ІСТОРИЧНА ШКОЛА
ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА
Сьогодні розвиток історичної науки набуває особливого значення. На очах майже одного покоління проходять зміни не тільки в змісті наукового знання і в методах його одержання, але й у формах зв’язку науки з суспільством, в організації наукової діяльності. Для істориків головною проблемою є осмислення того, що ми переживаємо на основі власної історії та світового досвіду.
Вивчення традицій в історії історичної науки зобов’язує, в першу чергу, звернутись до змістовного аналізу наукового знання. Без аналізу якраз змістовної сторони знання неможливо відрізнити дійсний розвиток історичної науки від псевдонаукових кон’юнктурних “шкіл”. Відомо, що історіографія надто охоче йшла на компроміси або на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки, котра вже ніби втратила і право називатися наукою 1
.
Проблему історичних наукових традицій розглядають вітчизняні і зарубіжні дослідники науки, пов’язуючи їх, що цілком зрозуміло, з проблемою традицій у культурі. Щодо традиції дослідницької, яка є регулятором у науковому пізнанні, то визначають її нормативно-евристичну функцію, яка вимагає безперервного продукування нового знання і заперечення стереотипів мислення, які склалися.
Сьогодні історична наука, щоб бути дійсно наукою, повинна зайнятися розробкою нової концепції, нових підходів, перш за все, методологічних та філософських. Це, звичайно, не означає, що маємо безоглядно заперечити набутки минулих часів. Адже наша історіографія репрезентована такими іменами, як Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич та ін., має досягнення, що становлять гідну історіографічну та історіософську спадщину світової історичної науки і гордість української національної історичної школи із стійкими науковими традиціями. Адже скрізь і завжди в історії всіх наук ми бачимо, як на протязі одного, двох, трьох поколінь одночасно появляються талановиті люди, піднімають на значну висоту окрему галузь духовного життя людства і потім не мають собі замісників. Інколи потрібно довго чекати, щоб знову з’явилися рівні їм уми і рівні їм таланти; інколи вони не проявляються 2
.
М.Грушевський підкреслює тяглість київських наукових традицій, починаючи від “Академії Ярослава” — основного освітнього центру середньовічної української держави, яка знайла своє продовження в Київському Атенею — цій другій українській академії ХVІІ ст., і мала домінуючий вплив на культурне життя України і Східної Європи. Згодом Київська наукова традиція відроджується в наукових і академічних осередках у ХІХ ст., без огляду на переслідування української мови і культури російською владою. Діяльність НТШ у Львові і УНТ у Києві завершує головний підготовчий етап до організації третьої модерної академії — Української Академії Наук як найвищої наукової установи в найновішому періоді української історії 3
.
Традиційні прагнення істориків передусім полягали в правдивому віддзеркаленні минулого і в поверненні історії функцій “вчительки життя”, як дороговказу нашого буття, основою якого є поміркованість, практичність та реалізм. Історія покликана допомогти індивідууму відокремлювати істинне і правдиве від хибного й неймовірного, відрізнити справжню політичну і державну мудрість від уявної. Крім того, національна історія має репрезентувати народу всю героїку та трагедію його минулого, переконати його в тому, що він здатний будувати і мати державу не гіршу від інших народів, здатний захищати і вдосконалювати її.
Очевидно, що при дослідженні тих чи інших подій, історик повинен спиратися на домінуючі принципи методології — історизм та об’єктивність. При вивченні та аналізі навіть найдраматичніших сторінок історії дослідник повинен “вжитись”, “вписатись” у час появи та взаємодій досліджуваних подій і фактів. Інший підхід прирікає на тимчасове існування досліджень, робить історію служницею політики. Сьогодні йдеться мова про модель-схему української національної історіографії, яка охоплювала б усі періоди і головні явища історії України й об’єктивну історичну термінологію 4
.
Для історичної науки зразком об’єктивності стали праці В.Б.Антоновича, які ґрунтувалися на точному і незаперечному архівному матеріалі. Якщо не брати до уваги постійну обережність, з якою В.Антонович робив висновки, то стане зрозумілим, чому його історичні праці завжди були значним явищем у науці і користувалися безсумнівним авторитетом. І тільки поява нових матеріалів, зазначав І.М.Каманін, могла б видозмінити висновки В.Антоновича, та й то другорядні, основні ж були ним установлені міцно 5
. Він вбачав у науці те високе, чисте знання, звільнене від усяких сурогатів, що служить вірним підґрунтям прогресу. Тому В.Антонович ретельно оберігав науку від різного зовнішнього впливу, від всього того, що принижує її і робить рабинею найгірших інстинктів людини. Повна відсутність усякої тенденції, критичне ставлення до джерел і літератури, сувора об’єктивність і обережність у висновках були тими рисами, які характеризують і лекції, і наукові його праці, і прямо випливають із його душевного складу 6
.
Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об’єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже рідко і в надзвичайно обережній, ледве помітній формі давав відчути свої загальні погляди, свою філософію української історії”. Так, О.Єфименко стверджувала, що “в розвідках Антоновича завжди зберігається рівновага і гармонія між ідеєю і фактом”, і, як позитивне, відзначала, що він ніколи не дає готової ідеї. Але факти під мистецькою рукою історика укладаються в такій ясній перспективі, так логічно і струнко, що ідея явища вимальовується з найбільшою виразністю 7
.
В.Б.Антонович був далекий від замилування українством, від ідеалізації, гри на патріотичних почуттях. Він завжди й неухильно відстоював об’єктивізм, закликаючи підкорювати йому особисті почуття дослідника: “Только историк, глубоко верящий в могущество своего народа, в его силы, в его будущность и духовную мощь, не остановится устранить то, что хоть и иногда и приятно патриотическому чувству, но не выдерживает строгой критики... Настоящий историк знает, что история — это народное самопознание, и что чем больше внести в него света, правды и науки, тем выше, моральнее, а значит и могущественее становится данный народ; духовные силы развиваются не от создания фантастических тенденциозных образов, а от трезвого и прежде всего правдивого понимания своего прошлого” 8
.
