КУРСОВА РОБОТА
ІСТОРІЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ
План
Розділ 1. Історія виникнення Почаївської Лаври.
1.1. Зародження та початок існування святині.
1.2. Перша фундаторка монастиря- Анна Гойська.
1.3. Магнат Андрій Ферлей – нищівник культурних надбань Почаєва.
Розділ 2. Почаївський монастир у ХVІІ столітті.
2.1. Ініціатор будівництва Успінського собору – Потоцький.
2.2 Формування головних фундацій монастиря.
Розділ 3. Святиня на порозі ХХІ століття.
3.1. ХХ – початок ХХІ століття для Лаври.
3.2. Амфілохій (Головатюк, 1894-1971) – новий світильник віри і благочестя монастиря в ХХ-му столітті.
3.3. Храми Почаївської Лаври.
Висновки.
Використана література.
Вступ
Ой зійшла зоря вечоровая,
Над Почаєвом стала.
Виступало турецьке військо,
Як та чорна хмара.
Турки з татарами брами облягали
Монастир звоювати.
Мати Божая Почаївська
Буде нас рятувати.
Отець Желізо з келії вийшов
Та слізьми умліває…
“Ой, рятуй-рятуй, Божая Мати,
Монастир загибає !…”
Ой вийшла-вийшла Божая Мати,
На хрест вона стала,
Кулі вертала, турків убивала,
Монастир врятувала.
А ми, люди, всі християни,
До Бога всі ударяймо, -
Матері Божій Почаївській
Поклін всі воздаваймо!
М. Леонтович
Ясної, погожої днини, коли прозорі долі мальовничого волинського ландшафту відкриваються оку аж до самого горизонту, з передньої тераси Успенського собору Почаївської Лаври можна досить виразно розгледіти силует костельної вежі колишнього домініканського монастиря в Підкамені. У просторовому вимірі лише чотирнадцять кілометрів розділяють ці дві християнські оселі, поміж якими сьогодні пролягає адміністративна межа двох західноукраїнських областей – Тернопільської та Львівської.
Як буде видно з подальшого викладу, загальна історія, і мистецька спадщина Почаївської Лаври органічно уособлюють своєрідне пограниччя поміж православною та католицькою парадигмами, в найширшому розумінні, поміж Сходом та Заходом.
Розпочинаючи роботу над курсовою, я був впевнений, що Почаївська Лавра відноситься до категорії відносно малодосліджених у вітчизняній історіографії. Особливо це стосується долаврської доби його розвитку.
Тому в курсовій роботі, яка базується на наявних літературних джерелах і на моїх власних розвідках, головним було поєднати досить різноманітний матеріал з однозначно верифікованими історичними фактами, постійно залишаючись на грунті об’єктивності й неупередженості.
З огляду на вищесказане, історії Почаївської Лаври присвячені розділи у загальних працях та цілі монографії. Проте одним з найвизначніших досліджень з цього питання є “Фортеця православ’я на Волині – Свята Почаївська Лавра” Митрополита Іларіона (Огієнка І.І.) [11]. Вказана праця є неоціненним джерелом з історії святині.
Із загальних робіт, які присвячені цій темі я скористався працями Лотоцького, Білецького, Гудими, Дубилка, Жука, Логвина, Ричкова, Хайнацького, Янка [10,2,3,4,6,14,19,20]. Серед них, особливо хочеться виділити книгу Печкова “Почаївська Свято-Успенська Лавра”, яка заслуговує на увагу своїми новими, цікавими науковими теоріями та поглядами щодо історії зародження та розвитку храму.
Дослідженню історії Почаївської Лаври присвячена робота Дубилка “Почаївський монастир в історії нашого народу” [4], яка є різносторонньою щодо висвітлення життя Лаври в різні періоди часу.
Під час дослідження теми курсової роботи сформувався матеріал, який дав можливість висвітлити проблему меценатства Почаївській Лаврі.
На жаль, окремі праці з цього питання ще не написано, а інформацію доводилися збирати по різним джерелам у роботах Жука, Гудими.
Отож, з опрацьованої літератури можна сказати, що вона всебічно і різносторонньо висвітлює історію Почаївської Лаври, але залишаються ще білі плями, які потребують свого дослідження.
Об’єктом курсової роботи є : історія Почаївської Лаври.
Мета курсової – дослідити роль монастиря і історичній долі українського народу.
Завдання курсової роботи:
- прослідкувати історичний розвиток святині;
- дати характеристику ролі Лаври у культурному житті України.
Курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновків та використаної літератури. У вступі визначається актуальність, об’єкт, мета, завдання курсової роботи. Основна частина складається з трьох розділів, де аналізується і розкривається тема роботи, а у висновку підсумовуються основні положення мого досліду.
Хотілося б висловити сподівання, що курсова робота задовольнить і дасть змогу глибше осягнути непрості шляхи становлення й розвитку надбань вітчизняної історії культури та мистецтва.
Розділ 1. Історія виникнення Почаївської Лаври.
1.1.
Зародження та початок існування святині.
Історія Почаївського монастиря охоплює майже вісім сторіч і не замикається в його мурах, а відзеркалює той стан, що був майже на всіх просторах України.
Оригінальних документів про початки існування монастиря на Почаївській горі немає. Все, що написане про перші сторіччя – це легенди. Але дослідники гадають, що легенди постали не лише на самих розповідях, але й мали удокументовану підставу, коли брати до уваги характер тих описувань, що сягають трьох чи чотирохсотлітньої давнини.
На підставі деяких записів, що сягають початків і збереглися в архівах, історики твердять, що в монастирі були літописи, але вони, мабуть, пропали під час нещасливих та злочинних подій, таких як : грабування монастиря польським шляхтичем Андрієм Ферлеєм 1623 року; під час великої пожежі 1626 року; під час нападів і заколотів у монастирі, що їх робив граф Станіслав Тарнавський з участю інших шляхтичів та єзуїтів.
Існує ще й інше припущення : коли царський уряд приказав уніятським монархам забратися з монастиря, де вони перебували 110 років, то можливо, що всі літописи були потайки забрані, або десь вони затратились; але й на такі припущення нема документів.
Однак збереглися два документи, які частково дають уявлення про початки пустельного життя монархів на Почаївській горі. Один документ вказує на дату 11 лютого 1213 року. Другий, написаний польською мовою уніятським монархом в Почаєві, позначений датою 13 липня 1732 року., цікавий тим, що в ньому, так як і в першому рукописі, розповідь починається теж від 1213-го року.
Семен Антонович Жук, дослідник монастирського архіву в Почаєві, написав що “ В рукописній книзі позвів з 1661 року, яка переховується в лаврському архіві в т. ІІ на 144 і слідуючих сторінках згадується, що ще до того часу існувала інша книга під назвою “Пам’ятники Почаївського монастиря”. Ця книга початки ченців на Почаївській горі відносить до 1240 року. На превеликий жаль у лаврській бібліотеці немає цього високовартісного пам’ятника” [6. ст.3].
Історичні дослідники приєднуються до тієї дати – 1240 року. Гадають, що до того часу на Почаївській горі вже існувала чернеча оселя, що після нападу татарської орди хана Батия, після знищення церков і монастирів у Києві, монархи, які не згинули, втекли в лісові гущі і там залишились жити.
Історики також досліджували походження назви “Почаїв”. Існують дві версії. Науковці приєднуються до першої, що в Києві був потік, який звався Почайна. Там був монастир, якого татари зруйнували. Той потік злився з Дніпром під час повені 1712 року. Дослідники вважають, що ті монархи, які втекли з того монастиря аж на Волинь, своєму новому пристановищу дали назву Почаїв.
Але історик – отець М. Трипольський робить інші висновки. Він думає, що та назва складається з двох слів – “Поча Діва”, що мало б означати, що Пречиста Діва почала творити чуда і каже, що в живій, поточній мові слово Діва втратило звук першої приголосної літери “Д” і кінцеву голосну літеру “а”; так з виразу двох слів “Поча Діва”, витворилось слово – назва Почаїв.
Для підтвердження такого висновку отець М. Трипольський вказує на документ під назвою “Дипломат”. Це акт дарування маєтку Михайла Центера і його дружини Почаївському монастиреві 11 лютого 1213 року.
Початок змісту того акту такий : “Дипломат”. Во ім’я Отца, Сина і Святого Духа, Тройца Єдиносущная і Нерозділимая. Се аз раб Владиці моєму Господу Богу і Спасу нашому Ісусу Христу троічеський поклонник Михаіл Центер, Воєвода Божію Милостію, господар землі чуда Пресвятої Діви Марії – Поча Діва… і супруга Єлена Михайла Центер, дали і потвердили сему монастирю… десять волоків с лісом і хутір Колената, десять домов с млини на реке і чотири пасіки с пчели і с весь приход і да поставлять от се да на перед (себто від нині й на майбутнє) молебніци наші клаугери (з грецького - ченці). [1.ст.5].
