В основі феодального способу виробництва лежить власність феодалів на землю і їх неповна власність на працівників – кріпосних селян. Для феодалізму характерна система експлуатації особисто залежних від феодала безпосередніх виробників матеріальних благ. В умовах цього способу виробництва селяни наділялися землею і мали своє господарство, що забезпечувало поміщиків-феодалів робочою силою. Користуючись землею феодалів як наділ, селянин зобов'язаний був працювати на них, обробляти поміщицьку землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці. Хоча феодал на відміну від рабовласника не був повним власником селянина, економічна залежність селян від феодалів доповнювалася їх позаекономічним примусом.
Феодальних лад, будучи черговим ступенем в поступальному розвитку людського суспільства, виникли в результаті розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було рабовласницького способу виробництва, що склався, – первісно-громадських буд. Перехід від рабовласницької соціально-економічної формації до феодальної мав прогресивне історичне значення. Феодальні виробничі стосунки з'явилися такою суспільною формою, яка зробила можливим подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацікавлений в результатах своєї праці, тому його праця була ефективнішою і продуктивнішою в порівнянні з працею раба.
Основні риси, етапи розвитку і економічна структура західноєвропейського феодалізму
Багато проблем історії феодалізму достатньо дискусійні, зокрема його періодизація. Останнім часом найбільшого поширення набуло виділення наступних етапів:
1. раннє середньовіччя
– V–IX ст. У цей період з'явилися перші паростки феодалізму: земля концентрувалася біля вищих шарів суспільства, формувався шар залежного селянства, встановлювалися васально-ленні стосунки;
2. високе середньовіччя
– Х – XIII ст. Для цього періоду характерні панування доменіальної системи господарювання, феодальна ієрархія, що оформилася, значний розвиток ремесла і торгівлі. Відзначимо, що XIII ст. в Західній Європі з'явилося своєрідним піком в розвитку феодалізму. Аж до XIII ст. повсюдно наголошувався значний економічний підйом, виросли тисячі міст, багато хто з яких добився самоврядності. У них трудилися ремісники сотень спеціальностей, склалися цехи і гільдії. У сільському господарстві виникли важливі удосконалення орних знарядь, відбувалася внутрішня колонізація: розчищання лісів, відкриття пусток, меліорація. Економічний підйом супроводився двух-, трикратним зростанням населення;
3. пізнє середньовіччя
– XIV–XV ст. Під впливом товарно-грошових стосунків скорочувалося або повністю зникало доменіальне господарство, йшов активний процес особистого звільнення селянства, розмивалася феодальна ієрархія. У феодальній системі виникли кризові явища, з'явилися елементи раннього капіталізму.
Для феодальної економіки характерні наступні риси:
- панування крупної земельної власності, що знаходилася в руках класу феодалів;
- поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників – селян, що часто зберігали в індивідуальній власності основні знаряддя праці, худобу, садибу;
- своєрідний статус селян, які не були власниками землі, а були її утримувачами на різних умовах аж до права спадкового користування;
- різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян – особиста і поземельна залежність, судове підпорядкування влади феодала, станове неполноправие селянства;
- переважання аграрного сектора над торгівельним і промисловим;
- панування натурального господарства;
- низький в цілому рівень техніки і знань, ручне виробництво, що надавало особливе значення індивідуальним виробничим навикам.
Звичайно, ці риси не вичерпують всіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити таку, як умовний характер феодальної власності на землю і розділення права на неї між декількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представники панівного класу, пов'язаної з обов'язковим несенням військової служби і інших зобов'язань на користь вищестоящого сеньйора. Вищестоящий феодал теж вважався за власника даного феода. Ця специфіка породжувала особливу значущість феодальної ієрархії і особистих васально-ленних зв'язків.
Експлуатація селянства здійснювалася в рамках феодальної вотчини (французька сеньория, англійський манор), яка стала основою для стягування феодальної ренти. Феодальна земельна рента – це частка продукту залежних селян, що привласнюється землевласником. Вона була економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.
