Особливості економічного розвитку Київської Русі

Міністерство освіти і науки України

Черкаський інженерно-технологічний інститут

Кафедра економічної історії

Факультет економіки і управління

Контрольна робота

на тему:”Особливості економічного розвитку Київської Русі ”.

П
е
ревірив
виконав студент

викладач каф
е
дри
1курсу ФЕУ групи зу-211

Усманова М. Р.
Шкарбан С
.
В
.

Черкаси 2001

Зміст

Вступ

Розділ 1. Соціально-економічний та державний лад Київської Русі . ІХ-Х ст

1.1 Розвиток державності Русі в першій половині X ст.

Розділ 2.Економічне життя Київської Русі

2.1.Сільське господарство

2.2.Торгівля

2.3 Розвиток ремесла

2.4 Феодалізація селян та земельні відносини

2.5 Фінанси

Заключення

Список літератури

Вступ

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. …На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи: “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

1.
Соціально-економічний та державний лад Київської Русі ІХ-Х ст.

Могутня держава створила сприятливі умови для швидкого розвитку продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці їх заліза, витісненні примітивних систем землеробства, розвитку ремесел, торгівлі і міст.

Київська Русь ІХ-Х ст. ще не знала класового устрою. Тому східнослов’янська державність народилася в суспільстві, що залишалося родоплемінним. Можна назвати першу руську державу надплемінною, бо в ній влада не лише відокремилася від маси народу, а й піднялася над самою племінною верхівкою, набула індивідуального характеру й стала успадковуватись. Давньоруська держава була організована за територіальною ознакою, чим принципово відрізнялася від передуючих їй племінних княжінь.

Для державно-адміністративного устрою Київської Русі була характерною така риса, як федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов’язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя.

Літописці зображують давньоруських володарів кінця ІХ-Х ст., як типових дружинних князів. Певна річ радниками князя були лише старші дружинники: вони утворювали й апарат управління, судочинства та збирання данини.

1.1.
Розвиток державності Русі в першій половині Х ст.

Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо й послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням “Повісті временних літ”, 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

На 40 рр. Х ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових людей у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі й малі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Єдиний відомий з літопису син Ігоря – Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання древлян навесні 945р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини, насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила. Ольгою також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.

В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цього візиту було охрещення Ольги та укладення союзної русько-візантійської угоди.

2. Економічне життя Київської Русі

Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продук­ти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечува­ли потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісника­ми, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, вис­нажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірва­ти економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзнача­лись працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

2.1.Сільське господарство й промисли

Сільське господарство було провідним у давнь­оруській економіці і досягло високого рівня розвитку.

Землеробство.
Основними зерновими куль­турами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс ви­рубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої ро­дючість землі відновлювалася природним шляхом.

У Київській Русі був великий набір ручних зем­леробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних роз­копок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічно­му рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

Скотарство.
У літопи­сах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тварин­ництва. Великими стадами корів і кіз, табунами ко­ней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Мисливство й рибальство.
Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходя­чись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед і віск ма­ли попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня ви­робництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близь­кого Сходу й Західної Європи. Натомість вони одержували можливість купувати там прикраси, до­рогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.

Ремесло.
Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і во лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо довершені.

Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки. Виробництво високоху дожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлен­ня керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, зви­чайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поши­реними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготов­лення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й пала­ци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будин­ках мешкали представники середніх прошарків населення. Окрасою й водночас архітектурними домінанта­ми міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні. У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено по­над ЗО кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі.

Міста, як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста
— укріплені поселення, що в зародку мали озна­ки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що ви­ник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у вели­ке місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Пе­реважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало горо­дян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з сере­дини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в ціло­му, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередка­ми. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складали­ся літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.

2.2.
Торгівля

Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами хар­чування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Ве­ликому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Влади­мирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Схо­ду. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Бол­гарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Голов­ним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрук­ти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхе­ми. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Дав­ньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначали­ся не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів.

2.3
Розвиток
ремесла

Ремеслу в господарському житті давньоруського суспільства відводилося важливе місце. У давньоруських містах були зосереджені головні центри ремісничого виробництва, хоча окремі галузі розвивалися в феодальних замках та селах.

