Соціальпо-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні

Контрольна на тему:

Соціально-політичні та історичні причини

виникнення уніатства в Україні.

ПЛАН

1. Соціально - політичні та історичні причини виникнення уніатства.

2. Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині.

3. Кревська унія 1385 р.

4. Друга Городельська унія 1413 р.

5. Третя, завершальна Люблінська унія 1569 р.

а) Передумови прийняття Люблінської унії.

б) Прихильники та противники унії.

в) Наслідки Люблінської унії.

6. Сучасний стан греко-католицизму.

Соціально-політичні та історичні причини

виникнення уніатства в Україні.

Із історії відомо, що християнство вже в 1 ст. Швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії — Римі, в містах Східного і Північного Серед­земномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада. Вона витримала чис­ленні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуван­нях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть пред­ставників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії. Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну сус­пільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.

Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., запо­чаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під наз­вою «Візантія» проіснувала ще близько тисячі років. За міцнію­чої державної влади не могло бути й мови про той шлях визна­чення, що його пройшла римська громада. Східні громади хрис­тиян, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейського собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами.

Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом — па­пою римським, завжди намагалася поставити себе над правите­лями окремих держав, не визнаючи главенства
над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого стано­вища у суспільстві.

Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насам­перед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, щ
о стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церк­ву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні його впливу й могутності. І князь від
дав перевагу другій, тобто східній
, пра­вославній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в 988 р.

Важливою обставиною для вибору київським кня­зем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.

Остаточне розмежування східного і західного напрямів хрис­тиянства — розкол на католиків та православних — було зумов­лене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в 1054 р.

Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці, або так зване питання про «філіокве»
(лат. «і від сина»).
Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від «Бога-отця» (як вчили східні теоло­ги), а й «від сина». Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що «дух» (влада) походить і від «сина — Ісуса Христа»,
а насправді — від його намісника, що ним проголоше­но папу римського. «Філіокве» — це догматичні претензії пап­ства на безмежну релігійну владу над світом.

Дане положення стало своєрідним богословським обгрунту­ванням експансіоністської політики Ватикану.
Для її проведен­ня папський престол використовував різні методи, одним із яких і була унія — «ідея єдності християнської релігії, об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу». Вона реалізовувалась там, де папі римському не вдавалося наса­дити свою владу через пряме окатоличення населення земель, у яких він був зацікавлений.

У світі проблематики нас насамперед цікавить уніатська полі­тика папства щодо народів слов'янського Сходу — російського, українського та білоруського. Перші спроби окатоличення Русі, як про це свідчать літописи, римські папи здійснили ще в період князювання Володимира Святославовича (978—1015 рр.). Існуючі в той час два християнських центри — греко-православний, очо­люваний вселенським патріархом у Константинополі, і католиць­кий, на чолі з папою римським, — мріяли обернути багату і сильну Київську державу у свою віру й підкорити собі. Щоправ­да, відомі невдалі спроби католицьких місіонерів проникнути на Русь, наприклад у 962 р., ще до офіційного запровадження хрис­тиянства на Русі. Німецький імператор Оттон 1, який мріяв про підпорядкування слов'янських країн своїй владі, направив у Київ монаха Адальберта з титулом «єпископа Руського», проте кня­гиня Ольга не прийняла його. Вороже зустрінутий у Києві, місіо­нер змушений був рятуватися втечею. Причини безумовного провалу його місії католицький церковний історик Я.Левицький вбачає в тому, що латинський обряд був маловідомий і не мав за собою історичного підґрунтя на українській землі, тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Сучасні уніатські богослови також визнають, що Русь — Україна прийняла хрис­тиянство у формі східного обряду від Візантії.

Еволюція та становлення греко-католицької
церкви на Галичині.

У 988 р., уже після того, як князь Володимир прийняв христи­янство візантійської православної церкви і готував хрещення Русі за цим обрядом, папа римський, під приводом передачі князю мощей з Риму, знову направив послів з дорученням схилити його до католицизму. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію.

Серед частини правого крила римської курії поширене таке розуміння процесу християнизації Русі: Русь хрестили католицькі місіонери, російські єпископи постійно добивалися і добились-таки милістю папства унії з Римом. Однак цю концепцію унії, впроваджену на Україні, важко узгодити з логікою історії. Адже відомо, що не російські єпископи прагнули до об'єднання з ка­толицизмом, а, навпаки, папська курія протягом століть настійно докладала зусиль до того, щоб «привернути схід», тобто прибра­ти до себе православ'я. Уже після поділу церков у 1054 р. один з його головних винуватців кардинал Гумберт зразу ж виїхав із Константинополя до Києва, аби навернути князівський двір на користь Риму. Це була перша спроба нав'язати унію, але вона була безуспішна.

Уже тоді Русь, яка межувала з державами, що зазнавали впли­ву з боку Риму, привертала пильну увагу римської курії. Відок­ремившись від православного сходу, Рим прагнув поширити свою владу на всі християнські народи і підкорити їх своїй владі. У 1204 р. папа Інокентій
III через своїх послів запропонував га­лицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча Петрового» затвер­дити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію со­ю
зу (унії), але його передчасна смерть уможливила спроби на
сильницького
насадження цієї, за словами уніатського ц
ерков­ного історика М-
Чубатого, «першої церковної унії». Галич захо­пив угорський король Андрій II і почав примушувати населення до прийнятт
я-католицької віри, «щоб взятих таким чином у ле­щата галичан, тримати у вірності своєму королю та в покорі й присязі римській церкві» (Правда про унію. Документи і мате­ріали. — Львів, 1968, с.20), — так писав він у листі до папи римського. Андрій II, вимагаючи в 1214 р. у Інокентія
III коро­лівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним краї­ни, які ніби бажають поєднатися з Римською церквою. Однак згаданий ними уніатський автор називає цю унію «історичною ефемеридою», укладеною лише з політичних мотивів, всупереч волі народу, який рішуче виступив проти насилля. У 1219 р. біля стін Гали
ча з'явився князь Мстислав, до якого потягнулось зму­чене пограбуванням та знущанням населення, а із загарбниками втекло «багато бояр-угрофілів
і владика Артемій; таким чином унія втратила усіх своїх прибічників» (Чубатий М. Західна Ук­раїна і Рим у XII ст. — Львів, 1917, с.іб—
17).

Інокентій IV у ролі знаряддя поширення католицизму на те­риторії Русі прагнув використати Тевтонський орден, заснова­ний у кінці XII ст. Згідно з договором між цим орденом та Шве­цією, який був укладений під керівництвом римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але князь Новгородський Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям. Після цих подій папа Інокентій IV зав'язав з Руссю мирні стосунки і прислав у 1248 р. своїх легатів до Олександра Невського з пропозицією підкори­тися Римській церкві. Князь відповів рішучою відмовою і при­пинив зв'язки з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської
навали. У грудні 1240 р. хан Батий
з великим військом пере­йшов Дніпро і взяв в облогу Київ. Кияни більше тижня билися за своє місто, але врешті-решт воно було взяте і зруйноване. Після Києва орди Батия
посунули, піддаючи розоренню міста і села Галицько-Волинського князівства, на захід, розгромили армію союзних військ у Чехії, одержали перемогу над військом угорського короля Бели IV і вийшли до берегів Адріатики. Од­нак, маючи в тилу розорену, але нескорену Русь, завойовники були
змушені у 1242 р. повернутись.

Монголо-татарська
загроза примусила Інокентія IV включити питання про захист від загарбників у порядок денний Першого Ліонського Собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до початку собору папа відправив в Орду по­сольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні
Паоло
дель Карпіні.
Йому доручалося передати великому ханові пропози­цію: прийняти католицьку віру та встановити мирні стосунки з католицькими державами Західної Європи. Але перед цим по­сольство мало зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії на Русі і переконати їх у необхідності єднання з Рим­ською церквою. У лютому 1246 р. князь Данило Романович всту­пив у переговори з папою Інокентієм IV про організацію хресто­вого походу проти монголо-татарських
полчищ разом з євро­пейськими державами, за умови підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції.

