Вступ.
Освіта з'явилася політичною ідеологією, філософією і культурою епохи катастрофи феодалізму і твердження капіталістичного суспільства.
Представники німецької класичної філософії високо оцінювали внесок Освіти в розвиток революційної філософської думки. Кант пропонував розглядати Освіту як необхідну історичну епоху розвитку людини, сутність якого складається в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. Гегель характеризував Освіту як раціоналістичний рух XVIII століття в області культурного і духовного життя, засноване на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної
ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.
Найбільшими мислителями й ідеологами цієї епохи стали Вольтер, Дідро, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Руссо та ін., вони розробили нові людські і суспільні ідеали "освіченого життя" і вплинули на розвиток прогресивної буржуазний идеолгії.
У даній роботі будуть розглянуті основні положення світоглядної системи Жана-Жака Руссо і його внесок у формування нового образа суверенної людини і суспільства в цілому.
I. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ОСВІТИ
Епоху Освіти в Західній Європі випереджає в XVII столітті суспільний прогрес реальних знань, необхідних для потреб матеріального виробництва, торгівлі і мореплавання. Наукова діяльність Г.Гоббса, Р.Декарта, Г.В.Лейбніца, И.Ньютона, Б.Спінозы і голландських картезианців знаменувала новий етап у звільненні науки від духовної влади релігії, буржуазний ріст точних і природничих наук - фізики, математики, механіки, астрономії, становлення матеріалізму Нового часу.
Виникнувши в XVII столітті в Англії (Локк), просвітительська ідеологія одержує широке поширення у Франції XVIII століття (Монтеск'є, Гельвеций, Вольтер, Гольбах, Руссо). В другий половині XVIII століття і перших десятиліть XIX століття антифеодальна ідеологія Освіти розвивається в Північній Америці (Франклін, Купер, Пейн), Німеччини (Мессинг, Кант), Росії (Радищев, Новіков, Козельский) і країнах Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Югославія, Румунія, Угорщина). Розвиток просвітительської ідеології країн Сходу в XIX столітті - початку XX століття, незважаючи на національну своєрідність, свідчить про теоретичну єдність основних ідей Освіти.
Складовою частиною Освіти була передова буржуазна філософія XVIII століття - початку XIX століття, що теоретично обгрунтувала необхідність буржуазно-демократичних соціальних перетворень. Конкретним різновидом філософії Освіти з'явилася "дейстська форма матеріалізму", представники якої (Вольтер, Вольф, Д.Г.Анічков) виходили з метафізичної онтології кінцевого світу, абсолютного дуалізму причини і наслідки, матерії і рухи, еволюції і доцільності. У гносеології деісти, як правило, розділяли ідеалістичну теорію уроджених ідей, раціоналістичну концепцію збігу логічного і реального проходження, ідеї субстанціональності душі і деяких положень агностицизму. Деісти розглядали бога як розумну першопричину світу, а "природну релігію" як соціальний регулятор історичного процесу. Критика феодалізму привела деістів до заперечення теологічного пояснення історичного процесу і твердженню раціоналістичної теорії суспільного договору (Руссо, Джефферсон, В.В. Папуг).
Інша історична форма філософії Освіти - матеріалізм XVIII століття - формувалася шляхом філософської критики теоретичних основ деізму на базі матеріалістичного природознавства. У рішенні основного питання філософії матеріалісти епохи Освіти (Мелье, Дідро, Гольбах, Форетер, Радищев) відкинули суб'єктивний ідеалізм Берклі і почали природно-наукове обгрунтування концепції матерії як об'єктивної реальності. Вони вважали життя і свідомість функцією визначеної організації матерії, що сформувалася в результаті тривалого історичного розвитку. У теорії пізнання матеріалісти відкинули агностицизм, картезіанську концепцію уроджених ідей, включаючи ідею бога, і послідовно розвивали основні положення матеріалістичного сенсуалізму, що затверджував, що джерела людського знання - це відчуття і сприйняття.
Відповідно до поділу філософських поглядів сформувалося два "покоління" французьких просвітителів.
Ідейними вождями "старшого покоління" були Вольтер і Монтеск'є. Вірячи в історичний прогрес, вони звичайно не зв'язували його з політичним розвитком мас, покладаючи надії на "освіченого монарха" (Вольтер) чи пропагуючи конституційну монархію по англійському зразку і теорію "поділу влади" (Монтеск'є).
