Курсова робота
"Горчаков О.М. – останній канцлер Російської імперії"
Вступ
Олександр Михайлович Горчаков – князь, російський дипломат і державний діяч, міністр закордонних справ, канцлер. В 1870 році добився відміни обмежень прав Росії на Чорному морі. Ця людина зіграла значну роль в російській зовнішній політиці та в світовій політиці, в цілому.
Канцлерство О.М. Горчакова було важливим етапом в історії Російської імперії. Досліджуючи здобутки російської зовнішньої політики необхідно оцінити вплив та роль Горчакова, мотиви та принципи його діяльності. Проте дослідження діяльності Горчакова в період його канцлерства тільки розпочинається, тому дослідження цієї теми є актуальним.
Об’єктом
курсової роботи є біографія та діяльність канцлера Російської імперії О.М. Горчакова. Предметом
дослідження є принципи, цілі та напрями зовнішньополітичного курсу Горчакова.
Метою
курсової роботи є дослідження канцлерства О.М. Гормакова.
Завданнями
курсової роботи є:
- дослідити біографію О.М. Горчакова, шлях досягнення найвищої ланки в його кар’єрі;
- розкрити основні принципи, цілі, напрямки та завдання зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова;
- охарактеризувати дипломатичну діяльність О.М. Горчакова, а саме, вирішення польського питання, ліквідацію нейтралізації Чорного моря, вирішення «східного питання»;
- визначити основні досягнення дипломатичної діяльності О.М. Гочакова.
Хронологічні рамки
роботи – роки життя О.М. Горчакова 1798–1883 рр.
Методологія
курсової роботи – матеріал курсової роботи викладений за проблемно-хронологічною послідовністю, використані методи аналізу та синтезу історичного матеріалу, методи науковості, системності та інші загальнонаукові методи.
Історіографія теми
. Проблема дослідження дипломатичної діяльності О.М. Горчакова викладена в контексті зовнішньої політики Росії другої половини ХІХ ст. Крім того, існують і біографічні дослідження О.М. Горчакова.
Дипломатичний словник за редакцією А.А. Громико містить стислу біографію О.М. Горчакова. Збірник «100 великих дипломатів» за редакцією І.А. Муссного подає біографію, основні завдання, цілі, принципи, стислу характеристику діяльності та досягнення канцлера О.М. Горчакова.
Найбільшу увагу дипломатичній діяльності Горчакова надає дослідник В.М. Виноградов в статтях «Князь А.М. Горчаков – міністр и віце-канцлер» та «Канцлер А.М. Горчаков: тріумф в Лондоне». Автор статей досліджує стратегічну концепцію канцлера, дипломатичну діяльність Горчакова при вирішенні польського питання, позицію Росії під час австро-прусської та франко-прусської воєн, ліквідацію Горчаковим статей Паризького трактату 1856 р. Особливу увагу автор приділяє вирішенню канцлером східного питання, визнаючи цей напрямок головним у діяльності Горчакова. В.М. Виноградов торкається ролі О.М. Горчакова в російсько-турецькій війні у монографії «Русско-турецкая война 1877–1878 гг. и освобождение Болгарии», а також стосункам Горчакова з Великобританією у монографії «Британский лев на Босфоре». В цих монографіях автор зазначає, що О.М. Горчаков проводив виважену політику, в якій намагався закріпити становище Росії на Балканах та Близькому Сході.
Відомий дослідник міжнародних відносин К.Б. Виноградов у монографії «Мировая политика 60–80-х гг. ХІХ в.: события и люди» розкриває діяльність Горчакова у вирішенні східного питання, наголошуючи на важливості вирішення цього питання для російської дипломатії. Автор надає політичний портрет О.М. Горчакова, визначає основні риси його дипломатичної діяльності.
Детально досліджує ліквідацію нейтралізації Чорного моря Л.Н. Нарочинчька у монографії «Россия и отмена нейтрализации Черного моря 1856–1871 гг.», визначаючи при цьому найбільшу заслугу саме О.М. Горчакову. Визначає вона й роль Горчакова у балканському питанні у монографії «Россия и национально-освободительное движение на Балканах 1875–1878 гг.».
Таким чином, в існуючій історичній літературі діяльність О.М. Горчакова ще не повністю досліджена. Залишаються суперечні питання щодо ролі канцлера у балканському питанні, про стратегічні помилки в діяльності О.М. Горчакова.
Курсова робота має також практичне значення
, адже її матеріал може бути використаний як додатковий при підготовці студентів до практичних занять з історії Росії.
Структура курсової роботи.
Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
1. Біографія О.М. Горчакова
Олександр Михайлович Горчаков народився 4 червня 1798 року у Гапсалі. Його батько, князь Михайло Олексійович, був генерал-майором, мати, Олена Василівна Ферзен, – дочкою полковника. Олександр Михайлович належав до старовинного дворянського роду. ведучому свій початок від Рюриковичей. В сім'ї було п'ять дітей – чотири дочки і син. Характер служби батька вимагав частих переїздів: Горчакови жили в Гапсалі, Ревелі, Петербурзі.
Закінчивши гімназію в Петербурзі, Горчаков у 1811 році поступив до Царськосільського ліцею, де успішно осягав не тільки гуманітарні, але так само точні і природні науки. Вже в роки навчання він вибрав своєю майбутньою професією дипломатію. Його кумиром був дипломат І.А. Каподістрія. «Прямий характер його не здібний до придворних інтриг. Бажав би я служити під його начальством», – говорив Олександр.
Вчився він разом з О.С. Пушкіним. Великий поет присвятив своєму однокласнику вірш, в якому передбачив йому блискуче майбутнє: «Тобі рукою Фортуни примхливої вказаний шлях і щасливий і славний». Горчаков зберіг з Пушкіним дружні відносини на усе життя. Повертаючись до 1825 гола у Росію і проїжджаючи через Псковську губернію, він зустрівся з другом юності, що відбував заслання, хоча цей вчинок був чреватий для нього неприємностями. Адже молодий дипломат матеріально повністю залежав від одержуваного їм жалування, оскільки він відмовився на користь сестер від своєї частки спадку.
У 1817 році Горчаков блискуче закінчив Царськосільській ліцей і в чині титульного радника почав дипломатичну кар'єру. Його першим вчителем і наставником був граф І.А. Каподістрія, статс-секретар Міністерства закордонних справ по східних і грецьких справах. Разом з Каподістрією та іншими дипломатами Горчаков знаходився в свиті царя на конгресах Священного союзу в Троппау, Лайбасі і Вероні. Як аташе він виконував дипломатичні доручення царя. Олександр I був до нього прихильний і «завжди відзначав як одного з кращих вихованців ліцею».
У 1820 році Горчакова направили секретарем посольства до Лондона. В 1822 році він став першим секретарем посольства, а в 1824 році йому надали чин надвірного радника.
