Трипільська культура

РЕФЕРАТ

з предмету економічна історія

на тему: “Трипільська культура”

тема:”Трипільська культура”.

ПЛАН:

1. Енеолітична епоха;

2. Ранньотрипільські племена;

3. Середньотрипільські племена;

4. Пізньотрипільські племена;

5. Загальне.

Енеоліт - мідно-кам`яна епоха , що була перехідною від кам`яного віку до епохибронзи . Це був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих відносин первісного суспільства ,час дальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства – землеробства та скотарства. На зміну премітивному ,мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство з використанням рала і тяглової сили. Дальший розвиток енеолітичними племенами скотарства зумовив потребу його спеціалізації за окремими галузями; з`явилося вівчарство та конярство.

Поряд з традиційним домашним ремеслом виникли спеціалізовані галузі общинного ремесла,продукція якого йшла на задоволення потреб первісної общини вцілому.Яскравим показником розвитку енеолітичних племен є те , що вони освоїли нову сировину, оволоділи першим металом – міддю.Добування міді ,особлива технологія її обробки викликали до життя нову галузь виробничої – первісну металургію міді.

Зростання загального обсягу суспільного виробництва сприяло нагромадженю общинного багатства, що в свою чергу відкривало великі можливості для міжплеменного обміну. Дальший розвиток суспільного виробнитства , поліпшення на його основі общинного доброботу ,стимулювавши зростання чисельності населення. Разом з тим збільшувалися розміри енеолітичних поселень та їх кількість.

Значне зростання кількості поселень й відносне перенаселення викликали сегментацію енеологічних племен та їх розселення на нові землі. Все це не могло не позначитися вдосконалення суспільної організації енеолітичних племен.

Енеоліт був періодом розквіту патріархальних суспільних та сімейних відносин, що зрештою спричинилося до формування велікіх ,спільних за пходженням, міжплеменевих обєднань, які займали значні тереторії.Відносне перенаселення при низькому рівні розвитку продуктивних сил зумовлювало виникнення міжплеменних сутичок та війн. Про це свідчить як зросла рухливість енеолітичних племен, так и поява значної кількості кам`яної та металевої зброї, спорудження перших укріплень. Великі зрушення в економічному та суспільному житті енеолітичного населення знайшли відповідне відображення і в складних ідеологічних уявленнях, а також у розміщенні тогочасного мистецтва.

Енеолітична епоха,як і епоха неоліту, характерезується нерівномірністю господарського та суспільного розвитку тогочасного населення. Поряд із передовими племенами з енеолітичним укладом культури та побуту існували племена з відносно відсталим, неолітичним характером господарства та культури, що підтверджується різним рівнем їх матеріальної і духовної культури. В епоху енеоліту в лісостеповій та степовій смугах Правобережної України проживали землеробсько-скотарські племена трипільської культури , культур Гумельниця, лінійчастого посуду та кулястих амфор, у лісостеповій та степовій смугах Лівобережжя – рибальсько-скотарські племена неолітичної дніпро-донецької культури, а в пізніші часи - скотарські племена середньостогівської та ямної і скотарсько –землеробські племенакемі-обинської культур. У північній поліській смузі сучасної тереторії України, як і в епоху неоліту, продовжувало жити мисливсько-рибальське населення.

Отже, трипільська культура – археологічна культура часів мідного віку, пам`ятники якої вперше дослідив В.В. Хвойка біля с.Трипілля на Київщині в кінці 19 ст. Трипільська культура переважно розвивалася на Правобережній Україні і в Молдавії.Розрізняються 3 етапи трипільської культури:

- ранній(4000-3600 р. до н.е.);

- середній(3600-2800 р. до н. е.) ;

- пізній (2800-2000 р. до н. е.) ;

Спочатку носії трипільської культури жили в басейнах річок Пруту, Дністра та Пд. Бугу; згодом вони розселилися в Придністров`ї, на Волині, в Пд.-зах. Причорномор`ї.