До теми назви “Почаїв” митрополит Іларіон написав : “Жодні давні історичні джерела 13, 14 і 15 віків ніколи й ніде не згадують ані Почаєва, ані монастиря”. Але в розповіді про землевласників – Василя й Анну Гойських, митрополит Іларіон згадує, що до їх маєтностей “… входили села Орля, Совчичі, Комната і Старий Почаїв”. [11.ст.27].
Про початок Почаївського монастиря митрополит Іларіон наводить уривки з рукописної книги, яка має дату 13 липня 1732 року. Книгу ту написав польською мовою невідомий уніятський монарх у Почаєві. На прикінці 12-го віку жив біля Почаївської гори побожний муж Туркул; у сні йому являлась Божа Мати. Десь року 1213-го прибув чернець з Афону на ім’я Мефодій. Туркул розповів Мефодієві про свої видіння Божої Матері. Чернець Мефодій вибрав на горі високу липу, очистив стовбура і намалював образ Божої Матері так, як вона уявлялась у сні побожному Туркулові. Чернець Мефодій багато розповідав про святу Гору Афон. “…він сильно підняв на дусі побожного туркула, який також пішов на Схід; мабуть бував у Києві і в кінці подався на Афон…, там зустрів ченця Мефодія і намовив його вертатися на Почаївську Гору. Біля них згуртувалися і інші ченці зі Сходу. І року 1220-го невеликий монастир – скит був закінчений, а біля нього були побудовані й окремі оселі – келії для монархів – пустельників. Того ж 1220-го року Священноієрей Мефодій освятив нову Церкву на честь Святого Преображення. Настоятелем став о. Мефодій ”.
Святих чудес у Почаївському монастирі було багато, але це зокрема, довга тема для теологів. Але існує легенда про чудесне з’явлення Матері божої на Почаївській горі в 1261 році. Про це чудо так говорить Галятовський : ”Іоан Босий з села Почаєва виділ на скалі стоячую Пречистую Богородицю. Перед нею стоял чернець, котрий в скалі мешкал і повідал тому Іоану Босому і хлоп’ятам з села Почаєва пасучи овци на горі близько скали, ж Пречистая Богородица стояла на тій скалі, которой там стопа єсть вирита і завше ся в той стопі чиста вода знайдуєт, которою розмаітії хвороби улечаются. – На той скалі церков знаменитая, мурованая і при церкві монастир знаменитий, муром в коло обведений в землі на Волині знайдується, і монастир от села Почаєва називається Почаївський ”.
Формально документована історія Почаївського монастиря починається 1527 року. Це грамота, написана старою українською мовою, видана польським королем Зигмунтом І-м Крем’янецькому старості Якову Монтовтовичу, щоб він не побирав податків і не втручався в справи почаївських землевласників – Вачиля і Анни Гойських, і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків від людей, які привозили на продаж харчові продукти.
Короткий уривок з цієї грамоти має такий зміст: “Ми з ласки нашої то єму одпустили, і ти би що до твого не висилал і ярмарочних доходов брати і людей судити не веліл, і ні вошто не вступовал і дал в том покой конечно”[8.ст.29].
Отже, історія виникнення Почаївської Лаври складна і охоплює майже вісім сторіч. Все, що написане про перші сторіччя – це легенди. Але дослідники гадають, що легенди поставлені не лише на розповідях, а й мали документовану підставу.
1.2. Перша фундаторка Почаївського монастиря – Анна Гойська.
1559 року, грецький митрополит Неофіт подорожував по Україні, був на Волині. Затримався він у родинному замку Гойських в Орлі –10 км від Почаєва. Там митрополит Неофіт подарував Анні Гойській ікону Божої Матері. Та ікона була у каплиці Гойських понад 30 років і прославилася чудесністю. Після прозріння, від народження сліпого, брата Анни – Пилипа Козинського, Анна Гойська, будучи глибоко вражена тим чудом, уважала, що таку велику святиню вона недостойна довше затримувати у своєму маєткові і подарувала ікону Почаївському монастиреві 1597 року. З того часу та ікона в народі популярно зветься Чудотворний Образ Почаївської Божої Матері. Того ж 1597 року 14 листопада Анна Гойська подарувала монастиреві велику частину своїх земельних маєтностей і написала грамоту – акт дарування.
“Я, Анна Тихонівна Єрофеєвна Гойська, судинно (вдова по судді) земськая Луцькая, визнаю й оголошую цим своїм листом… У моїй маєтності при селі Почаєві з давніх часів знаходиться мурована Церква на честь Успіння пресвятої Богородиці, то щоб при тій церкві було постійне Боже Благослов’я, я постановила побудувати й заснувати при ній монастиря, щоб жили в ньому 8 ченців, люди добрі, побожного життя, і не іншого Усповідання, як Грецького, Східної Церкви, і два дяки. На утримання їх у тому монастирі я надаю тій Святій Церкві і будучи при ній монастиреві, і надала на вічні часи так, що це надання не можуть ніколи порушити ані я, ані потомки мої, які після мене будуть володіти тим маєтком Почаєвом, шість чоловік селян у тому моєму маєткові Почаєві поселених на Горі проти мого Почаївського двора. А до того даю орного і неорного поля з дібровою десять волоків на три руки, у кожній руці по десять волоків на три руки, у кожній руці по десять різів (ділянок). А крім того ліс, що біля тієї церкви, з полем і сінокосами, що все зазначено знаками і написами… Усіх написів біля монастиря, лісу, поля й сінокосу 32. Для удержання тієї Церкви, монастиря й ченців щорічно давати по 30 кіп литовських грошей, зо всіх моїх маєтків…, давати щорічну десятину зо всього збіжжя, яке належить Почаївському двору.
А Ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східної Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповідання… Судити незгоду в монастирі має Владика не іншого Ісповідання, а тільки Грецького, Східної Церкви. А на кожного,хто порушить у чому цю мою волю на користь монастиря, нехай буде на ньому анатема і всяке неблагословення з прокляттям” [14.ст.20].
Цей заповіт написаний у Почаєві. Підписали його чотирисвідки: Макар Ледуховський, Василь Малинський, Кіндрат Хорошко і Григорій Баковецький”. [6.ст.20].
Із заповіту Анни Гойської та із книжок Іоаникія Галятовського: “Новоє небо з новими звіздами” і “Гора Почаївська” відомо про те, що перед 15 сторіччям на Почаївській Горі, крім Дерев’яних була також мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, але хто і коли будував ті церкви – невідомо.
Фундація Анни Гойської сталася один рік після проголошення Берестейської унії 1596 року. З історії України відомо, що після проголошення тієї унії, на Правобережній Україні, від Сяну до Дніпра, і на землях Білорусії почалась ворожнеча і боротьба; спочатку між духовенством і міською елітою, а пізніше та боротьба перенеслася на народні маси. Найперше поляки навертали на унію міську православну еліту; обдарували її різними шляхетськими титулами, урядовими становищами і земельними наділами. Вслід за тим – навертали на унію українських православних землевласних аристократів, бо після навернення феодалів – легко було навертати селянське простолюддя, яке, у кріпацькому положенні, було тотально узалежнене від своїх панів-поміщиків. Крім того, спротив серед народних мас з року в рік дуже поширювався.
Після того, коли Чудотворний образ Божої Матері був принесений на Почаївську гору в церкву Успіння Пресвятої Богородиці; коли монастиреві було подаровано землю і на горі почали будувати монаший гуртожиток,- слава Почаївського монастиря розносилась по всій Україні. У монастирях збільшувалась кількість монархів, щороку прибувало більше людей-богомольців; життя монархів у монастирі набирало організованого характеру. У процесі розвитку боротьби з уніятством, Почаївський монастир з року на рік ставав православною твердинею на Волині, а тому мусив мати відповідних керманичів-адміністраторів.
Таким керманичем і першим ігуменом Почаївського монастиря став отець Іов Залізо. Отець Іов був родом своїм походив з Коломийщини. На десятому році свого життя вступив до Угорницького монастиря на Галичині. Маючи 12 років, прийняв чернечий постриг. На 30-му році життя був посвячений в чин ієромонаха; він був прикладом аскетичного чернечого життя й моральної завершеності; чутка про отця Іова дійшла до Волинської Землі.
Основоположник Чеснохресного монастиря в Дубні князь Костянтин Острозький, просив ігумена Угорницького монастиря дозволити отцю Іову поселитися в Дубенському монастирі. До Дубна отець Іов прибув 1582 року. Там його монахи обрали ігуменом і він тим монастирем правив 20 років. У боротьбі проти напастей польських єзуїтів – отець Іов здобув собі славу ц велику повагу між монархами й серед навколишнього населення. У боротьбі отець Іов послуговувався розумною тактикою й організаційним хистом в обороні монастиря і православних церков Дубенської округи.