Горчаков залишався в Лондоні до 1827 року, потім його перевели на посаду першого секретаря в Римі. Наступного року молодий дипломат став радником посольства в Берліні, а потім, як повірений в справах він знов опиняється в Італії, цього разу у Флоренції і Луцці – столиці Тосканської держави.
У 1833 році за особистим розпорядженням Миколи І. Горчаков був направлений до Відня як радник. Посол Д. Татіщев доручав йому відповідальні завдання. Багато донесень, що йшли до Петербургу, складалися Горчаковим. За дипломатичні успіхи Горчаков був пожалуваний у статські радники.
У 1838 році Горчаков одружувався на Марії Олександрівні Урусової, вдові І.А. Мусина-Пушкіна. Сім'я Урусових була багата і впливова. Горчаков залишив службу у Відні, повернувся в столицю. Рішення Горчакова подати у відставку пояснюється тим, що у нього не склалися відносини з головою МІДа Нессельроде.
Лише в 1841 році Олександр Михайлович отримав нове призначення та відправився надзвичайним посланником і повноважним міністром у Вюртемберг, чий король Вільгельм II знаходився в споріднених відносинах з Миколою I. Задача Горчакова зводилася до підтримки авторитету Росії як покровительки німецьких країн.
Революції 1848–1849 років, що охопили Європу, застали дипломата в Штутгарті. Горчаков не схвалював революційних методів боротьби. Повідомляючи про мітинги і демонстрації і Вюртсмберзі, він радив охороняти Росію від вибуху, подібного західноєвропейському.
У 1850 році Горчаков отримав призначення надзвичайного посланника і повноважного міністра при Німецькому союзі. При цьому він зберіг посаду у Вюртемберзі. Горчаков добивався збереження Німецького союзу як організації, що стримувала зусилля Австрії і Пруссії – двох держав, що змагалися, – виступати в ролі об'єднувача Німеччини.
Незабаром почалася Кримська війна. В цей важкий для Росії час Горчаков проявив себе дипломатом найвищого класу. В червні 1854 року його спрямували послом до Відня. На стороні Туреччини тоді виступили Англія і Франція, а Австрія, не оголошуючи Росії війни, допомагала державам антиросійського блоку. У Відні Горчаков переконався в підступних задумах Австрії, направлених проти Росії. Особливу турботу у нього викликали спроби Австрії привернути на свій бік Пруссію. Він зробив все, щоб Пруссія залишилася нейтральною.
У грудні 1854 року посли всіх воюючих держав і Австрії зібралися на конференцію, Росію на ній представляв Горчаков. На численних засіданнях конференції, що продовжувалися до весни 1855 року, він намагався пом'якшити жорсткі вимоги держав. Російський дипломат вступив в таємні переговори з графом Морні, довіреною особою Наполеона III. Дізнавшися про це, представники Австрії звернулися до Петербургу до Олександра II і добилися від нього ухвалення своїх умов, так званих «п'яти пунктів». Горчаков же вважав, що продовження переговорів з Францією дозволило б Росії укласти мир на більш вигідних для неї умовах.
На Паризькому конгресі, що завершив свою роботу 18 березня 1856 року, Росія підписала договір, що зафіксував її поразку в Кримській війні. Найважчою умовою Паризького миру була стаття про нейтралізацію Чорного моря, за якою Росії заборонялося мати там військовий флот і будувати прибережні оборонні споруди.
Після поразки в Кримській війні 15 квітня 1856 року Міністерство закордонних справ очолив Горчаков. Олександр II,
віддаючи належне його досвіду, таланту, розуму, зупинив свій вибір саме на ньому, не дивлячись на спроби Нессельроде перешкодити цьому призначенню.
Історик С.С. Татіщев з призначенням Горчакова зазначив «крутий поворот в зовнішній політиці Росії». Новий напрям зовнішньої політики був обґрунтований міністром в докладі Олександру II і висловлений в циркулярі від 21 серпня 1856 гола. В ньому підкреслювалося бажання російського уряду присвятити «переважну дбайливість» внутрішнім справам, поширюючи свою діяльність за межі імперії, «лише коли того безумовно зажадає позитивна користь Росії.
«Князь є одним з найвидатніших державних діячів, – писав про Горчакова в щоденнику в 1856 році сардінський повірений в справах в Петербурзі Філіппо Ольдоїні, – це суто російський і ліберальний міністр, зрозуміло, в тій мірі, в якій це можливо в його країні… Чоловік він розумний і приємний, але дуже запальний…».
На початку 1860-х років Горчаков займав визначне положення в уряді і мав великий вплив не тільки на зовнішню політику, але й на внутрішні справи країни, виступаючи за проведення помірних буржуазних реформ. Російському міністру був наданий чин віце-канцлера, а потім державного канцлера.
Горчаков був досвідчений в мистецтві дипломатичної гри. Дотепний і блискучий оратор, він володів французькою і німецькою мовами і, за свідченням О. Бісмарка, любив цим блиснути. «Горчаков, – писав французький політичний діяч Еміль Олів’є, – володів розумом піднесеним, великим, тонким, і його уміння використовувати дипломатичні прийоми не виключало лояльності. Він любив грати з супротивником, бентежити його, захоплювати зненацька, але ніколи не дозволяв собі поводитися з ним грубо або його одурювати. Йому не доводилося вдаватися до реприз і хитрощів, оскільки його задум був завжди ясний і позбавлений загадок. З дуже небагатьма з дипломатів спілкування було таке легке і надійне». Олів’є відносив до головних недоліків Горчакова наступне: «Завжди готовий до конференцій, конгресам, де говорять або пишуть, він був менш готовий до акції швидкої, зухвалої, ризикованої, яка може привести до боротьби. Мужній ризик героїчних дій його лякав і, хоча йому діставало гідності, першим рухом було відхилитися від них, прикрившись поблажливістю, а якщо потрібно і боязкістю».
Горчаков відновив склад міністерства, відсторонивши численних іноземців і замінивши їх російськими людьми. Велике значення надавав Горчаков історичним традиціям своєї країни і досвіду її дипломатії. Зразком дипломата він рахував Петра І. Володіючи безперечним літературним талантом, Горчаков так витончено складав дипломатичні документи, що вони нерідко нагадували художні твори.
Після підписання Берлінського трактату 1878 р. Горчаков все частіше хворів, і поступово керівництво міністерством переходило до інших людей. В 1880 році він виїхав за кордон на лікування, зберігши посаду міністра. Без його участі в Берліні велися російсько-німецькі переговори, що привели до російсько-німецько-австрійського союзу.
Помер Горчаков в Баден-Бадені 27 лютого 1883 року: його поховали в Петербурзі, у фамільному склепі на кладовищі Троїцько-Сергієвої Приморської пустелі.
