ПЛАН
1. Причини проведення земської та міської реформи
2. Основні положення земської 1864р. та міської 1870р. реформ
3. Особливості реалізації реформ в Україні
4. Значення реформ
1. Причини проведення земської та міської реформи
У середині ХІХ ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала провадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.
Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відсталість, воєнну нездатність російської імперії: рушниці солдатів царської армії стріляли на відстань вдвічі меншу, ніж у англійців і французів, система постачання та комунікацій була громіздкою і неефективною, бездарне, за рідкими винятками, командування виявилось нездатним керувати воєнними діями.
Війна, основні події якої відбувались в Криму, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.
Кримська війна виявила економічну і політичну відсталість Росії. Під час війни помітний був занепад торгівлі і промисловості. Рекрутські набори, надзвичайні податки і повинності істотно підірвали селянські господарства.
Криза влади у цей час яскраво виявилася в опозиційній критиці політики уряду в дворянських салонах, гострих сутичках між різними групами поміщиків з питань міри і форм поступок. Дрібнопомісне дворянство і великі земельні магнати заперечували проти скасування кріпосного права. Представники ліберальної буржуазії і зв’язаних з ринком поміщиків відстоювали необхідність звільнення селян з наділом і винагородою поміщикам за землю.
Тим часом поміщики посилили експлуатацію селян. Вони зменшували селянам орні землі, відбирали селянські садиби, збільшували панщину і оброк. Збільшились податки і різні повинності міського населення. Робочий день в Росії не був обмежений і встановлювався самими підприємцями.
Зростала кількість селянських повстань. Так, у 1859р. було зареєстровано 90 селянських заворушень, а в 1860р. – 108. Крім селянства, проти кріпосного права виступали кріпосні і вільнонаймані робітники. У 1859 – 1861р.р. відбулося 37 стихійних виступів робітників. В ці ж роки спостерігались випадки заворушень солдатських мас.
Основна лінія соціальної боротьби в цей час проходила між селянами і поміщиками. Селяни прагнули одержати всю землю без викупу і справжню повну свободу, а цього досягти можна було лише шляхом революції, поваленням самодержавства. Поміщики намагались зберегти основний фонд землі за собою і пристосувати феодальну систему землеволодіння до нових умов економічного розвитку країни.
Піднесення народного руху в цей період не переросло у революцію, але воно примусило царський уряд приступити до скасування кріпосного права. За вказівкою уряду були створені дворянські губернські комітети, які почали розробляти проекти скасування кріпосного права. Дворянські комітети подали свої проекти до «головного комітету в селянській справі». На кінець 1860р. «Положення» про звільнення селян надійшли до Державної ради, а потім до царя. 19 лютого 1861р. Олександр ІІ затвердив законопроект про звільнення селян; 5 березня уряд опублікував цей проект. Опублікований був також і маніфест про скасування кріпосного права.
2. Основні положення земської 1864р. та міської 1870р. реформи
Згідно з «Положеннями 19 лютого», 22,5 млн. кріпосних селян діставало особисту волю. Поміщики не мали права купувати, продавати селян, не мали права розпоряджатися ними, як річчю. Селяни мали право придбати рухоме і нерухоме майно, займатись промислом і торгівлею, вступати на службу або в навчальні заклади.
З моменту опублікування Маніфесту поміщику заборонялося продавати селянина, купувати, дарувати як річ, насильно одружувати або видавати заміж, переселяти з місця на місце, забирати до челяді, за своїм розсудом карати тощо. Селяни набули особистих та майнових прав, у тому числі на самостійний, без дозволу поміщика вступ у шлюб, укладення договорів та зобов’язань з приватними особами та зі скарбницею, вільне ведення торгівлі та підприємництва, своїх судових справ, участь у роботі органів самоврядування, вступ на службу, на навчання, придбання рухомого та нерухомого майна.
Всі ці зміни мали позитивне значення, бо створювали умови для розвитку капіталізму.
Проте скасування кріпосного права визначало такі умови його здійснення, які прирікали селян на злидні і розорення. Протягом багатьох років влада поміщиків тяжіла над ними, вони відбували рекрутчину, платили подушний податок, їх піддавали тілесним покаранням.