Учень і життєписець отця Іова – монах Досифей написав так: “Віддана праця отця Іова помножила його славу, але й збільшила йому число ворогів…, отець Залізо, тікаючи від людської слави й бажаючи мати лише славу від єдиного тайновидця Бога, потайки залишив монастир і подався на Гору Почаївську-здавна світлостю чудес многих осіяну” [8.ст.20].
Отець Іов прибув до Почаєва 1602 року. Запис монаха Досифея, про таємне залишення Чеснохресного монастиря в Дубні, митрополит Іларіон оспорює, думаючи, що отець Іов зробив це на прохання Анни Гойської і за згодою князя Костянтина Острозького. Інші історики той таємний відхід бачать і тлумачать як тогочасну необхідність тому, що отець Іов був широковідомим оборонцем православ’я і, що єзуїти за ним стежили та й по дорозі могли б його вбити.
У Почаївському монастирі отець Іов не зміг жити схимним життям – постом і молитвами у яскині. Його там обрали ігуменом і він мусив керувати всіма справами монастиря і захищати його від польських магнатів і єзуїтів.
Князь Костянтин Острозький помер 1608 року. Його син Януш, вихований єзуїтами, став фанатичним католицьким поклонником римського центру. Під його охороною єзуїти збільшили наступи й насильство і невдовзі забрали Чеснохресний монастир у Дубні.
Після смерті у 1617 році Анни Гойської монастир у Почаєві став головним об’єктом напастей польської шляхти, єзуїтів а побіч діяли також українські уніятські місіонери. Однак монастир, під керівництвом отця Іова Заліза, все ще був твердинею українського православ’я, слава якого лунала по всій Україні.
Отже – Анна Гойська, яка була першою фундаторкою Почаївського монастиря зробила багато для того, щоб слава його постійно розросталася. Для цього вона віддала багато земель під будівництво храмів і робила великі пожертви монахам.
1.2.
Магнат Андрій Ферлей – нищівник культурних надбань Почаєва.
Після смерті першої фундаторки Почаївського монастиря – Анни Гойської, по родинній лінії всі маєтності Гойських дісталися магнатові Андрієві Ферлеєві. Він і його жінка були протестантами. Ферлей почав нападати на монастир : намагався відібрати всі земельні дарування Анни Гойської, включно з монастирськими будинками, у яких жили монахи; грабував майно і тероризував монархів; під час прощ у великі свята посилав своїх фундаторів – жидів продавати горілку в монастирі під церквами, щоб п’яниці робили бешкети; посилав своїх гайдуків грабувати і руйнувати монаші приміщення.
У монастирі не було води. Монахи довозили воду з джерела коло села Старий Почаїв. Ферлей наказував своїм гайдукам зупиняти монахів на дорозі і розбивати бочки з водою. Тоді отець Іов з монахами почав копати криницю на самому верху гори. Дослідник архіву монастиря – Семен А. Жук написав, що ”… найбільше копав сам отець Іов ”. Прокопали глибше тридцяти метрів і докопались до чистої води. Та криниця й тепер є на подвір’ї Братського корпусу, коло вівтарної стіни Успінського собору. “Почувши про це, Ферлей ще більше розлютився і напав на монастир з ватагою своїх озброєних людей, пограбував його, а щоб найбільше помститись -–забрав з собою до Козина чудотворний образ Божої Матері й переховував його в замкові”[6.ст.28].
“Одного разу у Козинському замкові у Ферлеїв був бал. Щоб потішити своїх гостей, Ферлеєва зараз таки вбралася в церковні ризи, взяла в руку Святу Чашу, і так вийшла до гостей… І голосно зневажала Православну віру та православні звичаї !… І сталося чудо : пані Ферлеєва сильно занедужала, - “напав на неї злий дух, і володів нею довгий час”, пише сучасник, автор життя преподобного Іова монах Досифей. Недуга збільшувалася, Ферлеєва втрачала розум” [3.ст.54].
Три роки після Ферлеєвого нападу і грабування, 1626 року, в монастирі сталася велика пожежа. Церкви, будинки і церковні устаткування – все згоріло або було дуже пошкоджене. Отець Іов звернувся до Московського царя Михайла Федоровича за допомогою. Митрополит Іларіон твердить, що : “… в Москві на допомогу видавали великі кошти, і тим прокладали широку дорогу до себе. Всі монастирі йшли цією дорогою бо в себе, під польською окупацією, мали тільки утиски та насильне заганяння в унію”. [8.ст.43].
Андрій Ферлей, будучи колителяном Белзьким, а пізніше воєводою Сандомірським, він, як і вся тогочасна шляхта, не визнавав ніяких законів. “Як польський високий урядник обов’язаний був топтати дорогу для унії. Почаївський монастир став фортецею православ’я на Волині, і на А. Ферлея зі всіх сторін пішли натиски передати цю фортецю в руки уніятів, а поки що – не давати їй працювати”. [5.ст.64]. Не змігши зруйнувати монастиря нападами і грабуваннями, А. Ферлей, як спадкоємець маєтностей Анни Гойської, хотів судом забрати монастир. Ігумен Іов Залізо брав участь на всіх судових розправах і виступав як уповноважений оборонець прав Почаївського монастиря. Чудотворну Ікону Божої Матері відсудив щойно 1644 року. Всі інші судові позивання отець Іов виграв 1647 року. Історики звертають увагу, що польські судді, які відкладали справи на 25 років все ж таки вирішили їх на користь монастиря лише тому, що відчували козацьке повстання, яке під проводом гетьмана Богдана Хмельницького почалося наступного 1648 року.
Відновлення української православної ієрархії в Києві 1620 року мало великий позитивний вплив на українських аристократів – землевласників православного віровизнання. Після великої пожежі, на прохання отця Іова допомогу монастиреві давали: Жабокрицькі, Долинські, Куликівські, Малинські, Пузини, Сташкевичі, Ушківські, Ясногірські, князі Адам і Михайло Вишнивецькі, Черневецькі, Малинська, Марія Збаразька та інші. Але найбільшими в тому числі були Федір і Єва Домашевські з Бережець. Вони збудували Троїцький Собор на самому верху гори. Той собор був закінчений 1649 року. В архівах Волинської духовної семінарії зберігався заповіт, написаний 20 травня 1649 року, в якому були детально записані всі дарування Домашевських на утримання Почаївського Монастиря.
Семен Жук наводить опис тогочасного монастиря: “ Виглядав він більш-менш та: у центрі на горі вирізнялася своїм розміром велика Троїцька церква у візантійському стилі; у підніжжі гори від сходу – нижче теперішніх святих воріт і праворуч – стара невелика мурована церква Успіння. Крім цих двох головних церков, як свідчать про це деякі історики у честь: Св. Спаса, Благовіщення, Воскресіння, Св. Федора, Побіди Божої Матері й Миколаївська, що примостилась в різних напрямах від головної Троїцької церкви. У північно-західній частині монастиря були розташовані братський дім та різні господарські будинки ”.[6.ст.31].
Найбільшою святою реліквією Почаївського монастиря є Чудотворний Образ Божої Матері. Такою ж великою святістю – мощі отця Іова, що у монастирі в Печерній церкві у скалі лежить понині.
Отже, магнат Андрій Ферлей будучи протестантом безжально нищив монастирську культуру та надбання храму, але незважаючи на всі негаразди Почаївська Лавра з ігуменом Іовом Залізом зуміли відборонити свою свободу та релігійні переконання.
Розділ 2. Почаївський монастир у
XV
ІІІ столітті.
2.1.
Потоцький – ініціатор будівництва Успінського собору.
Важливу роль у розбудові Почаївського василіанського монастиря відіграв відомий польський магнат Микола Потоцький, з ім’ям якого пов’язано спорудження головного монастирського храму-соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
Легенда пов’язує появу Потоцького в історії Почаївської обителі за досить незвичайної обставини. Проїзджав він якось повз монастир і раптом через необачність візника карета втратила керування й перекинулася. Скочивши на ноги, розлючений пан вихопив пістоля з очевидним наміром пристрелити винуватця. Бідолашний подумки вже розпрощався з життям, але все-таки встиг повернутися до монастиря і, перехрестившись з останньою надією попросив порятунку у Пресвятої Діви Марії. Через якусь мить Потоцький натисув на гачок і – осічка. Вдруге натиснув – знову осічка. У третій спробі – так само. Вражений таким перебігом, Потоцький змилостивився над наляканим до смерті чоловіком і наказав повернути коней до монастирського подвір’я. Вперше побачивши ікону Божої Матері і відчувши її невидиму Божествену силу, глибоко зворушений Потоцький вирішив решту свого життя присвятити цій чернечій обителі.
Легенда залишається легендою, але в реальному житті на момент першого знайомства Миколи Потоцького з почаївським монастирем та його святощами у нього вже накопичилося достатньо серйозних підстав шукати спасіння для своєї грішної душі в богоугодних справах.