Отже, Олександр Михайлович Горчаков є однією з найвпливовіших осіб другої половини ХІХ ст. не тільки в російській політиці, а, взагалі, в світовій політиці цього періоду. Він займає одне з перших місць серед дипломатів цього періоду, адже він зробив величезний вплив у зовнішній політиці Російської імперії.
2. Стратегічні завдання зовнішньої політики О.М. Горчакова
Олександр Михайлович Горчаков займає особливе місце в галереї вітчизняних дипломатів. Більше чверті століття він очолював Міністерство закордонних справ Росії.
13 квітня 1856 р. Олександр ІІ підписав рескрипт про призначення Олександра Михайловича Горчакова міністром закордонних справ. Прихід його до керівництва МЗС означав не просто зміну начальства, а зміну віх в політиці. Саме Горчаков, єдиний із займаючих це міністерське крісло, визначав зовнішньополітичний курс країни, а Олександр II його схвалював. Потім траплялися відступи, компроміси, операції. Але у важку «післякримську епоху», в умовах практично повної міжнародної ізоляції країни постулати нової зовнішньополітичної стратегії вироблялися не оглядаючись на те, що хтось відхилиться, а інший образиться – і так всі «союзники» розбіглися.
Циркулярна депеша, розіслана Горчаковим посольствам і місіям 21 серпня 1856 р., містила фразу, що стала знаменитою: «Говорять, що Росія сердиться. Росія не сердиться, Росія зосереджується».
Сам Горчаков в звіті про роботу міністерства за 1856 рік пояснював це так: «Росія в думках зосереджувалася не з почуття зачепленої самолюбності, а з усвідомленням сили і своїх справжніх інтересів. Проте вона не відмовлялася ні від піклування своєї гідності, ні від рангу, що належав ні серед великих держав Європи. Більш того, політика стриманості, яку вирішено було слідувати, зовсім не виключала для російської дипломатії вивчення можливостей і підготовки до укладення нових союзів, не приймаючи ніяких зобов'язань відносно кого-небудь, доки власні національні інтереси їй цього не накажуть».
Горчаков прагнув проводити «національну» політику, не жертвуючи інтересами Росії в ім'я чужих їй політичних цілей, у тому числі цілей Священного союзу. Він першим в своїх депешах став вживати вираз: «государ і Росія». «До мене, – говорив Горчаков, – для Європи не існувало іншого поняття по відношенню до нашої Вітчизни, як тільки «імператор»
Депеша, по суті справи, з'явилася свого роду декларацією принципів: «Імператор бажає жити у цілковитій згоді зі всіма урядами». Священний союз рухнув, «обставини повернули нам повну свободу дій», першорядною задачею було проведення глибоких внутрішніх перетворенні.
У звіті МЗС за 1856 р. мовилося: «Довгий час імператорський кабінет був скутий традиційними спогадами і інтимними зв'язками, які лише для нього одного залишалися священними. Війна повернула Росії свободу дій». Гіркий досвід останніх років не повинен залишитися мертвою буквою. «Подальша прихильність традиційним симпатіям здатна скомпрометувати найнасущніші наші інтереси». Слідував висновок: «Моральні і матеріальні сили Росії, що так часто використалися чужих нам видах, відтепер повинні бути спрямовані виключно на благо і велич народів, їй що довірилися». А для цього необхідна перш за все стабільність на кордонах, «збереження миру в Європі є невід'ємною умовою наших внутрішніх перетворень».
Цілі ставилися масштабно і чітко: добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту і Південної Бесарабії, повернути втрачений вплив на Балканах. Оскільки англо-франко-турецько-сардинське вторгнення до Криму відбулося ради підриву позицій Росії в Європі, локальна на перший погляд програма означала відновлення Росії в правах і прерогативах великої європейської і світової держави.
Боротьба за відміну обмежувальної статі Паризького трактату стала стратегічною метою зовнішньополітичного курсу Горчакова на найближчі півтора десятиріччя.
Велике значення Горчаков надавав східному питанню: «Східне питання, не дивлячись на потоки крові, в які він обійшовся Європі, більш, ніж коли-небудь, далекий від розв’язання». Росія не змириться із згубними для неї статтями Паризького миру, хоча і не може кинути виклик переможцям. Задача кабінету – «підготуватися до сприятливого шансу, коли проблема встане перед Європою у вирішальній стадії».
«Що стосується західних християнських провінцій, ми не думаємо, щоб вони бажали опинитися під скіпетром якої б то не було держави: на нашу думку, вони повинні зробитися автономними державами в тій формі, яка відповідатиме їх вдачам і звичаям, і тоді, як ми вважаємо, держави, що межують з ними, не відмовлять їм в своїх дружніх порадах в ході придбання досвіду нового існування». Ці роздуми відносяться до 1866 р.
Звичайний набір застосовних до міжнародних відносин понять – державний інтерес, турбування про безпеку кордонів, економічна вигода, пристрасть до територіальних приростів – для характеристики проблеми «Росія і Балкани» недостатній, а значить і збитковий. Її невід'ємним компонентом був психологічний чинник. Це – зв'язки з балканцями, спільність православної релігії, етнічна близькість з південними слов'янами. «Що стосується Сходу, – писав Горчаков, – крім безпосередніх і життєвих інтересів, які є у нас в регіоні, існують ще традиції і національні симпатії, які небайдужі для нашої політики». Олександр Михайлович занурився в балканські справи не тільки розумом політика, але і людською душею: «Австрія усвідомила, що між нами відтепер пролягла непрохідна прірва: питання про слов'янські раси. Симпатії нашого серця і віри непереборно ваблять нас до праці заради їх збереження і розвитку. Тут для нас – все майбутнє Східного питання».
Горчаков затвердився в думці про правильність свого помірного курсу як єдино можливого. Перемогла доктрина малих справ, або, за словами її автора, «прогресивного статус-кво», тобто проведення реформ в рамках імперії Османа. Горчакову доводилося здійснювати її, долаючи опір Високої Порти і байдужість держав. Російська дипломатія спрямувала свої зусилля на те, щоб поліпшити долю християн і добитися включення їх в політичне життя. Це «дасть нам природних союзників і гарантію кращої рівноваги», – надихав Горчаков.
Горчаков брав участь також в розв’язанні проблеми російських колоній в Північній Америці: Аляски, Алеутських островів і західного побережжя до 55-го градуса північної широти.
