ПЛАН
І. Вступ.
ІІ. Основна частина.
1. Поняття “держави”, умови виникнення.
2. Початки державності в Україні.
3. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство – ранньофеодальні монархії.
4. Українські землі у складі Великого князівства Литовської та Речі Посполитої.
5. Запорізька Січ – “козацька християнська республіка’’ та Гетьманщина.
6. Українські землі під владою Росії та Австро-Угорщини.
7. Українська державність на початку ХХ ст.
8. Радянські часи і Україна.
9. Україна в умовах незалежності.
ІІІ. Заключна частина.
ВСТУП
І.
Складно, важко, але безупинно, український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному ж суспільстві політична влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті.
Адже демократія це влада, що виходить з народу, змінюється народом і в інтересах народу. Проте в Україні ще не сформована модерна нація її повноцінна політична еліта, спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний повноцінний розвиток українського суспільства. Україні потрібна маса свідомих громадян, залучених до інтересів своєї держави і достатньо компетентних, щоб бути повно вартими носіями і суб’єктами державно владних відносин.
Україна друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції, а за обсягом ВНП – до Італії. Проте політичні права України як нації мінімальні – не лише на європейській арені, а й у власній державі. “В той час, як найубогіші країни світу користуються повним суверенітетом – пише видатний дослідник української історії. О. Субтельний, - Україна тільки но проголосила його на початку 90-х”. Ця кричуща невідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше не знаходило розуміння”.
Досліджуючи історію України, я зосереджуюсь на багатьох проблемах розвитку українського суспільства. Одна з них – це відсутність в українців власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність складають один із основних аспектів національного досвіду. Отже, українське минуле – це головним чином історія народу змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком спрямованої держави.
Основна мета даного дослідження – відслідкувати процес державотворення в Україні та історіографічного питання.
Розвиток новітнього українства й відродження української національної ідеї ще кінці 19 ст. поставили перед українською наукою завдання створити нову синтезу історії українського народу. Але тогочасна Україна та українська історіографія не була ще готова виконати це завдання. Історики 19 ст. вважали за свій головний обов’язок збирати “Цеглини” для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії, що ними чимраз більше починало цікавитися покоління істориків століття ХХ: М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, О. Апанович, Н. Полонська-Василенко, В. Винниченко, О. Субтельний, М. Брайчевський.
Сподівалюсь, що робота над моїм першим дослідженням викличе не аби який інтерес не тільки у мене, а й у всіх тих хто прийме участь у написанні й обговоренні проблеми великого українського народу. Тим самим повнішою стане перед нами, сучасниками складна й суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно.
ІІ. (1).
Основою будь якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.
Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами у зміні в стані суспільства, ускладненням власне соціального життя.
У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних відносин як єдність території, населення і суспільної влади.
Отож, держава це суверенна, політично-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити своє веління загально - обов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.
Наш огляд українського державотворчого процесу почнемо від короткого огляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу і на якій і досі майже на тих самих місцях живуть і нащадки. Як ми далі побачимо, український народ є автохтоном на своїй землі. Це значить що український народ живе на тій самій території яку здобув в початках свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись з цієї території чужим народам, а те, що він здобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етнографічна українська територія майже в цілості покривається з географічною.
На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Прип’ять, Десну, Сейму, на південному заході, йде понад Прутом до нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губиться вона серед мішаного населення Воронежчини й Донщини, а на південнім Сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.
ІІ. (2).
Але розглянемо ж першу державу засновану на українських землях, її політичний устрій, та правничі пам’ятки що зостались з давнини. Перша держава часів первісного ладу, де пануючою верствою були жерці відуни-рахмани. Тому устрій згаданої держав визначають “священною демократією”. Окрім жерців відомі слідуючи верстви: хлібороби – скотарі, воїни, тощо.
Аратта (V-III с до н.е.) держава трипільська розташована між Дністром і Дніпром. Політичний центр знаходився в межах сучасної Черкащини біля міста Сміла.
Правничі пам’ятки зіставлені Араттой до наших часів є такі, як “Рігведа” – збірка арійських священних гімнів. Трипільці мали писемність. Знайдено понад сто глиняних табличок з написами у вигляді клинопису. Дослідження її почав український археолог, історик і мирознавець В.М. Даниленко справа де шифровки писемності араттійців продовжується.
На думку дослідника трипільської археологічної культури Ю. Шилова “Цивілізація тобто державність виникла на території України у V тисячолітті до н.е. разом з трипільською археологічної культурою”. Остання визнана явищем загальнолюдського історичного розвитку суспільства періоду дитинства цивілізації: так 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО “роком культури трипілля”, відкритою В. Хвойкою 100 років тому.
Що до етнічної приналежності трипільської, землеробською культури та держави Аратта думки дослідників неоднозначні. В. Хвойдо вважав трипільців прямими нащадками українців, які зберегли “край предків” до цього часу.
Ю. Шилов кваліфікує трипільську культуру як культуру ранніх ще не розмежованих Індоєвропейців. Підкреслює спорідненість Аратти с культурою Греків, Слов’ян, Індусів. Однак визнає її про материком Української культури.
В. Петров пропонує розрізняти лінію культурно історичних традицій та лінію власно-етничніх зв’язків і на підставі цього не вважає Українців нащадками трипільців.
Арії (Орії) – з індоєвропейської (плуг, рало), орачі - це Ірано-Індійське відгалуження трипільців (аратів), мекали у пониззі Дніпра (Азовсько-Причорноморський район). Це державотворення існувало у другому тисячолітті н.е. Частина Оріїв пересилилась в Індію, а ті що залишилися на батьківщині утворили Індоорійський союз племен - Кімерійський. На думки О. Шокала, формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола осерця духовної традиції створеної автохтонами України – Оріями, хліборобами.
Г. Василенко вважає трипільську культуру слов’янською.
Поки український народ виступив як самостійний цінник історії у південній Україні, існували державні організації інших народів. Від VII століття до н.е. на побережжі Чорного і Азовського морів осіли численні Грецькі колонії засновані з малоазійського Мімту: Тіра, Ольвія, Херсонес, Теодосія, Паніка-Пей, Фана-горія, Танаїс і ін. Греки намагалися використати природні багатства країни зорганізувати широку рибну промисловість, заходилися розводити хліборобство і виноградство дбали про годівля худоби але найбільшу увагу звертали на торгівлю з сусідніми племенами і на вивіз місцевих продуктів до Греції.
