ДАВНІЙ КИТАЙ
Природні умови і заняття населення
Давні китайці жили на Північно-Китайській рівнині, що знаходиться на Крайньому Сході Азії. Із заходу на схід рівнину перетинає Хуанхе
(Жовта ріка), що несе з собою багато родючого мулу. Осідаючи, він заповняє русло і примушує ріку змінювати його. Хуанхе затоплювала поля, змиваючи поселення. Долина ріки Янцзи
(Блакитна ріка), розташована на південь від Хуанхе, була освоєна китайцями пізніше.
У середині IIтисячоліття до н. є. область Хуанхе була заселена численними рибальськими і мисливськими племенами. Одному з них, племені інь, вдалося підкорити сусідів. Пізніше основним заняттям давніх китайців, що жили в долині Хуанхе, стало землеробство. Тваринництво, рибальство і мисливство були допоміжними заняттями. Серед ремесел були поширені ливарна справа, гончарство, виготовлення шовкових тканин.
З розвитком землеробства і ремесел розширювалася торгівля. Роль грошей виконували рідкісні дорогоцінні черепашки, пізніше металеві злитки, а ще пізніше — монети.
Найдавніші держави
У IIтисячолітті до н. є. у китайців виникло рабство, головним джерелом якого були війни з сусідніми племенами, особливо з кочовниками Півночі.
Однією з перших виникла держава Шань-Інь,
якою керував військовий вождь — ван, що спирався на знать і численних чиновників, які збирали з населення великі податі. На заході від Шань-Інь утворилася держава Чжоу.
Виникло й кілька інших держав.
Землероби в цих державах жили общинами, але кожна сім'я отримувала в користування земельний наділ. Знаряддя праці, насіння, худоба також були у приватній власності окремої сім'ї. Родова і племінна знать захоплювала, користуючись своїм привілейованим становищем, кращі землі. Вільні общинники через малоземелля потрапляли у боргову залежність до своїх багатих сусідів — вели-к ких землевласників.
Об'єднання Китаю
У середині І ст. до н. є. в Китаї було кілька самостійних держав, між якими т
точилися тривалі і кровопролитні війни. Серед цих держав виділялось царство
Цінь
на північному заході країни, що у IIIст. до н. є. стало наймогутнішим серед інших китайських держав.
У запеклій боротьбі з іншими державами у IIIст. Цінь приєднало їх землі і об'єднало весь Китай. Цінський імператор Цінь Шихуанді
оголосив себе володарем усієї країни.
Цінь Шихуанді розділив усю країну на 36 областей, очолюваних спеціальними чиновниками, за якими стежили люди, що підпорядковувались імператорові. Прагнучи припинити міжусобну боротьбу та роззброїти своїх ворогів, Цінь Шихуанді наказав відібрати всю зброю в країні і переселити 120 тисяч сімей знаті у столицю, де за ними було встановлено нагляд. В усій країні вводилися єдині міри ваги, довжини, єдине письмо. Для захисту країни від набігів кочовиків за наказом Цінь Шихуанді почалося спорудження Великої Китайської стіни. На її будівництві працювали десятки тисяч людей, які часто там гинули від непосильної праці. Ширина стіни була такою, що по ній могло проїхати в ряд шість вершників. її довжина пізніше простяглася на 4 тисячі кілометрів. Рятуючись від примусових робіт на будівництві Великої Китайської стіни, царських палаців, від непосильних податків селяни і ремісники тікали в гори і степи, піднімали повстання. Під час повстання наступник Цінь Шихуанді був убитий, а його держава розпалася.
Держава Хань
206 р. до н. є. в Китаї було встановлено владу царів династії Хань.
Для зміцнення свого становища вони здійснили низку реформ: обмежили права знаті, розширили будівництво зрошувальних споруд. Дещо полегшено було становище селян.
За ханьських правителів були встановлені торгові зносини Китаю з багатьма народами. В країни, що знаходились на заході від Китаю, вивозилися шовк, килими, залізо, лакові вироби. Шлях, що сполучав Китай з ними, дістав назву Великого шовкового шляху. По ньому в Китай приганяли табуни коней, гнали рабів.
У IIст. до н. є. ханьські війська у запеклих битвах відвоювали у кочовиків гуннів землі, відтіснивши їх на північ.
Нескінченні війни вимагали величезних витрат. Це призводило до зростання податків і повинностей.
Народні рухи в Китаї
Тяжке становище у державі простих людей ставало причиною численних народних повстань. 18 р. н. є. відбулося повстання «червонобрових» (повсталі пофарбували свої брови в червоний колір, щоб відрізнятися від ворогів). Воно охопило всю країну. Повсталі увірвались у палац і вбили імператора. Знадобилося десять років, щоб придушити це повстання.
На справжню народну війну перетворилося повстання «жовтих пов'язок», що почалося 184 р. н. є. Повстання очолили брати Чжан. Старший з них — Чжан Цяо проповідував вчення «Шлях до великого звільнення», Він закликав своїх прибічників знищити несправедливий лад, який образно називав «синє небо», і встановити новий, кращий лад під назвою «жовте небо» (звідси жовті пов'язки на головах повсталих). Це повстання тривало понад 20 років і було придушене з великою жорстокістю. Воно призвело до занепаду країни. Були зруйновані міста, села і зрошувальні канали. 220 р. н. є. імперія Хань припинила своє існування. Китай розділився на три держави.
Релігія та культура Давнього Китаю
Давні китайці поклонялися силам природи, які уявлялись їм у вигляді доб- ш рих і злих богів та духів. Найбільше шанували вони п'ять найвищих гір Китаю —Тянь-Шань, Бо-Шань
та ін. Китайці з глибокою повагою.ставилися до своїх предків, на могилах яких приносили жертви.
У глибоку давнину в Китаї виникло ієрогліфічне письмо. Ієрогліфів було кілька тисяч. Створення письма надало можливості записувати твори усної народної творчості. Так було створено «Книгу пісень».
На світогляд китайців вплинуло вчення філософа Конфуція,
що.жив у VIст. до н. є. Він вказував, що за життя кожна людина за волею Неба посідає призначене їй місце. Кожний мусить сумлінно виконувати свої обов'язки на своєму місці. Через порушення законів, встановлених Небом, починаються міжусобиці, чвари, безладдя.
Одночасно з Конфуцієм у VI ст. до н. є. жив філософ Лао Цзи,
що створив нову релігію — даосизм,
(від китайського слова «дао» — «дорога»). Він вчив, що головне для людини — шукати правильний шлях у своєму житті, самовдосконалюватись.
Китайці у давнину мали великі наукові знання. У IIст. до н. є. вони винайшли прилад, що фіксував землетрус. Китайські математики робили розрахунки для будівництва гребель та інших зрошувальних споруд. Китайцям був відомий компас, що допомагав караванам шукати шлях серед пустель. Вони створили чимало трактатів з сільського господарства, медицини, історії та інших наук. Ними був винайдений папір, який робили виварюванням ганчірок та деревини, що перед тим подрібнювалися. Папір витіснив незручні для записів бамбукові дошки та дорогий шовк, на якому писали раніше.
АНТИЧНИЙ СВІТ ДАВНЯ ГРЕЦІЯ
Природні умови та перші держави на території Давньої Греції
Греція розташована на Балканському півострові, в його південній частині. Це гірська країна. Серед гір багато родючих долин. Узимку в Греції йдуть дощі, інші пори року теплі і сонячні. Морські затоки відокремлюють Південну Грецію (Пе-лопонес)
від Середньої Греції, гори розділяють Середню і Північну Грецію, єдина дорога серед гір — Фер манільський прохід.
В Егейському морі багато островів, найбільший з яких — Кріт.
У ПІ—IIтисячоліттях до н. є. на Кріті виникла перша в Європі держава. Столицею цієї держави був Кносс.
Тут знайдено залишки величезного царського палацу, зали якого розписані фресками. Тут були майстерні, комори зі зброєю, коштовностями, продовольством.
