Міністерство освіти України
Національний Технічний Університет
„Харківський Політехнічний Інститут”
Реферат з історії України на тему:
„Голод в Україні в 1946 – 1947 роках”
Виповнив студент групи І-23а
Астапов Сергій
Харків 2003
Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало й таких, що стосуються повоєнної відбудови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого зображалася як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і тривалий час замовчувався голод, що лютував на Україні в 1946-1947 рр., і муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб прогодувати розорену війною країну.
Відбудова зруйнованого війною сільського господарства почалася з перших днів визволення України від німецько-фашистських загарбників. Незважаючи на величезні труднощі, радянський народ у найкоротші сроки відновив зруйновані села, підняв з руїн колгоспи і радгоспи. Вже на кінець 1944 р. було відновлено діяльність усіх українських колгоспів. На 65% порівняно з довоєнним передом були відновлені їх посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10,8 ц зерна (в 1940 р.- 14,6 ц). У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель більш як на 1 млн. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене відповідним зростанням матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових. Останні збільшилися на початок 1945 р. (порівняно з попереднім) лише на 16%. Але й ця цифра не відповідає реальності, коли врахувати, що більшість тракторів, узятих 1944 р. на баланс МТС і колгоспів, відпрацювали по 10 і більше років, були зношені, значною мірою розукомплектовані й вимагали капітального ремонту, а чимала їх частина – списані. Негативно вплинули на роботу МТС й серйозні перебої з пальним та запчастинами.
Над звичайно напруженим залишалося становище з трудовими ресурсами в селах України. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови промисловості, оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення швидко зростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили жінки. В 1945 р. вони виробили 72,2% всіх трудоднів. Тому виконати план по розширенню посівних площ можна було тільки шляхом різкого підвищення напруженості праці. Наприклад, у Чернігівській області в 1945 р. кожен колгоспник повинен був виробити близько 250 трудоднів (у 1944 р.-233). Навантаження на трактори і живе тягло втричі перевищувало передвоєнний рівень. У 1945 р. замість коней на польових роботах широко використовувалися колгоспні та особисті корови, хоч продуктивність праці при цьому падала на 25-40%. У Царичанському районі Дніпропетровської області, наприклад, таким чином було виконано близько 64% усіх польових робіт, а в Барвінківському районі Харківської області – 49% (тут на одну корову в переведенні на умовну оранку вироблено близько 20 га). По 12 га припадало в середньому на одну корову в Київській області.
Однак максимальне використання наявного тракторного парку та корів не могло компенсувати нестачі тягла. Тому колгоспники змушені були готувати ґрунт під посівні вручну. Нерідко вони самі впрягалися замість худоби в упряж, копали землю лопатами, на плечах чи на візках доставляли насіння на поле. Більше половини врожаю також збиралося вручну. Все це, незважаючи на сумлінну працю сільських трударів, не могло не позначитися на врожаях. І хоч посівні площі колгоспів у 1945 р. зросли порівняно з 1944 р. більш як на 1 млн. га, це, однак, не привело до збільшення валового збору зерна. Якщо в 1945 р. посівні площі колгоспів досягли 71% довоєнних, то валовий збір зернових – лише 46.9%. Така диспропорція простежувалася і в наступні роки.
Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби. У Полтавській, Житомирській, Київській, Миколаївській, Кіровоградській та інших областях наприкінці 1945- на початку 1946 рр. Налічувалося від 33 до 16 тис. Голів украй виснажених коней. Спостерігався їх масовий падіж. Так, близько 24% поголів’я коней загинуло на Одещині, до 30% на Вінниччині, а в цілому по Україні в 1945 р. воно скоротилося майже на 144 тис. Голів, що становило 16,1% їх загальної кількості.
Економічно не обґрунтовані плани, спрямовані насамперед на найшвидше відновлення довоєнних площ оброблюваних земель, були однією з основних причин низького рівня агротехніки. З серйозний порушеннями агротехніки проводилася, наприклад, сівба озимих. Лише близько 55% їх було посіяно в оптимальні сроки. Добрива під посіви майже не вносилися. Все це, поряд з несприятливими погодними умовами в деяких районах республіки, призвело до зниження врожайності зернових з 10,8 ц в 1944 р. до 7 ц в 1945 р. Значно зменшився їх валовий збір, що зумовило невиконання республікою планів хлібозаготівель. Хоч державі й було здано більш як 56% вирощеного зерна. У багатьох колгоспах воно було вилучено майже все, включаючи фураж і посівні фонди, через що нічим було оплатити трудодні колгоспникам. У 1945 р. на Україні визначили для видачі на трудодень в середньому по 400 грамів зерна, хоч і цього селяни повністю не одержали. Як наслідок – у ряді районів СРСР, особливо на півдні, почалися серйозні продовольчі ускладнення. У лютому 1946 р. союзний уряд надав колгоспникам південних областей України продовольчу позичку в розмірі 16 325 т зерна, в тому числі для Херсонської області – 7500 т, Одеської – 5000, Миколаївської – 3255.Однак ця позичка була вкрай недостатньою і не могла істотно вплинути на становище колгоспів, у яких перед цим повністю вилучили зерно.
Тяжке становище виникло і в тваринництві. У колгоспах слабо розвивалася кормова база. На кінець 1945 р. поголів’я всіх видів худоби досягло довоєнного рівня, а посіви кормових культур лише 29%. Цей розрив значно збільшувався ще й тому, що урожайність кормових була значно нижчою, ні до війни. План молокопоставок на 1 грудня 1945 р. республіка виконала лише на 48,9%. Не все гаразд було і з м’ясопоставками. Так, того року господарства Одеської області здали державі лише 43 свині. Щоб виконати плани м’ясозаготівель, колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим був падіж тварин. Так у Вінницькій області за 11 місяців 1945 р. загинуло 7,8% поголів’я великої рогатої худоби, 5,4% свиней, 6,7% овець і кіз.
Таким чином, на кінець 1945 р. в сільському господарстві УРСР, як і в ряді районів країни, склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної політик, а саме: відмови від дальшого форсованого розширення посівних площ без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів; перегляду заготівельної політики і перед усім зменшення обсягів обов’язкових поставок, підвищення заготівельних цін, які були просто „символічними”; посилення матеріальної заінтересованості колгоспників, викоренення зрівнялівки в оплаті їх праці; збільшення асигнувань у сільське господарство; відмови від адміністративного втручання у справи колгоспів; перехід від екстенсивного до інтенсивного розвитку цієї, чи не найважливішої галузі народного господарства. На жаль, керівництво країни не звернуло уваги на ці перші серйозні сигнали, що свідчили про не благополучність у колгоспному виробництві. Не припинилося й форсоване розширення оброблюваних площ. Урожайність зернових культур передбачалося довести до 9,5 ц, а цукрових буряків – до 115 ц з га. Однак при цьому й у 1946 р. не очікувалося значного збільшення трудових і тяглових ресурсів.
