З правознавства на тему:
“Об’єкти і правила впізнавального фотографування”
План:
1) Вступ;
2) Наукові основи загальної фотографії;
a) історія розвитку;
b) фотоапарати і фотоматеріали;
c) негативний і позитивний процеси;
3) Судова фотографія;
4) Впізнавальне фотографування;
5) Висновок;
6) Список використаних джерел.
Вступ
Актуальність даної теми виражається у тому, що судова фотографія є незамінимим засобом для фіксації інформації про обставини злочину, що у свою чергу слугує успішному розкриттю суспільно небезпечних діянь.
Як відомо, розкриття злочинів, особливо важких, в сучасний період розвитку нашої держави характеризується як недостатнє значна кількість злочинів залишається нерозкритими, тисячі злочинців не несуть відповідальності за вчинені ними вбивства, зґвалтування, розбої, крадіжки, і тому подібні злочини. В більшості випадків одною із суттєвих причин такого стану є невміння слідчого виявити, зафіксувати, вилучити, зберегти і здійснити попереднє дослідження слідів злочину, незнання ним можливостей криміналістичної техніки, можливостей попереднього і експертного дослідження слідів-предметів, слідів-речовин, слідів-зображень.
Неправильна фіксація слідів, неприйняття слідчим відповідних заходів може привести до втрати і невизнання судом в якості доказового матеріалу.
Існує думка, що слідчий лише організовує роботу з слідами, а безпосередньо процесом виявлення, фіксацією і вилученням слідів займається спеціаліст-криміналіст. При цьому мається на увазі, що криміналістична техніка – сфера знань спеціаліста.
Судова фотографія – це частина криміналістичної техніки, відповідно і частина науки криміналістики. В цьому значені вона, як наукова категорія являє собою систему методів і засобів різних наук що використовується для фіксації, збереження і дослідження слідів злочину. Особливістю її є те, що інформація, що зафіксована на фотознімку відображається найбільш об’єктивно, що є найбільш важливою ознакою дослідження доказів.
Наукові основи загальної фотографії
Фотографія (від грецького фотос – світло, графа – писати, малювати, – тобто малювання світлом) – це сукупність методів одержання стабільних у часі зображень предметів на світлочутливих шарах, шляхом закріплення на них фотохімічних змін, що виникають під дією світлового випромінювання що виділяться або відбивається від об'єкта.
В основі фотографічного процесу лежить умова того, що тільки ті промені можуть хімічно діяти на речовину, що цією речовиною поглинаються і ця умова стала основним законом фотохімії.
Криміналістична (судова) фотографія одна з галузей Криміналістичної техніки. Розробка судової фотографії базується на наукових основах загальної фотографії. Історично можна простежити розвиток цієї галузі криміналістичної техніки по наступних датах:
Перший фотографічний метод одержання якісного зображення на солях срібла, що мав практичне значення, був винайдений французом Л. Дагерром у 1837 році. Днем народження сучасної фотографії є 7 січня 1839 року, коли Д. Араго доповів на засіданні Французької академії наук, про новий метод фіксації світлового зображення на світлочутливому матеріалі. На честь автора винаходу він був названий „дагеротипією”. Широкого поширення фотографія набула після появи бромосрібних желатинових емульсій („сухий броможелатиновий процес”), 1871 р. Р. Мэддокс; винаходу малоформатного фотоапарата „Лейка”, О. Барнак 1912 р., і використання гнучкого целулоїду як підкладку для фотоматеріалів, X. Гудвін 1887 р. У 1889 р. Т. Едісон запропонував використовувати 35 мм фотоплівку з двосторонньою перфорацією.
- 1841 р. – поліція Франції застосовує дагеротипію для фотозйомки і розшуку злочинців і в 1854 р. у Швейцарії були встановлені особистості злочинців по фотографіях;
- 1867 р. – у Росії введена Картотека фотографій злочинців. Перші узагальнені рекомендації і технічні розробки належать французові А. Бертильону (у 1880 р. Опублікована його книга – „Судова фотографія”, у якій визначені завдання, описані практичні рекомендації і запропонована сама назва „судова фотографія”).
- створення фотоапаратів для рулонної фотоплівки, Д. Істмен 1888 р.;
У 1892 р. австрієць Ганс Гросс написав книгу „Керівництво для судових слідчих”, в одному з розділів якої розглянув питання судової фотографії, дав загальні правила зйомки місця події, речовинних доказів, макрофотографії й ін. У Росії при прокурорі судової палати була створена судово-фотографічна лабораторія. Питаннями розвитку судової фотографії займалися росіяни вчені: И. Щегловітов, М. Шимановський, И.И. Ган, В. Лебедєв, С. Потапов, А. Тромов, Р. Гейндль. У більш пізній період Н. Вороновський, А. Ейсман, Н. Селіванов, Н. Полевой, А. Устинов, А. Манцвєтова, Н. Романов, И. Сафронов, В. Коломацький і інші. Особливо необхідно відзначити заслуги професора С.М. Потапова, який сформулював поняття судової фотографії в однойменній книзі, уперше виданої в 1926 р. яка неодноразово перевидавалася. Основний напрямок перших методів судової фотографії визначалося завданнями зафіксувати місце події, людей, трупи, об'єкти й ін.
Важливий напрямок судової фотографії визначили роботи росіянина Е.Ф. Буринського, що створив метод виявлення невидимих і слабовидимих слідів на документах. Його метод фотографічного кольороподілу відкрив можливості побачити „невидиме” людським оком, досліджувати в криміналістичних цілях об'єкти. У 1903 р. Е.Ф. Буринський опублікував роботу „Судова експертиза документів”, що відкрила другий напрямок судової фотографії—судово-експертну, дослідницьку фотографію.
Ці два напрямки одержали подальший розвиток на основі сучасних технічних досягнень і наукових розробок.
Таким чином, розглядаючи історію судової фотографії, ми можемо прийти до висновку, що вона базується на наукових досягненнях і практичних можливостях загальної фотографії, але мета, яку ставить перед собою судова фотографія—спеціальна: сприяння в розкритті злочину, пред’явлення суду доказового матеріалу.