Крітяни успішно займалися сільським господарством. Вони досягли великої майстерності у виготовленні бронзової зброї та золотих прикрас, а також у будівництві суден і споруд. У них існувало письмо. Але його знаки досі не розшифровані. Крітяни захопили багато островів Егейського моря та області в самій Греції.
У середині П тисячоліття до н. є. на невеличкому острові Фера північніше Кріту сталося грандіозне виверження вулкана. Землетрус завдав Кріту непоправної шкоди, знищивши багато будівель, сади і поля. Спустошений Кріт був легко завойований ахейцями
— грецькими племенами, що переправилися сюди з Пелопоннесу.
Катастрофа на Кріті не призвела до повного знищення на ньому культури. Вона була значною мірою перенесена ахейцями на Балканський півострів. Вперше археологи знайшли її пам'ятки при розкопках міста Мікени
на Пелопоннесі. Тому ця культура дістала назву мікенської.
У Мікенах успішно розвивалося сільське господарство. Ремісники виготовляли бронзову зброю, глиняний посуд, одяг. В ахейських містах будувались кам'яні
укріплення, палаци та інші споруди. Ахейці пристосували до своєї мови крітське письмо, яке частково розшифроване.
Великі розкопки, проведені в кінці XIXст. німецьким археологом Генріхом Шліманом
в Малій Азії, завершилися відкриттям давнього міста Трої.
Він підтвердив давні оповіді про морський похід греків на Трою, що відбувся близько 1200 р. до н. є.
Тривала війна проти Трої вичерпала сили грецьких міст. У кінці II тисячоліття до н. є. в Ахейську Грецію вторглися з півночі нові грецькі племена — дорійці.
Вони пограбували і зруйнували Мікени та інші ахейські міста і заселили Пелопоннес. Вторгнення дорійців призвело до різкого занепаду господарства та культури в Греції.
Грецькі міфи та релігія
У своїх сказаннях — міфах
— греки намагалися пояснити походження всього, що оточувало людину: явища природи, стосунки між людьми.
Багато міфів присвячено подвигам героїв, що відзначалися неабиякою силою, хоробрістю та мужністю. Одним із найулюбленіших народом героїв був Геракл,
що здійснив нібито 12 подвигів. Він боровся з хижаками, що нападали на людей, бився з велетнями, виконував найважчі роботи, здійснював подорожі в невідомі країни і завжди виходив переможцем.
Міф про аргонавтів
розповідає про подорож грецьких героїв на чолі з Ясоном
до Колхіди
(Кавказ) за золотим руном на кораблі «Арго».
Міфи про Дедала
та Ікара,
подвиги Тесея, Деметру і Персофону та інші також були дуже популярні у греків.
Особливо багато міфів було створено про похід греків на Трою. За переказом, сліпий поет Гомер
створив на основі цих міфів поеми «Іліада»
та «Одіссея».
Поеми були записані у VI ст. до н.е., хоча створені раніше — у VIII ст. до н. є. У першій з них розповідається про подвиги грецьких героїв Ахілла, Патрокла, Одіссея
та троянських Гектара, Паріса
та інших під час троянської війни. «Одіссея» присвячена десятилітнім мандрам Одіссея під час повернення з цієї війни, та пригодам, в які він потрапив на шляху додому.
Греки, як й інші народи, вірили в існування богів. Вони уявляли їх собі схожими на людей, але сильними і безсмертними, вважаючи, що вони живуть на горі Олімп
(у Північній Греції). Звідти, на думку греків, вони правлять світом. Головними із богів вони вважали громовержця Зевса.
Морською стихією «відав» Посейдон.
Богом сонця, що їздив у золотій колісниці по небу, був Геліос. Де- І метра
була богинею родючості, а Аїд
— богом підземного царства.
Вважалось, що боги не тільки керують природою, а й опікуються господарськими заняттями. Так бог Діоніс
нібито навчив людей вирощувати виноград і робити вино. Гефест
був заступником ковалів. Гермес
— торгівлі, Артемі-да
— полювання, Аполлон —
мистецтва. Богинею любові і краси була Афроді-та,
а мудрості — Афіна.
На честь богів греки будували храми, встановлювали статуї, проводили релігійні свята і обряди.
Господарство та соціальні відносини в Греції в
XI
—
ЇХ ст. до н. є.
Головними заняттями греків у XI—IXст. до н. є. були скотарство і землеробство.
У цей період грекам вже було відоме залізо, але воно коштувало дорого. Тому переважали мідні і бронзові знаряддя праці. Греки займалися ремеслами і торгівлею, в тому числі і морською.
У XI—IXст. греки жили ще родовим ладом. Племена, що населяли долини Греції та острови Егейського моря, поділялися на фратрп
(об'єднання кіль-
кох родів) і роди. У родичів були спільні пасовиська. На землі, що належала общині, кожного родича старійшини наділяли ділянкою землі.
Усі вільні чоловіки-общинники складали військо, причому кожна фратрія і рід у цьому війську становили окремий підрозділ. Військом командував басилей
— спочатку військовий вождь, а пізніше цар, що передавав свою владу у спадок. Басилеї змушені були зважати на раду старійшин та народні збори, але останні поступово втрачали своє значення.
В XI—IXст. до н. є. греки часто здійснювали військові походи проти сусідів. У війнах греки захоплювали майно переможених, а полонених перетворювали на рабів. Деякі рядові общинники розорялися, втрачали свої ділянки і працювали на землі басилеїв за частину врожаю.
Таким чином, у Греції почали складатися умови для створення рабовласницьких держав.
Утворення грецьких міст-держав
Подальший розвиток господарства у VIII—IVст. до н. є., дедалі ширше застосування знарядь праці, підвищення продуктивності праці зумовлювало знищення первіснообщинного ладу. Зникла початкова рівність. Земля поступово зосереджувалась у руках представників знатних родів — аристократів,
які захоплювали наділи простих землеробів силоміць або за борги. На полі боржників ставився борговий камінь, де записувався розмір боргу і термін його повернення. Якщо борг не повертали, то землеробів позбавляли землі. Будучи не в змозі прогодуватися і сплатити борги, багато хто продавав у рабство своїх дітей або сам ставав рабом. Були й раби-іноземці, захоплені в полон під час війн.
У VIII—VIст. до н. є. в Греції виникли міста-держави (поліси), що складалися з міста, сільських поселень та пасовищ і нив, розташованих поблизу. Жителі міст і сіл вважалися громадянами однієї держави і називалися за назвою міста. В кожній державі жили повноправні громадяни зі своїми сім'ями, вільні чужоземці та раби. В Греції було багато полісів. Найбільшими з них були Афіни
і Спарта.
Афінська держава у
VIII
—
VI
ст. до н. є.
Афіни знаходилися в Аттиці
— півострові, розташованому на південному сході Середньої Греції.
Населення Аттики проділялося на аристократів і простий народ — демос,
що складався з землеробів, ремісників і купців. Аристократи домоглися скасування Ц влади басилея, що спочатку правив в Афінах, і оволоділи всією Аттикою. Обрані з-поміж аристократів посадові особи — архонти — поділили між собою обов'язки х
басилея. Аристократи почали поневолювати місцевих землеробів і за борги переїв творювати їх на рабів. Владою аристократів були невдоволені представники демосу. ^ Між аристократами і демосом неодноразово відбувалися криваві сутички. Під тиском демосу аристократи змушені були піти на поступки, що мали ви-§ гляд реформ, які 594 р. до н. є. запровадив правитель Солон.
Солон скасував борги в дрібних землеробів. З полів були зняті боргові камені. Було заборонено боргове 2 рабство. Рабам-боржникам дали свободу. Всіх вільних громадян Солон поділив залежно ^ від прибутків на чотири класи: Ь 1) клас п'ятисотмірників —
найбагатші люди, прибуток яких дорівнював
вартості п'ятисот мір зерна;
клас вершників,
або трьохсотмірників;
клас зевгітів,
що отримували доходи не менше двохсот мір зерна;
клас фетів,
які мали невеличкі ділянки і доход відповідно менше двохсот мір.
