Александр Македонський

План

1. Дитинство та юність.

2. Царювання й військові походи.

3. Останній військовий похід.

ДИТИНСТВО
ТА
ЮНІСТЬ

Дельфійським оракулом у сиву давнину було передвіще­но Македонії, що як тільки Боттіеє, закладаючи табір, поба­чить уві сні череду кіз, то відтоді на тому місці буде закладене велике місто. Перекази говорили, що тільки завдяки тому са­мому дельфійському оракулові й змогла виникнути древня столиця Македонії. Раніше вона називалася «Едесса», а люди її знали як місто «багате на воду». Для самих македонян воно було «козячим містом», і вони називали його коротко — Егі. Саме в цьому місті народився найвідоміший завойовник усіх часів — Александр Великий.

Щоб зрозуміти, як формувався характер майбутнього великого полководця, необхідно розглянути умови його жит­тя, які, без сумніву, відіграли роль у його життєвому самови­значенні. Відповідно до спогадів сучасників Александра, у ди­тинстві він був дуже непосидющим хлопчиком. Його весь час тягло на простір. Він був волелюбний, чутливий і дуже легко збуджувався. Викладачі, які займалися з Александром, вва­жали його то відверто зухвалим, то сповненим щирого послу­ху. Це пояснювалося дуже просто. Александр не витримував, коли йому наказували, домагаючись цим його слухняності. На уроках .таких учителів він був особливо зухвалим і нахабним. А тим, хто ставився до нього з повагою й розумінням, хто цінував у ньому людину й намагався впливати на нього доб­ром, з Александром було дуже легко. Хлопчик мав дуже чут­ливу натуру, схильну як до гніву, так і до щирої любові. При­страсті іноді просто зводили його з розуму, хоча він усе-таки міг їх контролювати завдяки своїй залізній волі й гордому духові. Чимало своїх рис, зокрема непохитність, уміння опа­новувати себе, невблаганність, юний Александр, очевидно, ус­падкував від своєї матері.

Імовірно, про велич цього хлопчика в майбутньому мож­на було здогадатися, спостерігаючи за ним із дитинства. Він міг бути й невблаганним романтиком, і тверезим раціоналіс­том, і безнадійно закоханим, і жорстоким ґвалтівником.

Минали роки, Александр дорослішав. Філіпп, його бать­ко, почав відчувати, наскільки холодно до нього ставиться його син. У ньому не відчувалося звичайної синівської при­хильності. Швидше за все, це пояснювалося напруженими сто­сунками між його батьками. Тим більше що Александр був дуже прив'язаний до матері. Він знав про невірність свого батька, знав, що мати, Олімпіада, ненавидить його, ревнує. Цю жорстокість і перейняв від матері Александр. До того ж він ще й заздрив своєму батькові, його успіхам. Йому дуже хотілося, щоб у майбутньому йому випала можливість помірятися з влас­ним батьком славою й силами. Філіп, як міг, намагався знайти спільну мову зі своїм сином, але всі його спроби закінчували­ся розчаруванням. Він прекрасно усвідомлював, що вплив матері на Александра набагато більший, ніж його власний. До того ж йому було відомо, що улюблені вчителі сина Лісімах і Леонід повністю підтримували Олімпіаду. Філіппові не подо­балося таке ставлення, і він вирішив, що Александра .може «переробити» тільки справді велика людина. Тому Філіпп від^ правляє Арістотелю на острів Лесбос своє запрошення й неза­баром одержує позитивну відповідь.

Арістотель зумів побачити в юному Александрі найбіль­шого проводиря еллінів і до того ж наймогутнішого волода­ря Європи. Тому філософ і погодився на пропозицію Філіп-па навчати його сина. Арістотель не прагнув стати радником при дворі, тому що його цікавив тільки юнак. У той час філософові було приблизно сорок років. Арістотель не хотів видатися Александру мудрецем з уже усталеним світогля­дом. Його постійно кликала вперед спрага нового, незвіда» ного. Він просив Александра не вважати його всезнаючивд філософом, якому відомі відповіді на всі питання. Тому Арі­стотель і Александр так потоваришували й навіть полюбили один одного. Вони разом шукали нове, прагнули осягнути невідоме.

