Контрольна робота з історії України на тему: “Діяльність Центральної Ради: досягнення й прорахунки”
План:
1.
Вступ
2.
Розділ І: Досягнення Центральної Ради України
3.
Розділ ІІ:
Прорахунки Центральної Ради України
4.
Розділ ІІІ: Аналіз Конституції Центральної Ради України
5.
Заключна частина: Висновки
6.
Список використаної літератури
Вступ.
В історії України ХХ сторіччя період визвольних змагань, відновлення української державності після її повної втрати наприкінці XVIII сторіччя є предметом особливої уваги. Українська Народна республіка була першою українською державою ХХ сторіччя. А творилася вона силами Української Центральної Ради, історія якої, нажаль, не існувала в радянській історичній науці — як результат маємо надзвичайно низьку наукову розробку теми. Лише її безпосередніми діячами здійснювалось вивчення і осмислення історії Центральної Ради, але це, по понятих причинах, робилося досить суб’єктивно. І тому питання про діяльність УЦР, вивчене об’єктивно і з тверезим поглядом із сьогодення, має надзвичайну важливість для розуміння процесів тогочасного державотворення, що, до речі, дуже схожі на сучасності.
Метод історизму вимагає від дослідника чіткого розуміння досліджуваних питань. Отже, по-перше, треба розглянути ті події, що передували виникненню Центральної Ради і супроводжували її існування.
27 лютого 1917 року в Росії почалася революція, що нанесла могутній руйнуючий удар по царській владі. Ще 26 лютого голова Державної думи Я. Родзенко отримав підписаний Миколою ІІ указ про призупинення діяльності Державної думи до початку квітня. Але Думська Рада старійшин того ж дня обрала Тимчасовий комітет, якому вручила “диктаторську владу” над країною. Вже 1 березня ці новини дійшли до народних мас Києва. Але ще раніше, 28 лютого, про це дізнався Голова комітету Південно-західного фронту Всеросійського союзу міст, кадет і член ТУП одночасно, який негайно зібрав свій комітет, до складу якого входило багато ТУП’івців. Нарада мобілізувала діяльність ТУП. 3 березня в клубі “Родина” відбулися збори ТУП, на яких і виникла ідея створення Центральної Ради. Два дні тривали дебати про склад Центральної Ради, в яких перемогла концепція Д. Антоновича про партійний її принцип. Закінчилася організація Центральної Ради 7 березня, коли було обрано президію Центральної Ради. Головою її став М. С. Грушевський, заступниками — Д. Дорошенко і Ф. Крижановський. Ось так, в березні 1917 року сформувалася на Україні нова могутня політична сила, що взяла на себе питання про керування Українськими землями. Розглянемо ж, аналізуючи діяльність Центральної Ради, хто був правий: діячі Центральної Ради, вважаючи її єдиною силою, достатньо могутньою для формування національної автономії або, навіть, незалежності, чи радянські історики, що вважали її проявом націоналізму та контрреволюції.
Розділ І.
Досягнення Центральної Ради України.
Початок консолідації національних сил та визначення прагнень Центральної Ради.З самого початку, як підмітив Д. Дорошенко, революція йшла “без хребетного стержню”[1]
. З ним погоджується О. Лотоцький, який вважав, що з перших днів березня ”українство <…> йшло не власним шляхом національним, а в фарватері російської революції”[2]
. З приїздом до Києва М. С. Грушевського, ситуація змінюється. Вже перший з’їзд, в якому він брав участь, визначив, що “тільки демократично-федеративна республіка у складі Росії з національно-територіальною автономією України <…> забезпечить права українського народу”[3]
. Боротьба за національно-територіальну автономію України у складі Росії стала провідною лінією в діяльності Центральної Ради в 1917 році. І хоча тоді М. С. Грушевський зазначав: “Однієї автономії не вистачить, якщо Росія, з котрою вона < Україна > буде зв’язана, зостанеться державою централізованою. Росія повинна стати федеративною державою”3
, він навіть не здогадувався, що Центральна Рада зуміє досягти незалежності України.
