. Піклуючись про зміцнення влади на місцях, цар увів нову систему керування - воєводську. При ньому созивались Земськ Собори, основні політичні питання він вирішував разом з думою. Поряд зі звичним дворянським ополченням стали з'являтися полки нового ладу - попередники регулярної армії.
В історії Михайло Федорович залишився як лагідний, що легко піддається впливу свого оточення монарх. Звичайно всі успіхи його царювання відносять на рахунок енергійного патріарха Філарета. Але останні двадцять років Михайло правил сам, і ці роки по важливості і складності рішення державних справ мало чим відрізнялися від попередніх.
Уклад царського побуту майже не змінився в порівнянні з часами колишніх царів. Велике місце тут займали церква і вихованню дітей. Михайло Федорович і його син Олексій були релігійними людьми, і для них природним було жити за законами віри. Члени царської родини вважали своїм обов'язком щоденне відвідування богослужінь, строге дотримання встановлених обрядів, поїздки на богомілля.
До кінця життя царя Михайла, залишився лише один спадкоємець – син Олексій. Він і перемінив померлого царя на престолі.