Минав час. Александр ріс, перетворюючись на дорослу людину. Настав такий момент, коли Філіп вирішив, що син став дорослим. Він вирішує довірити' йому управління держа­вою. У 340 році до н. е. Александр, одержавши від батька царську печатку, стає на чолі держави. Філіпп у цей час здійс­нив похід на Перинф. Александру ж було всього 16 років. У той час повстали меди, що жили у верхів'ях Стримона. Алек­сандр вдало придушив повстання й заселив медами імперію, перейменувавши їхню столицю на Александрополь. Філіпп порадів за сина та почав давати йому й інші доручення. У 338 році до н. е. Александр уже входив до штабу Філіппа, а.в битві під Херонеєю, коли йому було всього вісімнадцять ро­ків, командував одним із флангів македонської .армії, на чолі гетайрів розбив стрій і в такий спосіб вирішив результат бою. Спадкоємець, імовірно, почувався щасливим, коли батько наг
дав йому можливість діяти самостійно. Незабаром Александ­ра почала гнітити роль спадкоємця такої діяльної й геніальнвї людини, якою був його батько; починають виникати розбіж­ності між батьком і сином.

У 337 році до н. е. Філіппа охоплює досі небувала при­страсть. Він закохується в дівчину з найбільш знатної маке­донської родини. Дівчину звали Клеопатра. Родичі цієї дівчи­ни наполягають на тому, щоб спадкоємці мали повне право на успадкування престолу.

Весілля Філіппа й Клеопатри було дуже пишним. Алексан-дрові довелося бути присутнім і на весіллі, і на бенкеті. Він напився більше, ніж слід. Сорокашестирічний цар сяяв від радості поруч зі своєю шістнадцятирічною нареченою. Аттал, який був тісно пов'язаний з родом пармініона, звідкіля похо­дила Клеопатра, приніс жертву богам та попросив їх подару­вати цареві законних дітей. Стихійні сили пробудилися в Але­ксандрі, він схопив кубок, що потрапив під руку, і жбурнув його в кривдника. Той почав захищатися. Філіпп заступився за Аттала. Цар підняв меч на юнака, але, будучи п'яний, не втримався й упав. Тоді Александр сказав: «Ось людина, яка збиралася йти походом в Азію, а не в змозі навіть пройти від ложа до ложа».

ЦАРЮВАННЯ Й ВІЙСЬКОВІ ПОХОДИ

Александр покинув крашу, відвіз матір на її батьківщину, а сам вирішив податися в Іллірінію. Філіпп не хотів розривати стосунки з рідним сином і за допомогою ксєна Демарата зна­ходить Александра, умовляє його повернутися додому. Син погоджується, але так і не знаходить спільної мови зі своїм батьком.

Однак літо 336 року до н. е. зненацька принесло синові порятунок від батька. У місті Егі проходило урочисте весілля сестри Александра з епірським царем. Після урочистої проце­сії всі повинні були податися до театру. Цар йшов разом зі своїми придворними, із сином через юрбу, і тут його вразив меч убивці. Убивцю відразу спіймали й стратили. Разом із його смертю вмерла надія на об'єднання грецьких і македон­ських царств.

Александру задуми батька здавалися занадто вузькими, адже він мріяв об'єднати всі країни й народи. Нещастя не зава­дило Александру рішуче взяти у свої руки владу. Треба було негайно діяти. Це розумів і наймогутніший з наближених Фі-ліппа — Антипатр. Він відчував зв'язок, що поєднував Арісто-теля з Александром. Рішення було прийняте: Антипатр висту­пив перед громадою з промовою на користь Александра. З відданими йому воїнами Александр повернувся в місто та за­йняв його. Він скористався збудженням, що панувало в наро­ді й армії, захопив і знищив усіх, хто здавався небезпечним для трону, незалежно від того, наскільки вони були причетні до замаху на Філіппа. Із цього дня царем став двадцятип'яти­літній юнак, хоча його не прийняли чимало підданих.

У тих народів, які були переможені .Філіппом, виникла чимала спокуса скинути панування македонян. На Балканах серйозних заворушень не виникало, але зовсім інакше склало­ся в Греції. В Афінах панував святковий настрій, Фіви й Амб-ракія виступили проти македонських гарнізонів. Більшість ве­ликих грецьких полісів відмовилися визнати Александра. Молодий цар зрозумів, що головне зараз — запобігти ство­ренню проти нього єдиного грецького оборонного союзу. Він несподівано пробився зі своїм військом важкодоступними стежками у Фессалію, навіть не використовуючи зброї. Після цього він був вибраний довічним стратегом. Перейшовши гори, він став табором перед Фівами й відіслав ультиматум Афінам. Налякані грецькі міста намагалися перевершити одне одного, висловлюючи вірнопідданські почуття й запевняючи царя у своїй лояльності. Александр був визнаний вождем еллінів. Цей похід демонструє типову рису військового мистецтва Александра — подвійну раптовість.

