Проблеми козацтва в українській історіографії

I

Важко назвати іншу тему з історії України що викликала б такий великий інтерес ,як історія запорожзького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твориобразотворчогомистецтва, драматургії , музики , усної народної творчості.

Щоб зрозуміти початок козаччини ,треба зробити огляд попередньої історії краю,звідки виникла козаччина , інакше трудно тямити,звідки і яким чином з’явилися козаки.Вчені становили різні гіпотези ,серед яких трудно розібратися.

Перші документальні згадки про українських козаків відносяться до кінця XVст. Польській хроніст Мартин Бєльський (середина XVIст.), описуючи похід Яна Альбрехта , сина Казимира ІV,у Східне Поділля на театер 1489 р. зазначає : польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнанні з своїми місцями. Кримський хан Менглі-Гірей у своєму листі до великого князя литовського 1492р. скаржився, що кияни і черкасці розбили під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель; у відповідь на це князь обіцяв “потрусити отих козаків”. У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499р. київському воєводі про правила регламентаціїї торгівлі читаемо: “Коториє козаки з верху Дніпра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас і далей і што там здобудут. с того со всего десятое мают давати”.

II

У XVII ст. і наші, і чужі письменники , трактуючи цю справу йшли більш за все стежкою філології(тоді була така мода в науці).Візьмуть ,було ймення козацького стану і прирівняють до того чи іншого ймення якого-небуть народу. Такий спосіб вельми легкий, хоч одне слово само по собі нічого не значить і не може служити доказом родоводу. Письменники, що вживали таких заходів дуже просто виясняли родовід козаків. До таких письменників перш усього належать два поляки XVIIст. : Пясецький і Коховський сучачсники Богдана Хмельницького. Вони прирівнюють слово “козак” до слова коза; і з останнього на їх думку, вийшла назва козаків, бо козаки мовляв, на своїх конях були такі пруткі, як ті кози.

БІльшого клопоту наробили ті історики, що назву “козак” наближували до назви таких народів, про яких нічого певного не знаємо.

Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки – це нащадки тих косочів, яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. переселив на чернігівщину.

За Потоцьким пішов і російський історик Татищев .З того, що великороси за часів , наприклад , ПетраІ називали черкасами, він придумав таку гіпотезу . В Єгипті,каже він було місто Черказ ; людність його перабралася на Кавказ і стали тут називатитися косочами; татари примусили її перебратися на придніпрявськи землі де вона й стає відомою під назвою козаків.

Відомий французький письменник Вольтер пишучи

“Histoire de Charle XII” та історію Петра І мусив згадати про козаків і попав на домисел, що козаки –це частина тих татар, які привподобилися до місцевого елементу і дали зв’язку окремому станові суспільності.

Питання й розвитку українського козацтва цього історичного феномену – тривалий час перебувало в центрі дослідницьких інтересів багатьох поколінь вітчизняних істориків.Редакція журналу “Український історичний журнал“ запросила у 1990р. істориків.На запрошення відгукнулися : В.О.Щербак, В.А.Смолій, В.С.Степанков, М.Ф.Котляр, Ю.А.Мицик, Л.Р.Дашкевич, В.О.Замлинський, О.І.Путро.

М.В.Котляр: ”Ф.І.Успенський та деякі інші вчені минулого вже порівнювали бродників з козаками виходячи з зовнішньої подібності їхнього способу життя , манери воювати тощо . Гадаю, між ними існує більш глибокий, а саме генетичний зв’язок .Масові втечі від феодалів селян і міської бідноти були постійним джерелом поповнення поселеннь і загонів бродників в. Такою на мій погляд , є передісторія козацтва.

В.О.Щербак.
Термін “козак”- тюркського походження , він запозичений українцями від південних сусідів татар. Протягом другої половини ХVІст. Формування козацтва відбувалося за рахунок різних соціальних груп і категорій населення .Воно було зумовлено насамперед трудовою колонізацією південно степових просторів ,необхідністю оборони від татарсько-турецької агресії та протидією українського народу соціальному й національному визиску.

III

Громада чи Держава?

Січ Запоріжська аномального походження з точки зору теорії про те , що держава виростає з родоплемінного ладу , після появи сім’ї, суспільного поділу праці, приватної власності і класового розшарування населення.Зачинали Січ безсімейні одиноки котрі самовільно селились у “пустих місцях і диких полях” куди не сягало влада оточуючих держав.Запоріжжя несло в собі риси добровільно згуртованої громади заснованої на спільності людей із схожими життєвими установами і владної суспільної структури, що базувалася на звичаєвому законі.Важливо, що запорозька громада об’єдналася не силою державної влади,а стихійним потягом близьких за духом людей, хоч і не без прагматичногоінтересу для них.На Запоріжжі добровільне товариство замінювало державну форму насильницького громадянства. Ціриси виділяли Запоріжську Січ з міжнародного оточення та надавали їй неповторного іміджу.