Чорна металургія була провідною галуззю ремесла. Разом з землеробством вони становили основу економічного розвитку країни. На території Київської Русі було багато болотяних руд, з яких добували залізо. Високий /І8-40/ відсоток заліза містили руди Полісся. Спеціальні сиродутні горни переплавлювали залізо. їх залишки знайдені в багатьох пунктах. Залізоробне виробництво, яке мало зв'язок з ремеслом міст, було за їх межами. Давньоруські міста здійснювали зв'язок з чорною металургією не тільки через ринок або відчуження общинних домників на користь феодалів. І вотчинні ремісники займалися виплавкою заліза. Потім продукція поставлялась князівським і боярським майстерням у міста. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце відхідництво. Розкопки поселень металургів Х-ХІІ ст. в заплаві річки Тетерев засвідчили їх сезонний характер.

Були на Русі спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один з них був в місті Городськ на Тетерев! на території сучасного села з тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. У Вишгороді також виявлені залишки залізоробного ремесла,

Ковальські майстерні, де здійснювалася обробка заліза, виготовлення з нього різних речей для господарських потреб, військової справи, називалися кузнями, їх сліди виявлені в усіх давньоруських містах. Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич Вишгород - найбільші центри обробки чорного металу. Відомий асортимент виробів з заліза. Це 150 назв, у тому числі знарядь праці -22 назви, ремісничих інструментів - 46, видів зброї - 16, предметів домашнього начиння -37, наборів кінської збруї і спорядження вершника - 10, прикрас-19 назв. Потрібно відзначити досконалість ковальського інструментарію. Ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники не поступалися за формою і функціональністю аналогічним інструментам пізніших часів.

Різноманітні техніки обробки заліза були відомі давньоруським ковалям: цементація, обточка, інкрустація кольоровими металами, кування, зварка, полірування. Висока якість металу ряду ковальських виробів доповнювалася функціональною довершеністю форми. Перш за все це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. ал Біруні, являли собою речі "дивні і виняткові". Меч з автографом майстра -"Коваль Людота", виявлений на Полтавщині біля селаХвощево, є свідченням цього. Руків"я меча прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

Металообробне ремесло у XII ст. замість високоякісних багатошарових стальних лез почало застосовувати клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія дозволила різко підвищити продуктивність праці. Це було свідченням ринкового характеру ковальської справи, що розвивалась на вільній міській основі. У XII -XIII ст. значно збільшився асортимент ковальських виробів, з'явилась серійність у виробництві.

У Київській Русі "кузнец" означало також ремісника, який працював з кольоровими металами - золотом, сріблом, міддю.

Ковалі володіли високою майстерністю обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню. Їм були відомі також філігрань, зернь, знали вони техніку виготовлення емалей, свинцевих і олов'яних відливок. У XII ст. київські майстри винайшли мистецтво відливок у так званих "імітаційних" формочках. За допомогою цієї техніки виготовлялися прикраси, які імітували коштовні золоті і срібні вироби. Вони надходили на широкий ринок.Хрести-енколпіони були монополією київських ливарників. Вони користувалися широким збутом не лише в межах Київської Русі, а й у сусідніх регіонах.

Високотехнологічна досконалість була властива давньоруським перегородчастим емалям. Ця складна техніка, запозичена Руссю в Х-ХІ ст. у Візантії, набула особливого поширення в ХІІ-ХІІІст. Київ, Новгород, Чернігів,Галич,Володимир-на-Клязьмі - відомі центри виробництва емалей. Майстерні цих міст виготовляли князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Роботи київського майстра другої половини XII ст. Лазаря Богші є найдосконалішими в галузі руської емалевої справи. Маємо дві князівські діадеми /з деісусним чином і зображенням сцени вознесіння Александра Македонського/, а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької. В центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печерського монастиря виявлені залишки ювелірних майстерень, пов'язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями.

Вже в Х ст. давньоруські майстри оволоділи мистецтвом черні. Проте найбільшого розвитку воно досягло в ХІІ-ХІІІ ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вони характеризуються надзвичайною декоративністю зображення, техжчною і функціональною довершеністю.