Діячі другого етапу французьких просвітителів - Дідро, Гельвецій, Гольбах і ін. - були у своїй більшості матеріалістів. Центральною подією цього етапу можна вважати випуск " чи Енциклопедії Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" у 1751-1780 роках. Ця робота давала людям деяке загальне представлення про навколишній світ, на основі котрого вже повинна була формуватися самостійна здатність судження в кожної людини, що робить його суверенною особистістю.
В міру наближення революції вплив добутків, що містять більш радикальну критику феодального ладу. Це, насамперед, трактат Ж.Ж.Руссо "Про суспільний договір" (1762).
Найважливіші ідеї Освіти - ідея знання, освіти й ідея здорового глузду. З культом здорового глузду, розуму зв'язане прагнення просвітителів підкорити ідеальному початку і суспільний лад, державні установи, якою, за їхніми словами, належало піклуватися про "загальне благо". Проти феодально-абсолютистської держави була спрямована теорія суспільного договору,відповідно до якої держава являла собою інститут, що виник шляхом висновку договору між людьми; ця теорія надавала право народу позбавити влади государя, нарушевшего умови договору.
Деякі з просвітителів покладали надії на " освіченого монарха ", розраховуючи надалі на проведення необхідних реформ, - так виникла ідея посвещенного абсолютизму.
Зброєю боротьби з феодальним світоглядом була для посветителей і історія, що вони розглядали як "школу моралі і політики". Для просвітительських поглядів на історію найбільше характерно наступне: вигнання теології з пояснення історичного процесу, різко негативне відношення до середніх століть, преклоніння перед античністю, віра в прогрес, визнання закономірного характеру розвитку, підлеглого визначеним "природним законам".
В області економіки більшість просвітителів вважали нормальним змагання приватних інтересів, вимагали уведення свободи торгівлі, правових гарантій приватної власності від феодальних обмежень і сваволі.
У відповідності з усією системою поглядів просвітителів, з вірою у велику перетворюючу силу розуму знаходилося і їхнє особливе розуміння проблем виховання. Вони не тільки нещадно критикували пережитки середньовічної системи виховання, але і внесли нові принципи в педагогічну науку (Локк, Гельвецій, Дідро, Руссо й інші) - ідеї вирішального впливу середовища на виховання, природної рівності здібностей, необхідності відповідності виховання людській природі, природним здібностям дитини, висували вимоги реального утворення.
Діячі Освіти протиставляли християнсько-релігійної моралі з властивої їй ідеєю відмови від мирських благ ідеї емансипації особистості, індивідуалістичні теорії "розумного егоїзму", мораль, засновану на здоровому глузді. Але в цю же епоху, особливо напередодні Великої Французької революції, одержали розвиток і інші принципи - виникла ідея нової гражданственности, що вимагала самообмеження особистості. Благо держави, республіки ставиться вище блага окремої людини.
Ідеологія Освіти знаходила вираження й у різних художніх напрямках літератури, образотворчого мистецтва: просвітительському класицизмі, просвітительському реалізмі, сентименталізмі.
Для письменників епохи Освіти характерне прагнення наблизити літературу до життя, перетворити її в діючий фактор, що перетворить суспільні права. Літературу Освіти відрізняло яскраво виражений публіцистичний пропагандистський початок; вона несла високі цивільні ідеали, пафос твердження позитивного героя і т.д.
Яскраві образи просвітительської художньої літератури дали Вольтер, Руссо, Дідро, Бомарше у Франції; Г.Месинг,И.Геті, Ф.Шиллер у Німеччині; С.Річардсон, Г.Філдінг, Т.Смоллетт,
Р.Шерідан в Англії й інші.
Основними напрямками в образотворчому мистецтві цієї епохи були класицизм, обретший чітко просвітительський відтінок у творчості архітектора К.Н.Леру і живописця Ж.Л.Давида у Франції, і просвітительський реалізм, що поширився переважно в живописі і графіку У.Хогарта в Англії, Д.Н.Ходовецкого в Німеччині й ін.
Ідеї освіти вплинули і на музику, особливо у Франції, Німеччині, Австрії. Нова система эстетических поглядів просвітителів не заділи музично-драматичного мистецтва безпосередньо підготувала оперну реформу К.В.Глюка, що проголосили "простоту, правду і природність" єдиними критеріями краси для усіх видів мистецтва.
Суспільно-політичні, етичні і эстетические ідеї просвітителів з'явилися духовною основою формування Віденської класичної школи, яскраво проявивши у творчості її найбільших представників - Й.Гайдна, В.А.Моцарта, у музиці яких очолює оптимістичне, гармонічне світосприймання, і Я.Бетховена, у творчості якого, перейнятому духом героїки, знайшли відображення ідеї Великої французької революції.