Для того, щоб виконати всі польові роботи в оптимальні сроки, республіці не вистачало більш як 30 тис. умовних п’ятнадцятисильних тракторів. Тому навантаження на тягло в 1946 р. було надзвичайно великим. У переведенні на оранку воно становило 12,2 га і було чи не найбільшим в СРСР. У Вінницькій області, наприклад, у весняній оранці та сівбі було задіяно майже 110 тис., а в Київській – близько 60 тис. корів. У райони і господарства направлялася велика кількість уповноважених з числа відповідальних працівників. Однак, незважаючи на це, строки сівби у багатьох господарствах розтягувалися, низьким був процент висівання ярих культур по зяблевій оранці. Мали місце й інші серйозні порушення агротехніки.
Навесні 1946 р. значно загострилося продовольчі труднощі. Про це свідчить ряд документів.
До зростання труднощів у сільському господарстві республіки і країни в цілому багато в чому призвели вкрай несприятливі мете реологічні умови. Зима 1945-1946 рр. У більшості районів України видалася малосніжною, з частими відлигами, а квітень, травень і червень були найбільш посушливими за 50 попередніх років. Це призвело до ослаблення й загибелі посівів зимових і ярих культур. У120 районах Харківської, Ворошиловградської, Сумської, Одеської, Миколаївської, , Херсонської областей зимою повимерзали й навесні не зійшли зернові на 550 тис. га, що становило 20% площі посівів цих культур.
Замість того, щоб подати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи вказівки союзних, уже з весни 1946 р. фактично розпочали “битву за врожай”, спрямовану насамперед проти колгоспів і районних ланок управління. Зверху було визначено видову оцінку врожаю, на основі якої окремим господарствам і районам доводилися плани хлібозаготівель. Намагаючись дещо послабити їх тягар і зберегти в господарстві хоча б частину врожаю, голови колгоспів та й деякі представники районних партійних і радянських органів робили спроби знизити видові оцінки врожайності. Однак у республіканських та союзних інстанціях ці дані всіляко коригувалися в напрямі їх максимального збільшення. Все ж таки бажання знизити урожайність проявляється не тільки з боку керівництва колгоспів, але навіть окремих керівників районних працівників, які за допомогою різних засобів намагалися вплинути на людей, що займалися визначенням урожайності, й інколи “шляхом тиску на нових, недосвідчених районних та дільничних інспекторів добивалися викривлення цифр”. Тому було організовано повторну перевірку видової врожайності. До осіб, які намагалися знизити врожайність, застосовувалися адміністративні, а то й судові покарання.
Однак, як показала осінь, врожайність виявилася значно нижчою навіть від тих оцінок, що їх подали голови колгоспів і представники районних органів, не кажучи вже про дані інспекторів. Літо 1946 р. було надзвичайно посушливе. Протягом весняно-літнього сезону на всій території республіки опадів випало значно менше норми. Тільки в липні в ряді районів пройшли дощі, висока температура повітря, що доходила до 31-36о
, а в серпні – навіть 36-39о
, значно підвищила випаровуваність верхніх шарів ґрунту. За весь 100-річний період інструментальних спостережень за погодою на Україні такі високі температури раніше не були зафіксовані.
В республіці склалося критичне становище. У липні 1946 р. ряд її областей звернувся з проханням зменшити плани завдання хлібозаготівель для господарств, які знаходилися в регіонах, що найбільш потерпіли від посухи, оскільки доведені до них плани майже дорівнювали їхнім валовим зборам зернових. Однак Рада Міністрів України та ЦК КП(б)У затвердили спущений зверху план, яким передбачалося здати державі 340 млн. пудів хліба.
Питання про збирання врожаю та проведення хлібозаготівель розглянув липневий пленум ЦК КП(б)У. Однак замість того, щоб об’єктивно проаналізувати ситуацію, яка склалася в сільському господарстві республіки, й розробити комплекс дійових заходів, спрямованих на послаблення наслідків посухи, його учасники піддали критиці лише окремі недоліки в організації та проведенні збиральних робіт. Головну ж увагу вони зосередили на хлібозаготівельній кампанії. В резолюції пленуму посуха згадується лише остільки оскільки через неї “в окремих районах, колгоспах і радгоспах можуть бути тенденції до зниження врожаю і зниження планів хлібоздачі”, з чим партійні та радянські органи були зобов’язані вести непримиренну боротьбу. Зовсім не рахуючись з умовами, що створилися, пленум зажадав безумовного виконання планів хлібозаготівель і оголосив це найважливішим завданням усіх партійних і радянських організацій. Саме на вилучення зерна , а не врятування селян вони повинні були мобілізувати свої сили й засоби. Більше того, пленум поставив перед усіма колгоспниками вимогу: не тільки повністю виконати плани заготівель, а й з перших партій зерна нового врожаю повернути державі борги по насіннєвій продовольчій та фуражній позичках, заборонивши при цьому заміну одних культур іншими.
Крім того, керівники всіх рангів мали організувати роботу колгоспників так, щоб вони працювали щодня протягом усього світлового часу при обов’язковому виконанні денних норм. Таким чином, колгоспники практично позбавлялися можливості працювати на своїй присадибній ділянці, за рахунок якої вони жили. При цьому поставки сільськогосподарської продукції з особистого підсобного господарства, незважаючи на посуху, також не були зменшені. Ще дужче ускладнилося становище після того, як 22 липня 1946 р. план хлібозаготівель для республіки було збільшено до 362 750 тис. пудів. Стало цілком очевидним, що з його виконанням виникнуть значні труднощі. Тому облвиконкомам і обкомам КП(б)У надавалося право збільшувати плани хлібозаготівель до 50% тим колгоспам і селянським господарствам, які отримали кращій врожай. Незважаючи на вкрай складне становище, в якому опинилися колгоспи та селянські господарства, було поставлено завдання вжити всіх заходів для погашення ними заборгованості минулих літ по хлібозаготівлях, що були включені в план поточного року. Таким чином, керівництво республіки, підкоряючись тиску безпосередньо Сталіна, продовжувало згубну для селянства політику. На місця для забезпечення виконання планів були направлені члени ЦК КП(б)У, у ряду Української РСР.