Історична наука має багаті традиції дотримання вченими об’єктивності в оцінці історичних явищ та подій. М.Драгоманов вважав, що наукова історія мусить розказати усі факти, які мали вплив на життя краю і народу, що, досліджуючи питання історії українського народу, як і інших народів, варто мати на увазі “тільки наукову правду” 9
. Завдання історичної науки М.Драгоманов вбачав у тому, щоб схопити загальну норму подібних явищ, тобто їх закон. Всяку природну систематику або статику необхідно розглядати через їх історію чи динаміку, тому що явища переходять від найпростіших форм до найскладніших у певній послідовності 10
. Цю методологію, переконаний М.Драгоманов, необхідно застосувати при дослідженні історії. Якщо в історії помітна низка фактів одного роду і вичленити з них ці родові ознаки, то тоді в багатьох випадках з’ясується, що певні явища історичного характеру повторюється за відповідних умов. Цей висновок і є історичним законом. Якщо ж спостереження покаже, що якість явища повторюються, тому що вплив певних історичних умов на них слабшає або й зовсім зникає, то в цьому випадку ми приходимо до другого закону, тобто до того самого, але інакше вираженого. Отже, зауважує М.Драгоманов, для того, щоб дійти якогось узагальнення історичних явищ і надати практичного значення науці про ці явища, необхідно передусім їх розкваліфікувати за родами і видами, позаяк “тільки провівши факти через логічну систематику, ми досягнемо того, що топографічна і хронологічна сторони їх прояву будуть допомагати нам зрозуміти їх, а не затьмарювати і збивати з толку наше розуміння” 11
. Неминучим наслідком логічної, а не топографічно-хронологічної системи викладу історичних фактів виступає порівняльний метод, котрий М.Драгоманов розглядав як основу основ історичної науки.
У праці “Положення і завдання науки стародавньої історії” М.Драгоманов писав, що ми мусимо визнати правильність принаймні двох вимог позитивізму щодо історичної науки, а саме: історична наука повинна дати, по-перше, так само точні узагальнення, які дають науки математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто вона покликана відкрити закони розвитку суспільства; по-друге, вона повинна дати висновки, котрі мають таке саме практичне значення, як висновки природничих наук 12
.
М.Драгоманов критично відноситься до дослідників, які шукали закономірності історичного процесу у зовнішніх зносинах народів, тоді як їх треба шукати у внутрішній історії кожного конкретного народу. Не можна виправдати тих істориків, в яких наукові побудови густо замішані на націонал-патріотичному самовизначенні, що, на думку М.Драгоманова, притаманне народам, котрі з різних причин відстали від інших народів у розвитку політичного або культурного життя. Самовозвеличення пригноблених і відсталих народів може тільки тішити їх мріями про неминуче настання і їхньої черги “оновити світ” 13
.
Тому М.Драгоманов таким науковим побудовам протиставляє власну концепцію філософії історії, в основі якої лежить з одного боку ідея прогресу, а з другого — соціологічне розуміння історичного прогресу. Саме ідея прогресу зумовила істориків досліджувати внутрішні причини історичних явищ і змін — культурні, економічні, соціальні, політичні. Український вчений послідовно відстоює тезу, згідно з якою здатність до прогресу є властивістю переважно людської думки, і ця здатність діє головним чином у тій сфері, котра породжується цією думкою, тобто у внутрішній історії народу. Саме тут вона має діяти безперервно в тому розумінні, що повинна закономірно породжувати нові потреби і шукати засоби їх задоволення. Лише така закономірність може вважатися логічною та історичною 14
.
Для видатного історика Михайла Грушевського любов до свого народу і до історичної істини завжди були вищим мірилом у науковій творчості і політичній діяльності. Учений для себе і для своїх учнів основне завдання наукової діяльності вбачав у тому, щоб ”завжди шукати і ніколи не задовольнятися, що посів цілком усю істину, так, що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна” 15
. М.Грушевський рішуче відкидав догматизм як неприйнятний для науки метод дослідження 16
. У М.Грушевського домінує “абсолютний критицизм” та об’єктивність, і тому “Історія України-Руси” ”позбавлена будь-якої тенденції політично-партійної чи класової” 17
. Тому він критично ставився до статей і книг деяких сучасних авторів, які були “рясно приправлені офіціозно-патріотичним соусом” 18
.
В’ячеслав Липинський не був істориком, “який зважує кожне слово й остерігається надто категоричних поглядів, щоб “хід науки ” вже завтра не виявив їхньої слабкості”. Адже особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають позначатися на його об’єктивності, на безпосереднім прагненні пізнати правду 19
.
Своєї слави академік Дмитро Яворницький досяг наполегливою, невтомною працею в ім’я України. “Моїм правилом у житті було — працюй, працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад, — писав сам Дмитро Іванович, — працюй, не сподіваючись нізвідки й ні від кого ні на нагороди, ні похвальби, працюй доти, поки не відмовлюють руки й доки б’ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь свого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий” 20
.