Ранньотрипільські племена

Давньотрипільська культура дістала свою назву від с.Трипіл
ля на Київщині (тут наприкінці минулого століття вперше виявлено археологічні пам`ятки цієї культури). Питання про походження трипільської культури ще остаточно не розв'язане. Існує кілька точок зору щодо її походження. Деякі вчені вважають, що трипільська культура виникла на основі місце­вої неолітичної буго-дністровської культури. Інші дотримуються думки, що джерела трипільської культури слід шукати десь на Балканах або у Східному Середземномор'ї, звідки вона у більш-менш сформованому вигляді з'явилась у межиріччі Дністра та Північного Бугу. Найвірогід-нішим є погляд, згідно з яким трипільська культура виникла в результаті поєднання місцевих та прийшлих елементів. Безперечним е те, що вже у другій чверті IV тисячоліття до н. е. в Середньому Подністров'ї та на Південному Бузі проживало кілька племінних груп осілого трипільського населення. Всі вони в цілому характеризуються спільними рисами в куль­турі й побуті, відмінних від культури і побуту численних сусідніх пле­мен раннього періоду енеоліту.

Ранньотрипільські племена жили у поселеннях, які розташовувалися поблизу річок, на мисах перших надзаплавних терас. Селилися трипільці також і на високих берегах річок, там, де була джерельна вода. Родові посе­лення налічували по кілька десятків жител та господарських споруд, які
розміщувалися кількома рядами або колами. У поселеннях жило кілька­сот чоловік.

До найкраще досліджених належить ранньотрипільське поселен­ня поблизу Луки-Врубловецької на Дністрі. На ньому виявлено сім жител-напівземлянок завдовжки 6—12 м
та одну трикамерну напівземлян-кову будівлю завдовжки 43 м
з 11 вогнищами. Ранньотрипільські племена будували житла двох типів: заглиблені житла, що нагадують дуже поши­рені в неолітичну епоху будівлі типу землянок, і наземні житла досить складної конструкції (вони найхарактерніші для трипільського населення). Підлога в них викладалася з глиняних обпалених вальків, обмазаних зверху глиною. Така підлога добре захищала житло від вологи. Наземні житла мали прямокутну форму. Їх глиняні стіни споруджувалися на дере­в'яному каркасі. Найчастіше житло будувалося з двох або трьох кімнат, в яких складалася глинобитна піч. В кожному житлі проживало відпо­відно дві або три споріднені за походженням сім'ї.

Провідними галузями господарської діяльності трипільських племен було землеробство та скотарство. Завдяки застосуванню первісного рала підвищилась у порівнянні з неолітичною епохою загальна культура зем­леробства, виникла можливість перейти до перелогової системи землеко­ристування, а також до впровадження^ярих та озимих посівів. Земельні угіддя трипільців знаходилися поблизу їхніх поселень. Оброблені первіс­ним ралом землі засівалися твердою й м'якою пшеницею, ячменем та просом. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові і льон.

Другою, тісно пов'язаною з землеробством галуззю господарства три­пільців було скотарство — приселищне розведення переважно великої, а також дрібної рогатої худоби та свиней. Для випасу використовувалися пасовиська на плато, заплавних луках річок та їх приток. Продукти тварин­ництва йшли на задоволення потреб трипільців у м'ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велика рогата худоба використовувалась як тяглова сила на оранці, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо.

Гончарна піч з поселення трипільської культури в с. Жванпях Хмельницької області.

Ранньотрипільське населення, на відміну від трипільських племен пізнішого часу, значною мірою зберегло такі традиційно неолітичні форми господарювання, як рибальство та мисливство. Трипільці полювали на благородного оленя, козулю, кабана, рідше — на лося і тура, на різних хижаків (ведмедя, лисицю та ін.), гризунів (бобра, зайця, білку) та пта­хів. На кістяні та мідні гачки вони ловили в ріках веризуба, щуку, судака, сома та іншу рибу.

Багатогалузеве господарство ранньотрипільських племен вимагало постійного виготовлення значної кількості різноманітних знарядь праці, мисливської зброї, а також предметів побуту. Основною сировиною (як і в неолітичну епоху) був кремінь та камінь з місцевих родовищ. Зростаюча потреба у різноманітних виробах зумовила великий попит на кремінну си­ровину, внаслідок чого у трипільських племен Подністров'я виникла окрема галузь виробництва, пов'язана з добуванням кременю. Свідченням цього є численні штольні, зокрема на Білій Горі поблизу с. Студениці в Се­редньому Подністров'ї. Видобутий кремінь перевозився до трипільських поселень, де працювали спеціальні майстерні по виготовленню крем'яних виробів. Хоч в епоху енеоліту первісна людина почала користуватися ви­робами з міді, потреба у виробах з кременю не тільки не зменшилася, а, навпаки, зросла. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент крем'яних виробів, які застосовувались у різних галузях господарства, а також у побуті. До них належали крем'яні та кам'яні відбійники, рету­шери, точильні камені, без яких не могла обійтися жодна кремене- та ка­менеобробна майстерня. Для обробки дерева, яке використовувалось у житлобудівництві, з каменю та кременю виготовляли сокири, долота, тесла, свердла, скобелі та інші знаряддя. Великим попитом у трипільських племен користувався серп. З кременю виготовляли невеликі пла­стини-вкладиші, які вставляли у вигнуту рогову або дерев'яну оправу. Різноманітні знаряддя праці виготовляли також з кістки, рогу, дерева та глини. Це були інструменти для обробки шкур, виготовлення одягу, для плетіння та в'язання.