За поміщиками закріплювалося право власності на всі їх землі. Селяни одержували від поміщиків лише садибу і польовий наділ. Розміри селянських наділів були далеко менші від тих, якими вони користувалися до реформи. Норми наділу були різні і залежали від місцевих умов і якості землі. Поміщикам надавалося право зменшувати площі селянських земель на свою користь. Відібрані у селян землі називалися відрізками. Внаслідок цього землекористування селян скоротилось в окремих губерніях до 40% порівняно з дореформеним періодом. Під час поділу землі поміщики забрали собі кращі ділянки.
До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і мусили виконувати старі повинності — панщину або оброк, розмір яких фіксувався в «уставних грамотах».
За свої урізані наділи селяни мали сплатити викуп. Розміри викупу перевищували вартість одержаної селянами землі. Розмір викупної платні визначався не вартістю землі, а розмірами дореформеної селянської феодальної повинності. При укладанні викупної угоди селяни сплачували 20% загальної суми викупу, а 80% давала поміщикам держава. Зате протягом 49 років селями мали сплатити державі позики з процентами. Всього селянам довелося сплатити більше як 2 млрд. крб., що більше ніж у три рази перевищувало вартість одержаної селянами землі.
Формально поміщик уже не розпоряджався кріпаками. З 1861р. стали виникати селянські общини, що підпорядковувалися урядовим органам. Слід зауважити, що більшого поширення вони набули в Росії. В Україні перевага надавалася одноосібним господарствам.
Община проголошувалася власником землі, оскільки вона (а не кожний окремий селянин) викуповувала землю, яку періодично розподіляли між селянськими дворами. Община сплачувала податки і забезпечувала виконання повинностей, розподіляючи їх між своїми членами. Всі члени общин щодо податків були пов’язані кругової порукою, і за неплатників розраховувалися інші. Община, у свою чергу, могла покарати неплатника (аж до публічного шмагання за рішенням сільського сходу) або примусово віддати на заробітки.
Реформа 1861р. була межею між двома суспільними формаціями – феодальною і капіталістичною. Скасування кріпосного права поклало початок іншим буржуазним реформам, які були проведені в 60-70 роках в управлінні, суді, освіті і в військовій справі.
У 1864 р. були створені повітові і губернські земства. Це були виборні органи місцевого управління, які відали справами місцевого господарства, охорони здоров'я, народної освіти тощо. Панівне становище посіли в них поміщики, оскільки вибори проходили на основі високого майнового цензу. Адміністративної влади земства не мали і перебували під контролем губернаторів і поліції.
Формально земства були безстановими органами — в них входили представники дворянства, буржуазії і селянства. Але фактично пануюче положення зайняли поміщики, оскільки вибори проходили на основі високого майнового цензу.
Земські збори обирали свої виконавчі органи— губернські і повіти земські управи, які затверджувалися губернатором.
Земства були поставлені під пильний контроль адміністрації— губернаторів, поліції. Не маючи адміністративної влади, вони цілком залежали від державних органів. Всяка спроба земств вийти з тісних рамок місцевих потреб суворо присікалася. Губернатор міг припинити виконання ухвали земства.
Земства принесли деяку користь у області розвитку шкіл, охорони здоров'я, шляхів сполучення. Але в цілому результати їх діяльності були вельми незначні.
На тих же основах було реформоване міське самоуправління в 1870р. Були створені міські думи, які вибирались домовласниками, купцями, фабрикантами. Найбільшу кількість членів думи вибирала найбільш багата частина міського населення. Компетенція міського самоуправління була обмежена. Вони відали питаннями благоустрою, охорони здоров'я, освіти. Керівна роль в міських думах належала великій буржуазії.
У 1864 р. проведена була судова реформа, що сприяла утвердженню в царській Росії буржуазних порядків. В основу судових статутів були покладені головні принципи буржуазного суду. Проголошувалась незалежність суду від адміністрації, суд ставав гласним, запроваджувався змагальний процес з участю прокурорів і адвокатів. На відміну від дореформених судових порядків суд оголошувався рівним для станів. Замість заочного розгляду справ за реформою судові справи розглядались у присутності і за участю сторін. Кримінальні справи розглядались з участю присяжних засідателів, які визначали винність або невинність підсудного. Створена була особлива корпорація адвокатів, послугами яких можна було користуватися за плату.
Було встановлено декілька судових інстанцій: а) світовий суд — для вирішення дрібних кримінальних і цивільних справ; б) окружний суд — для вирішення значніших кримінальних і цивільних справ, а також для розбору посадових злочинів нижчих чиновників; в) судова палата розглядала справи по апеляції з окружного суду, державні злочини, політичні справи, посадові злочини чиновників вищих розрядів. Особливо важливі справи розглядалися у Верховному кримінальному суді.