Під впливом поганих видів на урожай та через надзвичайно низьку оплату праці в колгоспах селяни, незважаючи на ризик втратити присадибну ділянку і бути притягнутими до адміністративної чи навіть судової відповідальності, зосередили свою увагу передусім на особистих підсобних господарствах. Це не могло позначитися на стані трудової дисципліни в колгоспах. Цей момент не скрився від очей соціалістичних прихильників, які в свою чергу не оставили це без втручання.
Кількість селян, які не виробили мінімуму трудоднів у 1946 р., досягла рекордного рівня – 1,5 млн. чоловік. У деяких районах, що найбільше постраждали від посухи, влітку 1946 р. відбулися селянські заворушення, в ході яких селянське населення всіляко чинило опір виконанню плану хлібозаготівель. В Болградському районі група селян, у кількості 145 чоловік, підписала заяву про продовольчі труднощі і прохання дати хліба. А становище в цій, як і в деяких інших областях, було жахливе. Посилювався голод, зростала смертність. Уже за першу половину 1946 р. кількість померлих тут перевершила кількість новонароджених.
У зв’язку із значним збільшенням випадків розкрадання зерна на хлібозаготівельних пунктах, елеваторах і підприємствах Міністерства заготівель протягом червня-липня лише по Миколаївській області, наприклад, було притягнуто до відповідальності 193 чоловіка. Щоб запобігти цим явищам, Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) 27 липня 1946 р. прийняли постанову “Про заходи по забезпеченню зберігання хліба, недопущенню його розбазарювання, розкрадання і псування”.
Тим часом становище в сільському господарстві УРСР продовжувало погіршуватися. Врожайність зернових у республіці не наблизилася навіть до найобережніших оцінок. В середньому вона становила 3,8 ц замість запланованих 6,9 ц. В ряді областей України не зібрали й того : в Одеській, Харківській, Ворошиловградській областях – 2,3-2,9 ц, у Херсонській – 3,2 ц з га. В багатьох колгоспах кількість зібраного зерна виявилася меншою за ту, що була витрачена на сівбу. Валовий збір усіх зернових в республіці становив у 1946 р. 531 млн. пудів проти 1330 млн. в 1940 р. Значно зменшилась урожайність й інших культур. Зокрема, цукрових буряків у середньому по УРСР вродило по 43 ц на гектар. Таке різке зменшення врожайності сільськогосподарських культур пояснювалося не лише несприятливими погодними умовами. У серпні 1946 р., виступаючи на VIII сесії Верховної Ради УРСР, М. С. Хрущов підкреслив, що найбільше страждають від посухи господарства з низькою агротехнікою. А в доповідній записці інспекторів республіки відзначалося, що в 1946 р. по УРСР, за винятком Ізраїльської області та півдня Одеської області, висока агротехніка могла б повсюдно забезпечити гарний урожай озимих. Однак далі констатації цього факту центральні республіканські органи не пішли.
Однім з найдраматичніших епізодів 1946 р. стала хлібозаготівельна компанія, яка проводилася під гаслом “Боротьба за хліб – це боротьба за соціалізм”. Ще на її початку було зрозуміло, що поставлений перед Україною план виконати неможливо. 5 Вересня 1946 р. відповідні органи підготували для уряду республіки довідку про становище з хлібом у колгоспах і радгоспах УРСР, де відзначалося, що господарствам для виконання хлібозаготівель і задоволення най необхідніших внутрішніх потреб (оплата трудоднів, забезпечення насіннєвих фондів) не вистачає 858 млн. пудів зерна. При цьому автори документа виходили з урожайності 4,5-4,6 ц з га, а фактично ж вона була значно нижчою. Однак для сільського господарства республіки, незважаючи на критичних його стан, не було зроблено жодних послаблень. Колгоспам та їх членам заборонялось навіть здавати в рахунок хлібозаготівель замість зерна іншу сільськогосподарську продукцію. І хоч М. С. Хрущов ще на початку вересня направив до А. І. Мікояна листа з проханням дозволити приймати від господарів. Які не мають пшениці та жита, інші зернові культури, дозволу не було отримано. Наприклад, Полтавській області відмовили в просьбі замінити 4 тис. т зерна на відповідну кількість молока та м’яса. Під страхом кримінальної відповідальності колгоспам і колгоспникам аж до повного виконання планів обов’язкових поставок заборонялося торгувати хлібом на ринках.
Боротьба за виконання плану хлібозаготівель часто доводилося до абсурду. Республіканські органи ставили перед областями та районами фантастичні завдання. Наприклад, колгоспи Кіровоградщини відповідно до першого плану, затвердженого в липні 1946 р. на основі видової врожайності зернових 7,4 ц, мали здавати в середньому з гектара посівів по 4,6 ц. Але через жорстку посуху та суховії зернових у господарствах області було в середньому одержано по 4,8 ц, а з кукурудзою – 4,9-5 ц з га. Незважаючи на це, план заготівель для області кілька разів збільшували. Після першого такого підвищення перед її колгоспами ставилося завдання здати з гектара 5,1 ц, після другого – 5,2 ц. Отже, область повинна була здати зерна більше, ніж зібрала.
У вересні ряд областей республіки знову звернувся в Раду Міністрів УРСР з проханням знизити плани поставок, але ці клопотання було рішуче відхилено. В таких умовах, навчені гірким досвідом 30-х років, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину зерна від заготівель, ризикуючи при цьому бути засудженими як „шкідники і саботажники”.
Щоб утаїти бодай дещицю вирощеного ними врожаю, в колгоспах вдавалися до різних методів: ховали зерно, зволікали з його обмолотом і здачею на заготівельні пункти. Наприклад, У Переяслав – Хмельницькому районі Київської області, за неповними даними, у вересні 1946 р. на токах і колгоспних коморах було близько 15 тис. ц зерна, яке мало бути здано державі. Близько 8750 ц зерна, що підлягало вивезенню, осіло на кінець жовтня у колгоспних коморах Хмільницького району Вінницької області. Тут же був і ще не обмолочений урожай з 1580 гектарів. З державних істочників повідомлялось, що на кінець жовтня хлібозаготівлі були виконані приблизно на 50% та перевірки на місцях виявили чисельні факти засипання товарного зерна в насіннєві фонди, затримки під різними приводами зерна на колгоспних складах і т. ін. В окремих колгоспах Запорізької області створювалися фонди соціального забезпечення, які були визнані незаконними.