Кожен з цих класів наділявся відповідними правами і обов'язками.
Реформи Солона викликали незадоволення аристократів. Незадоволений був і демос: прості громадяни бажали повної рівності. Повстання проти Солона змусило його залишити Афіни. У 560 р. до н. є. владу в Афінах захопив Пісіст-рат,
що став тираном
(правителем з необмеженою владою). Він спирався на бідних селян, жителів гірських районів, міську бідноту, захищаючи їх інтереси. Конфіскувавши частину землі в аристократів, він роздав її незаможним селянам, ввів для селян довгостроковий державний кредит, організував платні громадські роботи для бідняків, створив наймане військо.
Після смерті Пісістрата деякий час правили його сини, але їхнє правління багатьом не подобалось. 509 р. до н. є. було здійснено переворот і владу захопив Клі-сфен
— супротивник синів Пісістрата й аристократів. Клісфен зміцнив владу народних зборів. Народні збори обирали відкритим голосуванням 10 стратегів
(із знатних людей). Вони по черзі командували афінським військом. Реформи Клісфена завершили процес формування Афінської демократії.
Спартанська держава
Дорійські племена, що вторглись у Грецію наприкінці IIтисячоліття до н. є., осіли в області Лаконіка
на південному сході Пелопоннесу. Завойовники почали називати себе спартанцями
за назвою їх головного поселення Спарти.
Підкорене спартанцями місцеве населення називалося ілотами.
Ілоти жили сім'ями в селах і мусили годувати спартанців.
Крім зовсім безправних ілотів, у Спарті жили періеки
(«сусіди») — також нащадки корінного населення Пелопоннесу, які були вільні і яким дозволялося займатися ремеслом, торгівлею, землеробством. Проте жодних політичних прав, як ілоти, періеки не мали. Вони сплачували данину своїм володарям-спартанцям. Лише спартіати мали всі права у державі. Вони не займалися ні господарством, ні торгівлею. їх головним заняттям була війна.
Влада в Спарті належала Раді старійшин — герусії, куди входило 28 осіб, які досягай 60-річного віку. Вона складала закони і визначала політику держави. Закони затверджувались народними зборами, в яких брали участь усі чоловіки спартіати, які досягли 30-річного віку. На народних зборах обиралися 5 ефорів
— вищих посадових осіб, що контролювали діяльність держави і членів герусії. Військом командували два царі.
Складаючи меншість населення, спартіати прагнули зберегти згуртованість своїх лав. Інакше вони не змогли б втримати владу над підкореним населенням. Для цього передбачалися заходи, які мали на меті будь-що уникнути розшарування між спартіатами. їм було заборонено нагромаджувати багатства. Землі Спарти були розділені на ділянки, кількість яких дорівнювала кількості спартанців. Ніхто не міг отримати ділянку більшу, ніж інший.
Спарта мала сильне військо, необхідне для того, щоб тримати у покорі ілотів, які набагато переважали за чисельністю спартанців. Воїнів для цього війська < готували з дитинства. Починаючи з 7 років, хлопчиків навчали військової спра- § ви, привчали терпіти біль, голод, спрагу, бути жорстокими. В бою спартанці билися ш фалангою
(бойовим порядком) — шеренгою, що складалася з кількох рядів важко о; озброєних (бронзовий панцир, шолом, довгий спис і залізний меч) воїнів. Спарта завоювала сусідні області і змусила міста Пелопоннесу вступити з нею в союз. £
Грецька колонізація
Гостра боротьба між демосом та аристократами у грецьких полісах, перенасе- ш леність країни і нестача землі, що була придатна для обробки, та необхідність ш розширення торгівлі стали причиною того, що багато греків змушені були зали- еашати батьківщину і засновувати свої поселення на берегах Середземного і Чорного морів — колонії.
Найбагатші з колоній, засновані у VIII—VI ст., були розташовані на берегах Південної Італії та Сицилії. Такі .грецькі колонії, як Сиракузи
в Сицилії та Та-рентп
у Південній Італії, не поступалися нічим за розмірами та багатством великим містам Греції. У Північному Причорномор'ї з'явились грецькі колонії Ольвія
(гирло Південного Бугу), Херсонес
(біля Севастополя), Пантікапей
(біля Керчі) та інші.
Колоністи займалися ремеслом, землеробством, тваринництвом, тогівлею з місцевими племенами. В обмін на грецькі вироби колоністи отримували рабів та інші товари, частину яких відправляли до Греції.
Хоча давні греки розселилися на величезній території, всі вони вважали себе одним народом, називаючи себе еллінами,
а свою батьківщину — Елладою.
Еллінів об'єднували спільні мова, звичаї, давні сказання, релігія, письмо (у IX—VIII ст. до н. є. на основі фінікійського був розроблений грецький алфавіт, що складався зі знаків, які означали як приголосні, так і голосні звуки).
Грецько-перські війни
Наприкінці VI ст. до н. є. Персія підкорила грецькі міста Малої Азії і перський цар Дарій І вирішив завоювати всю Грецію. Коли перське військо висадилось у Греції, багато полісів без бою визнали владу над ними Дарія І. Відмовились це зробити лише Афіни і Спарта.
490 р. до н. є. перське військо вторглося в Аттику і розташувалося на рівнині біля містечка Марафон
за 40 км від Афін. Сюди ж прибуло менше за чисельністю афінське військо на чолі зі стратегом Мільтіадом,
яке перегородило персам шлях на Афіни. Незважаючи на свою нечисленність, греки несподівано атакували ворога і змусили персів тікати до кораблів та залишити Грецію.
Зазнавши поразки при Марафоні, перси не втратили надії завоювати Грецію. 480 р. до н. є. в країну вторглось величезне перське військо нового царя Ксеркса.
Греки добре підготувались до зустрічі з ворогом. Афіняни побудували флот, укріпили гавані і спонукали інші грецькі міста об'єднатися в союз для боротьби з персами. Керівництво військовими силами узяла на себе Спарта.
Ксеркс із величезною армією прямував на південь уздовж грецького берега на кораблях. Один за одним його владу визнавали грецькі міста. Невелика армія спартанців та їх союзників, очолювана царем Леонідом,
зайняла Фермопільський прохід, що був єдиною дорогою у Середню Грецію. За допомогою зрадника перси знайшли обхідну стежину і зайшли в тил грекам. Дізнавшись про оточення, Леонід відпустив більшу частину свого війська, щоб зберегти сили для подальшої боротьби, а сам разом з трьома сотнями спартанців героїчно загинув, прикриваючи їх відхід.
Після битви при Фермопілах перси захопили Афіни і зруйнували їх. Мирне населення міста вдалося заздалегідь переправити в Пелопоннес та на острів Саламін,
віддалений від Аттики вузькою протокою, в якій знаходився грецький «о флот. Біля цього острова відбувся вирішальний морський бій. Невеликі грецькі к кораблі атакували персів, ламаючи їхні весла, пробиваючи борти ворожих кораблів ^ гострими таранами, розташованими на рівні води. Великі і громіздкі кораблі персів £ не змогли розвернутися в тісній протоці. Вони сідали на мілину і розбивалися об скелі. Багато суден ворога було потоплено, решта відступила. Греки здобули перемогу.
5і Поразка перського флоту змусила Ксеркса спішно залишити Грецію з части-ш ною свого війська. Він боявся, що грецькі кораблі перегородять йому шлях до аа
Персії. Наступного, 479 р. до н. є., об'єднані сили греків завдали поразки персаму битві біля містечка Платеї.
Війна тривала ще ЗО років. Але тепер велася головним чином на морі. Для ведення війни приморські поліси Греції уклали між собою союз, головну роль в якому відігравали Афіни (Афінський морський союз). Об'єднані грецькі сили на чолі з афінянами завдали тяжких поразок перському флотові і здійснили низку сміливих нападів на береги Малої Азії. Персія змушена була укласти мир та визнати незалежність Мілета й інших грецьких міст, розташованих на островах Егейського моря та в Малій Азії. Перському флоту було заборонено плавати по Егейському морю.