Грецькі колонії не творили однієї держави, а кожне місце було окремою республікою, з демократичним ладом але фактично під проводом багатіїв – купців і промисловців. Тільки міста над Азовським морем у V століття до н.е. зорганізувалися в Боспорську державу під проводом династії Спартокідів. В 107 році до н.е. ця держава прийшла під владу царя Понту Мітрадата Евпатора, що намагався створити з чорноморських країн одну могутню державу, яка б мала стати базою для боротьби з Римом. Але чорноморські Грекі не виявили порозуміння для його планів і цей “другий Ганібал” упав у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли під владу Риму.
Пізніше у хуртовині переселення народів грецькі міста були знищенні і тільки Крим залишився в руках Візантії.
Історичне значення грецьких колонії в тому що це були перші зорганізовані міста на території Україні, перші центри торгівлі і культури що мали великий вплив на сусідні племена. Але на тому їх роль кінчається. Ані грецьких міст, ані Боспорської держави неможна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні.
Серед племенних союзів згаданих Геродотом у V ст.. до н.е. при описі Скифії – гелони та скіфи-орачі. На думку Ю. Шилова це нащадки Аратти, що зберегли живий корінь колишньої Індоєвропейської спільноти.
Гелоне – сонцепоклонники шанувальники бога Сонця – Сварога. На думку Г. Василенко це поляни. Отже, традиція Аратти, через ці слов’янські племена Подніпров’я проіснувало до часів Київської – Русі.
Племінні союзи на думку послідовників це перший щабель державної організації примітивні царства.
Але правничих пам’яток цього періоду ми не знаходимо.
Хоча і історичне значення державного утворення досить велике – В. Рибаков, Г. Василенко, М. Брайчевський, пов’язують зародження слов’янської державності з скіфською епохою (V ст.. до н.е.). Київська Русь ХІ – ХІІ ст., на їх думки ще не перша форма слов’янської державності, а лише новий етап піднесення.
Г. Василенко зазначає що Київська – Русь виникла не у ІХ ст. (882р.) за помахом “чарівної палочки”. Щоб вийти на рівень державності слов’янське суспільство мусило пройти довгий час від родового ладу до народної демократії. Досягнення археології до останніх десятиліть дозволяє відсунути поріг слов’янської цивілізації в глиб віків на V ст. і визнати що слов’янська цивілізація була одною з найдавніших в Європі.
ІІ. (3).
На історичну арену слов’янська держава вийшла у ІV ст. (Антський союз), а найбільшої могутності досягла під час правління князя Кия (кінець V початок VI ст. н.е.). Антське царство, Антські царі (Бож, Ардагаст, Мусокій) їх влада не була абсолютна, вона обмежувалась народними зборами – ВІЧЕМ (народна демократія). Соціальна диференціація антського суспільства в умовах панування індивідуального господарства вела до розладу общинного ладу, однак рабовласництво не набувало завершеного вигляду а відбувалося становленням феодальної системи.
М. Грушевський вважав антів тогочасною назвою українців М. Брайчевський уточнює безпосередніми предками українців були не тільки племена черняхівської культури (ІІ-VII ст.) а й поляни, сіверяни і древляни.
Тривале історичне значення здобула тільки Київська держава. Літописець виводить її на початок від полянського князя Кия і його братів що перші здобували місто у Києві; коли ж вони повмирали “рід їх почав держати князювання над полянами”.
Про діяльність цієї першої Київської династії історичних відомостей не захувалось. Але багаті археологічні пам’ятки на терені міста Києва і в його околицях дають свідоцтво що вже в VI-VII ст. Київ був могутнім торговим і культурним, мілітарним осередком, був великим містом найбільшим на всю східну Європу. За Крип’якевичем: значення надавав Києву передусім дніпровський шлях, що з’єднував північні країни з Чорним морем.
Через Київ переходив також другий великий торговий шлях зі Сходу, від Азії до Середньої Європи, а в Києві був давній перевіз через Дніпро.
Недостача джерел не дозволяє нам ствердити напевно чи стояла Київська держава в безпосередньому зв’язку з державою Антів. Але вже те що Київська держава так само як анти скерувало головну свою експансію на Чорне море, робить правдоподібним здогад що між обома державами йшла безперервна лінія розвитку.
Київська Русь ІХ-ХІІ ст. ранньофеодальна монархія. На чолі держави – князь, що зосереджував у своїх руках законодавцю, адміністративну ці військову владу. Діяльність князя направляла радою феодалів – Боярською думою.
Дослідники виділяють два етапи розвитку давньоруської держави:
1. ІХ-Х ст. – завершення об’єднання всіх східнослов’янських земель в єдину державу, та становлення державного апарату, військової організації.
2. Х- І половина ХІ ст. розквіт держави (оформлення феодального землеволодіння і станової структури суспільства).
Єдиною значною правничою пам’яткою є “Руська правда” – це кодекс права давньоруської держави ХІ – І чверть ХІІ ст.
Сучасна історична наука вважає давньоруську державу спільною державою трьох східнослов’янських народів. Дослідники хоча й поділяють тезу Радянської історіографії про Київську Русь, як “колиску трьох братніх народів”, однак критикують підхід у визначенні етнічної приналежності Росії включно як попередниці Російської держави, що відмовляє українському народу.
Існування своєї держави до середини ХVII ст., а білоруському – до 1917р. Історики вважають що субстрат (Середня Наддніпрянщина – Первісна Русь) – основа давньоруської народності. Так, на думку М. Брайчевського становлення давньоруської держави почалося у ІІ – ІХ ст. (Антське царство); VI – VII ст. – початкова Русь; ІХ – ХІ ст. Київська Русь.
У ХІ ст. від спільного слов’янського стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота (Половецька держава). У ХІІ ст. визначалася російська спільнота. Генетичною базою формування українського народу на думку дослідник, залишився первісний загально руський стовбур. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник – історик М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого (1054р.) є поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино. Серед причин такого розпаду він називав “розмноження” князів, а також “стремленіє саміхъ племенъ къ самобытному существованию, такъ какъ предшествовавшая эпоха, хотя придала известное единство племеннамъ, создала известную свіязь между ними, но нисколько не стерла ихъ племенныхъ отлічій, не заглушила влеченія къ их особенностям”.