Ранньотрипільські племена застосовували перший механічний при­стрій — ручний лучковий дриль для свердління різних матеріалів. Вони в числі перших в енеолітичну епоху на сучасній території Української РСР користувалися виробами з міді. Оскільки родовищ міді на території трипільських племен не було, то мідні вироби сюди довозилися. Серед них переважали шильця, рибальські гачки та прикраси. Найближчим центром, де існували родовища міді і де металургія міді набувала значного розвитку в енеолітичну епоху, був Балкано-Карпатський район.

У трипільських племен високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Трипільські майстри досконало оволоділи складною технологією виготовлення кераміки. Відповідно до її призначен­ня існувало виробництво господарського та побутового посуду, для чого використовувалися різні гатунки сировини — глини та домішок. Незва­жаючи на те, що трипільські гончарі не знали гончарного круга, їх вироби вражають різноманітністю та витонченістю форм. Для розпису глиняного посуду трипільці широко застосовували мінеральні фарби. На відміну від неолітичної кераміки, яку випалювали на відкритих вогнищах, три­пільський посуд випалювався у спеціальних печах. Посуд виготовляли двох різновидів: так званий кухонний і столовий. Продукція керамічного виробництва трипільців йшла на задоволення господарських та побутових потреб не окремої сім'ї чи поселення, а цілої групи поселень певного ра­йону. Цим, зокрема, пояснюється та обставина, що саме в керамічній про­дукції трипільських племен так яскраво виражені місцеві етнографічні особливості окремих племінних груп трипільського населення. Все ска­зане свідчить про те, що виготовлення оригінального глиняного посуду у трипільців було справою майстрів-професіоналів, а керамічне виробни­цтво — спеціалізованою галуззю общинного ремесла.

Розвиток виробництва, істотні зрушення в різних галузях господар­ської діяльності, нагромадження виробничого та суспільного досвіду — все це знайшло відповідне відображення як в самому мисленні, так і в до­сить складних ідеологічних уявленнях ранньотрипільських племен, які визначалися безпосередніми потребами землеробсько-скотарського ви­робництва і спрямовувалися на забезпечення його успішного розвитку. Вирішальною умовою розвитку землеробсько-скотарського виробництва була, звичайно, врожайність, родючість землі. Саме тому ідея родючості Набуває домінантного значення в ідеологічних уявленнях стародавніх землеробів. З культом родючості пов'язана ціла система релігійно-магіч­них обрядів трипільських племен. Саме культові родючості зобов'язана своїм виникненням і високим художнім розвитком оригінальна антропо­морфна та зооморфна пластика.

Одне з центральних місць в ідеологічних уявленнях, а відповідно і в антропоморфній глиняній пластиці, займала богиня родючості — Велика Матір всього сущого, значна кількість схематичних скульптурних зобра­жень якої лишиласяна кожному ранньотрипільському поселенні. Про спе­цифічно землеробський характер антропоморфних зображень богині родю­чості свідчать спеціальні домішки борошна та зерен злаків до глини, з якої їх виліплено, що мало магічне значення. З виготовленням та магічним ви­користанням зображень богині родючості пов'язані релігійні обряди, ви- конувані під час зимово-весня­них свят трипільських землеро­бів. З цим обрядом були також пов'язані глиняні чоловічі фі­гурки.

Ідею плодючості у скотар­стві втілюють глиняні скульп­турні зображення свійських тварин, переважно бика, свині, собаки, а також птахів. З цією ж ідеєю був тісно пов'язаний обряд культових поховань лю­дей у житлах, звичайно під їх долівкою. Він підпорядковував­ся ідеї збереження сім'ї, про­довження роду тощо. Культом родючості пояснюються релі­гійно-магічні обряди поховань в межах житла черепів свійсь­ких тварин: бика (або його ро­гів), собаки, свині.