З виробництвом емалей тісно пов'язане склоробство. У багатьох давньоруських центрах виявлено сьогодні його сліди. Мозаїчна маса, віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто - ось неповний перелік речей, які виготовлялися у склоробних майстернях. Вже в кінці Х - у першій половині XI ст. давньоруським майстрам були відомі секрети скловарного виробництва. XII -XIII ст. - час розквіту склоробного ремесла.

Гончарне виробництво поставляло на ринок найбільший асортимент продукції: горшки, глечики, амфорки, корчаги, світильники, підсвічники, іграшки і т.і.. На межі Х-ХІ ст. почали виробляти полив'яні керамічні вироби. Ними були - столовий посуд, декоративні плитки, які йшли на оздоблення інтер'єрів палаців. Давньоруські керамісти виготовляли полив'яний посуд, який створював гідну конкуренцію привозному.

Значна концентрація цього виробництва була в посадських районах міст, і характеризувалася досить великою потужністю. Про це свідчать виявлені керамічні центри у Білгороді і Вишгоро-ді.Розвиток гончарства у ХІІ-ХІІІ ст. зумовлювався дією ринку. Майстри досконало володіли технологією і матеріалами, але збільшення попиту погіршило з часом якість їх продукції.

Значне місце серед матеріалів, які були на Русі, посідала кістка. З неї виготовляли ручки дзеркал, руків'я ножів, наконечники стріл, гребінці, писала, ґудзики, іконки і т.і. Досвідчені різьбярі працювали у цій галузі. Майстерні виявлені у Києві,Звенигороді, Галичі, Новгороді, інших містах.

Будівельна справа досягла у Київській Русі теж високого рівня. Найбільш поширеними були ремесла: дерево- і кам'янообробні, виготовлення цегли, вапна.

Найдавнішим з них є деревообробне ремесло. Житлові і господарські будівлі, перші християнські храми, оборонні стіни, різноманітні господарські і побутові речі- ось неповний перелік об'єктів із дерева.

Широко розгорнулося на Русі в кінці Х - на початку XI ст. кам'яне будівництво. Воно потребувало спеціалістів різних профілів будівельників, цегельників, каменярів, вапнярів. Знайдені залишки майстерень по обробці каменю, печей для випалу плінфи і вапна в Києві, Че

рнігові, Суздалі, Старій Рязані, Полоцьку.

Ранньофеодальний етап об'єднував всіх ремісників у феодальні господарства. Деякі писемні джерела повідомляють про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі. Але це не дає підстав стверджувати ,що вони були зародками самоуправних міських общин.

2.4 Феодалізація селян та земельні відносини

До середини 1 тис. н.е. господарство східних слов'ян розви­валося на основі землеробської общини, з якої в перші століття нашої ери почала формуватися територіальна, або сусідська община - марка. Власністю всієї громади залишалися поля, ліси, луки, пасовища. Присадибні ділянки, житло, худоба, знаряддя праці, продукти виробництва стали власністю сімей, а орні землі надавалися в Їхнє індивідуальне користування. Час від часу орні землі й сіножаті перерозподілялися. Головною низовою госпо­дарською ланкою стала сім'я.

З VI ст. н.е. у східних слов'ян почався період генезису феодального господарства, що був органічною частиною загально­європейського процесу. Завершилось становлення общини-марки, яка у слов'ян дістала назву «вервь». Збільшився період між перерозподілами общинних орних земель. Ділянки, що були у користуванні окремих родин, передавались у сімейне володіння. Виникла приватна алодальна форма власності на землю. В антській державі вже панував інститут алоду, поява якого свідчила про формування приватної власності. Закріплення алоду в першу чергу за представниками родоплемінної знаті зумовлювало майнову нерівність в общині. Нагромадженню багатств також сприяли внутрішня і зовнішня торгівля, війни, внаслідок яких вожді та старійшини привласнювали здобич і бранців. Останніх перетворювали на рабів. У слов'ян рабство мало патріархальний характері прискорило розклад територіальної общини. Слов'яни в своєму розвитку обминули рабовласницький лад.