Реформа суду була найбільш послідовною буржуазною реформою.
Проте вельми скоро уряд вніс ряд істотних змін, що були кроком назад: незмінність суддів і судових слідчих була фактично ліквідована, компетенція суду присяжних звужена, жандармерії знову надано право попереднього слідства у політичних справах, особливо важливі справи передавалися в спеціально створювані урядом судові комісії. Гласність судочинства порушувалася. Суд як і раніше залишався на
У 1874р. в Росії запроваджено загальну військову повинність, скасовано рекрутські набори, значно скорочено строк служби в армії: замість 25 років служби, як це було до реформи, тепер треба було служити в сухопутних військах 6 років, у флоті - 7. Скорочені строки служби були встановлені для осіб, що мали вищу освіту.
Загальна військова повинність не вводилась у деяких національних районах. Царський уряд побоювався давати уродженцям цих районів зброю. Від військової повинності звільнялось духівництво і різні прошарки пануючого класу. Військова реформа для свого часу була прогресивною. Вона прискорювала руйнування феодальних станів.
3. Особливості реалізації реформ в Україні
Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Головним їхнім результатом було введення органів місцевого самоврядування Так, селянська реформа 1861 року ввела громадське селянське управління. Земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили всестанові органи земського і, відповідно, городового управління в повітах, губерніях, містах.
Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні суперечки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Органи волосного управління складалися з волосного сходу, волосного старшини і волосного селянського суду. Волосний схід обирав посадових осіб сходу, розподіляв грошові оброки і повинності.
Сільські і волосні органи самоуправління були підпорядковані не тільки системі державних органів управління селянами — мировим посередникам, повітовим мировим з'їздам і губернським по селянських справах присутствіям, але й поміщикам. Так, право скликання сільського сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.
Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській).
У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.
У відповідності з реформою в губерніях і повітах створювались виборні земські установи, які складалися з земських зборів і земської управи як виконавчого органу. Члени повітових земських зборів вибиралися на трьох виборчих з'їздах: повітових землевласників, міських виборців і виборців від сільських громад. В результаті перших виборів в повітові земства Лівобережної України дворяни складали 41,7 відсотка в числі обраних, духовенство — 6,5, купці — 10,4, селяни — 38,4 відсотка. Губернські земські збори формувались шляхом виборів їхніми повітовими земськими зборами із свого складу.
Земства не мали виконавчої влади і в більшості свої постанови могли провести в життя тільки через адміністративно-поліцейські органи. Сфера діяльності нових органів всестанового самоврядування була обмежена господарсько-культурними справами: освітою, охороною здоров'я, торгівлею, будівництвом та ін.
Аналогічний зміст мала міська реформа 1870 року. Спочатку її дія була поширена на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. На інші міста України "Міське положення" поширюється в кінці 70-х років. У відповідності з реформою в містах України створюються органи міського самоврядування — міські думи і міські управи. Члени міської думи (гласні) вибирались на зборах міст. Міська дума вибирала міську управу в складі голови і не менш як двох членів. По своїй компетенції міське самоврядування майже не відрізнялось від земського.
Вибори членів ("гласних") до земських зібрань відбувалися за куріальною системою з урахуванням майнового цензу. Виборці поділялися на три курії (розряди): землевласників, мешканців міст, представників від сільських громад. Перші дві курії обирали своїх представників до повітових зібрань безпосередньо: на з'їзді землевласників повіту і на зборах міських власників. Для сільських жителів вибори були багатоступеневими. Сільські громади направляли своїх представників на волосні сходи, де обирали виборців на повітові з'їзди, які, в свою чергу, обирали членів повітових земських зібрань. Губернські земські зібрання обиралися членами повітових земських зібрань. До повітових земств обиралося від 10 до 96 гласних, до губернських — від 15 до 100 гласних. Внаслідок застосування куріальної виборчої системи більшість обраних до земств гласних становили поміщики-дворяни, які займали в органах самоврядування провідне становище і спрямовували їх діяльність у своїх інтересах.
Як повітові, так і губернські земські установи не користувалися самостійністю і будь-якою владою. Їхні функції були обмеженими. До компетенції земств належало: влаштування, утримання і будівництво місцевих шляхів; здійснення заходів щодо піднесення хліборобства, торгівлі, місцевої промисловості; опіка медицини, освіти, ветеринарної справи, налагодження місцевого зв'язку та протипожежного захисту, визначення грошових і натуральних повинностей для земських потреб.