16 грудня 1866 року з участю царя відбулася нарада, на якій були присутні ініціатор продажу Аляски великий князь Костянтин Миколайович, А.М. Горчаков, Н.Х. Рейтерн, Н.К. Краббе, посол Росії в США Є.А. Стакль. Всі вони беззастережно висловилися за продаж російських володінь США. Царський уряд знав про наявність там золотих розсипів, але саме це таїло в собі чималу небезпеку. «Вслід за армією озброєних лопатами золотошукачів могла прийти армія озброєних рушницями солдатів». Не маючи на Далекому Сході ні значної армії, ні сильного флоту, враховуючи важке фінансове становище країни, зберегти колонію було неможливо. Договір про продаж Аляски за 7 мільйонів 200 тисяч доларів був підписаний 18 березня у Вашингтоні і в квітні ратифікований Олександром ІІ і Сенатом США.
У ході переговорів в 1866–1867 роках стало очевидним, що Росія не може розраховувати на підтримку Франції. Горчаков дійшов до висновку, що «серйозна і тісна згода з Пруссією є найкраща комбінація, якщо не єдина».
У серпні 1866 року з Берліна до Петербургу приїхав генерал Е. Мантейфель, довірена особу Вільгельма I. В ході бесіди з ним була досягнута усна домовленість про те, що Пруссія підтримає вимоги Росії про відміну найважчої статі Паризького трактату. Замість Горчаков пообіцяв дотримуватися доброзичливою нейтралітету під час об'єднання Німеччини. В 1868 році послідувала усна угода, що фактично мала силу договору.
Горчаков був прихильником обережних дій. Він вважав, наприклад, що на Сході слід займати «оборонну позицію»: «морально керувати рухом» на Балканах, «попереджати кровопролитні битви і усякий релігійний фанатизм». Горчаков наказував дипломатам не «втягувати Росію в ускладнення, які можуть перешкодити нашій внутрішній роботі».
Проте «оборонна» тактика Горчакова зустрічала протидію у так званої національної партії, яку очолювали військовий міністр Мілютін і посол в Стамбулі Ігнатьєв. Вони закликали до активних дій на Близькому Сході, в Центральній Азії, на Далекому Сході. Горчаков погодився з їх доводами про допустимість військового наступу в Середній Азії. Саме при Горчакові в основному здійснилося приєднання до Росії Середньої Азії.
Свого штабу або мозкового центру в міністерстві в Горчакова не існувало, в цьому була і сила його, і слабкість: наявність концепційного мислення, з одного боку, замкнутість і честолюбство, що переходило в пихатість – з іншою. В свої «товариші» в пору розквіту він вибирав осіб малопомітних, на зразок В.І. Вестмана. Здатним виконавцем його визначили виступав старший радник барон А.Г. Жоміні, умілий складач нот і депеш. Наголошуючи на властивій князю звичці до самомилування, великий прихильник його таланту Ф.І. Тютчев у вузькому крузі іменував його «Нарцисом власної чорнильниці».
У червні 1867 р. виконалося півстоліття служіння Горчакова на дипломатичному терені. Імператор подарував йому вищий чин державного канцлера. У пресі з'явилися утішні відгуки. М.Н. Катков писав в газеті «Московські відомості»: «Приклад князя Горчакова краще всього свідчить, що національна політика нічого спільного не має з так званим квасним патріотизмом… Сила її полягає в жвавому розумі, заповненому почуттям народної честі і користі».
Володіючи стратегічним складом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені. Проведення реформ він іменував «основою основ політики». В свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду смикання в міжнародних справах: «Гарячкове хвилювання, – стверджував він, – не до обличчя здорової нації, рівно як і лукава спритність негідна народу, перед яким відкривається майбутнє». Неабиякою мірою його зусиллями вдалося перекинути систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом 1856 р. «За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не був інший», – відзначав в лекції про Горчакова академік Е.М. Прімаков.
На своєму довгому життєвому шляху Горчаков пізнав славу і шану, образу і гіркоту, хвалу шанувальників, зіткнення з опонентами, нападки заздрісників і наговори наклепників. Найсвітліший князь, останній державний канцлер імперії, кавалер безлічі вітчизняних і іноземних орденів.
Таким, чином, О.М. Горчаков створив власну концепцію та стратегію зовнішньополітичного курсу Російської імперії у другій половині ХІХ ст. Вона характеризується принципами стриманості та обережності. Головними цілями були скасування статей Паризького трактату 1856 р. та Балканське питання.
3. Основні напрями російської дипломатії в період канцлерства О.М. Горчакова
3.1 Польське питання в політиці О.М. Горчакова
Значну роль відіграв Горчаков у вирішенні польського питання, яке могло б послабити позиції Росії на міжнародній арені. Іскрою, що привела до повстання, став примусовий набір рекрутів в армію. 10 січня 1863 р. Центральний національний комітет призвав до повстання. Його маніфест був звернений до народів «Польщі, Литви і Русі», тобто із самого початку мислилося відновлення Речі Посполитої у межах 1772 р. з входженням в неї українських і білоруських земель. Другим вразливим місцем руху з'явилася надто помірна аграрна програма, що не позбавляла селян від малоземелля. Ударною силою повстання виступало шляхетство і досить широкі маси міського населення.
На плечі Горчакова лягла тяжка і невдячна задача – перешкодити переростанню неминучого «дипломатичного походу проти Росії», за словами Татіщева, в щось більш неприємне – розрив відносин з заступниками Польщі, морську блокаду, а то і війну.
Наполеон III усвідомлював, що для успіху будь-якої його комбінації потрібен, як мінімум, доброзичливий нейтралітет самодержавства. Вже в 1861 р. до Парижа спрямувалися ходаки з Варшави. І тоді ж Наполеон в приватній бесіді, але так, щоб почули все, відзначив: «Ці поляки непоправні і божевільні палії, їх мрії не повинні давати приводу для порушення спокою Європи. Я дорожу добрим відношенням з Росією».
Іншою була реакція в Берліні, де побоювалися поширення хвилювань на «своїх» поляків. Недавно призначений міністром-президентом Отто фон Бісмарк ясно і чітко сформулював прусську точку зору: «Незалежність Польщі рівнозначна могутній французькій армії на Віслі… Ми не могли б захищати Рейн, якби за плечима у себе мали Польщу».
Вільгельм вирішив спрямувати до Варшави до великого князя Костянтина Миколайовича посланця, щоб розвідати істинний стан речей. Бісмарк змінив маршрут і перетворив інформаційну місію на політичну. Королівський ад'ютант Г. Альвенслебен поїхав до Петербургу із завданням привезти папір про співпрацю двох дворів в придушенні повстання.
Прямо з петербурзького вокзалу Альвенслебен приїхав до Зимового палацу на бесіду віч-на-віч з царем. Не випадково, мабуть, Горчаков на аудієнції був відсутній, йому залишалося лише оформити досягнуту домовленість, яку він вважав непотрібною і шкідливою, тому що конвенція переводила повстання з внутрішньої справи Росії в розряд міжнародних і, отже, створю
Горчаков зустрів Альвенслебена ввічливо-холодно, але зірвати підписання конвенції 27 січня 1863 р. не міг і не смів. Він спробував вихолостити найшкідливіший її пункт – про можливість переходу кордону російськими і прусськими військами для переслідування повстанців за рішенням місцевих властей – вже більш явного втручання в російські справи і представити було важко.