1054 р. взято М.С. Грушевським очевидно не без впливу М.М. Карамзіна, котрий писав що “Древняя Русь погребла съ Ярославом свое могушество и благоденствие... утратило силу, блескъ и гражданское счастье, будучи снова роздробленною на малыя области…”.
Інші історики відносили початок роздробленості Русі до 1097, 1032, 1069 років. Повні сумніви що до цього мав і Грушевський вважаючи що перша стадія в процесі державного розладу Русі закінчилася зі смертю Мстислава Великого (1032р.), а переможним і принижений він військом Андрія Боголюбського.
Принижений то принижений... Але виявляється і в приниженому становищі Київ залишався “центромъ руської жизни, задававшимъ ей тонъ”, а “Кіевскій князь... de jure оставався старимъ... и для суздальського князя; в цервономъ отношеніи... Суздальская область зависила от кіевского митрополита, свою очередь находившагося подъ вліяніемъ кіевского князя...”. Цією фразою відображають сутність історичного процесу в Київській Русі ХІІ-ХІІІст
В південно Західний Русі існували Київське Чернігівсько-сіверське, Переяславське, Галицьке і Волинське князівства у ІІ третині ХІІ ст. – середині ХІІІ ст. Практично кожна князівство в мініатюрі відтворювало політичну структуру Київської держави. Ну, а як норми права визнавали “Руську правду”.
Але правоприємницєю Київської Русі ми можемо зазначити лише Галицько-Волинською державою (перше українське королівство) існуючу у ІІ половині ХІІІ ст. – 1365р. Це була монархія. Законодавча та виконавча влада в руках князя, влада якого була спадковою.
У 1263 році Галицько-Волинський князь Данило Романович був проголошений королем Русі. У 1366 році в наслідок династичної кризи королівство Руське було поділено мін польським королівством (Галичина) і великим князівством Литовським (Волинь).
Сучасні історики вважають що у другій половині ХІІ ст. сформувалися три центри об’єднавчих сил населення колишньої Русі. Один із сил – український: Галицько-Волинська держава, що намагалась у першій половині ХІІ ст. об’єднати більшість українських земель (Волинь, Галичина, Поділля, Київське і Переяславське князівства).
Фактично Галицько-Волинська держава це друга велика держава на український землі збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминуло безслідно для подальшої долі українського народу - так вважав Дорошенко. Новіший дослідник професор С. Томанівський дуже високо ставить заслуги Галько-Волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже, він зберегла Україну перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. Розірвавши династичні й церковно – політичні зв’язки з Суздале, вона з другого боку припинила процес асиміляції українського елементу з великоруським з перевагою великорущіни.
Нарешті вона відкрила західно – європейським впливом доступ в глибокий мірі й нейтралізувала однобічність впливів візантійських. Як пише визначний історик, науковець Д. Дорошенко – “ця держава перейнявши культурно національні традиції Київської Русі свою політичну й соціальну революцію розвивала як сильним впливом тих відносин які існували в середній Європі. Хоч Роман і провадив жорстку боротьбу з боярам, але зломити їх політичного значення та їх економічної сили не міг. Політичні завірюхи першої половини ХІІІ віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому Данилові, на верху його успіхів раз - у - раз доводилося рахуватися з боярською олігархією.” Не дурно літописець в одному місці каже, “галицькі бояри називали Данила князем а насправжки сами в своїх руках держали всю землю. Дояре навіть завоювали собі право роздавати землі і Данилові разом з Васильком довелося боротися з ними за право роздавати виробку учасників з сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією яка прийняла в свої ряди декого з дрібних збіднілих князів які ставали на службу до галицьких князів і звалися “служебники князями””. Бояри як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія Болеслава Тройдиновича але й обох останніх князів з дому Данила – Льва ІІ та Андрія, щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, яку уже було згадувано, вели землеволодіння, котре приносило значні доходи сільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагачення служили й виші адміністративні посади, зв’язані з одержанням прибутків з доходів з землі, так звані “кормління”. Головною робочою силою по маєтностях були люди не вільні, раби, або на-пів вільні, які не мали права вільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися під польським впливом кметами. Вони поділилися на данників, які платили дань князям або боярину і на службових, які були зобов’язані на користь земельних власників різними службовими повинностями. В середині ХІV ст. Перехід Галичини під польську владу потягнув з 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.
В той час як на заходів виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись об’єднати принаймні Західно - Українські землі й Правобережжя - на сході, над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.
Татарський погром, плинув на зміну політичних відносин на цілім сході Європи. На землях великоруських, що об’єднувалися головним чином біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона завершили політичний занепад. Наддніпрянщини з її осередком Київщини. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив із північною Суздальською Руссю: розірвалися зв’язки династичні, політичні, економічні, й культурні. Історичні шляхи народів українського й руського розходяться.
Коли вже говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну – Русь, перш за все постає питання – на скільки справді ця країна повела до запустіння наддніпрянської України й до зв’язаних із цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? В російській історіографії установився був погляд, ніби по татарській приклад, Ключевський так просто й каже: “запустіння наддніпрянської Русі, почавшись у ХІІ віці, було довершено татарським погромом 1240 року. З цього часу старі обласні цієї Русі, колись там густо залюднені, на довгі часи обертають в пустинно з мізерними останками прежнього населення”. В залежності від такого погляду повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини Українців з Підкарпаття. Польська історіографія, особливо з ХІХ ст., також піддержувала цій погляд, щоб довести засмуги польського елементу в ділі колонізації “руської пустині” й завершення на ній культурного життя.
Вже історія Г – В держави ХІІІ ст. тісно в’яжеться з новим політ – їм чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світу.
Цим чинником була Литва. Ще в ХІІ ст. супроти систем руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і мало важливим сусідом.
В ХІІІ ж столітті вона об’єднується в другу державу, здобуває чим раз більше значення, а з початком ХІV ст. виступає вже в ролі “збирача розбитих білоруських і українських земель”, як пише Д. Дорошенко. В житті народів з цього часу і аж до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючи роль, а з білорусами вона тісно зв’язана й до сьогодні. Все те примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальні огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державною й українського народу, була тогоспільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський український і білоруський.
