Національна політика СРСР в роки перебудови

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ
І НАУКИ УКРАЇНИ

 

РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

Кафедра всесвітньої історії

Shura19@yandex.ru

Курсова робота

на тему:

Національна
політика СРСР в роки перебудови

Виконала:

студентка -го курсу,

групи , історико-

соціологічного факультету

 

 

Науковий керівник:

 

РІВНЕ
- 2004

ЗМІСТ

Стор.

Вступ.................................................................................................................... 
3

1. Передумови перебудови........................................................................... 
5

1.1.    
Початок
перебудови: відсутність передумов для

                    
розвитку
демократії.......................................................................
5

1.2. Цілі і задачі перебудови
..................................................................  8

2. Перебудова
та викликані нею зміни.................................................... 10

2.1. Реформа
державного апарату в період перебудови..................... 10

2.2. Зміни в
законодавстві
............................................................................ 15

2.3.
Формування нової зовнішньополітичної доктрини СРСР....... 20

2.4.
Соціально-економічна і політична ситуація в

       
період перебудови...................................................................................
25

3. Наслідки
перебудови.................................................................................
36

3.1.
Завершення перебудови.........................................................................
36

3.2. Підсумки
перебудови………………………………………………….. 37

Висновки
……………………………………………………………………… 40

Література
…………………………………………………………………….. 42

Вступ

У 1982 р. пішов
з життя Л.І.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом
п’ятнадцяти років,  за винятком розстрілів і масових тортур, практично все
лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було
відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами
суспільного життя.  Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим
більше, в пресі ніяких дій, які не були би узгоджені з керівництвом. Ініціатива
дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Новий
генеральний секретар, який прийшов після Л.І.Брежнєва, Ю. В. Андропов, прагнув
“затягнути гайки” і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не до
демократизації життя, а до впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду
соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни,
були і дуже непопулярні, наприклад, було  дано команду зупиняти людей на
вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі.

Наступний
генеральний секретар ЦК КПРС К.У. Черненко повернув країну назад, на рейки
застою, до брежнєвських часів. Знову і партію, і пресу охопила апатія, а
економіка й соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Врешті в квітні
1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий генеральний секретар
ЦК КПРС  М. Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в
історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в
цілому всього світу. На квітневому пленумі так звані реформаційні сили партії
провели в генсеки свою кандидатуру першого секретаря Ставропольського обкому,
реформатора, який вже мав певний авторитет за кордоном (ще як член політбюро ЦК
КПРС, він побував в Англії і тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Тетчер
дала йому дуже високу оцінку як гнучкому політичному і державному діячеві).

В лютому-березні
1986 р. пройшов ХХVII з¢їзд КПРС. Вперше, на відміну
від попередніх з’їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну
доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична
система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено
на проблемі “відірваності слова від справи”.

XXVII з’їзд 
КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людей. По суті,  було
поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та демократії. І
експеримент, на подив його організаторів, дав негативну відповідь:
командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР, протилежний демократії,
несумісний з нею, - і таким чином довів перевагу демократії.

Почалися процеси,
які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися 
застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак
перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний
курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних
пленумах і затверджено у новій редакції програми партії (програми побудови
комунізму, прийнятої ще в хрущовські часи). Це сталося на ХХVІІ з’їзді
КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на ХІХ Всесоюзній партійній
конференції.

Метою бурхливих
перемін у соціально-економічній та політичній сферах життя було визнано
вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового
господарства, повністю звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було
проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й
проголошено переважно економічні методи управління господарством - а згодом
навіть визнано необхідність переходу до соціально орієнтованих ринкових
відносин, що по суті вже означало скасування планового принципу розвитку
промисловості й сільського господарства.

В соціальній
сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на
освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після
пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до усвідомлення їх першочергового
значення, до практичного переорієнтування економіки на вирішення її потреб.

У політиці -
взято курс на пробудження від апатії та байдужості, на різку політизацію
народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії
КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення
багатопартійності. Певне здивування при цьому викликало те, як старі, ще
сталінського гарту газети пишалися тим, що саме партія проголосила курс на оновлення
життя в країні, та ставали на чолі цього дозволеного та узгодженого прогресу.

1. Передумови перебудови.

Квітень 1985 року поклав початок повільним, обережним реформам,
спрямованим на часткове відновлення існуючої системи. Зміни, що відбувалися протягом
приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, що склалася в
Росії наприкінці 50-х років минулого століття. Сто тридцять років тому потреба
в частковій модернізації режиму була усвідомлена в результаті поразки в
Кримській війні, що продемонструвала усьому світу, як далеко відстала Російська
імперія від інших європейських держав за час, що пройшов після тріумфальної
перемоги її над наполеонівською Францією. Тепер же причиною “ремонту, що
почався,” стало відставання від США в гонці космічних озброєнь: нездатність у
силу економічних причин дати відповідь на програму “зоряних війн” переконала
правлячі кола СРСР у тому, що змагання в сфері високих технологій уже майже
програно (про близькість економічної кризи говорить хоча б такий факт: з 1971
по 1985 р. у наявності була негативна динаміка росту по найважливіших
економічних показниках.

Мова йшла зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком
влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових -
насамперед міжнародних - умов.

Навпроти, у первісному проекті перебудови в главу кута ставилася
технологія, а не людина - їй приділялася незрозуміла роль “людського фактора”.

1.1. Початок перебудови:
відсутність передумов для розвитку демократії.

У 1985 році СРСР
являв собою типовий приклад панування тоталітарного режиму в рамках
соціалістичної системи. Природно, що в такій обстановці не могли скластися
передумови, необхідні і достатні для переходу до демократії.

У західній
політології прийнято розрізняти економічні, політичні і культурно-психологічні
передумови, що сприяють становленню ефективної демократії. До економічних
передумов можна віднести високий рівень індустріалізації і певний рівень
добробуту населення. Відповідно до теорії політолога Лернера, високий рівень
економічного розвитку, досягнутий у ході попередньої політичної епохи, є
первинною умовою стабільної демократії і всебічної модернізації суспільства.
Перефразувавши Лернера, можна сказати, що чим нижче рівень економічного
добробуту має країна, тим менше в неї шансів для демократизації.

У СРСР були
відсутні соціально-економічна основа і відповідні передумови демократії – не
було ринку, середнього класу, достатнього економічного розвитку.

До політичних
передумов демократії західні політологи  відносять визнання всіма політичними
суб'єктами “правил демократичної гри”, під якими розуміються: визнання
політичною елітою й основною масою громадян країни демократичних принципів
устрою держави (наприклад, принцип поділу влади в державі, багатопартійність,
воля ЗМІ і. т.д.), визнання політичної опозиції, активна участь громадян у
політичному житті країни.[10;144]

Тоталітарна
політична культура громадян, що ґрунтувалася на принципах колективізму,
визначеності, єдності й однаковості, перешкоджала виникненню продемократичних
чи хоча б антитоталітарних поглядів. Для успіхів процесів демократизації в СРСР
необхідно було поступово змінювати, трансформувати політичну культуру
соціалізму, що з погляду світової політології не підходила для демократії,
точно так само що як існувала економічна культура, теорія і практика соціалізму
не підходили для ліберальної економіки.

Перебудова –
комплекс реформ, що були ініційовані і перетворені в життя “зверху”.

Розглянемо більш
докладно основні складові переходу до демократії з погляду західних
політологів.

Перша стадія –
лібералізація, відповідно до поглядів західних теоретиків, являє собою процес
інституціоналізації основних громадянських воль без радикальної зміни владного
апарату, тобто свого роду контрольоване відкриття нового політичного простору,
що має ціль поставити під сумнів легітимність і стабільність попереднього
політичного режиму. Легітимність колишнього режиму звичайно зменшується
внаслідок його дискредитації реформаторами і демонстрації ними переваг нового,
демократичного режиму.

Широка політична
участь громадян, розширення громадянських прав і воль теоретично повинні вести
до появи в суспільстві альтернативних думок і настроїв. Основним критерієм
лібералізації, звичайно, вважається поява конфліктів інтересів, що, з одного
боку, є необхідною передумовою демократії, а з іншого боку – одночасно підриває
стабільність попереднього режиму.

На другій стадії
конфлікт між прихильниками старого режиму й опозицією може мати два варіанти
завершення. Або це демонтаж колишньої системи внаслідок мирного дозволу
конфлікту інтересів між режимом і опозицією, або розпад системи у випадку
небажання позначених сторін прийти до компромісу.

Для остаточного
демонтажу системи необхідно, щоб протистояння опозиційних сил завершилося
добровільним прийняттям усіма сторонами демократичних норм і цінностей.

Третьою стадією
розвитку моделі є власне демократизація, що являє собою конституційне
оформлення демократії. Основним критерієм досягнення певного рівня
демократизації суспільства в даній моделі служать демократичні вибори, при
проведенні яких жодна зі сторін не може цілком їх контролювати і гарантувати
результат у свою користь. Конституційне оформлення демократичних інститутів за
цією схемою здійснюється шляхом прийняття спеціальних нормативних актів.

Остання четверта
стадія характеризується засвоєнням нових норм і цінностей громадянами країни.

У чому ж помилка
горбачовської демократизації?  У 1985 році демократизація системи випереджала
ріст потреб громадян СРСР у цій демократії.                

1.2. Цілі і задачі перебудови

Керівництво
країни на чолі з Горбачовим поставило перед собою ціль вивести суспільство з
колишнього, застійного стану і повести країну до демократії, що своєрідно
розуміється. У заявах керівництва того часу можна виявити три потенційно
необхідних для здійснення реформи компонента: аналітичний, що містив критику
існуючої системи (гасло гласності), перспективний, пояснюючий те, що повинно
бути зроблене (гасло перебудови)  і тактичний пояснюючий механізми досягнення
мети (на різних етапах цю роль грали гасла “прискорення”, “нового мислення” і
“демократизації”).[1;94] Перебудова
мала своєю урочисто проголошеною метою не трансформацію системи, а перехід до
нового, гуманного соціалізму. Усебічна ж демократизація повинна була торкнутися
тільки нижчих ешелонів влади. Процеси, що почалися, були спрямовані лише на
часткову видозміну колишньої політичної системи  і на збереження позицій КПРС
при пануванні трохи модернізованої соціалістичної ідеології.