Таким чином, Освіта з'явилося не тільки етапом в історії європейської філософської думки, але і заклало основи для формування вільної людини Нового часу, проголосило нові ідеали в області мистецтва і культури.
II. СВІТОГЛЯДНА СИСТЕМА Ж.-Ж.РУССО
Світоглядна система Жана-Жака Руссо завоювала величезну популярність ще при житті, вона була визнаним володарем дум більшості французів другої половини XVIII століття. Його породила визначена історична епоха, але і він своїми блискучими й оригінальними творами сприяв її народженню.
Слід зазначити своєрідність і неординарність поглядів Руссо, тому що він не погоджується з іншими просвітителями майже по кожнім пункті просвітительської програми.
Перш ніж перейти до характеристики системи поглядів
Ж.-Ж.Руссо, необхідно згадати про його попередників, щозробили сильний вплив на формування і розвиток філософських поглядів мислителя.
1. Ідейні попередники.
До числа найближчих попередників Руссо в області суспільно-політичної думки варто віднести Гуго Гроція (1583-1645), Томаса Гоббса (1588-1679), Джона Локка (1632-1704), Ш.Л.Монтеск'є (1689-1755).
Коротко розглянемо суть навчань кожного з мислителів.
Гуго Гроций, великий нідерландський учений-юрист, у 1625 році випустив у світло свій головний твір - "Про право війни і світу", у якому затверджував, що в умовах первісних відносин стихійно панувало природне право, що корениться в самій природі людини, і що норми його незмінні, вічні. Потім головну роль у цих відносинах, на думку Гроция , стала грати абсолютна верховна влада, що виникла нібито в результаті добровільного відмовлення людей від своєї природної первісної волі. Звідси випливало, що верховна влада являла собою не продукт природного права, а деякий історичний факт.
Погоджуючись з деякими висновками Гроція, Руссо разом з тим піддавав критичному розбору його навчання про походження верховної влади, підкреслюючи ворожість цього навчання інтересам народу.
У "Суспільному договорі" Руссо досить часто згадує про політичне навчання Т.Гоббса. Руссо різко критикував антидемократичні тенденції в поглядах Гоббса, його "презирство до волі і рівності". Але це не заважало йому бачити сильні сторони навчання англійського філософа-матеріаліста, а саме його антифеодальні погляди на церковну гегемонію. Руссо писав, що Гоббс уперше "...насмілився запропонувати з'єднати обох голів орла (тобто церква і держава) і привести усі до політичної єдності, без якого ні Держава, ні Правління ніколи не будуть мати гарного пристрою" (Руссо Ж.-Ж., Трактати., М:Наука, 1969,с.250).
У "Суспільному договорі" і інших творах Руссо часто зустрічаються посилання і на іншого англійського філософа-матеріаліста - Джона Локка. Відповідно до системи навчання і виховання Локка, викладеної в трактаті "Кілька думок про виховання", на дітей варто впливати головним чином переконанням, звертаючи до їхнього розуму. У цьому питанні Руссо розходився не тільки з Локком, але і з усіма попередніми йому авторитетами - Монтенем, Лабрюйером і ін. У відповідності зі своїми морально-педагогічними поглядами він затверджував, що найважливіша і первісна задача виховання - це зробити дітей сприйнятливими до того, що їм уселяють."Сам Локк, мудрий Локк,
- писав Руссо в романі "Юлія, чи Нова Элоиза", - забув цю основу; він більше говорить про те, що варто жадати від дітей , ніж про те, як цього домогтися від них" (Руссо Ж.-Ж., Вибрані праці.,т.2,с.489).
Великий вплив на Руссо зробив видатний французький соціолог Ш.Л.Монтеск'є. Головний твір Монтеск'є - "Про дух законів" (1748) - являє собою капітальне дослідження про основні умови і гарантії політичної волі.Кращою гарантією політичної волі Монтеск'є вважав поділ і зрівноваження влади: законодавчої, виконавчої і судовий. Він затверджував, що подібний поділ з'явиться не тільки гарантією повного здійснення політичної волі, але і вирішальним умовою успішного усунення всіляких державних зловживань.
2. Філософські і соціально-політичні ідеї.
Філософська система Ж.-Ж.Руссо складна і багатозначна. Його альтернативна концепція про глибину людської істоти і діалектика соціального життя зіграла важливу роль у розвитку філософської думки.
