Зміст
Вступ. 3
Розділ І. Огляд літератури. 5
Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині. 13
Розділ ІV. Голос історії: свідчення очевидців голодомору. 19
Розділ V. Жнива скорботи. 24
Висновки. 26
Бібліографія. 27
Вступ
Ні труни, ні хрестів, І ні тризни!
Прямо в яму.
Навіки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни.
І її затамований гнів.
Антоніна Листопад
За давньою українською традицією свічкою на підвіконні поминали загиблих від насильницької смерті. Традиція сягає у далекі сторіччя, а біль за мільйонами, скошеними насильницькою смертю, живий для кожного, хто має душу і совість.
Запаліть сьогодні свічу. Мерехтіння її полум`я у вікні – це не видовище, не театр. Це знак нашої пам`яті і каяття за довгі роки байдужості до не чужого нашого болю. Серед закатованих голодом були діди і прадіди нинішніх та ненароджених поколінь.
В історії українського народу негативних сторінок аж занадто, але серед них високою скелею вивищується штучний голодомор 1932 – 1933 років.
Українська трагедія для іноземної громадськості, пересічного європейця залишається незрозумілою: як могло статися, що в центрі Європи, у середині цивілізованого ХХ ст.. на найбагатших у світі чорноземах працьовитий хліборобський народ міг мільйонами вимирати від голодної смерті.
75 років сплило з початку трагедії. Відгомін минувшини й досі лунає в серцях її свідків. Приховування, замовчування фактів штучного голоду в Україні – це теж злочин. Архівні дані та свідчення очевидців – вагомий факт, що підтверджує акт геноциду над нашим народом. Нехай жорстокі, та все ж корисні уроки має зробити молодь, аби не повторювати помилки в майбутньому.
75 років тому Україна пережила Катастрофу, яка могла зупинити життя всього нашого народу. Ми повинні пам`ятати наших невинно загиблих дідів, батьків, братів і сестер. Це дуже потрібно для кожного з нас, для нинішнього і прийдешнього поколінь. І тому мета мого дослідження – зробити свій внесок в збереження пам`яті про жахливі події голодомору 1932 – 1933 років.
В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. 26 листопада 1998 року підписано Указ Президента України „Про встановлення Дня пам`яті жертв голодомору”. У 2000 році цей день отримав назву День пам`яті жертв голодомору та політичних репресій і відзначається кожну четверту суботу листопада. 4 листопада 2005 року з метою забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства Президент України В.А.Ющен-ко затвердив Указ № 1544 „Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні”, в якому голодомори названі геноцидом Українського народу. [17, c.7]
Голод не був наслідком засухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Такі дії влади є злочином проти людяності і відповідають визначенню геноциду у Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року. На цій основі 28 листопада 2006 року за ініціативи Президента України В.Ющенка Верховна Рада прийняла Закон „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, яким голодомор визнано геноцидом Українського народу.
На сьогодні Голодомор в Україні визнали: Аргентина, Австралія, Канада, Еквадор, Іспанія, Естонія, Грузія, Італія, Литва, Перу, Польща, Парагвай, Сполучені Штати Америки, Ватикан.
Нинішнє покоління задається питанням: „Чи була альтернатива подіям в Україні початку 30-х років і чи були жертви українського народу неминучими?”.
Розділ І. Огляд літератури
На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли журналіст Гарес Ричард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування голоду в Україні у 1932 –1933 роках. Цей репортаж був надрукований в багатьох газетах.
Вперше, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький у доповіді, присвяченій 70-ти річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним (5 – 6 рядків), та причиною голоду було оголошено „посуху”, але принципово новим було визнання самого факту – раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про „нестачу продуктів”.
18 лютого 1988 року „Літературна Україна” опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О.Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово „голодомор” було новотвором письменника.
На початку липня 1988 року на ХІХ конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувана для присутніх завершив цю тему так: „А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з`ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйонів українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія”.
Перші ґрунтовні дослідження фактів про голодомор здійснив в кінці 40-х – на початку 50-х років ХХ ст.. Дмитро Соловей – у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами але не були широко відомі.
Наступний етап досліджень було проведено після створення Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Відомим дослідником голодомору в Україні є Р.Конквест і його книга „Жнива скорботи”.
У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький.
У 2002 році Інститут історії України НАН України підготував і випустив у світ фундаментальну колективну монографію „Політичний терор і тероризм в Україні” (під редакцією В.Литвина). [16, c.3]
Розділ ІІ. Причини і „механізм” голодомору
Голодомор 1932 – 1933 років – це закономірний результат карально-репресивної політики, що проводила більшовицька тоталітарна система щодо українського народу. Плануючи його, сталінське керівництво ставило перед собою три основні мети. Перша мала суто економічний характер ─ проведення форсованими темпами індустріалізації в СРСР за рахунок вилучення з села всіх продовольчих резервів. Друга, політична, полягала в руйнуванні індивідуальних селянських господарств під виглядом „розкуркулення”, розпалювання ворожнечі між селянами та в насильному запровадженні колгоспів. Третя мета, ідеологічна, ─ „зламати хребта” українському селянству, яке було, на думку більшовицьких лідерів, основою, економічною та політичною базою українського національно-визвольного руху. Голод 1932 – 1933 років в Україні збігається з початком масового терору і репресій проти української інтелігенції, більша частина якої була знищена.
Наприкінці 20-х – на початку 30-х років Радянський Союз високими темпами перетворював у життя грандіозні плани індустріалізації своєї економіки. Протягом чотирьох років (перед 1932 роком) чисельність міського населення країни виросла на 12,4 млн. чоловік, що вимагало збільшення виробництва продуктів харчування, не кажучи вже про зростання потреб промисловості у сільськогосподарській сировині та експортних потреб у хлібі, яким оплачувалися закупівлі промислового обладнання. Для того, щоб збільшити виробництво зерна, необхідно було матеріально зацікавити селян. Але такий шлях не відповідав генеральній лінії політики більшовиків на селі. На практиці майже весь товарний хліб, вироблений як колгоспами, так і одноосібниками, вилучався в рахунок хлібозаготівель. Коли підрахували, що Україна за підсумками хлібозаготівельної компанії 1931 року здала на 20 млн. пудів хліба менше, ніж було заплановано, Сталін і Молотов у січні 1932 року направили С. В. Косіору, членам Політбюро ЦК КП(б)У та членам Політбюро ЦК ВКП(б) телеграму, в якій рішуче вимагали безумовного виконання хлібозаготівель. У телеграмі прозвучав недвозначний натяк: „Кто виноват: высший уровень коллективизации или низший уровень руководства делом заготовок?”