Зростання рабовласництва в Греції
Війни з персами сприяли зростанню рабовласництва в Греції за рахунок захоплення величезної кількості полонених. Рабами в Греції були здебільшого люди негрець-кого походження. Іншим джерелом рабства був морський розбій.
У Греції існували ринки рабів. Вони були в Афінах, на острові Хіос,
у грецькій колонії Візантій
та в інших місцях.
Зростання кількості рабів у Греції знизило їх ціну. Тепер стати рабовласником міг і селянин, і ремісник. Раби виконували в селянських господарствах та майстернях найтяжчі та малокваліфіковані роботи. Вони також використовувались як наймити у домашньому господарстві.
Були також державні раби. В Аттиці чимало державних рабів працювало на срібних копальнях. Вони також виконували писарську роботу і навіть охороняли порядок у громадських місцях.
Жорстокість господарів щодо рабів, непосильна праця спонукали рабів боротися проти рабовласників. Тому частими були втечі рабів, навіть масові. 464 р. до н. є. в Спарті почалося велике повстання ілотів, яке тривало 10 років. Його вдалося придушити тільки за допомогою афінян, які боялися, що повстання перекинеться і на афінських рабів. У IIIст. до н. є. відбулося повстання рабів на острові Хіос, яке очолив раб Дримак.
Воно також було придушене.
У Vст. до н. є. рабовласництво в Греції досягло більшого розвитку у порівнянні з попередніми часами та країнами Давнього Сходу.
Афінська держава у
V
ст. до н. є.
Після перемоги над персами наймогутнішою державою у Греції стали Афіни. Вони не тільки не розпустили, а й укріпили створений ними під час війни морський союз. Афінські стратеги після війни, посилаючись ніби на спільну небезпеку, продовжували збирати внески, витрачаючи їх тільки на потреби Афінської держави. Афіни втручалися у внутрішні справи своїх союзників, відправляючи туди своїх представників для контролю за збиранням внесків. З державами, що бажали вийти із союзу, Афіни суворо розправлялись.
Афіняни захопили у свої руки торгівлю, яку вели до того грецькі приморські міста Малої Азії. Головним портом Егейського моря став Пірей,
що знаходився за 7 км від Афін. Сюди приходили кораблі з різноманітними товарами з Єгипту, Сирії, Італії та інших місць.
В Афінах тривав розквіт ремесла. Афінські ковалі, ткачі, гончарі славилися своєю майстерністю. Ремесло давало заробіток біднякам — громадянам Афінської держави. Афінська держава забезпечувала ремісників замовленнями, використовуючи кошти морського союзу. Вона залучала їх до будівництва архітектурних споруд, які прикрашали Афіни і створили їм славу найпрекраснішого міста у тогочасному світі.
Під час війни з персами остаточно склався і укріпився в Афінах демократичний лад.
Верховна влада в Афінах належала народним зборам. Вони збиралися три рази на місяць. На народних зборах вирішувались питання війни і миру, ухвалювались нові закони і скасовувались старі. Брати участь в управлінні державою і просто бути присутніми на народних зборах могли тільки афінські громадяни. Ними вважалися лише чоловіки віком від 20 років, що батьками мали вільних жителів Афін.
Державні посади у Vст. до н. є. були доступні всім громадянам і обіймалися за вибором народу або жеребкуванням. Вищими стали посади стратегів, які командували армією та флотом.
За участь в управлінні державою почали видавати винагороду. Завдяки цьому й бідні дістали змогу обіймати державні посади. Раби, переселенці з інших міст та представники союзницьких держав залишалися безправними.
Найбільш впливовим політичним діячем Афінської держави у Vст-. до н. є, був Перікл.
Він стійко захищав інтереси демосу і тому протягом 15 років його обирали першим стратегом. За Перікла Афіни перетворилися на одне з найкрасивіших та найбагатших міст Греції. Він опікував ремесло й торгівлю.
Перікл приділяв багато уваги зміцненню Афінського морського союзу. Щоб тримати союзників у покорі, він організував поселення афінських громадян на землях союзників. Перікл наказав, щоб постійно був напоготові флот з 60 військових кораблів, за допомогою яких афіняни змушували своїх союзників сплачувати данину. Роки правління Перікла були часом найбільшого піднесення могутності Афінської держави.
Пелопоннеська війна і занепад грецьких полісів
Спартанська держава була незадоволена піднесенням Афін. Суперництво між Афінами і Спартою 431 р. до н. є. призвело до початку війни між ними. Ця війка тривала майже 30 років і дістала назву Пелопоннеської. В ній брали участь майже всі поліси Греції: одні на боці Афін, інші — на боці Спарти. Воєнні дії тривали з перемінним успіхом і призвели до повного руйнування господарства обох сторін. Війна завершилася поразкою Афін, внаслідок чого Афінський морський союз був розпущений, афінянам було заборонено тримати військовий флот і вони змушені були заплатити Спарті контрибуцію.
Пелопоннеська війна призвела до занепаду всіх грецьких полісів, а також загострила суперництво між ними. Війни між полісами тривали й у IVст. Та й усередині багатьох міст-держав було неспокійно. Тут відбувалися гострі сутички між демосом і аристократами.
Давньогрецька культура
Піднесення господарського життя у Греції сприяло розвитку грецької культури. Великих успіхів досягла наука Давньої Греції. Грецьких мислителів завжди : цікавили походження світу та його устрій. Вони намагалися раціонально пояснити явища природи. Одні вважали, що початком усього була вода, інші — повіт- ' ря, треті — вогонь. Велике значення мало вчення Демокрита, який висунув гіпо- ! тезу про те, що все, що існує, складається з атомів. Вчений Геракліт вважав, що ! все в світі перебуває у безперервному русі і розвитку. Великий внесок у математичну і науку зробив Піфагор,
автор знаменитої теореми. Праці лікаря Гіппократа
сприяли розвитку медицини.
Давня Греція вважається батьківщиною філософії. Найвидатнішими філософами в Афінах були Сократ, Платон
і Арістотель.
Ці та інші філософи намагалися пояснити багато важливих проблем, що стосувалися як природи, так і людини.
Праці істориків Геродота
і Фукідіда
поклали початок історичній науці. З них можна дізнатися не тільки про події саме грецької історії, а й історії сусідніх з греками народів.
На високому рівні, особливо в Афінах, знаходилася освіта. Майже всі діти вільних греків відвідували школу. Діти селян і ремісників навчалися тільки письма та читання, оскільки з юних років мали допомагати батькам. Діти знатних батьків навчалися у гімназіях до 18 років. У гімназіях, окрім наук, навчали танців, співу, грі на лірі. Багато уваги приділялося фізичному вихованню, бігу, боротьбі, стрибкам, киданню списа та диска.
У Греції зародилося театральне мистецтво. Воно виникло зі свят, присвячених богу Діонісу, коли йшли вуличні процесії, які зображували Діоніса зі свитою сатирів та розігрували сцени з життя цього бога.
Пізніше це переросло у театральне дійство. Були побудовані театральні споруди, що являли собою яруси лавок, розташовані півколом з майданчиком для вистав посередні. Тут розігрувалися п'єси (трагедії і комедії) як на міфологічні сюжети, так і на побутові. Видатними драматургами були автори трагедій Есхіл, Софокл, комедіограф Аристофан.
Великих успіхів досягли греки в галузі архітектури. Головним архітектурним елементом грецьких будівель була колона, яка мала три типи (ордери).
Найперше виникли дорійські колони. Прості і суворі, вони були вкриті жолобками, а верхня частина (капітель)
являла собою масивну плиту. Іонійські колони виникли пізніше. Вони стрункіші і тонші за дорійські. їхня капітель мала вигляд двох завитків. Найпізніше виникли коринфські колони з капітеллю у вигляді кошика з листям. Часто робились колони у вигляді чоловічих (атланти)
і жіночих (каріатиди)
фігур. Найбільш відомим є храмовий комплекс Афінського акрополя,
головною частиною якого був храм богині Афіни Парфенон.