Перші
реформи. Причини кризи в економіці, що наступили, треба
шукати у виродливій структурі народного господарства країни і відсутності
серйозних стимулів до праці. Усе це варто помножити на серйозні помилки в
управлінні, допущені на початку перебудови.

Спочатку, на XVII З'їзді КПРС питання ставилося правильно: повернути
виробництво обличчям до споживача й активізувати людський фактор. Але як
домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод - метод
проб і помилок.[4;47]

Спочатку було “прискорення” - наївна спроба за допомогою ідеологічних
заклинань і призовів до “кожного на своєму робочому місці” змусити проржавілий
господарський механізм крутитися швидше. Але одними домовленостями було не
обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома
частина основних виробничих фондів. І уряд затіяв малу індустріалізацію - для
того, щоб в остаточному підсумку модернізувати відсталу легку промисловість.
Усе це, однак, закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні
держкапіталовкладення в базові галузі безвісти розчинилися в загальному бедламі
- нового обладнання, матеріалів, технологій легка промисловість так і не
дочекалася.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і кинули валютні кошти на закупівлю
техніки за рубежем. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і
залишилася на складах і під відкритим небом - недостача виробничих площ. А те,
що удалося зрештою змонтувати, то і справа давала відмовлення. Цілі потокові
лінії простоювали через неправильну експлуатацію, відсутності запчастин,
низької якості сировини.

Нарешті зрозуміли, що при відсутності стимулів у виробників нічого в
економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову
самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольної витрати
державних засобів і призвела до здуття цін, скороченню обсягів виробництва і
різкому рості грошової маси в наявному обігу.

Ріст заробітків при цьому ніяк не вплинув на вихід кінцевої споживчої
продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але і
всім іншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те основ зіграло з нею
поганий жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі і на місцях розробляли
незліченні соціальні програми, накачували в економіку інфляційні гроші. Зрештою
роздутий платоспроможний попит початків потихеньку роздавлювати і торгівлю, і
споживчий сектор промисловості.

Втрати народного господарства від реформ Горбачова зростали.  Другий
подих до соціалізму так і не прийшло - почалася агонія...

2. Перебудова та викликані
нею зміни.

2.1. Реформа державного
апарату в період перебудови.

Зміни, що
відбувалися в країні, основним змістом котрих була демократизація суспільного
життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму, а також послаблення
влади КПРС — стрижня адміністративно-командної системи управління, обумови­ли
необхідність реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця
робота почала розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним
кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III з'їздом
народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева Президентом СРСР.
М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу
з'їзду народних депутатів СРСР.[2;114] Запроваджен­ня інституту
президентства в країні було логічним втіленням у практику державного
будівництва теорії розподілу влади, що пе­редбачало функціонування трьох
самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

26 грудня 1990
p. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон "Про зміни і доповнення
Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи
державного управління", значне місце в якому відводилося правовому
регулюванню організації та діяльності уряду СРСР. Замість Ради Міністрів СРСР
уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів СРСР. В оновленій ст. 128 Консти­туції
СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР є виконавчо-ро­зпорядчим органом
Союзу РСР і підлеглий президенту СРСР. Док­ладно організація і діяльність уряду
СРСР регламентувалися Законом СРСР від 20 березня 1991 p. "Про Кабінет
Міністрів СРСР". Реконструювання уряду СРСР означало логічне продовження
конс­титуційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління в країні
здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи державного управління
Союзу РСР. Перелік названих союзних орга­нів наводився в Законі СРСР від 1
квітня 1991 p.[14;221]

У період, що
розглядається, була піддана реформуванню й судова система. 13 листопада 1989 p.
Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства СРСР і союзних республік
про судоус­трій. Підвищити роль суду були покликані й інші правові акти. Так,
20 червня 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про статус суддів в
СРСР", а в грудні 1989 p. ухвалила низку правових актів про судову
систему, зокрема Закон СРСР "Про відповідальність за неповагу до
суду", постанови "Про затвердження Положення про кваліфікаційні
колегії суддів судів Союзу РСР", "Про затвердження Положення про
кваліфікаційну атестацію суддів", "Про затверд­ження Положення про
дисциплінарну відповідальність суддів, від­кликання і дострокове звільнення
суддів та народних засідателів судів Союзу РСР".[4;118]

В процесі
конституційних нововведень у роки "перебудови" було зроблено спробу
створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет конституційного
нагляду СРСР, органі­зація і діяльність якого були врегульовані Законом про
Конститу­ційний нагляд в СРСР, ухваленим з'їздом народних депутатів СРСР У
грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного органу виявилась малоефективною.
Комітет був квазісудовим органом і являв собою додаток до з'їзду народних
депутатів СРСР. Громадяни були поз­бавлені можливості звертатися до нього з
конкретних питань.

На союзному
рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу організації місцевої
влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про загальні засади
місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР". Згідно з
постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в дію зазначеного Закону
вважа­лися такими, що втратили силу, закони про основні права і обо­в'язки усіх
ланок місцевих Рад народних депутатів. У той же час Верховним Радам союзних
республік пропонувалось забезпечити розроблення і прийняття законодавчих актів,
які б регулювали місцеве самоврядування республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990
p. містив основну ідею — перевести місцеві Ради з режиму єдиного державного
керівництва в режим місцевого самоврядуван­ня — і закріплював становище
місцевих Рад як повноправних господарів на своїй території.

В руслі
зазначених напрямків реформування союзної держав­ності здійснювалось і
реконструювання державного апарату УРСР.

Помітною подією
в державно-правовому житті УРСР було прий­няття Верховною Радою республіки 27
жовтня 1989 p. Закону "Про зміни і доповнення Конституції (Основного
Закону) Української РСР". У преамбулі цього Закону зазначалося, що зміни
до Конс­титуції УРСР вносяться з метою розвитку демократії, самоврядуван­ня
народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад народних
депутатів, органів правосуддя та відповідно до Закону СРСР "Про зміни і
доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР". Прийняття Закону від 27
жовтня 1989 p. означало певне зрушення у бік розвитку представницької
демократії в Україні. Це було пов'язано у першу чергу з демократизацією
виборчої системи. Закон, зокрема, забезпечував перехід до реальної, а не тільки
прого­лошеної альтернативності висування кандидатів у депутати. Істотні зміни
було внесено в розділ 12 Конституції УРСР, що регламентував організацію і
діяльність Верховної Ради республіки. Чіткіше визнача­лась компетенція
Верховної Ради, предмети виключного відання цього вищого органу влади УРСР.
Значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набуває
рангу найвищої посадової особи республіки і представляв УРСР у країні та в
міжнародних відносинах. Конституція УРСР у редакції Закону від 27 жовтня 1989
p. передбачала функціонування в республіці Комітету конституційного нагляду
УРСР, який обирався Верховною Радою строком на 10 років. Істотні зміни були
внесені також в розділ 18 Конституції УРСР "Суд і арбітраж".
Наприклад, змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів.
Обирали їх обла­сні Ради народних депутатів. Судді усіх судів обиралися строком
на 10 років. В розвиток демократичних начал виборчої системи, Вер­ховна Рада
республіки 27 жовтня 1989 p. прийняла закони "Про вибори народних
депутатів Української РСР" та "Про вибори депу­татів місцевих Рад
народних депутатів Української РСР".[14;315]

Демократизація
виборчої системи дала позитивні результати. У березні 1990 p. на виборах до
Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів національно-демократичні
сили одержали пере­конливу перемогу. Так, на виборах до Верховної Ради вони
завою­вали в умовах жорсткого пресингу з боку владних структур 27% депутатських
мандатів. У парламенті республіки була сформована опозиція в особі Народної
Ради, до складу якої увійшло 125 депу­татів. Між ними і партапаратною більшістю
депутатів ("група 239") розгорнулася запекла політична боротьба.[3;7]
Уперше за багато років свого існування Верховна Рада почала працювати в
парламентсько­му режимі, тобто сесії продовжувалися по кілька місяців. Порядок
їх роботи визначався Тимчасовим регламентом засідань Верховної Ради Української
РСР дванадцятого скликання, затвердженим Ве­рховною Радою УРСР 22 травня 1990
p.

Новий поштовх
справі удосконалення державного апарату УРСР дало прийняття Декларації про
державний суверенітет України. 24 жовтня 1990 p. Верховна Рада прийняла Закон
"Про зміни і допов­нення Конституції (Основного Закону) Української
РСР". Вони стосувалися в першу чергу розділу "Політична
система". Було змінено статтю Конституції про принцип демократичного
централізму. У новій редакції зазначалося, що організація і діяльність держави
ґрунтуються на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвіт­ності
їх народові, відповідальності кожної державної та службової особи за доручену
справу, обов'язковості рішень вищестоящих орга­нів для нижчестоящих відповідно
до їх компетенції. Цим же Законом було виключено ст. 6 Конституції про керівну
і спрямовуючу роль КЛРС у суспільному та державному житті і надано право
політичним партіям, громадським організаціям і рухам через своїх представників,
обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у розробці і
здійсненні політики в управлінні державними і суспільними справами. Таким
чином, були підірвані засади монопольного пану­вання компартії в державі як
вирішального чинника функціонування командно-адміністративної системи
управління.