В умовах тоталітарних методів керівництва країною плани хлібозаготівель встановлювалися, виходячи не з реальних можливостей ослабленого розкуркуленням села і навіть не на підставі реального збору збіжжя, а умовної врожайності. Американський дослідник М. Таугер, аналізуючи об`активні причини зниження в СРСР у 1932 році валового збору зернових прийшов до висновку, що зерна було зібрано приблизно на 100 млн. центнерів менше, ніж значиться в офіційних даних. Це підтверджується також і матеріалами офіційної статистики, зокрема, даними з статистичного збірника „Сельское хозяйство СССР” за 1935 рік, де наводяться цифри заготовленого у 1932 році хліба „187 млн. 760,6 тис. центнерів – 36,9% валового збору зерна”. Це значить, що обсяг валового збору у 1932 році дорівнює трохи більше 500 млн. центнерів, а не 698,7 млн., як стверджував Сталін на XVII партз`їзді.
Але навіть зібраного у 1932 році хліба було б вдосталь і до масового голоду не дійшло б, якби хлібозаготівельна кампанія проводилась по-іншому. Норми здачі хліба державі були встановлені ще у квітні 1930 року, року першого врожаю в умовах колгоспної системи. Новим законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930 –1931 роки для України було визначено значно вищі, порівняно з іншими союзними республіками, норми прибутковості майже по всіх видах оподаткування. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 карбованців, білоруські – 55 крб., закавказькі – 52 крб., російські – 46 крб.. За велику рогату худобу по Україні повинні були сплачувати 21 крб., Білорусії – 17,5 крб., а по інших республіках – від 13 до 15,5 крб. Вражаючим є те, що навіть за таку екзотичну для України худобу як верблюди, було визначено податок у 26 крб., коли для Середньої Азії податок за них складав 13 – 15 крб.
Якщо Українська РСР отримала вищі норми оподаткування, порівняно з іншими союзними республіками, то Харківщина як столичний регіон оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов`язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930 року № 50 „Про порядок переведення по Харківській окрузі єдиного сільськогосподарського податку на 1930 – 1931 рік”, норми прибутковості а з ними і розмір податку, встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали райони – Харківський, Мереф`янський, Люботинський, Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб. та 110 крб. за га відповідно).
З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 роком знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав більше 43% (у 1927 році, до колективізації – 11,2 ц/га, 1931 рік – 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі росли з року в рік. По Україні їх приріст у 1931 – 1932 році порівняно з 1929 – 1933 роками склав 36,7%.
22 жовтня 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення: „З метою підсилення хлібозаготівель відрядити на 2 декади повноважні комісії під керівництвом В. М. Молотова на Україну, під керівництвом Л. М. Кагановича – до „Північно-Кавказького краю”.
5 листопада 1932 року Молотов і секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич дали директиву обкомам, вимагаючи від них невідкладних і рішучих заходів з виконання декрету від 7 серпня 1932 року (сумнозвісний закон 7/8, в іншій інтерпретації – закон про 5 колосків) „з обов`язковим та швидким проведенням репресій та нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів”.
18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У під тиском Молотова ухвалює постанову „Про заходи з посилення хлібозаготівель”, яка поклала початок вимиранню українського селянства. Цією постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на „чорну дошку”. А тому в постанові надано роз`яснення цього нечуваного терміну: негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі на місці і вивезення з відповідних кооперативних лавок усіх наявних товарів; повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; припинення усякого роду кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов`язань; перевірку та очищення колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів – організаторів зриву хлібозаготівель. Постанова приписувала припинення завезення і продажу всіх, без винятку, промтоварів до сіл (і без занесення їх на „чорну дошку”), які незадовільно виконують хлібозаготівлі.
Попри те, що ЦК КП(б)У володів інформацією про реальні обсяги вирощеного хліба, він цією постановою приписав заготівельним бригадам вилучати, у випадку повної відсутності зерна, інші види продовольства (картоплю, буряк, капусту, всі без винятку продукти тваринництва), щодо одноосібників дозволялося застосовувати натуральні штрафи у вигляді встановлення додаткового завдання з м`ясозаготівель у розмірі 15-ти місячної норми здачі м`яса. Основний план при цьому не знімався. Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У „боржників” були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Звідси масштаби голоду. Загинула п`ята частина сільського населення України.
Голод як наслідок сталінського методу колективізації панував у всіх регіонах СРСР, де держава конфіскувала собі весь хліб – основний продукт харчування. Голод забрав життя тисяч людей.
В Україні та на Кубані, на відміну від інших хліборобних місцевостей Радянського Союзу, він набув масштабів голодомору
. Комісії з Москви на чолі з Молотовим (в Україні) та Кагановичем (на Кубані) змусили місцеві партійні організації вдатися до жорстоких репресивних заходів, викачати з села усі продукти. Спроби селян уникнути неминучої смерті шляхом втечі були заблоковані розставленими повсюди так званими „заградотрядами” із працівників ГПУ та мобілізованих у містах комсомольців та комуністів.
