. В хвилини великої загрози Рада Міністрів, не маючи військових сил, спромоглася провести свою власну політичну концепцію і була змушена взяти участь у мирних переговорах у Бресті, де більшовики намагалися говорити також від імені України і, врешті, заключити з Центральними державами мир. Винниченко і всі члени Ради Міністрів розуміли, які будуть наслідки такого рішення.
З огляду на те, що Англія і Франція вже мали свої дипломатичні місії в Києві й вони інформували свої уряди. Рада Міністрів оприлюднила дипломатичну ноту про положення в Україні і можливість Ті примирення з Центральними державами. Нота має дату 10 січня 1918 року.
В ній говорилося, що:
І) політика Української держави тяжіє до закінчення війни в усьому світі і примирення між воюючими народами;
2) мир має бути справедливий і забезпечити всім, навіть найменшим народам, повне і необмежене право на самовизначення;
3) мають бути дані гарантії ЩО вияв волі народів буде цілком вільним;
4) насильне забирання навіть частини території якогось народу проти волі населення є неприпустиме;
5) всякі воєнні контрибуції без огляду на їх форму, нищать працюючі класи народів;
6) Мирна Конференція повинна дати матеріальну допомогу тим народам, що понесли збитки й спустошення під час війчи;
7) Українська Народна Республіка досі втримує фронт своїм авторитетом, а її законний уряд репрезентує Ті у всіх міжнародних справах і боронить права свого народу; він має бути допущений до всіх мирних переговорів, конференцій і конгресів;
8) влада Совнаркому не розповсюджується на території колишньої Росії і вже ніяк на вільну Українську Республіку, тому його постанови не зобов'язуватимуть Уряду України, хіба що він їх прийме;
9) федеративний Уряд Росії міг би це робити, але тільки тоді, коли його визнають усі народи, які встановили свої вільні держави. Коли ж федерації не можна буде створити в найближчій майбутності, мирні переговори можуть вести лише представники нових республік. .
Сильно вірячи в принципи миру. Рада Міністрів закликає до загального примирення, покладаючи велику надію на його швидке здійснення. Рада Міністрів уважає необхідним мати своїх представників на Мирній Конференції та надіється, що кінцевий мир знайде своє завершення на Міжнародному Конгресі.
Як видно, прем'єр Володимир Винниченко та міністр закордонних справ О. Шульгин цією нотою мали намір оправдати Уряд України за участь у мирних переговорах у Бресті, хоч у згаданій ноті не було про те жодної згадки. Хто уважно прочитає ноту, матиме враження, що її автори хотіли нагадати державним мужам воюючих народів, що вже настав час закінчити війну й думати про майбутню Мирну Конференцію. Уважному читачеві ноти прийде на думку, чи не було б кориснішим вияснити державним мужам західних воюючих держав незавидне положення України, на території якої й досі вибухали німецькі гранати і від імені якої намагались говорити більшовики в Бресті, а водночас посилали свої добре озброєні банди палити і руйнувати українські села й міста, знущатись і вбивати її мирне населення, грабувати його доробок, а особливо продукти його землі, та поїздами вивозити їх на Московщину. Це й ніщо, інше було найважливішою причиною, що Украіна по довгих ваганнях наважилась послати своїх представників на німецько-більшовицькі мирні переговори В Бресті
Не треба й казати, що згадана нота викликала велике замішання між представниками Антанти в Києві. Французький генерал Табуї в розмові з прем'єром Винниченком переказав йому прагнення французького уряду, щоб Україна не проголошувала свого нейтралітету, але продовжувала оборонні бої на фронті проти Центральних держав. Він повідомив також про угоду французів и чехів в мирні переговори з німцями, але організував при допоиозі Антанти свою армію і тримав західний фронт. Французький міністр Ст. Олер заявив, що вже має рішення свого уряду визнати повну самостійність України. На жаль, українські представники не могли дати йому ясну відповідь, хоч мали звістки, що Франція прнзнчила 800 млн. золотих рублів для допомоги Україні й готова надати негайну допомогу технічними і воєнними матеріалами.
І можна думати, що Україна прийняла б умови франці якби не наступ армії Антонова-Овсієнка за наказом Ленії в напрямі столиці України, Києва, чотирма фронтам
1) з півночі — на Бахмач—Київ;
2) з північного сходу -на Харків—Донбас;
3) від Чорного моря і
4) від Полісе:
Цей наступ ішов під егідою більшовицької “Харківське Республіки”, мовляв, самі українці б'ються між собок
Як уже знаємо. Центральна Рада не мала регулярног війська, бо всяке військо вважала “знаряддям поневолен ня пануючого класу над працюючим народом”, тому її не численні сили уступали новій червоній гвардії, яка була ствс рена з москалів, латишів, китайців і мадярів.