Світоглядна система Ж.-Ж.Руссо представляє переплетення різних плинів: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в області релігійних поглядів. Але безсумнівна перевага дуалістичних поглядів, тому що Руссо, визнавав об'єктивне буття матеріального Всесвіту, допускаючи існування у світі двох почав - духу і матерії. Він розвивав метафізичний погляд на матерію як на мертву і відсталу субстанцію, що сама по собі не має ніякого руху і тільки в результаті вищого впливу здобуває здатність до механістичного пересування в просторі. Рух він розумів не як зміну взагалі, а як переміщення в результаті механістичного впливу. Питання про джерело руху Руссо вирішував, однак, не матеріалістично. "Деяка воля - писав він - надає руху Всесвіту й одушевляє природу... Я думаю, що світ керується могутньою і мудрою силою." (Руссо Ж.-Ж., Эміль, чи про виховання,с.265-269).
* * *
Питання про самопізнання для Руссо настільки ж філософський, як і актуальний. Грецьку мудрість він намагається з'єднати з пекучими питаннями сучасності про волю і рівність.
Найважливішою перешкодою для людини є сама людина.Але нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнанню, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людини від самого себе.
Як Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчування від інтелектуальних привнесень, щоб зосередитися на ньому ж самому, щоб "почувати почуття". Але, якщо Декарт звертає думку на саме себе, для того, щоб досягти
чистоти і ясності інтелектуального пізнання, те Руссо отрешает почуття від усякої зовнішньої предметності й орієнтує усередину для досягнення морального самопізнання.
Принцип Декарта cogito (мислення) відноситься до інтелектуальної і почуттєвої самосвідомості, поєднуючи те й інше. Декарт починає з першого, залишаючи в тіні друге. Руссо, навпроти, відправляється від другого, тобто від почуттєвого самопізнання як основи самопізнання раціонального. Руссо виводить вірогідність існування людини не з уявного акта, як у Декарта: "Мислю, отже існую", а з почуттєвого; але в обох випадках акти рефлективні: там - самомислення, тут - самовідчування, відчуття себе, свого власного існування: "Існувати для нас значить почувати; наша чуттєвість безперечно передує нашому розумінню, і ми маємо почуття раніш ідей" (Руссо Ж.-Ж., Эміль, чи про вихованні.,Спб.,1913,с.284). Визнаючи першим почуттям людини "відчуття його буття" , Руссо додає і розвиває картезіанський принцип не в інтелектуальній сфері,однак і не в протиріччі з розумом, тобто не виступає як антиінтеллектуаліст: "..моє правило більше покладатися на почуття, чим на розум, погодиться із самим розумом" (Руссо
Ж.-Ж., Эміль чи про виховання,Спб.,1913,с.203).
Але все-таки специфічна відмінність Руссо від багатьох інших просвітителів - це не настільки поворот до сенсуалізмуу, що не рідкості в їхньому середовищі, скільки звертання до картезіанської основи як раціоналізму, так і сенсуалізму і розвиток з її почуттєвої рефлексії.
"Сповідь" Руссо не коштує зовсім осторонь від його своєрідного філософського починання. У її програмі прямо заявлено: "Віддаючи одночасно спогаду про отримане враження і почуття дійсного моменту, я буду віднімати свій щиросердечний стан як би в двійні, тобто в момент, коли відбулася дана подія, і в той, коли я його описую" (Руссо Ж.-Ж., Вибрані праці.,т.3, с.672). Рефлективне відношення не може залишатися чисто індивідуальним і суб'єктивної, воно повинно знайти загальзначимість і об'єктивність.
* * *
Однією з головних проблем, що досліджує Руссо, є проблема людини, його щирої сутності.
Руссо вбачає в чоловік два природні початки, що передують розуму (розуму):"... з них одне гаряче зацікавлює нас у нашому власному добробуті і самозбереженні, а інше виражає нашу природну відразу побачивши загибелі і страждань всякої істоти, що почуває, і головним чином нам подібних" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.43).
Гоббс, не задумуючись, відразу ж переводив прагнення до самозбереження в самолюбство й егоїзм, а Руссо розкриває довгий історичний шлях, що веде до такого перетворення, вірніше один зі шляхів, зовсім не обов'язковий,- більш природний інший: любов до себе, ще перш ніж обернутися самолюбством, зменшується жалістю до страждань собі подібного, а краще сказати, розширюється до жалю до нещастя інших і часто переходить у це друге почуття.
Імператив: "Поводься з іншими так, як бажаєш, щоб поводились з тобою" - виявляється лише тоді, коли природнє страждання витісняється егоїстичними похилостями, але й у цьому випадку вимоги, що спонукають до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почутті.