Українські землі (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля та Волинь) у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського у 60-70 роках ХVІ ст. – 1569 рік.
Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ВКЛ) трактують до кінця ХV ст. федерацією окремих земель під верховенством великого князя Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а з 1501 р. –парламентська шляхетська республіка. Зважаючи, що ВКЛ у ХІV – ХVІ ст. успадкувало традиції Київської Русі (державні, культурні, правничі) та те, що слов’яни (Західна і Південно-Західна Русь) становили основний демографічний потенціал країни, окремі сучасні дослідники поділяють оцінки представників дожовтневої української історіографії В. Антонович, М. Грушевського, про ВКЛ як литовсько-руську державу.
Українські землі що до 1471 року мали широку автономію продовжували використовувати Руське право – “Руську Правду”. З кінця ХV ст. з’явилося писання литовське право, яке виросло і розвинулося на групі староруського права, та його судової практики. Литовський статут у редакціях 1529, 1566, 1588 рр. – кодекс законів ВКЛ що визначив конституційні положення державного устрою, містив зводи цивільного, карного та сімейного права.
Крип’якевич І.П. вважає що два століття прожиті у ВКЛ мали позитивне значення для формування українського народу та його державності.
М. Грушевський наголошував, що Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, потім в литовсько-польський ХІV-ХV ст.
М. Брайкевич трактує друге Українське королівство втіленням невмирущого потягу українського народу до державності ліквідація якої у 1471 р. висловила неодноразові виступи української знаті, спрямовані на відродження української державності у складі ВКЛ.
ІІ. (4).
В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішого з’єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство під свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, що були невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, як мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо буде укладена тісніша унія з Полькою. Таким чином у самому Великому князівстві. Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани Литовських самостійників. В обороні державної незалежності Великого князівства виступала вже тільки невелика група литовських і українських попів. Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин, то перебачали поширення впливів католицької церкви.
Король і великий князь Жигмонт Август під натиском поляків скликав 1569р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовські князівство мало бути сполучене з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільним сеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація і судівництво.
Як пише М. Гришевський в своїй праці “Історія Русі”: “Котрі землі переходили під Польшу, заводили там поляки польські порядки: спочатку в Галичині, потім – на Поділлі, а тепер і по всій Україні. А були ті порядки для українських людей простих – дуже добрі, деякі гірші, ніж були в державі”.
Одним з важливіших наслідків Люблінської України, для українського народу було те, що Українські землі ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до Польщі (Галичина, з Холмщиного), знайшлися тепер разом в одній державі і, не вважаючи на певні різниці в політичному й соціальному устрою, змогли знову тісніше зблизити і впливати взаємно, перш за все на полі духовної культури. Ослаблений матеріально, український елемент західноукраїнських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріальну піддержку східноукраїнських областей, за дуже короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загальнонаціонального відродження українського народу.
“Український, а навіть литовський (поки литовські кати не почали заводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати й за своєю власною державою, та нічого, робити: тепер усім рядним поляки, а українці не мали ні в чім голосу.
Поляки були католики, а мали то собі за обов’язок, щоб свою католицьку віру ширити, а інші віри тіснити, аби люди на католицьку віру переходили; так учили їх духовні, і так їх королі та пани старались робити. Українці ж були православними, і для того у всім мали прикрості і не було їм ходу ні в чім”.
Вже в кінці ХVІІ століття нові форми політичні й соціально-економічного укладу життя, які стали закріплятись на східноукраїнських землях після Люблінської унії, починають викликати до себе опозицію з боку глибоких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоро переходить в одверті конфлікти, які згодом ускладнюються ще й через питання релігій. В цих конфліктах українського населення з новим режимом козаччина відіграла провідну роль. Тут ми підходимо до одного з основних питань нової української історіх,до козацько-польської боротьби, що займає дуже значне місце. Нема нічого дивного, що обидві сторони мають неоднакові погляди на причини й навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох суспільних, споріднених і близько історичною долею народів. Не залишилося безпосередньо й третя сторона – російська, для якої утиски над українським народом, а особливо над православною вірою в старій польській Речі Посполітої, служили немов історичним оправданням тих утисків, яких зазнавала польська народність у Росії після упадку Речі Посполитої й невдалих польських повстань.
Запорізька Січ, в середині ХVІ ст. – середину ХVІІ ст. була козацькою демократичною республікою. Українська державність, що існувала у вигляді широкої автономії у складі Великого князівства Литовського (до кінця ХV ст.) не була знищена: вона перейшла в інші соціальні підвалини.
Козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливих умов українського життя ХV і ХVІ століть на степовім пограниччі в суспільстві з татарським Кримом. Процес її зародження й формування був довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були мало помітні й не піддавалися за фіксуванню тим більш, що саме життя козаччини проходило в глухих степових просторах, Делано від культурних осередків. Це привело, до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то на питання. Як вона повстала й звідки взялася, ніхто не умів дати ясної й точної відповіді. А тим часом інтерес до повстання козаччини, до її походження, виник в початку ХVІІ віку, коли ще не раніш. Польські й чужоземні писемними, стаючи перед фактом існування оригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої вони піде не могли знайти, пробували по свойому пояснити звідки взялися козаки й хто вони такі. Від них не відставали й самі козацькі літописці. В дусі понять свого часу й ті, й другі старались пояснити назву та походження козаків, від якогось імені, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-Литовський Хроміст другої половини ХVІ віку Матвій Стрийкивський виводив козаків од якогось стародавнього ватажка “Козака”, що мовляв, щасливо боровся з татарами. Польський історик ХVІІ ст. Павло П
Дехто з старих письменників наприклад, польський історик ХVІ ст. Мартін Бєльський, французький інженер Боплан (автор відомого “Опису України” 1940р.) і наш козацький літописець Самійло Величко з початку ХVІІІ віку вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч тож, як і Величко, називали його сарматами або козаками.