Складна система господар­ства ранньотрипільських племен зумовила і відповідну соціальну організацію, яка базувалася, мабуть, на патріархально-родових відносинах. У кожному трипільському поселенні жили члени од­ного роду, поділеного на великі патріархальні сім'ї, які в свою чергу складалися з окремих парних сімей. На чолі роду стояв старійшина, який керував усім господарським та суспільним життям родової общини. Кожне плем'я мало свою територію, Що становила племінну власність і поділялася між окремими родовими поселеннями. Мова кожного племені була діалектом загальної міжплемінної мови. Окремі племена відрізнялися від інших споріднених трипільських племен не тільки своїм діалектом, а й певними етнографічними особливостями культури. На сучасній тери­торії України, у Подністров'ї та на Південному Бузі, в ранньо-трипільський час проживало кілька таких племінних груп.

Середньотрипільські племена

Середній період енеоліту був періодом дальших помітних зрушень у господарському та суспіль­ному житті трипільських племен, дальшого збіль­шення чисельності населення. Відносна перенаселеність змушувала три­пільські племена освоювати сусідні землі. Трипільські племена Середнього Подністров'я розселювалися на північний захід у Верхнє Подністров'я. Трипільські племена Побужжя просунулися далі вгору Південним Бугом і на північний схід, вздовж течії Росі, досягнувши Середнього Дніпра і витіснивши звідти племена Дніпро-донецької культури. Внаслідок збільшення трипільського населення і його розселення в середній період енеоліту на нові землі на широких просторах між Прутом і Дніпром уже проживало кільканадцять трипільських племен, кожне з яких харак­теризується відповідними етнографічними особливостями матеріальної культури.

У цей час помітно збільшилися розміри трипільських поселень, житлових та господарських споруд. В окремих поселеннях, як, наприклад, у Володимирівні на Південному Бузі, налічувалося вже понад двісті бу­дівель, а кількість жителів сягала двох тисяч.

У трипільських племен Побужжя та Подніпров'я простежується певна закономірність у розташуванні поселень: їх будували переважно на зруч­них для оборони місцях. Поряд з великими (багатосімейними) житлами будувалися малі (односімейні). В кожному приміщенні, де проживала ок­рема сім'я, були піч, відповідний господарський та побутовий інвентар. Крім того, в окремих камерах з випаленої глини споруджувалися жертов­ники, які розписувалися різноманітними фарбами. У цьому, зокрема, про­являлася одна з характерних особливостей культури середньотрипіль-ських племен Побужжя.

Сталися зміни і в асортименті знарядь праці, зросло виробництво зброї (вістер до стріл та списів), що було зумовлено зростаючими госпо­дарськими та суспільними потребами.

Спорудження численних довгочасних жител, основним будівельним матеріалом для яких, крім глини, служило також дерево, вимагало даль­шого вдосконалення і виготовлення продуктивніших деревообробних ін­струментів. У зв'язку з цим збільшилося виготовлення сокир і тесел з твердих порід каменю та кременю. Про зростання попиту на крем'яні сокири свідчить налагодження їх масового виробництва в спеціальних кременярських майстернях. Для господарських та побутових потреб три­пільці широко використовували такі породи дерева, як дуб, ясень, граб, клен, в'яз та верба.

Незважаючи на те, що в господарство та побут трипільських племен дедалі ширше входили вироби з міді, кременеобробне виробництво продов­жувало залишатися провідною галуззю у виготовленні основних знарядь праці, зброї та предметів побуту. Збільшувався асортимент крем'яних

виробів, удосконалювалася технологія кременеобробного виробництва, а ра­зом з ним зростало і значення спеціалізованих кременеобробних майсте­рень. Кременедобувне та кременеобробне виробництво Подністров'я своєю різноманітною продукцією забезпечувало потреби не тільки трипільських племен Подністров'я, а й населення інших районів, зокрема Подніпров'я, де не було родовищ кременю доброї якості.

Вищого рівня досягло в середньоенеолітичний період керамічне ви­робництво трипільців. Саме в цей час набуло розвитку виготовлення само­бутньої трипільської розписної кераміки. Якщо в ранньотрипільський час кольоровий розпис посуду застосовувався лише зрідка, то в середньотри-пільський період великого поширення набув багатобарвний орнамент, створюваний за допомогою білої, жовтої, червоної і чорної фарб. Трипіль­ські племена не тільки досконало володіли складною технологією кольо­рової орнаментації посуду, а й були справжніми митцями орнаментальних композицій та сюжетів.