Грецькі громадські будівлі обов'язково прикрашалися рядами колон, мали прямокутну форму та двосхилий дах. Фронтони цих будівель прикрашали мармуровими барельєфами, що в основному зображували міфологічні сцени. Давня Греція уславилася своєю скульптурою. Грецькі скульптори майстерно передавали красу людського тіла, динаміку рухів людини. Такими, наприклад, є статуя списоносця роботи скульптора Поліклета, дискобола
скульптора Мірона
та інші. Статуї зображували богів, міфологічних героїв і реальних людей. Статуї робили з мармуру, дерева, бронзи. Часто на дерев'яну основу наклеювали пластини із слонової кістки, а елементи одягу золотили. Такими є статуя бога Зевса в Олімпії
(на Пелопоннесі) і зображення богині Афіни всередині храму Парфенон роботи великого грецького скульптора Фідія.
Грецький живопис був представлений головним чином на вазах. У VIст. до н. є. на червонуватий фон глини наносилися фігури чорним лаком. Ці вази називають чорнофігурними. У Vст. чорним фарбували фон, а для фігур зберігали червоний фон глини. Такі вази дістали назву червонофігурних. Художники малювали на вазах сцени з сучасного їм життя, міфів, сцени з театральних комедій і трагедій. Існували картини у вигляді фресок та на дошках, але всі ці витвори мистецтва не збереглися до теперішнього часу.
У Давній Греції дуже популярними були спортивні змагання, що, як правило, присвячувались богам. Найбільш поширеними були спортивні ігри на честь бога Зевса в Олімпії, які відомі як олімпійські. Олімпіади
проводились з 776 р. до н. є. раз на чотири роки. На час проведення Олімпійських ігор у Греції припинялися всі війни. Основними видами спорту були: біг, біг у повній екіпіровці воїна, стрибки у довжину, кидання списа і диска, кулачний бій, боротьба, пан-кратіон
(боротьба з елементами кулачного бою), перегони колісниць. Переможці Олімпійських ігор користувалися великою пошаною. їх нагороджували вінком з оливкового дерева, на честь чемпіонів споруджували їхні статуї.
Учасниками Олімпійських ігор могли бути лише вільні чоловіки — повноправні громадяни полісів. Жінкам під страхом смерті доступ до Олімпіад був заборонений.
ЕЛЛІНІЗМ
Підкорення Греції Македонією
У той час, як грецькі держави занепадали, на півночі Балканського півострова посилювалося Македонське царство. Найбільшої могутності Македонія
досягла за царя Філіппа
II
.
Він створив сильне військо за грецьким зразком, головною силою якого була піша фаланга — зімкнута шеренга воїнів у 16 рядів, удар якої на рівній місцевості неможливо було спинити.
Філіпп IIвирішив скористатися розбратом між греками і захопити грецькі держави. Багато грецьких рабовласників підтримували македонців у надії, що вони захистять їхнє життя і майно. Вони розраховували також, що, підкоривши Грецію, Філіпп II піде війною на Персію і тоді вони будуть позбавлені загрози з боку бідняків, яких македонський цар візьме в своє військо. У Греції утворилася група прибічників Македонії з-поміж аристократів.
Більша частина вільного населення не бажала підкоритися македонцям. Противників Македонії очолив знаменитий афінський оратор Демосфен, який закликав усіх греків до боротьби проти македонського царя, до захисту демократії і свободиГреції.
Проти Македонії піднялося багато міст Середньої Греції на чолі з Афінами. 338 р. до н. є. біля міста Херонеї
грецькі союзники були розбиті македонцями. Після цієї перемоги Філіпп IIпроголосив себе командувачем усіх збройних сил грецьких держав. Таким чином, Греція втратила свою незалежність.
Завоювання Александра Македонського
Завоювавши Грецію, Філіпп IIстав готуватися до походу на Персію, але незадовго до його початку був убитий заколотниками. 336 р. до н. є. македонським царем став його 20-річний син Александр.
Александр зібрав добре озброєне військо і висадився з ним в Малій Азії, що . належала персам. Тут у битві на річці Гранік
він розбив військо перського сатрапа і звільнив від персів грецькі малоазійські міста. Після цього греко-македонське військо розгромило перське військо на чолі з царем Даріем
III
біля міста Ісс, де захопило велику здобич: весь царський обоз і сім'я Дарія III потрапила в руки переможця. Без бою Александр захопив Єгипет, де жерці, яких він прагнув перетягти на свій бік, проголосили македонського царя богом. Продовжуючи завоювання Персії, Александр 332 р. до н. є. дав вирішальний бій Дарію IIIпри Гав-гамелах
(на бе
в якому були бойові слони. Македонське війеько зазнало великих втрат, але вийшло переможцем.
Сильний опір індійського населення, незвичний клімат, утома від численних бойових сутичок стали причиною заворушень у війську Александра. Його воїни вимагали повернення. 325 р. до н. є. Александр змушений був припинити похід і повернутися до Вавилона.
Розпад держави Александра Македонського
Як результат греко-македонських завоювань утворилася величезна держава, що простяглася від Балканського півострова до ріки Інд. За прикладом перськихцарів Александр оточив себе величезною розкішшю, вимагав, щоб його вважали Оогом і кланялись йому в ноги.
На сході з'явилися нові міста, куди переселялося грецьке населення. Іреки побачили життя і познайомились з культурою інших народів. 323 р. до н. в. Аиександр Македонський раптово помер. Оскільки його держава складалася з Розрізнених земель майже не зв'язаних між собою ні господарством, ні культурою вона швидко ооТпал'ася Щй процес прискорила міжусобна боротьба за владу між полковод-Гями греко-їакедського війська (діадохами). Внаслідок цієї боротьбидержава Александра Македонського була поділена на кілька царств. Головними з них були Македонське, Єгипетське і Сирійське.
Господарство і
к
ультура Східного Середземномор'я у
І І І-ІІ ст. до н. є.
У державах, що утворилися після розпаду держави Александра Македонського, царями стали македонські полководці та їхні нащадки, опорою яких були переселенці Греції і Македонії. Ці держави дістали назву елліністичних, оскільки їх розвиток вибувався під впливом грецької культури. З-поміж греків і македонців царі позначали стратегів, начальників областей, судців і чиновників. Місцеві селяни сплачували і великі податки продуктами своєї праці і обробляли землі царя, вельмож і нів Ремісне виробництво і торгівля також знаходилися в руках греків і македонців. Одночасно в елліністичних країнах зростали старі міста і швидко з'являлись нові Одним із найбільших нових міст була Александрія
- столиця Єгипту, де правила династія Птолемеїв.
Сюди Нілом везли хліб з Єгипту, золото і слонову кістку з Нубії Уздовж каналу, проритому між Нілом і Червоним морем ішов шлях до Індії. Перед Александрією на острові Фарос
височів величезний, 140-метровии маяк, вогонь якого було видно за кілька десятків кілометрів. В Александрії були прямі вулиці театрТозкішні палаци царів і знаті, і знаменитий Мусей,
тобто святилище муз (покровителів наук і мистецтв), де існували обсерваторія небесними світилами і величезна бібліотека, що складалася з 700 тисяч рукописів. В елліністичних державах з'явився новий матеріал для письма (назва від міста Пергам,
де був центр його виробництва), що являв собою спе-піально оброблену шкіру телят і ягнят. Він був дуже міцний, але дорогий
В Александрії працювали грецький геометр Евклід, видатний вчений Архімед Астрономи і географи обчислили довжину екватора земної кулі, уточнили тривалість року не тільки до годин, а и до хвилин. Великими витворами елліністичного мистецтва стали гробниця царя Мавзола (мавзолей)
в Галікарнасі, статуя бога Геліоса на острові Родос (колос Родоський),
яких сучасники визнали дивами світу.