Тяжке становище, в якому перебувала Галицько-Волинська Русь, коли на неї з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, привело князя Данила Романовича до думки прийняти пропозицію папи римського про спільні дії. Папа Інокентій IV, скориставшись цим, буллою від 27 серпня 1247 р. поспішив проголосити єднання галицьких князів з римською церквою. Легатом і архієпископом на Русь був призначений Альберт Суєрбер, але йому так і не вдалося виконати свою місію. Данило, переконавшись у підступних намірах папи рим­ського, припинив відносини з римською курією.

Близько 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татарського
ярма. Данило Галицький королівську ко­рону прийняв і коронувався в Дорогичині
(на Західному Бузі) в 1254 р. Але, переконавшись у тому, що чекати допомоги з Риму марно, знову припинив відносини з папою. Отже, перші спроби унії української церкви з римською виявилися невдалими.

Як бачимо, відносини Риму з князем Данилом Галицьким ба­зувалися не на ідеї віросповідної єдності руської церкви з рим­ською. Переговори відбувалися з ініціативи Риму. До згоди на унію примушувалася сторона, що зазнавала політичних усклад­нень та сподівалася на підтримку з боку римської курії.

Керуючись суто політичними, мирськими мотивами, візантій­ський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську унію 1274 р. і Флорійгійську унію 1439 р. Однак ці унії на Русі не були прийняті, хоча Константинополь і Рим намагалися підкорити пап­ству і Москву. Для цього було використано митрополита Ісидора — грека з Фесалонік, друга і таємного агента папи Євгенія IV.

Тоді, в першій половині XV ст., точилася вперта боротьба за митрополичий центр на Русі між Москвою і Литвою. Після смерті митрополіта Фотія (1431 р.) московський великий князь Василь Васильович (Темний) із руськими архієреями і всім духовенством в 1432 р. обрали митрополитом Київським і всієї Русі рязан­ського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь до патріарха свого кандидата на Руську митрополію смоленського єпископа Герасима, який в 1433 р. був затверджений митрополитом, але тільки Литви. Коли єпископ Іона, що кілька років виконував обов'язки митрополита, прибув 1436 р. до Константинополя за утвердженням, йому відмовили, сказавши, що митрополитом всієї Русі уже поставлено грека Ісидора. Іоні пообіцяли митрополію після Ісидора.

Неважко зрозуміти, чому Константинополь віддав перевагу Ісидору, знехтувавши московським кандидатом Іоною. Уряд Візантії, на яку з усіх боків насідали турецькі завойовники, шу­кав для боротьби проти них військову допомогу в Західній Європі. Папа римський обіцяв надати таку допомогу, але за це вимагав вступити в унію з Римом і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи, що перебували у дуже скрутному політичному становищі, зголосились на унію і на догоду Риму готові були втягнути до неї і Русь. Тому за рекомендацією керівництва като­лицької церкви і був висвячений у Константинополі на Руську митрополію Ісидор, активний прихильник унії. У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно, бо він не приховував своїх поглядів й симпатій до латинства. Пробувши в столиці близько чотирьох місяців, він почав збира­тися на Флорентійський собор, котрий мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Великий князь Василій настійно відмовляв митрополита від цієї подорожі, проте Ісидор поради не прийняв. З собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор Їхав до Москви як кардинал і «легат від ребра апостоль­ського в землях лівонських, литовських і руських», тобто як фак­тичний намісник папи римського в руських князівствах. Він удо­стоївся цього титулу від папи Євгенія IV за активну участь у підготовці необхідного йому рішення собору. Підготовка часом велась досить жорстокими методами — 60 єпископів та 150 інших представників православного духовенства, котрі відмовилися підписати унію, були піддані катуванням.

Коли Ісидор, відправляючи літургію у березні 1441 р. в Ус­пенському соборі Кремля, згадав ім'я папи Євгенія, а потім про­голосив акти Флорентійського собору, то цим викликав гнів ве­ликого князя, духовенства й віруючих. Василь назвав Ісидора лжепастирем, зрадником православ'я і велів ув'язнити його в іудиному монастирі. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, засудив його як єретика і поз­бавив сану. Кардиналу вдалося втекти в Литву, але й там він не знайшов підтримки унії і назавжди подався до Риму, де й помер 1462 р. у сані кардинала і з титулом Константинопольського (уні­атського) патріарха. До речі, і Константинополь невдовзі відмо­вився від Флорентійської унії. Ісидор був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви.

В Москві після цього визнали неможливим надалі підтримува­ти зв'язки з Константинопольською церквою, що прийняла унію. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, що руська церква 1448 р. відокремилася від константинопольської і стала автокефальною, тобто самостійною.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи, оскіль­ки папство не захотіло допомогт
и своїм «єдиновірцям». У 1453 р. турки пограбували Константинополь, що стало великою втра­тою для загальнолюдської культури.

Рим, однак, не відмовився від своїх планів і для втілення їх у життя використовував різні засоби, зокрема намагався тримати при кожному королівському й князівському дворі агентів, які систематично інформували папу про найважливіші події у дер­жаві, князівстві і сприяли поширенню католицизму. Так, аген­том Ватикану
при дворі великого князя Московського і всієї Русі Івана III був карбівник
монет італієць І.Фрязін.
Після смерті дружини Івана III він негайно сповістив про це Рим, де керів­ництво католицької церкви вже турбувалося про «гідну» нарече­ну для великого князя — грецьку принцесу Софію Палеолог, виховану під наглядом уніатського духовенства.

Софія прибула до Москви у супроводі великого почту, серед якого був і емісар Ватикану, католицький кардинал, котрий вру­чив Івану III листа папи римського. Він сподівався, що під впли­вом Софії великий князь визнає церковну унію з Римом і главенство папи. Але ці плани не здійснилися, оскільки після одру­ження Софія Палеолог назавжди відмовилася від унії і поверну­лася до православної віри, віри своїх предків і чоловіка.

Невдача Флорентійської унії не зупинила намагання Риму про­сунутися на схід при першій нагоді, яка виникл
а, коли велике Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опи­нилося під загрозою нашестя шведів з півночі; війська польського короля Стефана
Баторія
із заходу; турок і ногайців
з півдня. Цар Іван IV (Грозний) не бачив можливості відстояти свої недавні завоювання і тому вирішив звернутися по допомогу і посеред­ництво до римської курії. У відповідь Григорій XIII направляє позицією, аби цар підкорився «наміснику Бога на землі» та прий­няв умови Флорентійського собору про унію.

Іван Грозний, який у ході Лівонської війни повністю знищив католицький лівонський орден хрестоносців, не повірив у дружні наміри Риму. Через посередництво папи було укладен
о мир між Грозним і Баторієм,
але від унії московський цар рішуче відмо­вився. Він, як пише сучасний уніатський історик І.Хома, «пере­хитрив в такий спосіб і Рим, і його посла щодо можливості мос­ковської церковної унії» (Богослов'я. — Рим, 1976. — С.
32).

У 1458 р. за вказівкою папи Калліста III в Литву з Риму прибув митрополит Г. Болгарин — учень Ісидора. Король Казимир прий­няв призначеного Римом митрополита, однак Григорій, тверезо оцінивши ситуацію, не вживав жодних заходів до утвердження унії, а в 1470 р. навіть зовсім відмовився від неї. Царегородський патріарх Діонісій визнав його православним і благословив на Київську митрополію.

Безуспішними виявилися і подальші спроби королів польських та великих князів литовських привести православне населення підпорядкованих їм українських і білоруських земель до послуху Римському престолу. Отже, Флорентійська унія не залишила жодних помітних слідів. Інше значення мала Брестська унія 1596 р. Перед тим як проаналізувати причини наслідків цієї унії, слід згадати унії, що їй передували.

Кревська
унія 1385 р
.

Це перша з п'яти уній в польській історії (три політичні, дві останні — релігійні). Її причиною стала за­гроза Польщі та Литві з боку Тевтонського ордену, її результа­том — політичний союз двох держав, що був скріплений одру­женням литовського князя Ягайла з польською королевою Яд-вигою. Галичина, як і значна частина території Південно-Захід­ної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської дер­жави. На схід переселялися маси голодної польської шляхти, яка відтісняла і литовців, і українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та полонізації. Православна церква непокоїться про свої західні єпархії. Після нашестя монголо-татар резиденція митрополита переноситься то до Володимира-на-Клязьмі, то до Москви, митрополити Петро Галицький та Кипріан Литовський переходять до Москви і відновлюють єдність Київської митрополії.