Настав 335 р. до н. е. Саме цього року македонці хотіли остаточно розгромити іллірійців і підкорити трибаллів. Алек­сандр зібрав сильне військо та послав на Дунай ескадру, щоб лідтрймати воєнні дії піхоти. Македоняни навесні вирушили з Амфіполя й, подолавши швидким маршем Родопські гори, на­близилися до підніжжя Балкан, їм удалося зломити сильний опір супротивника. Македоняни перейшли через гори, розби­ли трибаллів і досягли Дунаю. Александр несподівано для всіх вирішує форсувати Дунай. Раптовий маневр повинен був уразити супротивника. Протягом ночі він перекинув через зеличезну ріку частину свого війська. Завдавши удару наля­каним трибаллам, Александр довів свою бойову міць. Трибал--и відразу ж здалися й підкорилися цареві. Панування маке­донян розширилося аж до Дунаю.

У цей час іллірійці створили сильну коаліцію й захопили прикордонну фортецю Пеліон. Александр вирішив відвоюва ти втрачені землі. Однак іллірійці утримували всі навколишні вершини. Македонянам не вдавалося пробитися, вони почали відчувати брак продовольства. Тільки завдяки стрімкості й спритності маневру Александр зміг вирватися з оточення. Коли іллірійці святкували перемогу, Александр раптом напав на них, розбив і переслідував до рідних земель. Перемогою закінчив­ся іллірійський похід Александра. Молодий цар показав, що самостійно може виплутуватися з найсерйозніших ситуацій і обходитися без допомоги досвідчених полководців — Анти-патра й Парменіона.

Поки Александр святкував перемогу над іллірійцями, прийшла страшна звістка: збунтувалася Греція, об'єднавшись із персами. Через цей заколот розвіялися всі надії Александра на те, що він зможе зайняти провідне положення у світі. Мо­лодий цар розумів, що, керуючи тільки Македонією, він стане володарем, яких була безліч серед варварів. Лише об'єднавши македонську корону з пануванням в Елладі, можна було досяг­ти справжньої величі. У ті часи ім'я Александра ще не було відомим. Цар хотів перемогти без зброї, не бажаючи пролива­ти кров, не бажаючи псувати свою р

епутацію насильством. Однак фіванці не поступалися. Александру не залишалося ні­чого іншого, як застосувати зброю. Йому вдалося захопити Фіви. Александр улаштував у місті бойню, у такий спосіб при­душивши заколот.

Тепер Александр мріє здійснити похід проти Перської імперії. Він хоче, щоб македоняни вважали його своїм царем, а греки — владикою й месником. Але все було не так просто. В Александра було недостатньо кораблів, щоб битися на морі, відчувався брак коштів. Александр міг покладатися на вмін­ня македонян битися на суші, дуже швидко долати великі відстані й брати укріплені міста. Перед початком походу в Александра були великі борги. Використовуючи доходи від рудників, він міг розплатитися з ними, але цар роздав гроші й звільнив власників рудників від внесків до державної скарб­ниці. Тепер ніщо не утримувало Александра в рідній Маке­донії.

Наприкінці березня вирішено було виступати. Флотилія царя, йдучи через Егейське море, узяла курс до бухти, де ко­лись ахейці влаштували пристань для своїх кораблів. Набли­зившись до берега, Александр кинув спис, і він встромився в землю Азії. Потім він зіскочив на берег і першим зійшов на землю. Спис здавна вважався зброєю, якою боги виражали своє ставлення до вчинків людей. От чому землі, «завойовані списом», вважалися даром богів. Так і для Александра спис, що встромився в землю, став великим символом.

Біля Граніка відбувся перший бій. Перси чекали Алексан­дра саме в цьому місці. На четвертий день маршу, після обіду, македоняни наблизилися до Граніка й побачили на іншому березі персів. Александр відразу віддав наказ про початок бою. Правила військового мистецтва не рекомендували кида­ти в бій утомлених воїнів, але Александр знав одне: нападати на супротивника треба там і тоді, коли той найменше очікує. Александр теж брав участь у бою, що й вплинуло на його результат. Під час бою цар опинився в оточенні ворожих сол­датів, у нього зламався спис. Один із перських кіннотників розсік його шолом, а інший сподівався завдати смертельного удару ззаду. Але Александра врятували його вірні піддані. Наприкінці битви перси кинулися тікати. Александр утратив не так уже й багато своїх солдатів: ЗО піхотинців і менше 100 вершників (правда, у їхньому числі 25 гетайрів). Однак було багато поранених, про них Александр просив якнайкра­ще подбати. Рідних убитих він звелів звільнити від усіх пода тків. У результаті цар зарекомендував себе справжнім «бать­ком воїнів». Він здобуває чимраз більшу популярність серед своїх солдатів.