І Універсал і досягнення автономії України. 19 травня 1917 року відбувся візит О. Керенського до Центральної Ради, що у виступі своєму ще раз перекинув питання про автономію України на Всеросійські Установчі збори. Тоді М. С. Грушевський, підсумовуючи зустріч, попередив міністра, що Центральна Рада не бере на себе відповідальність за можливі наслідки, якщо цього не станеться. О. Керенський не звернув тоді увагу на цей тиск, і даремно. Вже 10 червня, коли текст Універсалу було затверджено, В. Винниченко оголосив його делегатам Всеукраїнських військових зборів. Питання, що тривало довгі місяці, було вирішено за декілька днів. Розглянемо ж, які питання оговорював І Універсал Української Центральної Ради. По-перше (і це, безсумнівно, найголовніше), він проголошував автономію України у складі Росії. І тут треба звернути увагу ось на який факт. Хоча тенденція щодо повної незалежності України вже існувала в ті часи, однак в тій політичній ситуації, що існувала в світі, слабка та “незалежна” українська держава була б миттю поділена між державами-переможцями І Світової війни. Тому ставка саме на автономію була зроблена вірно. По-друге, згідно з І Універсалом, створювалася державна казна та податкова система. По-третє, він закликав народ змінити адміністрацію на місцях. Усі ці кроки відповідали процесу створення нової держави. І Універсал дав Тимчасовому уряду зрозуміти, що Центральна Рада — не лялька в їх руках, це повноправний, керуючий цілою нацією механізм, і цей механізм можна буде перемогти аби що силою.
Жовтневі події 1917 р. у Києві. ІІІ Універсал: Проголошення Української Народної Республіки. Після повідомлень про переворот у Петрограді українські більшовики почали закликати маси до повстання з метою захопити владу. Але їх дії не мали жодного успіху.
Владу отримав створений Малою радою Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. Йому підпорядковувалися з метою охорони революції всі органи влади означеної території, а також усі сили революційної демократії. До комітету поряд із представниками УЦР та українських політичних партій увійшли представники російської та єврейської демократії.
Українська більшість УЦР не обрала чіткої позиції стосовно перевороту в Петрограді, а відповідальність за те, що діялося в Петрограді, покладала як на уряд, так і на більшовиків. При цьому зростало напруження у стосунках штабу КВО та УЦР.
Для покращення своїх позицій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, що фактично позбавила права на владу більшовиків.
Висновок був такий: „українська ЦР висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні".
Проте наслідки виявилися невтішними. Штаб округу, знехтувавши резолюцію, відмовився від співробітництва з Крайовим комітетом, а більшовики заявили про свій вихід із Малої ради. Крайовий комітет оголосив про свій розпуск, не бажаючи відповідати за наступні події. Мала рада, обговоривши на своєму надзвичайному засіданні рішення Крайового комітету, почала шукати виходу зі становища, що склалося.
28 жовтня до Києва прибула з фронту підтримка штабові КВО. Оточивши о 18 год. Маріїнський палац, частини штабу КВО заарештували утворений напередодні більшовицький ревком. Події у Києві свідчили про дезорієнтацію суспільства в політичних питаннях. Повстання було абсолютно неорганізованим, чим і виявило свою непідготовленість. Результатом стала капітуляція сил КВО, чим і скористалася ЦР, взявши владу у свої руки. 28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька днів залишався в тіні, перебрав функції ліквідованого Крайового комітету охорони революції. Він вирішив узяти у свої руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення.
30 жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь М.Грушевського про проект конституції України. Ішлося в ній про Українську республіку як складову частину федеративної Російської держави. Було поширено владу Генерального секретаріату на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку губернії. Центральна Рада вжила заходів щодо припинення військових дій у Києві та демократизації штабу КВО. Це спростовувало повністю думку про захоплення влади Центральною Радою.
Можна сказати, що на той час в Україні не існувало політичних сил, впливовіших за Центральну Раду. Але питання влади на місцях вирішувалося не скрізь однаково. Так, у Харкові з надходженням повідомлення про повстання в Петрограді виник військово-революційний комітет, а рада робітничих і солдатських депутатів проголосувала за утворення об'єднаного демократичного уряду країни. По кількох днях вона схвалила акт проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки.