Особливою винахідливістю в цьому відношенні відзначалися трипіль­ські племена Подністров'я. Кожне з них створило своєрідний стиль роз­пису побутового посуду. Висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису була зумовлена, крім усього іншого, його магічним змістом і символічним значенням окремих орнаментальних сюжетів та композицій. Не випадково в чисто орнаментальні схеми вписуються досить реалістичні зображення різних тварин, рослин, а також людини. Про без­посереднє ритуально-магічне призначення трипільської кераміки свідчать культові зображення жіночих постатей з чашами на колінах, які, безпе­речно, пов'язані з різ

ними обрядами «чаклування». Насиченість приклад­ного мистецтва релігійно-магічним змістом є характерною рисою ідеоло­гічних уявлень, світогляду первісних землеробів.

Провідними напрямами господарської діяльності, в основі якої ле­жали колективні форми обробітку землі та общинне утримання худоби, як і раніше, лишалися ральне землеробство та приселищне скотарство. Питома вага мисливства та рибальства в економіці трипільців у порівнянні з ранньотрипільським періодом помітно зменшилася. Дальшого розвитку набули різні види домашнього общинного ремесла.

Зі збільшенням чисельності трипільського населення, виділенням нових племінних груп і розширенням території, з одного боку, та зростан­ням внутріобщинного й міжобщинного поділу праці та обміну — з другого, господарсько-суспільна струк­тура трипільських племен усклад­нюється.

Глиняний посуд з трипільського поселення поблизу с. Володимирівни Кіровоград.

Найвіддаленіші трипільські пле­мена не могли підтримувати безпосе­редніх контактів між собою в усіх галузях господарського та суспіль­ного життя. У середньотрипільський час почали виникати міжплемінні об'єднання ряду племен певного району. Крім етнографічних особ­ливостей матеріальної культури ок­ремих трипільських племен, уже простежуються деякі особливості культури групи племен окремих районів. Зокрема, для трипільських племен Подністров'я було характер­ним масове виробництво глиняного розписного посуду, а для трипіль­ських племен Подніпров'я — майже повна його відсутність. У середньо-трипільський час міжплемінних об'­єднань було щонайменше три: в Под­ніпров'ї, Побужжі та Подністров'ї.

Вони складалися з окремих племен, кожне з яких мало свої особливості ма­теріальної! духовної культури. Своєрідність матеріальної і духовної куль­тури окремих трипільських міжплемінних об'єднань зумовлювалася від­мінностями та особливостями їх культурно-історичного середовища. Так, подніпровські племена, крім тісних зв'язків з сусідніми спорідненими три­пільськими племенами Побужжя, підтримували безпосередні контакти з сусідами на півночі — племенами Дніпро-донецької культури. В свою чергу трипільські племена Подніпров'я та Побужжя вступали часом у мирні, а часом у ворожі стосунки з войовничими середньостогівськими племенами Лівобережжя. Ці нові для трипільських, особливо подніпровських, племен контакти та взаємовпливи не могли не позначитися на характері їх куль­тури, яка увібрала у себе ряд чужих, не характерних для неї рис. Серед-ньотрипільські племена Подністров'я, які жили майже виключно в ото­ченні споріднених, спільних за походженням трипільських племен, мали сприятливі умови для розвитку своєї самобутньої яскравої культури; саме тому вони найдовше зберігали й розвивали далі її традиційні елементи.

.

Глиняні вироби з трипільських поселень: 1-Верем`я; 2-П`янишкове.

Пізньотрипільскі племена

На початку пізнього періоду енеоліту пізньо-трипільські племена продовжували розвивати тра­диційні форми господарства та культури, харак­терні для попереднього часу. Зростала кількість трипільського населення, а також розміри їх поселень. Зокрема, у Побужжі виявлено пізньо-трипільські поселення поблизу сіл Доброводів, Тальянок, Майданецького, Небелівки; загальна площа кожного з них досягала 400 га.
Кількість житлових споруд на кожному поселенні становила 2—4 тис. Проте зростання розмірів поселень не врятувало трипільські племена від від­носного перенаселення. Тому продовжувалася сегментація трипільських племен, які змушені були освоювати нові землі.

Нові трипільські поселення виникали на території Східної Волині, в північних районах Середнього Подніпров'я, на Поліському Лівобереж­жі. Частина трипільських племен Середнього Подністров'я освоїла степи Північно-Західного Причорномор'я. Виникали нові племінні групи, що ускладнювало міжплемінну організацію пізньотрипільських племен, які на той час являли собою одне з найбільших енеолітичних об'єднань у Схід­ній Європі. Духовна й матеріальна культура кожної з племінних груп цьо­го об'єднання мала свої особливості. Найбільш виразно ці особливості культури та побуту виявились у периферійних пізньотрипільських пле­мен, зокрема у племен Степового Півдня (усатівські племена), Волині (городські племена), Київщини (софіївські племена). Крім згаданих, кіль­ка груп племен відомо у Верхньому та Середньому Подністров'ї, середній та верхній течіях Південного Бугу.