Відомо три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк). В період становлення феодалізму переважала відробіткова рента у поєднанні з продуктовою. У XI–XV ст. У зв'язку із зростанням міст, розповсюдженням товарно-грошових стосунків разом з ними набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в тримання селян і жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що отримав назву комутації ренти, вів до зростання економічної незалежності селянського господарства.
Сучасні дослідники вважають, що процес становлення феодалізму йшов двома шляхами.
По-перше, як результат синтезу протофеодальних елементів піздньоантичного і варварських суспільств (за еталон умовно приймають північно-французьку модель феодалізму, де він утвердился достатньо рано – на території Північно-східною Галії в VХI–IX ст.). Характерний, що швидше розвивалися ті регіони, де варварський елемент синтезу превалював над античним. Біля варварських племен елементи нових ладів знаходили вираження у використанні рабів патріархального типа як землеробів, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, все більшому розвитку дружинних стосунків, що підривали систему військової демократії.
По-друге, так званий безсинтезний шлях генезису феодалізму, що минав при повній відсутності греко-римского і варварського синтезу або з дуже слабкими його елементами. Він характерний для Англії (за винятком південних районів), Південної Шотландії, частково Німеччині.
Традиційно еволюцію феодального способу виробництва починають розглядати з прикладу Північної, що став класичним, Галії, де в 486 р. виникло Франкська держава. (Франки – одна з конфедерацій німецьких племен.) У V–VII ст. тут правила династія Меровінгов, з кінця VII до середини IX ст. – Каролінгів.
Основні відомості про господарство франків меровингского періоду містяться в судебнику "Саллічеська правда". У землеробстві панувало двопілля, обробляли жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля спахували 2-3 рази, боронували, посіви прополювали, зачали застосовувати водяні млини. Розвинулося скотарство.
У V–VI ст. біля франків вже існувала приватна, вільно відчужувана власність на рухоме майно, індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу її жителів – дрібних вільних землеробів, що складали общину. Вдома і присадибні ділянки були в індивідуальній власності, але вільно розпоряджатися спадковими наділами міг тільки колектив общини. Ліси, пустки, болота, дорогі, неподілені луги залишалися в спільному володінні.
В кінці VI ст. біля франків виникла індивідуальна, вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей – алод. Це привело до поглиблення майнової і соціальної диференціації, розкладання общини, стало передумовою зростання великої феодальною власністю. Права общини розповсюджувалися тільки на неподілені угіддя. Сама вона з колективу великих сімей перетворилася на сусідську общину-марку, що складалася з індивідуальних сімей. Земля оброблялася в основному вільними селянами, але франкське суспільство знало напіввільних і рабів.
Крупне землеволодіння формувалося двома шляхами. По-перше, за рахунок тих, що королівських земельних подарували світської і духовної знаті. По-друге, за рахунок масового розорення селян-аллодистів, які були вимушені віддаватися під заступництво крупних землевласників, що ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався коммендацией). Часто це означало вступ селян до поземельної залежності.
У VIII–IX ст. у франкскому суспільстві склалися основи феодального ладу. Зростання крупної земельної власності прискорилося, крупні землевласники почали прямо захоплювати селянські наділи, складалися основні класи феодального суспільства.
Стався переворот в поземельних стосунках: змінилася форма земельної власності. Аллодіальна власність поступалася місцем феодальної. Значну роль в цьому зіграла бенефіціальна реформа Карла Мартелла (715–741 рр.). У зв'язку з вичерпанням земельного фонду було встановлено, що земельні подарували – бенефіції даються не навіки, а на термін служби або довічно, надалі можуть бути передані іншому служивому людині.