Однак у загальноукраїнському масштабі альтернативи УЦР не було. Київ поступово перетворювався на важливий політичний центр. Навколо нього гуртувалися як українські політичні сили, так і організації російських та єврейських революційно-демократичних партій. Ця тенденція виразно простежується у виступі М.Рафеса 26 жовтня на засіданні Київської міської думи. Лідер бундівців під впливом більшовицького перевороту заявив: „Наше щастя, що ми живемо в Україні, де є Українська Центральна Рада, до голосу якої прислухається все населення".
7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним визначалися „землі, заселені у більшості українцями". Крім того,. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи й житла.
Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду із сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула „дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову майбутність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася „силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність, спираючись на “старшого брата”, що керується поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.
IV універсал Центральної Ради і проголошення України незалежною демократичною державою. Для будь-якої держави відбиття агресії, війна — складне випробування. Для новоствореної держави це випробування архіскладне. Центральна Рада ні організаційно, ні психологічно не виявилася готовою до ведення війни. Дві відозви до громадян України та солдатів від 2 січня не могли зарадити справі. У пошуках загальнонаціональної ідеї, яка б могла підняти народ на боротьбу за свою державність, Центральна Рада на початку 1918 р. почала схилятись до ідеї проголошення повністю незалежної України. Власне, ця думка пролунала ще 16 грудня на засіданні VIII сесії Центральної Ради. Тоді її висловив С. Шелухін: “Якби ми зразу стали на ґрунт самостійності, то ми не стояли б, як тепер, коло розбитого корита”. З 9 по 11 січня Мала Рада обговорювала проблему незалежності і 11 січня схвалилаIVУніверсал, який проголошував самостійність УНР. "Народе України, — пишеться з універсалі, — твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася колишня мрія батьків твоїх, борців за вільності і права трудящих ! А тим часом Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська <...>, які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство". Центральна Рада, — зазначалося далі, — не хоче війни, не претендує на чужі території, а ''бажає вести свій край до миру, до творчої роботи, до скріплення <...> волі нашої". Оскільки у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то "однині Українська Народна Республіка стає самостійною, вільною, суверенною державою!" Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні! Прагнення до свободи, незалежності, бажання бути господарем на своїй землі, а не жити під владою чужинців — це природне, невід’ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 листопада 1917 року. Україна, — зазначалося в Четвертому універсалі, — хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя України. До скликання парламенту — Установчих зборів — влада тимчасово буде належати Центральній Раді та її виконавчому органу — Раді Народних Міністрів. Тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир із державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодо нашестя "петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними". Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію Зруйновані війною міста і села мали бути відбудовані за кошти держави. З поверненням додому демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів "слід встановити на місцях таку власть, до якої люди мали б довіру і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу". Пропонувалося всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати на благо українського народу. Щодо аграрного питання в Універсалі повідомлялося: "Земельна комісія <...> вже виробила закон про передачу землі трудовому народові, без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі". Проект закону планувалося розглянути й прийняти на найближчому засіданні Центральної Ради, щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт. “Усі ліси, води й надра конфісковувалися у попередніх власників і переходили у власність держави. Оскільки війні наступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний етап, на вироблення продуктів, потрібних, насамперед, трудящим масам”. В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни. Проголошувалася націоналізація "найважливіших галузей торгівлі", весь дохід від якої "піде на користь народові". Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю: “Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про монополію держави на виробництво заліза, шкір, тютюну та інших товарів і продуктів, з яких найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів". Встановлювався контроль держави над усіма банками, "які допомагали визискувати трудові класи". З цього часу кредити банків повинні були надаватися "головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні". Раді Міністрів приписувалося "рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної УНР, до повороту старого ладу, — карати як за державну зраду!" Наведемо ще такі дуже важливі пункти універсалу: "Всі демократичні права і свободи громадян потверджуються. Всі нації в УНР користуються рівними правами і національно-персональною автономією". Розуміючи нестійкість і непевність свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливцями Центральна Рада проголошувала: "Все, чого <...> не встигнемо зробити ми <...>, те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори". Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз "з народними республіками колишньої Російської держави".
