План.
I. Наслідки татарського погрому на Україні.
II. Початок литовсько-польської доби.
III. Флорентійська унія, її наслідки.
IV. Поступовий занепад Православної Церкви.
V. Боротьба за піднесення Православної Церкви.
1. Собори.
2. Діяльність братств.
VI. Відродження православ’я.
1. Друкарні.
2. Острозька академія.
3. Шкільництво.
VII. Берестейська унія.
VIII. Україна після приняття унії.
1. Розкол на уніятів та православних.
2. Религійна полеміка.
3. Прихильники унії та перехід до католицизму.
IX. Підсумки.
Список літератури.
1 Історія України. Литовсько-польська доба. О. Дзюба,
М. Довбищенко, О. Русіна. Київ 1997р.
2. Історія України: нове бачення. О. І. Гуржий, Я. Д. Ісаєвич,
М.Ф. Котляр Киів 1994р.
3. Історія України. О.Д. Бойко. Київ 1999.
4. Нарис Історії України. Д. Дорошенко. Київ 1992.
5.Історія України. Наталія Полонська-Василенко.
Мюнхен 1972-1976.
Литовсько-польська доба в історії України – це три століття, оповиті серпанком забуття, сповнені таємниць й парадоксів. Причини цього парадокса слід шукати в реаліях постмонгольскої епохи – руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико-династичних зв’язків із тими східнослов’янскими регіонами, де ця традиція збереглася. Тож і немае в наявних джерелах докладної інформації про життя українських земель - більше того, навіть певних відомостей про їхне приєднання до Литви. В той час як на заході виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись обєднати принаймі західньо-українські землі й Правобережжя, - на сході, над Дніпром ішов розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові.
Татарський погром вплинув на зміну політичних відносин на ці- лім сході Европи.На землях великоруських, що обєднувалися головно біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилась на політичному укладі, на відносинах соціяльних, культурних, навіть на народні вдачі та психиці. Українське населення, яке звикло до переполохів протягом довголітніх половецьких наскоків, було дуже рухливе, люди нераз утікали з своїх місць, переховувались, а потім знову верталося назад.
Київ перестав притягати до себе увагу князів, Суздаль взагалі перестав цікавитися українськими ділами, Галич був далеко й мав досить- свого клопоту.
Початок доби литовської політичної зверхності на Південною Руссю був покладенний у 1340р. коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщи. Таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на Українських землях. Потім упродовж одного-двух десятиліть до Літовського князівства перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля. Більшість Українських земель було приєднано до Литви за часів правління князя Ольгерда. Українські землі в цей час не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви. Вона сформулювалася усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфєром між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючі достатніх сил для боротьби з Тевтоньским орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, був змушений хреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251). Та це хрещення хоч і принесло йому корону, за висловом літописця:1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом і Папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками.
Уже в 14 ст. виразно проявились “руськи” впливи у Литві: православ’я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Натримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширенними були й родинні зв’язки литовських князів із православними дінастіями Північно-Сходної Русі. Ягайло, одружившись на королеві Ядвизі, рішуче зв’язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язичників – литовців було окрещено за католицьким обрядом, а бояр – католиків зрівняно у правах з польскою шляхтою. Крім того, за Городольским привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради.
Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20 р.14ст.переїхав митрополит )Литовськи володарі прагнули мати умежах своєї країни самостійнуцерковну організацію.Паралельно докладалося чимало зусиль для відновлення єдности католицької та православної церков.
Відомо, що для переговорів про їх унію на Констанцький собор (1414-1418) Вітовт направив литовського митрополита та Григорія Цамблака. Проте укладення уніїї відбулося пізніше, 1439, на Флорентійскому, соборі, де були остаточно з’ясовані всі догматичні питання. Митрополіт Ісидор, що представляв на соборі на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італіі до Москви, він розіслав по підвласних йому єпархіях папську булу, де повідомлялося про укладнення унії. Однак володар Московщини Василій ІІ рішуче виступив проти укладеної у Флоренціїї унії, а Митрополит Ісідор змушений був шукати порятунку в Римі. Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Таким чином, на території Великого князівства Литовського, церковну унію так і не було проведено у життя.
Де що інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін.
Після укладання Люблинської унії позиції католицизму посилились. Метою унії було приєднення православної церкви до католицькоїї з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь.
Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи у ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав Нічого не бажаю гарячише. Як єдності, віри і згоди всіх християн.” Люблинська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Наслідок для православ’я був один - різке звуження каналів матеріальноїї підтримки. Адже самі князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливостю цього періоду було те, що патронат – опіка, середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння цервою чи монастирем Ці религійні осередки заставляли, давали у посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає у церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-религійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованність, зберегаючі при цьому свої світськи звичаї: полювання, банкети, насильства, розпусне життя. Дійшло до того, деякі авантюристи приймали духовний сан, підкупом займали місця єпископів, а потім розпродавали ікони, землі. Негідно поводилось навіть і найвище духовенство. Так митрополит Онисифор Дівочка був звиновачений у двоєженстві; епископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою в згвалтуванні та вбивстві; єпископ Ион Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви.
Трагедиєю Православної Церкви було те що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою. Східня Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі.
У боротьбі за піднесення Православної Церкви виступали собори та братства. Першим Обласним Собором, постанови якого збереглися, був Віленський. Скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали участь всі єпископи, сім архиєпископів, шість ієгуменів, сім протопопів та священники. Собор засудив купівлю катедр та парафій замість соборного обрання і наказав відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких “безчинників” вирішено позбавляти сану. Суворо засуджував Собор священників-удівців, які не йшли в манастир:“всі священники, не маючи жен, не священствують”… “простець, згрішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові. А священик многих соблазнить людей!” Багато уваги приділено патронам. Що роздавали “хліб духовний”, але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами були королі та великі пані. Собор шукав компромісового виходу: намагався нормувати відносини, вимагав благословіння єпископів для обраних патронами священників і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Було ще багато соборів після Віленського, але про них немає докладних відомостей.
Церковні братсва існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з ХVIст. Церковні братства засновувалися при церквах: Львівське-Успенське, Луцьке- Чеснохресне, Київське-Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське.
Завданням церковних братств було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріяльних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштовувано свята - “кануни”. Згодом вони розширили свої завдання: допомагали членам, які попали в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах відновити єпископію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організовувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.
Братства спочатку були переважно організаціями міщан, але поволі набули всестанового характеру. Більшість членів Луцького братства були шляхтичами, а в Київському було багато духовенства. Братства рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і религійних обмежень українців, проти ненормального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних пошани людей. Таке “втручання”світських людей, міщан у церковні справи й прерогативи єпископів викликало з їх боку невдоволення .
У1586р. приїхав в Україну Антіохійський патріярх Йоаким і братчики звернулися до нього за порадою. Ознайомившись з непорядками в Православні Церкві та заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком для інших братств. Мало стати центром організації, яка охоплювала всю Україну. Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за духовенством включно з митрополитом та єпископами. Щоб жили і служили вони Церкві згідно з апостольськими правилами. Царьгородський патріярх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по Україні патріярх рішуче став на боці братств, деградував Онисифора Дівочку і ряд неправно поставлених священників.
Діяльність братств була кроком революційним і, природно,. викликала, як згадано вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення. Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з братчиками.
Говоря про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забувати того, що, після величезного піднесення, поступово занепадала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап підривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на папському престолі пап та антипап, які поборювали один одного. Розкішне життя кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими володарями, такі компромітуючі явища, як симонія - продаж церковних катедр, індульгенція, що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів - все це підривало велич та могутність Католицької Церкви.
Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької реформації. Ще в XVст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в Італії та Німеччині. Видатні німецьки гуманісти - Цельтес, Бебель та інші - працювали в Кракові, куди приїздила вчитись українська молодь. Двір королеви Бони був притулком гуманистів і сприяв ширенню їх ідей. Другий шлях ішов безпосередньо з Німеччини через Кенісберг, Гданськ, Торн, де друкували лютеранські твори не тільки німецькою, але й польськими мовами. В Україні та Литві ширилися протестанські вчення переважно лівих - антитрінітаризму, кальвінізму, соцініянства. Назагал протестанські рухи не мали глибого впливу в Україні: приєдналася до них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибині ці вчення не просякли. М. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.