Сучасна фотографія базується на класичному методі одержання світлового зображення на світлочутливому шарі, основою якого є галогенне срібло (найбільш розповсюджене бромисте срібло), у зваженому стані розчинене в желатині. Саме ця сполука дає можливість акумулювати в собі світлові випромінювання, а потім при прояві перетворити їх у видиме зображення, підвищивши чутливість сприйняття в десятки тисяч разів.
Принцип одержання фотографічного зображення схематично можна представити в такий спосіб; світло, що відбилося від об'єкта, і несе інформацію про нього, проходить через об'єктив фотоапарата у світлонепроникну камеру і потім проектується й акумулюється на чутливому шарі фотоматеріалу.
Стадії фотографічного процесу:
- експонування (фотозйомка);
- негативний процес;
- позитивний процес.
Негативний і позитивний процеси являють собою прояв і закріплення зображення в спеціальних розчинах. Фотохімічну сутність цих процесів зручніше розглянути після ознайомлення з пристроями фотоапаратів і фотоматеріалів.
Фотоапарати і Фотоматеріали.
Фотографічний апарат являє собою оптико-механічний прилад, призначений для здійснення фотозйомки і створення оптичного зображення об'єкта на фотографічному матеріалі. Усі фотоапарати складаються з наступних частин:
- корпусу із світлонепроникною камерою;
- об'єктива;
- затвора і механізму просування плівки;
- пристрою для визначення границь зображення (видошукача);
- механізму для наведення об'єктива на різкість;
- касети для розміщення світлочутливого матеріалу.
До складу валізи криміналіста входить одно-об'єктивний дзеркальний фотоапарат типу "Київ-19м". Технічні характеристики його виглядають у такий спосіб.
Формат кадру 24х36мм. Зарядка касетна. Ємність касети – 36 кадрів. Транспортування фотоплівки, взвод затвора і прокручування лічильника кадрів виконуються поворотом курка. Зворотне перемотування експонованої фотоплівки в касету здійснюється за допомогою циліндричної голівки. Видошукач дзеркальний, із дзеркалом постійного візування, що піднімається тільки на час спрацьовування затвора. Окуляр забезпечує розглядання зображення на матовій поверхні лінзи з 5-ти кратним збільшенням. Можлива установка змінних об'єктивів з фокусними відстанями від 20 до 1000 мм і приставок для різних спеціальних зйомок. Установка діафрагми ручна.
Штатні однооб'єктивні дзеркальні фотоапарати типу "Київ-19м" зручні в слідчій практиці, тому що з їхньою допомогою можна робити, як зйомку дрібних слідів так зафіксувати місце події. Також можна застосовувати змінні об'єктиви і подовжувальні кільця і при цьому не потрібно додаткових візирних пристроїв і пристроїв для наведення на різкість. В однооб'єктивних дзеркальних фотоапаратах знімальний об'єктив виконує по черзі дві функції:
- при наведенні на різкість він служить об'єктивом видошукача;
- при зйомці – об'єктивом для зйомки.
Зміна функцій відбувається за допомогою повороту дзеркала, що встановлюється при візуванні під кутом 45 градусів по ходу променів об'єктива і піднімається нагору при зйомці. Основні технічні дані, опис вузлів і деталей, їхня робота, даються в посібнику з експлуатації до кожного фотоапарата. Використовуючи в роботі фотоапарат „Київ-19м” необхідно ретельно його вивчити, набути практичних навичок експлуатації, для того, щоб успішно застосовувати в системі судової фотографії.
Одержання оптимального зображення, якісного фотознімка, безпосередньо пов’язано з об'єктивом фотоапарата.
Об'єктив – це система оптичних лінз, зібраних в оптичний блок усередині спеціальної оправи.
Основні характеристики об'єктива:
Основна фокусна відстань – це відстань від оптичного центра об'єктива до точки основного фокуса. Величина постійна, указується на оправі об'єктива. У залежності від величини фокусної відстані, об'єктиви класифікуються на нормальні (штатні), короткофокусні (ширококутні), довгофокусні (телеоб'єктиви);
Кут поля зображення об'єктива – це найбільший кут з вершиною в оптичному центрі об'єктива, при якому всі предмети зображуються в площині кадрового вікна. Ця величина, зв'язана з розміром діагоналі кадру (на який відбувається зйомка даним фотоапаратом) і величиною фокусної відстані.
Нормальні об'єктиви мають приблизно рівну величину головної фокусної відстані і діагоналі кадру. При кадрі „Київ-19 м” розміром 24x36 мм, діагональ кадру приблизно дорівнює 50 мм і кут поля зображення близько 45 градусів. Фотознімок, зроблений цим об'єктивом практично не дає перспективних перекручувань,
Короткофокусні об'єктиви мають фокусну відстань значно меншу відносно діагоналі кадру і кут поля зображення більше 45 градусів. Ці об'єктиви використовуються при зйомці в невеликих приміщеннях, коли необхідно зафіксувати великий обсяг інформації на фотознімку.
Довгофокусні об'єктиви мають фокусну відстань значно більше діагоналі кадру і кут поля зображення менше 45 градусів. Ці об'єктиви використовуються для зйомки віддалених об'єктів. Недоліком їх є те, що при зйомці, як би зближається перспектива зображення і візуально важко визначити на якій відстані по глибині розташовуються об'єкти.
Відносний отвір об'єктива (відносна світлосила) – це здатність об'єктива пропускати через себе визначену кількість світла. У чисельному вираженні, це відношення діаметра вхідного отвору об'єктива до його фокусної відстані. Найбільша величина вказується на оправі об'єктива. Світлосила об'єктива може зменшуватися при використанні діафрагми об'єктива, що закриває його від країв до центру. При цьому глибина різко зображуваного простору збільшується.
Роздільна здатність об'єктива – це його здатність передавати дрібні деталі об'єкта зйомки.