Ця реформа, по-перше, укріпила коло дрібних і середніх феодалів, що стали основою військової організації; по-друге, укріпила феодальну земельну власність і збільшила селянську залежність, оскільки земля давалася зазвичай разом з людьми, що сидять на ній; по-третє, створила поземельні зв'язки між скаржником і бенефіціарієм і сприяла встановленням васальних стосунків. Крупні землевласники також почали практикувати цю форму тих, що подарували, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності.
Паралельно формувався клас залежних селян. Розоряючись, вони легко потрапляли в поземельну і особисту залежність від крупних землевласників. Проте феодали не були зацікавлені в зганянні селян із землі, яка тоді була єдиним джерелом існування. Навіть позбувшись алода, селяни брали у феодалів землю в користування за умови виконання певних повинностей. Так, одним з важливих засобів феодалізму стала передача землі в прекарій– умовне земельне тримання, яке крупний власник передавав в тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що той повинен був виконувати панщину або платити оброк.
Втрата землі часто приводила до втрати особистої свободи. До особистої залежності також вів акт коммендації. Зростанню залежності селянства сприяла концентрація політичної влади в руках крупних землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від государя магнатам. Те, що таке подарувало називалося імунітетом, воно фактично оформляло позаекономічний примус. Основою господарської організації франкского суспільства в VIII – початку IX ст. стала феодальна вотчина сеньйора. Розміри їх були різними: великі по декілька соток гектарів і більш (3–4 тис. селянських тримань), середні (з 3–4 сотнями тримань), дрібні (по декілька десятків тримань). Як свідчить "Капітулярій про вілли" Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині ділилася на дві частки: панську, або домен (складала приблизно 25–30% майдани), що включала панське заорювання; і землю, що знаходилася в користуванні залежних селян і складалася з наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2–3 рази на тиждень в сезон сільськогосподарських робіт. Селянські тримання включали двір з будинком, спорудами, орний наділ, інколи сад і виноградник. Селяни користувалися неподіленими громадськими лісами і пасовищами.
Залежне селянство каролинської вотчини ділилося на три основні групи:
1. колоны, їх була більшість – особисто вільні, але такі, що знаходилися в поземельній залежності;
2. раби-серви– поземельний і особисто залежні;
3. літ, що займав проміжне положення, знаходився під патронатом якого-небудь феодала і тримав надів в спадковому користуванні [4, с. 54].
Поступово ці відмінності стиралися і селяни зливалися в єдину масу залежних. Всі вони платили оброк і виконували панщину.
Господарство було натуральним, реміснича праця сполучена з сільськогосподарською. Вся продукція за рідким виключенням усередині вотчини, продавалися періодично тільки надлишки, а купувалося те, що не можна було провести у вотчині. Проте торгівля не робила серйозного впливу на спільний рівень економічного життя.
У 843 р. Каролінська імперія розпалася на Західно-франкське королівство, що з'явилося безпосереднім попередником Франції, Східно-франкське, що поклало початок Німеччини, і Середню Францію, що включала області уздовж Рейну, Рони і Італію.
У Франції в Х – ХI ст. панівний клас повністю відокремився від інших кіл, монополізував всю власність на землю. Це було відбито в правовій нормі "немає землі без сеньйора". Під їх владу потрапили громадські угіддя, залежні селяни за користування ними тепер несли певні повинності. Оформилися баналітетні права сеньйорів: монополії на пекти, виноградний прес і млин, які раніше були в колективній власності общини. Остаточно склалася феодальна ієрархія.
У ХI ст. закінчилося формування феодалів залежного селянства. Основною категорією стали серви, поземельний і особисто залежні від сеньйорів. Збереглася невелика група селян-вилланів, які були особисто вільні, але знаходилися в поземельній і судовій залежності.
