Постать Симона Петлюри в історії України

Історична наука радянської доби з початку свого народження обслуговувала домі­нуючу в нашій країні ідеологію, партійно-кастові інтереси. Тож не дивно, що в нашій історії стільки «білих» і «чорних» плям, у тому числі стосовно революційних подій на Україні в 1917—1921 рр. До почасти замовчуваних, а почасти свідомо перекручених тем належить і діяльність С. В. Петлюри, чия постать виросла в буремні роки на гребені бо­ротьби пробудженого революцією народу. Для об'єктивної характеристики цього діяча потрібен відповідний аналіз не тільки його життя, а й даного періоду в українській історії, позначеного інтенсивними, глибокими і складними процесами, що вимагає сьо­годні нових досліджень питання.

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. у Полтаві в сім'ї міщан. Початкову освіту одержав у церковно-приходській школі. З 1895 р. навчався в Пол­тавській духовній семінарії. Входячи до громади, що послужила ядром Революційної Української Партії (РУП) у Полтаві, в 1900 р. стає її членом, що спричинилося до ви­ключення в 1901 р. із семінарії. Під загрозою арешту восени 1902 р. виїжджає на Кубань до Катеринодара, де вчителює, працює над архівами Кубанського козачого війська. За діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філіал РУП у Катеринодарі) і співробіт­ництво в закордонних виданнях у грудні 1903 р. заарештований царським урядом. У бе­резні 1904 р. звільнений «на поруки», переїздить до Києва, а звідти восени — до Львова, працює в редакції газети «Селянин» (органу РУП). Наприкінці 1905 р. повертається до Києва, а в січні 1906 р. подається до Петербурга, де редагує щомісячник «Вільна Укра­їна», вступає до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). У липні 1906 р. знов у Києві, секретар редакції газети «Рада», а в 1907—1908 рр.— співредактор газети «Слово» (органу УСДРП).

Отже, в цей період свого життя С. В. Петлюра, не маючи потрібної фахової підго­товки, в умовах суворої цензури займається публіцистикою, а також революційною дія­льністю. Ось як характеризує його майбутній соратник І. П. Мазепа: «...Пригадую, на сторінках «Вільної України» Петлюра вів головно огляди внутрішнього життя та літера­турну хроніку. Як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там виступав з реферата­ми майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах спочатку в Петербурзі, потім в 1907 р. в Києві... я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях соціа­льної теорії й політики та економічних він уступав багатьом іншим членам партії.

Коли на зборах петербурзької організації Петлюра мав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партії..., майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою». Не випадково С. Петлюра пізніше взяв за пра­вило не вступати в політичні дискусії.

У 1909 р. С. Петлюра переїжджає до Москви і для заробітку працює бухгалтером у приватно-транспортному товаристві. Згодом, в 1912 р. стає редактором журналу «Украинская жизнь». Початок першої світової війни застає його на організаційній роботі в Со­юзі Земств, де з 1916 р. по березень 1917 р. він працює на допомогу фронту, затим — за­ступником уповноваженого на Західному фронті.

У лютому 1917 р. в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. З фанта­стичною швидкістю Російська імперія скотилася в безодню хаосу. Тимчасовий уряд, не здатний до управління Росією, ставився насторожено до незалежності України, навіть до найменших натяків на її автономію. З головою поринувши в революційну діяльність, С. Петлюра вбачає її суть у виборюванні ідей незалежної України. Малознаний праців­ник пера здобуває популярність, зокрема завдяки послідовності в здійсненні завдань, які він перед собою ставить.

На той час у російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С. Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського Військового Комітету Західного фронту, усвідомлює значення створення української національної армії — не тільки як чисто військової сили, а й морально, як доказ можливості реалізації домагань незалежності України.

Своє відношення до питань закордонної політики Симон Пет­люра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба-що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політич­ний маніфест, що його випустила «Украинская Жизнь» в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти.

Автором маніфесту був Симон Петлюра, тодішній редактор «У. Ж.». Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то вияви­лося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року.

Першому українському кабінетові, «Генеральному Секретаріяту», доводилося, звичайно, не раз дебатувати ці питання, а поодиноким секретарям мати з ними справу.

Цілком природно, що, крім генерального секретаря закордонних справ, найбільше мусили цікавити ці питання військового міністра, яким і був Симон Петлюра.

Коли настане час і можна буде зібрати ввесь революційний матеріял 1917 року, будуть видруковані й його відозви, які кликали українських жовнірів стояти міцно на фронті і виконувати свої обов'язки до кінця.

Ця акція Військового Комітету, душею якого був Симон Пет­люра, скерована була на утворення українського війська і на за­повнення ним, і тільки ним, південно-західного фронту, як звали тоді фронт на українській території.

Російський уряд вважав це за анархічну акцію, між тим як гіркий досвід виявив, що саме це і могло бути одиноким порятунком проти анархії, руїни, погромів і т. ін. Натурально, коли б мета, що її поставив майбутній Головний Отаман, була здійснена, фронт анти-німецький, принаймні в цій його частині, довше міг би утриматися. Це розуміли союзні військові місії, і з осені 1917 р., коли вони стали оселюватися в Києві, почали ходити до Симона Петлюри, бо ставилися до нього з симпатією.

Тоді, як відомо, антиукраїнські часописи кричали ввесь час, що Центральна Рада веде германофільську політику. Пізніше особисті вороги Петлюри докоряли йому за те, що він нібито не зважувався одверто виступити з своїми думками про закордонну політику. Докори ті не мали підстави.

По-перше, політика Секретаріяту зовсім не була персональною, а до того Симон Петлюра справді уникав в той час виступати поза межі суто військових справ, бо й того було з нього досить.