При зйомці по-різному віддалених об'єктів з найкращою різкістю зображується той об'єкт, на який наведено різкість. Однак, практично різкими виходять об'єкти, розташовані трохи далі і ближче від нього, тобто це передня і задня границі, між якими розташований різко зображуваний простір. Тому припустима деяка неточність у наведенні об'єктива на різкість. Відстань на якій об'єктив дає різке зображення називається глибиною різкості об'єктива. Майже усі фотооб'єктиви мають на оправі шкалу глибини різкості, за допомогою якої визначають границі глибини різко зображуваного простору. Щоб одержати найбільшу глибину різко зображуваного простору при зйомці з обраним значенням відносного отвору, наводити об'єктив на різкість необхідно шляхом сполучення символу нескінченності з числом на шкалі глибини різкості, що відповідає заданому значенню діафрагми.
Для фотозйомки в умовах недостатнього денного освітлення або в приміщеннях (особливо у вечірній час) слідчими може використовуватися штатний електронний імпульсний фотоспалах. Вона має наступні технічні дані:
- тривалість імпульсу світла = 1/2000 сек.;
- мінімальний інтервал часу між спалахами—20 сек.; вага—1,6 кг;
- кут розсіювання світла—45 градусів;
- живлення від мережі 220 В, або від двох батарей;
- ведуче число (для плівки чутливістю 65 од. ГОСТ) – 22.
Знаючи ведуче число і відстань від фотоспалаху до об'єкта зйомки, можна визначити число діафрагми об'єктива: для цього необхідно ведуче число розділити на відстань (в метрах)
На освітлювачі фотоспалаху є калькулятор, на якому встановлюється чутливість плівки, а потім, відповідно до дальності до об'єкта, що знімається, визначається діафрагма об'єктива. Фотозйомка провадиться при витримці 1/30 сек.
Характеристика світлочутливих матеріалів.
Промисловість випускає наступні фотоматеріали:
а) фотопапір стандартних форматів;
б) котушкова фотоплівка: шириною 8, 16, 35 і 60 мм. Фотоплівка (фотопапір) складаються з підкладки, на яку нанесені:
- емульсійний шар (галогенід срібла і желатин);
- підшар (желатин з додаванням дубителя);
- протиореольний шар (барвник) і ін. Світлочутливий слон фотоматеріалів характеризується
рядом параметрів:
1) світлочутливість (S)—величина, зворотна кількості освітлення, необхідного для одержання визначеного почорніння шару.
Фотоматеріали по світлочутливості маркіруються в одиницях ДСТУ (державний стандарт), Американські—в одиницях ISO (ASA) (які в основному збігаються з нашими), німецькі у DIN.
Негативні фотоматеріали мають дуже широкий діапазон світлочутливості: від 11 до 350 од. ДСТУ і більше; позитивні фотоплівки – від 0,2 до 2 од. ДСТУ; фототехнічні плівки – від 0,1 до 130 од. ДСТУ.
На фотоматеріалі високої світлочутливості можна робити зйомку при малому освітлені.
2) фотографічна широта (L) – це інтервал експозицій при зйомці й інтервал щільності негативу з яких може бути отримане оптимальне зображення. Чим більшу фотографічну широту мають негативні фотоплівки тим вони якісніші. На практиці цей параметр визначає можливість зробити при зйомці витримку більше або менше нормальної (відповідно одержати при прояві темний або світлий негатив), а при друкуванні (варіюючи витримкою), – одержати оптимальний фотознімок;
3) контрастність (γ) – відношення різниці оптичних щільностей у зображенні деталей на фотознімку. Контрастність фотоматеріалу на практиці означає здатність його передавати чорне, біле зображення і півтони;
4) роздільна здатність (V) – здатність фотоматеріалу передавати дрібні деталі об'єкта зйомки. Роздільна здатність чисельно виражається кількістю штрихів (ліній) на 1 мм зображення спеціальних іспитових таблиць. Фотоматеріал, що має велику роздільну здатність, складається з дрібних зерен галогенного срібла (дрібнозернистий), що має малу роздільну здатність – з більш великих зерен. Перші мають малу світлочутливість, другі – велику;
5) світлочутливість (Sц) – здатність поглинати зі спектра тільки визначену частину випромінювання однієї спектральної зони – це здатність чорно-білого фотографічного матеріалу передавати кольорове зображення в правильній градації чорно-білих тонів. Звичайне галогенне срібло (галогеніди срібла), що є основою фотоемульсії, відчутне лише до короткохвильової частини видимого спектра світла – фіолетової і синьої. Для розширення спектральної чутливості (світлочутливості) чорно-білої фотоемульсії в неї вводять органічні барвники – спектральні сенсибілізатори.
Знання цього питання безпосередньо пов'язано з кольоровою фотографією, тому що на основі звичайної чорно-білої емульсії створюються шари кольорового фотоматеріалу. Фотоемульсії по методу сенсибілізації розділяються:
- несенсибілізовані, – чуттєві до синіх, блакитних, фіолетових променів;
- ортохроматичні і ізоортохроматичні, – чуттєві до зелених, жовтих, жовтогарячих, ясно-червоних;
- ізохроматичні – чуттєві до темно-червоного кольору;
- панхроматичні і ізопанхроматичні, – чуттєві до всіх кольорових променів. Останній вид сенсибілізації найбільш чуттєвий до червоного кольору.
Негативний і позитивний процеси.
Хіміко-технологічний процес виготовлення фотографії складається з двох стадій: негативного і позитивного процесів.
При негативному процесі сховане зображення, що виникло у світлочутливому шарі фотоматеріалу під час зйомки, перетворюється у видиме зображення – негатив, у якому почорніння інвертовані яркостям деталей об'єкта. При негативному процесі експонований світлочутливий матеріал піддається прояву, тобто виборчому відновленню підданих дії світла мікрокристалів галогеніду срібла (галогенного срібла) у зерна металевого срібла, що і утворять негативне (чорне) зображення. Негативний процес включає також:
- фіксування – перетворення в розчині гіпосульфіту незасвічених галогенідів срібла, що залишилися після прояву, у розчинні солі;
- промивання – видалення водою розчинних речовин;
- сушіння – видалення з фотоматеріалу води. Якість отриманого негатива оцінюють по оптичній щільності почорніння, контрастності, зернистості.