Трохи пізніше Александр хоче захопити іонічні міста. Там він не зустрів жодного опору. Тільки Мілет довелося брати штурмом. Але Іонічна війна не могла закінчитися тільки взят­тям Мілета. Біля Галікарнасу, столиці Карії, ворог об'єднав свої армії. Коли Александр наблизився до цього міста, захис­ники не наважилися почати відкритий бій, сподіваючись на міцність міських стін. Цар використав свої облогові машини й далекобійні знаряддя. Македонянам удалося зруйнувати сті­ни й вежі настільки, що можна було атакувати місто. Алек­сандр вагався, очікуючи здачі супротивника. Не дочекавшись, Александр наказав знищити решту міських будівель. Персам ніде було сховатися. Вони розуміли, що на суші не подолають Александра тому перси вирішили продовжувати війну на морі. Це було невигідно македонському цареві. Тому він вирішив завоювати Малоазіатське та Левантійське узбережжя й в та­кий спосіб відрізати ворожий флот від матеріальних джерел. Так він сподівався остаточно розгромити флот ворога.

) Коли Александр завоював Малу Азію, він вирішив не вважати її македонським володінням. Це були його особисті провінції.

Потім армія Александра повинна була приєднатися до військ, що знаходились у Центральній та Малій Азії. Похід був досить легким. Величезні території були пройдені без бою. Перси боялися армії Александра та всюди відступали. Армія дійшла до Гордій. У міській фортеці знаходилася давня цар­ська колісниця. Повіддя колісниці були так хитро зав'язані, що ніхто не міг розв'язати вузол. Здавна існував переказ, що корона царя перейде до того, хто зуміє розв'язати вузол. Алек­сандр вирішив довести всім, що саме він і повинен розв'язати цей вузол. Йому це не вдалося, і він застосував силу — розру­бав вузол мечем. Це зробило Александра спадкоємцем фри­гійських царів.

Потім Александр вирішує направитися в Кілікію. Після захоплення Кілікійських воріт Александр одержує звістку, що Дарій вступив у Сирію. У Дарія було величезне військо, на ті часи, ймовірно, найбільше з усіх, що будь-коли були в Азії. Дарій вирішив битися біля міста Сохі, гадаючи, що Александр знаходиться саме там. Однак цар був у Кілікії. Тоді Дарій через Левиний прохід вирушає в Кілікію. А Александр виру­шив у Сохі через Ісс. Перси першими зрозуміли всю курйоз­ність положення й почали переслідувати Александра, який оде­ржав звістку про це в Іссі. Перси опинилися в такому місці, де не могли скористатися своєю чисельною перевагою.

Після обіду Александру вдалося закінчити підготовку до битви, і він вирішує атакувати. Бій проходив зі змінним успі­хом, але лише до того моменту, поки в атаку не кинувся сам Александр. Він опинився в тилу війська Дарія. Назустріч Але­ксандру ринулися охоронці Дарія, але відразу були відтиснуті назад. Дарій, оцінивши непередбачену для себе ситуацію, зля­кався й утік з поля бою. Перси були переможені. Однак бій був важким: обидві сторони зазнали великих втрат. Александр був поранений.

Македонянам удалося захопити багату здобич. До того ж вони взяли в полон усю родину Дарія. У цій битві Александр, незважаючи на велику перевагу ворога, зміг перемогти завдя­ки своїм особистим якостям. Тепер для царя були відкриті всі дороги. Александр уже мріяв про Фінікію.

Чимраз більше міст завойовував цар Македонії. Мешкан­ці міста Тир, що вважалося наймогутнішим у Фінікії, заявили Александру, що не будуть йому підкорятися, а згодні укласти рівноправний союз з македонським царем або залишаться нейт­ральними. Александра обурила така зневага до його влади. Було прийняте рішення скорити місто. Тир був розташований на острові за півтора кілометри від континенту. Спочатку Але­ксандр хотів від материка до острова спорудити величезну дамбу. Але ця ідея не знайшла підтримки. Александру довело­ся об'єднати фінікійську й кіпрську ескадри. І тільки в такий спосіб йому вдалося розбити тирський флот і розстріляти мі­сто з моря.