Між тим, новий перший секретар Харківського обкому КП(б)У, П. Постишев, виступаючи 4 лютого 1933 року на об`єднанному пленумі Харківського обкому та міському КП(б)У, констатував: „Ви знаєте, що хлібозаготівельна кампанія поточного року проходила і на жаль досі ще проходить на Україні край незадовільно. Держава не отримала тієї кількості хліба, якою вона мала всі підстави очікувати від України, не кажучи вже про те, що у відношенні термінів виконання хлібозаготівельного плану партійні організації України, в першу чергу парторганізація Харківської області, ідуть далеко не на першому місці в Союзі”. І жодним словом не згадав, що протягом кількох місяців з початку хлібозаготівель страшною смертю вимерла майже третина сільського населення області. Саме за таке нагадування поплатився посадою попередник Постишева Р. Тєрєхов, якого Сталін назвав казкарем.[17, c.7]
У грудні 1932 року на допомогу Молотову до Харкова прибув Каганович. 29 грудня 1932 року за його участі Політбюро ЦК КП(б)У прийняло директиву обкомам і крайкомам партії, у якій колгоспам, що не виконують плану хлібозаготівель, приписувалось негайно, протягом шести днів здати „все наявне зерно, у тому числі й так звані засівні фонди”. Будь яка затримка розглядалась як саботаж з боку районного керівництва.
У період заготівельної кампанії 1932 – 1933 років було знято з посад 922 секретарів райкомів, голів районних контрольних комісій, куль освіт працівників, 716 голів райвиконкомів, інших керівних працівників (25 – 30% загальної кількості цих кадрів). Більшість з них була репресована.
Трагічним фіналом року 1932 в Харківській області стала так звана „штурмова декада”, яка тривала з 21 по 31 грудня. Загально відомо, що пік голоду, який охопив села України, припадає на весну і літо 1933 року, саме в цей час вмирало найбільше душ. В той же час керівник українських комуністів О.Косіор 9 листопада 1933 року дав наказ скласти і розіслати членам і кандидатам у члени Політбюро ЦК КП(б)У документ з промовистою назвою: „Довідка про мнимий голод з метою боротьби проти хлібозаготівель”. Стосувався він сіл Харківської області. А місяцем пізніше, 6 березня 1933 року вже керівник Харківських комуністів П.Постишев у телеграмі секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкому і начальникам політвідділів МТС та радгоспів Харківської області, дорікав: ”Ви тикаєте в ніс нам труднощі, базікаєте про голо духу...”.
Намагаючись на догоду Москві переконати всіх, що голод – це вигадка ЦК КП(б)У 8 лютого 1933 року прийняв постанову, весь зміст якої зводився до перестороги: „...заборонити посилку будь яких офіційних комісій і ведення офіційного обліку у відношенні до колгоспів, районів та міст, а при локалізації випадків голодування звертати особливу увагу на перевірку того, „чи немає в тому чи іншому випадку симуляції чи провокації...”.
Жахливі картини місцевого життя, названі „мнимим голодом”, можна проілюструвати цитатами із особистого листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Канцельсона голові ДПУ УРСР, від 5 червня 1933 року: „Продовольственное положение по районам Харьковской области и до того довольно тяжёлое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого ми имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента. Наряду с этим резко увеличилось количество обнаруживаемых и подбираемых на улицах города Харькова трупов умерших на почве голода селян. В подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеется много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. Основными продуктами питания в поражённых продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы детей, умерших от истощения, убивают более слабых.
Необходимо отметить, что смертность настолько приняла широкие размеры, что ряд сельсоветов прекратили регистрировать умерших. Выявлены случаи самоубийства на почве чрезмерного истощения”.[7,с.115.]
Всі відомості про смертність, збором яких займалися органи ДПУ суворо засекречувалися й шифрувалися в кожній області по своєму. Харківська область перед столицею – Харковом – звітувала мовою оригіналу так: „За пятидневку… м-ца по… району было заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет ящуром… голов”. Тут „ящур” – це випадки людоїдства.
Американський дослідник радянського голоду Р.Конквест наводить спогади старожилів під час голоду у часи царизму: „Їм тоді допомагали. Їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню. Власті влаштовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви”.[9,с.172.]
Селяни пухли, умирали з голоду, а область тим часом відправляла продукти на експорт, розраховуючись за придбану техніку. Про це свідчать документи з Державного архіву Харківської області. Президія Харківського облвиконкому наголошувала в одній із своїх постанов, що заготівельні організації, райвиконкоми, підприємства зобов`язані „вважати роботу по експорту найважливішим завданням поруч з посівною кампанією”.[4,с.227.]
Посилена увага до поставок за рубіж диктувалась як економічними планами, так і мотивами ідеологічними. За кордоном не могли собі навіть уявити щоб зерно, продукти харчування продавала держава (за демпінговими цінами – по 2 коп. за 1 кг), в якій голодною смертю гинули мільйони. Отож експорт був одним із засобів як отримування валюти на індустріалізацію, так і дезінформації світової громадськості, давав вагомі, переконливі докази того, що голоду в СРСР не було. Траплялося, що хліб, безжалісно відібраний у помираючих хліборобів, не діставався нікому: а ні іноземцям, а ні своїм. Він згнивав, дожидаючись відправки на залізничних станціях та в портах, гинув під час перевезень.
Справжні збройні повстання, названі „кукурудзяними бунтами”, в яких брали участь сотні змучених голодом селян, спалахнули на Харківщині та в інших областях України на захист зерна, що губилося під відкритим небом на спиртозаводах України. Наполоханий масштабами селянських повстань, Й.Сталін направив тоді Косіору особисте стурбоване послання. Генсек перепитував: „Похоже на то, что в некоторых пунктах УССР советская власть перестала существовать. Неужели это верно?”.
Становище на Харківщині все більше ускладнювалось. Від голоду почали страждати навіть ті категорії населення, які перебували під особливою опікою держави – сім`ї червоноармійців, іноземці, вчителі. 11 листопада 1932 року за рішенням Політбюро ЦУ КП(б)У в обкоми були відправлені телеграми, якими заборонялося створення продовольчих фондів для постачання вчителів та інших службовців до повного виконання плану хлібозаготівлі.
Коли дійшло до того, що відбирати було абсолютно нічого і стало ясно, що виснажені колгоспники не зможуть виконувати польові роботи, влада в лютому 1933 року відмінила хлібозаготівлі, а на весні колгоспам республіки було надано продовольчу допомогу в розмірі 417,2 тис. тон зерна. Однак це була крапля в морі.
Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині
Вже у 1927 – 1928 рр. у країні почалось згортання НЕПу і перехід до командно-адміністративної системи. У 1928 році почав реалізовуватись перший п’ятирічний план розвитку народного господарства. Згідно з ним в Ізюмі планувався розвиток промисловості будматеріалів та підприємств по переробці сільськогосподарської сировини. Розширене було виробництво на паровозоремонтному заводі, який у 1931 році випускав відремонтованими вже 300 паровозів.
На селі у цей період розпочалась колективізація. Треба зазначити, що на кінець 1920-х років половина селянських господарств Ізюмщини була охоплена кооперативами, тому нагальної економічної необхідності створювати колективні сільгосппідприємства не було. Так, на 1 жовтня 1928 року в Ізюмському округу сільгоспкооперацією було охоплено 52% усіх селянських господарств і 49,4% бідних селян. Засів земель збільшився з 1913 до 1927 р. на 7,5%, кількість хлібних товарних надлишків зросла з 2,5 млн. пудів у 1913 до 5,5 млн. У 1927 поступово вирівнювались майнова нерівність селян. Так, з 1926 по 1927 р. кількість голів робочої худоби (основний показник господарської самостійності у немеханізованому селі) збільшилась у великих господарствах (понад 9 десятин засіва) на 6,6%, середніх (від 3 до 9 десятин) – на 18,1%, малих (до 3 десятин) – на 53,1%, а у найбідніших, батрацьких (беззасівних) – на 100% тобто вдвічі. Кооперативна торгівля майже повністю витісняли не лише приватну (13% - тут і далі дані на 1925/26 рр.), але й державну (12%) і складала 75% по місту. Зростав приріст населення, збільшувалась кількість шкіл, бібліотек, вчителів і учнів. Отже, економічна і соціальна ситуація на кінець 20-х була абсолютно благополучною, з тенденцією до прискореного розвитку та зростання рівня життя. Та історія розпорядилась по іншому.
З кінця 20-х рр. був взятий курс на примусову колективізацію, що розгорнулась на Ізюмщині з 1929 р., коли у регіоні створено було 165 колгоспів, що охопили 4010 селянських господарств з 9,7% землі.[11,с.113] З метою розділити селянство за класовою, майновою ознакою активізована була діяльність комітетів незаможних селян (КНС), на які покладали значну частину роботи по розколу селян за майновою ознакою для полегшення подальшого усуспільнення землі. Сьомий з’їзд КНС Ізюмської округи (20 - 21 лютого 1930 року) у своїй відозві "До усіх наймитів, бідняків, середняків Ізюмщини" писав: "У нашому округу колективний рух набирає вже масової форми, багато сіл і районів вже перейшли до суцільної колективізації, і таким чином суцільна колективізація всього округу - це питання найближчого часу".[12.с.328] Україна була проголошена територією “зразкового проведення колективізації”, і темпи заганяння в колгоспи були тут значно більшими, ніж в інших регіонах СРСР. Проте колективізація на Ізюмщині зустріла значний опір селянства, про що свідчать документи.
Зі звіту Ізюмського окрвиконкому ВУЦВКу про хід хлібозаготівлі після ХV з'їзду ВКП(б) від 9 січня 1929 року:
«В хлебозаготовительную кампанию 1928 г. с начала года (январь-февраль) для получения более реальных результатов применялись такие методы:
а) материальной заинтересованности всей крестьянской массы, путём отпуска товаров, в первую очередь, сдатчикам зерна;
б) обхода по дворам крестьян членов правления и кооперативного актива с призывом сдавать излишки хлеба на ссыпные пункты;
в) расширения системы путёвок;
г) проведения периодических собраний кооперативного актива, членов пайщиков, с/х и потребительской системы коопераций, с вопросами о хлебозаготовках и проч;
д) занесение на чёрную доску злостных держателей хлеба...
Но, когда указанные методы не дали надлежащих результатов в деле выполнения хлебозаготовительного плана по округу (март - май), окрисполкомом были приняты меры “чрезвычайного характера” в отношении злостных держателей излишков зерно-хлеба, которыми в большинстве являлась зажиточно-кулацкая часть крестьянства, путём принуждения их к вывозу на ссыпные пункты имеющихся у них излишков, а также привлечения их к ответственности по ст. 127-й УК УССР.
Одним из методов обнаружения запасов зерно-хлеба являлось искание амбарного вредителя “долгоносика”, которое, правда, не носило массового характера, однако дало положительные результаты, так как хозяйства, у которых были выявлены запасы зерно-хлеба, прину
Как чрезвычайные меры, так и меры экономического нажима были направлены, главным образом, на зажиточную и кулацкую часть населения, но одновременно с этим стоит заметить, что этими мерами была ущемлена значительная часть середняцких и некоторая часть бедняцких хозяйств, что вызвало со стороны последних недовольство на хлебозаготовительнуюкампанию.» [13,с.264-265]
Тобто на території Ізюмщини розгортались ті ж процеси розселянювання, що і по всій Україні. Реакція селян округу була різко негативною. Так, селянин – “куркуль” с. Петровське Захаров М.І. зустрівшись з середняком Трубецьким, казав: “Податок великий. Беруть усе одразу: і хліб, і податок, і самообкладання. Я чув, що з хлібозаготівлею буде погано. У Харкові Петровський збирав усіх комуністів, і вони вирішили забрати весь хліб, і на весняні посіви селянам нічого не залишити, заберуть і хліб, і податок, мабуть, комуністи думають втікати.” Селянин с. Михайлівка Лозовеньківського р-ну Баєв, виступаючи на загальному сході, заявив: “Радвлада нас душить. До яких це буде пір? Не встигли заплатити податок, як вже потрібно платити самообкладання. Щоб позбавитись радвлади, нам треба організовувати зелені банди. Хай я загину, але сини мої помстяться за мене, прийде час, і над моїми ворітьми зійде красне сонечко”. На хуторі Богданівському того ж Лозовеньківського повіту селяни Живогляди казали: “Радвлада жме селян, викачує гроші на виплату царських боргів іноземним державам, а робітників не чіпає”; мешканець с. Петровське Захаров Ф. Л. на загальному сході заявив: “Громадяни, у нас в цьому році недорід, самообкладання ми платити не в змозі, а якщо і доведеться платити, то не більше 15% з розстрочкою до 1 травня”.