Генезис феодальної власності у східних слов'ян відбувався повільніше, ніж у романських народів, де був сильний вплив протофеодальних відносин Римської імперії. Більш стійкою була слов'янська вервь, у межах якої зберігалися кблективна власність на луки, пасовища, ліси, водоймища, спільна праця, традиції взаємодопомоги. Розвиток східнослов'янської общини мав багато спільного з еволюцією германської марки.

Утворення Київської держави (882, р.) було фактором, що прискорив формування приватної земельної власності. Х-ХІ ст. -період інтенсивного її розвитку, що здійснювався у двох напря­мах. По-перше, посилювалась економічна диференціація в об­щині, алод переростав у феод-вотчину - велике феодальне землеволодіння на спадковому праві. По-друге, з виникненням держави відбувався процес завоювання («окняжіння») територій сусідських обіцин, становлення державної, в особі князя, власності на землю. Власники алоду захопили землі, верховна власність на які належала державі. Збірник законів України-Русі «Руська правда». Я-Мудрого (середина XI ст.) закріпив недоторканість приватної земельної власності.

Власниками вотчин були князі, бояри, церква. Перші відомості про княжі домени відносяться до Х ст. Про їх наявність свідчить «Правда Ярославовичів» (70-ті рр. XI ст.) В історичних джерелах згадки про боярське землеволодіння з'явилися в другій половині XI ст., але зародилося воно, очевидно, значно раніше. Після прийняття християнства держава виділяла на церкву десятину з данини, судових і торгових мит. З другої половини ХІ-ХІІ ст. є відомості про церковно-монастирське землеволодіння.

В історичній літературі однозначної оцінки процесу феодалізації України-Русі немає. Існують різні погляди на час завершення генезису феодалізму. Частина російських і українських сучасних істориків вважає, цю Київська Русь була феодальною державою, тобто XI ст. - час «Руської правди» і «Правди Ярославовичів» - знаменував перехід до класичної його форми. На основі порівняльного методу роблять спроби довести існування на Русі васально-сеньйоріальної системи західноєвропейського зраз­ка, обгрунтувати, що переважали земельні надання, близькі до бенефіції, а вотчина була недостатньо розвинена.

Західні вчені розглядають Київську державу як самобутню соціальну систему, мотивуючи свою точку зору відсутністю або нерозвиненістю центрального для феодалізму інституту ва­сальних відносин, наявністю вільного селянства та біль­шою, у порівнянні із Заходом, роллю міст і торгівлі у життєдіяльності Київської Русі.

В історіографії поширена, також концепція, згідно з якою феодалізм склався у період феодальної роздрібненості (середина XII ст.). У Галицько-Волинській державі васально-сеньйоріальні відносини вже панували.

Ряд дослідників твердить, шо в Княжу добу (IX - перша половина XIV ст.) феодалізм існував у вигляді державної системи.

Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала економічні відносини. На Їхню думку, вже в XII ст. - першій половині XIII ст. склався двочленний князівський васалітет. Київський князь роздавав землі удільним князям. Ці володіння мали бенефіційний характер, належали не князю, а уділу, яким він управляв, їх власник зобов'язувався нести службу на користь київського князя, не мав права передавати волость у спадок і відчужувати її без згоди київського князя. Цілий ряд учених визнає, що феодалізм в Україні утвердився за литовських часів.

Генезис феодальної земельної власності був складним до­вготривалим історичним процесом. Період XII - першої половини XIV ст. характеризувався зростанням феодального землеволодіння, пануючою формою якого була вотчина. Ос­новна частина землевласників складалася з князів, бояр, церкви і монастирів. Князь був володарем усієї державної землі, але фактично розпоряджався лише власним доменом. Про їхні розміри точних відомостей немає.

Землеволодіння бояр, що називалися у джерелах «селами», за походженням були князівським наданням, успадкованим, купле­ним. Маєтності бояр зростали за рахунок захоплення общинних і селянських земель. Боярство поділялося на групи; «луччі», «великі», «нарочиті» і малоземельні, дрібні. Економічно сильним було боярство Галицько-Волинського князівства. Зачас з середини XII -до середини XIII ст.літописи згадували понад 60 боярських імен. Бояри Володислав, Судислав, Доброслав захопили части­ну Галицької землі й не визнавали влади князя Данила.