Для Х – ХIII ст. характерний прогрес в розвитку продуктивних сил, підвищення продуктивності сільського господарства. Покращала обробка грунту (оранка до чотирьох разів), розповсюдилося трьохпілля. Масовий характер прийняли розчищання під ріллю земель покладів і лісів, так звана внутрішня колонізація. Розширення посівних майданів і зростання врожайності сприяли підвищенню продуктивності праці і створенню додаткового ренту у вигляді частки селянського урожаю. Тому в ХV – XVI ст. вони почали ліквідувати панське заорювання і практикувати роздачу селянам в тримання всіх домениальных земель. Розповсюдилася так звана чиста сеньория. Продуктова рента була досить швидко замінена грошовою, тому що на французьке село весь більший вплив почали робити міста.
Основним постачальником продукції на ринок став селянин. Це мало багато наслідків.
Скоплюючи засоби, селяни вже з ХV ст. почали купуватися на волю. Умови викупу були дуже важкими, особливо у церковних феодалів. За користування землею, яка залишалася власністю феодала, селянин платив грошову ренту – ценз, тому його сталі називати цензитарием, а його ділянка – цензивой. Феодал зберігав судову владу над селянством, але вже як вільні люди – вилланы– селяни могли звертатися до королівського суду. Крім того, до особистої свободи могло привести участь в хрестових походах; велику роль зіграла також класова боротьба селян.
Посилилася диференціація селянства. Можливість закладати або продавати цензиву привела до появи в XIV–XV ст. прошарки збіднілих селян. Будучи не
Німецькі герцогства в IX–XI ст. відставали по рівню розвитку від Західно-франської держави. Хоча тут сформувалися крупні землевласники і різною мірою залежне від них селянство, процес феодалізму протікав повільно. Довше зберігалася аллодіальна власність різних кіл суспільства, у тому числі вільних селян, що поєднувалася з ленними володіннями. Олени (аналогічні франкскимфеодам) більш тривалий час (до XI ст.) залишалися неспадковими.
На відміну від Франції особливо важлива роль в процесі Феодалізування Німеччини належала єдиній ранньофеодальній державі з сильнішою владою, тому період феодальної роздробленості зачався в Германії декілька пізніше.
Особливістю аграрних стосунків VIII–IX ст. було те, що тут не селяни отримували землю від феодала, а, навпаки, ранньофеодальна вотчина освоювала вільне село. Селяни поступово втягувалися в залежність, з'явилися села "змішаного типа", в яких були володіння одного або декількох вотчинників, наділи вільних селян і господарства залежних кріпаків. Таке село зберігало розпорядки сусідської общини-марки, що пояснює сповільненість аграрного перевороту в Германії, що завершився лише в ХI ст. Як і у Франції, тут складувалася крупна і дрібна світська і церковна вотчина, експлуатація селянства здійснювалася частішим у формі панщини і оброчних платежів.
Завершення феодалізування німецького села було пов'язане з розвитком політико-правових інститутів імунітету і баналітета. Для селян це означало спочатку судову, а потім і вотчинну залежність від феодала. До кінця ХI – початку ХII ст. змішане село перетворилося у феодальне.
Серед селян виділялися особисто залежні манципії і серви, частка яких сиділа на землі, а частка була дворовими людьми феодала, поземельний залежні прекаристи і особисто вільні власники наділів – аллодисти Панівний клас також не був однорідним, в Х ст. сформувалася ієрархія король – князі вільні панове, в Х – ХI ст. з'явилося рицарство.
Як і у Франції, розвиток продуктивних сил, підйом міського ремесла втягував село в товарно-грошові стосунки, що викликало зміни в аграрних буд. Зростання населення породжувало брак земель. Ця проблема вирішувалася за рахунок внутрішньої і зовнішньої колонізації. У ХII – ХIII ст. сталося розкладання старої вотчинної системи і з'явилася "чиста сеньория". На відміну від Франції, де селяни зберігали права на свій наділ, в південних і північно-західних німецьких землях селяни перетворилися на короткострокових арендарів-мейерів. У Середній Німеччині і в південно-західних областях збереглася так звана сеньорія", що "окам'яніла, з доменом, спадковими селянськими триманнями і барщиною, хоча і тут здійснився частковий перехід до грошової ренти. Це привело до зникнення найбільш важких форм особистої залежності селян, багато хто отримав особисту свободу, але часто даний процес супроводився втратою спадкових прав на землю. Посилилося розшарування селянства.