Історія пізньотрипільських племен Верхнього Подністров'я вивчена в результаті дослідження пам'яток кошиловецького та касперівського ипів, які відображають окремі фази їх історичного розвитку. Пізньо-трипільські племена Верхнього Подністров'я найдовше зберігали харак­терні риси трипільської культури попереднього періоду.

Поселення кошиловецького типу розташовувались у різних топогра­фічних умовах: на низьких берегах рік, на плато корінного берега Дністра та його приток. Це були поселення з рядовим розміщенням типових три­пільських наземних жител, переважно однокамерних, поява яких пояснює­ться виділенням у межах патріархальних родових колективів окремих сімей в самостійні господарські осередки. Крім жител та господарських ям, на поселеннях виявлено виробничі споруди: керамічні горна для випа­лювання посуду та печі для випалювання глиняних вальків — основного матеріалу, який використовувався при будівництві жител.

Незмінним залишався землеробсько-скотарський напрям господар­ства. Дальшого розвитку набували традиційні форми домашнього та об­щинного ремесла. Одне з чільних місць посідало керамічне виробництво:виготовлявся глиняний посуд побутового та господарського призначення. Переважну частину керамічної продукції становив розписний трипіль­ський посуд. У зв'язку з розвитком нової галузі ремесла — ткацтва — почалося виготовлення у значній кількості глиняних пряселець, веретен та різноманітних за розмірами й формою глиняних важків для ткацьких верстатів. Основною сировиною, з якої виготовлялися знаряддя праці, зброя та предмети побуту, залишалися камінь, кремінь, кістка і ріг.

Про ускладнення ідеологічних уявлень трипільських племен та дальшу диференціацію у них культу родючості свідчать численні знахідки глиняної антропоморфної та зооморфної пластики, а також оригінальні амулети полімастичного характеру.

Трипільські племена Верхнього Подністров'я, які перебували у звич­них умовах життя, в оточенні лише споріднених трипільських племен і які не мали безпосередніх контактів з чужинцями трипільської периферії, зберегли в найбільш чистій формі традиції господарства, культури, по­буту та ідеологічні уявлення своїх предків. З часом, коли сталися зміни у зовнішньому оточенні трипільських племен, вони також зазнали загаль­ного культурного нівелювання.

Інакше склалася історична доля сусідніх трипільських племен Серед­нього Подністров'я. В середині III тисячоліття до н. е. частина їх змушена була залишити свої землі і переселитися в степові райони Північного Причорномор'я. Незвичні для трипільців умови Степового Півдня вияви­лися малопридатними для землеробства, яке базувалося на примітив­ній ральній техніці. У той же час у причорноморських степах були сприят­ливі умови для розвитку скотарства, яке й стало провідною галуззю гос­подарської діяльності усатівської (від с. Усатового під Одесою, де вперше виявлено і досліджено пам'ятки цього типу) групи племен.

Усатівські поселення були оточені ровами, іноді у кілька рядів. В укріплених у такий спосіб поселеннях під час небезпеки ховалося насе­лення разом з худобою. Крім невеликих поселень або оборонних стійбищ, усатівці мали досить великі поселення з кам'яними будівлями та різнома­нітними господарськими й культовими спорудами, які, найімовірніше, являли собою міжплемінні та культові центри. Навколо поселення, від критого поблизу Усатового, розміщувалося кілька курганних та безкур-ганних могильників. Під курганами, які мали досить складну конструк­цію, з кам'яними банями та кромлехами, усатівці ховали племінних вождів та родових старійшин. Померлим у поховальні камери клали роз­писаний на трипільський взірець керамічний посуд, прикраси з кістки, міді і м ні плоскі сокири, кинджали тощо. В одному курганному похованні вождя виявлено кам'яну плиту з зображеннями людей і тва­рин — звичайних для скотарів сюжетів. Рядових членів роду усатівці ховали в безкурганних могильниках, у невеликих ямах, іноді перекритих кам'яними плитами або кам'яними закладами. Небіжчиків звичайно су­проводжував бідний поховальний інвентар. Традиційно трипільський зви­чай поховання в невеликих ямах, перекритих кам'яними плитами та за­кладами, був поширений у трипільських племен Подністров'я, звідки походили усатівці.