Позитивний процес – це сукупність операцій, у результаті яких з негатива одержують позитивне зображення, відношення яркостей якого відповідає відношенню яркостей об'єкта зйомки.[1]
Позитивний процес складається з друку й обробки матеріалу шляхом прояву, закріплення, промивання. При контактному друкуванні позитивний матеріал накладають світлочутливим шаром на емульсійний шар негатива, а при проекційному друкуванні негативне зображення проектують за допомогою збільшувача на поверхню позитивного матеріалу й експонують необхідний час. Якість позитивного зображення залежить від правильності підбору контрастності позитивного фотоматеріалу контрастові негативу. Позитивний матеріал підбирають до негативу, керуючись наступною схемою: контрастний негатив друкують на малоконтрастному (м'якому) фотопапері, малоконтрастний (млявий) негатив – на контрастному фотопапері. Величина витримки при друкуванні сильно впливає на якість позитиву. При недодержані витримки виходить малоконтрастне зображення без деталей у найбільш світлих частинах, а при перетримуванні – дуже щільне зображення з відсутністю деталей у тінях. Витримка при друкуванні визначається щільністю негатива, світлочутливістю фотоматеріалу, силою світла і розмірами збільшення. Тривалість витримки визначається методом проб або за допомогою спеціальних приладів. На практиці кращий результат при фотодруці дає найменша витримка і повний прояв.
Денне світло сприймається нами як білий. У дійсності це складна суміш кольорів – веселка кольорів: червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.
У фізиці під кольором розуміється властивість тіла викликати певне зорове відчуття у відповідності зі спектральним складом відбитого або створеного цим тілом випромінювання.
Різноманіття кольорових тонів і відтінків може бути отримане при змішувані досить обмеженої кількості кольорових випромінювань (або фарб) різного кольору, тону і яскравості. Відповідно до триколірної теорії зору, відчуття будь-яких квітів можна одержати із синіх, зелених і червоних променів, узятих у різних співвідношеннях. При поєднанні попарно проекції основних кольорових променів одержують додаткові кольори: синій і зелений – дає блакитний, синій і червоний – пурпурний, зелений і червоний – жовтий. Таке з'єднання кольорів називається аддитивним. Кольори синій, зелений і червоний одержали найменування основних, а жовтий, пурпурний і голубий – додаткових. При поєднанні всіх основних, променів одержують білий колір, усіх додаткових – чорний. Попарне поєднання додаткових кольорів дає можливість одержати основні кольори.
При оптичному змішанні основного кольору з додатковим виникає сприйняття білого кольору.
Сприйняття різних кольорів можна викликати не тільки аддитивним способом, але і методом вирахування із білого кольору кольорових променів. Цей спосіб називається субтрактивним. Триколірна теорія зорового сприйняття кольору пояснюється наявністю в людському оці трьох видів рецепторів, кожний з яких реагує на випромінювання з довжиною хвилі, що відповідає одному з основних кольорів.
Теорія триколірного відображення складає фізичну основу відомих способів кольорової фотографії. На вирахуванні з білого кольору певної кількості синіх; зелених і червоних променів заснований субтрактивний спосіб кольорової фотографії (на тришарових фотоматеріалах).
Кольоровий фотоматеріал складається з трьох основних світлочутливих шарів. Верхній чутливий до синього, середній до зеленого, нижній до червоного кольору. Між першим і другим знаходиться жовтий фільтровий шар, що поглинає сині промені, не пропускаючи них у зеленочутливий і червоночутливий шари.
Протиореольний шар наноситься на зворотний бік підкладки і не допускає її засвідчування з протилежної від емульсії сторони.
Основою трьох кольорочутливих шарів кольорового фотоматеріалу є галогенне срібло, тобто та фотоемульсія, що застосовується в чорно-білій фотографії. У першому шарі використовується несенсибілізована емульсія, що найбільш чуттєва до синіх променів; у другому – ортохроматична, чуттєва до зелених променів; у третьому – ізопанхроматична – чуттєва до червоних променів. У ці шари вводяться кольорові компоненти, відповідно жовтий, пурпурний і голубий.
У процесі фотозйомки на кольорові фотоматеріали (яка принципово не відрізняється від зйомки на чорно-білі фотоматеріали) у кожному шарі утворюється сховане зображення відповідно до кількості попавшої світлової енергії і її кольору. Кольоровий негативний процес складається в основному з трьох стадій: кольорового прояву, відбілювання і фіксування (може бути додаткове фіксування). Кожна стадія супроводжується промиванням.
Па першому етапі кольорового прояву в кожному шарі (відповідно до кількості поглиненого „світла” і „кольору”), – галогенне срібло (галогенід срібла) переходить у видиме металеве срібло, утворюючи чорно-біле негативне зображення. На другому етапі виявляється кольоровий компонент у додаткових кольорах: відповідно жовта, пурпурна і блакитна. На ділянках, фотоемульсії, куди при фотозйомці не потрапило світло, галогенне срібло залишається недоторканим. Таким чином, у процесі кольорового прояву утвориться зображення, що складається з металевого чорного срібла і барвника (кольорового компонента).
На другій стадії – відбілюванні – окисляється (знищується) металеве срібло зображення (негативне чорно-біле зображення).
На третій – фіксуванні – розчиняється галогенне срібло (що не брало участі у процесі утворення фотонегативу). При остаточному промиванні воно видаляється з фотоемульсії. У результаті, усього процесу, одержують негатив з додатковими кольорами.
Фотохімічний процес при виготовленні кольорової фотографії (позитивний процес) аналогічний негативному, але кольорові компоненти відтворюються в основних кольорах. У результаті на фотографії залишається натуральне кольорове зображення. Одержання оптимального кольорового фотознімка забезпечується при фотозйомці точною експозицією, з урахуванням висвітлення, правильною добіркою фотоматеріалу і суворим дотриманням негативного і позитивного процесу.
Судова фотографія – галузь криміналістичної техніки, яка становить собою систему наукових положень, а також рекомендацій щодо застосування технічних засобів і методів зйомки з метою розслідування з
.