По природі людин, згідно Руссо, незлобивий, скоріше навіть добрий, він стає доброчесним, коли, люблячи добро, ще і здійснює його через боротьбу і подолання в собі протиборчих похилостей. Виконання боргу є зовнішньою формою чесноти в порівнянні з учинками, що випливають із природного прагнення до добра, на основі яких почуття боргу формується і закріплюється як звичку до добродіяльності, звички, що доставляє задоволеність і насолода.
Задоволення, що доставляються безпосереднім природним співчуттям і сприянням по природному
Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їхньому спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх тільки первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям. Загальмована у своєму розвитку любов до себе обертається егоїзмом, замість того, щоб возвеличитися до любові до себе подібним.
У людині цивілізованому Руссо фіксує два різних принципи , з яких один волоче до любові, справедливості, моральному благу, а іншої тягне вниз, підкоряє влади зовнішніх почуттів і пораждаемых ними пристрастей.
Руссо виразно встає на точку зору монізму в поясненні протилежностей - обоє стани повинні бути виведені з однієї і тієї ж загальної природи людини; оскільки ж вони дані послідовно в часі, то варто знайти перехід від одного до іншого.
* * *
Достоїнство поглядів Руссо на волю виявляється в його чуттєво-практичному підході, на противагу умоглядно-творчому, при якому волю намагаються знайти як деякий "об'єкт", і, не знаходячи, заперечують її існування. Воля означає в нього внутрішньо рефлексивне відношення: "бути паном самому собі, практикувати свою волю на самому собі, панувати над пристрастями" (Руссо Ж.-Ж.,Эміль чи про виховання,с.40).Подолання пристрастей означає моральну волю. Вона не привходит з поза в індивіда, а виробляється і розвивається зсередини. Процес її формування в історичному плані Руссо зв'язує з переходом від первісного, природного стану до цивілізованого, цивільному. Людина як громадянин розстається зі своєю природною волею, зате здобуває волю моральну.
В ім'я волі волі, в ім'я совісті Руссо відкидав фаталізм, зумовленість вольових актів, виступаючи тут проти
механістичного матеріалізму і суперечачи теології.
Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людини розставатися зі своєю волею, що по самій своїй природі,
і згідно своєму поняттю, невідчужувана. Уся справа в тім, що у самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, що перетворили людську природу, "подібно тому, як, щоб установити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.45).
Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумових Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. У суспільстві, що піддається автором " Міркування про нерівність" нищівній критиці, особисте Я несе в собі далекі людяності характеристики, властиві його субстракту - власності.
Для Руссо очевидно, що сучасна людина знаходиться в інтенсивному розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні він не є тим, чим повинний бути по своїй сутності; він не дорівнює самому собі, тому що існує нерівність між людьми. Необхідність установлення рівності Руссо висуває як політична вимога часу й обґрунтовує його результатами дослідження походження і ступіней поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.
Філософ розрізняє природну і соціальну нерівність: природа створює людей різними, але не цього розходження обумовлюють соціальну нерівність - його причиною є приватна власність. Руссо бачить три причини нерівності: по-перше, ця нерівність суспільне; по-друге, вона виникло історично; по-третє, воно зв'язано з появою приватної власності. Приватна власність виникає при переході людства від природного стану до суспільного, тобто є продуктом цивілізації.
З погляду Руссо, що існував дотепер політичний пристрій не відповідало вимозі правосообразності, воно грунтувалося не на договорі вільних і рівних, а на насильстві і гнобленні, тому, незважаючи на всі праці мудрейших законодавців, залишалося недосконалим,- воно було поганим із самого початку.
Формування асоціації, називаної суспільним договором, припускає вільний вступ у договірні відносини, рівність всіх окремих осіб і прийняття ними основних законів, що виражали б загальні інтереси. Спільність інтересів - це, згідно Руссо, цілком реальна передумова. Кожний із членів асоціації добровільно віддає себе - свою особистість і усі свої сили на користь колективного цілого. Умови рівні для всіх, кожен, підкоряючи себе всім, не підкоряє себе кожному окремо. Кожний стає невід'ємною частиною цілого. З'являється деяке загальне Я, що одержує за допомогою акта об’єднання своєї єдності, своє життя і волю.
Для Руссо, у відмінність, наприклад від Гольбаха, субстратом загальної волі є народ. Народ вирішує питання про корисність законів, про відповідність їхній загальній волі, вирішує голосуванням, чи бути не бути цим законам. Особливість погляду Руссо, з яким не погоджується потім ніхто з просвітителів, полягала в тому, що всяка постанова, хоча б саме корисне і розумне, що наказує що б те ні було населенню, що не бере участь у його обговоренні і голосуванні, буде не законом, а лише наказом. Для того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни мали можливість подати свої голоси. З іншого боку, Руссо незмінно дотримує розуміння загальної волі як нерозривної єдності, цілісності, відмінної від суми декількох воль:
"Часто існує чимале розходження між волею всіх і загальної
волею. Ця друга дотримує тільки загальні інтереси, перша - інтереси частки" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані:"Подібно цьому,як приватна воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, у свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до приватної мети, і не може як загальна виносити рішення ні у відношенні якої-небудь людини, ні у відношенні якого-небудь факту" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.173).