Як бачимо, це переважно повноваження, що жодною мірою не могли підірвати "устої" існуючого ладу. Крім того, губернатори і міністерство внутрішніх справ імперії жорстко контролювали діяльність земства і мали право припинити виконання будь-якої небажаної для них постанови земського зібрання.
За зразком земських установ у 1870 р. були створені всестанові органи міського самоврядування. У відповідності з "Міським положенням" городяни (знов таки відповідно до майнового цензу кожного) обирали строком на чотири роки міські думи, які в свою чергу створювали виконавчі органи – міські управи на чолі з міським головою.
Право брати участь у виборах до міських дум мали лише платники податків. Усі виборці поділялися на три групи, кожна з яких незалежно від кількості членів обирали третину загального числа гласних:
- до складу першої входили найбагатші платники, які сукупно відраховували до казни третину всіх міських податків;
- другу групу становили менш ваговиті платники, які вносили другу третину податків;
- до третьої групи належала дрібнота, з якої насилу стягали останню третину загальної суми податків.
4. Значення реформ
Скасування кріпосного права і проведення інших буржуазних реформ 60—70-х років створили умови для більш швидкого переходу Росії до капіталізму. Соціально-політичний лад царської Росії поступово пристосовувався до потреб капіталістичного розвитку.
Царський уряд хоч і пішов на деякі поступки буржуазії, але залишався захисником інтересів поміщиків. Все це наклало кріпосницький відбиток на реформи 60—70-х років. Пережитки феодалізму відчувались у всьому суспільно-політичному житті Росії. Це, насамперед, збережене самодержавство і поміщицьке землеволодіння, феодальні повинності тимчасово зобов'язаних селян і викупні платежі, пряма залежність земських управ, міських дум, преси і суду від царської адміністрації. Феодальні пережитки проявлялись також в безправному становищі селян і багатьох пригнічених народів національних районів Росії.
Реформи 60—70-х років носили в цілому буржуазний характер. Вони означали відомий рух Росії по буржуазному шляху розвитку, «по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну монархію». Це була вимушена поступка, мета якої укріпити державний апарат, пристосувати його до нових умов капіталістичного розвитку.
Але ці реформи проводило самодержавство на користь пануючих класів, перш за все поміщиків, і тому вони були половинчастими, суперечливими, зберігали в країні масу феодальних пережитків. Непорушним залишилося самодержавіє — головний пережиток феодалізму. Воно управляло країною за допомогою величезної армії чиновників, що безконтрольно грабували населення. У країні як і раніше лютувало поліцейське свавілля, були відсутні демократичні свободи (свобода совісті, слова і т. д.).
Хід соціально-економічного розвитку примусив царизм піти на деякі поступки буржуазним відносинам, що ростуть, але він як і раніше залишався захисником інтересів поміщиків. Політика царизму залишалася реакційною. Все свої сили він направляв на придушення революційного руху в країні, на пригноблення народних мас.
Проте реформи другої половини ХІХ ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно – грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на фабрично – заводське з використанням найманої робочої сили та різних парових машин, а потім і двигунів внутрішнього згоряння та електричних. В Україні особливість промислового перевороту полягала в тому, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць.
Земельні реформи 60-х років прискорили розпад натуральних селянських і поміщицьких господарств, а також процес розшарування селянства, значна частина прибутків якого йшла на викуп землі. За майновим достатком селянство України умовно можна поділити на три групи: заможні (близько 20%), середняки (30%), бідняки (50%). Понад 53% дворянських землеволодінь не змогли пристосуватися до нових умов господарювання і розорилися.
Великі економічні зрушення після селянської реформи зумовили появу двох нових класів – буржуазії та пролетаріату.
Список використаної літератури:
1. В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. Історія української державності. Курс лекцій. „Либідь”, Київ – 1997р.
2. П.П. Музыченко. История государства и права Украины. Часть ІІ. «Астропринт», Одесса – 1998
3. П.П. Музыченко, Н.И. Долматова. История государства и права Украины в вопросах и ответах. Часть ІІ. «Одиссей», Харьков – 1999
4. П. Музиченко. Історія держави і права України. «Знання», Київ – 1999
5. А. С. Чайковський. Історія держави і права України. Юрінком Інтер, Київ – 2003
6. А.С. Чайковський. Історія держави і права України. Підручник. Юрінком Інтер, Київ - 2003