У XIV–XV ст. і селяни і феодали все більше втягувалися у зв'язку з ринком. Але з початку XIV ст. в економіці Німеччини, як і всієї Західної Європи, спостерігалися деякі явища занепаду. Несприятливо позначилися характерні для цього періоду ножиці цін: високі ціни на ремісничі вироби і низькі – на сільськогосподарські продукти, особливе зерно. Ситуацію загострила епідемія чуми в 1348–1349 рр., епідемії 60–70-х рр., війни, лава неврожайних років. Зникла майже 1/5 частка поселень. При спаді населення стало невигідним товарне зернове господарство в широких масштабах, що вело до скорочення посівних майданів.
В аграрний лад XIV–XV ст. намітилися дві тенденції. Перша характерна для територій на схід від Ельби, для раніше колонізованих земель, друга – до заходу. На схід від Ельби було багато вільних селян, що мали 2/3 ораної землі. Рицарство, прагнучи підвищити прибутковість своїх володінь (почав рости попит на хліб для вивозу його за кордон, особливо до Нідерландів), зачало зганяти селян із землі і використовувати їх на панщині. Це зумовило масове особисте закріпачення до кінця XV ст. як бідноти, так і заможних селян.
На захід від Ельби перебудова вотчини привела до часткової або повної відмови від панського заорювання. У Північно-західній Німеччині частка селянства поліпшила своє положення, тут склався шар вільних заможних селян-майеров. Вони вели господарство на великих – в 20–40 га– ділянках, платили крупні чинші і використовували працю збіднілих селян. У Південно-західній Німеччині, де панувала "чиста сеньорія", переважали дрібні селянські господарства, особливо далеко зайшло майнове розшарування селянства. Феодали намагалися рекомутувати ренту, погіршити умови оренди, використовували особисті і судові повинності селян, намагаючись відновити їх особисту залежність, що викликало багаточисельні селянські виступи.
Для Англії характерний безсинтезний шлях розвитку феодалізму, що зумовило відносно повільне феодалізування, що завершилося в XI ст. На початку середньовіччя англосакси жили общинами. Природні умови і периферійне положення гальмували розкладання первіснообщинних стосунків. Аж до XI ст. основну масу населення складали вільні селяни-общинники. Вони володіли досить крупними ділянками землі – гайдами, звичайні близько 50 акрів. Це передбачало наявність великих патріархальних сімей і затримувало виникнення в Англії вільно відчужуваної земельної власності типа алода.
Феодальна власність зароджувалася в VII–VIIIст. головним чином в результаті тих, що масових королівських подарували землі дружинникам і церкві або права збирати з певних ділянок королівських володінь побори. Земля, доходи від якої передавалися кому-небудь, називалася бокленд. З його появою виникло крупне феодальне землеволодіння, оскільки право отримання доходів незабаром перетворилося на право власності на цю землю. Селяни ставали залежними, хоча і зберігали особисту свободу. Крупне церковне і світське землеволодіння сформувалося в IX–XI ст.
У IX ст. виникла індивідуальна власність общинника на наділ з правом відчуження. З виділенням малих сімей зачалося дроблення наділів (замість 50 виділялося 10 акрів), що стимулювало майнове розшарування. Багато селян опинилися в поземельній залежності від лорда. Якщо ж лорд отримував судовий імунітет над певною територією, то її жителі потрапляли в судову залежність. Така територія перетворювалася на феодальну вотчину – манор.