Слух про можливість прусського вторгнення до Польщі сполохнув сент-джемський і тюільрійський кабінети. Глава Форин-офісу лорд Джон Рассел наставляв французів: «Не можна довше мовчати, не можна допустити, щоб Росія ще раз розтерзала Польщу». Лондон перейшов до прямої дії. 2 березня Д. Рассел звернувся до Петербургу з грізною нотою, вимагаючи проведення в Польщі амністії і повернення їй прав, що дарували Олександром I ніби у виконання рішень Віденського конгресу.
У квітні Великобританія, Франція і Австрія виступили в Петербурзі з нотою, вимагаючи припинити репресії і повернути полякам світ «на міцних підставах». Демарш отримав моральну підтримку Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, Данія і навіть Високої Порти. Дипломатична інтервенція поставила самодержавство в надто важке положення – змиритися, з'явитися на суд «Європи» з повинною головою значило розлучитися з рангом великої держави, звести нанівець всі зусилля Горчакова зовні і розгубити авторитет усередині країни. Відкинути демарш, тоді що ж – війна?
Горчаков в загрозу війни не вірив. На Паску він умовив імператора видати маніфест про амністію; на цю останню акцію «партії миру» в російських вищих сферах повстанці не відреагували, і цар визнав свої «милості» вичерпаними. До Литви був призначений жорстокий каратель М.Н. Муравйов, до Польщі на зміну «м'якому» Костянтину Миколайовичу прибув Ф.Ф. Берг. Горчакову довелося займатися неприємною справою дипломатичного прикриття розправ. Повстання він приписав «постійним підстриганням космополітичній революції» і виражав згоду на «дружній обмін думками» щодо заспокоєння Польщі. Віце-канцлер звів справу до нескінченної паперової тяганини.
8 травня Рассел в палаті лордів відмежувався від призвідників війни. до яких його, як виявилося, помилково зараховували: «Що за Польщу ви бажаєте відновити? Чи повинні ми включати в неї Познань і Галіцию? Якщо тато викличемо опір Пруссії і Австрії, і що ж тоді – європейська війна?». Ніщо не може бути більш чуже намірам уряду її величності, воно «обмежиться уявленнями, яких вимагає від нього гідність Англії», – заявив глава Форин-офісу.
15 червня три посли вручили Горчакову ноти ідентичного змісту з вимогою повної амністії і широкої автономії для Польського королівства, встановлення в ньому національного правління.
26 червня нарада під головуванням Олександра II схвалило текст складеної Горчаковим у відповідь ноти з відмовою задовольнити пред'явлені вимоги: бунтівники роблять замах на українські і білоруські землі, мовилося в ній, і вони повинні скласти зброю.
Три посли вручили Горчакову ноти незрозумілого змісту, залишивши самодержавство наодинці з «важливими наслідками, які може спричинити за собою продовження безладдя». Горчаков не затремтів і в короткій і сухій відповіді порадив високим державам займатися своїми справами, надавши польські справи царю. Рух він уподібнював айсбергу, підводна частина якого приховувала експансіоністські наміри його лідерів: «Бунтівники не вимагають ні амністії, ні автономії, ні більш менш широкого представництва. Навіть безумовна незалежність Царства Польського була б для них не більш як ступенем для досягнення подальшої мети… їх устремлінь. Мета їх – володарювання над провінціями, в яких величезна більшість населення російська… словом, поширення кордонів Польщі до двох морів».
Повстання було жорстоке і несподівано швидко пригнічено Муравйовим-вішателем і Бергом. До Сибіру потягнулися ешелони з тисячами засланців.
Горчаков високо професіонально зіграв свою роль в дипломатичному оформленні придушення повстання. Але його особисті позиції похитнули: французький союз був розбитий, орієнтуватися, із його точки зору, стало не на кого. Стороною, що програла, став Наполеон III, закінчилося десятиріччя його першості серед монархів Європи, а належала сутичка з нарощуючою м'язи Пруссією. Із запізненням французи зрозуміли, що підступний альбіон їх переграв; за словами Н. Монтебелло, французького посла в Петербурзі, єдиною метою Лондона було посварити нас з Росією» і «цей великий результат досягнутий». У виграші опинився Берлін: чисто моральна підтримка самодержавства викликала в Олександра II відчуття вдячності і подяки, і Бісмарк збирався надалі пред'явити рахунок за надану послугу.
Отже, О.М. Горчаков зробив величезну роль у дипломатичному вирішенні польського питання. Воно було вирішено як всередині держави, так і ззовні. Вмілі дії Горчакова показали, що Російська імперія після Кримської війни не стала слабкою державою як у зовнішньополітичному становищі, так і внутрішній політиці.
3.2 Роль О.М. Горчакова у скасуванні нейтралізації Чорного моря
Війна, яка почалася 17 червня 1866 р., традиційно іменована австро-прусською, насправді була загальногерманською: на стороні Берліна виступили 17 дрібних держав плюс Італія, Відень підтримали 12 членів Німецького союзу, серед них Баварія, Вюртемберг, Баден, Саксонія, Гессен-Дармштадт, Ганновер. Вже 3 липня австрійці програли вирішальне битву при Садовій в Чехії.
Петербург відразу після початку війни проголосив нейтралітет 23 серпня 1866 г.: Австрію була видворено з Німеччини і передала всі права на Шлезвіг-Гольштейн Пруссії. Остання, вже без санкції Відня, приєднала Ганновер, Гессен-Кассель, Нассау і місто Франкфурт-на-Майне. А Горчаков мучився над питанням, – як би надалі не допустити в Європі «територіальних змін, зміни рівноваги сил або впливу, які завдали б великого збитку нашим інтересам або нашому політичному впливу».
Від післякримської обстановки не залишилося і сліду: «Австрія ослаблена, Пруссія розширилася, Франція ізольована, Англія замкнулася в своїх егоїстичних інтересах».
Горчаков вже роздумував: «Всі сили кинуті на захід… Цю обстановку треба використовувати для наших життєвих інтересів на сході… В територіальних потрясіннях теперішнього часу я не втрачаю надії зняти клеймо договору 1856 року»..
Війна 1870–1871 рр. традиційно іменується франко-пруською. Насправді проти армії Наполеона билася вся Німеччина, беручи одну перемогу за іншою. 2 вересня здалася фортеця Седан із стотисячним військом і самим імператором на додаток, через день повстання в Парижі змело бонапартистський режим. Під акомпанемент дружніх виявлень Пруссія нав'язала Франції принизливий мир. Ніхто не зажадав представлення його умов на обговорення конгресу.