Існувало умовне землеволодіння, що в Україні називалося «державою». Князівські та боярські вільні слуги отримували його за відбуту службу або за умови служби. Князь Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам і воєводам».

Швидко зростало церковне і монастирське землеволодіння, в основному за рахунок князівських і боярських земель. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастиря три волості: Небльську, Деревську, Луцьку. Дочка його заповіла монастирю 5 сіл. Князь Володимир Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі на Волині та надав йому с, Березовичі. Багатьма селами і м-Полонним володіла Десятинна церква- Значні земельні володіння належали єпископам. На відміну від світського землеволодіння землі церковних феодалів не ділились і не передавались у спадщину. Це зумовило посилення могутності й багатства церкви. Вона збільшувала свої володіння шляхом купівлі та обміну, а також експропріації общинних земель. Руська православна церква перетворилася у могутнього землевласни ка.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у поземельних відносинах. Виникла і поступово зростала земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

,іале власне господарство, двір, майно або були безземельними.

Безправними були так'зваш невільники - раби (холопи або челядь княжої доби). Вони не мали громадянських прав, майна. Джерелами холопства були війна, продаж при свідках, шлюб з холопкою, втеча закупа. Церква сприяла покращенню становища рабів, їх відпущенню на волю і переходу до категорії «задушних людей», записаних на «спомин душі». Ізгоями вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої (звільнені холопи, збанкрутілі купці, князі без землі, сини священиків, які не навчилися грамоті).

ІУ добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була данина (полюддя» а°о повоз). Селяни виконували ряд повинностсй: давали підводи, доставляли озброєних воїнів, буду­вали й ремонтували фортеці, мости, дороги. З розвитком феодаль­них відносин данина почала перетворюватись у феодальну ренту - економічну реалізацію земельної власності. На державних землях, де не було різкої грані між державною і князівською власністю, рента і податок зливалися. На землях світських і духовних феодалів селяни відробляли ренту, сплачували податок державі й водночас відбували різні повинності на користь феодала та держави. Відомі три форми ренти: відробіткова, натуральна, грошова.

Економічною основою селянського господарства був даір -дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньол^у одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10.- 15 димів, переважно родичі, об'єднувалися в дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які, залежно від майнового стану, ставали або рівноправними членами - «потужниками», або пот­рапляли в залежність від хазяїв дворищ. Їх називали підсусідками, «половинниками», «дольниками». Землі дворища складалися з ділянок - димів, що були розкидані у різних місцях і періодично перерозподілялися. Існували й дрібні господарства і менша оди­ниця оподаткування - «рало». Дворища входили до складу громади (сільської общини), на чолі якої стояв отаман, обраний на вічі, і яка мала власний «копний» суд.

Землі общини належали феодалу або державі, їх поділяли на орні й сіножаті, що перерозподілялися, випаси, ліси, річки, власні селянські господарства. За користування землею селяни дворища відбували повинності феодалові та державі.

Отже, як і в інших країнах світу, в Україні в середні віки основною галуззю економіки було сільське господарство. Вдоско­налюючись століттями, воно в XV - XVI ст. досягло високого рівня.

2.5
Фінанси

У І тисячолітті слов'янські племена торгували в основному з пізньоантичними, а потім з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунайіцини. Серед племінної знаті мали по­пит такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін поставлялися хутро, мед, шкіри, віск. Можливо, була .і работоргівля, оскільки в VI - VII ст. слов'яни здійснили на Візантію декілька масштабних походів.

Основною торговою артерією слов'ян був Дніпро. Не виклю­чено, що перевозили товари й по Дністру та Південному Бугу. Слабшими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтами, фінно-уграми й тюркським населен­ням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен пролягав «бурштиновий шлях» з Прибалтики до Дунаю.

Одним із найбільших торговельно-ремісничих поселень римсь­кої доби була Лепесівка у верхів'ях р. Горинь. У районах, що прилягали до кордонів римської імперії, торгівля і ремесла були більш розвинені. Отже, через територію сучасної України в І тисячолітті проходило ряд торговельних шляхів, які з'єднували основні центри тогочасної цивілізації.