Але на таємних нарадах у кабінеті М. О. Грушевського в листо­паді (там бували, крім Симона Петлюри, Винниченко, Порш, Тка-ченко і Шульгин), Симон Петлюра висту­пав одверто. Пізніше, як відомо, в наслідок загострених стосунків з головою ради міністрів, Петлюра вийшов з кабінету, що було ве­ликим нещастям, бо заступив його, на жаль, не хто інший, як Ми­кола Порш. І в тих засіданнях ради міністрів, де широко обміркову­валися всі питання міжнародної політики, Симона Петлюри вже не було.

В той час Петлюра, здавалося, зовсім відійшов від політики і все більше перетворювався в «героя шаблі». Як військовий, він відігравав велику роль в одному визначному епізоді нашої історії. Вже значно пізніше, коли в Парижі (1921 р.) його обвинувачували в пресі, що він увійшов до Києва в 1918 році на чолі німецьких військ, Петлюра надіслав листа, в якому з'ясо­вував, що він дійсно вагався, чи не відійти йому зовсім од справ після порозуміння з німцями з огляду на його добрі стосунки з пред­ставниками Антанти. Але думка про те, що чужинці будуть визво­ляти нашу столицю, була для нього дуже тяжкою. І тоді він вирішив іти на чолі українського війська та взяти Київ українськими ру­ками. Як відомо, це справді здійснилося. Коли ж слідом за укра­їнськими козаками прийшло німецьке військо, Симон Петлюра вва­жав свою роль покінченою і перейшов на приватне становище, не­забаром віддавшись земскій роботі...

На скликаному в травні 1917 р. в Києві першому українському військовому з'їзді С. Петлюра, як делегат від фронту, був обраний до президії. На другий день роботи з'їзд прийняв резолюцію, запропоновану С. Петлюрою, про підтримку Центральної Ради і визнання її «єдиним компетентним органом, признаним вирішувати всі справи, що сто­суються цілої України» . На одному із закритих засідань на його ж пропозицію була прийнята ще одна резолюція, де підкреслювалася необхідність створення національної армії і, як крок до її організації, негайне виділення в особливі частини всіх солдатів-українців. З'їзд також заснував Український Генеральний Військовий Комітет (у складі 18 членів), до бюро якого увійшли 4 чоловіки, а головою став С.Петлюра.

Примушений згодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьох корпусів), Тимчасовий уряд одначе не поспішав виконувати вимоги всеукраїнсько­го військового з'їзду. Тоді військові частини, до особового складу яких дійшли резолюції з'їзду, почали самочинно переформовуватися. Це внесло плутанину в справі пересування і групування військ.

За таких умов Комітет вирішив скликати другий український військовий з'їзд. Не­зважаючи на заборону Тимчасового уряду і на провокації російської військової влади, в червні 1917 р. у Києві він почав свою роботу. На першому засіданні з'їзду висту­пив С. Петлюра із звітом про діяльність Комітету.

15 червня 1917р. Центральна Рада на закритому засіданні прийняла постанову про організацію Генерального Секретаріату. До його складу увійшов і С. Петлюра, який став виконувати обов'язки генерального секретаря військових справ. Він входив також і до другого складу Генерального Секретаріату, оголошеного 14липня.

Перемога петроградського збройного повстання відкрила першу в новітній історіїУкраїни реальну можливість здійснити споконвічну мрію про формування національної державності, чим Центральна Рада й скористалася. Після більшовицького повстання 27—31 жовтня 1917 р. у Києві вона 1 листопада оголосила про перехід влади до її рук.

15 листопада 1917 р. С. Петлюра як голова Українського Генерального Військового Комітету повідомив Ставку російської армії, що вся військова влада на Україні перейшла в його руки, а в повідомленні до всіх військових частин і установ заявив, що «беручи на себе вищу військову владу в Україні, за винятком фронту, всі розпорядження в тилу ви­ходять виключно від Генеральньго Військового Комітету України і тому жодних інших наказів не треба виповняти» .

1 грудня 1917 р. С. Петлюра наказав українським військовим частинам, що перебу­вали за межами України, підпорядковуватися місцевим українським радам, а в Петро­граді — українському петроградському військовому штабові.

В ніч на 13 грудня, щоб не допустити до нового більшовицького повстання у Києві, С. Петлюра наказав роззброїти російські військові частини і вислати Їх в Росію . З цього приводу він звернувся до українізованих частин із закликом про допомогу, «так як воро­ги зазіхають на свободу молодої республіки» .

Своє політичне кредо він виклав у виступі 18 грудня на другому засіданні Всеук­раїнського з'їзду Рад, який почав роботу у Києві, зокрема: «Захищаючи права українсь­кого народу, український уряд вимушений захищати Центральну Раду від походу більшовиків... Політика централізму, з якою українці знайомі дуже давно, проводиться і зараз урядом народних комісарів. Ми ні на кого не нападаєм, а тільки захищаємся» .

31 грудня 1917 р. С. В. Петлюра покидає Київ і від'їздить на Лівобережжя у зв'язку з конфліктом між ним і головою Генерального Секретаріату В. К. Винниченком з питань рішення українського уряду включитися в переговори з Німеччиною: Петлюра виступив з гострою критикою «австрійської орієнтації» уряду. В листі від 18 грудня до О. Назарука він писав: «Як не тяжко жити нам серед відомих Вам обставин, але попасти в лабети Гер­манії — дякую красно» .

Слід сказати, що в ці бурхливі дні В. Винниченко і С. Петлюра проявили себе при­хильниками політичної незалежності України. Обидва були членами УСДРП, але мали різні підходи до багатьох ключових проблем. Винниченко постійно коливався між націо­нальними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що і пояснює його непослідовність як політика. Петлюра ж намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості й рівності в рамках самостійної Української республіки і наполягав на практичному боці боротьби за незалежність.