Зміни і
доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про розмежування повноважень
між представницькими, виконавчими та судовими органами. Істотні зміни було
внесено до розділів 18 ("Суд і арбітраж") та 19
("Прокуратура"). Судова і прокурорська системи України фактично
виводилися із підпорядкування союз­ним структурам. Так, в ст. 149 Конституції
зазначалося, що "най­вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю
судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР", а в
ст. 163 — що "Генеральний прокурор Української РСР призначається Верховною
Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний".
Встановлювалося, що організація й порядок діяльності судів і органів
Прокуратури УРСР визначаю­ться виключно законами УРСР.[12;9] Передбачалося також створення в
Україні дуже важливого органу — Конституційного Суду.

20 грудня 1990
p. був прийнятий закон України "Про міліцію". Згідно з ним основними
завданнями міліції оголошувалися: забез­печення особистої безпеки громадян,
захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх
припинен­ня; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх скоїли;

забезпечення
безпеки дорожнього руху; захист власності від зло­чинних посягань; виконання
кримінальних покарань і адміністра­тивних стягнень; участь у наданні соціальної
та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним
орга­нам, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладе­них на них
законом обов'язків.

Робота по
удосконаленню держапарату України тривала й у 1991 р. Так, Законом від 21
травня 1991 p. були змінені і доповнені статті Конституції про структуру вищої
виконавчої влади республі­ки. Посада голови Ради Міністрів замінялась посадою
прем'єр-міністра, Рада Міністрів стала називатися Кабінетом Міністрів — урядом
України — найвищим органом державного управління рес­публіки. 13 травня 1991 p.
був прийнятий Закон "Про перелік міністерств та інших центральних органів
державного управління Української РСР". Значною подією стало запровадження
в Україні поста Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5
липня 1991 p. такі закони: "Про заснування поста Президента Української
РСР і внесення змін і доповнень до Конс­титуції (Основного Закону) Української
РСР", "Про Президента Української РСР", "Про вибори
Президента Української РСР". Вибори Президента України призначалися на 1
грудня 1991p.[10;198] Таким чином, запровадження
поста Президента УРСР було новим кроком по створенню в республіці державного
апарату, побудова­ного на принципах розподілу влади.

У період, що
розглядається, значні за обсягом та змістом зміни і доповнення до Конституції
були внесені Верховною Радою Укра­їни Законом від 19 липня 1991 p., викликані
створенням Кримської Автономної республіки, необхідністю визначення її конституцій­ного
статусу. В свою чергу це викликало зміни статей Конституції про
адміністративно-територіальний устрій, систему і компетенцію державних органів.

Істотним змінам
було піддано законодавство УРСР про місцеві Ради. Це було пов'язано з
прийняттям 7 грудня 1990 p. Закону УРСР "Про місцеві Ради народних
депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Він визначив засади
місцевого само­врядування — основи демократичного устрою влади в республіці,
правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів терито­ріального
громадського самоврядування, а також форми безпосе­редньої демократії. У
преамбулі Закону підкреслювалося, що цей правовий акт є основою реалізації
державної влади і місцевого самоврядування, утвердження повноти народовладдя на
відповід­них адміністративних територіях. З введенням в дію зазначеного Закону
втрачало чинність законодавство про обласні, районні, мі­ські, районні в місті,
селищні, сільські Ради народних депутатів УРСР .

Ось такі основні
зміни в державному апараті України сталися в умовах реформування політичної
системи країни. Новий етап реформи держапарату республіки розпочався уже у
другій половині 1991 p., коли Україна набула статусу незалежної держави.

 

2.2. Зміни в законодавстві в
період перебудови.

На початок 1985
р. в Україні діяло розгалужене як союзне, так і повністю відповідне йому
республіканське законодавство. Воно було покликане забезпечити функціонування
командно-адмініст­ративної системи управління і планової економіки. У роки
"пере­будови" здійснюється реформування законодавства. У діючі зако­ни,
інші правові акти вносяться численні зміни і доповнення. Крім того, приймаються
нові законодавчі акти. Практично не було жод­ної галузі права, де б не сталися
часом істотні зміни. Усе це було обумовлено процесами, які відбувалися у
суспільстві.

Особливо
активний процес оновлення законодавства спосте­рігався в галузях права, які
регулювали економічні відносини. Так, було прийнято низку правових актів,
покликаних забезпечити пе­рехід економіки СРСР на систему ринкових відносин.

Зміна
економічного фундаменту суспільства, пов'язана з пере­ходом до багатоукладної
економіки, викликала посилення значення цивільного права як основного
регулятора ринкових відносин, що формувалися. Головними актами, які регулювали
цивільно-правові відносини в Україні у період, що розглядається, були Основи
цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік від 8 грудня 1961 p. та
Цивільний кодекс УРСР 1964 p., куди вносилися зміни і доповнення. Проте поряд
із зазначеними актами були прийняті й нові закони, які вносили істотні зміни в
цивільне право. Це перш за все закони СРСР від 4 червня 1990 р. "Про
підприємс­тва в СРСР", від 26 травня 1988 p. "Про кооперацію в
СРСР", від 6 березня 1990 p. "Про власність в СРСР", Основи
законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 p.
та ін. В УРСР новими важливими актами в галузі цивільного права стали закони
від 17 лютого 1991 р. "Про власність" і від 27 березня 1991 р.
"Про підприємства в Україні".[14;156]

У травні 1991 p.
були прийняті нові Основи цивільного зако­нодавства Союзу РСР і союзних
республік, які набрали чинності 1 січня 1992 p. Вони являли собою серйозний,
глибоко продума­ний, працездатний закон ринкового типу.

До законодавства
в галузі цивільного права тісно примикали правові акти, покликані створити
сприятливі умови для підприєм­ницької діяльності. Одним з них був Закон СРСР
від 2 квітня 1991 p. "Про загальні засади підприємництва громадян в
СРСР", яким, зокрема, регламентувалися права і відповідальність суб'єктів
підприємницької діяльності. В Законі підкреслювалося, що він спрямований на
створення умов для широкого виявлення господар­ської ініціативи і
заповзятливості громадян на підставі реалізації принципу рівності усіх форм
власності, свободи розпорядження майном і вибору сфер діяльності. На
забезпечення ефективного функціонування економіки в умовах ринкових відносин
були спря­мовані Основи законодавства про інвестиційну діяльність від 10 грудня
1990 p., а також Закон СРСР від 11 грудня 1990 р. "Про банки і банківську
діяльність", який передбачав можливість існу­вання поряд з державними й
комерційних банків.[14;157]

В Україні союзне
законодавство про підприємницьку діяль­ність було продубльовано в законах УРСР
від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" і від 18 вересня 1991 р.
"Про інвестиційну діяль­ність".

Одним з
найважливіших правових актів, покликаних регулю­вати економічні відносини, були
Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990
p. Вони мали регулювати земельні відносини і створювати умови для раціональ­ного
використання та охорони земель, відтворення родючості ґрунтів, збереження і
поліпшення природного середовища, розвитку усіх форм господарювання.

Перехід до
ринкової моделі розвитку економіки був неможли­вим без кардинального
реформування трудового законодавства. Перші кроки у цьому напрямку були
зроблені на початку 1988 p., коли розпочався перехід практично усіх підприємств
на повний госпрозрахунок і самофінансування. З цього часу був встановлений
новий порядок розробки й укладення колективних договорів. Ос­новною його
особливістю є деяка демократизація усієї колдоговір­ної роботи.

З метою
забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство розширило жінкам
пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав. Це було закріплено,
зокрема, в Законі СРСР від 22 травня 1990 р. "Про внесення змін і
доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються жінок, сім'ї та
дитинства" і постанові Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1990 p. "Про
деякі заходи щодо поліпшення становища жінок".

Питання трудових
відносин регулювалися і в таких законах СРСР, як "Про власність в
СРСР", "Про підприємства в СРСР", Основи законодавства Союзу РСР
і союзних республік про оренду. Наприклад, в ст. 62 Закону "Про власність
в СРСР" закріплялося, що громадянину належить виключне право розпорядження
своїми здібностями до праці.[14;157]

У трудовому
законодавстві були й інші зміни прогресивного характеру. Так, тривалість
випробування при прийомі на роботу стала визначатися за погодженням сторін
трудового договору, були скасовані нерозумні обмеження роботи за сумісництвом,
краще стимулювалося суміщення професій і посад тощо.

Кардинальними
можна вважати також зміни в інституті трудо­вого договору по запровадженню
союзним законодавством 1990— 1991 pp. так званої контрактної форми прийняття на
роботу. Свід­ченням розуміння необхідності кардинальних змін в галузі право­вого
регулювання праці є включення до плану підготовки проектів законодавчих актів,
необхідних для правового забезпечення еконо­мічної реформи, підготовка проекту
закону СРСР про приведення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік
про працю у відповідність з новими принципами господарювання.

Постановою
Верховної Ради УРСР "Про економічну самостій­ність Української РСР"
було передбачено розробку законодавчих актів про працю. Законом УРСР від 20
березня 1991 p. були внесені окремі зміни в КЗпП УРСР. Щоправда, ці зміни можна
охаракте­ризувати лише як тимчасові заходи щодо оновлення трудового
законодавства. Були прийняті й інші законодавчі акти, присвячені окремим
інститутам трудового права України, наприклад закони УРСР від 1 березня 1991 р.
"Про зайнятість населення" і "Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні".

Таким чином, і в
союзному, і в республіканському трудовому законодавстві мали місце певні
зрушення реформаторського харак­теру. Проте в цілому трудове законодавство
перебувало у кризовому стані і не відповідало потребам часу. Істотними
недоліками цієї галузі права були:

Ø  хибна орієнтація на виробництво, а
не на праці­вника; незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці;

Ø  майже повна відсутність договірних
начал між працівником і адмі­ністрацією підприємства, установи, організації;
слабкість захисту трудових прав при їх масових порушеннях (йдеться про обмеже­ність
предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала лише робітників і службовців
держпідприємств, організацій і установ);

Ø  слабкість економічних методів
регулювання; негнучкість права, внаслідок чого приймалися спрощені рішення при
регулюванні трудових відносин; надмірна централізація права, яка не залишала
місця самостійній правотворчості союзних республік. Тому в умо­вах економічних
реформ і розвитку ринкових відносин потрібні були радикальні зміни всього
законодавства про працю, які відоб­ражали реальні процеси перебудови в різних
сферах життя суспіль­ства.