У 1066 р. Англія піддавалася нормадському завоюванню, що прискорило феодалізування, оскільки французький феодалізм був зрілішим. Захопивши землю і політичну владу, завойовники насаджували звичні ним порядки. Судячи по проведеній в 1086 р. всеанглійського поземельного перепису ("Книга Страшного суду"), феодальна вотчина-манор набула закінченої форми, підпорядкувала раніше вільних общинників. Господарство грунтувалося вже на панщинній праці залежних селян. Велику частку складали вилланы (схожі на французьких сервів), що мали повний наділ землі (30 акрів) або його частка, що виконували панщину, несли натуральні і грошові платежі. Були також бордарії – залежні селяни з наділом меншим, ніж біля виллана (7-15 акрів). Існували коттери – залежні дрібні селяни з 2 – 3 акрами присадибної землі, вони також працювали пастухами, ковалями, теслярами. Саму нижчу категорію складали серви – як правило, дворові люди, що не мали наділів і виконуючі різні важкі роботи. Залишалося досить багато особисто вільних – фригольдерів. Впродовж ХII ст. різні категорії селянства все більше перетворювалися на залежних вилланов, основним обов'язком яких була панщина 2–3 дні в тиждень, оброки, лава довільних податків, церковна десятина.
У ХII – ХIII ст. аграрна еволюція Англії йшла суперечливими шляхами. Удосконалювалося землеробство, утвердилосьтрьохпілля, збільшився майдан обробленої землі. Попит на шерсть стимулював розвиток вівчарства. Під впливом товарно-грошових стосунків з середини ХII ст. намітилися дві тенденції. Одна – у бік особистого звільнення селян і комутації ренти. Віллани перекладалися на положення копигольдерів – утримувачів землі по копії, звільнялися від найбільш важких Форм особистої залежності, перекладалися на натуральний або грошовий оброк. Власники деяких маноров орієнтувалися на використання праці батраків, в ролі яких виступали коттери. Інша тенденція – до розширення домениального господарства, зростання панщинної експлуатації, зміцнення особистої залежності вилланов. Це було наслідком зростання експорту шерсті і зерна, причому головну роль в нім грали Феодали, що отримували великі прибутки.
У XIV–XV ст. комутація ренти набула більшого поширення в порівнянні з попереднім періодом, селянське господарство зачало конкурувати з домениальным. Останнє ставало невигідним, феодали все частіше відмовлялися від панщини, що викликало брак робочої сили. Суперечності загострилися у зв'язку з епідемією чуми. У цих умовах держава видала лаву законів (1349, 1351, 1361, 1388, відомих як "робоче законодавство"), по яких всі особи від 12 до 60 років, що не мали коштів для життя, зобов'язані були найнятися на роботу за плату, яка існувала до чуми, за відмову від найму загрожувала в'язниця. Так феодали намагалися заповнити брак робочої сили. Феодали, що вели панщинне господарство, рекоммутували ренту, повертаючи в свої манори що пішли в міста вілланів.
Ця сеньйоріальна реакція привела до різкого загострення боротьби селян, що вилилася в найбільш крупне і організоване повстання середньовіччя під буттям на чолі Уота Тайлера (1381). Потерпівши поразку, повстання проте сприяло звільненню вилланів від особистої залежності. В кінці XIV–XV ст. більшість з них покупалася на волю.
На початку XV ст. домениальное господарство було майже повністю ліквідоване, землі здавалися в тримання або оренду. Селянське господарство стало головним постачальником продукції на ринок. Спочатку воно не могло відшкодувати згортання домениального виробництва, тому до кінця XV ст. виявилися деякі ознаки занепаду. Але вони співіснували з прогресивнішими формами – дрібнотоварним селянським господарством і поміщицьким господарством нового типу. Виділилася верхівка селянства, що складала в Англії близько 15%, – йомены, в неї входили не лише фригольдери, але і багаті копигольдеры. У цій середі розповсюдилася фермерська оренда. З'явилося і нове дворянство – джентри, яке уміло пристосовувалося до нових умов, тісно зв'язалося з ринком.