Завоювання Римом Італії та організація римського війська
Протягом кількох століть Рим вів запеклі війни з італьськими племенами. В середині IVст. до н. є. після тривалої війни з племенем самнітів
римляни завоювали багату область Кампанію.
Після цього вони завоювали південь Італії, де розташовувались грецькі міста-держави. Складною була боротьба на півночі Італії проти галлів. Вони навіть у IVст. до н. є. змогли захопити більшу частину Риму, і оточили Капітолій, де сховалися жителі міста. Щоб відкупитися від галлів, римляни сплатили їм 300 кг золота. Пізніше галли були переможені.
Перемогли римляни завдяки добрій організації війська. Воно складалося з громадян від 17 до 46 років і поділялося на легіони
(полки) по 4500 (пізніше 6000) воїнів. Для бою легіон шикувався у три лінії загонів (когорт).
Він був дуже рухомий і міг битися у будь-яких умовах. У римській армії була сувора дисципліна.
У. переможених римляни відбирали до 2/3 орної землі та пасовищ. На інших землях Рим засновував колонії для своїх малоземельних селян. Завойовані міста і племена Італії тримали в покорі не тільки сильним військом, але й за допомогою римської дипломатії. Одні міста були змушені сплачувати податки, інші були від них звільнені, але поставляли воїнів, у третіх була відібрана земля, четверті користувалися тими ж правами, що й римляни. В управлінні Італією Рим дотримувався правила: «Поділяй і володарюй».
Пунічні війни
Після підкорення Італії Рим прагнув підкорити родючу Сицилію. Це призвело до війни з Карфагеном, який володів значною частиною середземноморського узбережжя Африки, частиною Сицилії, островами Сардинією
і Корсикою,
південно-східним узбережжям Іспанії.
Почалися тривалі війни між Римом і Карфагеном, що дістали назву Пунічних війн
(римляни називали карфагенян пунами).
Перша Пунічна війна тривала 23 роки (з 264 по 241 рр. до н. є.). В ній римляни Перемогли і змусили Карфаген відмовитись від Сицилії і Корсики та сплатити велику контрибуцію.
Однак Карфаген мав ще багато сил і готувався до нової війни. Карфагенський полководець Гамількар Барка
завоював Іспанію, ним була створена міцна армія, яку після смерті Гамількара очолив його син Ганнібал.
Ганнібал весною 218 р. до н. є. повів військо з Іспанії до Італії через Альпи. Спустившись з гір у долину ріки По, Ганнібал приєднав до свого війська місцеві племена, нещодавно підкорені Римом.
Вирішальна битва відбулася 216 р. до н. є. при Каннах.
Тут Ганнібал зміг заманити вдвічі переважаючих римлян у пастку, а потім оточив їх і знищив. Поразка при Каннах поставила Рим у дуже складне становище, але вона не означала кінця війни. Римляни знову зібрали велику армію, але уникали великих битв, чинячи напади на карфагенян та перешкоджаючи поповненню війська Ганнібала. Тому сили карфагенян танули.
У боротьбі проти карфагенян відзначився молодий полководець Сципіон. В Іспанії від завдав карфагенському війську декілька поразок. Після цього Сципіон вирушив до Африки. Карфагенський уряд, наляканий появою римлян, вимагав негайного повернення Ганнібала з Італії. В битві поблизу міста Зама Ганнібал зазнав поразки. 201 р. до н. є. був укладений мир на дуже тяжких для Карфагена умовах. Карфаген мусив відмовитися від всіх своїх неафриканських володінь, передавав римлянам флот та бойових слонів, мав сплатити величезну контрибуцію. Римляни стали повними господарями у Західному Середземномор'ї.
Війни Риму у ІІ-І ст. до н. є. та управління приєднаними землями
Перемога над Карфагеном відкрила перед римлянами нові можливості для за- а гарбань у Середземномор'ї. На сході у П ст. до н. є. існувало кілька великих ворогуючих ,, між собою держав: Македонія, Сирія, Єгипет. Рим, користуючись їх суперництвом, а розгромив кожного зі своїх противників поодинці. Римляни вели три війни з • Македонією і в середині IIст. до н. є. підкорили Македонське царство. Була завойована і Греція. Розгромивши Сирію, римляни захопили Західне узбережжя Малої І Азії. У першій половині І ст. до н. є. Рим вів тривалі війни з Понтійським царством,
що було розташоване на південно-східному узбережжі Чорного моря. > Врешті-решт вони завдали поразки понтійському царю Мітрідату
VI
Євпатору, ]
і влада Риму 64 р. н. є. поширилася на всю Малу Азію. У залежність від Риму | потрапили також Вірменія та грецькі колонії у Північному Причорномор'ї. 146 р. внаслідок перемоги у IIIПунічній війні римляни захопили і зруйнували ] Карфаген. Завойовані поза межами Італії області називалися провінціями. Провінції | вважалися «здобиччю» римського народу. Як правило, провінція управлялася наміс- і ником, який призначався на один рік з-поміж сенаторів. Населення провінцій обкла- І далося непосильними податками. Панування Риму розоряло народи Середземномор'я.
Рабство в Римі та повстання рабів.
До IIст. в Римі склалося розвинуте рабовласницьке суспільство. Великі війни сприяли поповненню невільницьких ринків сотнями тисяч рабів. Рабами ставали також жителі провінцій за--несплату податків, народжені в рабстві, а також особи, захоплені піратами в полон.
Використання праці рабів у Римі набуло більшого поширення, ніж у Греції. Багато рабів працювали у латифундіях
— володіннях великих землевласників. Раби добували руду, будували шляхи, храми, водогони. їх використовували як хатню прислугу, вони навчали дітей, були акторами в театрах, лікарями, секретарями тощо. Раб вважався «річчю, що розмовляє». Найбільш сильні і спритні раби потрапляли в гладіаторські школи, де їх вчили «красиво битися і помирати» на потіху римському натовпу. На аренах цирків відбувалися поєдинки, бої гладіаторських загонів, гладіатори
билися з дикими звірами.
Тяжке становище змушувало рабів підніматися на боротьбу за свою свободу. Найбільшим стало повстання, очолене Спартаком.
Воно спалахнуло у гладіаторській школі міста Капуї
74 р. до н. є. З групою прихильників Спартак втік із школи-тюрми і сховався на Везувії. До Спартака почали приєднуватися раби з навколишніх маєтків. Римське військо блокувало табір повсталих, але ті по плетених східцях спустилися з Везувію, де не було римлян, і знищили римський табір. Після цього армія Спартака почала зростати. Він здобув кілька перемог над римлянами. Тривалий час у римлян не вистачало сил для розгрому Спартака. З часом проти повстанців виступило військо, очолене римським полководцем Крассом.
71 р. до н. є. в останній битві біля порту Брундизій військо Спартака було розбите. Сам Спартак загинув у бою. Повсталі були частково знищені на бойовищі, а тих, що захопили в полон, розіп'яли. Так повстання було придушене.
Боротьба селян за землю
Розвиток рабства позначився на становищі вільних селян в Італії. Рабська праця була більш дешевою, ніж селянська. Тому селяни розорялись, отже зменшилася кількість людей, що набиралася до війська. Римська армія дедалі частіше зазнавала поразки. Деякі найбільш далекоглядні римляни пропонували реформи. Занепад Римської республіки
З кінця IIст. до н. є. до середини І ст. н. є. Римська держава переживала період занепаду. За умов, коли вона розрослася майже на все середземноморське узбережжя, народні збори, як і раніше, виражали волю тільки жителів Риму та його околиць, тоді як римські громадяни часто знаходилися за межами Італії. До того ж далеко не завжди виборні посади обіймали люди, які були варті того. Щоб здобути посаду, багаті аристократи часто застосовували підкуп римської бідноти, роздаючи хліб, гроші, влаштовуючи гладіаторські видовища тощо. Все це супроводжувалось боротьбою між аристократичними угрупованнями, які часто переростали у криваві сутички, заколоти, цілу серію громадянських війн.