Незважаючи на свою ослабенність, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Невилика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі засновували православні школи та друкарні. У 1568р. Григорий Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові, що в Білорусії, Івану Федорову - друкарю, якого вигнали з Москви за спроби використати нову технику книго-друкарства. Іван Федорович у 1573 році переніс свою друкарню до Львова. Першою книгою, яку надрукував він у 1574р., був Апостол. Однак, незабаром він заборгувався, і кредитори забрали його підприємство за борги. Львівське братство викупило його в 1578 році. Констянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню, якою керував Іван Федоров. Він надрукував коло 30 видань, серед них славетну Біблію. Це була перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Історія цієї Біблії така. Князь Острозький, захоплений ідеєю оборони православної віри, вірішив видати повний текст Біблії, акого тоді не мав жодний з православних народів. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вірний текст Біблії. В основу праці покладено текст 70 “толковників” - грецький переклад, а не гебрейський оригінал, при тому порівнювано його з іншими слов’янськими текстами .В 1581 році Біблія вийшла в світ. Звичайно вона мала недоліки, які пояснюються загальним станом освіти, неможливостю зібрати більше матеріялів тощо. Але в цілому це була видатна подія в історії української культури. Організація цієї величезної праці над текстами Біблії вимагала високосвічених учених, яких князь К. Острозький стягав з різних земель. 1583 року просив він папу вислати до нього вчених греків; шукав їх в Греції..
Десь наприкінці 1582року І. Федорович переїхав знову до Львова, де заходився організовувати нову друкарню. Року 1583 він помер. Його спадкоємці - Сенько Корунка та Сачко Сідляр - не змогли продовжувати справу і продали друкарню в 1588 році віленському друкареві Кузьмі Мамонечеві.
Крім друкарень в Острозі, Львові, Вільні, були друкарні у Стрятині, Рогатині, Крилосі, Угорцях, але існували вони недовгий час і не могли рівнятися своїм значенням зі львовською та острозькою. Існували також “мандрівні” друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця на місце.
Князь Острозький заснував школи в Турові, Володимирі. А близько 1580р., зібрав значну групу вчених, відкрив Острозьку Академію. Вона включала грецьку, латинську, церковно-слов’янську, а також “сім вільних наук”, що поділялися на тривіум, який складався з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та квадріум, куди входили арифметика, геометрія
Найбільшого розвитку досягає шкільництво на переломі XVI-XVII ст. Братські дидискали, студенти і бурсаки дали нове, виховане не в атмосфері боротьби, покоління. Вихованці братських шкіл, шукаючи заробітку, мандрували по селах, містах, розносячи знання і гасла боротьби проти католицького наступу. Українська молодь не обмежувалась місцевими школами. Багато шляхетських дітей їздило до чужеземних университетів - до Кракова, Праги, Падуї, Віттенбургу, Галле, Парижу. Встановлювався та міцнішав культурний зв’язок України з Заходом. Під впливом реформації в Литовсько-Руському Князівстві ширяться переклади св. Письма українсько-руською мовою. Найвидатніша пам’ятка перекладної литератури - це т. зв. Пересопницька Євангілія, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло Васильєвич, син сяноцького протопопа. Її мова зближена до народньої і дає комбінацію елементів слов’янских з українськими.
Вплив гуманізму відбився на збільшенні інтересу до природничих наук, математики, астрономії. Ширилися філософські твори, головним чином античних філософів. Хоч і не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек. Його листи поширював князь Андрій Курбський, що утік від Івана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщині, Курбський перекладав твори грецьких авторів, писав філософський трактат. Вихованого в дусі “книжності”, його вразило становище Православної Церкви. Він став енергійним захисником Православної Церкви, вів колосальне листування з представниками різних кіл суспільності - від князів Острозьких до львівських міщан Сідлярів, обмінюючись з ними літературними, церковними та науковими новинами.