В цілому серед селян округу були поширені наступні толки: “Не слухайте комуністів, вони нам багато говорять і більше нічого, забирають усе, душать податками, закрили приватну торгівлю і зосередили все в кооперації, яка не в змозі задовольнити потреб селян, а викачує з нас останній хліб, який везуть в інші держави. А там топлять його в морі. Скоро з нас, селян, здеруть останню шкуру. Організовують комуни і артілі для того, щоб легше було командувати і дурити нашого брата. Пора вже відмовитись від уплати податку або від землі. Треба відділяти синів, відмовитись від оренди бідняцької землі і сіяти лише для себе, хай тоді робітники спробують поїсти хліб, біднота має землю, а податків не платить. До яких пір влада буде давати пільги ледарям?.. Вони не хочуть нічого робити, а ми за них будимо платити.” ”Мужиків давлять податками, тому що в них немає власної організації. Якби оце таке було робітникам, вони одразу ж збунтувались би і влаштували собі краще життя. Україна – золоте дно Європи. За неї скоро будуть воювати Польща, Англія і Франція проти СРСР. Москва обдирає Україну. Понаїжджали сюди кацапи і душать хохлів. Але мужик терпить до пори до часу, а коли збунтується, то одразу життя покращає. Комуністів же пора гнати, вони живуть добре, одіті, озуті, а у селянина нема навіть шкіри, ходе босий і голий”. [14,с.257] Були і окремі випадки збройного опору розселянюванню. Так, в селі Верьовкіно під час „зборів сільської бідноти” вбито було одного з організаторів колгоспу, після чого з села вислані були всі „куркулі”.
Внаслідок такої політики процеси колективізації та "розселянювання" на Ізюмщині йшли досить швидкими темпами. На 1 лютого 1931 року в районі існував 81 колгосп. Було колективізовано 211 016 га, або 45,2% орної землі, 48,6% усіх селянських господарств району. Також у районі було сім радгоспів з загальною площею 7253 гектари, або 13% орної площі району. У 1931 році створена була МТС Ізюмського району, яка частково забезпечила колгоспи району технікою. А на селян чекав штучний голод.
Вже наприкінці 1932 р. на селі відчувались продовольчі труднощі, що через цілеспрямоване викачування продовольства державою переросли взимку 1932/33 у справжній голод. Слово – знов документам. Офіційним. Радянським. Неповним. Що не визнавали голод ніколи, навіть переступаючи через трупи померлих від нього. І від того ще страшніших…
Доповідна записка Ізюмського райкому КП(б)У секретарю Харківського Облпарткому П. Постишеву: „На 27 мая Изюмскому району осталось посеять ещё 8000 га, наряду с окончанием сева переключаемся на прополочную кампанию. Эта кампания потребует, несомненно, больше рабочих рук, чем в посевную кампанию. Из 118 колхозов мы находим большинство нуждающихся, находящихся в крайне тяжёлом положении, которым требуется немедленная помощь.
Мы имеем 11 сельсоветов (М. Комышеваха, Калиново, Радьковка, Подлиман, Гороховатка, П. Боровской, П.-Радьковские, Подвысокое, Левковка, Петрополье, Вернополье), в которых население форменным образом голодает. Причём все эти сельсоветы, за исключением, Левковки, являются самыми отсталыми в районе по посеву.
Свыше 15 тысяч сельского населения голодает, не имея никаких продовольственных ресурсов. Выходы на роботу в колхозах в связи с этим сокращаются, нормы выработки колхозниками не выполняются, и есть массовые случаи, когда колхозников выводят на поле неработоспособными.
Смертность на почве голода приняла в последнее время большие размеры, например, по учёту ЗАГСа в январе месяце умерло 170 чел., в феврале 277 чел., в марте 394 чел., и в апреле 661 чел., причём данные эти неполные, т. к. мы имеем нередкие случаи похорон без регистрации в ЗАГСе. Точных данных о умерших за май мы пока не имеем, но по предварительным данным в мае умерло от голода более 1000 человек, причём большинство умирает мужского пола, взрослое население. Кроме того, за время с 10/IV по 25/V умерло от истощения в районной больнице 45 чел., и подобрано трупов и умирающих на улицах, дорогах и в поле – 284 чел.
При поездках в сёла встречаются трупы умерших по 2-3 чел. Также бывали случаи, когда люди умирали на базаре в городе, чем создавалось нездоровое настроение среди присутствующих жён рабочих и служащих.
На почве голода значительно увеличиваются случаи тифозных заболеваний. Если в апреле больных тифом в районной больнице лежало 3 чел., то сейчас уже количество больных тифом достигло до 58 чел.
Массовое явление в последнее время набрали случаи подбрасывания родителям детей на улицы, на дороги, и в город. Сейчас все детдома в районе переполнены. За последний месяц подобрано и направлено в детдома 657 детей. Беспризорность с каждым днём неимоверно растёт. На почве голода мы имеем в районе два случая людоедства, о чём мы Вас своевременно информировали.
За апрель и май нами было мобилизировано внутри района разных продуктов 106 ½ тонн. Сейчас в районе никаких ресурсов нет – все источники исчерпаны. Просьба учесть все эти обстоятельства и немедленно разрешить вопрос об оказании нашему району продовольственной помощи».
Про це свідчать і спогади очевидців тих подій на Ізюмщині: «Народився я в с. Сулигівка Бражківської сільради. У травні 1933 р. від голоду померли мої батьки Андрій Дмитрович та Улита Петрівна Басенки, двоєріднихбратів, і лишився я сам-однісінький у порожнійхаті, а мені на той час 6 роківбуло… Жив так до глибокоїосені, коли в селі не організували дитячий будинок, або патронаж».[15]
Лише з 1934 р. почалосьпоступовевідродження села. На 1941 р. у районібуло 66 колгоспів, радгоспім. Петровського, Ізюмська та Кам’янська машинно-тракторні станції.[11,с.117.]