Друга Городельська
у
нія
1413
р.

За її результатами зміцнів полі­тичний союз Польщі і Литви. З цього часу кожен литовсько-руський князь має визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендуватимуть тільки римо-католики.
У Га
личині почався рішучий наступ на “схизматів” (так католики називали православних). Православна церква на Україні зазнає нищівних ударів,
її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріар­ха: у 1453 р. Константинополь завойовують турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було на­правлено велику армію єзуїтів, які невдовзі починають доміну­вати у релігійному та державному житті. Їх поява значною мірою пояснюється тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» у власних інтересах утверджувати хрест римсько-като­лицької церкви «на кресах
східних», водночас дедалі більшого поширення набувала ідея позбутися залежності від Риму. Це пояснюється обставинами того часу, адже XVI ст. — епоха Ре­формації в Європі. Проте члени ордену Ісуса
поклали край цим настроям, зміцнили позиції католицизму в Польщі, створили ефективну систему полонізації й окатоличення литовського, біло­руського та українського народів, насамперед шляхти і право­славного духовенства. Переконавшись у безплідності намірів навернути їх у латинство,
єзуїти почали наполегливо і спішно готувати унію православної церкви в Польщі з Римом. На думку енергійних членів ордену Ісуса, унія, зберігаючи на певний час звичні для народу східні богослужебні обряди та звичаї, повинна була пізніше стати засобом поступового приведення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Широка підготовка до запровадження унії єзуїтами передба­чала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви і, водночас, всіляку пропаганду союзу з католицизмом — пере­дусім для православних віруючих, білорусів і українців, які жили на території Польсько-Литовської держави в тяжких умовах, заз­наючи не лише релігійного, а й соціальних та національних утисків. Польсько-литовська феодальна верхівка, відчуваючи вплив Русі на українців і білорусів, здійснюваний через право­славну церкву, намагалася створити незалежну від Москви мит­рополію з центром у Києві, сприяла призначенню на посади вищого православного духовенства — митрополита та єписко­пів — на Україні і в Білорусії осіб, що дискредитували православ'я.

Так, у 1583 р. Київським митрополитом був призначений Онисифор. Дівочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначив священиками багатоженців. Це викликало незадоволення віру­ючих. Польський король скористався прибуттям до Польщі Кон­стантинопольського патріарха Єремії і переконав його зняти Онисифора й висвятити на митрополита людину, висунуту руською шляхтою, — таємно підготовленого єзуїтами єпископа Ми­хайла Рогозу.

Хоч патріарх і
зн
ав про деякі непорядні вчинки цього єписко­па, про його зв'язки з єзуїтами і недовір'я до нього православ­них, але під тиском польського короля висвятив Рогозу на сан митрополита. Проте, щоб запобігти негідним вчинкам нового ієрарха, всупереч церковній практиці призначив на Київськ
у митрополію
свого екзарха — Луцького архієпископа Кирила Терлецького,
наділивши його правами, які насправді перевищу­вали права самого митрополита. Проте, як виявилося пізніше, Терлецький
підтримував тісні зв'язки з єзуїтами, не раз викону­вав їхні доручення. Отже, православну церкву на Україні та в Білорусії очолили люди, які докладали чимало зусиль для запро­вадження унії православної церкви з римським престолом.

Ще задовго до прийняття церковної унії єзуїти розпочали ак­тивний наступ на пов'язану з православною традицією освітню діяльність, на науку, мораль, культуру українського народу. Ак­тивізації їхньої діяльності сприяв вихід у 1577 р. книги єзуїта Петра Скарга «Про єдність Божої церкви під одним пастирем», яка викликала значну в ті часи полеміку між прибічниками пра­вослав'я і католицизму. Сама структура книги відповідала кла­сичній схемі єзуїтських диспутів між католиками і православни­ми, а перемога римсько-католицької сторони була заздалегідь запланованою.

Маскуючись під захисника інтересів українського та білорусь­кого народів. Скарга нібито неупереджено аналізував усе, що могла дати українцям і білорусам західна латинська і східна грець­ка культура. «Одначе на Україні й Білорусії уся наука впала, — писав він, — а попи схопили й ніколи вівці (тобто православні віруючі) не можуть мати з них такої втіхи, якої треба. До того дуже ошукали тебе греками, український і білоруський народи, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнитися ... слов'янською, щоб ніколи не прийшло» до справжнього розуміння і науки. З слов'янської мови ніколи ніхто не може бути вченим» (Возняк М. Історія українсь­кої літератури. — К., 1921. — Т.2 — С.2, 41). Усе відібрав бог у греків і Русі, твердив далі Скарга, і справжня наука перейшла від греків до Латинської церкви, а тому розраховувати на поши­рення науки і культури з Греції не доводилось. Йому підспівував також єпископ Потій: «Як для греків, так і для руських спасіння — в єдності з римською церквою, яка володіє повністю про-світними засобами і додає премудрості й розуму всім, хто з чем­ністю сина звертається по її материнську допомогу» (Савич А.) Западно-русские униатские школьі//Трудьі Белорусского университета. — Минск, 1922. —№2.— С. 114). Така проватиканська аргументація поширювалася в Україні й Білорусії і мала на меті підготувати грунт для церковної унії. Католицька пропа­ганда зображає запровадження уніатства як турботу про «єдність церкви Божої під одним пастирем» — папою римським. За твер­дженням єзуїтів, здійсненню цієї мети не суперечили всілякі жорстокі засоби й підступні дії, фанатична ненависть і фізичне знищення противників, проведення політики «батога і пряни­ка». Єзуїти застосовували різні форми й методи поширення унії серед населення. Зокрема, православному духовенству вони обі­цяли рівність у всіх привілеях з латинськими ксьондзами, пере­конували священиків у силі католицизму, необхідності церков­ної унії з ним, переслідували противників унії адміністративни­ми засобами.

Унія в Речі Посполитій була бажаною для Риму як компенса­ція втрат, завданих йому Реформацією, і насамперед тому, що Рим і його первосвященик, а також католицьке духовенство в Польсько-литовській державі здавна плекали мрію про підко­рення всієї східної православної церкви Римському престолу. Єзуїт Антоній
Поссевін
висловлював загальну думку католиць­кого керівництва, коли говорив, що тільки прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Третя, завершальна Люблінська унія
1569
р.

Польща, Русь (Ук­раїна й Білорусія) та Литва утворюють єдину державу з польським королем на чолі. Литва зрікається окупованих нею земель на користь Польщі і повністю втрачає власні органи влади.

На Україні закріпачують селян, попів гонять на панщину, їм немає доступу до освіти, православні храми здаються в оренду шинкарям. Посилюються два страшних для православ'я проце­си: з одного боку, масові переходи шляхти, духовенства й вірую­чих в католицьку віру, а з другого — примітивізація, культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втра­чає знать, некатоликам
забороняється займатися торгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. По­встання козаків і селян топляться в крові. Найвідомішими з них було повстання 1591—1596 рр., жорстоко придушене. Тимчасом,
коли селянство посилювало виступи проти польських феодалів, українська заможна верхівка, виходячи із своїх інтересів, протя­гом житт
я одного-двох поколінь майже перейшла на бік польсько­го магнатства, засвоївши його мову, віру й звичаї. Зрада україн­ської верхівки, пізніше — прийняття унії, з одного боку, полег
шили польським панам процес закріпачення місцевого населен­ня, а з другого — вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій.

Ідея унії православної церкви з Римом гаряче підтримувалась королівсько-магнатським урядом, саме вона розглядалась як засіб ідеологічного обгрунтування тієї експансіоністської політики, що проводилась ним як засіб асиміляції, ополячення православно­го населення Речі Посполитої. Оскільки Флорентійська унія не мала тут успіху, було визнане за необхідне провести нове «узгод­ження церковне», згідно з яким українське і білоруське насе­лення, підкорене «апостольській столиці», було б відчужене від православної церкви, поступово ополячене та окатоличене.

Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила пробле­му вибору і перед православним духовенством: 1) продовжувати нерівну боротьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу; 2) прийняти римо-католицьку
віру, що викличе кривавий розкол, в результаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована; 3) піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Прийняття ідеї унії частиною православного духовенства по­яснювалось і деякими іншими, прозаїчнішими
обставинами. Уже протягом століття, незважаючи на церковні канони, зловжива­ючи правом патронату призначати кандидатів на архієрейські кафедри, ігуменів монастирів і навіть священиків парафіяльних храмів, польські правителі роздавали церковні нагороди, часом продавали високі церковні посади. Внаслідок цього надзвичай­но знижувався духовний рівень ієрархії, яка більше турбувалася про свої власні інтереси, а не інтереси свого народу; це підрива­ло її зв'язок з народними масами. Зрозуміло, що ці характерис­тики не стосуються усіх представників православного духовен­ства на Україні того часу, але все ж таки значна частина його загрузла в розпусті. Ці ієрархи саме завдяки унії розраховували добитися рівноправності з польськими феодалами, домогтися високих державних і церковних посад і звань. Свою згоду на визнання влади папи римського вони пов'язують не з перекона­ністю в істині догматів католицької церкви, не з релігійно-ідей­ними мотивами. Православні ієрархи пояснюють це незадово­ленням розпорядженнями патріархів, складним становищем цер­кви на Сході. Особливо ж підкреслюється стурбованість тим, що єпископи залишили кафедри та села й помістя,
які перебували у їхній власності; щоб митрополитові та єпископам були дані місця в сенаті та сеймі Речі Посполитої і, взагалі, щ
об вони були зрівняні в правах з католицькими єпископами.

Переходячи під владу Риму й прагнучи знайти підтримку з боку короля та уряду, єпископи ніби уникали глибокого невдо­волення решти православного духовенства, братств, православ­ного шляхетства і всього народу.

Підготовка православної церкви в Польщі до унії з Римом проводилася в обстановці таємності, що її дотримувалися як єпископи, так і уряд. Уже 24 червня 1590 р. чотири єпископи — Луцький, Львівський, Пінський і Холмський — підписали та скріпили своїми печатками грамоту про згоду прийняти унію. Й укладення в Бресті було так само засекречене, як і попередня їхня нарада в Белзі. В цій першій грамоті про унію висловлене тільки бахання визнати владу папи за умови, що він збереже на віки непорушними церемонії та всі священнодійства Східної церкви, тобто службу Божу і весь церковний порядок. Крім того, єпископи, що підписали грамоту, просили, щоб король своїми грамотами забезпечив їм вольності і затвердив артикули, котрі вони йому представлять (Жукович П. Сеймовая борьба право­славного западно-украинского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — СПб, 1901. — С.95—96). Передати цю грамоту було доручено єпископу Луцькому Кирилу (Терлецькому), який добре знав латинського єпископа Луцького Бернарда Мацієвського. Пізніше питання про унію обговорювалося не на черго­вих зборах, а на таємних, «покутних зібраннях» (тобто «по кут­ках»). У посланні віденського духовенства до новогрудського воєводи Феодора названі чотири «покутних собори»: Сокаль-ський, Красноставський, Кобринський, Брестський, що відбу­лися 1594—1595 рр.

У грудні 1594 р. у Сокалі
було розроблено десять умов прий­няття унії, так звані «сокальські
артикули», тільки три з них стосувалися церковних питань. Щодо віри в них нічого не гово­рилося. Уповноважений Сокальського
з'їзду Терлецький
та інші прибічники унії в 1595 р. на нарадах разом із представниками католицького духовенства виробили «Угоду духовенства латин­ського і руського, при посередництві Кирила (Терлецького),
єпис­копа Луцького, з відома його королівської милості та панів-се­наторів». У цій угоді, за настійною вимогою представників като­лицької ієрархії, уповноважений православних єпископів пови­нен був дати обіцянку представити спільні догматичні питання на розгляд папи. Митрополит М. Рогоза та єпископи Володи-мирський,
Луцький, Пінський разом із Кобринським
архіманд­ритом Тоною
підписали 1 червня 1595 р. докладні артикули унії папі й королю. 12 червня митрополит і єпископи підписали по­слання папі, висловивши тим самим згоду прийняти унію.

Унія, яка готувалася таємно від народу, під
далася рішучому осуду ще до її проголошення. Слідом за князем Островським Константином
єпископ Львівський Гедеон
1 липня 1595 р. за­писав у міській книзі свій офіційний протест проти унії: «По­станова про неї складена всупереч правилам та звичаям нашої православної віри, нашим правилам і вільностям,
без відома й дозволу патріархів, наших духовних керівників, без нарад духов­ного собору, а також без волі світських станів, як знатних старо-житних
станів, так і простих людей православної віри, без згоди яких ми нічого робити не бажаємо» (Малишевский
Й
. Западная
Русь в борьбе
за веру
й
народность.
— СПб,
1892. — С. 197). Приклад єпископа Гедеона
наслідував і єпископ Перемишль­ський М.Копистенський,
який у своїй заяві настійливо вимагає передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд
III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати унію, не погоджувався на скликання собору. Він 14 вересня 1595 р. повідомив своїм підданим про об'єднання православних в Речі Посполитій з римською церквою універса­лом і через два дні відправив єпископів Іпатія
і Кирила до Риму. Водночас Сигізмунд звернувся до папи з проханням дозволити скликати в Польщі з'їзд руських уніатів і православних для залу­чення останніх до римської віри. Король наводив також полі­тичні мотиви відносно унії. Зокрема, висловив побоювання, що через «схизматиків» (тобто православних) можуть передаватись туркам урядові таємниці. Якщо на Русі уніати об'єднаються з апостольським престолом, то це легко може привести в унію і велике князівство Московське, де мільйони християнських душ заражені «грецькою схизмою», оскільки і в одних, і в других одна богослужебна мова, та й розмовна мова обох народів мало чим відрізняється.

У грудні 1595 р. єпископи, послані до Риму польським коро­лем на аудієнцію до папи Климента
VIII, в присутності карди­налів подали йому прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій прийняти їх в об'єднання з римською церквою. Обидва єпископи прочитали й підписали Символ віри («філіок-ве»),
визнали догмат про верховну владу папи, постанови захід­них соборів, включаючи Флорентійський та Тридентський,
чим перевищили дані їм повноваження, повністю прийнявши като­лицьку віру. Папською буллою уніатській церкві забезпечувало­ся збереження східних обрядів, «якщо ці обряди й церемонії не суперечать істині і вченню католицької віри і не перешкоджа­ють спілкуванню з Римською церквою», право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів своїх областей. У пам'ять про цю подію було викарбовано ме­даль: з одного боку зображено портрет папи, а з іншого — папа на троні, що благословляє стоячого на колінах уніатського по­сла. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа через послів Сигізмунда
III просив його та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту М.Рогозі наказав скли­кати собор єпископів своєї області для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі Іпатій
та Кирил
Терлецький.
Православні скористались дозволом короля і запрошенням мит­рополита на собор, аби він став собором і православної церкви.

Члени другого, уніатського собору не допускали й думки про можливість проведення загального собору разом з численними за­хисниками православ'я, переконаними супротивниками унії. Уні­атський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архі­мандритів під керівництвом трьох католицьких єпископів — пап­ських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи рим­ського: його учасники «учинили сповідування святої (тобто римо-католицької)
віри і від
дали послушенство» папі Клименту
VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. про це було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів — уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були по­дані королю Сигізмунду
III, але затверджені саме рішенням уні­атського собору, як і передбачали захисники православної цер­кви. Отак православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що з давніх-давен належали православній церкві, передавалися тепер уніатській; для православних кліру
та мирян в королівсько-магнатській Польщі настали тяжкі часи.

Унія 1596 р. — дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, що і в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій, оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати като­лицизму і владу папи римського, зберігши
лише православну обрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативним ставленням православних до католицької віри, вия­вити певну гнучкість, аби добитися підпорядкування православ­ної церкви В

атикану.