Судова фотографія – це галузь криміналістичної техніки, яка розробляє фотографічні засоби, прийоми і методи виявлення, фіксації і дослідження доказів. Зміст судової фотографії становлять наукові положення і практичні рекомендації щодо використання фотографії в розслідуванні злочинів.[3]
Тому і завдання, що стоять перед судовою фотографією, так само мають спеціальний характер.
Завдання судової фотографії:
1. забезпечувати технічними засобами та практичними прийомами виявлення, фіксацію та дослідження матеріальних джерел доказової інформації;
2. здійснювати об’єктивну фіксацію слідчих дій та їх результатів;
3. вдосконалювати існуючі та розробляти нові технічні засоби збирання фіксації й дослідження доказів;
4. забезпечувати принцип наочності в доказуванні та профілактичній діяльності слідчого органу дізнання, експерта-криміналіста.
Використання фотографічної зйомки в розслідуванні злочинів зумовлено такими чинниками:
1) дає змогу якнайточніше зафіксувати об'єкт, його стан, ознаки;
2) забезпечує швидку фіксацію тих чи інших об'єктів;
3) дає адекватне уявлення про зображений на фотознімку об'єкт; фотографічне зображення має властивість наочності й документальності;
4) існує можливість одержання слабковидимих і невидимих деталей, слідів, ознак.
При проведенні слідчих дій судова фотографія застосовується для того, щоб зафіксувати об'єкти, їхні деталі й обставини, зв'язані з розслідуваною подією.
Результати фотозйомки успішно використовуються при розслідуванні різних видів злочинів, під час провадження різноманітних слідчих дій (огляду місця події, слідчого огляду документів, обшуку, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події та ін.), у експертних дослідженнях, в оперативно-розшуковій діяльності. Фотографічний метод фіксації не порушує стану матеріальних об'єктів або слідів. У деяких випадках фотографічна зйомка може заповнити прогалини в описі фактів у протоколах слідчого огляду, виявити слабовидимі або невидимі деталі чи ознаки об'єкта. Ілюстративність і наочність фотографії дозволяють застосовувати її в попередженні злочинів, у розшуку осіб, які зникли безвісти, та злочинців.
При проведенні експертиз в кримінальних справах, судова фотографія використовується для фіксування загального виду речових доказів, що надійшли на дослідження, для виявлення невидимих і слабовидимих ознак, для одержання зображення досліджуваних об'єктів при їхній ідентифікації, для ілюстрації висновків.
Суб’єктами застосування судової фотографії є:
· слідчий у процесі попередження, розкриття та розслідування злочинів;
· оперативний працівник у ході провадження оперативно-розшукової роботи;
· експерт при проведені експертизи та участі у слідчих діях як спеціаліст;
· представники громадських організацій та окремі особи, які здійснюють свої права з охорони громадського порядку та суспільної безпеки.
Науковою основою судової фотографії безпосередньо є спеціальні науково розроблені й обґрунтовані методи, прийоми, рекомендації. У сучасній літературі використовується термін „криміналістична фотографія”. Тим самим підкреслюється криміналістичний аспект використання цього методу фіксації.
Традиційним залишається найменування „Судова фотографія”, що відбиває кінцевий результат її використання: розгляд, дослідження, оцінку судом фотозображень.
Рекомендації з використання судової фотографії знаходять відображення в Кримінально-процесуальному законі, у криміналістичній тактиці і методиці розслідування окремих видів злочинів.
На підставі вище викладеного можна зробити висновок про предмет судової фотографії: судова фотографія являє собою науково обґрунтовану систему видів, методів і прийомів зйомки, що застосовуються при проведенні слідчих дій, оперативних заходів і криміналістичних експертиз з метою розслідування злочинів і представлення в суд наочного доказового матеріалу.
Система судової фотографії.
Розглянувши історію судової фотографії і визначивши її предмет, можна обґрунтовано вважати що вона складається з двох частин:
Судово-оперативної фотографії (фіксуючої) і судово-експертної фотографії (дослідницької).
Судово-оперативна фотографія являє собою сукупність методів, прийомів і засобів, що застосовуються при провадженні слідчих чи оперативно-розшукових дій для фіксації обстановки, слідів та інших об'єктів. Фіксація в судовій фотографії має на меті точно і повно відобразити об'єкти у тому вигляді та стані, у якому вони спостерігаються на момент фотозйомки. Фотозйомка виступає додатковим засобом фіксації у процесі здійснення слідчої дії. Судово-оперативна фотографія як спосіб фіксації під час розслідування застосовується у поєднанні з оформленням протоколу, схем і планів. Об'єктами судово-оперативної фотозйомки є: місцевість і приміщення, а також їх окремі ділянки, предмети, сліди, трупи, живі особи, окремі дії учасників слідчих дій та їх результати. Судово-оперативну фотозйомку здійснює слідчий, оперативний працівник органу дізнання або спеціаліст за допомогою фотографічної техніки, що входить до фотокомплекту слідчого. Слідчий, як правило, використовує загальновідомі, гласні методи й способи криміналістичної техніки згідно з нормами кримінально-процесуального закону. Орган дізнання застосовує як криміналістичну, так і спеціальну техніку.
Судово-дослідницька фотографія як розділ криміналістичної техніки досліджує методи та засоби природничих і технічних наук і на цій основі розробляє нові засоби й методики або пристосовує вже розроблені для дослідження матеріальних джерел доказової інформації.
Судово-дослідницька фотографія як практична галузь – це сукупність засобів криміналістичної техніки та спеціальних засобів і методів зйомки речових доказів з метою одержання доказової інформації, яку важко одержати шляхом звичайної фотозйомки.[4]
Судово-дослідницька фотографія – це система спеціальних методів, прийомів і засобів, що застосовуються для одержання нових фактів при провадженні судових експертиз. Дослідження з використанням засобів і методів судової фотографії передбачає виявлення слабовидимих або зовсім невидимих за звичайних умов ознак, подібності або різниці між ними. Судово-дослідницьку фотографію іноді називають експертною, через те що її методи і засоби застосовують експерти під час своїх досліджень. Об'єктами судово-дослідницької фотографії є речові докази, які піддаються експертному дослідженню, порівняльні зразки та матеріали, що використовуються під час експертизи. Така фотографія здійснюється за особливих умов освітлення, проведенням зйомки в невидимих променях, зйомкою люмінесценції, посиленням контрастів, із використанням розрізнення кольорів, методом мікрофотографії тощо.[5]
У літературі зустрічається також розподіл судової фотографії на:
- оперативно-розшукову;
- судово-слідчу;
- судово-експертну.