Зазнав поразку тріумфатор Кримської війни. Ідея відмови від принизливих умов 1856 р. витала в повітрі, Горчаков в нагадуваннях не мав потреби. 15 жовтня 1870 р. в Царському Селі відбулося засідання Ради міністрів. Відкрив його Олександр II. що поставив питання про відміну горезвісних пунктів.
І вже 19 жовтня Горчаков виступив із знаменитою циркулярною депешею. Від імені імператора в ній заявлялося, що Росія не вважає себе більше зв'язаної статтями горезвісного договору, що забороняють їй містити на Чорному морі флот, оскільки вони обмежували її верховні права. Ті ж права поверталися, султану. Разом з тим мовилося, що Росія не має наміру піднімати східне питання і висувати територіальні вимоги. Горчаков виражав готовність зібратися на конференцію, щоб підтвердити інші умови Паризького миру або замінити його «справедливою домовленістю», щоб забезпечити спокій Сходу. Державам траплялася нагода зібратися, поговорити і вийти «з честю» з положення. Але відміні рішення імператора не підлягало.
Свій циркуляр Горчаков забезпечив повчаннями, кожному послу окремо – що говорити при врученні ноти Форин-офісу канцлер завірив, що охоплюємо прагненням продовжити існування імперії Османа, для чого абсолютно необхідна відміна неприйнятних для Росії статі, що заважає її гармонійним відносинам з Туреччиною. У Відні послу Е.П. Новікову було слід нагадати канцлеру Бейсту, що той сам раніше визнавав неприйнятність для Росії горезвісних умов, і натякнути, що залежно від реакції відомства на Балльхауз-пляц надалі будуть будується відносини між двома країнами. Посланник у Флоренції заявив італійцям, що їх двір, сповнений свідомості власної гідності, повинен підходити з тією ж міркою до дій Росії, направлених на відновлення її прав. Повірений в справах в Константинополі зачитав реіс-эффенді декларацію, в якій мовилося: «Аномальне положення, створене між Росією і Туреччиною договором, не тільки складає камінь спотикання між ними, але є також постійним збудженням для тих, хто свої розрахунки або інтереси засновує на розриві обох держав. Рішення, прийняте нашим найяснішим государем, направлено до того, щоб мирним способом усунути цей постійний спосіб до розбрату». Найрізкіші формулювання Горчаков вжив в обігу до французького уряду, що поселив в Турі. Причину бід Франції він звів до Кримської війни і злощасного договору, що поклав початок потрясінням, що прийняли катастрофічний характер. Французам тому належить сприяти викорінюванню зла, породженого Паризькою системою.
На адресатів красномовство канцлера враження не призвело, реакція на демарш послідувала різко негативна. Британський посол довго і нудно тлумачив Горчакову щодо непорушності трактатів. Віденське відомство заявило, що зроблена акція компрометує саму ідею міжнародних договорів. У відповідь на нагадування про його колишній демарш Бейст сказав: «Ми пропонували розкрити перед вами двері, а ви ломитеся у вікно, що зовсім не те ж саме». Італійці повчально помітили, що звільнити Росію від зобов'язання можуть лише п'ять держав по взаємній згоді.
Король Вільгельм визнав російську ініціативу украй неприємною, бо війну було слід завершити без «європейських ускладнень», і навіть подумував заявити протест. Навпаки, Горчаков з повною підставою вважав, що «поки йде війна, ми з більшою упевненістю могли розраховувати на доброзичливість Пруссії». Бісмарк був зв'язаний даними раніше і повтореними в 1870 р. зобов'язаннями і розумів, що «стомільйонному народу не можна надовго заборонити здійснювати природні права суверенітету над побережжям», що належить йому, і піддавати його «нестерпним приниженням». Тому «доброзичливість мимоволі» була проявлена. Коли в німецький табір під обложеним Парижем приїхав британський дипломат Одо Рассел для «категоричних поясненні», Бісмарк приголомшив його заявою, що росіяни, на його думку, діють дуже м'яко, їм було б слід розірвати Паризький договір, а потім, у вигляді поблажливості, згодитися з відновленням деяких його умов. Продовжуючи натиск, він рекомендував провести конференцію в Петербурзі. У Форин-офісі зраділи, коли Горчаков, не бажаючи загострювати обстановку, запропонував скликати її в Лондоні.
Британська дипломатія розуміла, що шансів на те, щоб примусити росіян відступити – ніяких, заганяти ситуацію в довгий ящик – безглуздо; значить треба маневрувати. Пікантність положення полягала в тому, що всю операцію по відміні заборони на вміст флоту в Чорному морі було слід провести без посилання на той, що став вже знаменитим циркуляр, який визнала одна Прусія.
17 січня 1871 р. делегати зібралися в Лондоні. Порожніло лише крісло представника Франції, його про усяк випадок затримали на пруських аванпостах і пропустили лише для того, щоб поставити підпис під готовим рішенням. Остаточний акт відмінив статті Паризького трактату, що забороняли Росії і Туреччині містити військовий флот на Чорному морі, зберігав принцип закриття Босфору і Дарданелл для проходів кораблів з наданням султану права «відкривати вказані протоки для військових судів дружніх і союзних держав» у разі виникнення загрози безпеки імперії.
Країна торжествувала, Горчакова вінчали лаврами тріумфатора. Олександр II подарував йому титул найсвітлішого князя. Друк віддавав належне його зовнішньополітичному курсу: встановлений кінець беззахисності південних рубежів, здійснилося бажання всієї громадськості.
Отже, головна мета зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова була досягнута: статті Паризького трактату 1856 р. відносно нейтралізації Чорного моря були скасовані. Це найсуттєвіша перемога дипломатії Горчакова. Після цього Російська імперія знов встала у один ряд з європейськими країнами та активно впливала на європейську політику.
3.3 Вирішення «східного питання» у ІІ половині 70-х рр. ХІХ ст.
У 1875 р. прозвучали перші гуркоти великої балканської бурі, що розтягнулася на три роки. Повстали жителі Боснії і Герцеговини. В квітні 1876 р. спалахнуло широке повстання в Болгарії, центром якого стали її південні райони.
Горчаков, не схильний до зваблювань і поривів почуттів, не розділяв оптимізму співвітчизників, і його песимістичні передчуття виправдалися. Здолати регулярну армію Османа повстанці Боснії, Герцеговини і Болгарії, нещодавно створені, не пройшли належної виучки, без досвідченого командного і штабного складу озброєні сили Сербії і Чорногорії не змогли. Сербська армія зазнала поразку, і турецьке настання на Белград зупинив вручений Ігнатьєвим 18 жовтня 1876 р. Високої Порту ультиматум. Під загрозою розриву відносин з Росією турки пішли на перемир'я, потім Сербія вийшла з боротьби.