Робилися також
спроби реформувати законодавство, яке регу­лювало соціально-культурну сферу.
Наприклад, були прийняті такі закони СРСР: від 11 квітня 1991 р. "Про
загальні засади державної молодіжної політики в СРСР", від 15 травня 1990
р. "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР", від 24 квітня 1990 р.
"Про мови народів СРСР", від 1 жовтня 1990 р. "Про свободу
совісті і релігійні організації". Серед правових актів України
соціально-культурного призначення можна назвати, зокрема, закони від 28 жовтня
1989 p. "Про мови в Українській СРСР" і від 5 листопада 1991 р.
"Про пенсійне забезпечення".[14;158]

У роки
перебудови в кримінальне законодавство, яким керува­лись в Україні, вносилися
зміни і доповнення, обумовлені проце­сами, які відбувалися в
соціально-скономічній і політичній сферах. Так, у 1985—1986 pp. кримінальне
законодавство змінювалося у зв'язку з проведенням політики по посиленню
боротьби з пияцт­вом, а також одержанням нетрудових доходів. У 1986 р. в
Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було
встановлено, що в разі заміни в порядку помилування смертної кари позбавленням
волі останнє могло бути призначене і на строк понад 15 років, але не більше 20
років. У 1987 р. в загальносоюзне законодавство були внесені зміни і доповнення
у зв'язку з приєд­нанням СРСРдо міжнародних конвенцій щодо наркотиків, СНІДу,
заручників.

Загострення
соціально-політичної ситуації в країні, активіза­ція громадсько-політичних
рухів, боротьба за владу різних угрупо­вань, партій і рухів призвели до змін і
доповнень в Закон СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні
злочини", обумови­ли прийняття законів СРСР від 2 квітня 1990 р. "Про
захист честі і гідності Президента СРСР", від 23 жовтня 1990 р. "Про
криміналь­ну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші
незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту". 2
липня 1991 p. Верховна Рада СРСР прийняла Осно­ви кримінального законодавства Союзу
РСР і союзних республік.[9;38]

Реформаторськими
началами позначено й процесуальне зако­нодавство. Так, 30 червня 1987 p. Верховна Рада СРСР
прийняла Закон "Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службо­вих
осіб, які ущемляють права громадян", який за формою і змістом відповідав
принципам демократизації суспільного життя.

Таким чином,
законодавство у перебудовчий період зазнавало низки змін. У ньому певною мірою
став виявлятися новий для радянської правової системи принцип центрального
становища інституту прав і свобод особи. Воно за своїм змістом ставало більш
демократичним і гуманним. Проте правові акти як союзного, так і
республіканського (в тому числі УРСР) рівня не змогли переломити процес
розвитку країни, зупинити, а згодом й подолати кризові явища. Комплексний
підхід до законодавства був явно недоскона­лим. Зміна напрямків і конкретних
цілей, непослідовність і непов­нота рішень негативно впливали на розвиток
правової системи. У ній зберігалися "білі плями", застарілі норми,
виникали розузгод-женість норм, їх суперечність. На цьому тлі потік
законодавства не міг дати бажаного результату, а його престиж зменшувався. Нема­ловажне
значення мало захоплення "валом" за рахунок якості законів. Так,
Верховна Рада СРСР тільки у 1989—1991 pp. прийняла понад 100 законів.[5;341] У правових актах було багато
декларативних положень, які не підкріплювалися організаційним і правовим меха­нізмом
реалізації. В умовах невпинного ослаблення влади союз­них структур розгорнулася
справжня "війна" союзних і республіканських законів, яка набула
особливого напруження після проголо­шення республіками декларацій про їх
державний суверенітет. Си­туація не поліпшилась й після прийняття Закону СРСР
від 24 жовтня 1990 р. "Про забезпечення дії законів та інших нормативних
актів законодавства Союзу РСР", де, зокрема, передбачалось, що закони,
укази Президента СРСР, видані у межах його повноважень, є обов'язковими для
виконання усіма державними і громадськими органами, службовими особами і
громадянами на території Союзу РСР. Проте союзні республіки проігнорували це
розпорядження, Більш того, у той же день, 24 жовтня. Верховна Рада УРСР прий­няла
закон про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР. Тепер в ст. 71
Основного Закону України встановлювалося, що "на території Української РСР
забезпечується верховенство законів ре­спубліки". Отже, такі протилежні
підходи до дії законодавства у просторі дестабілізували сферу правового
регулювання, поглибили кризові явища у законодавстві.

Після розпаду
СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але згідно з постановою
Верховної Ради України від 12 серпня 1991 р. на території України могли
застосовуватися акти законодавства СРСР з питань, які не були врегульовані
законодав­ством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам
України.

2.3. Формування нової
зовнішньополітичної доктрини СРСР.

Точкою
відліку у формуванні нової позиції  Радянського Союзу з питань зовнішньої
політики став Квітневий Пленум, що відбувся 23 квітня 1985 р. На цьому Пленумі
позначилася позиція радянського керівництва у відношенні  Китаю:
“Цілеспрямовано і наполегливо Радянський Союз буде зміцнювати взаємозв'язку і
розвивати співробітництво з іншими соціалістичними країнами, у тому числі з
Китайською Народною Республікою”.[6;83] Квітневий Пленум продемонстрував, що
радянське керівництво встало на шлях зміни не тільки своєї внутрішньої, але і
зовнішньої політик.

Для втілення в
життя нових ідей Горбачову потрібні були і нові, енергійні люди, що були б
готові йти вперед по шляху реформ. Слід зазначити, що для останнього років
правління попередників Горбачова - Брежнєва, Андропова і Черненко - були
характерні застиглість, омертвіння в кадровій піраміді влади. Ледь прийшовши в
головний кабінет Партії, Горбачов став поступово підбирати команду “під себе”.[11;218]

 Він розумів, що
в міжнародній політиці країни важко очікувати позитивних змін, поки
зовнішньополітичне відомство очолює досвідчений, але надзвичайно консервативний
дипломат старої  сталінської школи А.А. Громико. Так,  на  засіданні Політбюро
29 червня 1985 р. Горбачов запропонував висунути Громико Головою Президії
Верховної Ради СРСР. Потім став зважуватися питання про нового міністра.
Генеральний секретар тоді сказав: “Тепер устає питання: кого висунути міністром
закордонних справ. Нам не знайти другого Громико з його досвідом, знанням
проблем зовнішньої політики. Але і сам Андрій Андрійович колись починав свій
шлях у дипломатії не з таким досвідом і знаннями, які має зараз. На
Тегеранській конференції він, звичайно, був не таким, як нині...”[5;57]

Кваліфікованих
дипломатів у нас багато. Досвідчений працівник Корнієнко. Слабше Мальцев.  Як
на партійній, так і на дипломатичній роботі був Червоненко. У поле зору -
Добринін. І все-таки думки в нас пішли в іншому напрямку. На посаду міністра
потрібна велика фігура, людина з нашого з вами складу...”[2;364] І Горбачов запропонував
кандидатуру Э.А.Шеварднадзе. Як було заведено з Генсеком ніхто сперечатися не
став і його кандидатура було одноголосно затверджене.

Э.А.Шеварднадзе
не займався до цього питаннями зовнішньої політики, і тому призначення  на
посаду міністра закордонних справ, за його словами, було для нього повною
несподіванкою. З 1 липня 1985 р. по 16 січня 1991 р. він був на цій посаді
п'ять років і шість з половиною місяців, тобто майже всю перебудову. У своїй
книзі “Мій вибір” Едуард Шеварднадзе так описує свій перший робочий день і
зустріч з заступниками міністра закордонних справ на Смоленській площі:
“...становище в мене - гірше не придумаєш. Здивувати вас  пізнаннями в
зовнішній політиці не можу. Можу лише обіцяти, що буду працювати так, щоб мені
не було соромно перед вами, а вам - за мене. І все-таки, не упевнений, що з
цього що-небудь вийде. Мені доведеться особливо важко на тлі авторитету Андрія
Андрійовича Громико і тієї спадщини, що він залишив. Що я в порівнянні з ним,
крейсером світової політики? Усього лише човен. Але - з мотором”.[15;86] Ось таку характеристику дав собі
новий міністр.

На передодні
поворотного ХХVІІ з'їзду КПРС, у період його практичної підготовки 15 січня
1986 р. була опублікована Заява Генерального секретаря ЦК КПРС, у якій була
висунута конкретна, розрахована на точно визначений термін - до кінця
нинішнього століття - програма заходів, спрямованих на повну і повсюдну
ліквідацію ядерного й іншого видів зброї масової поразки. Ця акція Горбачова, з
одного боку, підвищила інтерес закордонних країн до процесів, що стали
відбуватися в СРСР, і, з іншої, - затвердила Горбачова як політика.

На ХХVІІ з'їзді
КПРС, який відбувся у лютому-березні 1986 р., була прийнята нова філософія
зовнішньої політики Радянського Союзу.

Головною
зовнішньополітичною метою на з'їзді була названа мета забезпечення радянському
народу можливості трудитися в умовах міцного миру і волі. Виконання цієї мети,
на думку керівництва, лежало в припиненні підготовки до ядерної війни, боротьбі
проти гонки озброєння і збереження і зміцнення загального миру.

Рішення ХХVII
з'їзду випливали з характеристики сучасного світу:

1)  характер нинішньої зброї не залишає
жодному державі шансів захистити себе;

2)  безпека може бути тільки загальною;

3)  світ знаходиться в процесі стрімких
змін.

На з'їзді було
вирішено, що центральним напрямком зовнішньої

політики СРСР на майбутні роки
повинна стати боротьба за реалізацію висунутої в Заяві Генерального секретаря
ЦК КПРС від 15 січня 1986 р. програма знищення зброї масового винищування і
запобігання військової небезпеки.