Оперативно-розшукова фотографія, хоча і має свої особливості, але по своєму змісту близька до судово-оперативної. Тому перша система класифікації судової фотографії більш поширена.
Для наступної класифікації судово-оперативної фотографії можна обрати наступні критерії:
1.За об'єктом (видом) зйомки;
2.За способом (методом) зйомки;
3.За призначенням судового знімка (прийоми зйомки).
Прийоми зйомки можна визначити як сукупність правил і рекомендацій, спрямованих на вирішення оперативно- тактичних завдань, про обсяг інформації, що відображається на фотознімку.
Методи судової фотографії – це теж сукупність правил і рекомендацій, але за вибором фототехнічних засобів і способів їхнього застосування відповідно меті зйомки з урахуванням фізичних властивостей об'єктів. (панорамна зйомка, масштабна, сигналетична та ін.).
Види зйомки можна визначити як сукупність методів і прийомів зйомки, стосовно до особливостей криміналістичних об'єктів (зйомка місця події, живих осіб і ін.).
Таким чином, види судово-оперативної фотографії підрозділяються за об'єктами, що попадають під дію слідства, і фіксуються під час проведення слідчих дій.
Методи судово-оперативної фотографії – це практична діяльність при проведенні зйомки слідчих дій, об'єктів і слідів.
Методи судової фотографії – це сукупність способів (правил і рекомендацій) щодо обрання фототехнічних засобів і прийомів їх застосування. Сукупність методів і способів (прийомів) зйомки щодо особливостей криміналістичних об'єктів становлять види зйомки.
Прийоми зйомки – це фіксування на фотознімку визначеного обсягу інформації, для вирішення слідчо-тактичних завдань.
Фотозйомка повинна передувати будь-якому іншому способу фіксації інформації і виконуватися відповідно до криміналістичних рекомендацій. За своєю правовою природою фотознімки належать до документів і можуть бути використані у кримінальному процесі як джерело доказів.
Впізнавальна зйомка при розслідуванні проводиться для фіксації зовнішності живих осіб з метою кримінальної реєстрації, розшуку й упізнання, а також для фіксації при слідчому огляді зовнішності невпізнаних трупів з метою встановлення їхньої особистості. Правила цієї фотозйомки забезпечують найбільше точне і повне фіксування тих ознак зовнішності, які дають можливість впізнати людину або ідентифікувати особистість при експертизі шляхом порівняння фотознімків.
По правилах впізнавальної (сигналетичної) зйомки фотографуються:
· заарештовані та засуджені за вчинення злочинів, для перевірки їх особи на попередньому слідстві, в період судового розгляду та в місцях відбування покарання, а також для розшуку у випадку втечі;
· затримані по підозрі у вчиненні деяких видів злочинів (наприклад, шахрайства) – для обліку цих осіб з метою подальшого пред'явлення фотознімків для впізнання потерпілим;
· затримані за бродяжництво і жебракування – для обліку їх з метою встановлення рецидиву;
· невпізнані трупи – з метою встановлення особи загиблих.
В якості спеціального методу фіксації зовнішності людини сигналетична зйомка була розроблена у 80-х роках минулого сторіччя відомим французьким криміналістом А. Бертильоном і складала поруч з антропометрією (описом розмірних характеристик тіла) та словесним портретом систему реєстрації злочинців-рецидивістів, відому у свій час за назвою „бертильонаж”. Сигналетична зйомка і в наш час широко застосовується криміналістичними установами різних країн.
У порівнянні з іншими фотознімками людини (художніми, аматорськими, для документів, знімками, що засвідчують особу), сигналетичні знімки найбільш повно і точно відтворюють зовнішній вигляд сфотографованої людини. Ця властивість сигналетичних фотографій досягається за рахунок дотримання таких правил і рекомендацій, що ставляться до умов зйомки і виготовлення фотознімків.
При сигналетичній зйомці живих осіб послідовно виготовляються чотири знімки: три погрудних – правий профіль, анфас (спереду) і з поворотом голови праворуч (напівпрофіль), а також знімок анфас у повний зріст (при цьому припускається заміна двох останніх знімків одним зображенням – у повний зріст з поворотом всього тулуба і голови праворуч).
Для одержання найбільш точного відображення рис зовнішності голова особи, що фотографується під час зйомки в анфас і в профіль, повинна займати вертикальне положення. Положення голови слід вважати вертикальним, якщо при зйомці в профіль лінія, що проходить через козелок та зовнішній кут ока, утворює з лінією горизонту, що проходить через козелок кут, рівний 15°; а зйомці анфас – медіальна лінія обличчя вертикальна, зінична – горизонтальна, а козелкова – розташовується на рівні нижніх країв орбіт.
Під час зйомки напівпрофіль голова особи, що фотографується, повинна бути трохи піднята і повернута праворуч таким чином, щоб можна було чітко побачити ліву вушну раковину. Зйомка проводиться з так званої „нормальної точки”. Під „нормальною точкою” зйомки розуміється таке положення фотоапарата, за якого утворюються найменші перспективні викривлення об'єкта. При фотографуванні голови (портретна зйомка) такою „точкою” буде розташування фотоапарата на рівні ока особи, що фотографується, по пояс – на рівні її підборіддя, у повний зріст – на рівні поясу.
Якщо фотоапарат зміщений з „нормальної точки” зйомки, а також з нахилом голови вбік апарата або відхиленні її назад, на зображенні виникають перспективні викривлення рис обличчя, що істотно ускладнює правильне судження про зовнішність сфотографованих і використання знімків з метою впізнання. З тієї ж причини не можна фотографувати і з дуже близької відстані -в такому випадку неминуче порушення пропорцій обличчя (явище ракурсу): частини обличчя, розташовані найближче до апарата, здаються надмірно великими, а найбільш віддалені від апарата – надто малими.