Центральна Рада з’явилася на міжнародній арені саме в той момент, коли мала це зробити: вона об’єднала розрізнені національні маси, взяла владу в “безхазяйній” на той час країні в свої руки, зуміла голосно оголосити українців “нацією, що відроджується”. Проголошення І Універсалу — рубіжна подія в історії України, яка знаменувала перший важкий, але реальний крок до відновлення української державності. І хоча зараз багато дослідників критично аналізують його текст та зазначають загальність його положень, залишається безсумнівним той факт, що заклики “Хай буде Україна вільною!” та “Однині самі будемо творити наше життя!” мали самодостатній характер та цілком відповідали настроям того моменту. У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в „Народній волі" М.Грушевський закликав рятувати Російську федерацію. Далі ми побачимо, як багато енергії й часу Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт із більшовиками, змарнувавши час, необхідний для консолідації українських сил.Ось таким був цей відомий документ Четвертий Універсал Центральної Ради: без сумніву прогресивний, без сумніву, — не зважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності, українського національно-визвольного руху, який, врешті-решт, вирвався з тенет ідей автономізму-федералізму. Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918 році: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші країни; у 1919 році — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.
Розділ ІІ.
Прорахунки Центральної Ради України.
Соціальний аспект. Піднявшись на гребінь суспільно-політичного життя як поборниця національних інтересів українців і домігшись від Тимчасового уряду поступок на шляху до національно-державної автономії України в складі Росії, Центральна Рада завоювала на кінець жовтня 1917 року значний авторитет. Але, приділивши особливу увагу процесам національного відродження, Центральна Рада фактично самоусунулась від розв’язання гострих соціально-економічних проблем, які особливо бентежили тоді трудящих. Лише в ІІІ Універсалі, під впливом перших декретів Радянської влади, прагнучи перехопити ініціативу здійснення в Україні революційних перетворень, Центральна Рада, нарешті, обнародувала свою соціально-політичну програму. А держава, як відомо, тримається не лише силою закону, війська, таланту своїх провідників, а й насамперед, підтримкою суспільства. А саме цього і не вистачало Центральній Раді у цей період, особливо з боку міського населення. Про це свідчать, зокрема, робочі повстання проти влади Центральної Ради, організовані наприкінці 1917 — початку 1918 рр. в Катеринославі, Каменському, Олександрівську, Кривому Розі, Одесі, Києві та інших містах. Особливо гострим і запеклим стало повстання в Києві, центром якого став завод “Арсенал”. Крім довготривалої неуважності самої Центральної Ради до соціальних проблем, це можна пояснити тим, що значна частина політично активних і національно свідомих українців (ліві соціал-демократи, ліві соціалісти-революціонери а також більшовики) виступала проти Центральної Ради і всіляко підтримувала створену більшовиками Українську республіку рад.
Зовнішня політика Центральної Ради викликала глибоке розчарування, по-перше, серед військових. Орієнтуючись спочатку на країни Антанти, вона всіляко відволікала справу укладання миру. Навіть наприкінці грудня 1917 р., коли антивоєнні настрої набули крайньої форми, генеральний секретар закордонних справ О. Шульгін виступав проти сепаратного миру. “Більшовики,— підкреслював він,— хотять замирити сепаратно, а ми на це не згодні <…>. Ми стоїмо за загальний мир”. [4]
Зважившись, нарешті, на укладання мирного договору з Німеччиною та її союзниками, Центральна Рада змушена була підписати його в найбільш несприятливий для себе момент, коли майже вся Україна була вже захоплена більшовиками. Це й примусило її запросити війська своїх нових союзників в Україну. Тому неспростовним залишається той факт, що Україна опинилася під п’ятою окупантів саме з вини Центральної Ради. І, хоча частина українських лідерів того часу бачили цю перспективу, навіть вони були невзмозі знайти більш-менш задовільну альтернативу. З тексту угоди бачимо, що УНР, по-перше, лишалася західної частини Холмщини, а залишок її і Волинь залишаються під окупацією: “<…>Україна сама бажає, щоб окупація продовжилася ще довший час, бо вона не в силі перейняти на себе організацію краю”[5]
. По-друге, взаємопогашувалися “кошти війни і воєнне відшкодування”2
. По-третє, Україна мала надавати “надлишки сільськогосподарських продуктів і індустріальних виробів<…> що найменше в 1
. Крім того, ще в ході конференції замість тезису про примноження українських збройних сил за рахунок формувань з військовополонених було прийняте рішення про вступ до України військ центральноєвропейських держав.