“Наш життєвий,
національний інтерес у тому, щоб із усіма сусідніми державами в СРСР були
незмінно добрі і мирні відносини”, - було заявлено на з'їзді.[6;80]

У новій редакції
програми КПРС ми читаємо, що СРСР виступає за підтримку і розвиток відносин з
капіталістичними державами на основі мирного співіснування.

ХХVІІ з'їзд не
був схожий на попередні з'їзди і став прогресивним явищем як у внутрішній, так
і в зовнішній політиках, але разом з тим залишалося і багато застарілих
комуністичних догм, що заважали розвитку зовнішньої політики СРСР. Так,
наприклад, залишалося застаріле формулювання: “мирне співіснування держав з
різним суспільним ладом є специфічною формою класової боротьби” (це
формулювання було вилучено з обігу в 1988 р.). “Форма класової боротьби”
неминуче спричиняла погляд на світ як на поле перманентної боротьби систем,
таборів, блоків.[15;98]

Стерти з розумів
людей цей образ - одна із самих головних задач в умовах мирного розвитку, коли
встають такі погрози людству, що погрожують йому повною загибеллю, -
термоядерна війна, екологічна катастрофа, розвал світогосподарської системи.

Для цього треба
було дати знак, що час ворожнечі і недовіри закінчився і є дійсно гідні
орієнтири консолідації в ім'я виживання.  

Теза про людське
життя як вищої цілі суспільного розвитку, що пролунав у доповіді Горбачова на
з'їзді, згодом був розгорнутий в імперативну категорію пріоритету
загальнолюдських цінностей.

Забезпечення
безпеки і рішення всіх спірних питань винятково політичними засобами, іншими
словами - констатація верховенства сили політики над політикою сили.

Вкрай важливий
як з теоретичної, так і з практичної точок зору висновок на з'їзді про те, що
безпека - неподільна: у двосторонніх відносинах вона може бути тільки взаємною,
а в міжнародних вона може бути тільки загальною.

Безсумнівно, що
це був крок вперед у доктринальній основі зовнішньої політики Радянського
Союзу, але в цілому з'їзд міг бути розглянутий як черговий пропагандистський
хід радянського керівництва, тому в подальших  зовнішньополітичних документах
радянська сторона пропонувала зовсім конкретні дії для досягнення тих цілей, що
були зафіксовані в з'їздівських документах.

Говорячи в
загальному про ХХVІІ з'їзд, можна виявити орієнтири, що одержало міністерство
закордонних справ для проведення східної політики Радянського Союзу.
Відмовитися від “мертвих”, жорстко фіксованих позицій на користь розумних
взаємоприйнятих компромісів. Вести переговори до балансу інтересів.
Розблокувати регіональні конфліктні ситуації. Нормалізувати відносини з
країнами, з якими в СРСР були складні відносини. Будувати відносини із сусідами
на основі поваги їхніх інтересів, принципу невтручання в їхні внутрішні справи.

Усе це повинно було
втілитися в практичній політиці.

Після з'їзду 28
травня 1986 р. була проведена закрита нарада відповідальних працівників МЗС за
участю послів, на якому  виступив Горбачов. На основі ХХVII з'їзду він зробив
висновки про те, що мир є найвищою цінністю. Ядерну війну виграти не можна.
Генеральний секретар заявив, що потрібна зовнішньополітична активність у всіх
напрямках. Ключовими напрямками в Азії Горбачовим були названі Японія, Китай,
Південно-Східна Азія, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія.[5;49]

Для того, щоб
показати подальшу приверженість Радянського Союзу йти далі по шляху діалогу  і
продемонструвати прихильність утілення нового політичного мислення в східній
політики країни, 28 липня 1986 р.  М.С.Горбачов виступив зі знаменитою  мовою у
Владивостоці.

Радянський лідер
заявив, що стара схема  підходу СРСР до східної політики повинна  бути замінена
на нову. Була позначена позиція Радянського Союзу у відношенні КНР і Японії
(про яку буде сказано більш докладно в наступних главах реферату), пролунали слова
й у відношенні Афганістану.[5;146]

Головні
пропозиції радянської сторони в Азії полягали в наступному:

По-перше,
Радянський Союз виразив свою рішучість у регіональному врегулюванні в
Афганістану, Південно-Східній  Азії і Кампучії. Але відзначив, що багато
залежить від нормалізації китайсько-в'єтнамських відносин.

По-друге, СРСР
виступив за припинення поширення і нарощування ядерної зброї в Азії і на Тихому
океані.

По-третє,
Горбачов заявив, що радянська сторона виступає за початок переговорів про
скорочення військових флотів і за поновлення переговорів по перетворенню
Індійського океану в зону миру. Так само було  запропоновано Сполученим Штатам 
відмовитися від військової присутності на Філіппінах в обмін на поступки 
Радянського Союзу.

По-четверте, Радянський
Союз був за скорочення збройних сил і звичайних озброєнь в Азії до меж розумної
достатності.

По-п'яте,
радянський лідер заявив, що прийшов час провести переговори по обговоренню мір
довіри   і незастосування сили в регіоні.

У вересні 1988р.
у Красноярську пролунали нові пропозиції радянської сторони. Тоді СРСР
відмовився від нарощування ядерної зброї в АТР і призвав слідувати такому ж
прикладу США й ін. ядерним державам. Радянський Союз пропонував провести
консультаціям між основними військово-морськими державами про ненарощування тут
військово-морських сил і обговорити на багатобічній основі питання про
зниження  військового протистояння в районі, де зближаються узбережжя СРСР,
КНР, Японії, КНДР і Південної Кореї. Знову пролунала  пропозиція  про те, що
якщо США відмовиться від своїх військових баз на Філіппінах, то СРСР - від бази
в бухті Комрань.[14;177] Радянський керівник
виступив за безпеку морських комунікацій і запропонував не пізніше 1990р.
провести міжнародну конференцію про перетворення Індійського океану в зону
миру. У висновку своєї мови в Красноярську М.С.Горбачов повідомив, що
Радянський Союз готовий на будь-якому рівні, у будь-якому складі обговорити
питання про створення переговорного механізму для розгляду пропозицій, що
відносяться до безпеки в АТР.

2.4. Соціально-економічна і
політична ситуація в період перебудови.

Перебудова була особливим,
суперечливим етапом в історії суспільства і держави. З самого початку фундатори
перебудовних процесів, виходячи із своїх комуністичних поглядів на суспільство,
планували здійснення лише косметичних заходів. Але поступово виявилось, що
замало обмежитися, хай навіть прискореними, змі­нами в соціально-економічній
сфері. Слід було кардинально зміни­ти погляди на соціалізм. Проте це не
влаштовувало тих, хто пере­бував при реальній владі, користуючись
привілейованим станови­щем. Це зумовило відкритий чи завуальований, нерідко
відчайдуш­ний опір з їх боку прогресивним починанням.

По суті перебудова виявилась
типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями "революцією зверху".
Вона замишлялась як обме­жена в часі, упорядкована, суворо контрольована серія
заходів. Розвиток подій, однак, швидко зламав цю надуману схему.

Політична система, що склалася у
середині 80-х років, зумо­вила неминучість деяких особливостей перебудови.
Зокрема, вона могла розпочатися лише у випадку приходу на вищі партійні та
державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереоти­пи, виробити
нові підходи до аналізу розвитку суспільства.

У березні 1985 р. на пост генсека ЦК
КПРС був обраний М.Горбачев, наймолодший на той час член політбюро. Це було
свідченням прагнення певної частини партапарату дещо модифіку­вати чинну
соціально-економічну систему. Незабаром відбувся квітневий (1985 p.) пленум ЦК
КПРС, на якому багато питань суспільно-економічного життя були поставлені
по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку
країни. Проте багато із наміченого на практиці не було здійснено.

Висунута програма перетворень
передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю
діяльності орга­нів управління. Важливим елементом цієї роботи в Україні мала
стати реалізація Генеральної схеми управління народним господар­ством
республіки, яку розглянула і, в основному, ухвалила Верхов­на Рада УРСР на
своїй позачерговій сесії у квітні 1988 p. Схемою забезпечувалися організаційні
основи для переходу від адміністра­тивно-командних до економічних методів
управління, створювали­ся умови для втілення в життя Закону СРСР від 30 червня
1987 p. "Про державне підприємство (об'єднання)".

Під час реалізації Генеральної схеми
було ліквідовано 103 республіканські органи управління, здійснено передачу
багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єд­нанням.
Взагалі кількість працівників управління республікансько­го рівня зменшилася
удвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на третину, були
затверджені схеми управління народним господарством областей, міст Києва та
Севастополя. Згідно з нови­ми вимогами визначалися основні напрямки діяльності
Ради Міні­стрів УРСР і більш досконала структура її апарату. Було ліквідовано
14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реоргані­зовано
управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць
тощо.[2;136]

У другій половині 80-х років було
здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення
програмно-цільових методів планування, забезпечення управління нау­ково-технічним
прогресом, створення міжгалузевих науково-тех­нічних комплексів, опорних
пунктів та інженерних центрів. Під­приємства і об'єднання всіх виробничих
галузей народного господарства республіки були переведені на повний
госпрозрахунок і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні відносини,
кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій,
концернів, малих підприємств та інших орга­нізаційних структур.

У 1989 р. в нових умовах
господарювання працювали всі підприємства та об'єднання виробничої сфери
республіки і частко­во невиробничих галузей народного господарства. На кінець
року на орендний підряд перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних
організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування,
38 — побутового обслуговування.[1;312] Значна увага приділялася
ресурсозбереженню, повному включенню до го­сподарського обороту вторинної
сировини і відходів виробництва.