За півтора роки Александру пощастило поставити на ко­ліна весь Близький Схід. Тепер цар прагнув піти походом на Єгипет. До задумів Александра входило дати час Дарієві зі­брати армію з усього Внутрішнього Сходу, щоб потім розбити всі армії разом. Дарій постійно звертається до царя то з вимога­ми, то з проханнями повернути його родину. Александр пропо­нує Дарієві прийти до нього як до владики всієї Азії та попро­сити його й лише тоді він поверне Дарієві всю його родину.

У листопаді 332 року до н. е. Александр прибув до Єгип­ту. Єгиптяни дуже добре його прийняли. Жерцями він був оголошений фараоном. Незабаром Александр почав будівни­цтво нового міста — Александрії. Воно стало чудовим творін­ням Александра, згодом названим на його честь. Завдяки йому та його місту єгиптяни одержали можливість спілкуватися з усією Азією, тому що досі вони знаходилися в ізоляції.

Два роки минули з того часу, як Александр зміг перемог­ти досі непереможного Дарія. Той не заспокоївся, і знову за­в'язався бій, уже при Гавгамелах. Зараз військо Дарія перевер­шувало армію Александра практично в п'ять разів. Біля міста війська Александра розташувалися на відпочинок, тоді як сол­дати Дарія всю ніч не стуляли очей. Перси гадали, що Алек­сандр нападе на них уночі або принаймні ранком. Замість цьо­го Александр розгорнув свої війська в південному напрямку. Дарій віддає наказ про негайний наступ. Відразу утворюється розрив фронту, куди, не роздумуючи, уклинилися війська Але­ксандра. Вони прорвалися прямо в центр, до Дарія. І тут Дарій знову, втікає, зіштовхнувшись віч-на-віч з Александром. Цар так і не зміг його наздогнати. Однак після цієї перемоги над Дарієм Александра оголосили царем Азії.

Тепер царя приваблюють центри імперії — Вавилон і, зви­чайно ж, Сузи — центральна резиденція та скарбниця Ахеме-нидів. У Вавилон Александр в'їхав на своїй колісниці як тріум­фатор. У Сузах він провів символічну церемонію: цар сів на трон Ахеменидів. Щоб довести свою могутність, Александру необхідно було знищити останнього з Ахеменидів — Дарія. Цар дуже поспішав, але все одно не встиг: Дарія вбили його ж соратники. Александр, побачивши труп Дарія, накрив його своїм плащем. Це означало ліквідацію вічного протистояння Заходу й Сходу.

Після смерті Дарія Александр здійснив безліч спроб, спря­мованих на пробудження дрімаючих сил Сходу. Цар мріяв про створення могутньої імперії. Чимраз частіше в придворні ритуали проникають елементи Сходу, перевагу Александр від­дає перським. Він одягається в перські шати, уводить в охоро­ну палацу перських воїнів. Хочеться йому ввести й прийнятий у Персії обряд колінопреклоніння перед владикою, що закін­чується поцілунком царського коліна. Однак македоняни й греки, для яких цар був лише «першим серед рівних», не пого­дилися із цим принизливим для них обрядом. І все-таки Алек­сандр справляв незабутнє враження на своїх сучасників, хоча зустрічалися люди, незадоволені його політикою. Наприклад, збереглося свідоцтво про п'ять пажів, які хотіли вбити Алек сандра вві сні. Урятував його тільки тривалий бенкет. А пажі потім проговорилися й були страчені.

ОСТАННІЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПОХІД

Александр усіляко прагнув зламати духовний опір маке­донян і греків, який з кожним роком наростав. Він зважується на нові завоювання. Тепер його приваблює Індія. І вже влітку 327 року до н. е. Александр починає похід на Індію. Йому досить швидко вдається завоювати прикордонні провінції й фортецю Аорн. Незабаром він починає готуватися до пере­прави через Інд. Там жила своїм життям «країна чудес». У Північному Пенджабі цар повинен був підкорити трьох вели­ких раджів. Один із них — Пор — не захотів підкорятися Але-ксандру. Пор вчинив так, як не чинив ніхто: він зважився вийти проти супротивника, який не знав поразок, на чолі своєї армії. Порові вдалося закріпитися на березі Гідаспа, щоб не дати Александру переправитися через ріку. Однак цар не зда­вався й зумів під прикриттям тропічного лісу й річкового острова перекинути на інший берег частину своїх військ. Йому зустрілися бойові колісниці й кіннота на чолі із сином Пора. Успішно розгромивши їх, Александр рушив назустріч числен­ному війську Пора. Александру вдалося виграти цю битву.