Армійське питання. Одним з найважливіших аспектів в боротьбі України за незалежність була проблема створення збройних сил. Військовий рух був невід‘ємною частиною українського національного відродження. Із середини квітня 1917 р. в українському суспільстві визначаються дві концепції щодо формування армії. М. Міхновський, що тоді очолював військове товариство ім. П. Полуботка, вважав, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійності України. Однак, члени Центральної Ради заперечували необхідність створення армії. Так, В. Винниченко писав у “Робітничий газеті”: “Нам треба не якихось постійних армій, а знищення них. <…> Українського мілітаризму не було і не повинно бути”. Попри ці різні позиції, Центральна Рада підтримала ідею скликання І Українського Військового з’їзду, що відбувся 5 травня. Одним з найважливіших рішень конгресу було схвалення резолюції про “творення народної армії і українізацію військових частин”. Крім того, Центральна Рада видала постанову про творення з добровольців загонів Вільного Українського козацтва. Для виконання цих завдань пізніше був створений Український Військовий Генеральний Комітет при Українській Центральній Раді, головою якого обрали С. Петлюру. Справою створення армії почали одночасно займатися декілька організацій (військовий клуб ім. П. Полуботка, Віленська військова школа…), однак регулярна армія (окрім загонів Вільного козацтва) так і не була створена аж до фіналу діяльності Центральної Ради.
ІІ Універсал — в пошуках компромісу. Вороже ставлення російської демократії до І Універсалу не спинило Центральну Раду, вона подовжувала свій тиск. 15 червня на засіданні Центральної Ради було оголошено про створення Генерального секретаріату. М. С. Грушевський прокоментував це так: “У такій спосіб Центральна Рада «оголосила шах» уряду, поставила його «щільно під загрозою конфлікту»”.Дії Центральної Ради резонували з настроями мас, вона виявилась на вістрі могутнього національного руху. І тому, хотіли чи не хотіли представники російської демократії це визнати, але Центральна Рада дійсно посіла місце політичного лідеру в Україні. 19 червня на сумісній пароплавній прогулянці по Дніпру лідерів Центральної Ради і виконкому Ради об’єднаних громадських організацій українська сторона запропонувала перетворити Центральну Раду з національного органу в територіальний. Ця пропозиція була підтримана. Напевно, кожна із сторін при цьому мала свій розрахунок, але все ж, ключ до розв’язання конфлікту було знайдено. Оновлена Центральна Рада , до складу якої увішли представники національних меншин, вже 30 червня, за згодою із Генеральним секретаріатом, затвердила ІІ Універсал. Також була затверджена Декларація уряду — паралельний документ, що призначався Тимчасовому уряду. В петрограді, однак, розцінили декларацію зовсім по-іншому. Так, наприкінці багаточасових дебатів, князь Вол. Львов підбив підсумки такими словами: “<…> ультиматум Временному правительству сегодня поставлен.<…>Мы не можем ему покориться и должны решать этот вопрос по собственной совести и рассуждению.” В такий важкий момент за прийняття декларації проголосувала більшість кабінету міністрів, проте О. Шингарьов, В. Степанов, О. Мануйлов та Д. Шаховський подали у відставку. Про позитивне рішення стало відомо 3 липня, цим же числом офіційно датовано ІІ Універсал. З його тексту бачимо, по-перше, досягнення компромісу з Тимчасовим урядом , “розповідь” про який міститься в 2-х перших абзацах Універсалу. По-друге, сповіщається про поповнення Центральної Ради представниками національних меншин. Дуже цікаве означення, крім того, надане функціям Генерального секретаріату: “В цьому органі будуть об’єднані всі права і засоби, щоб він, як представник демократії всієї України і, разом з тим, як найвищий правовий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією”. Тут, з одного боку, Генеральний секретаріат розглядається як найвищий крайовий орган управління, що об’єднує “всі права і засоби” , а з іншого, навіть не окреслені його головні функції і показаний лише один напрям діяльності — “<…> впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією”. Усе це свідчить про квапливість, з якою був написаний цей документ. Крім того, ІІ Універсал оговорював ще дві проблеми — українізацію армії і негативне ставлення до революційних методів захвату влади (останній пункт, явно абсурдний, був дописаний під тиском виконкому Ради об’єднаних громадських організацій). Підсумовуючи усе це, можна зробити такий висновок: бажана влада опинилась в руках Центральної Ради, але за неї довелося платити переходом в союзники уряду, засудженням революційних методів боротьби, а головне — “розбавленням” складу Центральної Ради за рахунок представників інших націй.