Синдром Кримської війни був достатній і над Олександром ІІ, і над Горчаковим. Вони боялися її повторення і вважали своїм обов'язком це запобігти або, в крайньому випадку, локалізувати конфлікт до протиборства з імперією Османа. До великої війни Росія все ще не була готова, реформа озброєних сил далеко не завершена, лише в 1874 р.
Мережа залізниць залишалася рідкісною, до румунського кордону вела одна лише гілка, одноколійна і з малою пропускною спроможністю. З фінансової ями «після Криму» Росія вибиралася 15 років. У разі нового катаклізму глава казначейства Рейтерн передрікав повний дефолт.
Олександр Михайлович усвідомлював, що лідери балканської буржуазії після звільнення обернуть свої погляди не до самодержавства, а у бік Заходу з його спокусливим ринком, передовим ладом, конституційними порядками і цивільними свободами, і позиції офіційної Росії в регіоні не окріпнуть, а ослабнуть.
Горчаков не був би самим собою, якби не вичерпав до кінця можливості мирного врегулювання кризи. Його відомство без втоми виробляло проекти реформ, які проціджувалися крізь австрійське сито і поступали на розправу до Лондона, де від них мало що залишалося. Не те, щоб проінформований сент-джемський кабінет був проти перетворень у принципі. Але імперія Османа розглядалася як вартовий Чорноморських проток і оплот проти самодержавства. Тому міністри її величності виступали проти всякого тиску на Високу Порту і вимагали обмежитися домовленостями.
У листопаді-грудні 1876 р. промайнув останній промінь надії на благополучний результат тривалої переговорної одіссеї: в Константинополі зібралися під головуванням Ігнатьєва представники держав та домовилися про програму реформ, що була, в очах Горчакова, допустимим мінімумом: передбачалося об'єднання Боснії і Герцеговини; Болгарія розділялася на Східну і Західну із столицями в Тирново і Софії. Їм гарантувалася місцева адміністрація, свобода віросповідання, рівність прав християн і мусульман. В становищі південних слов'ян намічалось реальне зрушення.
23 грудня 1876 р., тільки конференція відкрилася офіційно прозвучав гарматний салют, і Савфет-паша сповістив, що його величність султан тільки що облагодіяв підданих конституцією, в якій надав їм незалежно від віри широкі права і, отже, ні в якому особливому піклуванні болгари, боснійці і герцеговинці не мають потреби. Ніхто ні в Туреччині, ні за її межами не вірив в здійснення обіцяних заходів.
Весною 1877 р. стала очевидною безплідність подальшої тяганини. Утримувати нескінченно півмільйонну армію, зосереджену в Бессарабії, приготовану для кидка на Балкани, Росія не могла. 12 квітня Олександр II підписав маніфест про війну.
Канцлер Горчаков, побоюючись стороннього в неї втручання і будучи зв'язаний конвенцією з Австро-Угорщиною, прагнув локалізувати її масштаби. Він сподівався, що не буде потрібно перетинати Балканський хребет. Умови миру малювалися йому так: Болгарія – до гряди гір – автономне князівство, турецькі фортеці повинні бути зірвані, війська – евакуйовані, урядовці – видалені. Південна Болгарія, Боснія і Герцеговина отримує установи, визнані державами відповідаючими їх потребам. Сербія, Чорногорія і Румунія отримують територіальні прирости, останньої, можливо, вдасться надати незалежність. Росія повертає собі Південну Бессарабію і придбає порт Батум на Чорному морі. Вона не стане опиратися «винагороді Австро-Угорщини Боснією і Герцеговіной''. Умови він повідомив до Берліна, Відня і Лондона.
Генерали дотримувалися абсолютно іншої концепції. Автор стратегічного плану війни Н.Н. Обручев вважав, що без заняття Константинополя почесного миру не добитися. Головнокомандуючий, великий князь Микола Миколайович, вважав, що «дипломатія взагалі втручається в справи, що не стосуються до неї».
На нараді у імператора 30 травня Горчакова по суті справи усунули від керма зовнішньої політики. Він продовжував розробляти варіанти мирного врегулювання і клопотати в Лондоні і Відні про пом'якшення обстановки. На перший план висувалася трійка у складі Д.А.Мілютіна, Н.П. Ігнатьєва і завідувача дипканцелярії при головнокомандуючому А.І. Нелідова. На долю Горчакова випала важка і невдячна задача – запобігти війни з Великобританією і Австро-Угорщиною, бо граф Андраші поводився так, ніби Будапештської конвенції не існувало, і перебував в постійному контакті з лондонським кабінетом на предмет протидії Росії.
Уайт-холлу Горчаков дав цілком конкретні обіцянки, навіть зобов'язання. В депеші від 18 травня про Константинополь мовилося, що «захоплення цієї столиці не входить в плани» Росії, а питання про Чорноморські протоки «для збереження миру і загального спокою» повинен бути «врегульовано із загальної згоди на справедливих і дієво гарантованих початках».
19 січня 1878 р. наступило перемир'я. Форін-офіс і відомство на Балльхауз-пляц зустріли звістку про нього бурхливими протестами, готовність Горчакова обговорити питання, що мають загальноєвропейське значення, відкидалася як недостатня. 13 лютого ескадра її величності, у волаючій суперечності з нормами міжнародного права, пройшла Дарданелли і кораблі кинули якір в Мармуровому морі. Форін-офіс пояснив пересування флоту необхідністю захищати життя і майно підданих корони.
На нараді біля Олександра II було вирішено дати гідну відповідь і ввести до Стамбулу війська з тією ж метою захисту, правда, підданих всіх держав, і залишатися там, поки британські броненосці не покинуть Дарданелли. «Історія учить нас, що слабкість континенту підстібає нахабство Англії», – роз'яснював Горчаков в телеграмі Шувалову.
19 лютого 1878 р. Ігнатьєв підписав в Сан-Стефано прелімінарний мирний договір. Він передбачав корінні зміни в становищі балканських народів і рішуче змінював співвідношення сил на півострові. Туреччина визнавала державну незалежність Румунії, Сербії і Чорногорії, що з'явилося віхою історичного значення в розвитку цих країн. Передбачалося їх значне територіальне розширення. Болгарія відроджувалася як «самоврядне, платить дань князівство з християнським урядом» в широких межах, від Чорного до Егейського морів; залежність її від Порти обмежувалася виплатою дані. Росія повертали собі Південну Бессарабію, до неї відходили на Кавказі Батум, Карі і Ардаган.