Син белзького воєводи Стеофана Потоцького та Іванни з родини Сенявських, Микола Потоцький народився в 1712 р. Вивчав науки у львівському колегіумі єзуїтів. Коли молодому пану виповнився 21 рік, доля подарувала йому величезний родинний спадок. Він мав можливість піти батьківським шляхом і досягти поважного становища на найбагатших щаблях тогочасної владної ієрархії. Та кар’єра його мало цікавила, зате дуже зваблювали гулянки, пригоди, амурні розваги.
І ось у 1758р., роздарувавши частину своїх маєтностей родичам, Потоцький приймає нечуване рішення: перейти з батьківської римо-католицької віри на “східний”, або “руський” обряд. З цього часу він стає греко-католиком і неодноразово жертвує величезні суми на цивільне та церковне будівництво. Серед найвідоміших його споруд – ратуша, костел та дві церкви в Бучачі, два храми в Городешці, каплиця при домініканському костелі у Львові і, нарешті; наймасштабніше його дітище – новий Успенський собор Почаївського монастиря.
Спокутування своїх молоднечих гріхів врешті-решт привело Потоцького до думки зробити ще один богоугодний крок-прийняти постриг у Почаївському монастирі. Для цього він порушує перед престолом клопотання про розлучення з дружиною Маріанною з Домбровських після п’ятнадцятирічного бездітного шлюбу. У 1714р. дозвіл на це Папи Климента ХІV було отримано. Але подальший перебіг подій завадив Потоцькому стати ченцем, хоча він неодноразово, іноді впродовж тривалого часу, проживав у монастирі в окремому, спеціально побудованому “дворі”, а останні роки свого життя провів тут майже безвиїздно.
Сучасники Потоцького залишили цікаві характеристики його незвичайної зовнішності. Наприклад, Юліан Нелицевич у своїх мемуарах згадує про його “справді величезний зріст, обличчя рум’яне, але прив’яле, довгий сивий вус, оселедець на голові, закручений за вухо” [14.ст.366]. Не може не викликати здивування незрозуміла звичка носити оселедець, що аж ніяк не в’язалося з традиціями тогочасної польської шляхти. Ця прикметна риса в його зовнішності разом з демонстративним уживанням “хлопської” мови та визнання тієї ж “хлопської” віри підштовхують до думки про, можливо, свідоме дистанціювання Потоцького, навіть у зовнішньому вигляді, від типової поведінки до манер польської аристократії.
Імовірно відповіддю на запитання про причини такої дивної нетиповості може бути ностальгічним потяг до витоків свого православного українського родоводу, оскільки перші Потоцькі походи, власне, з теренів південно-східної Галичини і трималися грецької віри. Прикметним є й те, що з тих самих теренів походив і Іов Залізо, святі мощі якого не міг не бачити в Почаєві Микола Потоцький. Більше того, в одному зі своїх листів до монастирського керівництва від 2 листопада 1776р. Потоцький навіть формулює свою окрему вимогу про порушення перед Папою клопотання стосовно канонізації ігумена Іова. Такий запит справді був направлений до Риму, але прохання залишалося без наслідків. [15.ст.96-97].
З ім’ям Миколи Потоцького пов’язана ще одна важлива сторінка в історії Почаївського монастиря. Вона назавжди закарбувалася не лише в біографії монастиря, але, як бачимо далі, ще й суттєво вплинула на просторовий розвиток будівель. Сам Потоцький став ініціатором в 1764р. коронування ікони Божої Матері Почаївської.
Вперше обряд коронування, як відомо, відбувся ще в 732р. з ініціативи Папи Григорія ІІІ як один із заходів офіційної церкви з тодішніми іконоборчими настроями. Однак лише за часів контрреформації коронування відбулося у Ватикані в 1631р. вже відповідно до спеціально розроблених настанов. У цих настановах підкреслювалося, щоб пропоновані до коронування образи були “старожитними”, причетними до важливих історичних подій і, зрозуміло, добре знаними та шанованими не лише в межах місцевості, але й серед народів. У Польщі перший обряд коронування стався в 1717р. у монастирі паумінів на Ясній Горі в Ченстоховії, а протягом ХVІІІст. Пройшов у декількох українських містах – Сокалі, Підкамені, Луцьку, Львові, Бердичеві.
Релігійна та загальносуспільна значущість коронування завжди була такою великою й неординарною, що йому, як правило, передували тривалі роки клопотань перед Папською адміністрацією, пошуки меценатів та досить копіткі підготовчі роботи для забезпечення самого ритуалу і пов’язаних з ним урочистостей. Більше того, отримання Папського дозволу на коронування дуже часто пов’язувалося з необхідністю будівництва нового храму для коронованої ікони. Так було і в Почаєві, де закладання наріжного каменя Успенського собору невипадково збіглося в часі з надходженням з Риму дозволу на коронування ікони Богоматері Почаївської. Усі необхідні кошти пожертвував знову ж таки Микола Потоцький. Колони були виготовленні в Римі зі щирого золота відповідно до розмірів зображення.
Після тривалих приготувань святкові урочистості були призначені на час з 8 до 15 вересня 17173р. Лише священнослужителів прибуло до Почаєва понад тисячу осіб. Ще більше було запрошено поважних світських гостей з усіх кінців тогочасної Польщі та з-поза її меж. Як свідчать деякі історичні описи, разом з простим людом у коронаційних церемоніях брали участь понад сто тисяч віруючих [1.ст.105]. Ще більщої привабливості обряду додала обставина, що Папа Климент ХІV спеціальною буллою дозволив монастиреві робити в цей восьмиденний термін підпусти гріхів усім прибулим до Почаєва.
У 1772р. Микола Потоцький помер і був похований згідно з заповітом без особливих пишнот у мурованому склепі ще недобудованого Успенського собору. Разом зі смертю Потоцького монастир втратив не лише щедре джерело фінансування будівництва, але й відчутну підтримку магната у стосунках із зовнішнім світом. Масштабні задуми могутнього фундатора зрештою були втілені у величних монастирських спорудах які й стали найкращим йому пам’ятником.
2.2.
Формування головних фундацій монастиря.
З документальних першоджерел випливає незаперечний факт: ще задовго до монастирських фундацій Анни Гойської на території сучасної Лаври існувала невеличка церква в ім’я Успіння Присвятої Богородиці.
Храм Успіння, як зазначалось у вже згадуваній грамоті польського короля Сигізмунда ІІ від 1557р., був мурований. І хоча він не вирізнявся своїми розмірами, та використання для його будівництва більш довговічних і дорогих конструктивних матеріалів замість поширених тоді дерев’яних зрубних конструкцій свідчить на користь неординарності споруди.
Успенська церква розташовувалась на південному схилі Почаївської гори, приблизно на середній її позиції. З цього боку гора плавно переходила в рівнинну місцевість, тому навіть такий невеликий храм ще здалеку добре проглядався з південних доріг, що вели від Вишнівця, Заложців та Підкаменя. Це була хоч і скромна, але досить помітна рукотворна прикраса мальовничих відрогів Крем’янецької височини. Зрозуміло, що відразу після фундації монастиря постало питання нового будівництва. Про його особливості немає відомостей, окрім припущень, що Гойська вибудувала для ченців “малий дерев’яний монастир” [11.ст.123]. Враховуючи виняткову живучість у часі юридично оформлених кордонів, можна додати, що ареал монастирської території склався і залишався практично незмінним протягом усього ХVІІст., якщо не брати до уваги “пригородка”, про який йтиметься нижче.
Оскільки більшість будівель була зведена з дерева, то над Почаївським монастирем постійно висіла небезпека пожеж. І одна з найбільших трапилася- таки 1626р. Як писав ігумен Іов, від вогню тоді загинули “краса церковна, священні шати, Євангеліє, хрести й інші церковні окраси”. [5.ст.42]. За поширеною в той час звичкою, ігумену нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до московського царя Михайла Федоровича, який щедро допомагав багатьом православним церквам і монастирям на українських теренах тогочасної Речі Посполитої. Очевидно, допомога була отримана і монастир досить швидко відбудувався, а головною монастирською церквою, як і раніше, залишався давній храм Успіння Пресвятої Богородиці.
Найдавніша Успенська церква і практично всі монастирські споруди ХVІІст. Були втрачені у наступному столітті. Тому сьогодні можемо лише в загальних рисах охарактеризувати їх архітектурне обличчя, спираючись передусім на наявні іконографічні перешоджерела. Головним з них, безумовно, є високовартісний твір відомого українського гравера доби бароко Никодима Зубрицького – мідьорит “Облога Почаївського монастиря 1675р.”. На сьогодні ця гравюра залишається по суті єдиним автентичним відтворенням архітектурного обличчя Почаївського монастир
Никодим Зубрицький, безумовно, був непересічним майстром в історії української барокової графіки. Початок його творчої біографії пов’язаний з Крехівським монастирем та Львовом (1691-1702рр.). Згодом він нетривалий час працював у Почаєві (1704р.) та Києві (1705р.), а майже весь останок років провів у Чернігові, де й помер у 1724р.