Віровчення уніатства базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну трійцю і в незапереч
ну істинність Біблії. На відміну від православної церкви, яка визнає «сходження» духу святого тільки від Бога-отця, католицька вважає, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина. Важ­ливою основою католицизму є вчення про главенство
папи рим­ського, котрий вважається намісником Христа
на Землі, про не­погрішимість папи в питаннях віри й моралі. Православна цер­ква визнає вчення про пекло й рай, а католицька церква визнає існування ще й чистилища. Є певні відмінності в сфері обрядо­вості: у католиків таїнство хрещення здійснюється обливанням новонародженого, у православних — зануренням його в купіль. В католицькій церкві таїнство миропомазання (конфірмація) здійснюється в 7—8 років, у православних — безпосередньо пе­ред хрещенням. Католики причащаються тільки прісним хлібом, православні — заквашеним. У католицькій церкві існує закон про безшлюбність (целібат), православна ж церква дозволяє біло­му духовенству одружуватись.

Уклавши унію з є
пископами православної церкви, Ватикан
вимагав від уніатського духовенства дотримуватися тільки го­ловних положень католицизму: безумовного визнання главен-ства
папи над уніатською церквою, а в частині віросповідання — визнання, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина, визнання культу діви Марії тощо. Щодо обрядовості, то для за­лучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися ста­рої православної практики богослужіння і здійснення релігій­них таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати бо­гослужіння слов'янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Велике зна­чення мав також дозвіл уніатському духовенству одружуватись, що зміцнювало їх зв'язок з віруючими.

У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзу православної церкви з Римом, підтримували пере­дусім польські королі та шляхта. Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ'я католицизмом, опло­том якого була Польща, вони прагнули поглибити процеси опо­лячення українців.

Унію підтримувала також значна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зреклася віри й мови свого народу. Тому перед ними не стояло так гостро національне пи­тання, що за тих обставин було тісно пов'язане з питаннями релігійними та політичними. Значно важливішим дл
я них було краще «вписатися» в ряди польської шляхти, набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.

Уні
атське духовенство так і не набуло рі
вних прав з католиць­ким, а рядові віруючі як були, так і залишилися кріпаками. Ста­новище українського населення, яке не бажало переходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й в Галичині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міському самоврядуванні, обмежували їх права займати­ся ремеслами і торгівлею, змушували переходити в уніатство.

Значну роль у боротьбі проти унії відіграли братства. Вони створювалися, незважаючи на утиски з боку католиків та уні­атів. Поряд з львівським і від
енським братства виникли у Пере­мишлі, Слуцьку,
Мінську, Могильові та інших містах. Вони ще до Брестської унії являли собою органи оновлення церковного устрою та у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного житт
я і церковних відносин дуже скоро опинилися у напружених стосунках з єпископами. (Грушевський
М.С.
Очерк истории
украинского
народа.
— К., 1990. — С. 1). Ці відносини загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші пат­ріархи рішуче переходили на бік братств, саме в них вбачаючи риси майбутньої української православної церкви. Патріархи звільняють братства з-під влади єпископів, надаючи їм право підпорядкування безпосередньо патріархові, надають широкі права нагляду за церковним життям і взагалі сприяють братсь­кому рухові. Але ці втручання патріархів та їх підтримка братств викликають тільки величезне невдоволення єпископів, і серед них виникає думка взагалі вийти з-під влади патріархів.

Замість захоплених уніатами церков і монастирів створюються інші, які набувають особливо важливого культурного й націо­нального значення. Рух охоплює дедалі більші маси населення, виходить на вулиці, де часом виникають збройні сутички; найбільш відомий епізод — вбивство під час вуличного руху в 1623 р. полоцького уніатського архієпископа Йосафата
Кунце-вича.
Воно спричинилося тому, що на полоцьку єпархію було призначено православного єпископа Мелетія
Смотрицького,
до якого перейшла відразу велика кількість парафій. Це не на жарт стурбувало Й.Кунцевича,
і він почав мститися
православним. Зрештою, виник гострий конфлікт
з населенням м.Вітебська, що призвів до вбивства уніатського архієпископа. Але ці події не припинили широкої антиуніатської і антикатолицької бороть­би. Незабаром спалахують одне за одним повстання проти на­ціонального, соціального і релігійного гноблення: Т.Трясила
в 1630 р., Сулими
в 1635 р., П.Павлюка
і Д.Гури
в 1637 р., Я.Ост-рянина
та К.Скид
ана в 1638 р. На них королівський уряд відповів жорстокими репресіями.

Отже, як зазначає від
омий історик України М.С.Грушевський,
питання про збереження православної церкви набуває значення всенародної, національної справи і на тривалий час надає укра­їнському культурному життю, яке оживилося завдяки цьому ру­хові, сильно вираженого релігійного, власне, віросповідального
характеру (Грушевський
М.С. Очерк
истории
украинского
на-рода.—
С. 150).

Сподівання православних відстояти свою церкву та «лікувати» унію у законодавчий спосіб завдяки сеймовому законодавству не здійснилися. Щоправда, після тривалих безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося за сприятливого збігу обставин досягти законодавчого визнання своєї церкви. Маючи проти себе вороже настроєний рух польської шляхти, так званих рокошан,
сейм не наважився відкрито відхилити ви­моги православних, проте, дуже скоро він безцеремонне
пору­шив затверджений ним же закон, продовжуючи призначати уні­атських кандидатів на православні кафедри. Православній церкві загрожувало припинення ієрархії, а з ним повний занепад. Ста­новище ускладнювалося й тим, що успіхам на сеймах 1607— 1609 рр., досягнутим православними, загрожувало забуття через надзвичайно швидке й широке спольщення православної шлях­ти і магнатів.

Піднесення культурного життя в Польщі в другій половині XVI — на початку XVII ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької цер­кви в Польщі, що наступило наприкінці XVI ст. після Рефор­мації, викликане здебільшого єзуїтами, котрі поширили свої гро­мади і школи в українських та білоруських землях, також набуло великого впливу. «Православний, український просвітницький і культурний рух запізнювався; прагнення піти за сучасним польським рухом прийшло надто пізно, щоб задовольнити по­треби вищих станів українського (і білоруського) суспільства в освіті і культурному житті...» (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа.
— С. 150).

Виховуючись у польських та закордонних католицьких, з
де­більшого єзуїтських школах, пов'язані з польськими шляхетни­ми родами сімейними та шлюбними узами, приваблені польським державним і культурним життям, представники українських маг­натів і шляхетських родів у кінці XVI — на початку XVII ст. масово приймають католицизм і стають поляками. Синів рев­них поборників православної віри 1590 р. бачимо в 1620—1630 рр. уже ревними католиками, далекими від будь-яких національ­них українських інтересів. М.Смотрицький
у своєму «Треносі»
1610 р. проспівав справжню надгробну пісню українській арис­тократії, перелічивши нескінченний ряд магнатських та шля­хетських українських родів, котрі позбулися своєї національності та національної релігії.

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому пе­реважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильни­ми у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ'я зверта­ються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціаль­ними та економічними процесами, — козацтва. Вони закрива­ють очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за націо­нальністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький ко­зацький рух під проводом Северина
Наливайка, а потім гетьма­на Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр бо­ротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці ко­зацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська лавра, древній Печо
рський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький,
Копистен-ський
та ін., перетворюється у великий центр церковно-націо­нальної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується брат­ство^
до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдач­ний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце
в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється пра­вославна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений виз­нати її існування. Відновлення православної ієрархії було зд
ійсне­не патріархом Єрусалимським Феофаном
в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпис­копа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єре-мією
(Тісаровським).
Після його смерті уряд Сигізмунда
III од­разу ж проголосив би православну церкву позбавленою єписко­па, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан
призначив у Києві єпископа, якого «православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний
дар Святого Духу».

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті головного ініціатора унії польського короля Сигізмунда III, потребуючи допомоги з боку козаків, в «Статтях заспокоєння громадян Ко­рони і Великого князівства Литовського, народу грецької релігії» визнав за православними права на Київську митрополію і чоти
ри
єпархії: Львівську, Луц
ьку, Перемишльську і Мстиславську.
Саме тоді король Владислав
IV пожалував стверджувальні гра­моти Від
енському, Львівському, Люблінському, Мінському та іншим братствам. На виборчому сеймі в листопаді 1632 р. пра­восл
авні посли обрали Києво-Печерського архімандрита Петра (Могилу), видатного діяча української культури, митрополитом. З ім'ям цієї людини пов'язане заснування Києво-Могилянської
академії, яка протягом XVII—XVIII ст. була вищою українською школою, про яку знали в Європі. Петро Могила опікувався пись­менниками й митцями, сприяв розвиткові друкарства.