Як засвідчує історичний досвід, відсутність національної єдності серед українців, внутрішні суперечки й розбрат вирішальною мірою спричинили невдачу створеної Центральною Радою державності. Адже саме ними вміло скористалися зовнішні сили (радянська Росія, пізніше — Німеччина), щоб покінчити з нею. Берестейська угода з її рішенням про ввід військ недавніх ворогів до України ще більш підірвало авторитет населення до Центральної Ради і започаткувало руйнуючу експансію ворожих держав. Можна вважати, що компроміс з урядом надав владі Генерального секретаріату ознаки легітимності, але став причиною поступового занепаду публічної влади. Легітимність же в період революційних подій не має виключного значення. До того ж, компроміс, викликавши урядову кризу в Петрограді, незабаром втратив свою форму.
Розділ ІІІ.
Аналіз Конституції Центральної Ради України
Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет. 29 квітня 1918р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція УНР — Основний закон держави, її опрацювала спеціальна Конституційна комісія на чолі з професором М. С. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку.
Конституція мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР". Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ —Загальні постанови; ІІ розділ — Права громадян УНР; ІІІ розділ — Органи влади УНР; IV розділ — Всенародні збори УНР; V розділ — Про Раду Народних Міністрів УНР; VI розділ — Суд УНР; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод.
У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що УНР — держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є весь український народ, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3)
Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Усенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї власті,— підкреслюється у ст. 5,— УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право на "впорядкування своїх культурних прав у національних союзах”.
Відразу за першим загальним розділом ішов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення й гарантування прав та свобод громадянам.
Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину прав громадянства міг тільки суд республіки.
Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, — писалося у ст. 11 Конституції, — УНР не знає".
У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканність особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у випадках, передбачених законом.
Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання й пересування.
На території УНР скасовувалась як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась як покарання конфіскація майна.
Виборче (активне й пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати й бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.
У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи влади, управління і судові органи.
Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів, судова — Генеральному Суду.
Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — у громадах (сільських і міських), волостях і землях.
Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався голова, його заступник і так звані товариші. Усі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту, виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст. 35).
Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир, тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.
Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав засвою діяльність — як кожен міністр окремо, так і уряд загалом. У випадку вотуму недовір'я вони (як міністри так і уряд) були зобов'язані піти у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство й суд. (ст. 58).
Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Упродовж семи днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь.
Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанції і мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний Суд та інші суди країни, як вони обиралися — у Конституції не сказано. Це мало бути вирішено окремим законом, про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: "Судових рішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи власти" (ст. 63).
Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і перед законом.
Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. "Кожна з націй, що населяють Україну, — зазначалося у ст. 69 — має право в межах УНР на самостійний устрій свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу". Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повинне суперечити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні "погоджувальні комісії"), встановлює свій бюджет, тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.
Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових термінових випадках — Рада Народних Міністрів.
Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему, тощо.
Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.
Заключна частина: висновки.
Центральна Рада мала заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування вона пробудила його від рабської покори і сплячки, підняла на національно-визвольну боротьбу за відродження державності, створила суверенну УНР, очолила героїчну боротьбу за її незалежність на засадах найширшої демократії. Серед найважливіших причин, що обумовили кінцеву невдачу Центральної Ради, можна виділити наступні:
-Складність політичного і соціального становища в Україні, викликана громадянською та російсько-українською війнами та глибокою соціальною революцією;
-Загальна слабкість національно-визвольного руху в Україні, непідготовленість української нації до будівництва власної держави, спричинені багатовіковим національним і соціальним гнобленням українських мас та колоніальним положенням України в складі Російської Імперії;
-Відсутність єдиного національного фронту всіх українців-патріотів у боротьбі за державність;
-Непослідовність і нерішучість Центральної Ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності;
-Певна переоцінка Національного і недооцінка класового чинників у процесі боротьби за утвердження державності, спроба їх протиставити;
-Проросійські настрої переважної більшості міського населення, що створювали умови для організації більшовиками та іншими ліво-радикалами диверсій і збройних повстань;
-Несприятливі міжнародні умови (Світова війна, гострі суперечки між провідними світовими державами за сфери впливу тощо);
-Ставка Центральної Ради на союз з Німеччиною, війська якої згодом її ж розігнали та ін.
Загибель Центральної Ради зовсім не позначала кінець саме української державності. Просто починався новий етап її розвитку. Зрозуміло, відмінностей — і принципових, і не дуже помітних — можна знайти чимало, що, зрештою, цілком природно. Однак є одна проблема, яка відіграла фатальну роль в подальшій еволюції української державності. Незважаючи на те, що Центральна Рада народилася у 1917 році й діяла у "хронічному конфлікті" з центром, все ж таки це були мирні місяці. Протягом же 1918р. ситуація різко змінилася, і в полум’ї громадянської війни, у чехарді республік та урядів, владі вже не доводилося розраховувати на стабільний розвиток. Схеми минулого йшли в небуття, поступаючись місцем швидкому реагуванню на калейдоскоп подій. Цілком очевидно, що нема підстав говорити про стабільне державне будівництво, проте маємо достатньо фактів для того, щоб окреслити його основні тенденції після загибелі Центральної Ради. Більшість населення України розчарувалося у політиці Центральної Ради. Насамперед, несподіваною була окупація України німецькими та австрійськими військами, які поділили її між собою на сфери впливу: більша частина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими військами, а південна Україна — австрійськими. Крім цього, німці почали втручатися у внутрішні справи України: самостійно заарештовували, судили, розстрілювали. Уряд не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям. У самій Центральній Раді не вгасали конфлікти між різними групами. Українські соціал-демократи та окремі неукраїнські партії відкликали своїх представників з кабінету міністрів, що викликало нову урядову кризу. Конфлікти у Центральній Раді не сприяли проведенню в життя закону про націоналізацію землі, яким були незадоволені заможні селяни та поміщики. Останні організували власні легіони і за їх допомогою прагнули відібрати землі, роздані земельним комітетам. Причому вони знаходили моральну підтримку з боку німецьких офіцерів. Не мала Україна й армії. Після масової демобілізації Центральна Рада нового війська не сформувала. А це породило нове негативне явище — "отаманщину". Створювалися окремо загони, які здійснювали напади, грабували і розстрілювали людей, підриваючи тим самим авторитет влади і показуючи її безсилля. Усе це напружувало атмосферу навколо Центральної Ради, яка повинна