Мали місце випадки, коли з відома або за розпорядженням керівників господарств для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні агрегати, інші сільськогосподарські машини. Так, голова голова колгоспу ім.. Р. Люксембург Сталінської (нині – Донецької) області Терещенко дав вказівку зламати сушарку. В колгоспі „Заповіт Ілліча” цієї ж області близько 15 т зерна не просушили, а розпарили, зробивши його вологішим, щоб таким чином зберегти в господарстві. Для боротьби з подібними явищами пунктам „Заготзерно” була дана вказівка приймати все зерно, незважаючи на якість. В резолюції XIV Пленуму Одеського обкому КП(б)У, у якій відбувся ще в липні 1946 р., прямо висувалася вимога не допускати повернення в колгоспи і радгоспи зерна, що доставлялося на пункти „Заготзерно” і держсортфонду.
Заготівельним пунктам республіки в ряді випадків дозволялося приймати зерно вологістю навіть 20%, а кукурудзи – до 30%. Від місцевих органів вимагалося лише одне: за будь яку ціну виконати план. Так, директор Царичанського району „Заготзерно” Є. О. Казимірченко великі втрати зерна на своєму пункті пояснював тим, що був змушений „внаслідок тиску голів сільрад та уповноважених по заготівлях”, а також особисто першого секретаря райкому партії прийняте вологе, некондиційне зерно. На 10 жовтня 1946 р. з 1 647 354 т зерна, яке знаходилося на заготівельних пунктах УРСР, вологого було 50 833 т, сирого – 9 992, засміченого – 302 004, зараженого шкідниками – 144 252. Зберігання такого зерна призводило до його псування. Лише на заготпунктах Сумської області кількість зіпсованого зерна становила 837 т.
До збільшення втрат призвело й те, що, Намагаючись залишити в господарстві частину вирощеного врожаю, колгоспники ховали зерно на горищах, закопували його в землю, змішували з відходами. Наприклад, голова колгоспу „Радянське село” Лебединського району Сумської області намагався сховати на горищах колгоспних комор 312 очищеного зерна і більш як 700 пудів – змішаного з відходами. Близько 300 пудів зерна намагалися сховати подібним способом в артілі „Піонер” Вільховатського району, що на Харківщині. В колгоспах „Червоний колос” та ім.. Леніна Миколаївської області необмолочене та обмолочене зерно ховали відповідно у скиртах і в басейні для дощової води. Однак при зберіганні в непристосованих приміщеннях змішане з відходами, не просушене зерно часто псувалось. Це збільшувало й без того чималі його втрати і приводило голів колгоспів на лаву підсудних.
Мабуть, найбільш розповсюдженим методом приховування зерна було його зсипання в насіннєві фонди, в надії, що хоча б насіння залишать у колгоспах. Але, як показало життя, це були марні надії.
Нерідко голови ряду колгоспів, ставлячи себе під удар, ігнорували постанову уряду про те, що колгоспи до повного розрахування з державою мають право використовувати на свої внутрішньогосподарські потреби не більше 15% від кількості зданого зерна, і витрачали значну його кількість на оплату трудоднів, організацію громадського харчування під час збиральної кампанії, на зернофуражні тощо.
Однак приховати зерно чи іншу сільськогосподарську продукцію було надзвичайно складно, адже за ходом заготівель пильно стежили уповноважені Міністерства заготівель СРСР. Останніх лише в 53 районах Київської області налічувалося 1550 чоловік. Їм допомагали тисячі уповноважених від партійних і радянських органів, направлених на місця для „зміцнення” керівництва колгоспів, організації заготівельної кампанії.
Однак навіть ті господарства, які виконали план заготівель, не могли почувати себе спокійно, оскільки їх примушували перевиконувати ці, і без того непосильні, плани. Республіканська газета „Колгоспник України” різко критикувала директорів „так званих передових радгоспів Полтавщини”, які „замість того, щоб по скоріше вивезти державі всі надлишки хліба”, „обмежилися виконанням плану хлібозаготівель”, почали „безтурботно витрачати хліб” на організацію харчування.
Слід визначити, що нерідко керівники районної ланки, які краще, ніж їх вищестояще начальство, знали стан справ у колгоспах і бачили нереальність поставлених завдань, закривали очі на „незаконні” дії голів колгоспів, а інколи й самі видавали накази, що гальмували хлібоздачу, даючи тим самим можливість господарствам залишити в себе частину вирощеного врожаю. Це викликало надзвичайне незадоволення центральних органів. Зокрема, в постанові Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1946 р. відзначалося, що керівні органи багатьох областей і районів „все ще продовжують стояти осторонь від справи хлібозаготівель і не ведуть необхідної боротьби за повно і своєчасне виконання планів заготівель”.
Безпрецедентну кампанію тиску на керівництво районної ланки і особливо на керівників-комуністів з метою примусити їх за будь-яку ціну добиватися виконання колгоспами нереальних планів розв’язала періодична преса. Фактично протягом усього періоду збирання врожаю не було жодного дня, щоб у центральних та республіканських газетах за „гнилий лібералізм”, „потурання саботажникам хлібоздачі” не піддавалися критиці керівники, які не зайняли жорсткої позиції в питанні заготівель. Газета Міністерства сільського господарства СРСР „Социалистическое земледелие” у статті „Дезорганізатори хлібозаготівель під захистом земельних органів” різко критикувала ряд керівників районних органів України, які „не тільки не впливають на відстаючі колгоспи, а й нерідко потурають антидержавним тенденціям, опинившись у полоні відсталих настроїв окремих голів колгоспів”. „Правда Украины” гнівно накинулася на керівників Амвросіївсекого району Сталінської області, які запропонували колгоспам засипати насіннєві фонди незалежно від виконання планів хлібозаготівель, а також пішли на ще більший „злочин”, заборонивши колгоспам вивозити хліб на заготівельні пункти без їх письмового дозволу. Газети нагадували, що „партія оцінює роботу кожного керівника, кожного комуніста по тому, як він бореться за виконання хлібозаготівель”, що „для справжніх більшовиків немає і не може бути нездоланних перешкод на шляху до виконання державних завдань”, а „керівники, які ліберально ставляться до дезорганізаторів хлібозаготівель, втрачають своє партійне обличчя, не заслуговують довір’я партії і народу” й повинні зніматися з постів і віддаватися під суд.