Сьогодні в наукових дослідженнях досить часто глибокі спеціальні знання, методологічна обізнаність витісняються, а їхнє місце займають публіцистична пристрасність, “авторське” бачення проблеми. Йдеться не про те, що було в дійсності, а про те, що сьогодні приваблює з погляду на суспільно-політичну кон’юнктуру. Крім того, ми спостерігаємо дуже сумні й тривожні явища, коли історичну науку, а також ряд суміжних ділянок (археологію, мистецтвознавство, літературознавство) заливає ультрапатріотична і локально-патріотична хвиля, хвиля дилетантизму і безвідповідальності, явної і грубої фальсифікації на ультрапатріотичні мотиви, що відкидає українську національну науку на півтора-два століття назад, викликає зловтішну усмішку ближчих сусідів та відвертий сміх представників західноєвропейської науки, мовляв, ось яка вона, українська наука! Повінь необгрунтованих “гіпотез”, псевдоісторичного графоманства, занадто агресивного, яке згідно зі старими рецептами, звинувачує опонентів з табору об’єктивної науки в антипатріотизмі, формально і фактично не дає українській науковій — дуже ще тендітній сьогодні — історіографії увійти повновладним членом в європейську історичну науку 21
. Крім того, наша література демонструє значну різницю у поглядах, велике відхилення в цілком протилежні боки, що є проявом суперечливого ставлення до історичних традицій, які нерідко виявляються заручниками наших політичних пристрастей і амбіцій, що може “викликати зловтішну усмішку ближчих сусідів та відвертий сміх представників західноєвропейської науки”.
Наша історична наука мусить не лише стати правдивим віддзеркаленням української культури, давати докладні й перевірені за джерелами відомості про минуле української нації, а й вчити сучасні й майбутні покоління правдивої історії. Без знання історичної правди важко будувати майбутнє 22
.
Незаперечним фактом і нагальною потребою розвитку сучасної історичної науки є докорінна зміна її методологічних орієнтирів і принципів. Як зауважує М.Брайчевський, завдання виправлення і коригування ситуації, як завжди, має два аспекти — дескруктивний і констуктивний. По-перше, потрібно переглянути набутки понад півстолітньої творчої праці з метою усунути хибні уявлення, позанаукові твердження, свідомі і несвідомі інсинуації, вимушені і навмисні фальсифікації. По-друге, маємо натомість створити нові, виважені методом справді наукового аналізу концепції. Обидва ці аспекти взаємозв’язані, оскільки, мають реалізуватися одночасно 23
.
Потреба нового мислення в політиці, в сфері науки знаходить своє вираження і в якісно інших, ніж раніше, підходах до історично-наукових досліджень 24
. Цей процес передбачає звернення до об’єктивної, а не ідеологічно препарованої національної історії, підтримку національної культури, переосмислення попереднього набутку, повернення призабутого, привертає увагу до витоків і збагачення сучасності за їх рахунок 25
.
Таким чином, в умовах, коли йде “інтенсивний суспільний пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів та універсальних об’єднавчих цінностей, здатних консолідуватися і зміцнити державу, забезпечити її вихід на цивілізований рівень сучасності та чітку історичну перспективу”, 26
важливу роль може відіграти активне використання національною наукою методологічних та методичних засад українських історичних шкіл, їх авторитетних представників. Особливо актуальним є необхідність постійно демонструвати добросовісну наукову працю на користь народу. Необхідно визначити роль історичних подій, виходячи з нових історичних обставин, бачити їх значення для сучасності, відкидати догматизм, як неприйнятний для історичної науки метод дослідження, уникати будь-якої політично-партійної чи класової тенденційності. Важливо проявляти критичне судження і терпляче ставлення до чужої думки, дотримуючись об’єктивності в оцінці історичних явищ і подій, переконувати силою доказів і фактів. Особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають позначитися на його об’єктивності, на безпосередньому прагненні пізнати правду. Висока громадська мужність і незалежність від думок авторитетів, дотримання правди — істини у висловленні своїх думок і поглядів на історичні події і загальнолюдські цінності мають особливе значення. Правдива історія повинна сприяти побудові майбутнього.
Історичні наукові школи значною мірою визначають спрямованість наукового розвитку, коло основних дослідницьких проблем, які висуває епоха та суспільство, роблячи своєрідний внесок у розвиток науки та формуючи риси її певного етапу. Наявність різних напрямів та шкіл, їх взаємодія та взаємовплив виступають запорукою повноцінного розвитку та процесу пізнання, що виявляється у висуненні альтернативних підходів до розв’язання дослідницьких проблем та створенні рівних можливостей для вчених проводити апробацію власних концептуальних побудов, вільних від ідеологічного контролю 27
. Саме існування історичних шкіл дає можливість здійснювати спадкоємність наукових і суспільних традицій між різними генераціями дослідників, зберігати генетичний зв’язок між творчою спадщиною попередників та сучасників 28
.
Наукова історія розвивалась в університетах Західної Європи у XVIII та XIX ст. Тут творились, так звані, історичні школи. В Україні до половини XIX століття існували три університети. Найвідомішими із них є Львівський університет, другим університетським центром став Харків у 1805 році, третім був Київський університет, створений у 1834 році. Саме їм випала честь створити базу української національної історії 29
. Відкриття університетів на Україні сприяло вихованню нових поколінь української інтелігенції, розвитку інтересу до історичних студій, знайомству з новими прийомами і методами історичної праці 30
. Крім цього, у 30-40 роках ХІХ ст. починається новий етап у розвитку українського державознавства. Оскільки, на думку В.А.Потульницького, колонізований Харків не мав історичної пам’яті і не міг творити епоху в українській політичній науці, а це в повній мірі стосується і національної історії, лише з відкриттям університету (1834) в давній столиці України місті Києві починається нова інтелектуальна доба в дослідженні національної історії. Її започаткував перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873) — видатний вчений, який вперше спробував визначити різницю між психологією українців та росіян, довести автохтонність українців, ідею історичної самобутності кожного народу 31
. М.Максимович на основі вивчення спочатку українського фольклору, а далі і “Слова о полку Ігоревім”, “Трудів і днів”, усіх верств мови, суспільного і державного ладу Київської Русі та наступних епох прийшов до висновків: Київська Русь – праукраїнська держава, а її історія – частка процесу розвитку українського етносу (народу), що розпочинається, ще в докиївсько-руський період, а розкорінюється протягом усього наступного ходу розвитку до ХІV ст.