Короткотривале перебування Н. Зубрицького в Почаєві пов’язане з ігуменом Йосипом Саєвичом, одним з останніх (можливо, останнім) православних настоятелів монастиря. Завдяки своїм дружнім стосункам із впливовими ієрархами Києва та Москви, Й. Саєвич досить рішуче протистояв перманентним спробам перевести монастир на унію і в 1700р. навіть сподобився дістати від короля Августа ІІ спеціальну грамоту на захист православного статусу монастиря.
Однак ситуація залишалася хиткою, тому популяризація чудесних подій, пов’язаних з Почаївською обителлю, могла бути додатковим аргументом у протистоянні унійним настроям. Отже, можна гадати, що саме Йосип Саєвич був ініціатором та замовником гравюри, яка мала б уперше наочно показати сцену чудесного спасіння православного Почаївського монастиря під час турецько-татарської облоги 1675р. Коли Н. Зубрицький розпочав роботу над гравюрою, з моменту події минуло майже 30 років – час цілком поважний, щоб, з одного боку, вже трохи призабулися реальні обставини цієї баталії, а з другого, щоб вималювалася й усталилася певна сценографія міфілогізованого бачення поразки бусурманського війська крізь призму вирішального втручання небесних сил.
У мистецтвознавчій історіографії можна зустріти посилання на свідчення А. Ровинського про те, що ця подія нібито була відразу зафіксована іконописцем Анатолієм, тодішнім вікарієм Волинської єпархії, а Н. Зубрицькому залишилося лише перевести згодом наявний малюнок у гравійоване зображення. [2.ст.281-282]. Одначе ця версія є наслідком прикрої фактологічної помилки і спростована у працях лаврського історіографа А. Хойнацького. [18.ст.61].
На користь повноправного авторства Н. Зубрицького свідчить і напис у лівому куті гравюри “inMonasterioPoczayowiensiinvenitetsculptNicodemyZubrzuckiA. 1704”, тобто “в монастирі Почаївському витворив та виритував Никодим Зубрицький року 1704”. Саме “витворив”, а потім “виритував”, тобто спочатку опрацював загальну композицію та деталі зображення, а вже після цього перевів малюнок на мідну дошку для подальшого друку. Отже, можна одночасно стверджувати, що саме Н. Зубрицькому належить створення просторової сценографії чудесного спасіння Почаївського монастиря і пріоритет мистецького унаочнення цієї дивовижної сторінки його церковного життєпису.
На гравюрі Н. Зубрицького головні події під час облоги розгортаються на широкому тлі монастирського комплексу та прилеглої місцевості. Монастирські споруди відтворено з висоти пташиного польоту з найвигіднішого для сприйняття південного боку. І хоча в напису на гравюрі зазначено, що "діялося року 1675", але не викає жодного сумніву, що зовнішній вигляд монастиря відтворено станом на час виконання гравюри, тобто на 1704р.
Характеризуючи найдавніший монастирський храм Успіння Богородиці, можна скористатися його зображенням на гравюрі Н. Зубрицького, зробивши певні зауваження.
Західний фрагмент – невисокий притвор трисхилим дахом і у вигляді високого ґанку зі сходами, орієнтувався на захід, а головна вісь храму, відповідно до традиції, проходила з заходу на схід, де завершувалася вівтарною апсидою. Лише західний притвор (бабинець) виконаний в одному рівні, а сама нава і вівтар, окрім поземного рівня, мають ще два поверхи. Другий ярус позначено як церкву Воскресіння Господнього, а на центральному куполі третього ярусу стоїть позначка церкви св. Федора Мученика. Ця церква, за припущенням І. Огієнка, була поставлена на честь одного з монастирських ктиторів Федора Домашевського. [11.ст.256].
На основі гравюри Н. Зубрицького можна дійти висновку, що давня мурована Успенська церква протягом ХVІІ ст. у процесі розбудови монастиря неодноразово трансформувалася шляхом перебудов та надбудов і на початок ХVІІ ст. від неї в первісному вигляді лишилися бабинець, бічні стіни головної нави та вівтарної частини. Надбудовані другий і третій яруси отримали власні престоли – відповідно Воскресіння Господнього та Федора Мученика. Таке просторове поєднання декількох церков у різних рівнях, але в межах однієї храмової споруди не є чимось винятковим і спорадично трапляється як у давньому, так і в сучасному церковному будівництві. У даному разі таке рішення, ймовірно, було зумовлене головне особливостями рельєфу, крутий підйом якого в північному напрямку давав можливість організувати вхід до церкви Воскресіння Господнього безпосередньо з монастирської території. Зрозуміло, що в процесі надбудов треба було обов’язково врівноважити у південному напрямку можливі бічні зусилля з півночі. І такі конструктивні заходи (цілком очевидно, більш пізнього походження) зображено на гравюрі у вигляді трьох потужних контрфорсів.
Окремою позицією в напису до гравюри позначено “печеру, в якій вівтар св. Миколая”. Вона розташована дещо на схід від Успенської церкви і приблизно в одному з нею поземному рівні. Ця печера мала окремий вхід, розміщений просто неба. Її можна вважати однією з тих, де з давніх-давен мешкали монахи-пустельники. Важко з упевненістю ідентифікувати цю печеру з тією, в якій мешкав Іов Залізо, але не можна, напевне, й відкидати таку можливість.
На гравюрі Н. Зубрицького зображено й головний монастирський храм Св. Трійці, завершений будівництвом на кошт Домашевських у 1649р. За своїми розмірами він значно перевершував стару Успенську церкву (навіть з надбудовами) і розташовувався поблизу неї з північного боку, але помітно вище по рельєфу. Новий храм мав споріднену тридільну об’ємно-просторову композицію і так само був зорієнтований вівтарем на схід.
Дещо незрозумілим на перший погляд здається розміщення Троїцької церкви майже впритул до старої Успенської, хоча з північного боку на верхньому плато Почаївської гори розташовувалося досить просторе монастирське подвір’я. З очевидних, суто композиційних міркувань просторового розкриття нова споруда мала б зайняти найвищу точку і стати більш виразною домінантою серед прилеглої забудови. Таке неочевидне рішення при виборі місця розташування нового Троїцького храму пояснюється бажанням ввести до внутрішнього простору церкви одну з монастирських святинь, а саме відбиток на скелі Божої Матері, який до цього був відкритим.
Нижня частина Троїцької церкви на гравюрі майже повністю перекривається силуетом сусідньої старої церкви. Однак наявність виразного горизонтального гурту на західному та центральному об’ємах дає змогу висловити припущення, що новий храм теж не був одноярусним або мав, принаймні з південного боку, досить високий цоколь, у рівні якого розташовувався головний західний вхід до храму. На гравюрі почасти видно довгий ланцюг ченців, які йдуть молитися до церкви і входять до неї саме в нижній частині західного притвору.
На зображенні чітко проглядається також тридільний безстовпний характер просторової побудови Троїцької церкви з рівновисокими притвором, навою та вівтарем, сполученими в один видовжений “корабель”. Притвор та нава мали, очевидно, прямокутний план, тоді як на вівтарному об’ємі можна помітити виразне скруглення стіни, що свідчить про півциркулярний план головної апсиди.
Висотне завершення Троїцької церкви теж досить типове. Кожен з трьох об’ємів храму мав куполоподібні бані, причому західна та східна посаджені безпосередньо на позначці головного карнизу зовнішніх стін. Центральний купол був піднятий на невисокому восьмигранному барабані за схемою “восьмерик на четверику”. Кожна з бань мала виразні завершення у вигляді невеличких ліхтарів з хрестами.
Що є нетиповим в архітектурній зовнішності цієї церкви і відразу привертає до себе увагу, то це незвична акцентація зовнішніх рогів даху майже такими ліхтариками, як і на трьох головних банях. Такий композиційний прийом, внаслідок якого кількість маківок на храмі досягла дев’яти, значно збагатив образну індивідуальність та силуетну виразність Троїцької церкви як головного монастирського храму. Загальна кількість таких висотних акцентів на всіх тогочасних спорудах монастиря досягла двадцяти восьми. Навіть сьогодні Почаївська лавра має меншу кількість важливих засобів підсилення та підкреслення просторової композиції.
У другій половині ХVІІст. Троїцька церква збагатилася двома бічними приділами зі своїми власними престолами. Проте стосовно їх просторового положення та найменування різні джерела подають суперечливі відомості . На гравюрі Н. Зубрицького на полізахідної бані Троїцької церкви та біля східної апсиди позначені відповідно проепстоли Преображення Господнього та Благовіщення Діві Марії. У своїй гравюрі Й. Гочемський подає іншу експлікацію: на східній бані Троїцької церкви так само позначено престол Преображення, але на Західному стоїть інша позначка – церква Воскресіння Господнього, яка у Н. Зубрицького була на рівні другого ярусу старої церкви.