Висновок про державний або недержавний характер Запо­розької Січі можна зробити з огляду на традиційні ознаки кла­сичної державності.

Природно і просто, здавалося б, шукати пояснення вже в самій назві "Запорозька Січ". Адже назви явищ, хоч і не за­вжди, вказують на притаманні їм властивості. 1 зразу бачимо, що в імені Запорозької Січі етимологічне нема нічого "держав­ного". Так можна назвати будь-яку місцевість, населений пункт і ін. Січ випадає з правила іменування країн за наці­ональною ознакою (Україна, Росія, Англія, Китай і т.д.). Це результат похідного характеру запорозької держави, як такої, що виникла шляхом колонізації незайнятих земель. Подібну історичну долю та назви, що не мають нічого спільного з пев­ною національністю, повторили республіки американського кон­тиненту. Там дав назву державам не переважаючий племінний чи етнічний склад населення, а навпаки, — за назвами країн іменуються їхні й народи (канадці, мексиканці, перуанці і т.п.).

Отже, лінгвістична й етнографічна ознаки ще не розкривають природи Запорозької Січі, У принципі козакування виникло не на етнічній, а на ендемічній (властивій даній місцевості) та мо­рально-психологічній основі. Суспільні прошарки з людей, по­дібних козакам, існували і в інших слов'янських народів, а та­кож у татарів. У літописі Григорія Граб'янки (?-1737) заува­жено, що Січ не мала певної національної приналежності. Українсько-православний субетнос Запорожжя склався під впливом конкретних географічних та політико-релігійних об­ставин, які перетворили запорожців у соціально-етнічну групу всередині українського народу. Згодом, після переселення за­порожців на Кубань, кубанці стали етнічними українцями се-ред росіиського народу.

Суттєве заперечення щодо державності Січі — відсутність окремого січового індігенату (підданства). Не кажучи вже про тимчасові передислокації Січі в межі Кримського ханства й Туреччини, запорожці де-юре були підданими польського ко­роля, пізніше — громадянами Гетьманщини. Але де-факто За­порожжя до кінця зберігало свій автономний суверенітет. Ре­альність останнього підтверджується існуванням митного кор­дону між Гетьманщиною та Вольностями запорозьких козаків. Торгівля гетьманських полків із Запорожжям, як і з Кримом, вважалася контрабандою. Щоправда, цей момент не знімає до кінця питання про юридичну природу відносин між Росією, Гетьманщиною і Запорожжям після 1654 року.

Попри незаперечні прикмети запорозьку державність все ж треба сприймати з обмежувальними застереженнями. Повного завершеного розвитку січова держава ніколи не мала. Не бу-ло на Запорожжі повнокровної економіки й фінансової систе­ми, господарської інфраструктури, власних грошей. Свої скар-би запорожці переховували в зе

млі. Не було міст, взагалі кам'яних споруд, усе це було б знесене, знищене при першому ж татарському наїзді. Навіть у часи найвищого розвитку на-селення Запорожжя ледве перевищувало сто тисяч чоловік. З цього погляду Січ нагадувала сучасні їй західноєвропейські держави-комуни та міста-держави (італійські республіки, ган­зейські міста). Від них Запорожжя відрізнялось, щоправда, не­зрівнянно більшою територією.

Січ можна розглядати як суспільний утвір проміжного типу між державою та ізольованою в малозаселенному місці общиною, що виник на грунті духовної і професійної спільності.

Якщо вважати головними інститутами суспільства, котрі

задовольняють основні запити людей, -сім'ю, державу, еко­номіку, школу, то ні один з них не мав повного розвитку, а сім'я взагалі не допускалась у центрі Запорожжя — Січі. Коли повсюдно розвивались повнокровні держави. Січ з її дер­жавними дисфункціями прямувала до занепаду. Виправдання цього стану умовами й обставинами нічого не змінює в істо­ричній долі Запорожжя, не скасовує його фатальної прирече­ності.

Січ не розділила долю американських колоній тому, що зна­ходилася в оточенні дужих сусідів, до пори до часу зацікав-лених у збереженні Запорожжя таким, яким воно було. Умови дозволили Запорозькій Січі розвинутися лише до стану вій­ськово-торговельної напівдержави. Культу патріотичної війни, "повінчаної"' з воєнним ремеслом як промислом, підпорядку­вався весь уклад січового життя, в цьому зливались прагнення й навики запорожців. Проте, обороняючи Україну, забезпечу­ючи свою свободу, Січ Запорозька не могла сповна виконувати інші важливі державотворчі функції — господарську, демогра­фічну, культурну. Торгівля складала головний зміст і стимул господарських відносин, що спричинялось вигідним географіч­ним розташуванням Вольностей запорозьких козаків на тран­зитних маршрутах міжнародної торгівлі. У запорожців ворожі, навіть хижацькі стосунки з сусідами, особливо з татарами, дивним чином поєднувались із жвавим товарообміном між ни­ми. Запорожжя ніколи не знало автаркії (самовдоволення) і не мало замкнутого внутрішнього ринку. Цей тип економіки в поєднанні з неповною державністю ми і пропонуємо назива­ти, військово-торговельним.