На Лівобережжі останній займається виключно організацією українських військо­вих частин. Створений під його керівництвом Гайдамацький Кіш Слобідської України брав активну участь у боях проти більшовиків у Києві в січні 1918 р. Але наступ 23 січня більшовиків на Київ змусив війська Центральної Ради у ніч на 25 січня залишити столи­цю і відійти спочатку до Житомира, а потім — на Волинь. Звідси й була послана делега­ція в Брест-Литовський для переговорів з німцями.

На підставі відозви-заклику (її підписав голова мирної делегації в Бресті М.Любинський) до німецького народу з проханням допомоги в справі боротьби проти більшо­виків, які зайняли вже більшу територію України. З березня 1918 р. кайзерівські війська увійшли в Київ, окупувавши згодом всю територію республіки. Пізніше, характеризуючи цю ситуацію, С. Петлюра писав: «...Коли б Центральна Рада і не покликала німців, то во­ни і самі б прийшли до нас... А як вони добре знали, що фронту вже немає, а на Україні теж немає ні великого дисциплінованого війська, ні твердої влади, то їм дорога буде вільною до нас» .

Після гетьманського перевороту С. Петлюра спочатку очолює київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський Союз Земств. У липні 1918 р. Петлюра заарештова­ний гетьманським урядом і після чотирьох місяців ув'язнення з'являється у Білій Церкві, де бере участь у протигетьманському повстанні.

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві на таємній нараді представників УСДРП,УПСР,УПСС (самостійників) було створено Тимчасовий повстанський уряд —: Директорію, до складу якої увійшли: В. Винниченко (УСДРП) —голова, С.Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (селянська спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко. Наступного дня, виїхавши до Білої Церкви в розташування гетьманського полку галицьких «січових стрільців», який перейшов на її бік, Директорія звернулася до населення України з відоз­вою-закликом до збройної боротьби проти гетьмана.

Із Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопа­да під Мотовилівкою (40 км від Києва), гетьманські частини були розсіяні. 20 листопада війська Директорії оточили Київ. Після осадних боїв, 14 грудня 1918 р. частини на чолі з командиром «осадного корпусу» Є. Коновальцем увійшли до Києва. Гетьман П. Скоро­падський покинув місто, а його рада міністрів склала свої повноваження і передала владу Директорії, яка прибула у місто 19 грудня 1918 р.

У спадщину від гетьманського уряду Директорії перейшла надзвичайно складна внутрішня і зовнішня ситуація на Україні, яка опинилась практично в повному оточенні. На півночі Радянська Росія розпочала наступ на Україну. На заході, з відновленням По­льської держави, був створений польський фронт. На південному заході стояли ру­мунські війська, які захопили Бесарабію і Буковину. На півдні Одесу, а згодом Миколаїв зайняли десантні війська Антанти. На південному сході знаходилися війська Денікіна і Краснова.

До того ж уряд Директорії не мав ясного політичного плану. Голова Дирек­торії В. К. Винниченко і голова ради міністрів В. М. Чехівський вимагали укладення миру з більшовиками, а не з Антантою. Позиція С. В. Петлюри була протилежна. Глибоке пе­реконання і віра в незалежність України породжували у нього безкомпромісне і непри­миренне ставлення до воюючих сторін. Але він не виключав можливості союзу з іншими державами для боротьби проти Радянської Росії, супроти якої його позиція була рішу­чою: боротьба до того часу, поки радянський уряд не виведе військові сили з України і перестане втручатися в її внутрішні справи. Він вважав, що вести переговори з більшовиками можна лише за умов: по-перше — тільки з російським урядом, а не з урядом Ра­дянської України; по-друге — треба мати реальну військову силу, щоб говорити достойно (а сили на цей час Директорії були невеликі).

Така розбіжність поглядів лідерів Директорії із зовнішньо-політичних питань го­стро виявилася під час переговорів делегації Директорії з представниками французької делегації, яка відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. Внаслі­док цього ЦК УСДРЛ прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. І в лютому 1919 В. Винниченко й В. Чехівський подають у відставку. С. Петлюра вбачає в цьому вигідну для себе ситуацію. Розраховуючи стати головою Директорії, пише заяву в ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу він починає боротьбу за керівну роль в Ди­ректорії та уряді. Опозиційне ж до нього настроєна частина уряду і Директорії на чолі з П. Андрієвським намагається усунути С. Петлюру. В результаті на засіданні Директорії у лютому 1919 р. Петлюра не був обраний головою Директорії. Натомість ухвалено, що члени Директорії на своїх засіданнях головуватимуть по черзі. Постанова про обрання Петлюри головою Директорії була прийнята тільки 9 травня 1919р. Для обмеження ком­петенції Петлюри і його можливостей як Головного Отамана було створено посаду на­казного гетьмана.

З цього моменту і особливо з часу, коли Симона Петлюру об­рано головою Директорії, значіння його в нашій міжнародній по­літиці стає величезним, майже рішаючим.

Цілком природно було те, що маючи симпатії до Антанти в ті часи, коли, здавалося, переважала противна сторона, Симон Пет­люра не мав підстав тепер від цих симпатій одхилятись. Отже 1919 р. зимою і на весні він стоїть на тому, що треба конче досягнути по­розуміння з всесильною Антантою, добитись, щоб союзники визнали Директорію і допомогли їй, чи принаймні не перешкоджали Україні в її тяжкій боротьбі з большовицькою навалою.