Війни, які вели римляни, внаслідок послаблення римського війська не завжди розвивалися успішно. Щоб укріпити римську могутність, Гай Марій у кінці IIст. до н. є. провів реформу в армії, зробивши її найманою. Це зміцнило роль полководців у політичному житті Римської держави, оскільки вони спиралися на силу залежного від них війська. Спираючись на підтримку армії, полководці домагалися вищих державних посад. За допомогою армії вони жорстоко придушували опір своїх супротивників.
Диктатура Сулли
Частина римських діячів вважала, що для зміцнення державної влади треба встановити сильне правління. Римський полководець Луцій Корнелій Сулла,
що у 88 р. до н. є. став консулом, запропонував сенату ухвалити постанови, що змінили б державні порядки: обмежити повноваження народних зборів, народних трибунів, поповнити сенат 300-ми представниками знаті. Супротивники Сулли, очолювані Гаєм Марієм, організували заколот, відмінивши його постанови. У Римській республіці почалася громадянська війна між прихильниками та супротивниками Сулли (сулланцями
і маріанцями).
У 82 р. до н. є. під Римом Сулла розбив армію своїх супротивників і сенат проголосив його диктатором.
Ставши диктатором, Сулла оголосив своїх ворогів поза законом, що означало дозвіл на їх вбивство всім, хто того забажає, і навіть оприлюднив списки цих людей (проскрипції).
За роки його диктатури (82—79 рр. до н. є.) загинуло 40 сенаторів і 1500 вершників (представників багатих землевласників) та багато інших людей. Майно, землю і рабів страчених він роздавав своїм прихильникам.
Сулла виступав за зміцнення влади аристократів у сенаті. Він обмежував вплив народних трибунів.
У 79 р. до н. є. Сулла заявив про свій відхід від політичної діяльності. Панування Сулли завдало нищівного удару по республіканському ладу в Давньому Римі. Після його смерті 78 р. до н. є. продовжилася боротьба за відновлення республіки, але вплив полководців на політичні події однаково залишався величезним.
Перший тріумвірат
У 60-ті рр. до н. є. в Римі найбільший авторитет мали три полководці та політичні діячі: Гней Помпей, Юлій Цезар
та Марк Красс.
Будучи не в змозі захопити одноосібну владу, Цезар, Красс і Помпей у 60 р. до н. є. уклали між собою таємний троїстий союз — тріумвірат.
Наступного, 59 р. до н. є. Цезар був обраний консулом і вжив низку заходів, вигідних учасникам тріумвірату — тріумвірам. Солдати (ветерани), що залишили службу у Помпея, отримали земельні наділи, які відмовився їм надати сенат. Помпею і Крассу вручили для управління багаті провінції.
Війни Цезаря і Красса
У 58 р. до н. є. Цезар отримав від сенату в управління на 5 років Цизальпійську Галлію, з якою сусідили землі незалежних від Риму гальських племен, що жили первіснообщинним ладом і ворбгували між собою. Цезар почав з ними війну, що тривала вісім років. Він уміло використав ворожнечу між гальськими племенами. Цезар ставав на бік одних племен проти інших, поодинці громив своїх^ противників і поступово захопив усю Галлію.
Під час Галльської війни він зіткнувся і з племенами германців,
що жили за Рейном.
Перейшовши через Рейн, його військо завдало германцям поразки. Але розуміючи, що захоплення величезної і дикої країни германців дорого коштуватиме Риму, Цезар відступив у Галлію. Він також здійснив у 55—54 рр. до н. є. переможний похід у Британію,
де примусив місцевих жителів платити Риму данину.
Війни з галлами, германцями та британцями дали Риму величезну здобич у вигляді худоби, рабів, золота і срібла. За допомогою цієї здобичі Цезар зміцнив свій авторитет серед римської знаті, що була охочою до багатства та розкоші. Він удвічі збільшив плату своїм солдатам, щоб вони були відданими. У Галлії Цезар створив сильне військо із римлян, перемежених галлами і германцями.
Того, чого домігся Цезар на Заході, бажав досягти Красс на Сході. На чолі 9-легіонної армії він почав війну проти парфян. Парфяни не стали до бою, а почали відступати, змусивши римлян здійснити тяжкий і виснажливий похід через пустелю. Коли ж у 53 р. до н. є. римляни досягли міста Карри,
парфяни зненацька атакували їх. Римське військо було розгромлене, а Красс загинув.
Із загибеллю Красса тріумвірат розпався. Між двома іншими його учасниками почалася тривала боротьба.
Боротьба між Цезарем і Понпеем
Заручившись підтримкою сенату, Помпей вимагав відкликання Цезаря в Рим і розпуску його війська.
Але Цезар не підкорився і лише з одним легіоном перейшов Рубікон і рушив на Рим, який зайняв без бою, оскільки налякані його рішучістю Помпей і консули втекли на Балканський півострів. Головні сили Помпея — 7 легіонів — знаходилися в Іспанії. Щоб забезпечити свій тил, Цезар, вирушивши в Іспанію, розбив там військо Помпея.
Після цього, проголосивши себе консулом, Цезар переправився в Грецію, де у битві при Фарсалі
в 48 р. до н. є. розбив нашвидкуруч зібрану армію Помпея., Помпей утік до Єгипту, де був убитий за наказом єгипетських правителів, які і боялися сваритися з Римом.
Переслідуючи Помпея, Цезар прибув до Єгипту. Зустрінуті з почестями римляни почали втручатися у внутрішні справи цієї країни і почували себе тут повними господарями, чинячи утиски місцевому населенню. Це спричинило повстання єгиптян в Александрії. П'ять місяців Цезар був в облозі спочатку в царському палаці, а потім на острові Фарос, де знаходився знаменитий маяк. Цезаря врятували війська, що прибули з Азії. Александрію захопили римляни. На єгипетський престол Цезар посадив свою ставленицю і коханку царицю Клеопатру.
Тривожні звістки з Малої Азії змусили Цезаря покинути Єгипет. Один із синів Мітрідата, Фарнак, піднявся на боротьбу і захопив частину римської території. Цезар розбив його за три дні.
Із Малої Азії Цезар вирушив у Рим, а звідти — в Африку та Іспанію, де воював з прибічниками Помпея, на перемогу яких знадобилося три роки
На захист селян, що розорялися, виступили брати Гракхи.
133 р. до н. є. старший із братів -— Тіберій -—
був обраний народним трибуном. Він запропонував закон, який би забороняв користуватися ділянкою понад 500 югерів (югер — 1/4 гектара) землі «общинного поля». Надлишок такої землі пропонувалося відібрати у великих землевласників і передати невеликими ділянками безземельним громадянам. Таким чином, Тіберій Гракх розраховував відродити селянське господарство і цим зміцнити римську армію та оздоровити римське суспільство. Ця пропозиція зустріла опір з боку сенату, що складався з великих землевласників. Народ підтримав Тіберія, і його пропозиція стала законом. Почався переділ «общинного поля», однак завершити реформу не вдалося. Сенатори звинуватили Тіберія в тому, що він бажає ліквідувати республіку і відновити царську владу. Спровокувавши під час проведення народних зборів бійку, вони вбили народного трибуна.
Однак боротьба за землю не припинялася. 123 р. до н. є. народним трибуном був обраний молодший брат Тіберія — Гай Гракх.
Він діяв навіть рішучіше за брата, проводячи низку законів, спрямованих на те, щоб обмежити вплив сенату. Однак сенаторам знову вдалося спровокувати в Римі зворушення. У кровопролитній боротьбі Гай Гракх і 3 тисячі,його прибічників загинули.
Після цієї розправи римська аристократія укріпилася. Через 20 років після загибелі Гая Гракха була дозволена купівля-продаж ділянок, отриманих за законами Гракхів. Земля знову почала зосереджуватись у руках великих землевласників.