Проте за 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації час­тини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство,
полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад. Так сини одного із натхненників і ста­ранного провідника унії на Україні і в Литві — Іпатія
(Потія),
користуючись прихильністю папи Климента
VIII до їхнього бать­ка, здобули освіту в латинських школах і стали католиками, а не уніатами. Не тільки діти Іпатія обрали такий шлях. Це було ха­рактерно, як ми вже зазначали, для певної частини української шляхти.

Значною мірою, особливо напочатку,
унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і спольщених
українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, про­ти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності
і захист православної віри. Коли козаки, які перебували у Прусії,
довідалися, що існує задум «при­вести усіх їх із грецької віри в унію», вони заявили: «Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров...» (Орловский
П.Й., протоиерей.
Киевский
Церковни
й Собор, 1629//Т
р. Клев.
Ду-ховнойАкадемии,
1905. —Август.
— С.651). Отже, уніатські плани короля не здійснилися: собор, що був скликаний для розв'язан­ня цього питання, не відбувся. Православну віру було збережено «завдяки втручанню козаків і протестові київських мирян».

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстан­ня 1637—1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Ук­раїні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єди­нокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр. Розгорт
анню на­родно-визвольної боротьби на Правобережній Україні, підне
сенню
національної свідомості народних мас сприяла також все-зростаюча
роль Києва.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмель­ницького теж лунав заклик до тих, кому «мила віра благочести­ва, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовува­тися навколо народного вождя «на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемо­гутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів». (Беднов
В. Православная Церковь
в Польше
й
Лит­во
по Сборникам
законов.
— Екатеринослав,
1908. — С.298 — 299). Унія для Б.Хмельницького, котрий добре розумів її кінце­ву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигід віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного уда­ру по унії — уніатська церковна організація фактично розпала­ся. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських зем­лях, які залишилися під владою феодальної Польщі. Так, згідно з Андрусівським
договором 1667 р., Правобережна Україна, крім Києва.,
перейшла під владу шляхетської Польщі, котра зобов'я­залася не обмежувати «грецько-руську» релігію. Тільки на Гали­чині, на Волині і Поділлі польська влада була відносно міцною, однак і тут унія не набуває значного поширення до кінця XVII ст. Наприклад, Перемишльська єпархія переходить до унії в 1692 р., Львівська —в 1700 р., Луцька —в 1702 р. На 1720 р. уніатська церква в Польщі мала в своєму складі також Холмську,
Полоць­ку і Пінську єпархії.

Уніатський собор у Замості
в 1720 р. відмінив чимало право­славних обрядів, узаконив латинські нововведення, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уні­атському дусі. Пізніше з'являється розпорядження уніатським священикам переймати зовнішні риси латинських ксьондзів.

На єдину на той час в Речі Посполитій православну кафедру в Могильов-на-Дністрі
з Києва прибув єпископ Георгій (Конись-кий),
де його та помічників спіткали великі труднощі, пов'язані з турботами по збиранню православної пастви. Через два роки в Переяславі був поставлений вікарієм (заступником) Київського митрополита єпископ Гервасій
(Лінцевський),
який опікувався долею православ'я на Правобережній Україні. Він призначив в 1768 р. у різні місця Правобережної України «духовних прави­телів» і доручив їм завідування церковними справами. Завдяки діяльності Гервасія
та його помічників двадцять три деканати (благочиння),
тобто тисяча парафій, повернулися до православ'я.

У 1772 р. настав час першого поділу Польщі і приходу в Гали­чину Австрії, а з не
ю — іншого державного укладу й дещо іншо­го ставлення до католицизму та унії. Австрія почала з того, що бе
змежна шляхетська сваволя була втиснута в жорстокі рамки австрійських законів — Австрії потрібні були спокій і регулярні грошові надходження до державної скарбниці; було ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі кон­фісковано. На основі конфіскованих земель створено так зва­ний релігійний фонд; греко-католицька
церква здобула рівні права з римо-католицькою;
уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні із релігійного фонду. Греко-католицькому
духовенству було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку
та Римі. У Львові було відкрито греко-католицьку
семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що умотивлювало
здобуття ос­віти здібною бідняцькою молоддю.

Зрозуміло, що ніякого благодійництва з боку австрійських вла­стей тут не було; був тверезий політичний розрахунок на по­слаблення польського впливу у Галичині, зокрема протистав­лення йому місцевого населення й уніатського духовенства. Втілювався в життя відомий принцип Макіавеллі
«поділяй і во­лодій», але в даному випадку його реалізація була виграшна для українців: створилися сприятливі умови для національного відрод­ження. Слід визнати, що значна частина проблем національного відродження впала на плечі греко-католицького
духовенства. Як визнавалося на Львівському (1946 р.) соборі в XIX ст. «наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне
по­неволення і саме вона відродила наш народ національне
».

У зв'язку з цим потрібно повернутися до питання оцінки унії. Так, справді, укладання унії було прийняте негативно значною частиною населення України, яка вбачала в ній спробу ідеоло­гічного та релігійного обгрунтування політики полонізації і ка­толичення, запроваджених урядом Речі Посполитої. Проте суть унії як союзу православ'я і католицизму не залишалась незмінною. Це пояснювалося як перемінами в соціально-політичному житті, так і суто релігійними факторами, а також непростим станови­щем уніатського духовенства. Останнє перебувало між двома основними силами, інтереси яких і слід було враховувати у своїй діяльності: це польська та спольщена
українська шляхта, котра намагалася використати унію в своїх політичних і корисливих цілях; з іншого боку, це український народ, пригноблений чу­жими та власними можновладцями. Уніатське духовенство по
винно
було загравати з першими для того, щоб забезпечити своє матеріальне та політичне благополуччя, і водночас, турбуватися про те, щоб зміцнити або хоча б не втратити свого впливу на широкі маси, добре розуміючи, що духовенство без пастви існу­вати не може. Розуміння цього врешті-решт призводить до пев­ної еволюції самого уніатства. Уніатському духовенству доводи­лося більше уваги приділяти розв'язанню питань, що стосують­ся долі українського народу, збереження національної самобут­ності, національної культури, мови тощо. Постановка цих пи­тань, а тим більше спроба їх вирішення з боку греко-католиць­кого духовенства не входила в плани польської шляхти.

Автор вважає, що в історії цієї релігійної конфесії слід виділи­ти не тільки негативні аспекти, а й з позитивного боку висвіт­лювати її функціонування. Слід визнати й те, що унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд. Наскільки важливим це було, засвідчили пізніші події, зокрема так звана Пінська унія 1921 р., коли польське католицьке духовенство з метою полонізації православних на­в'язувало їм римо-католицький
обряд і робило все можливе, аби відвернути їх від уніатс
тва, де обрядовість значною мірою запобігала полонізації. Адже обряд — це не просто форма віро­сповідання, практичний вияв релігійної свідомості, а історич­но складена і освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, вияв і фактор його духовності.

Запровадження унії викликало пробудження національної свідо­мості українців. Досить скоро під тиском обставин і представ­ники уніатського духовенства дійшли висновку, що ця церква повинна стати однією із значних сил, спрямованих проти дена­ціоналізації та полонізації українського народу. Тому польські власті почали переслідувати й уніатів, дуже скоро вони переко­нались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій (Діяння собору греко-католицької
церкви у Львові. 8—10 березня 1946. — Львів, 1946. — С.107).

Після запровадження унії українське духовенство відкрило так звані уніатські школи, що діяли в Галичині до 1939 р. Польські шовіністи прагнули їх латинізувати, полонізувати, але при першій же нагоді ці школи знову українізувалися, завжди залишаючись осередками української духовності, сприяли збереженню україн­ської мови як однієї з найважливіших національних ознак. Таку школу свого часу закінчив Іван Франко.

Формальне вирівнювання з католицьким духовенством відкрило для українського духовенства можливість здобувати середню і вищу освіту. Польський клір
робив усе можливе, аби не допус
кати цього, але повністю запобігти інтелектуалізації уніатів уже не міг, і пізніше греко-католики досить ефективно скористали­ся цією можливістю. Польські, римські, а пізніше австрійські і власні духовні заклади готували не тільки священиків: з них ви­ходила і церковна, і світська інтелігенція, яка робила свій по­сильний внесок в справу національного українського відродження і державотворення.