Відомо, що ці переговори ні до чого не довели, що вони були перервані, і французьке військо раптово покинуло Одесу. Покла­дались певні надії ще на Паризьку делегацію, але й вони були мар­ними. Делегації цій довелося зустрінутись в Парижі з надзвичай­ними труднощами. Чимало зробили помилок і самі українці: трудно було, не маючи досвіду, підбирати відповідних людей, трудно було тим, що опинилися в зовсім нових і незвиклих обставинах, розбира­тися серед політичних відносин тодішнього Парижу. Але саме го­ловне, що стало на перешкоді делеґації, це повне незнання рішаю­чими чинниками, що таке Україна, недовір'я до неї, а часом і справ­жня до неї ворожість. Вони зверталися до тих, кого знали і кого вважали компетентними в справах, а це були росіяне і поляки. Можна собі уявити, що говорили тоді про нас росіяне в їх пресі! Це була злістна інформація з домішкою глуму, яким вони хотіли вбити українську справу в очах світу. І серед тих інсинуацій особ­ливо доставалося Симонові Петлюрі, якого в першу чергу зарахо­вано до германофілів, до ворогів Антанти і т. ін.

Але і з польського боку за тих часів атака була не мала: річ в тому, що саме тоді йшла боротьба за Галичину. Отже уряд УНР не тільки не здобув собі допомоги від Антанти, а мав ще величезні ускладнення з боку своїх західних сусідів.

На початку 1919 р. Червона Армія почала наступ на Україні. Із 3 по 19 січня її ча­стини зайняли Харків, Чернігів, Полтаву, 5 лютого — Київ. Директорія і уряд у лютому 1919 р. перебираються до Вінниці, після ж втрати 20 березня Жмеринки-спочатку до Проскурова, потім до Кам'янця. У ході тривалих і тяжких боїв радянські війська 7 квітня 1919 р. оволоділи Коростенем, 12квітня—Житомиром, 17 квітня—Кам'янцем, 20 квітня — Гусятином і Новоградом-Волинським.

Ситуація ускладнилася і внаслідок різкого загострення суперечностей між галича­нами і наддніпрянцями. 29 квітня 1919р. мала місце спроба державного перевороту. На­казний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, що його підтримав, вису­нули вимогу передати всю повноту військової влади командуючому Українською Галиць­кою Армією (УГА) М. Омельяновичу-Павленку і скасувати при цьому головний штаб українського республіканського війська. Далі послідувала вимога усунути від керівництва військовими справами і його. Заколот був врешті-решт ліквідований. Директорія ж, відступивши до кордонів Галичини, практично втратила територію Наддніпрянської України. Київ перейшов під владу сформованого за вказівками ЦК РКП(б) уря­ду X. Г. Раковського.

Тим часом на заході розпочали бойові дії проти УГА польські війська, які вже за­хопили Галичину і частину Волині. Армія УНР відступила на Поділля. Внутрішня ситуа­ція ж змінювалася на користь Директорії. Територію Наддніпрянщини охопили масові селянські збройні виступи. Дедалі на північ, до Москви, просувалися армії генерала Дені­кіна. Для боротьби з повстанським рухом радянська влада використовувала військові з'єднання створеної у квітні 1919 р.ВУЧК. У придушенні повстанського руху ці частини застосовували трагічно відому тактику «ударності повітів»: коли цілі волості і повіти ого­лошувалися бандитськими, а все населення підлягало репресіям. У свою чергу, це поси­лювало опір населення.Із квітня до середини червня 1919р. зареєстровано 328 збройних виступів проти радянської влади. Одним з провідних центрів збройного опору став ство­рений на початку квітня українськими соціал-демократами та соціалістами-революціоне­рами Всеукраїнський Революційний Комітет і його Головна Військова Рада (згодом Го­ловний Повстанський Штаб). Зважаючи на це, уряд УНР на початку червня досяг згоди про подальші дії з Головним Повстанським Штабом.

Такий розвиток подій дав змогу республіканській армії в червні 1919 р. активізувати бойові дії проти радянських військ. Раптовою атакою війська Директорії 3 червня за­хопили Волочиськ і, розвиваючи наступ, до 6 червня вийшли на лінію Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець.

Однак, отримавши підкріплення, Червона Армія в середині червня завдала удару в районі Проскурова. Радянське командування мало на меті відокремити армію УНР від УГА і цим перешкодити їх з'єднанню. Згідно з цим планом війська Директорії мали бути оточені й знищені. На початку липня 1919 р. розгорнувся наступ по всьому фронту. 7 липня передові радянські частини знаходилися вже за 20 км від Кам'янця. 8 липня війська УНР залишили Жмеринку. Для Червоної Армії відкривався прямий шлях на Кам'янець.

9 липня 1919 р. на екстренному засіданні уряду УНР виступив начальник штабу військ Директорії В. Тютюнник із заявою про необхідність негайної допомоги з боку УГА. В іншому разі, підкреслив він, ліквідація фронту неминуча.

УГА, відступаючи під натиском поляків, також була змушена шукати порятунку у з'єднанні з армією УНР. 4 липня галицький уряд направив на ім'я С. В. Петлюри теле­граму, в якій, зокрема, зазначалось: «...Начальна Команда Галицької Армії звертається з проханням до Головного Отамана призначити район виключно для Галицької Армії, де вона відпочила б та упорядкувалася б» . На що Петлюра відповів: «Головний Отаман дає розпорядження у цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться і обидві армії, об'єднавшися в одне нерозривне ціле, в скорому часі побачать кращі дні» .

Такий поворот подій змінив ситуацію на українському фронті. Виконуючи наказ свого командування, одна з галицьких бригад вже 8

липня 1919 р. перейшла Збруч і по­чала наступ на Проскурів. Це припинило подальше просування радянських військ на Кам'янець.