Українські селянські маси не були виховані в національ ному дусі а до того настроєні на “поділ десятин”, тепе слухали більшовицьких, приємних вухам лозунгів “пр рай на землі”, заховували нейтралітет або навіть помагали більшовицьку пропаганду між селянами. Навіть сам Винниченко прихилявся до них і радив усунути або увязнити членів Ради Міністрів і заступити їх іншими. Сам Винниченко відмовився від прем'єрства, а Симон Петлюра пішов з військами на фронт.
До цього часу в Бресті більшовицькі делегати визнавал українських учасників переговорів, але, коли більшовиньк навала докочувалась до Києва, Лев Троцький привіз собою до Бреста українську делегацію від “Харківської Ре публіки”, переконуючи Центральні держави, що саме во представляє тепер більшість українського населення. С'1
ноаиш,е укоащських делегатів ускладнювалось ще й ті що Третій "Універсал, щоправда, проголосив Украінс Республіку, але ще в федерації з Росією, і тепер Лев б[ штейн-Троцький посилався на те, бо підписувати мир м< лише суверенна держава. Тоді Центральна Рада вирій прискорити проголошення самостійності України.
На засіданні Малої Ради 22—24 січна 1918 року схввалено остаточний текст Четвертого Універсалу про повну суверенність України. Він був прийнятий на пленарному засіданні в ніч під 25 січня, але має дату 22 січня 1918 року. Таким чином, під впливом делегацій Центральних держав і під напором більшовицьких частин сталося те, що могло і повинно було статися навесні 1917 року, коли уся Московщина звивалася в судомах анархії.
У Четвертому Універсалі говорилось: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського народу...” Універсал стверджував, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не сміє втручатися в її внутрішні справи. Універсал доручав урядові довести до кінця переговори з Центральними державами і укласт.і з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенні миру буде заступлена міліцією; роздати всю землю селянам без викупу на початку весняних робіт; ліси, води і підземні багатства краю можуть бути націоналізовані; Всі фабрики і заводи негайно мають перейти на мирну продукцію, бо цивільне населення терпить великі недостачі. Уряд має подбати, щоб ніхто не використовував громадян при ввозі чи вивозі товарів за кордон, тому держава бере під свій контроль всі банки. Скоро мають бути скликані Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію Української Народної Республіки.
">Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якого обрано Винниченка.
Під час 9-ї сесії Центральної Ради 28 січня 1918 року прихильники Совнаркому захопили в свої руки київський “Арсенал” з наміром викликати в місті революцію саме в хвилини, коли з Лівобережжя підходила до Києва армія полковника Муравйова, колишнього царського старшини, що тепер перейшов на службу більшовикам. Частини Муравйова діяли під командою Єгорова, Знаменського і Кудинського. Вони прийшли з Московщини для боротьби з Україною.
Київ готувався до оборони, маючи у розпорядженні загони Вільних Козаків під командою М. Руденка; два курені Гайдмацького Коша в силі триста бійців під командою С. Петлюри та сотню галицьких Січових Стрільців під командою сотника Романа Сушка. Ці сили мали стримати більшовиків над Дніпром. У Києві були групи Вільного Козацтва, залишки самодемобілізованих полків, загін матросів, а 1 лютого до них долучився загін полку ім. К. Гордієнка в силі 300 бійців під командою полковника В. Петрова. Решта присутніх у столиці частин, збаламучена більшовицькою пропагандою, проголосила свій нейтралітет. Треба сказати, що й кияни поводились пасивно. Томаш Ма-сарик проголосив 3 лютого чеські сили в Україні складовою частиною французької армії, тому 50 тисяч чехів нічим не допомогли стороні гостинного
Києва. Те саме можна ї казати про румунів, бельгійців і поляків, які також тримали нейтралітет.
Зрілість народу видно в дусі жертвенності його синів і дочок у великій загрозі, як, напр., в часі облоги Відня турками у 1683 році навіть старці, жінки й діти йшли на барикади, щоб рятувати своє місто.
Дивлячись на Київ та його мешканців, бачимо, до якої байдужості може довести народ довга неволя, а ще більше вплив лідерів, які по-наївному вірили в соціалістичне братерство народів і не подбали про підготовку народу до боротьби на смерть і життя в обороні його прав.
На щастя, честь народу рятували нечисленні герої, молоді запальні добровольці, а між ними шкільна молодь. Під час остаточної підготовки до оборони з'явилася потреба вислати на фронт проти московських матросів полковника Муравйова курінь юнаків, студентів університету Св. Володимира та Академії Св. Кирила і Мефодія.
Полковник А. Гончаренко, що керував боєм під Крутами Юнацькоі Військовоі Школи, чисельністю 600 чоловік, і 20 старшин та 18 кулеметів, і завданням боронити шлях Гомель — Бахмач і Харків — Бахмач і стримати більшовиків під командуванням
полковника
Мурав
йова на
Київ
. Подіб
не завдання мали
“чорні і червоні” гайдамаки під командуванням С. Петлюри та 1-ша сотня галицьких Січових Стрільців під командуванням Р. Сушка.