Вже стала традиційною думка про те, що у XIX-XX ст. в Україні діяли “Київська школа істориків-документалістів” В.Антоновича, народницька школа М.Грушевського. Крім цього в Україні (Київ, Харків, Одеса) також існували і діяли інші історичні школи (Д.І.Багалія, М.В.Довнар-Запольського, М.Є.Слабченка). В еміграції виникла державницька школа, фундаторами якої були В.Липинський, С.Томашівський і Д.Дорошенко. При цьому зазначимо, що суперечок щодо існування цих шкіл майже не виникає, бо це загальновизнаний факт.
Історик М.В.Довнар-Запольський зробив одну з перших спроб визначити основні атрибути історичної школи: напрям майбутніх праць в плані визначення їх мети і теми; визначення наукового методу в тій чи іншій мірі — ідейного розуміння наукового завдання. Тут вчений виділяв проблему першочергового значення: наскільки органічно праці учнів пов’язані з науковою діяльністю вчителя і чи становлять їх праці щось загальне, що може визнаватися як наукова школа, чи ці праці носять випадковий характер. У зв’язку з цим М.В.Довнар-Запольський вважав, що заслугою В.Антоновича, як основоположника першої в Україні історичної школи, є збудження наукової діяльності учнів (наприклад, праці Ляскоринського, Іванова, Голубовського) щодо свідомого наслідування мети і монографічної розробки історії за областями. Учні В.Антоновича розробляли теми, які були окреслені в читаннях їхнього професора. Спільність ідейного змісту всіх робіт учнів В.Антоновича (за винятком одного з них, праці якого пронизані економічною точкою зору на історичний процес) 32
проявляється в тому, що для них основний зміст історичного процесу — соціальний процес 33
.
М.В.Довнар-Запольський гадав, що для розуміння поняття школи в історичній науці вказані ознаки спільності праць мають другорядне значення, тому що метод науки з її розвитком використовується з однаковим успіхом всіма учнями і в ньому можливі лише незначні модифікації, а ідейне спрямування спеціальної монографії може бути відображено не виразно. Очевидно, підкреслював історик, основним елементом історичної школи є напрямок, мета роботи; такою метою В.Антонович завжди вважав монографічну розробку обласної історії. Тому школа В.Антоновича характеризувалась ще й терміном “обласної” 34
.
У сучасній історичній літературі зауважується, що історик української діаспори Любомир Винар у праці “Силуети епох” зробив спробу визначити головні чинники історичної школи по відношенню до М.С.Грушевського. Спираючись на це дослідження, а також на праці істориків науки В.Карцева, Б.Кедрова, К.Швабе, Е.Бойка та деяких інших, робляться спроби визначити ідеальну модель історичної школи. Вважається, що цей своєрідний “ідеальний тип” школи можна спроектувати на царину українського історіографічного процесу, що дасть змогу зрозуміти місце кожного дослідника у цьому процесі 35
.
Розкриваючи значення національних історичних шкіл і їх вплив на історичну науку у справі пропаганди традицій державотворення, варто визначити основні детермінанти історичної школи. Сучасні дослідники, спираючись на думку проф. Л.Винара, звертають увагу на: 1) організаційну структуру (форма і організація наукової праці, яка включає науково-навчальні установи (зокрема університети) і науково-дослідні осередки (наукові товариства, академії наук тощо); 2) спільність головних історіографічних концепцій засновника школи і його учнів; 3) спільність методології історичного дослідження; 4) спільність історіографічних засад; 5) наукові видання, зокрема існування головного історичного періодичного органу (журнал, наукові збірники тощо), які є форумом співпраці і наукової дискусії засновника школи і його послідовників; 6)інші чинники історичної школи, пов’язані з специфічною історичною тематикою (наприклад, регіональні досліди тощо) 36
.
Історичні школа, як живий організм, постійно перебуває у розвитку; обов’язково змінюється її структура, співробітники, видання, а діяльність школи повинна привести до цілком певних результатів, завдяки процесу творчого, професійного, морального зростання вчених-співробітників школи. “Учні” можуть перерости науковий рівень, методологію, ідеологію свого “вчителя”. Справжня наукова школа повинна завжди служити фундаментом для наукової діяльності наступних поколінь дослідників. Вони можуть визнавати чи не визнавати її досягнень, схвально або критично ставитись до її діяльності, але вони не в змозі обминути внесок наукової школи в історіографічний процес 37
.
Слід зазначити, що основним і пріоритетним атрибутом існуючої школи є науковий напрям як генералізуюча, об’єднуюча ідея (ідеї), що конкретизується в концепції і постає в результаті синтезу суспільної та наукової традиції або новації на певному етапі пізнання і суспільного розвитку. Її втілення у суспільну свідомість створює передумови для реалізації наукової традиції у школах з різною дослідницькою проблематикою, методологією дослідження та умовами праці, які об’єднує визначена ідея 38
.
Визначаючи значення ідейних і концептуальних засад київської історичної школи, створеної В.Антоновичем, необхідно зазначити, що загальний зміст української культури й національної свідомості висував потребу наукового синтезування історичного процесу українського народу і якнайширшої популяризації історії України 39
. Засновник наукової школи В.Антонович приваблював дослідників, перш за все як людина і вчений: “Незвичайний розум, величезна ерудиція, рідкісний критичний талант, надзвичайно широкий загальний розвиток поєднувалися в ньому з незвичайною добротою, делікатністю почуттів, скромністю, привітливістю, вражаючою працездатністю. В той же час любов до рідного краю і народу, послідовне світосприйняття, надзвичайна толерантність, стійкість у переконаннях і чесність у всіх діях доповнюють ті душевні якості, якими (В.Антонович — авт.) відрізнявся” 40
.