У той же час у “Сказанні” Амвросія знаходимо взагалі принципово відмінне твердження: буцімто віс церкви (Преображення, Благовіщення, Воскресіння, св. великомученика Федора та Перемоги Божої Матері) з того чи іншого боку прилягали до Троїцького храму. [1.ст. 22]. У монографії І. Огієнка взагалі не йдеться про просторову диспозицію, а лише стверджується, що біля Троїцької церкви розміщувалися два приділи – Успенський та Благовіщення [13. ст.268]. Як бачимо, інформація дуже суперечлива, але, на наш погляд, найближчою до фактичного стану слід вважати гравюру Н. Зубрицького, як джерело найбільш раннього походження.
Після 1675р. побудовано ще одну споруду – невеличку церковку в ім’я Перемоги Божої Матері. Розташувалася вона з протилежного, північного боку монастиря, але не як окрема будівля, а між двома корпусами чернечих келій. Судячи з гравюри Н. Зубрицького, це був невеликий дерев’яний однобаневий храм, більше схожий на капличку зі світловим барабаном.
Отже, на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Почаївський монастир мав три основні церковні споруди. У найдавнішій, Успенській церкві, окрім головного престолу, у надбудованих рівнях розміщувались додаткові престоли – в ім’я Воскресіння Господнього та св. великомученика Федора. Останній, очевидно, був улаштований з ініціативи Федора Домашевського ще до фундації нового храму. Незаперечною домінантою всього архітектурного ансамблю стала Троїцька церква (1649р.). Два додаткові престоли вона отримала пізніше – в другій половині ХVІІІст.
3.1. ХХ – початок ХХІ ст. для Лаври.
Роки першого десятиліття ХХ – го століття були благополучними для Лаври : святкові богослужіння, тисячі паломників-богомольців, візити ієрархів інших церков, часті місіонерські з’їзди, велика просвітительська робота, побудова Троїцького собору, відновлення Свято-Духовного монастиря-скита, чудесні зцілення хворих, біснуватих. Все це свідчило про істинне Православ’я.
Але всі ці благодатні і мирні дні для Лаври, і для всієї Волині скінчилися коли почалась Перша Світова війна.
На Волинській кафедрі – архієпископ Євлогій (Георгійєвський). Він получив телеграму від прокурора Священного Синоду “Бережіть Святині”. Волинська єпархія була прифронтовою і владика Євлогій як священноархимандрит Лаври взявся за евакуацію монастирських цінностей. Дякуючи наміснику монастиря архімандриту Паісію, з святині було вивезено все: від дзвонів до рахіва і свічкового заводу.
В монастирі залишилось всього вісімнадцять чоловік, і то не надовго: двох старців вигнали на вулицю, - їх приютили місцеві жителі, інших відправили в Угорщину, в лагер полонених. Там вони пробули 2 роки.
Вслід Брусиливського наступу в Галіції в Почаїв приходять російські війська. В лаврі призупиняються богослужіння. Архієпископ Євлогій, зробивши молебень, не покидає святиню все літо 1916 року. Повертаються з полону монахи.
Рік 1918. Повертаються з Житомира Лаврські Святині. Привезені дзвони, - їх підняли і встановили на дзвіниці. “Ставши на коліна зі слізьми на очах християни подякували Богу і Пречистій Діві за виявлену милість”. [ ст.13].
Рік 1925. Волинь тоді належала Польщі, а з нею і Лавра знаходилась під юрисдикцією митрополита Варшавського і всієї Польщі. І так до 1939 року. В червні 1925 року було отримано розпорядження про перехід на новий стиль. Монахи і духовенство звернулись до православного народу краю не приймати цього нововведення, бо через нього може порушитися принцип православного життя, його соборність, порушення канонів і як наслідок – розкол в Церкві. З кожним днем тиск польського правління на церковне життя православних посилювався. Існуванню Лаври як православної святині загрожувала тоді “ревіндикція” – передача храмів католицькій церкві. На захист виступив весь православний народ і відстояв свою віру.
Рік 1945. Лихоліття Великої Вітчизняної війни пройшло. З фронту повертаються монахи, в храмах возносяться молитви. Спішать поклонитися Лаврським святиням паломники.
Але радість церковного світу знову “потемнішала”. Нова влада по-своєму віднеслась до вікової святині: типографія з іконописною майстернею, монастирський млин, свічковий завод – все було відібрано у власників монастиря разом з полями, лісами, садами.
І все ж таки монастир існував.
Рік 1958. В період 60-х років, коли монахів виганяли з келій, знущаючись поливали водою з пожежних машин, відбирали прописку, садили у в’язниці, силою ложили в психіатричні лікарні.
І це терпіла святиня…
Рік 1990. Почаївська Лавра святково відмічає свій 750-літній ювілей. Все бачила святиня на своєму життєвому шляху: підйоми і падіння, занепад і розквіт. Знову загорілася лампада монахівської молитви в Свято-Духовному скиті, який був закритий під час останніх гонінь. При Лаврі відкрита недільна школа Закона Божого, а трошки пізніше і Духовна семінарія. В серпні 1997 року святиня святкувала 400 – літній ювілей перенесення чудотворної ікони Богородиці з замку Анни Гойської на Святу гору.
Рік 2001. Почаївська лавра вступила в ІІІ – те тисячоліття. Дивує кожного богомольця і паломника сьогоднішній об’єм будівничих і ремонтних робіт в Лаврі і підвідомчій їй семінарії. Тут нові часові: в пам’ять 400-ліття перенесення Почаївської чудотворної ікони Божої Матері в честь 2000-ліття Різдва Христового; літня церква; нова книжно-іконна лавка; готель для паломників. “Кожний, хто приходить сюди, бачить все на свої очі, відчуває повноцінне життя, заступництво Богородиці, благословення великих Почаївських угодників і чудотворців, преподобних Іова та Амфілохія”. [10.ст.64].
Рік 2002. Почаївська Лавра поповнилася ще однією святинею – нетлінними мощами преподобного схиігумена Амфілохія. Його прирахували до числа святих 12 травня 2002 року. В цьому році в Свято – Успенський Почаївський Лаврі велике свято – колонізація.
Рік 2003. Засоби масової інформації розповсюджують неправду про наслідників Лаври. Монастирські будівлі повністю не повернені, монахи живуть на правах оренди. Так звані “патріоти” всіма силами не дають духовному з’єднанню з Канонічною Православною Церквою. [3.ст.156].
Але в цій ідеологічній боротьбі все ж таки монастир залишається тим, чим він був від початку його існування.
Рік 2004. День і ніч. Свята лавра в молитвах. Тисячі паломників їдуть туди звідусіль.
Твердість віри монахів, вірність молитовному уставу дарує надію, що Почаївська Лавра, здавна православна разом з своїми Святинями, і на майбутні століття залишиться твердинею Православ’я. [3. Ст.17].
Богом вибрана, охороняюча і прославлена ним святиня сіяє дивною красою. Почаївська Лавра служить джерелом світла і духовної радості паломників.
На початку ХХ ст. серед двадцяти шести монастирів Васиманського чину, що входили до складу греко-католицької єпархії на теренах тогочасної Російської імперії, Почаївський монастир був одним з найбільших і найбагатших. Одних лише власних підданих мав 234 душі; не рахуючи численних прихожан. Монастирський капітал під процентами перевищував 144 тис. руб. [8. ст. 209]. Значний прибуток приносили щорічно й тисячі паломників з усіх усюд – представників не лише греко-католицької, але й римо-католицької та православної Церков.
Після входження Волині до складу Росії царська адміністрація зі зрозумілих політичних міркувань без особливої симпатії ставилася до діяльності василіан на українських та білоруських теренах.
Стало очевидним, що справа йде до повної ліквідації уніатства в Росії.
З цілком очевидним наміром зміцнити підвалини православ’я на південно-західних кордонах Російської імперії, де була дуже сильна католицька конфесія, 14 жовтня 1833 року імператор Микола І затвердив синодальне подання про присвоєння Почаївському монастиреві звання Свято-Успенської лаври, в якому зазначалося: “займати їй в порядку православних обителей після трьох існуючих Лавр четверте місце”. [1.ст.178-179].
У другій половині ХІХ ст. в Лаврі відновила свою діяльність друкарня, в якій видавалися переважно богослужбові та церковні книги. Протягом 1867-1915рр. виходили друком “Волинські Єпархіальні Відомості”, на сторінках яких у неофіційній частини регулярно друкувалися й дослідницькі праці з історії та краєзнавства Волині. Окрім того, у Лаврі було створено іконописну майстерню та давньосховище, або музей старовини. До Лаври належало декілька скитів, серед яких найбільш відомими були “Козацькі Могили” та “Рудня Почаївська”.