Важливим елементом економічних
перетворень в Україні ста­ли заходи щодо структурної перебудови народного
господарства. Адже структура економіки, що історично склалася, тривалий час
залишалася орієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва,
добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини всього
виробництва чавуну в СРСР, 40% — сталі та прокату, третина — видобутку вугілля,
60% — залізної руди тощо. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи
"А" в Україні складала на початок 90-х років 70%.[5;156]

Неабиякі труднощі в розвитку
народного господарства Украї­ни були зумовлені тим, що плани складалися в
центрі, в Москві, республіка ж була позбавлена основних прав. 96% продукції ви­роблялося
на підприємствах союзного підпорядкування, на діяль­ність яких уряд України,
місцеві Ради народних депутатів не мали змоги впливати належним чином.

Скрутне становище склалося у
сільському господарстві. Фон­доозброєність тут була нижчою на чверть,
енергоозброєність — на 42% від інших галузей. Вкрай загострилася демографічна
ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,
5 млн. чоловік.[8;74] У ряді регіонів України
люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців.

В Україні велися пошуки шляхів більш
ефективного господа­рювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада
1991 p. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З'явилися нові
форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агро об’єднання. Були зроблені
перші кроки в напрямку розвитку колектив­ного, сімейного та інших видів
підряду. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і
радгоспів.[10;347]

В період перебудови велика увага
стала приділятися розвитку на селі особистих підсобних господарств,
колективного са­дівництва, створенню афарних цехів, підприємств та організацій.

В цілому слід відзначити, що
економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це
було зумовлено, по-перше, тим, що сама модель реформи, сконструйована в центрі,
об'єктивно призводила до розладу економічних відносин. По-друге, переведення
підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для
економіки. Регламентоване згори пла­нування підштовхувало підприємства до
збільшення своїх прибут­ків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за
рахунок підвищення цін. А це неминуче призводило до повного ігнорування
інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових вип­лат на
виробництві, порушення договірних зв'язків.

Від стану економіки залежала
ефективність соціальних прог­рам. Ще на початку реформістських процесів
планувалася розробка спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалося
інтенсив­не нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів
платних послуг населенню, перепрофілювання з цією ме­тою багатьох підприємств
важкої промисловості, воєнно-промис­лового комплексу, зміцнення
матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Велику роль у
розв'язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства та місцеві
органи влади.

Слід відзначити певні досягнення на
цьому шляху. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче
будівництво, в Україні майже удвічі випередив збільшення виробничих капіталь­них
вкладень. В результаті цього з'явилася можливість більш акти­вно здійснювати
будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Переважна
частина житла будувалася господар­ським способом. Розпочалася приватизація
квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати
працівни­кам охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури. Були
передбачені додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисло­вості.

Підприємства отримали можливість
підвищувати заробітну пла­ту, соціальне захищати своїх працівників за рахунок
власних ресур­сів. Однак, як виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд
СРСР після 1987 p. прийняв 11 постанов про підвищення заробітної плати, але без
будь-якої компенсації в обсягах виробництва. За два роки (до літа 1989 p.)
грошові доходи населення зросли на 105 млрд. крб. або на 23%, тобто приблизно
на стільки ж, на скільки за попередні сім років. До цього слід додати
неотоварені карбованці, які вже мало населення. Результатом стало те, що в
Україні, наприклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася на 10
млрд. крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку.[10;38] Поряд з цим спостерігався активний
вивіз товарів за межі республіки, поширюва­лася спекуляція, запанував
"чорний ринок". Усе це болісно відбива­лося на інтересах більшості
споживачів, перш за все соціальне слабо захищених верств населення.

В Україні з 1 січня 1991 p. було
розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які
стосовно товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, ство­рило
для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до
порушення госпрозрахункових відносин при реалі­зації продукції, і як наслідок —
до порожніх полиць магазинів.

Довелося запровадити нові державні
фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей вимушений, досить
непопулярний серед народу захід не розв'язав усіх проблем.

З 1 листопада 1990 p. уряд України з
метою захисту споживчо­го ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією,
тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку
товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції
виробничо-технічного призначення з використан­ням картки споживача з купонами.
Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Помітно загострилися в Україні й
проблеми екології. Це було викликано насамперед тим, що на її території, а вона
становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні на­вантаження,
бо в республіці було зосереджено майже чверть загаль­носоюзного промислового й
аграрного потенціалу. Однією з го­ловних проблем України був і залишається
Чорнобиль.

Слід, однак, зазначити, що окремі
несприятливі тенденції в екології вдалося послабити, а деякі й подолати.
Зокрема, незважа­ючи на постійне зростання виробництва, на 3 млрд. м було скоро­чено
забір свіжої води. В умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це
чимало. Проводилися роботи з рекультивації поруше­них у процесі господарської
діяльності земель. Зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але
ситуація у багатьох містах усе ж залишалася досить складною.

У березні 1990 p. Верховна Рада
України прийняла постанову "Про екологічну обстановку в республіці та
заходи щодо її докорін­ного поліпшення", якою передбачалося припинити нове
промисло­ве будівництво у великих містах і районах з підвищеним рівнем
забруднення навколишнього середовища, вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС,
повністю припинити до 2000 p. скидання у водойми забруднених стоків, широко
застосовувати біологічні за­соби захисту сільськогосподарських культур та ін.

Отже, в період, що вивчається, в
Україні, хоча й з прорахунками і помилками, але йшли пошуки нових шляхів і
методів господа­рювання. В промисловості, сільському господарстві та соціальній
сфері відбулися певні позитивні зрушення. Для розвитку економіки були
характерними її дальша соціальна переорієнтація, відповідна перебудова її
структури, використання досягнень науково-техніч­ного прогресу.

Поряд з цим у процесі перебудови в
економіці навіть посили­лися деякі негативні тенденції. Так, середньорічні
темпи приросту національного доходу знизилися до 3% проти 3,4% в кожній з двох
попередніх п'ятирічок. У 1990 p. промислове виробництво зросло менш ніж на 1%
при плані на рік 3,6%.[10;287] Не вдалося припинити
розбалансування економіки і споживчого ринку, необґрунтоване зростання цін,
невиправдане збільшення грошових доходів насе­лення. На порядку денному, як і
раніш, стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом.
Низькими залиша­лися трудова дисципліна, персональна й колективна відповідаль­ність
за результати праці. Підвищувався рівень злочинності.

З метою виходу з кризового
становища, забезпечення підви­щення життєвого рівня народу України Верховна
Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p. Закон "Про економічну
самостійність Української РСР", де визначалися зміст, мета і основні
принципи економічної самостійності України як суверенної держави, меха­нізм
господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації
фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи.

Такими були основні риси
суспільно-економічного життя Ук­раїни в період перебудови. Ініціатори перебудови
спочатку розгля­дали її лише як метод прискорення соціально-економічного роз­витку
країни.

Але вже скоро стало очевидним, що
успіх економічних перет­ворень без серйозної реформи політичної системи
неможливий. Для проведення такої реформи створювалися сприятливі умови, зокрема
гласність, що набирали сили.

Нова політика — гласність була
проголошена в січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом
усе сміливіше в пресі, інших засобах масової інформації стали лунати критичні
мотиви. У цей час лейтмотивом стало повернення "до ленінських норм" —
надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму.

Рішенням політбюро ЦК КПРС було
створено комісію з до­даткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями,
що мали місце в період ЗО—40-х і на початку 50-х років. Ця комісія у лютому
1988 p. дійшла висновку про фальсифікацію справ стосовно М.Бухаріна, О.Рикова
та інших по так званому "правбтроцькистському блоку". Пізніше були
реабілітовані учасники "московських проце­сів" Г.Зинов’єв, Л.Каменев
та ін.[2;166] Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів
науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були
створені в Києві та інших регіонах України.

В цей час багатьом людям довелося з
великими зусиллями переборювати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

В Україні, як і в інших республіках
СРСР, після 1985 p. зажевріла надія на остаточний злам тоталітарного устрою,
виникла можливість національного відродження.

Творча енергія мас після початку
перебудови активізувалася. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості
людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв'язання найрізноманітніших політич­них
проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували
довір'я людей, потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас
у ряді областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі
обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 p. відбулася XIX
Всесоюзна конференція КПРС, де виникла пропозиція щодо можливості поєднання
посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створю­ваними
посадами голів Рад. Вважалося, що це сприятиме активіза­ції діяльності
народного представництва. Таким чином, передбача­лося пропустити місцевих
партійних вождів через вибори, в перс­пективі альтернативних. Номенклатурний
партапарат, який погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це йому
загрожує, і добився його скасування. Там же, на конференції, був оголошений
проект виборчої реформи, яка містила елементи альте­рнативності, але разом з
тим віддавала третину місць представ­никам від "громадських
організацій", фактично забезпечивши де­путатські місця вищим партійним
сановникам.

Одним з основних напрямків
демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад
народних депута­тів, які поєднували в собі функції законодавства, управління і
контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів
СРСР, Верховних Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.

Вибори народних депутатів СРСР
відбувалися в умовах загос­трення політичної боротьби. Перед виборами
демократам вдалося вивести із складу ЦК КПРС за станом здоров'я, у зв'язку з
досяг­ненням пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після
цього були проведені вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських
організацій, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше — від комсомолу,
профспілок, творчих спілок, вете­ранських організацій та ін.[14;58] Своєрідним
фільтром для "ненадійних" кандидатів мали стати окружні збори
(проміжний етап у висуванні кандидатів у народні депутати), на яких більшість
складали люди, підібрані партапаратом. Слід, однак, зауважити, що при
загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них
виявилося чимало політиків, які виступали за радикалізацію реформ.

На І з'їзді народних депутатів СРСР,
який розпочав свою роботу 25 травня 1989 p., розгорнулася запекла боротьба
думок, не раз виникали протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки від­сутність
парламентських традицій. На з'їзді були сформульовані різні підходи щодо
характеру, темпів і цілей "перебудовчого" про­цесу, виникли перші
ознаки майбутньої багатопартійності. У своїх виступах учасники з'їзду ставили
найгостріші питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні, економічні,
соціальні, екологіч­ні, духовні. Уже з самого початку роботи з'їзду стали
створюватися депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувалися проти­лежних
позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депу­татська група, яка
виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ.
Діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її в
становище фактич­ної парламентської опозиції.