15 липня галицький уряд дав остаточну згоду на об'єднання своєї армії з військами УНР. З цього приводу в телеграмі командування УГА в штаб армії УНР вказувалося:«...Вся Галицька Армія і Галицький Уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну».

З приходом чотиритисячної галицької армії антибільшовицькі сили зросли більш як удвічі. УГА складалася з трьох корпусів: 1 -го — під командуванням полковника Ми-китки, 2-го — полковника Вольфа і 3-го — генерала Кравса. Загальне командування армією належало генералу Тарнавському. УНР мала в своєму розпорядженні чотири корпуси і групу під командуванням Ю. Тютюнника. 24 липня 1919 р. було скасовано по­саду наказного отамана. Командуючим армією УНР було призначено В. Тютюнника. За С. В. Петлюрою як Головним Отаманом залишалися функції головнокомандуючого об'єднаними силами. Для керівництва бойовими діями обох армій був утворений на по­чатку серпня Штаб Головного Отамана на чолі з генералом Юнаковим.

Наприкінці липня 1919р. об'єднані армії розпочали наступ. 26 липня зайняли Про­скурів, 28 — Вапнярку, 11серпня — Жмеринку і Вінницю. Успішним діям їх сприяв розпочатий в липні загальний наступ денікінців на Лівобережжі проти радянських військ.

Ставлення Директорії до Денікіна було неоднозначне. Питання про це завжди сто­яло гостро на засіданнях уряду. Між тим ситуація ускладнювалась тим, що в галицькому уряді і командуванні були сильні денікінофільські настрої. Тому, коли це питання було порушене галичанами, уряд УНР погодився на переговори з командуванням денікінської армії, за умови визначення тільки демаркаційної лінії, що і було зафіксовано в спеціаль­ному наказі по армії від 22 серпня.

Штаб Головного Отамана розробив план наступу на Київ, який і був прийнятий 10 серпня на спільній нараді представників штабів обох армій. Відповідно до нього фронт було поділено на три ударні напрямки. Головний удар покладався на київський напрямок з центральною групою військ у складі 1-го та 3-го галицьких корпусів і окремої групи армії УНР. На Житомир мав наступати 2-й галицький корпус разом з частинами «січо­вих стрільців» під командуванням полковника Вольфа. Основні сили армії УНР (диві­зія О. Удовиченка, волинська група і частини Ю. Тютюнника) під командуван­ням В. Тютюнника спрямовувалися на Одесу.

На головному напрямку наступаючі до 12 серпня 1919р. оволоділи Вінницею і про­сувалися на Київ і Умань. 20 серпня 2-й галицький корпус захопив Житомир. Після взяття Бердичева командування київським напрямком було доручено Кравсові.

25 серпня галицькі частини зайняли Білу Церкву і Фастів. Шлях на Київ було відкрито. Увечері ЗО серпня, після кількаденних упертих боїв, Київ було взято. На другий день вранці на лівому березі Дніпра з'явилися білогвардійські частини генерала Бредова. Роззброївши частини галичан, які охороняли ланцюговий і залізничний мости, вони всту­пили до міста. Між денікінськими і українськими частинами виникли збройні сутички. Виконуючи наказ по арміях від 22 серпня, генерал Кравс почав переговори з генералом Бредовим. Але останній не погодився на умови перемир'я 1 вересня 1919 р. була підпи­сана угода, за якою галицькі війська мали залишити Київ. Фактично це означало капіту­ляцію. Війська були обурені. Висловлювалося невдоволення не тільки діями командуван­ня військ київського напрямку, а й Петлюрою особисто. Його ад'ютант О. Доценко пізніше у своїх спогадах писав: «Петлюра був фаталіст і мрійник по вдачі, запальчивий і упертий в боротьбі за національне визволення. Але йому бракувало покерувати своєю роботою і роботою других» .

Дійсно, як свідчать очевидці, для С. Петлюри характерно було, що вже після того, як ті чи інші помилки трапилися, він енергійно брався за їх виправлення. Так сталося і в даному випадку. 6 вересня Петлюра виїхав на фронт і закликав у відозві до армії при­пинити відступ. Що стосується особисто генерала Кравса, то Петлюра звільнив його від обов'язків командуючого. Але справі це вже не допомогло. Київські невдачі деморалізуюче вплинули на стан обох армій. Наддніпрянський уряд і військове командування обвину­вачували галицьку сторону, а та, в свою чергу,— С. Петлюру.

Денікінці ж перейшли в загальний наступ на всьому фронті проти українських армій (наказ про його оголошення потрапив до Штабу Головного Отамана 22 вересня 1919 р.). Цей крок з боку Денікіна скоріше всього був продиктований великодержавною політикою щодо України, а не тверезим аналізом стану своїх сил. Та ж Денікін, як і ра­дянський уряд, не визнавав уряд УНР і відкидав усі спроби останнього підписати пе­ремир'я.

«Не було сумніву,— згадував пізніше А. І. Денікін,— що петлюрівське правительство не ставило собі ніяких інших цілей, крім оволодіння Україною, і що при першій сприятливій нагоді українські багнети будуть обернуті проти нас... Тому... йти разом з Петлюрою, який намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, це значило по­рвати з ідеєю Єдиної Неділимої Росії» .

23 вересня 1919 р. відбулося спільне засідання Директорії і представників обох українських урядів. На цій нараді одноголосне було визнано необхідність військових операцій проти денікінців, а також відправити українську дипломатичну місію до Варша­ви для налагодження стосунків з Польщею, щоб таким чином забезпечити тил.