П. Куліш у своїм “Першім періоді козацтва аж до ворогування з шляхами” (1868р.), а потім і в “Исторяй возсоеднанія Руси” (1873р.), говорячи про походження козаччини, підкреслював про козаччина була продуктом степового життя. Козаки були волками-добичниками: вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обібраних ними: отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім здобували в городах продукти свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добре пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони здобичниками татарськими. Козацька верства складалася з різних елементів українського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці ХV віку. Пограничні старости використовували козаків для своїх завдань, охорони пограничних областей від татар.
Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним суспільством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була навженної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу.
Але хоч козаччина має певні сталогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її неможна безпосередньо від них виводити, як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лиш в ХVІ столітті й остаточно приймає певні вироблені форми лише на порозі ХVІ та ХVІІ століть. Справді короткий огляд умовин, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це стал показують документи, впевні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які й були загальною прийняті в українській науці.
Степові здобичники – воїни дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХІV ст. у поливицькому словнику і в актах кримських і тайських колоній, а йшло 1490р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичи і боротьби з татарами. “Їздили в козацтво”, “козакували” означало промишляти в степах. Унія козаків спершу не означала якогось стажу чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли. Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перший фортифікації поклав тут князь Дмитро Вишневський, волинський магнат, що для боротьби з татарами зібрав кілька сот козацьких охотників. Він побудував невеликий замок на острові маній Хортиці і тут двічі оборонявся від татар (1557р.) Вишневецький уклав широкі плани боротьби з турками і татарами за допомогою Литви та Московщини і організували похід на Крим. Але пізніше втрутився в молдавські справи, попав у турецький полон і в 1563р. був покараний смертю в Константинополі.
Дальнішу організацію Запорозького Війська проводили вже народні ватажки, мало відомі з імен і дія. Військовий центр, Січ, переходив з острова на острів, врешті і осів на Микитиному Розі, в Базавлука. Це був замок на зразок інших українських замків, обведений валами і палісадами, з балтами і стрілемцями, укриплений артілерією. Запорожці жили на Січі у простих куренях або промишляли по угодах, татарських переправах, зимовищах. Під кінець ХVІ ст. жило вже тут кілька тисяч людей.
Упродовж дальшого часу на Запоріжжі зорганізувався окремий військовий і соціальний устрій. Доступ на Січ мав кожний, хто тут бажав поселитися: “З віків за пороги вільно кожному приїхати і виїхати хоч би як він називався”. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурлаки, шляхта, навіть панове з визначених родів. Одні приходили для здобичи і степового господарювання, інші – для боротьби з татарами і лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища, щоб затерти своє походження і минуле. Молоді хлопці проходили час проби як джури і досвідчених войовників, хто до війська не підходив, того з Січі відсилали.
Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами і мали ті самі права.
Запорізька Січі на думку М. Брайчевського, бере на себе функцію носія української державності і створює козацьку республіку з послідовним демократичним устроєм. (обрання на загально-козацькій раді гетьмана і старшини).
Особливістю суспільного устрою запоріжців була відсутність кріпосництва, рівність всіх членів козацької громади. Загальна козацька рада (коло) виконувала функцію законодавчого органу. Виконавча влада – коли в собі найомного отамана та старшини. На початку ХVІ-ХVІІ ст. Запорізька січ намагалася поширити свій суверенітет на інші українські землі і виступала альтернативно державними структурами Речі Посполитої.
Новий період української історії, період творення державної, розпочало повстання 1648р.
Що час нової Української Держави назрівав, це було політично ще від кінця ХVІ ст., як тільки козаччина почала виявляти сильніший розвиток. Вже Наливайко виступив із проектом створення окремої козацької території між Дністром та Болем, а одночасно Верешинський, польський єпископ у Києві, з проходженням українець із Холмщини, радив зорганізувати козаччину на Лівобережжі, під проводом одного з князів. Ці плани зреалізувала Запорізька Січ, що створила свою владу на широких степових просторах і звідки проводила самостійну політику, входячи у зв’язки з різними державами. Існування козацької “держави в державі” визнавав польський уряд, який намагався всіма силами її знищити. Зв’язків з козацькою республікою шукали різні політики Західної Європи. Зрозуміння державності зростало також серед міщанської інтелігенції – під впливом розвинутих історичних традицій. Українські владини з захопленням порівнювали козацькі походи на Чорне море з походами Олега, Ігоря, Володимира. Але тогочасна інтелігенція, що з такою енергією вела боротьбу проти натиску Польщі, ні зуміла підготувати основ власної державності: вона занадто була зв’язана з польським устроєм і власними державами категоріями не вміла думати. Державні фундаменти створили буйні народні маси, що не мали ніяких традицій, немали державних теорій, але тримаючи зброю в руках, йшли за власним інстинктом – творили свою владу. Козацькі самостійницькі устремління заломлювались і безнастанно, повстання за повстанням спливали прав’ю, але ці змагання поновлювались постійно з дедалі більшою енергією. У довголітній боротьбі витворився цінний державницький матеріал, що тільки чекав будівничого, який укрив би його для завершення будови. Цим будівничим став Богдан Хмельницький.
Богдан – Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем. Що його будь-коли мала Україна, так характеризував його один з найвидатніших дослідників тієї доби, В. Лишинський.
Українська козацька держава (Гетьманщина) існувала з середини ХVІІ ст. по 1786 р. (з 1667 р. козацька автономія на території Лівобережної України у складі Російської держави). Очолював державу Гетьман, який обирався на загально-військовий козацькій раді. Мав вищу законодавчу адміністративну військову владу. В його компетенції: скликання загальновійськової ради (з кінця ХVІІ ст. – старшинської ради), здійснення дипломатичних відносин, керівництво фінансами, судовою системою, урядом. Останній обирався старшинською радою, членами якої були полковники і урядові особи. Усі посади в державності – від гетьмана до сотенної старшини були виборними.
Внаслідок визвольної війни 1648-1554 рр., яку очолював Богдан Хмельницький, козацька республіка виходить за географічні межі “Запорізьких вільностей”, поширивши свою юрисдикцію на інші українські землі, остаточно формується як демократична держава з республіканським устроєм. Вперше на більшості українських земель протягом другої половини ХVІІ – кінця ХVІІІ ст. існувала держава, у якій знайшло своє втілення державне волевиявлення Українського народу.