Розділ І
V. Голос історії: свідчення очевидців голодомору
Тема голодомору 1932 –1933 років за часів СРСР більше 50 років була забороненою. Тільки з кінця 1980-х правда про голодомор поступово відкривається і стає більш доступною для всіх бажаючих дивитися в очі власній історії.
Науковці вивчають нові архівні фонди, які десятиліттями зберігали страшні таємниці історії голодомору. Архівні документи, фотографії дозволяють перенестися у 30-ті роки і відчути специфіку тієї епохи. Вони проливають світло на причини, механізм і наслідки організації штучного голоду в Україні.
Але поряд з цим існує ще одне унікальне джерело інформації про події того часу, яке допомагає осягнути голодомор у всій його різноманітності. Це – свідчення очевидців. Існує два види свідчень про голод 1932 – 1933 років. Перший вид інформації – від найстаріших людей, які самі пережили голодомор і пам`ятаютьусі його жахи. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію об`ємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікро історії, історії окремих людей, родин, сіл...
Зараз свідкам голодомору або ж особам, які чули про голодомор від своїх родичів, вже по 70 – 80 років. З кожним днем таких свідків, які на той час були маленькими дітьми стає все менше. З кожним днем ми втрачаємо свою живу історію... Найбільш актуальним завданням тепер видається зібрати ці свідчення і зберегти їх для майбутніх поколінь.
Федір Павлович Цимбал, с. Мала Комишуваха, 83 роки.
Коли розпочалася колективізація, місцеві колективісти оголосили: здати в колгосп одного вола. А в кого дві пари – забирати обидві, а господарів записати куркулями, вигнати з хати. А вже була зима...
Наш тато, щоб волів не розпаровувати, наторгував, напозичав грошей і купив вола, аби здати в колгосп. Привів вола пізно ввечері. А вранці прийшла комісія, забрала і цього, і ще двох наших волів. Вимели все до зернини. А в погребі за дверима стояла діжка з квашеними буряками. При відкритих дверях її не було видно. Так завдяки цим бурякам ми, шість душ, і вижили до 1933 року. А весною перейшли на бур
`
яни.
Любов Дмитрівна Руденко, 1927 р.н., с. Куньє.
Дуже важкі були 1932 – 1933 роки. Ми вижили, дякуючи корівці. Рвали буряк, листя з вишень, мама обдавала кип
`
ятком, добавляла якоїсь крупи і пекла матерженики –їх так називали.
Були якісь активісти, ходили по дворах, ширяли залізними прутами землю в хаті, в сараї, шукаючі захованого зерна. Цим активістам давали куркульські пусті хати тих, кого відправляли на Соловки. Забирали все: зерно, квасолю, картоплю, навіть діжечку сира і глечик масла. Забирали й одяг.
Пам
`ятаю (воно у мене
і
зараз перед
очима), як ми – малеча, побігли на кладовище. Туди привезли бричку мертвих чи напівживих чоловіків в одній білизні з лікарні і всіх вкидали у велику глибоку яму. Дехто ворушився, значить були ще живі. А наша сусідка положила на возик свого чоловіка, майже мертвого, і повезла на кладовище. Він був дуже хворий, худий – до завтра він помре, а хто ж яму копатиме... І його вкинули в ту ж велику яму.
Я живу в селі Куньє, прислана після закінчення педінституту в 1951 році. Недалеко від нашого подвір
`
я пагорб землі. Свекруха розказувала, що там жила жінка з маленькою донькою. Вони дуже голодували. І мати, втративши видно розум, зарізала свою донечку і з
`
їла. Але згодом і вона померла. Той пагорб, ті могили, ті немічні люди і зараз перед очима. Дай Боже, щоб нам, нашим дітям і онукам не довелося бачити таке.
Окремою історією є спогади моєї прабабусі Зінченко Олександри Олександрівни, 1924 р.н.
Свою прабабусю я майже не пам
`
ятаю, тому спогади я записую з переказів моєї мами. В часи голодомору вона (прабабуся) жила у селі Куньє. Голод там був страшний. Їсти доводилося все, що хоть трішечки нагадувало їжу. Їли мисики з цибулі (обрізки біля самого корінця), їх люди викидали разом з цибулинням. Ходили по домівках з двома молодшими братами, просили їсти. Іноді щось перепадало. Коли вдавалось десь роздобути мукички, варили ріденький кисіль з борошна і води. Сусідка їхня пекла хліб на колгосп, дати хліба не могла, а з жалю до дітей давала патьоки на формах. Сухі-пресухі, а пахли хлібом.
Навесні 1933 року голод став нестерпним. Час від часу зникали діти. Були такі люди, які крали дітей і їли їх. Від того ставало ще страшніше. А на весні знайома дала картоплі, малесенької, дрібнесенької, розміром як квасоля. Довго думали що з нею робити. Спочатку думали поїсти, а потім вирішили посадити, бо більше саджати було нічого.
Люди виживали як могли, якщо взагалі виживали. Багато померло, бо мисики з цибулі, засушені патьоки і жебрацтво не надто рятували. Ось таке обличчя мав голодомор 1932 – 1933 років для моєї прабабусі.
Безкорса Варвара Іванівна, 1918 р.н., с. Червоний Оскіл.
(Ці спогади записані зі слів мого батька. Йому бабуся часто розповідала про голодомор. А свідок голодомору моя прабабуся.)
Хотіли вбити Україну. Такий страшний був 33 рік. Люди падали на ходу. Мати в 1933 році померла, упала на дорозі і померла. Доводилось бачити, як на дорогах, подвір’ях, полях, де збирали мерзлий буряк, лежали мертві люди, багато тоді померло.
Важко було рятуватись. Ходили ночами зі скирд льон крали, мати молола цей льон і робила пишки. також їли мишей, лопухи, суріпку, кропиву. Нашу сім’ю рятував скотомогильник. Помре кінь у колгоспі з голоду, а батько примітять, як відвезуть, а вночі підуть до ями, одрубають конячі стегна і принесуть додому. Мама днів два-три вимочує у воді, щоб не пахло, а потім варили і їли.
Люди допомагали один одному. Бувало люди, які дуже вже голодували, зранку знаходили на порозі горщик з якоюсь їжею.
Дідко Олександра Дмитрівна, 1910 р.н., с. Куньє.