Зауважимо, що в уніатства були й досить гострі суперечності з українською народною культурою. У 1879 р. уніатські церковні власті виключили з Львівської семінарії кількох учнів лише за те, що вони розмовляли на вулиці з 1.Франком. У 1890 р. уні­атський митрополит С.Сембратович
у листі до редактора журна­лу «Дзвіночок» вимагав не друкувати твори 1. Франка або «хіба лише з початковими буквами подавати, а не повним іменем його» (Правда про унію. — Львів, 1981. — С. І II).

Як складалася доля унії в період поділів Речі Посполитої? Так, внаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. і третього — в 1795 р. до Росії були передані Правобережна Україна, Західна Волинь і вся Білорусія. У відповідь на заклик єпископа Віктора, призна­ченого архієпископом Мінським, 1зяс*і
авс
ьки
м і Брацелавським,
почалося масове возз'єднання з православною церквою, перехід уніатів до православ'я.

За період правління імператорів Павла та Олександра процес возз'єднання уніатів з православною церквою дещо уповільнив­ся. Цим скористалось католицьке духовенство і польські поміщи­ки для навернення уніатів у латинство.
Водночас в уніатстві ви­никає прагнення зберегти східні обряди і церковнослов'янську мову в богослужінні, вийти з-під влади католицького духовен­ства. Наприкінці XVIII ст. уніатська церква складалася з чоти­рьох єпархій: Брестської, єпископ якої Иосиф
(Булгак)
з 1817 р. був уніатським митрополитом, Віленської,
Полоцької та Луць­кої. Керувала уніатською церквою, як і раніше, римо-католиць-ка
колегія, яка мала уніатський департамент. Членом цього де­партаменту був протоієрей И
осиф Семашко,
який став одним із визначних діячів возз'єднання західноруських
уніатів. Глибоке переконання в істинності православ'я східної церкви, любов до Батьківщини привели його до непереборного бажання служити справі єднання. У 1829 р. И
осиф Семашко став єпископом Мсти-славським,
а в 1833р.—
правлячим єпископом Литовським і • Брестським.

У лютому 1834 р. на нараді єпископів на чолі з митрополитом ухвалено проводити однакові богослужіння в уніатських храмах, і забезпечувати священиків обох єпархій православними служеб
никами
й книгами молитовних співів, надрукованими у Москві, встановити в храмах іконостаси, а у вівтарях — престоли. Для проведення цих робіт і придбання церковної атрибутики та свя­щенних облачінь
колегія надавала допомогу найбіднішим пара­фіям. Єпископи ухвалили рішення всіляко відроджувати східні богослужебні обряди, по можливості відмовлятися від уніатсь­ких звичаїв. Вирішено було без засвідчення точного знання і відданості цим визначенням і обрядам нікого із духовних осіб не наставляти на парафії, а наставлених не затверджувати. (Чисто-вич
Й
. Пятидесятилетие
(1839—1889) воссоединения
с Право-славной
Церковью
западно-русских
униатов.
— СПб,
1889. — С.23).

У березні 1838 р. єпископ И
осиф Семашко був призначений головою Греко-уніатськоЇ
колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з русь­кою православною церквою. В результаті його діяльності Греко-уніатська
колегія перейшла в підпорядкування Священного Си­ноду.

12 лютого 1839 р., в Неділю православ'я, у Полоцьку єпископ Литовський И
осиф, його вікарій єпископ Брестський Антоній,
єпископ Оршанський
Василь та інші вищі представники уні­атського духовенства підписали соборну постанову про воз­з'єднання уніатської церкви з православною. Священний Синод на засіданнях 6 і ІЗ березня ухвалив «єпископів, священство
і духовну паству Греко-уніатської
церкви прийняти в спілкуван­ня з православною і до неподільного складу церкви Всеросійсь­кої». Греко-уніатська
колегія була названа Білорусько-Литов­ською. Головою її став архієпископ Литовський Иосиф, якого було возведено
у сан архієпископа.

ЗО березня 1839 р. у Синодальному храмі возз'єдналися захід-норуські
уніати з православною церквою. Таким був кінець Брест­ської унії в Білорусії, Литві, на Волині й Поділлі. Після ліквідації унії в білорусько-литовських єпархіях Брестська унія в межах Росії залишилася тільки на Холмщині,
де духовенство і вірую­чий простий народ, перебуваючи в повній залежності від польських поміщиків, піддавались посиленому спольщенню й окатоличенню. Церковний обряд і самі храми мали сліди знач­ної латинізації. Уніатське духовенство, що прибуло на Холмщи-ну
із Галичини, почало поступове очищення богослужебного обряду від сторонніх додатків і змін, сприяючи його повернен­ню до східного церковного Статуту. У 1875 р. духовенство і віруючий народ, греко-уніати
Холм-щини
возз'єдналися з руською православною церквою. Першим
православним єпископом Холмської
єпархії став невтом­ний трудівник возз'єднання холмських
уніатів Маркал
(По-пель)
.
Після цього Брестська унія залишилася тільки в Гали­чині, яка після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшла від Австро-Угорщини. Тут ще довго зберігався «корінь унії», який дав свої паростки й за кордон.

Унія в Галичині поширилася в кінці XVII — на початку XVIII ст. в результаті діяльності єпископів Перемишльського Інокентія
та Львівського Йосифа.
Вони добивалися торжества унії в галиць­ких землях, які ціле століття після проголошення її в Бресті збе­рігали віру своїх православних предків. Так, на уніатському соборі 1720 р. у Замості
були відкриті широкі можливості для змін богослужебного обряду в дусі латинства,
виправлень у ка­толицькому дусі служебника, требника та усіх богослужебних книг. Вихований у Римі спадкоємець Іпатія
(Потія)
митрополит Іосиф
(Рутський)
перетворив чернечі обителі за католицьким зразком у базиліанський
орден. Галичину заполонили польські монахи, які принесли з собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рухові за очищення богослужебного обряду від латинських нашарувань сприяло національне відродження українського на­селення Галичини в середині XIX ст. під впливом Маркіяна Шашкевича
та його сподвижників, а також 1848 р. У відповідь на це і на перехід, при сприянні священика Іоанна
Нумовича,
парафіян с.Гнилички
в православ'я, на Львівському Синоді 1891 р. були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити в церков­них звичаях целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939 рр. намагала­ся придушити будь-який вияв православ'я, яке збереглось після розпаду Австро-Угорщини. Значно посилився політичний та економічний тиск на українське населення. Екстремістська полі­тика польського буржуазного уряду, поселення на українських землях підданих Польщі, ліквідація шкіл, «нумерує
кляузус»
проти українців в університетах, надання роботи тільки тим, хто свою метрику хрещення передав до костьолу — все це характеризува­ло життя українського населення Галичини. Заради справедли­вості слід сказати, що в цей час переслідувань зазнавали також і представники уніатського духовенства та сама греко-католицька
церква.

За Ризьким договором 1921 р. Польща здобула крім Галичини великі простори західноукраїнських земель з православним на­селенням — близько 4 мільйонів чоловік (1200 єпархій). Виник­ла небезпека, що в умовах єдиної держави і для ефективного протистояння процесам латинізації та спольщення відбудеться зближення греко-католиків з православними — як на релігійно­му, так і на національновизвольному
грунті. Тому, з метою не­допущення цього, і розпочався наступ польських шовіністів на обидві церкви. Спершу поляки відлучили православних Польщі від Московського патріархату шляхом надання православній церкві статусу автокефальної, який був визнаний Константино­польським патріархом. Одночасно почалося руйнування право­славної церкви: 400 храмів було закрито, їх майно ліквідовано, 140 церков спалено і зруйновано, віруючих же намагалися на­вернути в католицизм. Польський єпископат у відповідь на скарги й протести віруючих мовчав.