Володимир Антонович, за висловом Д.Дорошенка, став однією з найбільших фігур нової української історіографії, “справжнім її Нестором, як його справді називають”. Хоча, зауважує Д.Дорошенко, В.Антонович завжди уникав узагальнюючих висновків і широкого синтетизму, що не раз ставилось йому в докір, наприклад М.Драгомановим і М.Грушевським, за те, що всю свою ув
.
Коли М.Максимович та Й.Бодянський працювали під впливом Шелінгової ідеалістичної філософії та її інтерпретації в правовому крилі російського слов’янофільства, коли Костомаров брав за вихідну для свого громадянського та науково-історичного світогляду ідеї західнослов’янського відродження, вкладаючи їх у форми української демократичної романтики, — В.Антонович черпав свою філософію та свій світогляд від французьких позитивістів. Великі для свого часу досягнення французької історіографії (Ог.Т’єрі, Гізо) стають йому за зразок історичного досліду та історичної інтерпретації 42
. М.С.Грушевський згадував принагідно свого вчителя, як “найбільш послідовного позитивіста, якого коли-небудь доводилось стрінути” 43
.
До В.Антоновича історія українських земель була покрита, в багатьох випадках, товстим шаром легенд і побічними для науки сумішками, що з одного і того ж питання, навіть джерела, часто давали діаметрально протилежні свідчення, відповідно різнилися національними таборами. В.Антонович і тут ішов тим же строго науковим шляхом, очищаючи істину від шкідливих їй нашарувань і не допускаючи навіть тіні якого-небудь національного шовінізму 44
. Його, як дослідника минувшини, не дуже цікавила зовнішня історія самої держави, воєн, більш чи менш блискучих перемог, дипломатичних стосунків. Він звертає основну увагу на внутрішню історію, на суспільні форми, їх виникнення та розвиток, на життя міст, селянства, шляхти, на походження та розвиток козацтва, на умови, що викликали гайдамацькі рухи, на становище та життя православної церкви, на хід колонізації. «І в цій українській історії він, — зазначає М.Кордуба, — здебільшого був піонером, він перший орав досі нетиканий переліг” 45
.
Саме інтерес до такої проблематики в дослідженні історичного минулого українського народу дає змогу переконатися, що В.Антонович це тип революціонера, скоріше культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він, на думку Б.Крупницького, наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст 46
. Хоча М.Костомаров в 60-х роках уже мав славу “найбільшого історика України”, але Антонович, вважав С.Томашівський, звернув “на себе увагу новим полем і новою методою досліду, новими поглядами й результатами” 47
.
Вказуючи на відмінності методології дослідів В.Антоновича від М.Костомарова, В.Домацький зазначав, що Костомаров має свої особливі прикмети, які роблять його популярним, приступним: у нього переважає метод дескрептивності, він надає своїм писанням якнайбільше драматизму, ефективності, піклується взагалі про зовнішню форму, не заглиблюючись у предмет, тим часом як для Антоновича ці прикмети зовсім маловартісні: у нього натомість бачили ми більше критики, аналізу, об’єктивізму, більш освітлення подій і явищ доби, яку малює. В його розвідках, чи то історичних, чи археологічних вражає читача гармонія між ідеєю і фактом 48
.
В.Антонович на значній джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників, насамперед М.Грушевського 49
.
Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге — кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.) 50
.
Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але “народницька” позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до “національної виключності, переоцінювання “народних святощів” і легковаження загальнолюдською культурою” 51
. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович “не возвеличував нашого народу, не робив з нього “месії народів” 52
. Такий концептуальний підхід не втратив актуальності для сучасних дослідників. Адже нашими постійними супутниками не раз були і часом стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм, коли на фоні безмовності серйозної науки процвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження 53
.
Вражає своєю різноманітністю сфера наукових інтересів В.Антоновича, яка охоплює власне історію, археографію, археологію та етнографію. При цьому вчений не йшов уторованими стежками, а вніс у кожну з перелічених галузей нові, свіжі ідеї. Учений, на думку М.Довнара-Запольського, заслуговує почесне місце у всіх названих галузях знання, які відрізняються щодо матеріалу, так і до методу його опрацювання, безперечно, заслуговує уваги з боку наступних поколінь 54
. Користуючись місцевим архівним матеріалом, який стосувався минулих подій, В.Антонович міг повідомляти такі деталі про історичних діячів, яких неможливо було знайти у великих державних архівах Петербурга, Москви, Варшави. Він відтворював у живому, художньому викладі своїх монографій буденне домашнє життя місцевих станів зі всіма їх стражданнями і боротьбою за збереження своєї народності і предківської віри 55
.
Можливо захоплення В.Антоновича життям місцевих станів дало привід Д.Багалію називати свого вчителя провінційним, обласним істориком у кращому значенні цього слава. На думку Д.Багалія, В.Антонович виступив представником документального напряму в розробці історії південно-західної Росії 56
. А дослідник О.Гермайзе конкретизував: ”З Антоновичевих часів закріплюється в нашій історіографії оця нова традиція документалізму” 57
. Традиції документалізму, закладені В.Антоновичем, передбачали постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних даних та актових матеріалів (наприклад, учений подавав статистичні таблиці про становище українського селянства); відхід від емоційного етнографізму та поетизування; позитивізм; реалістичне висвітлення історичних процесів не як “мертвих фактів минувшини”, а як прояв суспільного організму нації 58
.