Перша світова війна змусила лаврських ченців евакуювати майже все те рухоме майно, що мало якусь цінність. На Схід було вивезено значну частину бібліотеки, архів, церковні речі, дзвони, обладнання свічкового заводу.
Після Ризького договору 1920р. західна частина Волині разом з Почаєвом увійшла до складу Польщі.
За крок від небуття опинилося Лавра в 1960р., коли туди навідався тогочасний комуністичний лідер СРСР Микита Хрущов. Заклавши руки за спину, він оглянув лаврські храми і дійшов висновку про необхідність взагалі закрити монастир через його “шкідливість”. Лише завдяки протестам світової громадськості цей задум задум не був втілений у життя. Одначе без наслідків ці відвідини теж залишилися. Під секуляризацію потрапили монастирські поля, присадибні ділянки та великий сад : у келіях тоді залишилось тільки чотири ченці.
Після розпаду СРСР з притаманним його владній системі войовничим атеїзмом Почаївська Лавра вивільнилася з-під настирливої опіки держави. Відійшли в минуле утиски та недоброзичливість світської влади.
Зараз Почаївська Лавра підійшла до початку нового тисячоліття у свій красі та неповторній величі. Проте невблаганний плин часу дається все-таки взнаки. У стадії реставрації перебуває один з важливих елементів монастиря-архієрейський будинок, який вдало доповнює південну панораму монастиря, також тривають ремонтно-реставраційні роботи в будівлі колишнього службового корпусу.
3.2. Амфілохій (Головатюк, 1894-1971) – новий світильник віри і
благочестя монастиря в ХХ – столітті.
Родився преподобний на Волині, в селі Мала Іловиця, в благополучній багатодітній сім’ї і при святомухрещенні йому дали ім’я Іаків. Дитинство і юність пройшли в рідному селі. Хлопцем він був призваний в царську армію. Пройшовши через багато випробувань, він в 1925р. вибрав тернистий шлях спасіння в монашестві і поступив в Почаївську Лавру.
А. Гудима в своїй книзі “Почаївський монастир в історичній долі українства” писав : “ В працелюбстві і послушанні Іаків виконував новоначальні завдання і був достойним монашеського постригу з іменем Йосиф. В той же час він починає лікувати хворих і стає особливо популярним як костоправ”. [3.ст.76].
Під час гоніння на церкву влада планувала перетворити Лавру в музей атеїзму. За всіма віруючими, монахами і паломниками був встановлений суворий контроль, а потім примінялися репресії, тюрми… Але ніщо не зломило стійкості монахів, які переносили всю мужність і спокійно, готові, якщо потрібно віддати життя за віру. В храмах монастиря цілодобово світилися лампади і говорилися молитви.
Гудима пише : “Отець Йосиф часто ночі проводив в храмі, де до ранку служив акафісти. В свій час своєю мужністю і сміливістю він відстояв Троїцький собор. Але скоро за це отця Йосифа арештували і помістили в психіатричну лікарню. Всі хто знав старця не переставали домовлятися щоб його звільнили, чого і добилися, але в Лавру влада заборонила повертатися…” [ст.76].
Отець Йосиф поселився в рідних. Після того як одного разу по намовлянню влади він був збитий до півсмерті; боячись за життя старця, його постригли в схилу з ім’ям Амфілохій. З милістю божою він ще багато років служив людям, получивши від Господа дар зцілення, який приховував, щоб уникнути слави. Десятки, якщо не сотні тисячі людей, зцілив преподобний. Все життя святого було присвячене служінню Богу.
Після його смерті в 1971р., в місті поховання старця стали творитися чудеса і зцілення, які не зупиняються і по цей день.
Перед святом Великодня 2002 року рішення Священного Синоду Української Православної Церкви 12 травня схиігумен Амфілохій зарахований до числа святих. Під час канонізації на небі було видно Зношення Святого Хреста.
Отже в ХХ-му столітті в Православній Лаврі був отець Амфілохій, який не тільки при житті, а й після смерті допомагає людям, зцілюючи їх від різних хвороб і напастей.
3.3. Храми Почаївської Лаври.
Собор Успіння Божої Матері.
З вершини гори до неба піднімається Успінський собор. Його вінчає великий купол. Над центральним входом – ікона Успіння Божої Матері. Храм має хрестоподібну форму. Він розділений на три частини аркадами колон, які вражають живописом і багатством навколишнього.
Семен Антонович Жук в своїй праці писав : “Дивлячись на красу храму так і хочеться прикликати кожного Євангельськими словами “прийдіть і побачте”, побачите чи не єдиний в нашій країні собор, що так гармонічно розписаний іконами і украшений зображенням . Це і зцілення сліпого брата, поміщиці Гойського Пилипа, і перенесення Чудотворної ікони з замку Гойської на гору в Почаївську, і спасіння хлопця, який впав у криницю, і воскресіння мертвого маля, і вселення біса в жінку Ферлея і граф Потоцький з кучером… У все те, що ми бачимо тут, зрізнилося з Волинню і Святою горою. Тут зображено також грішниця, яка кається, воскресіння сина вдови Наінської, Христос в долі Марфи і Марії… З верху в голубій стрічці, яка охоплює собор, зліва на право золотими буквами – Православний Символ віри. І як звершення на вівтарній стіні зображення Божої Матері в вогняному стовпі.” [6ст.85].
Розписував храм на початку ХІХ століття львівський художник Лука Долинський, а через деякий час в 1874р. (після пожежі) відновлювали розпис академік Васильєв з лаврськими іконописцями. Окремі роботи виконував скульптор М. Палієвський. Іконостас виготовлений за проектом академіка Несторова. В ньому 32 ікони, написаних академіками Лавровим, Горбуновим і Васильєвим.
Собор побудований (1771-1781рр.) на місці старого Почаївського храму, за проектом архітектора Готфріда Гофмана у стилі пізнього барокко. Собор оберігає в собі дві святині Лаври – стопу Божої Матері і її чудотворну ікону.
Церква Великомучениці Варвари.
Храм був побудований і освячений в ім’я великомучениці Варвари в 1887р. як трапезна церква, яка і по цей день служить простою їдальнею для монахів. Вона нероздільно пов’язана з Братським корпусом.
Царські Ворота виготовлені умільцями монастиря, ікони написані в Лаврській майстерні. З іконостасом поєднується і весь розпис храму. На стінах зображені сторінки Старого і Нового Завіту. Над вхідними дверима зображений спаситель, який нагадував п’ятьма хлібами і двома рибинами п’ять тисяч чоловік.
Богослужіння в цьому храмі служаться тільки в великі свята і в дні Святої Семидесятниці.
Печерна церква
Видавництво Почаївської Лаври описує її так: “Спустившись по сходах і пройшовши довгий коридор-галерею, на стінах якого зображені всі святі Великої Русі, входимо в Храм Преподобного Іова. Він збудований в 1744р. З правої сторони церкви – вікна, а злівої вхід в кам’яну печеру, де лежать нетлінні мощі Іова і Амфіолохія. При вході в печеру є стародавня ікона преподобного Іова. Там знаходиться мала печера де молився святий Іов. На стінах зображені найважливіші події земного життя і посмертної слави преподобного Іова: його смерть, явлення митрополиту Київському Діонісію і обретіння мощів. Славить церкву вирізаний з темного дерева іконостас.”[ ст.23].
Церква преподобних Антонія і Феодосія.
Храм преподобних Антонія і Феодісія Києво-Печерських розміщений нижче Печерної церкви. Він невеликий з іконостасом. Прикрашає церкву велика ікона Благословляючого Спасителя з Євангелістом. Богослужіння в храмі проводяться тільки в день великого свята. Церква побудована і освячена (1858р.) в пам’ять Києво-Печерських святих.
Храм Похвали Божої Матері.
Церква в ім’я Святої Тройці була збудована в східному крилі братського корпусу в 1862 році, там, де раніше була Лаврська типографія. Сьогодні церква ця іменується в честь Похвали Пресв’ятої Богородиці. В кіоті-ікона Спасителя, який молиться в Гефсиманському саду. Похвальна церква розписана живописом в 1874р. Лаврськими іконописцями. Поблизу іконостаса зображені обличчя святих угодників Волинських. В вівтарній частині на стінах – Євангельське зображення митця ніг і причастя апостолів на Тайній Вечері з Ісусом Христом. Зверху вся церква описана золотими буквами молитви “Отче наш”. В 1875р. при підтримці протоієрея Андрія Хойнадського в невеликій верхній галереї північної сторони храму був побудований приділ в пам’ять чудесного заступництва Божої Матері під час турецького нападу. Він освячений в день двохсотліття цієї події.