Політичне життя конституюється в Руссо у відособлену, що абстрагує себе від приватного життя індивідів самостійну сферу. Для людини як політичної істоти голос приватного інтересу в суспільному житті повинний замовкнути. Дозвіл проблеми без зовнішнього примуса повинний укладатися в подоланні розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості над іншою її стороною - перемогу суспільного над партикулярним у кожній свідомості. Лише забувши про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє суспільне Я, протилежне частці Я.
Прийняття суспільного договору означає і прийняття суворої школи виховання вільних громадян. Буття вільним громадянином припускає, що громадянин дає згоду на всі закони, навіть на ті, котрі приймаються всупереч його бажанню, і навіть на ті, котрі карають його, якщо він насмілюється порушити їх.
Те, що дані положення не є утопією підтверджується досвідом Великої французької революції, що звільнила політичний дух від оковів, від змішання його з цивільної, тобто приватної, життям і сферу спільності виділила, що його як, загальної народної справи, як щось, що існує незалежно від специфічних елементів приватного життя.
* * *
Цікавий і оригінальний Руссо у своїх педагогічних поглядах.У цій області він виступив гарячим прихильником природного виховання. Виховання кожної людини, писав Руссо в книзі "Эмиль, чи про виховання", дається природою шляхом безпосереднього розвитку уроджених здібностей і потягів. Звертаючи до батьків і вихователів, він призивав їх розвивати в дитині природність,прищеплювати почуття волі і незалежності, прагнення до праці, поважати в ньому особистість і всі корисні і розумні схильності.
Відповідно до пропонованої схеми виховання Руссо поділяв життя дітей на чотири періоди. У перший період - від народження до двох років - він пропонував приділяти увагу головним чином фізичному вихованню; у другий - від двох до дванадцяти років - вихованню почуттів; у третій - від дванадцяти до п'ятнадцяти років - розумовому вихованню; у четвертий період - від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років - моральному вихованню. Цей останній відрізок часу він називав періодом "бур і пристрастей".
Дуже багато коштовних рад і наставлянь Руссо дає в перших двох книгах "Эміля". Він рекомендує поволі діяти на дітей, керувати ними, не ущемляючи їхньої волі і не застосовуючи примусових заходів, і разом з тим виявляти наполегливість, вимогливість, не поспішати з задоволенням небажаних і химерних дитячих прохань.
Замість старих форм суспільного виховання Руссо вважав за необхідне ввести демократичну систему, в основу якої вимагав покласти трудове виховання: вивчення суспільних ремесел і мистецтв, причому в ході навчання він вважав за необхідне виявляти у вихованців ті чи інші дарування, закладені природою.
Поділяючи своїм педагогічним досвідом, Руссо затверджував, що кожен вихователь зобов'язаний навчити свого вихованця не розраховувати ні на батьків, ні на здоров'я, ні на багатство. Він повинний дати зрозуміти йому, що без праці життя безцільне, що праця є неминучий обов'язок суспільної людини і "усякий дозвільний громадянин є шахрай". Вихователь, крім того, повинний не шкодувати ні сил, ні часу для того, щоб займати вихованця добрими справами, тому що, тільки роблячи добро, люди стають добрими. "Відніміть у нашого серця цю любов до добра,- підкреслював Руссо,- ви відніміть усю принадність життя" (Руссо Ж.-Ж.,Эміль чи про виховання.,с.281).
Педагогічний успіх, на думку Руссо, міг бути досягнуть сполученням ремісничої праці з виконанням основних правил природного виховання. Але не тільки це визначає успіх. Система природного виховання досить ефективна тільки при правильному і звичному з'єднанні фізичних і розумових вправ. "Великий секрет виховання, - писав Руссо, - в умінні домогтися того, щоб тілесні і розумові вправи завжди служили відпочинком одні для інших " (Руссо Ж.-Ж.,Эмиль, чи про виховання, с.191).
Роман "Эміль, чи про виховання" у силу свого демократичного напрямку одержав широке поширення у Франції і за її межами. Зрозуміло, сила педагогічної системи Руссо складалася не тільки в тім, що вона відкинула середньовічну феодальну традицію виховання, а в тім, що вона послужила стимулом для формування і розвитку демократичної педагогіки нового часу.