Гостро критикувалися й самі газети, насамперед ті з них, які намагалися зайняти більш помірковану позицію щодо заготівель. Наприклад, „Правда Украины” 6 жовтня 1946 р. в статті „Політична короткозість” критикувала обласну газету „Червоне Запоріжжя”, яка з точки зору авторів публікації „не зробила навіть слабкої спроби присікти саботаж хлібозаготівель”, „стати на захист державних інтересів”, домогтися „сурового покарання для розкрадачів зерна, злісних порушників закону про хлібозаготівлі”.
Взагалі з публікацій у періодичній пресі того часу можна зробити висновок про величезну напругу, в якій проходили заготівлі 1946 р. Причому, чим очевиднішим ставав той факт, що республіка не може виконати поставлене перед нею завдання навіть на половину, тим різкішим і загрозливішим ставав тон публікацій. Не рахуючись із станом справ, що
В ході розгортання хлібозаготівель посилювався тиск центральних та союзних органів на керівництво республіки. Так, міністр заготівель СРСР у телеграмі від 4 листопада 1946 р. на ім’я М. С. Хрущова дав вказівку перевірити особисті рахунки колгоспів і радгоспів. До всіх господарств, які не забезпечили виконання плану, „пред’явити жорсткі вимоги”, „винних у навмисній затримці здачі продкультур притягти до судової відповідальності”.
До жовтня 1946 р. Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У прийняли понад 10 постанов, що стосувалися хлібозаготівель. В них ставилася вимога повного виконання планів, а затримка здачі товарного хліба була оголошена „злочином перед партією і державою”. Ці постанови закликали також переглянути склад уповноважених і тих, хто не забезпечує виконання доручених завдань, відкликати, „замінивши їх політично грамотними кадрами, які розуміють особливості хлібозаготівель в умовах цього року і спроможні на ділі забезпечити виконання покладених на них завдань”. Вимагалося провести повторну перевірку колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств, вилучити все зерно, засипане в які б то не було фонди, крім насіння з яких насіннєвих ділянок.
Посилення опору хлібозаготівлям вело, в свою чергу, до посилення репресій проти керівників господарств. Як писав радянський історик І. М. Волков, „ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів не досягала таких масштабів як у 1946 і 1947 роках”. Причому їх не тільки знімали з посад, але нерідко й притягали до судової відповідальності. За даними Міністерства юстиції УРСР, протягом 1946 р. і 1-го кварталу 1947 р. судові органи республіки розглянули 1681 справу про злочини цієї категорії працівників. Фактично засуджений був кожний шістнадцятий з 26 745 голів колгоспів республіки. Сісти на лаву підсудних можна було за найменшу провину чи помилку, а то й зовсім безвинно. Так, 7 років ув’язнення одержав голова колгоспу „Червоний котовець” Роздільнянського району Одеської області лише за те, що видав колгоспникам як аванс зерно, намолочене в перші дні збирання, ще не здавши в той час нічого державі. За подібний „злочин” був відданий під суд і голова колгоспу ім.. Чапаєва, що на Ворошиловградщині. До 4 років таборів була засуджена Хабарові – голова колгоспу ім.. 1 Травня на Миколаївщині лише за те, що намагалася утаїти під виглядом відходів 350 ц зерна.
Часто на лаву підсудних потрапляли вчорашні солдати, інваліди війни, які після повернення додому встигли попрацювати на посаді керівників господарств лише декілька місяців. Як визнавав заступник Голови Верховного Суду УРСР Д. С. Сусло, „випадки протягування до кримінальної відповідальності ... нових голів колгоспів (які ще не мали досвіду, зайнявши цю посаду після війни) за перші ж помилки в роботі були непоодинокі”. Із загальної кількості голів колгоспів, притягнути до кримінальної відповідальності за 1946 р. і 1-й квартал 1947 р., 30,4% працювали на цій посаді від 1 до 2 років, 20,7% - до 6місяців, 34,5% - до 1-го року і тільки 14,4% - понад 2 роки. При цьому учасники Великої Вітчизняної війни, інваліди становили серед них 70,4%. В основному їх засуджували за порушення графіку виконання хлібопоставок, витрачання більш як 15% від зданого державі зерна на внутрішньогосподарські потреби, зрив хлібозаготівельної кампанії. Ініціатива в порушенні такого роду судових справ часто виходила від місцевих керівників, які нерідко порушували наказ Генерального прокурора СРСР про те, що голова колгоспу міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності тільки із санкції обласного прокурора. Цей наказ мав на меті в умовах найгострішого дефіциту кадрів хоч якоюсь мірою захистити голів колгоспів від свавілля місцевого керівництва.
У зв’язку із серйозним опором голів колгоспів, селян проведенню хлібозаготівель про цей наказ швидко забули. Хвиля репресій продовжувала наростати. І вже в грудні 1946 р. Прокурор УРСР дав вказівку низовим органам прокуратури активізувати боротьбу з фактами розбазарювання та розтягання зерна, саботажу хлібозаготівель. Вироки судів ставали дедалі жорстокішими. За розбазарювання 73 ц зерна і 387 ц борошна (а під цим терміном розуміли тоді видачу продукції на трудодні, витрати на внутрішньогосподарські потреби) до 7 років ув’язнення був засуджений голова колгоспу ім.. Стаханова Червоноармійського району Сталінської області Ковальов. За приховування 360 ц зерна і саботаж хлібозаготівель до 10 років був засуджений голова колгоспу ім. Шевченка Чернігівської області С. Д. Петриненко, 8 років отримав комірник цього ж колгоспу. Особливо старалися суди Київської, Кам’янець-Подільської (нині - Хмельницької), Чернігівської, Ворошиловградської (нині - Луганської), Одеської та Сталінської (нині – Донецької) областей. Основним видом „злочинів” лишалися господарські дії, пов’язані з невиконанням державних зобов’язань.
Зростала кількість осіб, засуджених за розбазарювання та крадіжки хліба. Якщо в жовтні за це було притягнуто до відповідальності 997 чоловік, то в листопаді – уже 2313. В ряді областей були проведені показові судові процеси.
Незважаючи на посилення репресій наприкінці 1946 – на початку 1947 рр., план хлібозаготівель республіка виконала приблизно лише на 60%, здавши при цьому фактично все вирощене зерно, включаючи насіннєві фонди. Намагаючись виправити становище, Політбюро ЦК КП(б)У у листопаді – грудні 1946 р. щотижня розглядало питання про хід хлібозаготівель. В ряд областей України для „подання допомоги” місцевим партійним і радянським органам у проведенні цієї кампанії були знову направлені відповідальні працівники. Газети вимагали „повернути в колгоспи всіх уповноважених, попередивши, що не тільки за бездіяльність, а й за недостатню активність по захисту інтересів партії і держави їх буде покарано”.