У Верховній Раді СРСР формувалися й
інші групи, що об'єд­нали депутатів за політичними або професійними інтересами.
Найчисельніша з них — група "Союз", в центрі діяльності якої була
підтримка єдності всіх республік СРСР. При цьому "союзники" для
забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону
нових політичних партій, використання збройних сил в деяких районах країни.

Спочатку М. Горбачов був обраний
Головою президії Верхов­ної Ради СРСР — органу, до складу якого увійшли
головним чином депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому
етапі демократизації, ліквідації пережитків тоталітаризму найваж­ливішим
завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І
з'їзду народних депутатів СРСР виявило­ся, що від колишньої одностайності не
залишилося й сліду. На з'їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР
її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера (тобто веду­чого),
який виявляє позиції депутатських груп, узгоджує їх. Це значною мірою обмежувало
можливість його самостійних дій. Але оскільки М.Горбачов був одночасно генсеком
ЦК КПРС, він неми­нуче був змушений рахуватися із значною частиною партійного
апарату, який не сприймав нововведень останніх років.

Слід було зміцнити інститути державної
влади. В засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення
поса­ди президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ще не сприймалася як така, що
може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК
КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом
організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої
влади та принципом колективного керівництва. Але після того, як М. Горбачов
підтри­мав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропо­зиції.
Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб
обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською
формою правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право
голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в
Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депута­тів СРСР
(березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши
зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його
безпосередньо на з'їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної кандидатури
(М. Горбачова) не було.[5;141]

Проти такої схеми виборів президента
виступали, з одного боку, радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачов
скон­центрував у своїх руках занадто велику владу, а з іншого — старі
партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим біль­ше, що вибори
в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим структурам
"контрольного пакету".

Політичні процеси, які відбувалися в
центрі, неминуче впли­вали й на політичний розвиток України. В реформі
політичної системи велику роль відіграв політичний плюралізм, який набув
розвитку ще до заборони компартії.

З метою активізації реформістських
демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської
організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР утворено масову
суспільно-політичну організацію — Народний Рух України за перебу­дову (НРУ),
який протягом короткого часу набув авторитету у значної кількості людей.
Головою НРУ було обрано відомого поета І.Драча.

У березні 1990 р. на засіданні
Великої Ради Руху було повідо­млено про створення ініціативного комітету
Демократичної партії України (ДПУ). У прийнятому маніфесті проголошувалося, що
головною метою ДПУ є побудова незалежної "Самостійної Собор­ної
Української Держави". Будь-яка форма федеративного устрою в рамках СРСР
відкидалася. На установчому з'їзді ДПУ, який відбувся 15—16 грудня 1990 p.,
були прийняті програмні принципи та статут, обрані її керівні органи. Головою
партії на альтернативній основі був обраний колишній політв'язень Ю.Бадзьо.
Парламент­ським лідером став відомий поет Д.Павличко. За два тижні раніш у
Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України
(ПДВУ), яка була утворена на базі демократичної плат­форми в Компартії України.
Більшість членів ПДВУ склали колишні комуністи, що вийшли з лав К.ПРС після її
XXVIII з'їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських
цінностей, захист прав й свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991
p. відбувся II з'їзд ПДВУ. Партія виступила ініціато­ром проведення (січень
1992 p.) установчих зборів, на яких було проголошено утворення об'єднання
"Нова Україна".[4;341]

Відродження незалежної демократичної
правової Української держави було також проголошено головною метою Української
народно-демократичної партії (УНДП), установчий з'їзд якої відбувся 16—17
червня 1990 р. УНДП вважала незаконною союзну угоду 1922 p.

Українська національна партія (УНП)
розпочала свою діяль­ність з жовтня 1989 p. Під егідою УНП організована
молодіжна структура "Січ". УНП не визнавала існуючу тоді державність
в Україні, домагалася демократії й плюралізму, приватної власності, скасування
договору про створення СРСР та Конституції УРСР, виведення "окупаційних
збройних сил" з усіх українських земель.

У листопаді 1990 p. відбувся
установчий з'їзд Ліберально-демо­кратичної партії України (ЛДПУ). Свою головну
мету ліберали вба­чають у забезпеченні прав та свобод людини, захисті особи й
сім'ї як вищих цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення
засобів виробництва. Партія виступила за створення вільної та неза­лежної
Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти
конфедеративний договір з іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про себе
Ліберальна партія України (ЛПУ), в лавах якої об'єдналися переважно підприємці.

Установчий з'їзд Народної партії
України (НПУ) відбувся у вересні 1990 р. НПУ проголосила своєю метою побудову
мирним шляхом самостійної парламентської республіки, досягнення соціа­льної
справедливості, втілення в життя принципу: "Кожна людина має право на
щастя".

У травні 1990 p. відбувся установчий
з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України. На думку ініціаторів
з'їзду, слово "об'єднана" в назві партії мало підкреслити, що вона
прагне поєд­нати традиції західної і східноукраїнської соціал-демократії, що
партія матиме федеративну побудову. Проте результатом з'їзду, внаслідок
розколу, стало проголошення двох партій — Соціал-демократичної партії України
(СДПУ) та Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

У жовтні 1989 p. відбувся
Всеукраїнський з'їзд екологічної асоціації "Зелений світ". Через
кілька місяців розгорнула свою робо­ту ініціативна група по створенню
"партії зелених" України. Устано­вчий з'їзд партії працював 28—30
вересня 1990 p. Метою "зелених" є духовне й фізичне відродження
українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому
середовищі.

Голосно заявила про себе Українська
республіканська партія (УРП) на чолі з Л.Лук'яненком, відомим політв'язнем,
народним депутатом України. Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка.
Головною метою УРП є створення "Української Незалежної Соборної держави".
Серед засобів, якими партія намагається до­сягти поставленої мети, є не тільки
парламентські, а й позапарла­ментські — бойкотування рішень уряду, організація
страйків та акцій громадської непокори.

У червні 1990 p. була створена
Українська селянське-демокра­тична партія (УСДП). В її програмних документах
підкреслюється, що вона покликана організувати потужний механізм захисту
соціаль­но-політичних інтересів селянства, сприяти поглибленню прогре­сивних
процесів відродження селянського господарства. УСДП вис­тупає за побудову
незалежної самостійної Української народної дер­жави, де загальнолюдські
цінності переважатимуть над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі
Українського християнсько-де­мократичного фронту організовано Українську
християнсько-демок­ратичну партію (УХДП). її основна мета — проголошення
утворення демократичної Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 p. заявив про себе
ініціативний комітет зі створення Партії слов'янського відродження (ПСВ). Своєю
най­першою метою партія проголосила досягнення повної державної незалежності
України. Перспективна ж мета ПСВ — утворення міжнародної організації
слов'янських держав, побудова "спільного слов'янського дому".

У жовтні 1991 p. відбувся установчий
з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ). З'їзд проголосив, що СПУ
"сповідуватиме ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в
якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту та
суспільного авторитету". СПУ виступає за національне відроджен­ня, за
суверенну Україну, в економічній сфері — за пріоритет суспільних форм
власності. Лідером СПУ став народний депутат України О. Мороз.

Поряд з цими партіями заявили про
себе Українська християнська партія жінок. Українська націонал-ліберальна
партія, пар­тія "Третя республіка" та ін.

У вересні 1990 р. в Києві відбувся
установчий з'їзд Селянської спілки України. Ця самоврядовна, масова
громадсько-політична ор­ганізація об'єднує на добровільних засадах
представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки й
культури, охорони здоров'я й побуту. Головною метою спілки є захист інтересів
селянства, піднесення його добробуту, культурно-освітнього й духовного рівня,
забезпечення пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні
1992 p. була створена Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі
організації: Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих (ВОСТ), Українське
товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз
страйкових комітетів Донбасу та ін.

Виникли організації й національних
меншостей, які компакт­но проживають у республіці. Найбільш активно проявили
себе Організація кримськотатарського національного руху та Націона­льний рух
кримськотатарського народу. Вони виступають за утво­рення в Криму національної
автономії.

Самодіяльні угруповання,
громадсько-політичні організації та рухи активно створювалися молоддю України.
Перш за все слід відзначити Спілку незалежної української молоді. Українську
сту­дентську спілку, Студентське братство.

3. Наслідки перебудови.

 

3.1. Завершення перебудови.

Горбачовське
керівництво початок перебудову з лібералізації  політичного життя і мобілізації
широких мас для участі в політику.  Однак, офіційна риторика викривала не
політичну систему як таку, а лише окреме її скривлення і прославляла демократію
як невід'ємний (ленінський) її елемент, відроджений після приходу до влади
Горбачова. Іншими словами, “теоретична основа” перебудова мала на меті не
стільки зменшення, скільки на ділі посилення легітимності колишньої системи.

     Політична
система не могла бути одночасно і реформована в демократію, і збережена в
обновленому, лише частково демократичному, ніж колись, вигляді. Як відомо, ця
система споконвічно ґрунтувалася на прямо протилежних принципах.

     Розпад
колишньої системи був неминучий, тому що при збереженні основ старої системи
так звана демократизація старих владних інститутів зводилася усього лише до
заміни зовні новими, але авторитарними інститутами. Демократичний горбачовський
режим так і не зміг перебороти внутрішній конфлікт з основами колишньої
політичної системи яка збереглась, і дозволити потрійне протиріччя перебудови:
між дійсною ціллю, активною демократичною риторикою й авторитарними тенденціями
системи.