3. Релігійні і моральні погляди.
В восьмому розділі четвертої книги "Суспільного договору" Руссо коротко виклав своє відношення до релігії. Він був далекий від думки, що релігія - "опіум для народу". І все-таки в цій главі містяться гострі випади проти офіційної феодально-клерикальної ідеології.
По-перше, Руссо різко засуджував християнство за зв'язки з існуючими політичними організаціями. Він часто критикував християнство і за те, що воно занадто мало цінує земне, цивільне життя і всупереч здоровому глузду зайнятий майже винятково "небесними помислами".
По-друге, у християнських державах, продовжував Руссо, ніколи не можна з точністю довідатися, кому варто коритися - світському чи володарю священику. І взагалі християнська релігія учить головним чином покорі і смиренності. Християнин із глибокою байдужністю виконує свій громадянський обов'язок; для нього неважливо, дурно чи добре йдуть справи в його батьківщині. Йому навіть неважливо і те, хто і як керує людьми.
Свої релігійні погляди Руссо з достатньою повнотою виклав у роботі " Сповідання віри савойского вікарія".
Міркуючи про світобудову, єдність цілого, активності буття, про встановлений порядок у Вселеної, Руссо не деіст, як Вольтер, він сповідає теїзм, тобто не тільки признанет бога як першопричину, що визначає весь світовий порядок, але і припускає, що бог присутній у будь-якому утворі, постійно втручаючи в тім чи іншому ступені в хід подій.
Моральність, згідно Руссо, укореняється у вірі - лише моральна людина може бути доброчесним.
Ще у своїй ранній роботі " чи Сприяло відродження наук і мистецтв очищенню вдач" Руссо протиставляє моральність науці. Він зображує два різних шляхи розвитку людства: один зв'язаний з наукою, на досягненнях якої виростає промисловість і працює прогрес - усе це характеризує неістинну, нелюдську, розбещену цивілізацію. Люди тут відірвані від природи скупчені у величезну масу, тут панують тіснота, бруд, убогість, злиденність. Інший шлях - це мирне життя на лоні природи, у тиші і спокої, без вічної погоні за наживою, коли неприхожим багатством для людини залишаються "нетлінні цінності" чистого повітря, джерельної води, запаху трав, радісної праці на користь собі і навколишнім. Тільки на цьому шляху зберігаються доброта, жаль, турбота про інших людей - зберігається моральність.
Вирішуючи питання про природу душі, Руссо в дусі християнського богослов'я визнавав, що душа безсмертна, що в загробному світі її чекає інше життя і, щоб заслужити щасливе загробне життя, люди повинні вести доброчесний і чесний спосіб життя. Саме цей спосіб життя Руссо і зводить у ранг релігії: " От щира релігія, єдина, що не допускає ні зловживань, ні нечестия, ні фаталізму... Нехай собі проповідують ще більш піднесені релігії, - я не визнаю ніякий інший " [Руссо Ж.-Ж., Вибрані праці.,т.1,с.581].
Але для щирої релігії, вважає мислитель, немає необхідності вірити, що людина від народження зіпсований, що на ньому нібито лежить проклін первородного гріха. Тому людина від природи повинний бути добрий і досконалий.
Таким чином, Руссо протиставляв офіційним феодально-клерикальним догматам і атеїстичному світогляду нову форму " цивільної релігії" - релігію суспільного договору.
" Догмати цивільної релігії,- писав Руссо,- повинні бути прості, нечисленні, виражені точно, без роз'яснень і коментарів. Існування Божества могутнього, розумного, благодійного, завбачливого і турботливого; загробне життя, щастя праведних, покарання злих, святість суспільного договору і законів - от догмати позитивні" (Руссо Ж.-Ж., Трактати,с.254-255).
Дійсне служіння богу - це служіння йому в серце, і гарний священик - служитель добра. Не бути фанатиком, не жадати від інших беззаперечного дотримання безглуздих обрядів, а реально діяти добро - от що повинно бути змістом діяльності віруючого людини.
До догматів "цивільної релігії" Руссо зробив наступні доповнення: немає релігії одного народу, що виключає всі інші релігії, варто терпіти усі релігії, що не суперечать боргу громадянина.
Релігійні погляди Руссо, однак, не були цілком визначеними: він, то відходив від протестантизму до католицтва, то повертався до відкинутого віровчення, що не сприяло підвищенню довіри до його ідей.