О 4 годині ранку 27 січня на станцію Крути прибула студентська сотня (130 студентів), які пройшли семидещ військову підготовку. Гончаренко поставив їх на найбіль спомині дщянк^ фронт;), щоб мали иаговд заправитися бою. Того дня близько першої години пополудні Мураві почав свій наступ. Командир студентської сотні Омельче був поранений, і не було його ким заступити, бо й сотника Тимченка від'їхав із старшинами в напрямі Н на, щоб з'єднатися з частинами Шевченківського п< який пристав до більшовиків і почав наступати на ук ські частини з тилу.
Того дня ввечері Гончаренко наказав відступати, і сту
дентська сотня мала відступати першою, але одна її чота не з'явилась: під час відступу вона подалась на станцію Крути, і там усіх захопили більшовики та покололи їх багнетами. Усіх вбитих під Крутами було: 250 юнаків, ЗО студентів і 10 старшин. Всього — 290 героїв.
Варто відмітити, що ї-ша сотня Січових Стрільців під командуванням Р. Сушка була вислана під Бровари роззброїти 1 400 бунтарів Наливайківського полку, а звідти помаршувала в Київ, щоб придушити більшовицьке повстання. В той трагічний момент Київ боронили: залишки 5-х колишніх полків (478 чоловік). 200 вільних козаків, 200 вояків різних родів зброї і курінь галицьких Січових Стрільців, а всі інші військовики проголосили себе нейтральними. Душею оборони столиці були галицькі січовики, що врятували Центральну Раду і її Уряд, але втратили половину свогоскладу на полі бою.
Генерал Удовиченко, згадуючи у своїх споминах бій під Крутами, каже: “П'ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат... Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв”.
Молода, духовно здорова генерація своїм запалом і геройством принесла собі й народові невмирущу славу. Після повернення Українського уряду до Києва тіла деяких віднайдено і 19 березня поховано з великими почестями.
З-під Крутів московські матроси підійшли під Київ. Чотири дні їх артилерія бомбардувала столицю, б'ючи по урядових будинках і церквах, сіючи масовий терор. Український уряд просив антантських представників у Києві про посередництво, але не мав успіху. Чеські частини, що були в Києві, 7 лютого встановили зв'язок з Муравйовим, вимагаючи його згоди виїхати без перешкод до франції. Згодом Муравйов рапортував, що спільники, чехи і серби, висловили йому свою подяку, а поляки просили його, щоб він дозволив їм піти на південно-західний фронт.
Київ був евакуйований в ніч на 8—9 лютого так несподівано, що багато високих урядовців не встигли виїхати. Три дні відбувалися грабежі, насильства і вбивства людей. За австрійським звітом від 2 квітня 1918 року, було також вбито 2 576 старшин. Усіх жертв, військових і цивільних, було понад 10 тисяч. Муравйов рапортував Ленінові, що він наложив на київську буржуазію 10 мільйонів карбованців контрибуції.
Центральна рада і уряд полалися на захід, маючи 3 тисячі вірного війська, що на той момент складало “армію” молодої держави. Голова Ради Міністрів В. Винниченко поїхав на південь, а не на захід, бо не хотів входити з німцями в ближчий контакт, як сам каже в своїх споминах. Уряд спинився в місті Житомирі, але на прохання міщан, що боялися репресій деморалізованої московської 7-ї армії, він подався в Сарни на Волині в ближче сусідство німецької армії, куди прибув 19 лютого 1918 року.
Самі більшовики розказують, що по здобутті Києва вони розстрілювали українців, напр. від 9-го до кінця лютого розстріляно понад 5 тисяч. Подібне діялося й по інших містах України. Це не було випадковим, але планованим й організованим, бо, напр., Муравйов видав такий наказ:
“Військам обох армій: Єгорову і Березіну наказую безпощадно знищити в Києві всіх старшин, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”.
Більшовик В. Затонський звітував офіційно, що, будучи із М. Скрипником у Києві в момент його здобуття Муравйо. вим, бачив маси трупів, кров яких червонила каміння ву. лиць. Більшовики розстрілювали всіх, хто мав яке-небуді відношення до Центральної Ради чи уряду України. Якб” усі ті люди стали солідарне до оборони, а не були нейтраль. ними, Муравйов заледве міг би здобути Київ.
Після відставки Винниченка ЗО січня був створенні новий кабінет: В. Голубович — голова і закордонні справи А. Немоловський — військові справи; П. Христюк -внутрішні справи; С. Перепелиця — фінанси; Є. Сакович -шляхи; М. Ковалевський — харчі; Н. Григоріїв — освіті А. Терниченко — земельні справи; М. Ткаченко — суді Д. Антонович — морські справи. Інші посади лишилис вільними. Цей “лівий” уряд, як думали соціалісти, повинен був рятувати українські маси перед більшовицькою пропг гандою, бо створив найлівіигу програму.