Жили ми з родиною в селі Куньє. У нашій сім’ї було п’ятеро дітей. Я – найстарша. Наймолодші брат і сестра загинули від голоду, бо були найменші і найслабші. Потім загинула мама а згодом і батько, залишились ми утрьох. Мені толі виповнилось 23 роки. Виживати було вкрай важко. Взимку можливо було знайти мерзлий бурячок чи картоплю, а навесні стало геть пусто. Село ставало схоже на примару. З кожним днем все більшало порожніх хат. На вулицях не було чутно дитячого гомону. Діти або повимирали, або лежать немічні, або батьки не відпускають гуляти, щоб їх не поїли. Ніде у сілі не було чутно як гавкають собаки чи нявкають коти – усіх поїли. А люди стали схожими на тіні.
А почалося все з того, що восени 32 року спочатку позабирали по селу зерно, а потім і овочі, і сушку, і хліб зі столу. Часом забирали і худобу.
Косяченко Марія Якимівна, 1928 р.н., с. Червоний Оскіл.
Хоча мені в 1933 році було тільки п’ять років, багато що вкарбувалось в мою дитячу пам’ять, а дещо пам’ятаю з розповідей моїх старших братів і сестер. Ще взимку 33 року почали голодувати, бо вся пшениця була забрана представниками влади, і не тільки пшениця, а навіть квасоля, горох. Батько, коли почали забирати пшеницю, частину посівного зерна встиг відвезти до старшої доньки, яка вийшла заміж в м. Ізюм і закопати на зберігання. Навесні, коли прийшов час сіяти, мати вже не підводилась, була дуже слабка. Батько обробив землю (у нас був кінь). Коли посіяв пшеницю, помер прямо в полі з голоду. В роті в нього знайшли полин, яким він намагався втамувати голод. Дітям було трохи легше, бо їх підгодовували заможніші сусіди. Мати померла влітку. Діждавшись, коли наросла молода картопля, мати наварила її і наїлась разом з молодшими дітьми. Діти залишились живі, а мати, шлунок якої вже не міг перетравлювати їжу, померла в муках.
З погляду в минуле розумію, що можна було з’їсти і посівну пшеницю, і посівну картоплю, і коня, і тільну корову, яка вже не доїлась і вижити всій сім’ї. Але такі люди, як мої батьки, які наживали це добро тяжкою працею, не могли зважитись на такий крок, а мали надію на краще.
Кучеренко Марія Федорівна, 1924 р. н.
Маленька я була, всього 8 років. З осені одібрали майже все, але дещо вдалося приховати. Почалася весна. Де що було – все скінчилось. Ні запасів не залишилось, ні сил щось добути їстівне.
Почали обробляти поля. Для людей, що працювали в полі, варили якусь баланду, а дітям – і не підходь. Їсти хотілось нестерпно. Так ми з сестрою траву рвали і їли, а іноді повзали з ножичками за огород, колоски різати. Це було заборонено, карали за це суворо, а що робити, повзали, навіть вітру боялися. Колоски ті ще зовсім молоді, не вибивалися, так ми їх сушили, перетирали і пекли з них коржики. Не можна назвати їх смачними, але вибору не було, їли. Потім нестерпно болів живіт.
Вощана Федора Андріївна, 1929 р. н.
Не було тоді такого голоду як кажуть. Не було! Можливо я і помиляюсь і нашій сім’ї пощастило. Звичайно, вишуканих страв не було, але у нас вдома ніхто не помер. Мій батько був головою колгоспу. Нам щодня давали молоко і хліб. Та і не відбирали восени так багато, як розповідають. Я ходила в колгоспний дитячий садок. Голод, можливо, не всіх зачепив. Жили ми в селі Червоний Оскіл, а він від голоду не надто постраждав. Може підводить дитяча пам’ять, а може просто пощастило. Голодомор 1932 – 1933 року ми не відчули повною мірою.
Сухомлин Ольга Сергіївна, 1924 р. н.
Під час голодомору ми жили у місті Ізюмі, на Пісках, а на вул. Михайлівській жила моя тітка. Ми часто ходили до неї і бачили як на вулиці Комсомольській гинуло багато людей. Вони плакали, благали про допомогу. А ми і допомогти не могли, бо самі не жили – виживали.
У нашій родині ніхто не загинув. Боролися за життя як могли. Мама давала мені коробочку і я йшла просити до церкви. Рідко, а щось давали.
Пайок отримували, троє робочих було. Мама багатенька була. Ми швейну машинку, срібні ложечки здавали в комісійну крамницю за висівки. Так і виживали.
Павленко Катерина Степанівна, 1920 р. н., с. Чистоводівка.
Было в нашей семье 5 девочек и 2 хлопцев. Хлеба имели не много, но и тот отец скрыл в хлеве на посев. А тут начали ходить по домам бригады. Дошла и к нам очередь. Бригадники завалились в дом и сказали отцу: «Есть хлеб спрятанный – то признавайся, потому что когда найдём, заберём весь до зерна». Семья большая, мы все плачем, просим. Отец отвечает: «Есть немного ячменя на посев». Когда отец показал, где в хлеве яма и там немного ячменя, а на чердаке немного пшеницы, то они забрали всё и чердак веником замели. Начался голод.
Ходили где в какую рощу, какие-то ягоды искали, а людей-то больше, чем ягод. Ничего не было. Траву и ту все сорвали, что здесь говорить, люди каждый день умирали. А у нас
-
то семья большая и начали расходиться. Старшую сестру забрали родственники на шахту. Маленькую сестрёнку Варю отнесла мама и покинула около детского дома в г. Изюм. Потом и меня отвезли к сестре в Донбасс. Сестра Параска умерла в доме, а Дмитрий 1912 года рождения, ушёл из дома
куда
-то, что и до сих пор не знаю где он. А мать и отец умерли дома от голода».
Розділ
V. Жнива скорботи
Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня...
Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.
Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь якому випадку, мова йде про МІЛЬЙОНИ безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.
Факти допоможуть кожному зробити власні висновки про події початку 30-х років на Україні, що були довго огорнуті мороком мовчання і забуття.