III. РУССО І РОСІЙСЬКА СУСПІЛЬНА ДУМКА XIX СТОЛІТТЯ.
Суспільні ідеали Руссо вплинули на демократичні шари російського суспільства.
Так, А.Н. Радищев вважав себе активним прихильником і прихильником Руссо . Він дуже високо цінував його теорію суспільного договору і намагався нею скористатися для виправдання народних хвилювань і заколотів проти поміщицької тиранії, проти "неправосуддя государя" і кріпосницького режиму уособлюється, що їм жорстокого. Теорія суспільного договору одержала відображення й в адміністративних проектах Радищева. Він намагався конкретизувати теорію суспільного договору, пропагуючи буржуазні суспільні відносини, що тільки зароджувалися в лоні російського кріпосництва.
Демократичний -революційно-демократичні ідеали Руссо були добре знайомі і декабристам, серед яких були широко поширені заборонені переклади його добутків.
Високо цінували демократичні ідеали французьких просвітителів Н.Г.Чернишевський, Н.А.Добролюбов, А.И.Герцен і інші.
А.И.Герцен часто підкреслював те, як велике був вплив революційно-демократичних ідей Руссо на його свідомість і ранні погляди:" Ми так само переживали Руссо і Робеспьера, як французи" [ Герцен А.И., Зібрання творів.,М.,1954р.,т.3,с.313]. У Руссо Герцен бачив не тільки видатного демократичного мислителя, але й ідеолога французької дрібної буржуазії, що дали якобінцям гостра ідейна зброя.
Г.В.Плеханов у своїй статті " Жаку-Жан-жак Руссо і його навчання про походження нерівності між людьми" відзначав величезну теоретичну заслугу Руссо в тім, що він не задовольняючи господствовали в XVIII столітті ідеалістичним поглядом на хід розвитку освіти, спробував глянути на цей хід з погляду матеріалістичного положення, відповідно до якого не мислення визначає собою буття, а буття визначає собою мислення.
Крім того, багато хто не без підстави думали, що ,якби не було Руссо, не було б і Великої французької революції 1789 - 1794 р., що саме його "обурена думка" привела до переворотів у соціальному і політичному житті Франції і возвестила про початок революційної епохи в житті європейського суспільства.
Соціально-політичні ідеї Руссо з'явилися передтечії тих реальних історичних подій, що називалися Великою французькою революцією і нитки від який тягнуться до ще більш фатальної дії - до Великої Жовтневої революції.
З А К Л Ю Ч Е Н НЯ.
Жаку-Жан-жак Руссо, дійсно, залишив глибокий слід не тільки в історії філософської думки Франції, але й в історії всього людства. Своїми працями він на кілька десятиліть передбачив ті передові демократичні перетворення, що відбулися в Європі наприкінці XVIII - початку XIX вв. і продовжують розвиватися в усьому світі дотепер.
Величезний внесок цього найбільшого мислителя французької Освіти в розробку і дослідження ідей соціальної рівності, народного суверенітету і т.п., і ,хоча у своїх роботах він не знаходить дозволи багатьох протиріч, те що він піднімає ці питання підкреслює глибину думки філософа.
Багато ідей Руссо про суспільство, людину, моральності дуже актуальні і сьогодні, в епоху науково-технічного прогресу і наступаючого екологічної кризи.
Література:
1. Длугач Т.Б. Подвиг здорового глузду, чи Народження ідеї суверенної особистості (Гольбах, Гельвеций, Руссо) -М.: Наука, 1995.
2. Верцман И.Е.,Ж.-Ж. Руссо. М:Рослитиздат, 1958.
3. Палаців А.Т.,Ж.-Ж. Руссо. М:Наука, 1980.
4. Історія філософії в 3-х томах. Під ред. Г.Ф.Александрова, Б.Э.Биховского, М.Б.Митина, П.Ф.Юдина. АН СРСР, Інститут філософії. М:Политиздат, 1941,т.2.
5. Манфрез А.З. Три портрети часів французької революції. М:Думка, 1989.
6. Момджнян Х.Н. Французька освіта XVIII століття: нариси. М:Думка, 1983.
7. Сэв Мольш. Сучасна французька філософія: історичний нарис: від 1789 року до наших днів. Під ред.
Т.А.Курсанова. М:Прогрес, 1964.
8. Французька освіта і революція. АН СРСР, Інститут філософії, М:Наука, 1989.
9. Філософський словник. Під ред. И.Т.Фронова. М:Политиздат, 1991.
10. Філософський енциклопедичний словник. Гл.ред.
Л.Ф.Ильичев. М:Радянська енциклопедія, 1983.