На основі постанов Ради Міністрів СРС від 30 листопада 1946 р. та Ради Міністрів УРСР від 2 грудня „Про здачу хліба підсобними господарствами” в республіці була організована повторна перевірка наявності хліба в підсобних господарствах підприємств та організацій з метою вилучення хліба. Однак ні в підсобних господарствах, ні в колгоспах більше не було чого віддавати, про що керівництво республіки повідомляло в Москву. Ще 15 жовтня 1946 р. М.С.Хрущов у листі до Сталіна звертав його увагу на те, що посуха, яка мала місце в Україні цього року, знизила врожайність хлібів наполовину проти попередніх оцінок, внаслідок чого валовий збір зернових культур по колгоспах зменшився проти попередніх оцінок на 310 млн. пудів. Теж саме з картоплею і цукровими буряками. Але Сталін вважав інакше. 26 листопада 1946 р. за його та Данова підписами в республіки були направлені телеграми з вимогою „покінчити з не більшовицьким ставленням до справи організації хлібозаготівель і забезпечити виконання плану”.
Сталінське керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю. На його думку, основною причиною невиконання хлібозаготівель були не надмірові норми поставок та серйозні помилки в аграрній політиці, і навіть не посуха, а самі колгоспники, особливо ті, які пережили окупацію і в яких начебто внаслідок ворожої агітації та пропаганди знову почали проявлятися „дрібнобуржуазні настрої”. Не на висоті, з точки зору Сталіна, виявилося й місцеве керівництво, піддавшись цим настроям.
Через надмірні хлібозаготівлі та вивіз зерна за межі республіки в ряді міст України уже восени 1946 р. почалися серйозні перебої з постачанням хліба. Тому місцеві власті змушені були звертатися в Київ за допомогою. Так, 30 вересня 1946 р. Кам’янець-Подільський облвиконком звернувся до Ради Міністрів УРСР з проханням розбронювати державні резерви пшениці для забезпечення ринкових фондів, ліквідувати комерційні наряди на вивіз з області продовольчих культур. На це уряд республіки відповів відмовою, мотивуючи тим, що „через стан хлібозаготівель та виконання завдань на відвантаження зерна за межі УРСР, ставити питання перед урядом Союзу з порушеного Вами клопотання не уявляється можливим”.
Надзвичайно тяжко наслідки посухи позначилися на тваринництві. Неврожай трав, надмірні поставки зерна, а також сіна загострили й без того складне становище з кормами. Намагаючись хоч трохи його виправити, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У 22 липня 1946 р. прийняли постанову „Про заходи по забезпеченню худоби кормами в колгоспах на зимівлю 1946-1947 рр. ”. В ній містилася вимога звернути найсерйознішу увагу на заготівлю кормів, вишукуючи для цього всі резерви. Один з них колгоспи знайшли в тому, що почали вести заготівлі сіна на всіх площах, які до цього не використовувались. Господарства, що не мали достатніх природних сіножатей, прикріплялися до тих районів, де їх було більше. Широко практикувалися сінозаготівельні роботи в заплавах Дніпра.
Для того, щоб зменшити дефіцит кормів шляхом скорочення поголів’я громадської худоби, колгоспам рекомендувалося здавати державі м’ясопоставки у 1946 р. не лише за поточний, а й за наступний рік. Причому в листопаді було дозволено приймати від господарств некондиційних свиней вагою від 30 кг і птиці – від 500 г. В результаті 1946 р. всі колгоспи східних областей республіки, крім Сумської, значно перевиконали плани м’ясопоставок. М’яса було здано державі в 2 раз більше, ніж у 1945 р. В цілому в 1946 р. республіка поставила його (у забійній вазі) 631,5 тис. т – рівень, який вдалося дещо перевищити лише в 1949 р. Однак план молокопоставок було виконано лише на 88,7%, а здачі яєць – на 48,4%. І все ж поліпшити стан справ у тваринництві не вдалося. Вже на початок зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище з кормами. І знову винними за це виявилися насамперед колгоспники. Тільки в грудні 1946 р. в колгоспах Запорізької області за порушення правил використання кормів, їх розтягання і псування, було притягнуто до відповідальності 127 чоловік, Сталінської – 401. Але репресії не могли запобігти падежу худоби, який почався з грудня 1946 р. На 1 січня 1947 р. поголів’я великої рогатої худоби зменшилося порівняно з тим же періодом попереднього на 46,4 тис. голів, свиней – на 1001,8 тис., овець і кіз – на 125,9 тис., коней – на 35,7 тис. голів. Зменшення поголів’я худоби посилилося на початку 1947 р., хоч у цей час ішло отелення, і воно повинно було швидко зростати. Так продовжувалося аж до появи пасовищного корму. Зменшилося поголів’я і в господарствах колгоспників, де на 1 липня 1947 р. кількість великої рогатої худоби становила 88,9% від показника попереднього року, телят – до 1 року – 77,6%, свиней – 43,6%, овець і кіз – 87,3%. Навесні 1947 р. на кожні 100 корів селянам вдалося зберегти лише 46,8 телят приплоду проти 58,4 у 1946 р.
Та справжньою трагедією народу став голод, який розпочався в республіці взимку 1946-1947 рр. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було оплатити трудодні колгоспників. У більшості господарств, що потерпіли від засухи, зернові на трудодні не видавалися зовсім. У цілому на душу населення, в колгоспах України у 1946 р. припадало тільки 34 кг зерна. Намагаючись зробити хоч деякі запаси на зиму, окремі колгоспи та радгоспи республіки зверталися в Міністерство землеробства УРСР з проханням направити частину колгоспників і тягла на Кубань та в інші місця, де було одержано непоганий урожай, для допомоги у його збиранні з умовою, що на вироблені трудодні з ними розрахуються хлібом. Однак республіканське міністерство фактично не мало на це повноважень, та навряд чи такі заходи могли б значно поліпшити ситуацію. Голод охоплював дедалі більші території республіки. Лише в західній частині України становище було більш-менш благополучним.