Усатівці розводили велику рогату худобу та коней, а також кіз і овець. Скотарство мало відгінний характер, однак базувалося воно на згаданих оборонних стійбищах. Мисливство та рибальство не відігравали значної ролі у господарстві.

Як і решта пізньотрипільських племен, усатівці займалися різними видами домашнього та общинного ремесла. Високого технологічного й ху­дожнього рівня у них досягло керамічне виробництво, продукція якого відрізнялася від керамічних виробів інших пізньотрипільських племен. Місцеві майстри з сировини, яка надходила з Балкано-Карпатського руд­ного басейну або Кавказу, виготовляли різноманітні металеві вироби, в тому числі зброю. Усатівцям добре було відоме ткацтво та каменеоброб­не ремесло. Усатівські скотарі підтримували тісні господарські та куль­турні зв'язки як зі своїми безпосередніми сусідами, так і з племенами більш віддалених територій. Під впливом саме цих зв'язків у їхній куль­турі та побуті виникло чимало рис, не характерних для решти трипіль­ських племен. Цілком можливо, що усатівські племена запозичили у кемі-обинськях обряд поховання під курганами та досвід спорудження склад­них кам'яних конструкцій. Від південно-західних племен, які проживали в Дунайському пониззі, усатівські племена одержували сировину для ви­готовлення металевих виробів. Безперечно, що найтісніші й найрізнома­нітніші зв'язки вони підтримували з трипільськими племенами Середнього Подністров'я.

Відіграючи в певному розумінні роль форпосту трипільського об'єд­нання племен на південному кордоні, усатівські племена, як найбільш войовничі, деякий час стримували натиск скотарських племен ямної куль­тури, які постійно нападали на трипільців. Але наприкінці III тисячоліття до н. е. усатівські племена були підкорені й з часом асимільовані войов­ничими племенами ямної культури.

Інший шлях розвитку пройшли пізньотрипільські племена Середнього Подніпров'я — найбільш віддалені на північний схід від основного масиву трипільського населення. На заселених ще на середньому етапі розвитку трипільської культури землях, незважаючи на периферійне розташування, пізньотрипільські племена Середнього Подніпров'я продовжували розви­вати характерні для трипільської культури традиції господарства та побуту.

Пізньотрипільські поселення розташовувалися на високих ділянках плато правого берега Дніпра. Це були відносно великі довгочасні посе­лення, на яких налічувалося до півсотні різних за розмірами жител та господарських споруд. Будівлі розміщувалися колом, з входом від центра. Своєю конструкцією вони майже не відрізнялися від типових трипіль­ських наземних жител попереднього часу. Матеріальна культура в цілому продовжувала розвиватися в дусі місцевих традицій, зберігаючи свої особливості. Землеробство й скотарство, як і раніше, лишалися провід­ними формами господарства. Розвивалися ремесла. Місцеві племена підтримували постійні зв'язки з рештою трипільських племен. Це був період спокійного господарського та культурного розвитку. Проте і перед три­пільськими племенами Середнього Подніпров'я постала загальна для всіх трипільських племен проблема відносного перенаселення. Для того, щоб урятувати себе від голоду та злиднів, вони змушені були розселюватися на нові землі. Зі сходу на Лівобережжі трипільцям протистояли войовничі степові скотарські племена. Тому місцеве трипільське населення подалося далі на північ та північний схід, у райони, де проживали нижчі за рівнем розвитку племена з неолітичним характером господарства, культури та побуту. Окремі родові общини трипільців поступово просувалися далі на північ від гирла Стугни, освоюючи нові землі в Подніпров'ї.

Опинившись у середовищі хоч і слабіших, але чужих і ворожих племен, пізньотрипільські родові общини для заснування поселень оби­рали добре захищені в природному відношенні місця. Це були невеликі поселення, які налічували з десяток жител. Спочатку споруджувалися тимчасові житла землянкового типу, а згодом, прижившись на цих місцях, переселенці почали будувати типові для трипільців довгочасні наземні житла. Поступово трипільські племена, просуваючись все далі на північ та північний схід, дійшли до гирла Десни, перейшли на лівий берег Дніпра, заснували свої поселення вище по Десні, на сході вони досягли р. Трубежа (поселення біля с. Лукашів).