Берестейська унія. Ініціятива до злуки з Римом вийшла від львівського єпископа Гедеона Балабана, огірченого постійними конфліктами з Львівським братством. Балабан скликає в Белзі 1590 році приватну нараду владик, на які брали участь, окрім самого Балабана, ще Кирило Терлецький, єпископ Туровський Леонтій Пельчицький, епископ Холмський Діонісій Збруйський. Балакали про становище православних єпископів і тут була вперша кинута думка про унію. Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Інатій Потий (1541-1613). Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втянутий в справу унії, але він, як людина боязька і нерішуча, активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод Православної Церкви, на якому мали обміркувати ріжні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. Нарада винесла кілька постанов: з’їздитись що-року на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій, розглянуто було те, що всі чотирі учасники Бельзької наради зібрались потаємно і окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем Римського Папу, вимовляючи собі свої прежні обряди й увесь церковний порядок Православної церкви. Але тільки у 1590 році Кирило Терлецький доложив королеві. Жигижмонт II прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніятів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального відома. Ще пару років справа велася конспіративно. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію. Вихідним пунктом догматичних умов було взято Флорентійську унію 1439р. Духовенство й миряне мали підлягати в справах віри Римському Папі й приняти новий календар. Всі религійні обряди й церемонії Православної Церкви мали залишатися; остаточне вирішення справи причастія мав зробити Папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніятським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким - в церквах. Уніятські єпископи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками. Митрополит Михайло Рогоза довго вагався чи пристати до унії, але нарешті став на боці прихильників унії. Чутки про неї дійшли до православного громадянства й викликали серед ньогу страшенну трівогу. Перший ударив на гвалт старий князь Острозький. Він був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінях благав князя приєднатися до унії, але князь залишався непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Він звернувся у 1595р. з окружним посланіем до всіх православних, де називав єпископів зрадниками, закликав не йти за ними. Послання надруковане і розіслане, справило враження. Українська шляхта й віленське духовенство заложиа на своїм зїзді протест проти унії. Під впливом цієї агітації, відступив від унії перший ініциятор львівський владика Гедеон Балабан.
Однак події вже набрали необоротного характеру: король своїм универсалом підтримав справу унії, а Потій і Терлецький відбули до Риму, де 23 грудня 1595р. склали присягу Папі. Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі в Бересті (нині м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596р. Никифор запросив на нього Кирила Люкариса, протосінкела Алесандрійського патріярха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського. З українськими владиками, з’явились католицькі єпископи, четверо видніших ієзуїтських проповідників, крім того воєводи.
На боці православних були: два єпископа - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з уніею, протосінкели Царьгородський та Александрійський, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства, Сербський митрополит Лука; воєводи: Київський – князь Костянтин Острозький, Волинський – Олександр Острозький також депутати шляхти воєводств, міщани. Князь Острозький привіз з собою військо, що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.
Православні засідали за грецьким звичаем: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справ була тяжка: об’єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовлення королівських послів. Так постало два Собора.
9жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та пять єпископів - Володимірського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання Папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі.
Уніятський Собор затвердив акт об’єднення церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась Папі Римському. Було визнано основні догмати Католицької церкви, водночас церковні обряди залишились православними, а церковно-словянська мова - мовою богослужіння.
Православний собор не визнав правомірність рішення уніятів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Так Украіна поділилась на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніяти: митрополит, пять владик і купка крилошан.
Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з’явилась третя, уніятська. Передовсім завязалась гаряча литературна полеміка між православними та уніятами. Збоку католиків виступив першим Петро Скарга, який у 1597році видав книгу '‘Описаніє і оборона собору руського Берестейського” польською та українською мовами., обороняючи унію з каноничного погляду й доводячи, що православний Собор в Бересті був юридично неправомочний. На це православні зараз же відповіли виданням у Кракові в тім же році книга “Єктезіс” - акти Берестейського Собору з докладним, спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Метою книжки було довести каноничність Православного Собору. Слідом за “Єктезісом” вийшла праця Христофора Філалета під назвою “Апокризис”. Трактат цей не лише змістом, але розміром - 334 сторінки - бере гору над усіма полемічними творами того часу.
Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої ідеології, Іван Вишенський з Судової Вишні в Галичині. Він багато років перебував у манастирі на Афоні, звідки писав свої з0апальні, блискучи проповіді. Вишенський гостро виступав проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західньої культури. Він був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим є “Писаніє к утекшим от православної віри єпископам”, написане десь біля 1597 року як відповідь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії. Він з обуренням виступє проти тих владик, які с презирством ставилися до “простаків”, хлопів.
Видатним полемістом був Мелетій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні, в університетах Західньої Європи. Твір його - “Тренос албо плач Єдиної Вселеньскої Апостольскої Східньої Церкви” вийшов у 1610 році. Автор в глибоко ліричному тоні висловлює сум з приводу смерті К. Острозького (1608р.) та занепаду Православної Церкви. Твір справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його знищити.
Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпатій Потій, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозького.На цей лист, з доручення князя, відповів “острозький клірик” з уїдливою дискридитацією Флорентійської унії. Потій відповів анонимним трактатом проти “Апокризиса” українською мовою 1598 р.
Полеміка після Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ’ям та католицизмом, а також протестантизмом. Хоч більша частина праць залишилася недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях.
Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору, наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладності числення зайшла різниця між каледарним та астрономічним часом. Пап наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів. Цю реформу в протестанських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли їі.
Ян Лятос, астроном, очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патріярхом Єремією. Так стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати. Це додавало ще більше роздратування, збільшувало антагонизм (М. Грушевський).
Поруч литературної полемики велася й цілком реальна боротьба. Перш за все мало значіння те, що польське правительство визнавало за легальну віру тепер тільки унію. Воно почало з репресій проти Никифора - його відвезли до Марієнбургської фортеці, тримали його у вязниці, доки він там не помер.
Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв’язками, добрий промовець і дипломат. Він повів рішучу боротьбу за переведення унії в життя. Потій почав переслідувати непокірних ігуменів і священників, одбирати у православних монастирі й друкарні, засновувати уніятські школи. Православна церква впадала в стан повної дезорганізації, яку зручно використовували прихильники унії.
На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвінистичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів.
Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніятського митрополита вилучено Київо- Печерський манастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького. А в 1607 році шляхта добилась того, що сойм ухвалив, що за грецькою вірою православного обряду залишаються її давні права, і духовенству, яке не хотіло приймати унії, дарувалась амнестія. Але ці постанови самі по собі не мали великого значіння. Не вважаючи на велике роздратування в православнім таборі, ідея унії потроху знаходила собі прихильників серед православних духовних і то не тільки таких, що схилялися до унії з особистої користі, але з мотивів ідейного характеру. Вона знаходила навіть фанатиків і мучеників. Але ще й більше значення мало те, що незалежно від унії, в початках XVII віку, масова дезерція магнатів і шляхти безпосередньо в польсько-католицький табор, виявилась в більшім розмірі, як то було раніше. Одні виховані в єзуїтських школах, другі - просто в наслідок перемоги польської культури й більшої привабливості блеску західньо-європейського життя, яке в цій культурі відбивалося, покидали свою батьківську православну віру, свою мову, звичаї, одежу й ставали католиками-поляками. В 1608р. помер старий князь Острозький, а його діти вже стали католиками. Його внучка Анна- Алоїза, що була замужем за Яном Ходкевичем, гетьманом литовським, цілком підпала під вплив єзуїтів і, ставши власницею Острога, з усіх сил заходилась нищити діло свого славетного діда. На місці православної академії повстала єзуїтська колегія. Анна-Алоїза “перехрестила” кістки батька Олександра Острозького, перетворивши цю процедуру на театрализоване дійство. За свідченням місцевого літописця, “загробний” голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо “віра ліпша римська”. Наступним кроком стало створення Петром Могилою на основі школи Київського Богоявленського братства, колегіуму (знаного як Київо-Могилянський), де традиційна для братських шкіл грецька мова значно поступилася місцем латині, котра у Речі Посполитій мала не лише освітнє, а практичне значення - як мова судочинства, діловодства тощо. З виникненням колегіуму за Київом остаточно закріпилось роль провідного осередку національної культури, де групувались найкращі інтелектуальні сили суспільства. Піднесенню престижу місця сприяло відновлення Могилою занедбаних і напівзруйнованих київських храмів - Софійського, Михайловського, Кирилівського тощо.
Справа української Православної Церкви спиралась тепер на дрібну шляхту й на міщанство. Це надає в дальшому боротьбі за православіє більш народний, демократичний характер.
Наступ Польської держави, зміцнення впливу польської культури - все це активізувало національну свідомість тогочасної людності, украінський народ загартовувається до боротьби за своє національне “я”.
На тлі постійного змагання української та польської культури, український народ, охоче сприймав чужоземні впливи, якщо вони відповідали його власним смакам. В ліпших университетах Европи вчиться українська молодь і несе на батьківщину культурні досягнення, якими були так багаті XIV та XV віки. Сувора готика, ренесанс, реформація у всіх її формах - все це разом із Західньою Європою переживала й Україна, і все це залишало більший або менший вплив.
Так протягом доби підкорення та пригнічення украінський народ накопичував внутрішні сили, які виявив у наступні боротьбі за незалежність.