Неоціненним є внесок В.Антоновича в розвиток археології. Не потрібно забувати, що археологія довго, а в деякій мірі і тепер залишається, як прийнято висловлюватися, наукою “аристократичною”, як для проведення розкопок, так і для складання колекцій і вимагає значних коштів; а відомо, що багатство не завжди, на жаль, поєднується з істинно науковою підготовкою, яка вимагає наявності суворого наукового прийому і знайомства з цілим рядом допоміжних наук, без яких успішне заняття археологією неможливе. Займаючись археологією, В.Антонович також проявляв велику обережність у судженнях. Мабуть, недаремно російський дослідник, граф, голова Московського археологічного товариства О.С.Уваров скаржився, що “этот хитрый хохол что-то знает, но не хочет говорить”. В.Антонович мав свого роду науковий “нюх”, який, будучи набутком особливого природного дарування, посилюється великим практичним досвідом; такий дар іншим людям не передається 59
.
На думку Д.Дорошенка, В.Антоновича можна вважати одним з творців української археології як науки 60
. Перед В.Антоновичем української археології, як науки, зовсім не було, зауважує М.Кордуба. Були лише аматори-археологи, котрі через невміння проводити розкопки понищили чимало пам’яток та поширювали зовсім неправдиві поняття, які в науку вносили чимало баламуцтва. Тому Антонович мусив тут промощувати зовсім нові шляхи, будучи одночасно ремісником-антикварієм і будівничим-синтетиком 61
.
Крім цього, сучасний дослідник М.Брайчевський зауважує, що в Україні і, зокрема, в Києві впродовж ХІХ століття працювали археологи досить різні за ступенем фахової підготовки та хистом: починаючи від скарбників та аматорів, як К.Лохвицький, А.Ставровський, або лихої слави поручник Аненков (засуджений за жорстоке ставлення до кріпаків) і кінчаючи В.Хвойко, якого цілком можна вважати засновником наукової української археології 62
.
В.Антонович підготував цілий ряд українських істориків, які працювали під його керівництвом. Він ніколи, як зазначає М.Кордуба, не нав’язував нікому свої погляди, але вміло звертав увагу на ту частину нашої історії, що потребувала більш грунтовного опрацювання. Тому-то й студенти В.Антоновича своїми історичними працями (проф. Грушевський, Голубовський, Линниченко, Багалій та ін.) заповнювали передусім ті прогалини в нашій історії, яких Антонович не “встиг заткати”, а які треба було “заткати” 63
.
Стиль праць В.Антоновича характеризується лаконізмом, чіткістю і послідовністю, навіть певною сухістю без особливих претензій на художність викладу. А інтерпретація поодиноких джерельних відомостей та комбінування фактів прихована від погляду читача, і він, як правило, виступає лише з репродукцією явища чи події. Звідси його постійне прагнення звести зміст до найпростішої форми. Аналітична частина досліджень В.Антоновича переважно закрита, натомість синтетичний бік висувається на перший план, кладеться в його основу. Не водячи читача по всіх лабіринтах дослідницької думки, а розкриваючи перед ним уже готовий результат, він видає його за щось цілком об’єктивне, хоч висновки ці не раз і не два збудовано на чисто суб’єктивних поглядах 64
. Подібний підхід, наприклад, знайшов своє цілковите втілення в преамбулі до однієї з найпопулярніших праць історика — “Бесіди про часи козацькі на Україні”. В.Антонович не належав до того типу істориків, які, як підкреслював М.Грушевський, ставили питання і давали на них повну відповідь на основі наявних джерел. На багато з них за обставин безпощадної цензури В.Антонович і не мав змоги відповісти згідно з наявним фондом знання і своєю совістю науковця. Деякі тези В.Антоновича були проявом “контроверсійні гіпотези” 65
.
В оцінці ролі цього історика досить слушним є міркування П.Соханя про те, що В.Антонович, як кожний видатний діяч і вчений, був сином своєї епохи. Далеко не всі його концепційні положення позбавлені помилковості. Це стосується, насамперед, його висловлювань про “бездержавність українського народу”, про те, що український народ в силу історичних та інших умов, як етнос, нібито “не прагнув до державності, а задовольнявся чужою “готовою державою”. Державу він, взагалі, розглядав (ймовірно під впливом ідей Прудона) як “неминуче зло”. В.Антонович у певній мірі ідеалізував народні маси, дотримувався народницького розуміння українського історичного процесу і певним чином спрощував його. Відомо, що за ці та інші погляди В.Антонович піддавався критиці представниками так званого державницького напряму в історіографії (Д.Дорошенко, В.Липинський та ін.) Від своїх окремих попередніх поглядів, зокрема в питаннях походження козацтва, В.Антонович, як відомо, сам відмовився. Що ж до концепції про бездержавність українського народу, то В.Антонович, по-перше, як свідчать його праці, все ж таки симпатизував державницьким устремлінням Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи (що визнає й історик Д.Дорошенко), а по-друге, вважав, що спочатку народ мусить досягти певного рівня культури, а вже потім боротися за державу (тут він однодумець з М.Драгомановим). Політичну роботу без культурних підстав історик вважав за “будову на піску” (це, до речі, і тепер звучить актуально) 66
.