З часом у цьому районі виникло ще одне родоплемінне об'єднання з до­сить своєрідною, багато в чому відмінною від інших пізньотрипільських племен матеріальною культурою, яка дістала назву софіївської (від с. Со-фіївки поблизу Києва, де вперше було відкрито й досліджено пізньотри-пільський могильник).

Софіївські племена, крім виробництва звичайних для енеолітичних племен знарядь праці та предметів побуту, багато уваги приділяли виго­товленню зброї. Це були переважно оригінальні за формою бойові кам'яні сокири та молоти, а також невеликі, добре оброблені крем'яні вістря до стріл. З міді вироблялися кинджали, вістря до списів та дротиків, при­краси — пронизки, підвісні кільця.

Про тривожний, неспокійний час і особливу повагу до воїнів свідчать багаті поховання воїнів зі зброєю. Саме тоді з'явилися масові родові мо­гильники з трупоспаленням (Софіївка, Чернин, Червоний Хутір, Зава-лівка поблизу Києва).

Поширений у софіївських племен обряд трупоспалення був характер­ним лише для них. Разом з тим у матеріальній культурі софіївські племена зберігали багато специфічних рис, притаманних трипільській культурі в цілому. Зокрема, у них простежується трипільська традиція розпису­вати фарбами глиняний посуд. Збереглася також традиційна трипільська антропоморфна пластика.

Софіївські племена продовжували розвивати землеробсько-скотар­ське господарство. Особливої майстерності вони досягли у виготовленні серпів з великих крем'яних пластин. Софіївці не втрачали зв'язків із су­сідніми й віддаленими трипільськими племенами. Шляхом обміну вони одержували різноманітні вироби, переважно прикраси, з Кавказу, а та­кож сировину та мідні вироби з Балкан і Прикарпаття.

Небагато відомо про історичну долю софіївських племен. Цілком ймо вірно, що вони, як і решта пізньотрипільських племен, приблизно напри­кінці III тисячоліття були підкорені, а з часом й асимільовані іншими пле­менами, можливо — племенами так званої середньодніпровської куль­тури.

Протягом певного часу пізньотрипільські племена в інших районах, зокрема на Волині та Верхньому Побужжі, ще зберігали деякі особливо­сті своєї культури та побуту. Але в другій половині III тисячоліття до н. е. в матеріальній культурі всіх пізньотрипільських племен простежується нівелювання. Колись такі досить своєрідні в етнографічному відношенні райони, як Верхнє Подністров'я, Побужжя та Волинь, на фінальному етапі історії трипільських племен за характером матеріальної культури вже мало чим відрізнялися один від одного. Під впливом навислої небезпеки як з заходу (з боку племен культури кулястих амфор), так і зі сходу (з боку племен ямної культури) відбувся процес консолідації пізньотрипіль-ських племен, який знайшов відображення в однотипності матеріальної культури на всій території їх поширення.

В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам`яток трипільської культури. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел,

де вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій тереторії трипільської культури становило щонайменше 1млн. осіб.В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концетричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані і садиби.Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев`яному помості з глиняних опалених валків і зверху замазувалася глиною.Стіни споруджувалися на дерев`яному каркасі-плетенці і теж обмазувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом`яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві або й три кімнати.В кожній кімнаті містилися піч, лежанка,сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. Розмальовувалися карнизи вікон та дверей, стіни в середині.

На Уманщині, в середині течії Південного Бугу , а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованихконцетричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей.

Високий розвиток землеробства, скотарства, зачатки ремесел привели до соціальної диференціації суспільства.Важливо сказати про структеризацію праці, про що свідчить наявність трипільців, що займалися суто малярством, а особливо виникнення поселень малярів.Наявність скарбів свідчить про нагромадження багатства в руках окремих індивідумів.

Отже, проаналізувавши попередній матеріал можна сказати, що трипільькі племена були доволі сильно розвинутими у культурному, соціальному та економічному плані, враховуючи час у який існували трипільські племена.

Список літератури:

1.Давня історія Укрвїни. Книга 1. / підручник / П.П. Толочко , Д. Н.Козак ,

С. Д.Крижицький / Київ.Либідь.1994.

2. Історія Української РСР. Том 1. Первісно-общинний лад,винекнення та розвиток феодалізму. / Шевельов А. Г.,І. І. Артеменко та ін. / Київ.1977.

3. Українська Радянська Енциклопедія / О. К. Антонов, М. П. Бажан та ін. / Київ.1984.

4. Трипільська культура на тереторії Української РСР. / В. М.Конопля,І.Р.Михальчишин та ін./ Львів.1989.