була водночас вести боротьбу проти більшовиків, налагоджувати зруйноване господарське життя, приборкувати анархію та організовувати апарат. Безсилля Центральної Ради створити міцну владу підірвало довір’я до неї. На периферії створювалась власна адміністрація, яка не зважала на Центральну Раду. Так було в Одесі, Могильові, Полтаві, на Катеринославщині. Розпочалися конфлікти між окупантами та урядом. Адже весь сенс Брестського договору 1 економічної угоди 23 березня 1918 р. полягав у зобов’язаннях Центральної Ради поставити Німеччині та Австро-Угорщині мільйони тонн продовольства. Тому 23 квітня 1918 року, коли Центральна Рада розробляла Конституцію Української держави, німецький військовий підрозділ промарширував до залу і розпустив засідання. Через день Центральна Рада припинила існування. Що ж принесла українському народу Центральна Рада? По-перше, вона домоглася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. 1 це, мабуть, найголовніше. По-друге, її незалежність дипломатично визнали європейські країни. По-третє, своєю бездіяльністю вона остаточно покінчила з поширеними сумнівами щодо самого існування української нації. По-четверте, з політичного огляду вона вистояла і не поступилася Тимчасовому уряду. По-п’яте, Центральна Рада зуміла перемогти більшовиків України. По-шосте, домагаючись демократичного, парламентського правління Центральна Рада залишилась вірною своїм прагненням. По-сьоме, настирливою вимогою національного самоврядування вона ставила під серйозний сумнів раніше недоторканий принцип "єдиної і неподільної Росії", примушуючи як Тимчасовий уряд так пізніше більшовиків відступити (хоч би теоретично) від цього великоросійського постулату. Процеси творення Української самостійної держави, започатковані в Акті проголошення незалежності України Верховною Радою України від 24 серпня 1991 р., відкрили перед національною історичною наукою широкі перспективи. Нині стає дедалі більш зрозумілим той факт, що оздоровлення духовності суспільства. Формування високої національної свідомості, подолання надв’язуваного нам століттями комплексу неповноцінності і провінційності, врешті-решт - вихід України на передові рубежі світової цивілізації є неможливим без повернення історичної правди. Завершити цей аналіз можна фразою, що була сказана М. С. Грушевським: “У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас — це інтереси трудящих мас. І Які б не були помилки і невдачі наші, співробітники Центральної Ради можуть із вдоволенням оглянутися на пройдену путь і сказати словами поета: «Ми не лукавили з тобою, ми чесно йшли; у нас нема зерна неправди за собою…»”
Список використаної літератури.
І. Твори та монографії:
1. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада.
— К. : Заповіт, 1997р.
2. Грушевский М. Освобождение России и Украинский вопрос.
— С-Пб., 1907р.
3. Копиленко О. Л. “Сто днів” Центральної Ради.
— К.: Україна, 1992 р.
4. Костюк Г. Володимир Винниченко і його доба.
— К.:Либідь, 1989 р.
5. Лотоцький О. Сторінки минулого.
— Варшава, 1932 – 1934 р.
6. Мазепа І. П. Україна в огні і бурі революцій.
— Дн-ськ: Січ, 2001 р.
7. Порш М. Про автономію України.
— К., 1918 р.
ІІ. Статті:
1. Антонович Д. Довкола заснування Центральної Ради
// Діло — 27 березня 1937 р.
2. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради
// Український історичний журнал — 1996, № 5, с. 37 – 50
3. Гомуляк І. Центральна Рада: погляд із сьогодення
// Історія України —1998. №42, с. 1 – 4;
4. Губа П. До проблем створення збройних сил України у період Центральної Ради
// Історія України —2000. №34, с. 8;
5. Костюк Г. Володимир Виниченко і Сергій Єфремов
// Літературна панорама — 1990.
6. Міхновський М. Самостійна Україна
// Політологічні читання — 1992, №2, с. 280 – 286
7. Солдатенко В. Перша дипломатична акція УНР —Берестейська угода
// Історія України — 2001, №47, с.1 – 4;
[1]
Порш М. Про автономію України.
— К., 1918 р.
[2]
Лотоцький О. Сторінки минулого.
— Варшава, 1932 – 1934 р.
[3]
“Літопис революції”
,1926 р. —№1, с. 73
[4]
“Літопис революції”
,1926 р. —№1, с. 72
[5]
“Сто днів” Центральної Ради —текст Берестейської угоди (додаток)