На початку жовтня українські армії розгорнули бойові дії проти денікінських військ. Але білогвардійські частини прорвали фронт в районі дислокації галицької армії, 17 жовтня захопили Брацлав, Гайсин, Тульчин. Ситуація ускладнилася ще й тим, що 25 жовтня командуючий галицькою армією генерал Тарнавський таємно вислав до Гайсина делегацію для укладення сепаратного договору з денікінцями. Наслідком цього було підписання спочатку 1 листопада триденного перемир'я, а 6 листопада — і самого договору. «Галицька армія,— зазначалось в ньому,— переходить у повнім своїм скла­ді... на сторону російської добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Голов­ного Коменданта озброєних сил Півдня Росії» . Взаємовідносини урядів УНР і ЗУНР прийшли до логічного завершення.

Перехід ГА на сторону Денікіна поставив війська УНР в надзвичайно складне стра­тегічне становище. Прорив фронту на цій ділянці відкривав білогвардійцям основну ко­мунікаційну лінію в тилу українських військ. Під тиском денікінців республіканська ар­мія відступала в напрямку Проскурів — Старокостянтинів — Шепетівка. Для Директорії і уряду реально стало питання ліквідації фронту.

15 листопада 1919р. відбулося останнє засідання Директорії за участю С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка і прийнято рішення про виїзд за кордон Швеця і Макаренка. З цього часу, як вказувалося в постанові, «верховне керування справами Республіки по­кладається на Голову Директорії Головного Отамана С. Петлюру, який іменем Дирек­торії затверджує всі закони і постанови...» .

Внаслідок продовження успішного наступу денікінців, 17 листопада уряд УНР і Штаб Головного Отамана покинули Кам'янець і виїхали до Гречан, а потім — на ст. Війтівці (18 км від Збруча). Тут, після короткого засідання кабінету міністрів за уча­стю С. Петлюри, було вирішено скоротити до мінімуму урядовий апарат. С. Петлюра ви­дає наказ по армії про передислокування всіх військових частин в район Старокостянти-нова для відходу в напрямку Шепетівки.

Надалі події розвивалися з карколомною швидкістю. 26 листопада С. Петлюра і залишки уряду переїжджають до Старокостянтинова, через кілька днів — до Любара, а звідти на початку грудня—до Нової Чорториї. Тут 2 грудня 1919 р. приймається рішення переходу армії до партизанських методів боротьби. З цього приводу у відозві до населення, підписаній С. Петлюрою, зазначалося: «Правительство Української Народної Республіки заявляє, що воно тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність. Військо одержить від вищого командування ті завдання, які воно по­винно надалі виконувати» .

Для вирішення питання про передислокування решток армії на 6 грудня було скли­кано військову нараду. Але на ній С. Петлюра вже не був присутній. Напередодні, 5 груд­ня він виїхав до Варшави. Командування військовими загонами було передано М. Омельяновичу-Павленку, який, згідно з рішенням військової наради, повинен був пробиватися в південні райони України і там «партизанити».

Протягом п'яти місяців рештки армії здійснювали рейд по тилах спочатку Добро­вольчої армії, а потім — Червоної. «Тільки невелика числом і строго дисциплінована ар­мія,— згадував пізніше Омельянович-Павленко,— надавалася для складних і бистрих маршів в запіллі ворога. Інакше, коли б нас було вдвоє більше, ми втратили б свою рух­ливість і ворог нас знищив. Особливо на початку..., коли з півночі відступали денікінці, а слідом за ними йшли більшовики...» .

11 лютого 1920 р. в Кам'янці поляками був заарештований республіканський уряд, а 14 лютого фактично вже неіснуюча рада міністрів УНР формально передала функції президента і головнокомандуючого С. Петлюрі.

У цій складній ситуації в діяльності С. Петлюри чітко окреслюється позиція збли­ження з Польщею. В одному із своїх листів він пише: «Польща має визнати нас, але, оче­видно, за дорогу ціну... В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці» .

Слід зазначити, що перші дипломатичні контакти між колами Директорії і поль­ським урядом відбулися вже у січні 1919 р. і продовжувалися протягом усього 1919 р. Вперше звертається С.Петлюра безпосередньо з особистим листом до Ю. Пілсудського 9 вересня 1919 р. і пише: «...Тепер сусіди України повинні співчувати боротьбі українського народу з ворогом людської культури і своєї національної держав­ності, ворогом, який нав'язує Україні чужі їй форми комуністичного ладу» .

Виходячи з того, що наприкінці 1919 р. війська Директорії фактично перестали існувати, Головному Отаману і головнокомандуючому без армії потрібна була допомога ззовні для відновлення збройних сил. Тому, на думку Петлюри, формування українських регулярних частин мало відбутися за кордоном, головним чином у Польщі.

Переговори з поляками увійшли в нову фазу в січні 1920 р. і закінчилися підписан­ням 21 квітня політичної і 24 квітня військової конвенцій, т. зв. Варшавського договору. Згідно з ним кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч, залишаючи під Польщею Галичину, Волинь і Полісся.

Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в «продажу України полякам», С. Петлю­ра писав: «Умова, підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадян­ства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї держав­ної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було, поводився в своїй діяль­ності оцінкою реальних сил і відносин як серед свого власного народу, так і на міжнародному грунті, але не тяг свого народу в ярмо державної залежності і економічного поневолення перефарбованої на червоний колір і реституйованої під новим державним титлом — «СССР» — Москви. Ця риса відрізняє уряд УНР від уряду УССР» .

С. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхід­ною ланкою в ланцюгу політичних і військових подій на Україні, а не штучним витвором політичної нерозважливості. Він завжди підкреслював, що підписання миру з поляками було ні чим іншим, як бажанням не мати зайвого ворога на західному кордоні і отриму­вати від Польщі або через неї зброю для армії, аби не припиняти боротьбу проти «червоної» чи «білої» Росії, проти більшовизму. Та поляки дивилися на Директорію і Україну не як на рівноправного союзника, а скоріше як на свого сателіта.