У VIII - IX ст. в результаті відокремлення ремесела від землеробства зароджується товарне виробництво, зростає внутрішній обмін. Відомі торговельні зв'язки східних слов'ян з Великою Моравією, Болгарією, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями було описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу вже в VII - VIII ст. Із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Тортові шляхи з Києва простягнулися з півночі на південь, із сходу на захід. Найголовнішим з них був так званий <туть із варягів у греки». Починався він у Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ і Любеч, Чернігів і Вишгород та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Вітечевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз по Дніпру до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Найважчим відтинком цього шляху були Дніпрові пороги, що простягалися на 100 кілометрів. Деякі з них, особливо Ненаситець-Ревучий, подолати було неможливо, тому човни волочили берегом. Тут на купецькі валки, як правило, нападали печеніги та інші степові розбійники. Важливим осередком цієї торгівлі було місто Олешшя (Олешків), тепер Херсонська область. Звідси флотилії вирушали у відкрите море. Торгівля з Візантією посідала перше місце в Київській державі.

Перед військовою загрозою візантійські імператори були змушені йти на поступки українським купцям, не стягуючи з них мита і податків. Договір 907 р, який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги торговцям Київської Русі. Пізніші договори (944, 956 рр.) засвідчують, що торгівля відігравала в політичному житті Київської держави велику роль.

На ринки Візантії київські купці ввозили у великій кількості рабів, мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини (парчу, паволоки, оксамит, шовк), заморську зброю, перець, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби із золота, срібла, коштовних каменів (чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд), книги.

Досить інтенсивними були тортові взаємини купців з країнами Сходу - Хозарським Катанатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші й на&іть цілі скарби з кількома тисячами монет. Торгівля проходила по Волзі, річках її басейну і суходолом. Араби, купці із Середньої Азії за допомогою верблюжих караванів привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони направлялися за посередництвом руських купців у Прибал- Г тику та Київську Русь. За свідченням арабського хроніста, русичі експортували хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березову кору, шапки, риб'ячий клей, ікла моржів, горючий камінь, вичинені шкіри, мед, горіхи, яструбів, мечі, панцирі, луб, бересту, деякі породи дерев (берези, клена), овець, биків. Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих монет). Та найдорожчим товаром руських купців були невільники, особливо слов'янські дівчата. Арабські письмові дже­рела із захопленням пишуть про красу юних бранок. Вищезгадані товари закупляли купці Сходу для багатіїв Середньої Азії, країн Близького Сходу та Північної Африки. Коли ж у 1060 р. князь Святослав зруйнував Ітіль, Булгар та інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля по суті перестала існувати. В арабів русичі охоче купували намиста, золото, срібло, зброю, Ймовірно з дамась­кої сталі, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали середньоазіатські міста Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент).

Письмові джерела подають відомості, що руські купці в Х - XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, ПридунаЙсь-кими країнами, бували на торгах у Франції, Італії і навіть Іспаїїії. Вони добиралися туди переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили рабів, франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сирови­ну. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного експорту.

Торгівля з країнами Заходу і Сходу дещо відрізнялася від візантійської, туди крім традиційних товарів надходили і вироби ремісників. На ринках Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити ювелірні вироби русичів, а в країнах Сходу - мечі та кольчуги.

Важливими торговельними шляхами були Соляний і Залозний, які з'єднували Київську Русь з кримським узбе­режжям Чорного моря та Кавказом.

Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався головною торговою артерією Східної Європи. Київ став великим торговим центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідною перевалочною базою товарів, що надходили із східних земель.

Розвиток торгівлі для Київської держави мав велике значен­ня. Якщо знать західноєвропейських країн була мало зацікавлена в розвитку торгівлі, то київські князі та їх оточення докладали багато зусиль для Ті процвітання. Про це яскраво свідчать перші договори з Візантією, за якими створювалися сприятливі умови для руських купців.