Рятуючись від голоду, окремі сільські мешканці, а то й цілі сім’ї самовільно залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами. Про це, зокрема, писав у Раду в справах колгоспів при уряді УРСР голова колгоспу „Заповіт Леніна” Новосанжарського району Полтавської області. Він відзначав, що „несприятливі кліматичні умови 1946 р. дуже позначилися на деяких районах Української РСР і з липня місяця 1946 р. дуже багато молоді, колгоспників пішло на підприємства та на інші роботи... В багатьох колгоспах пішло до 100 чоловік, пішло дуже багато спеціалістів сільського господарства”. Про масове залишення колгоспниками колгоспів свідчать і дані Міністерства сільського господарства України. З 1 січня 1946 р. по 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах УРСР зменшилася на 283,9 тис. чоловік. Особливо посилився самовільний відхід селян взимку та навесні 1947 р., в найбільш голодний період.
Значна кількість сільського працездатного населення, не покидаючи місць проживання, залишала роботу в колгоспах і влаштовувалася у різні місцеві підприємства та установи, де була гарантована карткова система забезпечення продовольчими товарами. На 1 січня1947 р. ця категорія сільського населення налічувала 331,5 тис. чоловік. У зв’язку з цим Міністерство сільського господарства визнало за доцільне підготувати і направити на розгляд Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У проект постанови, яка б передбачала недопустимість самовільного виходу колгоспників з колгоспів і повернення тих, хто це зробив. Розглянувши цей проект, Рада Міністрів УРСР відмітила, що „заборона відпуску колгоспників із колгоспів для робіт на стороні і заборона керівникам підприємств, організацій та установ у прийомі на роботу колгоспників без відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)У не відповідає статутним положенням сільгоспартілі та Конституції СРСР”.
Й. В. Сталін був незадоволений роботою М. С. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, і на початку березня 1947 р. цей пост зайняв Л. М. Каганович. Він не побоявся порушити законність. В обкоми, райкоми партії, виконкоми обласних та районних Рад навесні було розіслано листа ЦК КП(б)У за підписом Л. М. Кагановича, згідно з яким партійні та радянські організації, „враховуючи значну кількість фактів самовільного уходу ” селян, були зобов’язані „надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні на період робіт по обробці посівів та збиранню урожаю необхідної кількості колгоспників, що самовільно пішли з колгоспу”. Керівникам підприємств, установ і організацій було заборонено приймати на роботу колгоспників, які не мали відповідних документів від правління колгоспів.
А тим часом у селах республіки ситуація ставала катастрофічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після збирання. Їли кору з дерев, дрібних гризунів, собак, пташок. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилися дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо протягом січня – грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис. чоловік, то в січні 1947 р. – 30 тис., у лютому – 38,5 тис., у березні – 51,4 тис. чоловік.
Висока смертність, а також продовження стихійного відпливу сільського населення позначилися на його кількості в східних областях республіки, що найбільш постраждали від посухи. З 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р. кількість сільських мешканців в 16 східних областях зменшилася на 23 тис. І це – незважаючи на повернення великої кількості демобілізованих з лав Радянської Армії. Скоротилася й кількість селянських господарств. Так, у Вінницькій області на початок 1948 р. їх стало менше на 1,6 тис., Херсонській – 1,8 тис., Сталінській – 5,6 тис., Запорізькій – 7,6 тис., Дніпропетровській – майже на 8 тис., в Ізмаїльський – на 9 тис.
Складне становище виникло в 1947 р. в містах республіки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі, збільшилася кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що призводило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. в 16 східних областях республіки померло близько 90 тис. чоловік, то в 1947 р. – більш як 186 тис. особливо тяжко довелося жителям міст Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей.
В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки в 1947 р. померло більш як 528 тис. чоловік проти 282 тис. в 1946 р. І це лише ті випадки смертей, які були зареєстровані Загсами УРСР. Однак далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали які-небудь документи, і тому смерть багатьох з них далеко не завжди була зареєстрована. Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.
Значні труднощі із забезпеченням населення продуктами виникли також у Молдавії, Ульяновській, Костромській та інших областях Російської Федерації. Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т., причому значна частина всього зерна у вигляді допомоги була надіслана іншим країнам безкоштовно. А Сталін ще в 1926 р. переконував партію і народ, що звичаї поміщицько-буржуазної Росії відійшли в минуле.
У ситуації, що склалася, можна було б звернутися за допомогою до світової громадськості, але сам факт голоду аж донедавна оберігався як державна таємниця. Максимально допустимим вважалося мимохідь згадати, що в деяких районах країни внаслідок жорстокої посухи (про інші причини не можна було й заїкатися) виникли певні продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були ліквідовані.
Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється кримінальне переслідування „розкрадачів” соціалістичної власності, які згідно із статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як „вороги народу”, а із статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі – як „зрадники загальної справи колгоспу” і „підривники основ колгоспного ладу”, котрих треба карати з усією суворістю „законів робітничо-селянської держави”. Більшість цих „ворогів народу” було засуджено за лиховісним законом від 7 серпня 1932 р., що дістав у народі назву „закону про п’ять колосків”. Ним передбачалося до 10 років таборів за десяток колосків, зібраних на полі опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному садку. Так, до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах засудила виїзна комісія народного суду м. Вінниці К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947 р. вкрали в колгоспному садку 6 кілограм яблук. До 7 років був засуджений завгосп колгоспу ім.. Сталіна тієї ж Вінницької області Бондар, який видав колгоспнику наряд на помол 294 кг зерна нового врожаю в той час, коли колгосп ще не почав хлібоздачу. Влітку 1947 р. за „розкрадання хліба” на лаву підсудних сіли тисячі людей. Лише з 1 по 20 липня до кримінальної відповідальності було притягнуто 3226 чоловік, причому 1768 з них – за збирання колосків у полі. Як відзначалося в доповідній записці на ім’я Л. М. Кагановича з приводу розкрадання хліба, аналіз матеріалів, представлених МВС УРСР, свідчить, що велика кількість крадіжок хліба „здійснюється гостро потребуючими колгоспниками”.
Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочини. Наведемо один з трагічних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу „Червоний орач”, працюючи в полі, вкрав 3 – 4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її косою, за що був засуджений до 20-ти років ув’язнення.
У 1946 та 1947 рр. Непоодинокими були випадки розкрадання працівниками органів соціального забезпечення грошових коштів, які призначалися для виплати державної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це повідомляв М. С. Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки розкрадання продовольчих і промтоварних фондів, які призначалися для дитячих будинків.