    Усе сказане
ні в якому разі не применшує значення того, що відбулось. Велич і одночасно
трагізм перебудови будуть згодом адекватно оцінені. Однак сьогодні у твердих
рамках політологічного аналізу приходиться констатувати саме очевидне. У
кінцевому рахунку це була ще одна чергова спроба мобілізаційного ривка, що
здійснювалася незвичайними, а тому неефективними методами. Ціллю була
мобілізація системи. У підсумку система поборола діючий режим. 

3.2. Підсумки
перебудови.

До кінця 1991
року ми мали гібрид бюрократичного й економічного ринку (переважав перший),
мали майже закінчений (саме за рахунок принципової юридичної невизначеності у
відношенні формальних прав власності) номенклатурний капіталізму. Панувала
ідеальна для бюрократичного капіталізму форма – «лжедержавна» форма діяльності приватного
капіталу. У політичній сфері - гібрид радянської і президентської форм
правління, республіка посткомуністична і переддемократична.[13;23]

Тепер торкнемося
питання, безпосередньо зв'язаного з економічними підсумками перебудовами і тією
економічною обстановкою, що була безпосередньо після неї.

Перед новою
незалежною Росією стояли дуже важкі і масштабні задачі. Першочерговою і самою
насущною була економічна реформа, покликана вивести країну з кризи і
забезпечити росіянам гідний рівень життя. В економіці для цього бачився єдиний
шлях — перехід до ринкових методів господарювання, пробудження підприємницької
ініціативи приватних власників.

За роки
«перебудови» було зроблено надзвичайно мало для реального реформування
господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони розширювали
права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативне підприємництво, але
не торкалися принципових основ командно-розподільної економіки. Параліч
центральної влади і, як наслідок, ослаблення державного контролю за народним
господарством, що прогресував розпад виробничих зв'язків між підприємствами
різних союзних республік, самовлада директорів, яке зросло, недальновидна
політика штучного, за рахунок додаткової грошової емісій, зростання доходів
населення, як і інші популістські міри в економіці — усе це призвело до
наростання протягом 1990—1991 р. економічного, кризи в країні. Руйнування
старої економічної системи не супроводжувалося появою на її місці нової. Цю
задачу слід було вирішувати вже новим незалежним державам.  

Слід було
продовжити процес формування вільного демократичного суспільства, успішно
початий «перебудовою». У країні вже була реальна воля слова, що виросла з
політики «гласності», складалася багатопартійна система, проводилися вибори на
альтернативній (з декількох кандидатів) основі, з'явилася формально незалежна
преса. Але зберігалося переважне становище однієї партії — КПРС, що фактично
зрослась з державним апаратом. Радянська форма організації державної влади не
забезпечувала загальновизнаного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову
її галузі. Було потрібно реформувати державно-політичну систему країни, що
виявилося цілком під силу новому керівництву.

До кінця 1991 р.
економіка СРСР виявилася в катастрофічному становищі. Прискорювалося падіння
виробництва. Національний доход у порівнянні з 1990 р. зменшився на 20%.
Дефіцит державного бюджету, тобто перевищення державних витрат над доходами,
складав, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту
(ВВП). Наростання грошової маси в країні погрожувало втратою контролю держави
над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць,
що могла паралізувати всю економіку.[13;46]

Прискорений ріст
зарплат і виплат, що почався з 1989 р., збільшив незадоволений попит, під
кінець року більшість товарів зникло з державної торгівлі, але проте втридорога
продавалося в комерційних магазинах і на «чорному ринку». За період з 1985 р.
по 1991 р. роздрібні ціни виросли майже в три рази, державний контроль за
цінами не міг зупинити інфляцію. Несподівані перебої в постачанні населення
різними споживчими товарами викликали «кризи» (тютюновий, цукровий, горілочний)
і величезні черги. Уводився нормований розподіл багатьох продуктів (по
талонах). Люди побоювалися можливого голоду.

Серйозні сумніви
виникли в західних кредиторів у платоспроможності СРСР. Сумарний зовнішній борг
Радянського Союзу до кінця 1991 р. складав більш 100 млрд. доларів, з
урахуванням взаємних боргів чиста заборгованість СРСР у конвертованій валюті в
реальному вираженні оцінювалася близько 60 млрд. доларів. До 1989 р. на
обслуговування зовнішнього боргу (погашення відсотків і ін.) ішло 25—30% від
суми радянського експорту в конвертованій валюті, але потім у зв'язку з різким
падінням експорту нафти Радянському Союзу для придбання відсутньої валюти
довелося продавати золотий запас.[10;183]
До кінця 1991 р. СРСР уже не міг виконати свої міжнародні зобов'язання по
обслуговуванню зовнішнього боргу. Економічна реформа ставала неминучою і
життєво необхідною.

Кульмінацією
протиборства представників двох влад (Президента СРСР М. Горбачова, обраного 15
березня 1990 року на союзному з'їзді народних депутатів, проти Президента Росії
Б.Єльцина, обраного 12 червня 1991 року всенародним голосуванням) стали події
19-21 серпня 1991 року, відомі як серпневий путч ДКНС. Російське керівництво,
яке очолило боротьбу проти путчистів, що діяли, цілком ймовірно, з мовчазного
схвалення Горбачова, розтрощило не тільки ДКНС, але і забезпечило тим самим
перемогу Росії, і її верховних органів над союзним Центром. З осені 1991 року
Конституція і закони РРФСР, з'їзд народних депутатів і Верховна Рада РРФСР,
Президент РРФСР одержали повне верховенство на території Росії. Незалежність
Російської Федерації стала реальною.[13;67]

І
сьогодні після ліквідації Радянського Союзу, продовжують зберігатися і діяти
фактори, що зв'язували колишні радянські народи, і, насамперед –
морально–психологічні, а саме: глибоко усвідомлене  почуття приналежності до
єдиної великої країни. Тому можна зрозуміти і якось пояснити ті складні
відносини, що виникли між народами колишнього СРСР в умовах утворення СНД:
багатьом важко змиритися з тією ситуацією, у якій вони виявилися сьогодні.
Справді, виникло досить аморфне, не відоме світовій практиці, державне
утворення. Із самого початку було невідомо, як воно себе поведе при вирішенні
багатьох проблем, як внутрішнього, так і міжнародного характеру.

Висновки

Розглянувши
основні економічні і політичні перетворення в епоху перебудови, можна
переступити до розгляду її підсумків і результатів, чого домагався Горбачов, і
що в реальності ми отримали.

Розглянемо
спочатку проблеми перебудови з погляду приватної власності або номенклатури
бюрократичної машини радянської держави. Тобто для чого потрібна була
перебудова номенклатурі і що в дійсності вона одержала?

Найбільш активна
частина ліберально-демократичної інтелігенції або так називані «виконроби
перебудови» здебільшого це були люди, так чи інакше зв'язані з владою.

Масові загони
власне номенклатури - і господарської і навіть політичної - цілком спокійно і
досить співчутливо поставилися до «антикомуністичної революції». Тому вона і
відбулася так легко, безкровно в той же час залишилася «половинчатою», а для
багатьох обернулася обманом їхніх соціальних чекань і надій.

Ну і, нарешті,
зовсім очевидним став характер номенклатурно-антиноменклатурної революції, коли
усі побачили, що саме номенклатура (і її «дочірні загони» начебто так
називаного комсомольського бізнесу) раніше інших збагатилася в ході поділу
власності. Дістали права громадянства терміни «номенклатурна приватизація»,
«номенклатурний капітал (капіталізм)», «номенклатурна демократія».

У 1990-1991
роках у нас, безумовно, відбулася світова геополітична катастрофа. Вона була
несподіваною для більшості радянських людей. Так, у середині 80-х років відомі
історики А. Некрич і М. Геллер писали: «Наближаючи до свого 70-річчя, держава,
породжена в жовтні 1917 року, завершує восьме десятиліття XX століття як
остання світова імперія. Над радянською зоною - від Куби до В'єтнаму, від Чехословаччини
до Анголи - ніколи не заходить сонце... Успіхи системи очевидні».[9;54] Саме таким було світовідчування
Заходу, який панічно боявся радянської агресії.

Незважаючи
на такі світовідчування, крах комуністичної системи усе-таки відбувся.
1985-1991 роки - кінець комунізму. Починається відкрита номенклатурна
приватизація, приватна власність узаконюється, про реально-державну
(тоталітарну власність) вже і мови немає. Номенклатура відкрито перетворюється
в капіталістичну. До кінця цього періоду лад схожий уже не на «імперіалізм» у
класично - ленінському описі, а на щось перехідне до «західної» моделі, до
ринкової економіки, до відкритого суспільства і вільного капіталізму. 
Політично все це йде на тлі тотального розгрому держави, що цілком програло
психологічну і холодну війну як у зовнішньому світі, так і усередині країни.
Поразка закінчується розпадом, зникненням колишньої могутньої держави СРСР.

Література

1. Александров-Агентов А.М. “От Коллонтай до Горбачева”. М., 1994 г.

2. Волкогонов Д.А. “Семь вождей”. Книга 2 М., 1995 г.

3. “Все - впереди!” В. Игнатенко, “Новое время”. № 22  1989 г.

4. Гайдар Е. «Государство и эволюция».

5. Горбачев М.С. “Годы трудных решений”. М., 1993 г.

6. “За новое политическое мышление в международных отношениях”. М., 1987
г.

7. Корниенко Г.М. “Холодная война”: свидетельство ее участника. М., 1995
г.

8. М. Геллер «Седьмой секретарь: 1985-1990»

9. М. Геллер «Россия на распутье: 1990-1995»

10.      
Медведев В.А. “Распад”. М., 1991 г.

11. 
Нежинский Л.И., Челышев К.А. Советская внешняя
политика в годы “холодной войны” (1945-1985). Новое прочтение. -М., 1995 г.

12. 
“Открыть будущее!” В. Игнатенко, “Новое время”. №
20  1989 г.

13. 
С.Рябикин «Новейшая история России (1991-1997)»

14. 
Черняев А.С. “Шесть лет с Горбачевым”. М., 1993 г.

15. 
Шеварнадзе Э.А. “Мой выбор”. -М., 1991 г.