Правничіми ж пам’ятками того періоду ми вважаємо “Березневі статті” 1554 р. визначали автономний статус Гетьманщини у складі Російської держави з гарантією вищої законодавчої влади, власного війська, фінансової політики, права та судочинства. До 30-х років ХІХ ст. в Україні діяло “Малоросійське право”. В його основі – Литовський, статус 1566 р., який у 1728 – 1743 р. був модифікований у нову збірку “права”, за якими судиться малоросійський народ. Однак цей кодекс не був санкціонований царизмом по причині його автономістської та республіканської традиції.
Не будучи визнаним, використався у судовій практиці України до 30-х років ХІХ ст., поки рішенням самодержавства на Україну поширювався чинність російського законодавства. Визначною пам’яткою української політичної думк та права ХVІІ ст. є так звана “конституція Пилипа Орлика” (“Пакти і конституція законів та вільностей Війська Запорізького”), укладена у 1710р в м. Бендерах гетьманом в еміграції П. Орликом, в ній була розроблена реальна модель незалежної української держави, заснованої на визнанні природних прав людини і права народу на свободу і державне самовизначення.
10 листопада 1764 р. указом Катерини ІІ було скасовано Гетьманство і створене Друга Малоросійська колонія на чолі з генерал-губернатором П.О. Румянцевим – адміністративний орган, залежний від царського уряду. У 1781 р. Лівобережна Україна поділена на Київське, Чернігівське та Новгород – Сіверське намісництва, с Слобідсько – Українська губернія стає Харківським намісництвом. У 1783 р. проведена реорганізація лівобережних козацьких полків у безмірній частини російської армії та запроваджено подушний податок (Кріпосництво).
З 1796 року на українській землі поширюється чинність загально-російського адміністративного устрою. У Лівобережній Україні створено Малоросійську губернію: у Слобожанщині – Слобідсько – Українську губернію, у Правобережній Україні – Київську, Подільську й Володимирську губернії.
Під кінець ХVІІІ ст. більшість українських земель попала під владу Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія за чергою здобула такі частини України: в 1772 р. за першим поділом Польщі – трикутник між Дніпром та Сожем, Дніпром та Богом з побережжя Азовського моря від Берди по Міце, в 1783 р.- Таврія, Крим і Кубанщина, в 1793 р. за другим поділом Польщі – Правобережжя від Дніпра до Пінськ-Кам’янець, в 1795 р. за Третім поділом Польщі – західну Волинь по ріку Буг, в 1812 р. – Бессарабію, врешті в 1815 р. – Холмщини, Позероським кордоном залишилися західні землі - Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до монархії Тастурків, Україна ввійшла знову в період бездержавності і мусила пристосуватися до життєвих форм, які накинули Ії чужі імперії.
На початку ХХ ст. Малоросійку губернію поділено на три губернії: Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (у 1803 р. перейменовано на Херсонську). Українська державність втрачається до початку ХХ ст.
І св. Війна (1914-1918рр.) та наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючи х сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина ставала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїв на східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених впоєними діями, а також брутальністю як російського та і австрійського командування.
Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії калічувалося 3,5 млн. Українських солдатів і 250 тис. Служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхні національний рух. Найгіршим було те, що українців як учасників боїв з обох сторін – змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те. Що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих.
У 1917 р. відбулися дві російські революції, Перша – Лютнева – повалення самодержавства. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція була майже вся розпущена. До того ж на ньому висів тягар непопулярної в народу війни. З самого початку суперником Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких більшовики складали лише одну з меншостей, Петроградська Рада являє
Собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників і солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій країні. Мета ради, полягала в тому, що “поглибити” революцію, штовхаючи її до перетворення суспільства, на соціалістичних засадах. Постійні сутички між цими двома органами, суперечки та взаємні перешкоди вносили ще більшу плутанину в питання, кому ж належить остаточна влада в колишній імперії.
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 1 березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних, стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але, на відміну від подій у Петрограді, в Києві, на арену вийшла й третя дійова особа: з березня українці заснували власну організацію – центральну Раду. Всеукраїнську громадську організацію очолив її М.С. Грушевський. Ц.Р стала носієм ідеї інтернаціонального відродження України. Поступове зміцнення впливу Ц.Р. і загострення її стосунків з Київською Радою робітничих і солдатських депутатів, керівники якої вороже поставилися до вимог національно-територіальної автономії України. 17.04 середина травня 1917 р. було схвалено домагання національно-територіально-територіальної автономії для України і перебудови російської держави на федеративно-демократичну республіку. Центральна Рада конститується як представницький орган усієї української демократії. Обрано 300 осіб до її нового складу, у тому числі 21 – до виконавчого комітету. Головою ради знову затверджено М.С. Грушевського, заступниками В.К. Винниченко. С,О. Єфремова, у виконкомі Д. В. Антоновича. Проведення Українського національного конгресу, який, на думку В. Винниченка, “був першим кроком відродженої нації на шляху державності. Будучи одночасно сильно організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творення ідеї Української держави. Конгрес офіційно передав усно свою повно владність вибраному з себе органові новій Центральні раді. “Це був перший камінь у будові української державності”. За твердженням П. Христюка: “Український національний конгрес не лише перетворив, Українську Центральну Раду на дійсно репрезентований орган, а й дав йому можливість діяти в інтересах українського народу”. Правничими пам’ятками є резотації Українського національного конгресу: “Державне право і федеративні змагання України”, “Права національних меншині їх забезпечення”, “Автономія України в федеративній республіці”, “Про територіальну автономію України”. Зміст цих документів зводиться до вимоги:
1) широкої національної автономії України у складі федеративної демократичної російської республіки;
2) забезпечення економічних, політичних, культурних, прав національних меншостей, що проживають на Україні;
3) негайної організації з представників усіх національних та соціальних груп населення місцевих органів влади;
4) допуску представників України до участі в майбутніх мирних переговорах з країнами Четвертого союзу;
5) встановлення рівних прав для національних меншостей, що проживають в інших губерніях Росії.
З середини травня до початку червні 1917 р. було створено Генеральний Секретаріат – перший уряд автономної України, до складу якого ввійшли 9 чоловік: В. Винниченко – голова; С.Єфремов, С. Барановський, Б. Марнос, м. Стасик, В. Садовський, С. Петлюра, І. Тешенко, П. Христю.