Керівництво республіки і особисто М. С. Хрущов намагалися хоч якось полегшити становище голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, які менше постраждали від посухи. Для організації харчування дітей у найбільш потерплі області (Ізраїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську) були направлені спеціальні урядові комісії. Певну допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т продовольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо. Тільки шести найбільш потерпілим від посухи областям України необхідно було близько 79 тис. т продовольчої позички. Щоб колгоспники могли брати участь у весняних польових роботах, для 3,4 млн. чоловік на польових станах республіки було організовано громадське харчування. Для багатьох це була єдина можливість вижити.
На посівну кампанію 1947 р. колгоспам України було надано й насіннєву позичку в розмірі 35 млн. пудів. Це становило лише близько половини потреб республіки в насінні. Оскільки з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли все зерно, включаючи насіннєві фонди, то на 1 березня 1947 р. господарства УРСР були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6%. Тому весною 1947 р. дістали відмову в насінні більшість підсобних господарств, підприємств та організацій, ряд радгоспів республіки.
Враховуючи можливість масового розкрадання посівного матеріалу голодними селянами, уряд республіки розробив цілий комплекс надзвичайних заходів по його охороні. У нічний час біля колгоспних комор встановлювалося чергування членів правління колгоспів, партійно-комсомольського та радянського активу. По лінії Міністерства внутрішніх справ було організовано негласну охорону посівного зерна на складах „Заготзерна”, в ході його висіву в ґрунт. За розкрадання насіння відповідали як особи, що це вчинили, так і ті, хто не забезпечив охорони. Органи суду, прокуратури мали притягувати винних до кримінальної відповідальності і застосовувати до них найсуворіші міри покарання, розглядаючи ці справи поза всякою чергою і в максимально короткі строки. Для цього заборонялося направляти працівників МВС, МДБ, прокуратури, міліції уповноваженими в колгоспи, відволікати їх від „оперативного обслуговування весняної посівної кампанії”. У господарства з районів, областей, військових частин присилалися відповідальні працівники, на яких покладалася відповідальність за охорону посівних матеріалів.
Чи знав Сталін про голод, який охопив Україну та інші території країни? Безперечно, знав. Документи свідчать, що наприкінці 1946 р. і на початку 1947 р. М. С. Хрущов, інші керівники Української РСР неодноразово зверталися до Уряду СРСР та особисто Сталіна з проханням надати державної позички продовольчим зерном, насінням та фуражем. Про це розповів М. С. Хрущов у своїх спогадах. На чергову його доповідну записку про тяжке продовольче становище на Україні Сталін відповів образливою телеграмою. В ній він називав Хрущова „сумнівним типом” і наказував йому прибути до Москви. Микита Сергійович був готовий до всього, навіть до того, що його оголять „ворогом народу” і репресують. І все ж він вирішив сказати правду про становище на Україні, попросити допомогти хлібом. Це ще більше розлютило Сталіна. Проте Україна все ж таки отримала мінімальну допомогу продовольчим, насіннєвим і фуражним зерном. Однак М. С. Хрущову його звернення до Сталіна, а також „недостатня твердість” при проведенні заготівель коштувала посади першого секретаря ЦК КП(б)У. На березневому пленумі (1947 р.) на цей пост був обраний, як писала преса, „видатний діяч більшовицької партії і радянської держави” Л. М. Каганович.
А люди продовжували вмирати, хоч ще на XVIII з’їзді партії Сталін проголосив, що „бездомних селян, які відбились від села і живуть під страхом голоду”, „давно вже немає в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свідчить про заможність нашого села”. Він же закликав зрозуміти, „що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим є люди, кадри”. Та це були тільки слова, такі ж лицемірні, як і заява А. А. Андрєєва на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) про те, що, коли стало зрозуміло, що Воронезька, Курська Орловська, Тамбовська області, а також частина областей України та Молдавії постраждали від посухи, Сталін рішуче поставив питання про продовольчу та фуражну допомогу колгоспам з державних резервів, допомогу тракторами і всім необхідним, щоб запобігти її наслідкам. Разом з тим Сталін і його оточення зуміли навіть народне горе використати в своїх пропагандистських цілях, блюзнірські зобразивши його як одну з чергових перемог колгоспного ладу, який зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки посухи.
Таким чином, криза в сільському господарстві, викликана насамперед адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати. Однак чим більше погіршувалися справи, тим гучніше офіційна пропаганда заявляла про новий „переможний наступ за післявоєнне піднесення сільського господарства” під проводом „найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного ладу товариша Сталіна”.
Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки полягала не лише в обмеженості матеріально-технічних ресурсів чи в несприятливих погодних умовах, а передусім у стані економічних відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система управління привела до того, що селянин перестав бути господарем землі. Наростала жорстка централізація і регламентація всього життя колгоспного села, однак, засоби пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки звалювали на рядових трудівників. Наприклад, бюлетень Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У в березні 1947 р. так пояснював причини тяжкого стану справ у колгоспі ім.. Чапаєва Котовського району Одеської області: „Справжня причина відставання колгоспу криється у відсутності правильної організації праці, у пізньому виході на роботу і ранньому закінченні її, у відсутності контролю за виконанням державного мінімуму трудоднів кожним колгоспницею і колгоспником”. Цей же бюлетень закликав пресу України „оберігати сталінський Статут сільськогосподарської артілі від найменших зазіхань на його недоторканість, викривати і піддавати сміливій більшовицькій критиці порушників Статуту артілі, які підривають підвалини колгоспного соціалістичного ладу”. Отже, виходило, що колгоспний лад підривали не ті, хто закріпачив селянство, а самі колгоспники.
Становище в сільському господарстві України у 1946 – 1947 рр. Було надзвичайно серйозним, що й призвело до голоду. Однак офіційній пропаганді того часу це не завадило життєрадісно стверджувати: „Нема більше України з відсталим господарством, з відсталою культурою, із злиденним населенням. Є Україна... з найбільш передовим у світі соціалістичним сільським господарством... Україна, в якій творцем і розпорядником усіх багатств є сам народ”. І це писалося у зловісному 1947 році, мабуть, найзлиденнішому за весь повоєнний час.
Список використаної літератури:
1. „Сторінки історії України ХХ століття”, К.: Освіта 1992 р. стор. 170 – 194
Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.
2. „Отечественная история” 1993 р. №1 стор. 35 – 42 Зима В. Ф.
3.УІЖС, 1990 р. №8 стор. 14 – 32 Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.
4. УІЖС 1996 р. №2 стор. 116 – 132.
5. УІЖС 1995 р. №6 стор. 112 – 121.