Варшавський договір передбачав наступ на Україну військових частин Петлюри разом з армією Пілсудського під загальним командуванням поляків. Причому, польські війська мали брати участь у бойових операціях тільки до Дніпра, тобто в межах лише Правобережної України, яку поляки вважали своєю в межах 1772 р. і тепер нібито зо­бов'язувалися визнати її на користь України. Далі на схід від Дніпра польська сторона полишала справу українській армії.

Події розвивалися за своєю логікою. 25 квітня 1920 р. розпочався наступ на Укра­їну. На лівому крилі польської армії оперувала 6-та українська дивізія під командуван­ням М. Безручка, а на правому — 2-га українська дивізія О. Удовиченка.

Запеклі бої точилися на житомирському, коростенському, бердичівському і жме­ринському напрямках. Оперативно-стратегічна ситуація складалася на користь поляків. Так, тільки на київському напрямку об'єднані сили у чотири рази переважали можли­вості радянських військ. Польське командування розраховувало ударом по стику 12-ї та 14-ї радянських армій розз'єднати, оточити й знищити їх. Вже 26 квітня було захоплено Житомир і Коростень. У ніч на 27 квітня польська кавалерія проникла в тил радянських військ, захопила ст. Малин і вийшла на лінію Коростень — Київ. Після тривалих боїв 7 травня поляки увійшли в Київ і ступили на лівий берег Дніпра, але під Броварами були зупинені.

З Вінниці до Києва прибуває С. Петлюра. Тут 27 травня він доручає В. Прокопови-чу сформувати новий уряд УНР, який уже 2 червня видав Декларацію Правительства Української Народньої Республіки.

На цей час поглибився розкол між головними українськими політичними партіями. УПСР, яка рішуче заперечувала польську проорієнтацію С. Петлюри і уряду УНР, відкликала з нього всіх своїх представників, у тому числі навіть тих, хто займав технічні посади, і вступила в союз з Українською Комуністичною партією В. Винниченка — проти урядового блоку.

Не встиг уряд УНР приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня 1920 р. ра­дянські війська перейшли в контрнаступ і прорвали фронт. 8 червня уряд залишив Київ і відбув до Вінниці. Саме тоді 1-ша Кінна армія навальним ударом прорвала оборону в районі Попільня — Козятин. Не спиняючись, радянські кіннотники пройшли по тилах 3-ї польської армії і 7 червня зайняли Житомир. Польській армії, яка перебувала в ра­йоні Києва, загрожувало оточення, і 12 червня поляки залишили Київ.

На початку липня радянські війська Західного фронту перейшли в загальний на­ступ і зім'яли оборону поляків. 4 липня уряд УНР переїжджає спочатку до Жмеринки, а потім — до Проскурова і Кам'янця. 14 липня українська армія, відступаючи на Захід, перейшла Збруч, уряд УНР шукав притулку в Галичині, а потім у Польщі.

Радянські війська успішно просувалися вперед. 1-ша Кінна, розгромивши против­ника під Рівним, Дубном і Бродами, на початку серпня 1920 р. підійшла до Львова, відкрилася реальна можливість походу на Варшаву. Однак стратегічна ситуація міняється. В середині серпня головні сили польської армії переходять у контрнаступ. Це дало змогу 18 вересня армії УНР перейти Дністер, потім — Збруч. На початку жовтня вона вже діяла на схід від Нової Ушиці і Кам'янця. На схід просувалася і польська армія.

Така ситуація змусила Радянську Росію піти на переговори з Польщею. Вони роз­почалися в Ризі. З однієї сторони в них брала участь Польща, з другої — Радянська Ро­сія і Радянська Україна. Під тиском радянського уряду і Антанти, в планах якої уряд УНР не відігравав помітної ролі, поляки відкинули можливість участі в переговорах його представників. 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний прелімінарний договір, у якому визначалися кордони між Радянською Україною і Польщею по р. Збруч. Окремими стат­тями договору заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих до Радянської Росії.

Після підписання перемир'я польське командування вивело свої війська за Збруч. Але війська УНР залишилися. В їх розпорядженні знаходився район Летичів — Деражня — Проскурів — Кам'янець, який мав служити плацдармом для наступу вглиб Над­дніпрянської України — командування розраховувало на підтримку повстанських за­гонів в тилу Червоної Армії.

11 листопада 1920 р. залишки армії УНР почали наступ в напрямку на Жмеринку, зайняли Літин і підійшли до Вінниці. Але радянські війська перейшли в контрнаступ, 16 листопада зайняли Кам'янець і Проскурів, 21 листопада — Волочиськ.

Таким чином, на початку грудня 1920 р., повністю втративши територію та армію, яка після переходу в кінці листопада Збруча була інтернована у Польщі за умовами Ри­зького договору, уряд УНР фактично став емїграційним. С. В. Петлюра разом з ним пе­ребував якийсь час у Тарнові, а пізніше — у Варшаві.

Опинившись в еміграції, політичне і військове керівництво УНР звинувачува­ло С. Петлюру в ліквідації фронту (опозиція намагалася усунути його від керівного ста­новища) .

С. В. Петлюра спробував паралізувати опозицію, негайно почавши переговори з різними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республі­ки, діяльність яких (лютий—кінець 1921 р.) затримала розлад емігрантського центру УНР. З підписанням 18 березня 1921 р. у Ризі мирного договору польський уряд прак­тично перестав його підтримувати. У квітні польський сейм ратифікував Ризький договір, за яким заборонялася політична діяльність як російських, так і українських емігрантів на території Польщі. Оскільки уряд РРФСР вимагав видати Петлюру, наприкінці 1923 р. він виїхав до Будапешта, потім — до Відня й Женеви і, врешті, з кінця 1924 р. оселився у Парижі.