Чому київські князі були зацікавлені в розвитку торгівлі? Розміри данини, яку вони отримували, перевищували їхні пот­реби, тому більшу Її частину продавали на ринку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинутий, щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів. Їх можна було продати лише на ринках сусідніх країн.

У Київ з усіх підлеглих земель звозили данину. Сюди також прибували купці з різноманітними товарами. Тут продавали судна купцям, які вели морську торгівлю. У ті часи ця справа була небезпечною і потребувала захисту. Торгові шляхи проходили через території розселення кочових племен, які завжди готові були напасти на сухопутні чи річкові каравани. М. Грушевський так змалював тодішню ситуацію: «-Торгіьля вимагала збройної охорони, купецькі каравани відправлялися зі зброєю в руках, як військові експедиції, і в кожну хвилину караван таких купців-воїнів готовий був однаково розпочати торгівлю чи зав'язати битву, зробити покупку чи пошукати здобич, взяти контрибуцію, наловити невільників», формувався клас купців-воїнів, які відігравали значну роль у державі. Київські купці розширювали райони торгових відносин, засновували на торгових шляхах факторії, намагалися створити політичну організацію для захисту комерційних інтересів. Внутрішня торгівля не мала таких масштабів, як зовнішня, але розвивалася досить успішно. Вона забезпечувала обмін між окремими виробниками у межах невеликих районів. Предметом внутрішньої торгівлі були срібні й бронзові прикраси, гончарний і скляний посуд, вироби з дерева та металу.

Центром внутрішньої торгівлі був Київ, який мав вісім торговельних майданів. Тут скуповувалися великі партії закордон-них товарів, їх розвозили по землях Русі-України, розпродуючи в основному місцевій знаті, зокрема дорогі тканини, вина, прикра­си, фрукти, пряноші.

Розвиток торгівлі дав можливість сформуватися станові купців. НаЙчисельнішою групою були дрібні торгівці, які розно­сили вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Поряд з ними існувала група великих купців -«гостей», які вели закордонну торгівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об'єднувалися в торгові корпорації - гільдії, мали вплив на політику держави. Купці й гості були під охороною князя. В «Руській правді» їх інтереси захищалися поряд з дружинниками.

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відносяться до II - ЇІІ ст. Це були римські монети, але вони не набули широкого розповсюдження на Україні. В VI - VII ст. з'явилися сасанідські монети. Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі «кунних грошей». За гроші правили хутра куниці або білки. «Кунна грошова система» була досить складною і об'єднувалася лічильною одиницею - гривною. В IX ~ XI ст. одна гривна дорівнювала 20 ногатам або 25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. - 50 кунам або 100 векшам. Але для значних торгових операцій була потрібна певніша і твердіша валюта, ніж «кунні гроші». Тому виникли срібні зливки - гривни. Вони були різної форми і ваги: київська гривна важила від 160 до 196 грамів срібла, чернігівська - близько 196. Були й золоті гривни, але вони не мали такого поширення, як срібні.

За часів князювання Володимира Великого розпочали кар­бувати власні гроші. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної ваги. Всі монети карбували місцеві майстри. На одному боці монети було зображено герб України - тризуб.

Поряд з вітчизняними грішми в обігу були й арабські дирхеми, візантійські монети, західноєвропейські денарії та інші. Основна маса монет була арабського походження.

У XI - XII ст. купці купували товар у кредит, тобто за безготівковим розрахунком.

Такі торгові операції були звичайним явищем. У них безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право в першу чергу захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торгівця. Купця продавали в рабство, якщо банкрутство траплялось з його вини. Коли ж товар загинув під час війни або пожежі, право давало боржнику можливість сплатити борг протягом певного часу. «Статут про рези (проценти)» (1113 р.) є свідченням того, щотоварно-грошові відносини в Київській Русі досягай вищого ступеня розвитку.

Заключення

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Список літератури

1.Верстюк В.Ф. та ін. Україна від найдавніших часів до соьгодення. Хронологічний довідник. –Київ 1995

2.Коропецький І.С. Дещо про минуле недавнє та сучасне української економіки .-Київ.Либідь 1995

3.Країна і світ. Історія господарства від первісної доби і першої цивілізациї до становлення індустріального суспільства.-Киів 1996