У другій половині червня по листопад 1917 р. крайовий виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат. Створена Мала Рада – комітет Української центральної Ради. До складу якого увійшли представники неукраїнського населення.
Зміцніла Ц.Р. домагалася від Тимчасового уряду Росії однозначного визначення вимог автономної України, формування українських військових частин, призначення при Тимчасовому уряді особливого комісару у справах України. Ці вимоги були відкинуті тимчасовим урядом. У відповідь на це проголошено суверенітет українського народу “на своїй землі”.
Характеризуючи даний етап діяльності Ц.Р., В. Винниченко визнавав: “Ми в соціальну революція зовсім не вірили, ми вірили в непожитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазно них держав, прагнули й собі такої держави”. “Як у людей”. Проте Універсал допустить здійснення автономії України до відкриття загальноросійських Установчих зборів.
Крім того, цей період характеризувався: по-перше прагненням лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність створених протягом попереднього часу державних інституцій (лише Генеральним секретаріатом проведено 30 засідань, де розглянуто більш як 100 питань внутрішнього життя України); по-друге спробою розширити політичний вплив на аналогічні за характером та спрямованістю рухи інших “недержавних народів”, що проживали на окраїнах колишньої імперії (політичними у цьому напрямі був з’їзд народів, що відбувався 21-28 вересня у Києві).
Правничими пам’ятками цього періоду є І Універсал Центральної Ради (10.06.1917р.). “До Українського народу на Україні і поза України і поза Україною сущого”.
Він визнав за необхідне впровадження національно-територіальної автономії, скликання на засадах 4-х членної формули Українського сейму, вибори до якого планувалося провести в осені. Найголовніше завдання, що ставилося перед Сеймом: видання законів, які б регулювали б усі сторони життя України і насамперед щодо конфіскації “у власність народу” поміщицьких, казенних, церковних, монастирських земель.
03.07.1917 р. –видання ІІ Універсалу Ц.Р. “Статут вищого управління Україною”. Фактично це був прообраз конституції, так як він визначав функції вищих органів державного управління. Прийнята відозва “До всіх громадян України”.
7 листопада 1917 р. – була утворена Українська Народна Республіка (УНР). Утворення автономної Української народної республіки в складі єдиної Російської Республіки. Формально влада належала Ц.Р., але на значний території республіки вона була мізерною.
Проголошення ІІІ Універсалу, за яким скасувалась приватна власність на землю, націоналізовувалось поміщицьке, монастирське та церковне майно, встановлювалось 8-годиний робочий день, скасовувалась смертна кара за злочини, встановлювались кордони нового державного утворення, визначалися найголовніші політичні принципи його функціонування. До них належали: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, тощо. Це був початковий період формування уряду і нової державності, що почався з березня по листопад 1917 року завершився.
Громадянська війна, що почалася, стрімко змінила і політичне становище в країні, і, природно, даль ніші плани фундаторів УНР. Доля республіки, її громадянський війни залежали від спроможності верховного керівництво вивести державу з глибокої та всеохоплюючої кризи, розподілити конфісковані землі серед селян, проводити активну зовнішньо політичну та укласти мир на фронтах, а також досягти угоди з цих та інших питань як національними меншостями на Україні, так і з урядами районів колишньої російської імперії. Дальші події, що вирішити ці питання керівники Української народної республіки та її Верховного законодавчого органу – Центральної Ради, не зуміли.
Основою політичного устрою стали ради робітничих солдатських і селянських депутатів. Федеративна форма зв’язку між Україною і Росією, створення робітничого сільського Уряду України. Правничою пам’яткою цього етапу була постанова Всеукраїнського з’їзду Рад “Про самовизначення України” та маніфест “До всіх селян і робітників та солдатів України”.
Це означало встановлення Радянської влади в Україні, видання наказу “Про наступ радянських військ проти Центральної Ради (1 січня 1918р.)”.
Ц.Р. ще намагалась врятувати внутрішне становище України.
Тому проголошення Ц.Р. ІV Універсалу (9.01.1918р.), прийняти відозви “До війська українського фронту і тилу”. України проголосила самостійного, ні від кого не залежного, вільного , державного Українського народу.
Першочерговими завданнями були: Укладання миру з Центральними державами прийняття Конституції України. Відновлення влади Ц.В. в Києві.
Територія України окуповується німецькими військами. В зв’язку з цим радянський уряд переїздить до Таганрогу. Пішовши на угоду з німецями, Ц.р. підписала собі смертний вирок. Німцям вона здавалась надто соціалістичною, а отже нездатною запровадити на Україні справжній порядок і неухильно виконувати свої зобов’язання перед західними парте нари. Опозиція Ц.Р. досить швидко набирала силу знайшовши спільні точки об’єднання, вона згуртувалася під гаслами створення міцної авторитарної влади, який було вирішено надати форму гетьманату.
29.04.1918 р. Державний переворот в Україні – Утворення Гетьманської Держави. Створено уряд очолений Ф.Лизогубом.
на думку Д. Дорошенка, “Труднощі гетьманського режиму походили від свідомих українців, що всі без винятку вважали себе модними соціалістами, а хто таким не був, того вважали не українцями. Їх осередки, що жили собі спокійно під боком гетьмана в Києві, посилали своїм однодумцям всі директиви і заяви на провінцію, критикуючи гетьманські порядки. Значних успіхів гетьманський уряд добився на терені освіти, науки і культури”.
Всі заходи які проводив новий уряд знайшли правове втілення в слідуючи законах: грамота гетьмана П. Скоропадського, “До всього українського народу”, “Закон про тимчасовий державний устрій”, “Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства”.
Але в заяві Скоропадського в грудні 1918 р. читаємо слідуюче: “Я – гетьман усієї України на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з такого важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням і нині з огляду на умови які тепер склалися, керуючись добром України, відмовляюсь від влади”.
Це означало ліквідацію гетьманату. Перехід влади до Директорії УНР. 14.ХІІ.1918р. склад В. Винниченко (голова), С. Петинора, П. Андріївський, А. Макаренко, Ф. Швець. Призначення ради міністрів.