25 травня 1926 р. С. В. Петлюру вбито. На допитах, спочатку в поліції, а потім у ви­ступах на суді, вбивця заявляв, що він мстився за антиєврейські погроми на Україні в пе­ріод, коли той очолював державу й армію.

З цього приводу зазначимо, що говорити про безпосередню причетність до єврейсь­ких погромів С. В. Петлюри чи його мовчазне схвалення цих акцій немає документаль­них підстав.

Справді, у 1917—1919 рр. погроми на Україні прокотилися великою хвилею. І при­чини їх, на нашу думку, треба шукати перш за все у тій страшній анархії та безвладді, що охопили тоді країну. За цей період на Україні змінилося 14урядів!

Оголошена загальна демобілізація російських армій кинула на територію України величезну кількість колишніх солдатів. Залишені напризволяще, позбавлені будь-яких засобів існування, багато з них скоро почали грабувати, ставши першими авторами по­громів. С. В. Петлюра ж відразу зорієнтувався в погромницьких настроях демобілізованих і 14 липня 1917 р., напередодні призначення його генеральним секретарем військових справ, видає документ, у якому засуджувалися погроми. На початку листопада він висту­пає із заявою, в якій, зокрема, підкреслює: «Погроми припадають на прифронтову смугу.

У жовтні 1920 р. на Україні діяло кілька десятків повстанських загонів, в яких нараховувалося близько 23 тис. чоловік та надзвичайно багато військових частин у резерві. Власне ці частини роблять погроми. В запіллі так багато цих частин, що вони не відповідають потребам фронту» .

Після падіння гетьманського режиму цілі місцевості на Україні перетворювалися в «незалежні республіки» під контролем місцевих отаманів. Вони очолювали збройні за­гони, які пізніше нерідко діяли й від імені уряду УНР. Нестабільність влади призвела до зростання злочинності.

Найсильніші погроми на території України відбулися у першій половині 1919 р. (березень— липень), тоді, коли Директорія не мала на більшій частині респуб­ліки свого контролю. Її політика, в тому числі й щодо погромів, не знаходила підтримки у згаданих повстанських загонів. Тож за таких умов можливості Петлюри були дуже об­меженими. Навіть регулярні військові частини піддавалися погромницьким настроям. Це стосується й армії Денікіна і Червоної Армії.

Слід враховувати також те, що багато євреїв знаходилось на службі в адміністра­тивних органах Радянської влади, в Червоній Армії, ЧК, Радах, партійних органах. З цього приводу деякі історики звертають увагу на той факт, що «одною з найголовніших причин погромів було утотожнення з боку українського населення совєтської влади, чи принаймні комуністичної партії з жидами, внаслідок чого жиди часто покутували за зло­чинства більшовиків і їх політики» . Звичайно, виходити тільки з цього означало б надто спрощувати проблему. Очевидно, вся суміш історичних, соціальних, економічних та по­літичних причин послужила чинником спалахів ворожнечі. Але й така асоціація мала, на жаль, свої наслідки, яким Петлюра не завжди був спроможний успішно запо­бігти. Військові з'єднання армії УНР, безумовно, несуть свою частину вини у єврейських погромах.

С. Петлюра розумів, що його військо мало багато членів колишньої «чорної сотні» та інших антисемітськи настроєних елементів. Тому для забезпечення єврейського насе­лення від майбутніх погромів, він насамперед прагнув вирішення цього питання серед армії. Починаючи вже з квітня 1919 р. в армії УНР застосовувалася проти погромників смертна кара. 27 травня республіканський уряд створив надзвичайну комісію для розслі­дування єврейських погромів. Документ про створення комісії був підписаний Головним Отаманом і міністром єврейських справ. Петлюра створює державну військову інспекцію, за допомогою якої командування намагалося контролювати і нейтралізувати вибухи ан­тисемітизму у військах, зміцнити дисципліну. У серпні 1919р., коли розгорнувся наступ на Київ, уряд УНР видав додаткові накази по армії і відозви не допускати безчинств на зайнятій території. Відбулося і спеціальне засідання уряду, на якому обговорювалося питання про погроми. Було прийнято закон, покликаний запобігти таким акціям. А якраз напередодні вступу військ у Київ з'явився документ, який найгостріиіе засудив погро­ми,— наказ по армії і відозва «Проти погромів», підписані С. Петлюрою від 26 серпня.

Постановою уряду від 31 серпня в розпорядження міністерства єврейських справ з державної скарбниці УНР було видано 2 млн. гривен для надання допомоги жертвам єврейського погрому у Проскурові.

Боротьба Директорії проти погромів та антисемітської агітації приносила деякі ре­зультати. Не випадково, починаючи з літа 1919 р., чимало делегацій, що представляли різні єврейські громади та політичні партії, зустрічалися з Петлюрою і висловлювали свою солідарність та підтримку.

Таким чином, звинувачення на адресу Петлюри в єврейських погромах без­підставні, особливо зваживши, що він не міг не усвідомлювати їх згубності для справи, якій віддавав усі сили, усі здібності. Це ж його, цивільну людину, революція винесла на своїх хвилях на найвищі щаблі військової і державної влади. Логіка боротьби переконала його, який дотримувався за будь-яких обставин демократичних ідеалів, в тому, що тільки виборовши самостійність, український народ зможе здобути можливість перебудувати суспільство на принципах соціальної свободи. Символом боротьби за українську дер­жавність було ім'я Петлюри для одних і символом “буржуазно-націоналістичної контр­революції” для інших. Що ж до багатогранної особистості його, то вона поки що зали­шається маловідомою.