Для кримінальної реєстрації злочинців звичайно, роблять знімок тільки в правий профіль. Якщо ж на лівій стороні особи містяться які-небудь особливості (шрами, дефекти, сліди різних хвороб і ін.), рекомендується зробити знімок і в лівий профіль. При фотографуванні зовнішності невпізнаних трупів доцільно зафіксувати обличчя й у правий, і в лівий профіль, а також у повороту голови. Окремо фотографуються вушні раковини, особливі прикмети на всіх частинах тіла. Бажано зробити знімок трупа цілком в одязі. Іноді такій зйомці передує туалет трупа, здійснюваний судово-медичним експертом. Обличчя повинно бути повністю відкритим, головний убір і окуляри знімаються, волосся не повинні закривати вушну раковину. На знімках з поворотом голови та у повний зріст особа, що фотографується, повинна бути в тому вигляді, в якому вона була затримана (у головному уборі, окулярах і т. п.). Ці зображення призначені в основному для пред'явлення потерпілим і свідкам із метою впізнання, тому на них мають бути зафіксовані такі важливі ознаки, як вигляд і стан верхнього одягу, манера носити головний убір і т. д.
Сигналетична зйомка проводиться з освітленням, що дозволяє найбільш повно виявити рельєф обличчя і його особливості. Звичайно, застосовується комбіноване освітлення, що складається з одного достатньо інтенсивного джерела світла (вікно, софіт) з екраном, із білої тканини або паперу для його відбивання. Джерело розташовують на відстані 1,5-2 м від особи, що фотографується, попереду та ліворуч від нього, дещо вище рівня голови. Більш точно місцезнаходження джерела світла визначається по зображенню особи, що фотографується в профіль. Вирішальним моментом при цьому є правильне висвітлення вушної раковини: на знімку повинні чітко відобразитися всі її особливості.
Екран розташовують праворуч від об'єкта зйомки таким чином, щоб відбиті промені повно висвітлювали затінені частини обличчя. Замість екрана може бути використане інше, менш інтенсивне джерело світла (бажано з фільтром, що розсіює) для того, щоб характер освітленості обличчя при цьому був аналогічний освітленості, одержуваної в умовах описаного варіанта. За такого освітлення фотознімки відображають всі основні ідентифікаційні ознаки голови (обличчя) аж до дрібних зморшок та інших особливостей шкіри. За будь-якого варіанту освітлення зображення не повинне мати великих різко затінених ділянок, що заважають достовірному судженню про прикмети. Під час фотозйомки доцільно використовувати рівне, відносно світле нейтральне поле.
Типова схема освітлення при сигналетичній зйомці: 1 - особа, що фотографується; 2 - джерело світла; 3 - екран; 4 - камера; 5 – фон.
Найкращі результати сигналетичної зйомки досягаються внаслідок фотографування в павільйоні за допомогою спеціального фотоапарата конструкції А. Бертильона. Такий апарат має стаціонарну павільйонну камеру з фокусною відстанню об'єктива 25 см і касетою-мультиплікатором, що дозволяє одержувати на одному негативі 13x18 см весь комплекс зображень людини, що реєструється (профіль, анфас, напівпрофіль та в повен зріст). Апарат облаштований видошукачем з осями-орієнтирами, за якими визначається під час зйомки положення голови особи, що фотографується. Сигналетичну зйомку можна також проводити вітчизняними великоформатними павільйонними камерами моделі ФК – 13x18, а також вузькоплівковими дзеркальними апаратами „Зеніт” і „Київ-19м”. Малоформатні плівкові камери з оптичним видошукачем з цією метою менш зручні, оскільки фотографуючи з невеликих відстаней (це необхідна умова для одержання достатньо великого негативного зображення) потрібно робити поправки на паралакс.
При сигналетичній зйомці застосовується спеціальний (сигналетичний) стілець, що має на сидінні ребро і на спинці штатив-головоутримувач. З їх допомогою під час зйомки фіксується положення особи, що фотографується, а також ускладнюється зміна пози на час експозиції. Крім того, на таких стільцях монтуються масштабна лінійка і касета для набірної алфавітно-цифрової „каси”. Лінійка призначена для визначення масштабу зображення при виготовленні відбитків і для визначення розмірних характеристик тіла сфотографованого – зросту, комплекції і т. п. За допомогою набірної „каси” у профільне зображення вводяться найменування установи, де проводиться реєстрація затриманого, його прізвище, ініціали і рік народження, а також дата фотографування. Для зйомки особи, що реєструється з різноманітних положень, стілець кріпиться до підлоги на поворотному стрижні.
Масштаб зображення. Всі погрудні зображення сигналетичного фотознімку (профіль, анфас, напівпрофіль) прийнято виготовляти в однаковому масштабі, рівному 1/7 натурального розміру. Такий масштаб дозволяє при відносно невеликих розмірах знімка отримувати достатньо велике зображення, на якому чітко передаються навіть дрібні ідентифікаційні ознаки зовнішності сфотографованої людини. Знімаючи павільйонними камерами зображення в 1/7 натури одержують безпосередньо на негативі за рахунок віддалення фотоапарата від особи, що фотографується, на дистанцію, рівну 8 фокусним відстаням застосовуваного об'єктива. Наприклад, при зйомці об'єктивом із Р - 25 см апарат варто розташовувати на відстані 2 м від суб'єкта, що фотографується (25x8 = 200 см), а об'єктивом із Р = 21 - у 168 см від нього (21x8 = 168 см). Наведення на різкість проводиться по зовнішньому куту ока (знімок у профіль). Зйомка здійснюється з діафрагмою 1:8 або 1:11. З таких негативів відбитки виготовляються контактним способом.
При зйомці малоформатними апаратами негативне зображення виявляється меншим, ніж необхідно. Тому масштаб, рівний 1/7 натурального розміру, одержують у процесі проекційного друку, використовуючи звичайно лінійку сигналетичного стільця. З огляду на те, що відстань між зіницями (база зору) в дорослої людини практично постійна і дорівнює приблизно 65 мм, зображення в 1/7 натурального розміру (або наближене до цього) можна отримати і без введення в знімок масштабу. Для цього достатньо, щоб на відбитку анфас ця відстань дорівнювала 1 см.