За умов навмисного приховання людських втрат встановити точну кількість жертв голоду – геноциду 1932- 1933 рр. надзвичайно важко, тим більше, що результати Всесоюзного перепису населення, проведеного в 1937 році, були повністю знищені, а їх учасники – репресовані. І все ж, завдяки уважному вивченню побічних матеріалів, вдалося встановити, що Україна під час голодомору 1932-1933 років втратила від 5 до 9 млн. своїх жителів.
Скільки жертв голоду мала Харківська область, досі не встановлено. Відомо лише, що за 3 місяці 1933 року тут померло голодною смертю понад 600 тисяч чоловік.
Харківська область мала служити взірцем колективізації. Їй же дістається і сумна доля стати центром голоду в Україні.
Для ілюстрації сказаного наведемо приклади заповнення паперів РАГСом в 1933 році по Ізюмському району по смертності населення: 1929 р. – 801 чоловік; 1930 р. – 900; 1931 р. – 633; 1932 р. – 610; 1933 р. – 2389; 1934 р. – 533; 1935 р. – 455; 1936 р. – 513 чоловік. По Ізюму: 1929 р. – 276 чоловік; 1930 р. – 389; 1931 р. – 379; 1932 р. – 382; 1933 р. – 704; 1934 р. – 358; 1935 р. – 331; 1936 р. – 357 чоловік.
Думається, не за власною ініціативою РАГСи тут дружно і старанно затушовували наслідки голодомору.
Прагнучи до замовчування масової загибелі людей, голодного мору, уряд СРСР в 1934 році передав відділи запису громадського стану у віддання НКВС, а статистичні дані про природний рух населення повністю засекретив.
У цьому зв`язку слід додати, що в кінці 1932 року перестали виписувати свідоцтва про смерть.
Лікарі як державні службовці за владними вказівками таж старанно приховували дійсні причини смерті заморених голодом людей. Їм також заборонялося надавати медичну допомогу селянам, котрі нелегально перебували в містах, тобто шукала порятунку від голодної смерті.
Якщо зіставити динаміку лише зафіксованих у районі смертей з сумою загальних втрат у роки колективізації, то не дорахуємось щонайменше 95 тисяч чоловік.
В таких селах як Велика Комишуваха після голодомору 1933 р. залишилося менше ніж 600 жителів (а було більше 7 тисяч людей). Таке ж становище було і в Бражківці, і в інших селах району.
Одні селяни, що були не в силах прийняти новий порядок, продавали майно, кидали хати, землю й виїздили в місто, на шахти Донбасу, часто – за межі України. Інші в пошуках їжі та роботи розбрідалися хто куди й нерідко гинули безіменними на залізничних вокзалах і станціях, на вулицях міст.
Навесні та влітку 1932 року почався масовий вихід селян з колгоспів. В умовах, що склалися, колгоспники, аби вижити, змушені були приховувати від обліку справжні розміри врожаю.
Як згадують очевидці, заради шматочка хліба напівзбожевілі від голоду селяни йшли на будь-який злочин – пограбування, вбивство, мародерство.
Ставлення до селян як до людей другого сорту, котрі були підневільними й абсолютно безправними, з 30-х років стало нормою для радянського способу життя. Колективізація продовжувала свої „чорні жнива”.
Висновки
Президент Європарламенту закликає народи пам`ятати про голодомор в Україні 1932 – 1933 років. „Сьогодні ми знаємо, що голод, відомий як голодомор, справді був страшним злочином проти людства,” – наголошує Ханс–Герт Пьоттеринг у поширеній заяві. У ній стверджується, що масове знищення людей було цинічно і жорстоко сплановано сталінським режимом для проведення політики колективізації проти волі сільського населення країни. „Кожен з нас повинен закарбувати голодомор у нашій пам`яті”.
Смерть у вікна зазирала. Такі слова можна ще й зараз почути від стареньких людей, які були свідками тих трагедій, яким важко згадувати пережиті трагічні 1932 – 1933 роки. В цьому році минає 75 років від чорних днів голодомору, організованого і спрямованого проти українського селянства. Дуже мало залишилось свідків тих трагічних подій. Тим важливіше збирати до купи їхні живі свідчення, аби не забулось пережите. Ні, це потрібно не для історії – це потрібно для майбутнього, щоб вже ніколи не допустити повторення трагедій минулого.
Бібліографія
1. Колективізація і голод на Україні 1932 – 1933: Зб. документів і матеріалів. К. 1993.
2. Упокорення голодом: Зб. док. К. 1993.
3. Кульчицький С.В.. Голод – геноцид 1932 – 1933 років в Україні. К. 2006.
4. Столиця відчаю. Голодомор 1932 – 1933 років на Харківщині вустами очевидців. Свідчення, коментарі. Х. 2006.
5. Кульчицький С.В. Голод 1932 – 1933 в Україні як геноцид. Нац. акад. наук України. Ін-т історії України. 2005.-220 с.
6. Голод 1932 – 1933рр. в Україні: причини та наслідки. К.: Наук. думка, 2003. - 887с.
7. Смертю смерть подолали. Голодомор в Україні 1932 – 1933. К.: Україна, 2003, -350с.
8. Солоненко М.Ф. Виконуючи заповіти моїх мордованих голодомором земляків. Х. 1999, 16с.
9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. К.: Либідь, 1993, -397с.
10. Король В. Трагедія голоду 1932 –1933 років: погляд з відстані часу. Історія в школі. 2003 № 11-12.
11. Дяченко М. Т. Ізюм. – Х., 1963.
12. Боротьба трудящих Ізюмини за побудову фунда-менту соціалістичної економіки – Харків, 1955.
13. Падалка С., Панченко П., Теплоухова Н., Турчанко Ф. Хрестоматія з новітньої історії України (1917 – 1945 рр.). – К., 1998.
14. Колективізація та голод на Україні. Збірка документів і матеріалів.-К. – 1992.
15. І. Масенко. Лист до редакції//Обрії Ізюмини. – 2006. – 19 вересня.
16. Обрії Ізюмщини. – 2003. – 22 листопада.
17. Обрії Ізюмщини. – 2006. – 24 листопада.