Очевидно, щоб реально оцінити ставлення В.Б.Антоновича (як, до речі, й інших представників народницької течії) до державотворчих процесів в українському суспільстві, при історіографічному дослідженні проблем державотворення необхідно чітко розрізняти, на думку В.М.Матях, два поняття: ідея державотворення та державотворення як історична реалія. З точки зору останнього навряд чи можна заперечувати сприйняття В.Б.Антоновичем Української козацької держави ХVІІ-ХVІІІ ст. як реально існуючого факту 67
. В своїх працях: “Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679-1716)” (К., 1868), “Коротка історія козаччини” (К., 1991), “Про козацькі часи на Україні” (К., 1991) учений обгрунтував погляди на державний лад і внутрішній устрій Гетьманщини; розглянув атрибутику та функції гетьманської влади; охарактеризував наслідки діяльності для долі України окремих її носіїв, як-от гетьманів Б.Хмельницького, П.Дорошенка, П.Тетері, І.Мазепи та ін.; дослідив соціальний устрій молодої української держави. Найвищим мірилом справедливого державного устрою В.Антонович вважав принцип всеукраїнського демократизму, покладений в основу суспільного устрою Запорізької Січі 68
.
Слід звернути увагу на величезний вплив В.Антоновича на визначення шляхів подальших наукових досліджень цілого ряду українських істориків. Більшість із них ще студентами Київського університету за його пропозицією та при постійній допомозі писали праці з малорозроблених питань, що стосувалися не тільки історії України, а й історії Литви, Білорусії, Росії. Так сформувалася відома “Київська школа” В.Б.Антоновича. Хоча у свій час С.Томашівський термін “Київська школа” визнав — “анахронізмом, або недорозумінням”, так як автор усвідомлював його лише в “буквальному розумінні” 69
. М.Довнар-Запольський зауважив з цього приводу, що С.Томашівський не пояснює свого розуміння школи, але, очевидно, в його уявленні з терміном школи поєднувалося розуміння такої форми розробки наукових питань, яка зв’язує самостійність наукової думки, можливо, навіть гальмує розвиток науки 70
. Дослідники, зокрема В.Данилевич, вважали це за спробу применшити значення В.Антоновича і радили з цього приводу не полемізувати 71
.
З відомої “Київської школи” В.Антоновича вийшли визначні українські історики: Дмитро Багалій, автор капітальних праць з історії Слобідської України, фундатор Харківського українського історичного осередку; Іван Линниченко, фундатор Одеського українського історичного осередку; Митрофан Довнар-Запольський автор численних праць з історії України, Білорусі й Великого Князівства Литовського, Микола Дашкевич, Петро Голубовський, а також, Василь Ляскоринський, Олександр Грушевський, Василь Данилевич, Олександр Андріящев, Петро Іванов, Ніканор Молчановський, Василь Вовк-Карачевський та ін. 72
В історії М.Драгоманов не соромився вважати себе учнем Антоновича і йшов його слідами, хоч і давав його висновкам нове висвітлення і досить відмінний практично-політичний вжиток 73
. А Михайло Грушевський вважається кращим учнем В.Антоновича 74
. Сам же Володимир Антонович став образом і символом своєї доби. Це той унікальний випадок, коли ім’я далеко переростає саму людину, її конкретну діяльність і значення. Символ функціонує незмінно, навіть після фізичної смерті його безпосереднього носія, він присутній у різноманітних сферах людської свідомості, він є прапором, осердям, зразком, що збирає навколо себе адептів і послідовників, спонукає їх до дії 75
.
Закономірно, що В.Антонович мав безліч учнів, а створена ним “Київська школа” славна не тільки своєю разючою кількістю вчених, але і багаточисленними науковими силами, які знайшли визнання, розуміння і підтримку не тільки в Росії, але і в Західній Європі.
Література
1. Див.: Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. — К., 1995. — С. 5.
2. Вернадский В.И. О науке. — С. 144.
3. Див.: Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Статті і матеріали. — Київ, Нью-Йорк, Торонто, 1995. — С. 148.
4. Див.: Український історичний журнал. — 1993. — №1. — С. 154, 158.
5. Див.: Каманин И.М. Труды В.Б.Антоновича по истории козачества // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. — Кн. 21. — Вып. 1-2. — К., 1909. — С. 44, 60.
6. Там же. — С. 60.
7. Див.: Третя Академія пам’яті Володимира Антоновича. 11-12 грудня 1995 р. м. Київ: Доповіді і матеріали. — Ч. 1. — Київ, 1996. — С. 199.
8. Цит. за: Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — К., 1997. — С. 101.
9. Див.: Чернихівський Г.І. Українські літописи ХVІІ-ХVIII ст. у творчості М.Драгоманова // Український історичний журнал. — 1993. — №4-6. — С. 38.
10. Драгоманов М. Положение и задачи науки древней истории // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С. 9-80.
11. Там же.
12. Там же. — С. 77-78.
13. Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова. — К., 1995. — С. 10.
14. Там же.
15. Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії // Записки НТШ. — Т.4. — Львів, 1884. — С. 150.
16. Смолій В.А., Сохань П.С. Видатний історик України // Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1994. — Т. 1. — С. ХІХ.
17. Кордуба М. Михайло Грушевський як учений // Український історик. — Т. ХХІ. — Ч. 1-4, 1984. — С. 41.
18. Грушевский М. Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки. — СПб., 1907. — С. 2.
19. Білас Лев Р. Передмова // Липинський В. Твори, архів, студії. Україна на переломі. 1617-1659. — Філадельфія, 1991. — С. ХХХІХ.
20. Цит. за: Чабан М.П. Сучасники про Д.І.Яворницького: Спогади / В.Гіляровський, О.Пчілка, Є.Єнджевич та інші. — Дніпропетровськ, 1995. — С. 5.
21. Дашкевич Я. Україна вчора і нині. — К., 1993. — С. 11.
22. Там же.
23. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. — С. 5-6.
24. Матеріали до розробки концепції і діяльності Інституту української археографії. До Всеукраїнської наради “Українська археографія сьогодні: проблеми і перспективи”. Київ. 16-18 грудня 1992 року. — К., 1992. — С. 85.
25. Вознюк Г.Л., Фортушний А.А., Карий І.П. Національне відродження та духовна культура // Вісник Львівського університету. — Львів, 1992. — Вип. 268. — С. 85.