Висновок
Феодалізм в Західній Європі в своєму розвитку минув декілька етапів. Історія західноєвропейського феодалізму ділиться на три великі періоди. Ранній феодалізм (раннє середньовіччя) – з V ст. до кінця Х ст. Це час формування феодального ладу, його генезису, коли складається феодальне крупне землеволодіння і відбувається поступове закріпачення феодалами вільних селян – общинників. Повністю панує натуральне господарство. Найбільш значною ранньою феодальною державою було королівство франків. Період розвиненого феодалізму (розквіт середньовіччя) охоплює XI–XVст. Це час не лише повного розвитку феодального способу виробництва в селі, але і успіхів середньовічних міст з їх цеховим ремеслом і торгівлею. На зміну політичної роздробленості приходять централізовані крупні феодальні держави. І, нарешті, це час потужних селянських повстань, що приголомшували середньовічне суспільство. Період пізнього феодалізму (пізнє середньовіччя) – кінець XV – середина XVII d. – час розкладання феодалізму і визрівання в його надрах нового, капіталістичного способу виробництва.
Основною формою, в якій здійснювалася експлуатація феодалами селян, була феодальна рента, що поглинала частенько не лише додаткову працю, але і частку необхідної праці кріпосних селян. Феодальна рента була економічним вираженням власності феодала на землю і неповної власності на кріпосного селянина. Історично існувало три її вигляду: відробіткова рента (панщина), рента продуктами (натуральний оброк) і грошова рента (грошовий оброк). Зазвичай всі ці види феодальної ренти співіснували одночасно, проте в різні історичні періоди феодалізму одна з них була такою, що превалює. Спочатку домінуючою формою феодальної ренти була відробіткова, потім – рента продуктами, і на останніх етапах феодального способу виробництва – грошова рента.
Таким чином, в V–XVст. для аграрного сектора західноєвропейського регіону були властиві деякі спільні риси: формування крупного феодального землеволодіння (англійський манор, французька і німецька сеньйорія), що обробляється працею різних категорій залежних селян (сервів, вілланів, коттерів, копигольдерів), розвинена система імунітету і васально-ленних стосунків. Спільною була також тенденція дії товарно-грошових стосунків на аграрний лад: поступове згортання доменіального господарства феодалів, зростаюче значення натуральною, а потім і грошової ренти, звільнення селян від особистої залежності, посилення їх майнового розшарування, зростання економічної ролі селянського господарства. Спільним явищем було також раннє виникнення міст.
Таким чином, V–XVст. з'явилися найважливішим етапом в розвитку західноєвропейського регіону. У цей період сформувалася і удосконалювалася феодальна структура, спостерігався прогрес в аграрному секторі. Крупних успіхів досягли міста, що стали динамічними центрами народного господарства, в яких зародилися зачатки капіталістичного виробництва.
Список використаної літератури
1. Грузицкий Ю.Л. Экономическая история Беларуси и зарубежных стран.-Мн.: "Экоперспектива", 1999.
2. Нарысы гiсторыi Беларусi. У 2-х ч. Ч. 1. М.П Касцюк, У.Ф. Iсаенка, Г.В. Штыхау iiнш. – Мн.:Беларусь, 1994.
3. Эканамiчная гiсторыя Беларусi. Вучэбны дапаможнiк: /Выд. 2-е, дап. I перапрац./ В.I/ Галубовiч, Р.I. Ермашкевiч, Г.П. Бушчык iiнш.; Пад агульнай рэд. В.I. Галубовiча. – Мн. "Экаперспектыва", 1995.
4. Экономическая история зарубежных стран. Курс лекций / Н.И. Полетаева, В.И. Голубович, Л.Ф. Пашкевич и др. Под общ. ред В.И. Голубовича. – Мн.: Экоперспектива, 1996. – 432 с.
5. Экономическая история капиталистических стран: Учеб.пособие для экон. вузов; Под общ. ред. В.Т. Чунтулова, В.Г. Сарычева. – М.: Высш.шк., 1985. – 304 с.