Собор Святої Трійці
Про цей собор очевидці розповідають : “Це – данина храму, який був побудований Федором і Євою Домашевськими і який був знесений в час побудови Успенського собору”. [ ]
В сьогоднішньому соборі, з його величним куполом, хорами і переходами, які побудовані за проектом архітектора А. Щусева. Храм був заложений ще в 1899р., але тільки в 1906р. відновились будівничі роботи. І вже через 5 років на рівному і просторому місці виріс могутній собор. Ще біля Святих воріт він постає перед нами всіма своїми якостями. В мозаїчній іконі Спаса Нерукотворного біля якого в поклоні схилилися князі російські. Західний вхід в храм прикрашений зображенням з мозаїки ікони Почаївської Божої матері. Довкола ікони в славі ангели, а з низу благосвідомо стоять святі Божі угодники Волинської землі. З східної частини зображена новозавітна Троїця з Гамофою в центрі. Стіни собору, важкі, моновилиті, мають мінімум прикрас – лише узорний орнамент, викладений на висоті.
Першим розписував собор лаврський іконописець ієродиякон Дамаскін Малюта. До 1-ї Світової війни він встиг розписати притвір і вівтар, частково стіни.
Гудима писав: “Розпис собору завершений в 70-ті роки ХХст. Місцевими іконописцями, за ескізами художників Щербакова і Фролова. На стінах – у весь зріст зображення святителів, святих, мучеників, мучениць, біблейські сюжети. На західній стіні храму – зображення Страшного суду, з правої сторони від Правосудного Господа – рай, а зліва – пекло. Виходячи з церкви, кожен богомолець підсвідомо піднімає очі на ці зображення, які наводять на глибокі роздуми”. [3.ст.289].
Іконостас зроблений за проектомархітектора А. Щусева. Він був подарований разом з панікадилом імператором Миколою ІІ-м.
Величні розміри, розпис і напівтемрява в храмі за рахунок вузьких вікон – зв’язуюча нитка з давнім Троїцьким собором, збудованим Домашевськими і освяченим преподобним Іовом.
Отже, всі храми, які знаходяться в Почаївській Лаврі є напрочуд гарними і неповторними. Вони випромінюють ласку Божу і красу яку Бог дарує людям.
Висновки
Отже, через брак писемних першоджерел точна дата заснування чернечої обителі залишається, на жаль, не з’ясованою. Натомість є багато припущень, які ґрунтуються переважно на народних переказах і легендах.
Згідно з найбільш розповсюдженою версією, поява першого ченця в Почаєві пов’язана з трагічними для давньої Русі-України подіями 1240р. коли потужна навала тараро-монгольських завойовників змусила мешканців наддніпрянських міст рятуватися втечею. Серед прадавніх густих лісів, використовуючи чи то природні, чи то рукотворні сухі печери, колишні ченці Києво-Печерського монастиря саме тут обрали для себе тимчасове пристанище, якому згодом судилося перетворитись на пустельножитний монастир, тобто таким, у якому кожен монах провадив своє окремішнє життя.
Існують й інші ймовірні припущення, згідно з яким набожні монахи-пустельники облюбували собі цю лісисту місцину невдовзі після хрещення Русі. Лише спеціальні археологічні дослідження, якщо до них дійде справа у майбутньому, зможуть пролити більше світла на найраніші роки існування монастиря.
Почесна роль фундаторки монастиря належить Анні Гойській. Про свій намір вона внесла 14 листопада 1597 року відповідний запис у Крем’янецькі земські книги. Разом з матеріальними пожертвами Анна Гойська передала монастиреві і належну їй ікону Божої Матері, яка з часом набула статусу найшановніших християнських святинь України.
Після смерті Гойської магнат Андрій Ферлей намагався відібрати все майно Лаври. Він викрав з монастиря чудотворну ікону і забрав її до Козина (Радивилівський район Рівненської області). Проте ігумен Іов Залізо відсудив всі землі та ікону.
Важливу роль у розбудові Почаївської Лаври відіграв відомий польський магнат Микола Потоцький, з ім’ям якого пов’язано спорудження головного монастирського храму-соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
На кінець ХVІІ-ХVІІІ ст. Почаївський монастир мав три основні церковні споруди. Це Успенська церква, Троїцька церква та церква в ім’я Перемоги Божої Матері.
В ХХ-му столітті в монастирі з’явився Амфілохій (Головатюк), який отримав від Бога дар зцілення. Після його смерті пройшло вже більше сорока років, але коли його труну відкрили, то тіло збереглося таким як і було. Він зачислений до числа святих. Зараз земля його могили має цілющі властивості і творить дива.
Майже все ХХст., починаючи з Першої світової війни і закінчуючи розпадом СРСР у 1991р., було вкрай несприятливим для подальшого розвитку Почаївської Лаври. У міжвоєнний період її настоятелям доводилося більше перейматися судовим процесам на захист монастирського майна та нерухомості від позовів католицького проводу, обмежуючись поточними ремонтами та поновленням. Не кращим був стан речей і за радянських часів. Хоча Лавра і увійшла до переліку найвизначніших історико-релігійних пам’яток України, які перебували під охороною держави, кошти на реставраційні роботи виділялися лише для мінімального підтримання існуючих споруд.
Однак як будь-який живий організм так і діюча християнська обитель не зупинилася на певній стадії природної еволюції . У 90-ті роки ХХст. Лавра відчула нові позитивні імпульси . З’явилися підстави для нового будівництва у зв’язку з визначними датами, що їх святкувала християнська Церква на зламі ХХ та ХХІст.
У 1997р. на честь 400-річчя перенесення до монастиря ікони Почаївської Божої Матері – з’явилася капличка поблизу надбрамного корпусу. Три позолочені маківки, виставлені на даху в один ряд, нагадують традиційний тип українських трибаневих церков.
Найновішою лаврською спорудою стала каплиця на честь 2000-літнього ювілею Різдва Христового.
За народним повір’ям, Почаївська Лавра непідвладна руйнівній силі часу, а тому існуватиме аж до моменту Страшного суду та Другого пришестя Спасителя.
З давніх-давен і до сьогодні цей монастир є одним з найшанованіших місць для щорічних прощ-масового паломництва віруючих до лаврських святинь. На теренах України він поступається лише Києво-Печерській Лаврі.
Список використаної літератури
1. Амвросий [Лотоцький]. Сказание историческое о Почаевской Успенской Лавре бывшего наместника Лавры архимандрита Амвросия.-Почаев,1886.-313с.
2. Білецький П. Украинская портретная живопись ХVІІ-ХVІІІ вв. –Л.: Искуство,1981.-258с.
3. Гудима А. “Почаївський монастир в історичній долі українства”.-Тернопіль,1995р.-286с.
4. Дубилко І. “Почаївський монастир в історії нашого народу”, Інститут Дослідів Волині, Вінніпег, 1986р.-114с.
5. Евлогий [Гсоршевский]. Путь моей жизни. Воспоминания митрополита Эвлогия[Гсоршевского], изложение по его рассказам Т. Манухиной. -М: Моск. рабочий, 1994.-622с.
6. Жук С.: Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври, вид. Церква і Нарід, Крем’янець,1978р. ст. 60.
7. Краткое обозрение истории и исторических достопримечательностей средней части Волыни.-СПб., 1890.-43с.
8. Крыжановский Е. Заметка на заметку о Почаевской Лавре // Киевская старина.- 1882.-Т.4.-с.376.
9. Історія українського мистецтва.-Т.3: Мистецтво другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.-К: УРЕ, 1986 – 440с.
10. Логвин Г. З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ-ХVІІІ ст.-К.: Дніпро, 1990.-408с.
11. Митрополит Іларіон [Огієнко І.І.]. Фортеця православія на Волині- Свята Почаївська Лавра.- Вінніпег, 1961.-398с.
12. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР.-К.: Будівельник, 1986.-Т.4. – 375с.
13. Почаїв // Енциклопедія українознавства.-Т.6. – Львів: Вид. Наук. Т-ва ім. Т.Г. Шевченка, 1996.-с. 2287-2289.
14. Ричков П.А, Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська Лавра.- К.: “Техніка”, 2000.
15. Рафальський Л. Подорож по Крем’янецькому уїзді Волинської губернії в 1865 році.- Почаїв,1876.-108с.
16. Свято-Успенськая Почаевская Лавра: Фотоальбом.-Б. М., 1995.-230с.
17. Теодорович Н.И. Инвентарь Почаевского монастыря //Волынские епархиальные ведомости.-1905. №3-5,9.
18. Хайнацкий А.Ф. Повесть историческая о святой чудотворной иконе Божей Матери Почаевской.- Почаев, 1910-61с.
19. Хайнацкий А.Ф. Православие на западе России в своих ближайших представлениях, или Патерик Волыно-Почаевский.-Житомир, 1997 – 496с.
20. Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР.-К.: Рад. Школа, 1973.-180с.