Наступною акцією, яка мала на меті блокувати можливий союз українців-православних
і греко-католиків, була так звана Пінська унія. Вона проводилась після 1921 р. в вигляді щорічних нарад єзуїтів у Пінську, де обговорювався хід безпосереднього навер­нення православних Західної України і Західної Білорусії в ла­тинсько-польську віру. Духовні і світські владики нової Польщі сповна врахували досвід Брестської унії і на цей раз обрали інший шлях. Передусім — ніякої прямої унії православної церкви з Римом, як це було в Бресті, і зробили греко-католицьку
церкву рівноправною у формальному плані перед Римом з польським костьолом. Не могло бути й мови про збереження східного об­ряду, бо саме врятування обряду дало можливість греко-католи­кам значною мірою зберегт
и свою самобутність, а пізніше вести боротьбу за національне відродження. Греко-католицька церква заважала в проведенні великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Мимоволі зас­відчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної Церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаб­лення і нищення греко-католицької
церкви» (Діяння собору гре-ко-католицької
церкви у Львові. 8—10 березня 1946 р. — Львів, 1946. - С.88).

Проте, незважаючи на утиски, церква вже сама мала сили го­тувати собі духовенство — крім польських духовних закладів розросталася мережа українських гімназій і видавництв, велася боротьба з полонізацією народної освіти, за відкриття україн­ських шкіл. Відновлювалися, реформувалися і створювалися нові політичні, місіонерські і культурно-просвітницькі структури, що охоплювали більшість українського населення.

Водночас, відомі приклади нападок уніатських церковників на окремих письменників. У 1935 р. уніатський журнал «Католиць­ка акція» надрукував список «заборонених книг», до якого було включено понад 100 назв творів української, російської та світо­вої класики. Так, серед імен авторів, твори яких було оголошено «злими» або «сумнівними», можна з
устріти такі відомі імена: Є.Гребінка, О.Кобилянська,
М.Коцюбинський, Л.Мартович,
Панас Мирний, Леся Українка, Т.Шевченко, В.Короленко,
М.Лесков, Л.Толстой,
А.
Чехов та багато інших (Католицька ак­ція. —Львів, 1935. — № 3).

До 1946 року в Західній Україні було 3 тисячі греко-католиць-ких
і 250 православних парафій. На кінець 80-х років Російська православна церква мала тут 3156 парафій.
Українська греко-католицька
церква була в підпіллі і за кордоном. У час перебу­дови, у час гласності, демократизації та відновлення історичної справедливості стало безсумнівним, що відкладати легалізацію УГКЦ
(чи УКЦ)
далі не вийде. Однак власті, за бюрократичною звичкою, вдалися до тактики затягування, відмов, внаслі
док чого втратили контроль над цим процесом. Почалось бродіння в ма­сах, захоплення церков, тощ
о. Уникнути цього Можно
було б, якби легалізацію церкви власті почали з того, з чого починалась її ліквідація — з ієрархії, церковної власності, собору... Тепер же це доводиться робити під тиском «знизу», а люди, розуміючи це, намагаються, щ
об цей тиск був постійним і неослабним.

Ніякі документи, навіть прийняті на уніатському соборі, не мо­жуть відвернути населення від релігії, якщо в них є потяг до неї.

Чотири десятиліття греко-католицька
церква на західноукраїн­ських землях перебувала на нелегальному становищі, і її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була «конститу­ційна свобода» і що залишається від прав людини, якщо вирі­шення ідеологічних проблем перекладається на репресивний дер­жавний апарат. Щоб усе це стало уроком для наступних по­колінь, воно мусить увійти в історію, створення якої слід почи­нати вже зараз, по гарячих слідах. А вивчати й осмислювати є що: глибока конспірація, підпільна'
підготовка і висвячування духовенства, нічні, таємні як на зорі християнства богослужін­ня, нап
ади «невідомих» на священиків, попередження, затри­мання, обшуки, штрафи, арешти, різноманітні провокації тощо.

Питання відродження, відновлення статусу греко-католицької
церкви в Україні пов'язувалося із загальним процесом відрод­ження національної культури, мови, самосвідомості українсько­го народу, необхідність розв'язування релігійних питань була підтримана досить значними політичними силами нашої держа­ви.

З 1985 року встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви набув організованого характеру. Створений «Комітет за­хисту Української католицької церкви» звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватика-ну,
міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Ук­раїнської католицької церкви на території західних областей України. Все це, звичайно, дозволило поставити питання щодо легалізації греко-католицької церкви та ї
ї реєстрації. ЗО листо­пада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зро­била заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. греко-католицька церква взагалі і ок­ремі церковні структури зокрема були зареєстровані як юридичні особи. Кожна єпархія, деканат, парафія чи навчально-духовні заклади церкви були юридичне
оформлені. Таким чином, Ук­раїнська греко-католицька церква була остаточно повністю ле­галізована і публічно визнана. Головою греко-католицької цер­кви став Блаженнійший Мирослав — Іван кардинал Любачівський,
який до 1991 р. знаходився у Римі.

З перших днів свого існування всі зусилля церкви були спря­мовані на зміцнення духовного життя, своєї внутрішньої струк­тури, встановлення відповідної адміністрації у єпархіях в межах України, налагодження зв'язків із греко
- католицькою церквою у діаспорі.

Сучасний стан греко-католицизму.

Сьогодні Українська греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську) та більше 5 мільйонів віруючих. Громади греко-католиків є у Києві, Одесі, Миколаєві, Донецьку, Вінниці, Житомирі, Луцьку і т. д^

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів гре­ко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи,
студити; жіночі — василіанки,
йосафатки,
свя­того Вікентія
(бельгійки).
Пресвятої Родини, сестри — служеб-ниці.
Всі ордени мають спільне призначення — проводити яко­мога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. На­приклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сест­рами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним ви­хованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслугову­ють хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити ак­тивно займаються місіонерською діяльністю та під
готовкою кадрів для церкви.

Особлива увага з боку керівників греко - католицької церкви приділялася і надалі приділятиметься семінаріям, питанням підго­товки майбутніх священиків. З
цією метою семінаристів відряд
жають
за кордон на навчання. Для подальшої організації єпархій і адміністративного об'єднання єпархіального духовенства вла­дики відновили деканати — осередки об'єднання клиру.
Катех-ітичні
курси — не лише для священиків і монахинь, а особливо для світських людей — забезпечили педагогічними посібниками і методологічними розробками для євангелізації
дітей та молоді. Організація місій, які відбуваються переважно під час Великого Посту, стала найбільш ефективним засобом для духовного відрод­ження у парафіях. Діють греко-католицькі
семінарії: львівська, івано-франківська,
мукачівська та василіанська духовна семіна­рія, де загалом навчається близько 600 семінаристів. Засновано видавництво, виходять газети та журнали.

Українська греко-католицька
церква неодноразово пропону­вала державі свої послуги з конкретними проектами для подо­лання різних аспект
ів соціальної і моральної кризи в Україні.

Як зазначив Генеральний вікарій Львівської архієпархії
Україн­ської греко-католицької
церкви отець Іван Дацько,
«без огляду чи фінансова ситуація України поліпшуватиметься, чи ні, для нас є ясним, що Церква не може відступити від свого соціального зав­дання. Хоча наші чудові літургічні
відправи надихають і надають людям надію, Церкві необхідно використовувати всі засоби, щоб запобігти моральному, соціальному і економічному занепаду».

Відроджуючи довоєнні традиції свого соціального служіння, греко
- католицька церква вже здійснила ряд ініціатив. Перша з них — відновлення діяльності у Львові невеликої Народної лічниці
імені Андрія Шептицького,
яку митрополит заснував у 1903 році. Церква повністю взяла на себе утримання новоствореного
у Львові греко-католицького
ліцею, де навчається біля 240 учнів.

Важливу роль в житті Української греко-католицької церкви відіграв Синод єпископів Української греко-католицької церк­ви, що відбувся в травні 1992 р.Це
був перший синод після бага­тьох десятиріч, під час якого єпископи з України і діаспори зу­стрілися і виробили план діяльності церкви в нових умовах Ук­раїни. Церква має велику кількість мирянських
організацій. На початку 1995 року в Україні діяло 3079 греко-католицьких
па­рафій, 76 монастирів з майже 1300 ченцями, 9 духовних навчаль­них закладів, в яких навчалося близько півтори тисячі слухачів.

Література

1. В. Лубський “Релігієзнавство”. Вілбор, 1997 р.

2. О. Калінін “Релігієзнавство”. “Наукова думка”, 1994 р.