Незважаючи на архаїчні домішки та фрагментарність дер­жавного устрою, Запорожжя все ж зорганізувалось на засадах державності. На рубежі європейського середньовіччя і Нового часу світової історії Січ Запорозька стала прообразом, ескізом української держави, їй не довелося пройти через усі фази класичного циклу суспільного прогресу. Не розлучаючись із традиціями давньоруського життя, козаки запроваджували елементи сучасної їм політичної культури. Запорозька держав­на ідея була покликана обставинами місця і часу. Січ вияви­лася придатною організаційною формою для згуртування і ви­живання українського народу. Суспільні цінності Запорозької Січі виходили за рамки таких універсальних, понять, як ри­нок і демократія.

На визволених землях - від р. Случ на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип яті на півночі до степової смуги на півдні, що обіймала близько 200 тис. кв. км, - почала складатися нова військово-адміністратив­на і політична система, формувалась українська національна дер­жавність.

На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. Всі найважливіші військові й полі­тичні справи мала вирішувати Військова (Генеральна) рада, в якій могло брати участь все військо. Поступово збільшувалася роль старшинської ради, на яку гетьман викликав генеральну старшину та полковників, а часом і сотників. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. З шляхтичів походив Богдан Хмельницький, полковники Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський та ін. Полковники Максим Кри­воніс, Мартин Небаба та інші вийшли з ремісників, Степан По-бодайло - з драгунів, Матвій Гладкий - з козацтва. Центром гетьманського правління стало м. Чигирин. Територія, на яку поширювалася влада гетьмана, поділялася на полки, число яких мінялося: в 1648 р. їх було близько 40, в 1649 р. - 16, в 1650 р. - 20. Полком управляв полковник, який або оби­рався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полки поді­лялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. У містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війта­ми, а в інших - ратуші. Військовими комендантами міст були городові отамани. Козацькими селами управляли отамани, а по­сполитими - сільські старости.

Судочинство в основному було в руках козацької старшини. При цьому користувалися як традиціями козацького звичаєвого права, так і нормами Литовського статуту. Замість ліквідовано­го доменіального судівництва виникали сільські суди. Незмінним залишалося міське судівництво. Побутувала практика поєднан­ня судової й адміністративної влади, що заборонялася Литовсь­кими статутами. Судочинство базувалося на старих кодексах законів, зокрема на Третьому литовському статуті 1588 р., і ве­лося "за давніми правами і за давніми вольностями".

Проте завоювання народу не були закріплені законодавче. Уряд молодої держави відстав від реального ходу подій і переважно перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про дер­жавну форму організації суспільства. На одне з центральних місць він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своє­рідну плату за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тим самим закладалися переду­мови для реставрації колишнього станового ладу, але вже на на­ціональній основі.

Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, одночас­но з організацією армії і налагодженням економічного життя, про­водило активну зовнішню політику. Для забезпечення тилу своєї армії у боях з шляхетською Польщею та посилення її татарсь­кою кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Татари намагалися втягнути Хмельницького у війну з Москвою, Польща через венеційського посла прагнула втягнути козаків до антитурецької ліги. Хмельницькому вдалося уникнути обох небезпек. Хмельницький намагався досягти ізоляції шля­хетської Польщі і зав'язав стосунки з Молдовою, Валахією, Се-миграддям (Трансільванією), Венецією.

IV

Отже, в своїй роботі я розглянула два проблемних питання з історіографії у добу козатчини. Перша проблема – походження слова “козак”, друга- чи була Запоріжзька Січ державою. Взагалі, існує дуже багато суперечностей щодо розгляду цих питань.В своїй роботі я взяла погляди різних істориків, як сучасності так і минулого,адже розглядаючи такий великий період історії, не можна ігнорувати дослідників іншого століття.

План:

I.
Вступ.

II.
Проблема походження коказаків.

III.
Держава чи Громада?

IV.
Висновок.

V.
Список використаної літератури.

V

В.Л. Андрущенко. Запорозька Січ як український феномен.-

К.: Заповіт, 1995р.

Р.Д. Лях. Історія України.- К. 1998р.

Г. Нудьга. Хто й коли назвав Січ республікою? // Україна.- 1991р.- №23

Смолій. Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми. // Український історичний журнал.- 1990р.- №12

І.П. Крип’якевич. Історія України.- Львів: Світ, 1990р.

Київський Національний

Торгівельно Економічний

Університет

Тема:

“Проблеми козацтва в українській історіографії”

Реферат

Студентки І курсу

4 групи

ФЕМП

Макаренко О.І.

Вчитель:

Пиріг О.А.

Київ 2000