Негативи сигналетичних знімків при зйомці великоформатними камерами доцільно виготовляти не на склі, а на плівці („Панхром” або „Ізохром”), щоб їх можна було зберігати в справах. Наявність негатива дозволить отримати при розмноженні високоякісні знімки, не удаючись до репродукції. Необхідність у розмноженні сигналетичних знімків може виникнути, наприклад, у випадку втечі злочинця з місця утримання і проведенні його розшуку.
Обробляють негативи вирівнюючим дрібнозернистим проявником Д-76 або А-12, суворо дотримуючи температурного режиму і часу проявки. Відбитки виготовляються на нормальному (№ 2 або 3) глянцевому папері („Уні-бром”). За цих умов зображення правильно передає градацію тонів знятого об'єкту, зберігаючи всі напівтони. На таких фотознімках чітко проглядаються всі найважливіші впізнавальні ознаки сфотографованих осіб. Використання більш контрастного фотопаперу (№ 4 і більших номерів) призводить до появи різких меж між світлом та тінню, зникненню півтонів, виникненню надмірно затінених ділянок. Внаслідок цього окремі прикмети видаються викривленими або ж не проглядаються зовсім.
Щоб уникнути знищення або зміни ідентифікаційних ознак сигналетичні знімки не ретушують.
Правила сигналетичної зйомки поширюються і на фотографічну фіксацію зовнішності загиблих, у випадках виявлення невпізнаних трупів (маються на увазі трупи зі збереженими зовнішніми покривами обличчя). Така зйомка проводиться, як правило, у моргах. При фотографуванні трупа нерідко практикується виготовлення не трьох, а п'яти зображень голови – анфас, правий і лівий профілі, а також із поворотом голови праворуч і ліворуч. Спотворене обличчя трупа попередньо відновлюють і провадять його „туалет”. Відновлення обличчя полягає в накладенні швів на рани, а „туалет” – у припудрені шкіри, підфарбуванні губ та ін. Обличчя трупа повинно бути сфотографоване до відновлення і „туалету”, та після цього.[6]
У випадках, коли м'які тканини обличчя збереглися, але цілісність або звичайний вигляд їх порушені і робити висновок про прикмети покійного неможливо, вдаються до реставрації зовнішніх покривів обличчя для надання трупу „прижиттєвого вигляду”. Окремо фотографуються вушні раковини, особливі прикмети на всіх частинах тіла. Особливі прикмети зовнішньої анатомії загиблого та його одягу фотографують масштабним способом. Крім того, труп фотографують в одязі й оголеним.
Трупи можна сфотографувати на столі, повертаючи голову відповідно для зйомки у фас і в профіль підтримуючи її підставками.
Висновок
Наочно-образна фіксація кримінального процесу, окремих його моментів і результатів слідчих дій, оперативно-розшукових заходів і експертно-криміналістичних досліджень має важливе значення в справі посвідчення доказової, оперативно-розшукової й експертної інформації, отриманої при криміналістичній діяльності. Найбільш розповсюджені засоби і методи такої фіксації відносяться до сфери криміналістичної фотозйомки. Відповідно комплекс зазначених засобів і методів формує такі однорідні розділи криміналістичної техніки, як криміналістична фотографія.
Криміналістична фотографія базується на використанні засобів і методів загального і спеціального видів фотозйомки, науково узагальнених даних їхнього використання в криміналістичних цілях, а також результатах відповідних криміналістичних досліджень. Як розділ криміналістичної техніки, вона являє собою систему науково розроблених методів і засобів фотозйомки при різних видах криміналістичної діяльності, зв'язаних з розкриттям і розслідуванням злочинів.
При цьому до фотографічних засобів відносять усю сучасну знімальну і проекційну апаратуру, спеціальні пристосування для фотозйомки, створені криміналістами фотоматеріали і хімічні реактиви для їхньої обробки.
Криміналістична фотозйомка служить одним з ефективних засобів і методів наочної фіксації всієї або часткової обстановки, у якій проводяться окремі слідчі дії, оперативно-розшукові заходи, а іноді й експертні дослідження, фіксації ходу їхнього проведення і результатів. Вона є надійним засобом і методом наочного фіксування слідів злочину, окремих предметів і інших матеріальних об'єктів, що мають значення для справи, а також дослідження деяких речових доказів і тим самим сприяє вирішенню завдання об'єктивізації доказування.
Використані джерела:
1. Балашов Н.М. „Криминалистическая техника” учебник Арлитинформ, 2002
2. Біленчук П. Д., Гель А. П., Салтевський М. В., Семаков Г. С. Криміналістична техніка – Київ, 2001
3. Біленчук П. Д., Головач В. В., Салтевський М. В. Криміналістика – Київ, 1997
4. Гик С. Криміналістика. – Регенсбург, 1948
5. Криміналістика /за ред П. Д. Біленчука Київ, 2001
6. Радянська криміналістика / за ред В. П. Колмакова Київ 1973
7. Салтевський М. В. Криміналістика – Харків, 1999
8. Специализированый курс криминалистики /Под ред М. В. Салтевского Киев, 1987
9. Шепітько В. Ю „Криміналістика” ІнЮре Київ, 2004
10. Яблоков Н. П. „Криминалистика” 2003
[1]
Н. М. Балашов ”Криминалистическая техника” учебник Арлитинформ 2002 г.
[2]
П. Д. Біленчук, В. К. Лисиченко, Н. І. Клименко „Криміналістика” К.: Атіка, 2001
[3]
В.Ю. Шепітько „Криміналістика” К.: ІнЮре, 2004р.
[4]
П. Д. Біленчук, В. К. Лисиченко, Н. І. Клименко „Криміналістика” К.: Атіка, 2001
[5]
В.Ю. Шепітько „Криміналістика” К.: ІнЮре, 2004р.
[6]
В.Ю. Шепітько „Криміналістика” К.: ІнЮре, 2004р.