Програмний документ Демократії “Деклорація”. Закон “Про скасування приватної власності на землю”. Заяви про те, що влада повинна належити лише працюючим класам: робітництву і селянству. Закон, що призначив вперше зібрання Трудового конгресу. Вся влада залишилася в руках Директорії, але були створені різні комісії: оборони, бюджету, культурно-освітня, Директорія отримала право приймати закон, але вони мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією Конгресу, Директорія призначала і знімала з посад членів кабінету. Конгрес відкинув ідею диктатури пролетаріату і висловився за демократичний устрій на Україні. Орієнтація на власні сили у боротьбі з більшовиками. Проголошення самостійної, незалежної УНР, ще в січні 1918 р. і потім відновлення Директорією УНР у грудні 1918 р. знайшло гучний відгук та підтримку в Західній Україні. Тому, незважаючи на Росію складну політичну ситуацію а обох Українах (Західна та Наддніпрянська) було оголошено акт злуки УНР та ЗУНР 2201 1919 р.
Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені боротися за власне існування, іхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військову політику. Тому це була злука лише за назвою.
Кінець січня – лютий 1919 р. була оголошена Українсько – Соціалістична радянська республіка (УСРР). Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілій рік готувалися до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918 р. але повернення відбулося в січні 1919 р. Після проголошення УСРР було створено уряд УССРР. На чолі Х. Чаковським.
Головне завдання полягає в тому, щоб довести соціалістичну революцію до кінця. В соціально-економічні сфері більшовики вважали за необхідне визволити трудящих із-під гніту експлуатації шляхом націоналізації промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства з охорони праці страхування і пенсійного забезпечення робітникам.
Проголошувалась ліквідація поміщицького, куркульського і монастирського землеволодіння.
Документами цього періоду є декрет тимчасового робітничо-селянського уряду від України. Декларація від 25.01.1919 р. “Про земельну політику”, “Про ставлення до дрібно-буржуазних партій”, Маніфест “До робітників і селян України”, “про радянську владу на Україі”. Закон робітничо-селянського уряду “Про землю”.
На першому плані стояло формування Української Червоної Армії.
В основі політики уряду буяли воєнно-комуністичні методи: прискорені темпи націоналізації промисловості згортання товарно-грошових відносин, заміна товарного ринку, як універсального регулятора економіки усякими розкладками, насамперед, продовольчою, а в сільському господарстві перейти від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі. В політичній сфері – за провадження диктатури пролетаріату. 16-18 ХІ. 1920 р. була взята резиденція Директорії в Кам’янець – Подільському. Втративши прикордонний Волочиськ і покинувши гармати, бронепоїзди, військові ешелони, уряд Директорії та рештки її війська погодилися на інтернування, до Польщі. Так закінчилась війна за незалежність України, так завершився та її території період революційних змагань за державність.
На протязі десятиріч Україна входила як республіка до складу СРСР. Формально була республіка з вищими законодавчими з розпорядними органами влади. В той час не було своєї економічної системи, грошово
Одиниці, політична структура була підпорядкована центру і т.д. Тому, доказ конституції УРСР 1919 р., 1925 р. 1937 р., 1978 р.
Новий етап творення державності України розпочинається в кінці 80-х на початку 90 років ХХ століття.
Першим кордоном до самостійної української держави було прийняття Верховною Радою РУРСР 16.07.90 р. декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено невід’ємне право української нації на самовизначення, верховенства, та самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території.
Другий реальний крок до самостійної Української держави це проголошення акту незалежності України 24.08.91. акт незалежності України був затверджен на Всеукраїнському референту умі, який відбувався 1 грудня 1991 року, в той же день сталися президентські вибори. Першим Президентом став Л.М. Кравчук.
Наслідуючи виборах 94 року президентом став Л.Д. кучма.
Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.
За короткий період існування незалежної України, було прийнято, значну кількість найважливіших законодавчих актів, т.я.: “Декларація прав національностей України”, Закон “Про Громадянство України”, Закон “Про свободу совісті та релігійних організацій”, Закон “Про вибори народних депутатів України” т. Інші.
Важливим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня на V сесії Верховної Ради Основного Закону Української держави – Конституції.
Прийняття Конституції не тільки завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, але і заклало основи для її становлення як демократичної правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще не закінчені т.я. у всіх без винятку країнах вони займали досить довгий відрізок часу, залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем які не мають свого практичного і законодавчого вирішення.
Свою роботу мені хотілось би завершити словами М. Грушевського, які сказані на початку століття, але є і актуальними і в наш час: “Пройде цей надзвичайно гострий і тяжкий момент, Україна перейде через усі потрясінні, її економічне й соціальне життя увійде в свої береги, здобутки революції будуть закріплені, інтереси традиційних українських верств, будуть забезпечені культурні й національні умови українського життя утверджені, національні інтереси інших національностей України також”.
ЛІТЕРАТУРА
1. “Конституція України” К. 1996.
2. “Українська січові стрільці 1914-1920рр.” Львів – 1991.
3. Апанович О. “про українських козаків”. Запоріжжя 1992
4. Брайчевський М.Ю. “конспект історії України”, “Старожитності” 1991 №11,12.
5. Винниченко В.’’Відрродження нациї ’’K. 1992.
6. Грушевський .М. “про українську мову” К., 1992.
7. Грушевський М.С. “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV сторіччя” – К., 1991.
8. Дорошенко Д. “Історія України”. К., 1992 т. І-ІІ
9. Колосовька та інші Н.Д. “Державотворення України” М. 1996.
10. Копейчиков В.В. “Правознавство” К. 2000.
11. Кравчук Л. “Є така держава Україна” К. 1991.
12. Крип’якевич І. “Історія України” К. 1993.
13. Усенко И.Б. “Основы правоведения” К. 1997.
14. М. Полонська-Василенко “Історія України” К., 1995.
15. Мазепа І. “Українці в огні і бурі” 1917 – 1921 рр. Л.
16. Рибаков “Киевськая Русь й Русские княжества” – М., 1983.
17. Смолій В.А., Гудзій О.І. “Як і коли почала формувалися українська нація?” К. 1991.
18. Субтельний О. “Історія України” К., 1991.
19. Турченко Ф.Г. “Новітня історія України 1917-1945” К. 2000 “Новітня історія України 1945-1994” К. 2000.
20. Шилов. Ю. ”Орійська доба України//.Український світ”1994.-№3-4
22. Яворницький Д.І. “Історія запорозьких козаків”, т. ІІІ-ІІ К., 1990