26. Кучма Л.Д. Україна є. Україна — буде! Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежної України 23 серпня 1996 року // Урядовий кур’єр. — 1996. — 25 серпня. — С. 5.
27. Домбровський О. Що таке історія України? // Український історик. — 1982. — №1-2 (73-74). — С. 76-77.
28. Історія українського середньовіччя: козацька доба. — Ч. 2. — К., 1995. — С. 111-112.
29. Пріцак О. Володимир Антонович як історіософ // Третя Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. 11-12 грудня 1995 р. м. Київ. Доповіді та матеріали. — Ч. 1. — Київ, 1996. — С. 9.
30. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. — К., 1996. — С. 82-83.
31. Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. — К., 1993. — С. 69; його ж: Нариси з української політології (1819-1991). — К., 1994. — С. 6.
32. Тут М.Довнар-Запольський, очевидно, мав на увазі себе. Це було не випадково, адже згодом, як учень В.Антоновича, він створив свою історичну школу, яка спеціалізувалась на дослідженні економічної історії народів України та Росії.
33. Довнар-Запольский М. Исторические взгляды В.Б.Антоновича // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. — Кн. 21. — Вип. 1-2. — К., 1909. — С. 36-37.
34. Там же. — С. 37.
35. Див.: Регіональне і загальне в історії. — Дніпропетровськ, 1995. — С. 32.
36. Ясь О. Державницький напрям в українській історіографії першої третини ХХ ст.: становлення, формування, вплив // Історія українського середньовіччя. — Ч. 1. — С. 114.
37. Регіональне і загальне в історії. — С. 32-33.
38. Ясь О. Державницький напрям в українській історіографії першої третини ХХ ст.: становлення, формування, вплив. — С. 115.
39. Енциклопедія українознавства. — К., 1995. — Т. 2. — С. 402.
40. Данилевич В.Е. В.Б.Антонович как профессор // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — Кн. 21. — Вып. 1-2. — К., 1909. — С. 59.
41. Див.: Дорошенко Д. Володимир Антонович в українській історіографії // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 тт. / В.Короткий, В.Ульяновський (упоряд.) — К., 1997. — Т. 1. — С. 105, 108.
42. Див: На 20-і роковини смерти проф. В.Б.Антоновича (1908-1928) // Там же. — С. 136.
43. Див.: Брайчевський М. Європеєць рідної історії // Там же. — С. 146.
44. Данилевич В.Е. В.Б.Антонович как профессор. — С. 61.
45. Кордуба М. Володимир Антонович // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. — С. 131.
46. Крупницький Б. Володимир Антонович (1834-1908) // Там же. — С. 140-141.
47. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки // Там же. — С. 31-32.
48. Домацький В. Володимир Антонович. З нагоди 45-літнього ювілею наукової і громадської діяльності присвячує учителеві своєму учень // Там же. — С. 64.
49. Сохань П. Археографічна діяльність В.Б.Антоновича в контексті національного суспільно-політичного життя України // Третя Академія пам’яті Володимира Антоновича. — С. 17.
50. Гирич І. В. Антонович — будівничий філософських засад нової України // Там же. — С. 35.
51. Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності. — К., 1909. — С. 8.
52. Грушевський М. З соціально-національних концепцій Антоновича // Україна. — 1928. — Кн. 5 (30). — С. 7.
53. Quo vadis, Україно? — Одеса, 1992. — С. 34.
54. М.Довнар-Запольский. Исторические взгляды В.Б.Антоновича. — С. 22
55. Каманин И.М. Труды В.Б. Антоновича по истории козачества. — С. 46.
56. Багалей Д. Антонович Владимир Бонифатиевич // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. — С. 24-25.
57. Гермайзе О. В.Б.Антонович в українській історіографії // Україна. — К., 1928. — Кн. 5. — С. 30.
58. Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — С. 85.
59. Памяти члена-учредителя Исторического общества Нестора-Летописца засл. орд. профессора В.Б.Антоновича. Речь В.З.Завитневича // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. — Кн. 21. — Вып. 1-2. — К., 1909. — С. 39,41.
60. Дорошенко Д. Володимир Антонович в українській історіографії // Син України. — С. 110.
61. Кордуба М. Володимир Антонович // Там же. — С. 132.
62. Брайчевський М. Європеєць рідної історії // Там же. — С. 147.
63. Кордуба М. Вступ // Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991. — С. 12.
64. Див.: Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності // Син України. — С. 75.
65. Див.: Шумелда Я. Рец. на: Михайло Грушевський. Володимир Боніфатійович Антонович 1834-1908-1984 // Український історик. — 1986. — №3-4. Рік ХХІІІ. — С. 149.
66. Сохань П. Археографічна діяльність В.Б.Антоновича в контексті національного суспільно-політичного життя в Україні. — С. 25.
67. Матях В.М. Проблема державотворення в Україні ХVІІ–ХVІІІ ст. у вітчизняній історичній науці другої половини ХІХ — початку ХХ ст. // Український історичний журнал. — 1998. — №3. – С. 61.
68. Див.: Антонович В. Коротка історія козаччини. — К., 1991. — С. 117.
69. Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. — Кн. 21. — Вып. 1-2. — К., 1909. — С. 71.
70. Довнар-Запольский М.В. Исторические взгляды В.Б.Антоновича. — С. 36.
71. Данилевич В.Е. В.Б.Антонович как профессор. — С. 71.
72. Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — С. 401-402.
73. Див.: Грушевський М. З соціально-політичних концепцій Антоновича // Син України. — С. 112.
74. Див.: Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: образ на тлі епохи. — С. 37.
75. Короткий В., Ульяновський В. Повернення образу: Володимир Антонович в сучасній Україні // Син України. — С. 5.