1 червня в Берліні відкрився конгрес, що продовжувався рівно місяць. Горчакову, що очолив делегацію, «довелося догравати партію в наперед програшній позиції», за словами самого князя, він зіткнувся «із злою волею майже всієї Європи». Спогади сучасників зберегли безліч тверджень про його дряхлість і неміч. Розібратися, що в них істина, а що вигадка і плітки, скрутно. В роботі конгресу він брав участь мало, постійно нездужав, по неуважності допускав помилки; так, він вручив британському прем'єру Б. Дізраелі карту генерального штабу з позначенням можливих територіальних поступок при розмежуванні в Закавказзі. Основна тяжкість праць випалу на долю другого уповноваженого, Шувалова. Все вирішувалось на зустрічах у складі уповноважених Росії, Англії і Австро-Угорщині. «Чесний маклер», Бісмарк, звів свою роль до того, що ставив питання на обговорення і віддалявся, залишаючи Шувалова на розправу лорда Солсбері і графа Андраші.
1 липня уповноважені підписали акт конгресу. Берлінський трактат проголосив незалежність трьох князівств. Румунського, Сербського і Чорногорського, і затвердив їх територіальне розширення. Болгарія, навпаки, була значно урізана в своїх межах і не одержала виходу до Егейському морю. Єдину країну розділили по лінії Балканського хребта. Лише північна її частина, до якої приєднали район Софії в Забалканьє, перетворилася на автономне князівство з широкими правами, південна, під назвою Східна Румелія, користувалося лише місцевим самоврядуванням на чолі з губернатором-християнином. Боснію і Герцеговину передали під австрійську окупацію. Південна Бессарабія поверталася Росії. Оскільки вона входила до складу Румунії, останню винагородили більш населеною і економічно перспективною Північною Добруджею. Бухарестський уряд, підтриманий громадськістю, хотів зберегти і Бессарабію, і отримати Добруджу, і у нього виник гострий конфлікт з російською владою. На Кавказі до Росії відійшли Каре, Ардаган і порт Батум.
Дізнавшись результатів врегулювання, в Росії занурилися в траур, не офіційний, а душевний. Горчаков важко переживав невдачу: «Берлінський конгрес є найчорнішою сторінкою в моїй службовій кар'єрі», – із сумом писав він царю.
Кар'єрі Горчакова прийшов кінець. Його, правда, не видалили у відставку, він перебував міністром до 1882 г.; але тільки перебував, а обов'язки виконував Н.К. Гірс. Завершився важливий етап російської історії.
Отже, «східне питання» було найголовнішим питанням зовнішнього курсу О.М. Горчакова. він намагався зробити усе можливе для забезпечення контролю над Балканами, але антиросійська коаліція європейських країн в цьому питанні завадила Горчакову і звела нанівець усі здобутки російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Це призвело до поразки зовнішньополітичного курсу Горчакова та поставило крапку на його кар’єрі.
Таким чином, зовнішня політика в період канцлерства О.М. Горчакова мала як позитивні так і негативні наслідки. Горчаков вирішив польське питання, скасував статті Паризького трактату 1856 р., намагався вирішити «східне питання», незважаючи на протидію західних держав. Його канцлерство принесло найбільше користі ніж діяльність його попередників чи наступників.
Висновки
О.М. Горчаков – це одна з найпомітніших та визначних осіб історії Росії другої половини ХІХ ст. почавши дипломатичну кар’єру у 1817 р. він вже у 1856 р. займав найвищу посаду у зовнішній політиці та керував зовнішньою політикою до 1878 р. Це видатний політик та дипломат, який зумів вивести Російську імперію з тяжких наслідків Кримської війни та зробити з неї впливову державу в світовій політиці.
Дуже цікавою є геостратегічна концепція Горчакова, яка будувалася на принципах стриманості, обережності, намагання вирішувати конфлікти мирним шляхом, наслідки якої були позитивними для Російської імперії. Отже, тактика вирішення конфліктів за допомогою конфліктів була несприйнятна для Горчакова.
Головними цілями зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова були: добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту і Південної Бессарабії, повернути втрачений вплив на Балканах. Володіючи стратегічним складом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені.
В часи Горчакова Росія виступає гарантом миру в Європі, займає нейтралітет у австро-прусській та франко-прусській війнах, сприяє погашенню локальних конфліктів в Європі, виступає на захист слов’янських народів.
О.М. Горчаков зумів подолати натиск західних держав під час польського повстання, показавши в цьому свій талант врегулювання не тільки зовнішніх, але й внутрішніх проблем держави.
Тріумфом політики Горчакова є ліквідація нейтралізації Чорного моря, яка була встановлена Паризьким трактатом 1856 р. Знайшовши благоприємний момент та використовуючи слабкість країн-переможниць у Кримській війні О.М. Горчаков вирішує найголовнішу проблему російської зовнішньої політики, отримуючи при цьому усі лаври переможника.
Однак вирішити повністю «східне питання» О.М. Горчакову не вдалось. Отримавши перемогу над Туреччиною у війні 1877–1878 рр., Росія зазнала поразки у дипломатичній боротьбі. Берлінський трактат 1878 р. позбавляв Росію всіх здобутків у війні і був поразкою дипломатичного курсу О.М. Горчакова. Але виною тому була не дипломатична діяльність Горчакова, а антиросійська коаліція західних держав у цьому питанні.
Отже, в свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду суперечностей в міжнародних справах. Неабиякою мірою його зусиллями вдалося змінити в найкращу для Росії сторону систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом 1856 р.
За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не був інший.
Список використаної літератури
1. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877–1878 гг. и освобождение Болгарии. – М.: Мысль, 1978. – 285 с.
2. Виноградов В.Н. Британский лев на Босфоре. – М.: Наука, 1991. – 460 с.
3. Виноградов В.Н. Князь А.М. Горчаков – министр и вице-канцлер. Новая и новейшая история. – 2003. – №2. – С. 172–191.
4. Виноградов В.Н. Канцлер А.М. Горчаков: триумф в Лондоне и черные дни в Берлине. Новая и новейшая история. – 2003. – №3. – С. 123–153.
5. Виноградов К.Б. Мировая политика 60–80-х гг. ХІХ в.: события и люди. – Л.: ЛГУ, 1991. – 165 с.
6. Восточный вопрос во внешней политике России: кон. XVIII – нач. XX вв. Под ред. А.А. Громыко. – М.: Наука, 1984. – 422 с.
7. Игнатьев А.В. Последний царь и внешняя политика. Вопросы истории. – 2001. – №6. – С. 3–25.
8. История дипломатии. – В 2 тт. – Т.2: Дипломатия в новое время. Под ред. Проф. А.Ф. Дворниченко и проф. В.И. Измазина. – М.: Гардарики, 2003. – 530 с.
9. История России ХІХ – начала ХХ вв. с. История. – 1995. – №34. – С. 1–5.
10.Нарочинская Л.Н. Россия и национально-освободительное движение на Балканах 1875–1878 гг. – М.: Наука, 1979. – 143 с.
11.Нарочинская Л.Н. Россия и отмена нейтрализации Черного моря 1856–1871 гг. – М.: Наука, 1989. – 224 с.