Диктатура Цезаря в Римі
45 р. до н. є., зламавши опір супротивників, Цезар повернувся в Рим. У його руках була зосереджена військова, цивільна і релігійна влада. Цезар став довічним диктатором, консулом, народним трибуном, верховним жрецем і головнокомандувачем (імператором).
Цезаря підтримували заможні жителі італійських міст, оскільки багато з них; розбагатіли в походах Цезаря. Цезар спеціальним законом впорядкував життя і італійських міст. У них були свої сенати, народні збори і магістрати, що склада- >
лися із заможних осіб.
Цілі Цезаря розходилися з інтересами римської знаті, що звикла через сенат ] управляти державою і мати з цього великі доходи. Цезар реорганізував сенат. Кількість! сенаторів він довів до 900, причому всі небажані сенатори були замінені його прибічниками з-поміж військової знаті, багатих рабовласників з італійських міст.
Незадоволена частина римських аристократів організувала змову проти диктатора, яку очолив давній друг Цезаря — Брут.
15 березня 44 р. до н. є. Цезар > був заколотий під час засідання сенату.
Спроба Цезаря встановити в Римі постійну одноосібну владу закінчилася невдало. •]
Боротьба за владу після смерті Цезаря
Після смерті Цезаря в Римі почалася боротьба за владу. Заколотники, зазна-1 вши поразки, змушені були втекти з Риму. Вони почали збирати війська у схід-1 них провінціях для ведення війни.
В самому Римі сенат виявився безсилим відновити свою зверхність. Владу мали | ті, за ким стояла армія. Великий влив мав Марк Антоній
— найближчий по- і мічник Цезаря. Але в Антонія був суперник — племінник Цезаря Октавіан,
який | заручився підтримкою сенату, що вважав його захисником республіки.
У Октавіана була значна армія, що складалася головним чином з ветеранів:| Цезаря. Об'єднавши свої сили з військом сенату, Октавіан завдав поразки Антонію, але незабаром уклав з ним союз, оскільки не наважувався наодинці вести І боротьбу з республіканцями. До союзу залучили і командира римської кінноти] Лепіда. Так 43 р. до н. є. виник другий тріумвірат (Октавіан, Антоній, Лепід). Сенат передав тріумвірам всю повноту влади. Вони одразу ж почали набирати військо для боротьби з республіканцями.
Вирішальна битва між військами тріумвірів і республіканців відбулася 42 р.біля міста Філіпки в Македонії. Республіканці зазнали поразки. Брут покінчивзк життя самогубством, кинувшись на меч.
Але з перемогою над республіканцями громадянські війни не припинились, оскільки тріумвірат розпався, і Октавіан спочатку усунув Лепіда, а після розпочав боротьбу проти Антонія. Антоній укріпився на сході Римської держави. Він одружився , із царицею Єгипту Клеопатрою. Октавіан оголосив Антонію війну. 31 р. до н. є,
у вирішальній морській битві біля мису Акцій (на західному узбережжі Балканського півострова) флот Антонія і Клеопатри був розбитий. Антоній, а потім ІІКлеопатра покінчили життя самогубством, а Єгипет став римською провінцією; Володарем Римської держави залишився Октавіан.
Правління Октавіана Августа
Встановивши свою владу у Римській державі, Октавіан 27 р. до н. є. отоло сив відновлення республіки. Сенатори присвоїли Октавіану почесне прізвисько Авгус
ш (священний). Відновлення республіки було лише політичним ходом Августа, яки! еа
тримав усю владу в державі у своїх руках. Він одночасно був консулом і народніним трибуном. Вища військова влада дала йому титул імператора. Августа нази-иали принцепсом — першою людиною. Звідси походить назва встановленого Авгу-стом політичного ладу — принципат.
Народні збори за Августа втратили своє значення. Сенат слухнянно виконував полю імператора, опорою якого була армія. Імператор правив довічно, передаючи і)ладу у спадок.
Для розправи з супротивниками його політики Август створив особливе військо — преторіанську гвардію,.
її загони готові були придушити будь-який замах на імператорську владу.
Август приділяв багато уваги організації армії. Він створив 25 легіонів, розташував їх уздовж кордонів імперії, що пролягали по Рейну та Дунаю. Не починаючи тривалих війн, імператор обмежувався лише малими на кордонах. Спроби римлян перейти Рейн і підкорити германців скінчилися поразкою у битві в Тевто-бузькому лісі
9 р. н. є.
Разом із встановленням імперії зміцнилося рабовласництво. Були ухвалені закони, згідно з якими за вбивство господаря страті підлягали всі раби, що були у будинку під час вбивства.
Римська імперія у І-ІІ ст. н. є.
У І—IIст. н. є. Римська імперія була на вершині могутності, рабовласницький лад досяг найбільшого розквіту. Рим перетворився на найбільше місто Середземномор'я. В ньому проживало тоді понад мільйон жителів.
Проте могутність імперії була недовговічною: повставали раби і підкорені народи, точилася жорстока боротьба за владу.
Після смерті Августа влада перейшла до його пасинка Тіберія.
Сенат затвердив його спадкоємцем Октавіана, але все життя Тіберію довелося боротися із заколотниками, серед яких були й члени його родини. Після смерті Тіберія 37 р. імператором став молодший син племінника Тіберія Гай Цезар Калігула,
але він був убитий 41 р. Наступним імператором став молодший брат племінника Тіберія— Клавдій.
Він був отруєний дружиною — учасницею змови. Його наслідував її син Нерон,
який відзначався розбещеністю. Коли внаслідок його жорстокого правління в Римі спалахнуло повстання, він наклав на себе руки. Зі смертю Нерона влада перейшла до династії Флавіїв
(66—96). Засновником династії Флавіїв був Веспасіан,
командувач римською армією в Іудеї. Останній представник цієї династії Домініціан
був убитий змовниками у власному палаці. Після цього . стала правити дінастія Антонінів.
Найбільших розмірів Римська імперія досягла в роки правління імператора Траяна
(98—116), який більшу частину свого життя провів у військових походах. Його иійсько переправилося через Дунай і підкорило племена даків. Легіони Траяна у нійні з, парфянським царством завдали йому низки поразок і оволоділи Месопотамією. Походи Траяна були останніми завойовницькими війнами Риму. Імперії потрібно іїуло багато війська для придушення повстань та захисту власних кордонів. Тому в середині IIст. Римська імперія була змушена перейти від завоювань до оборони своїх пеличезних володінь.
Виникнення християнства
На початку нашої ери почала поступово згасати віра в грецьких і римських богів.
Римляни почали захоплюватися деякими східними богами. Надзвичайно популярним став культ єгипетської богині Ізіди,
що зображувалася матір'ю з дитиною на руках. Античні філософи пропагували ідеї простого і невибагливого життя та милосердя. Все це було передумовами виникнення нової релігії — християнства.
Воно виникло в Палестині, яка 63 р. до н. є. стала римською провінцією Іудея і населення якої, як й інші народи, прагнуло звільнитися від римського гніту. Євреї вірили, що тільки бог Ягве звільнить їх з-під римської влади.
На початку І ст. н. є. в Палестині було багато мандрівних проповідників, які сповіщали про скоре пришестя Месії
(бога-визволителя). Офіційні єрусалимські священики переслідували і суворо карали таких проповідників.
За цих умов виникла віра в Ісуса Христа,
із вчення якого постала нова ; релігія. Можливо, що сам Ісус був одним з таких проповідників Євангелія
(в перекладі з грецької — «добра звістка»), де описується біографія Христа, розповідається про його служіння людям, чудеса, які він творив, мученицьку смерть на хресті і:
воскресіння з мертвих. Тут висловлюється переконання, що Ісус Христос — син Бога, що він невдовзі зійде на землю і тоді буде «страшний суд», після якого праведники потраплять у рай, а грішники — у пекло. Євангелії увійшли до Но-вого Завіту
— другої частини Біблії.
Нові принципи знайшли відгук серед тих, хто страждав і був пригноблений, насамперед серед рабів, які вірили, що в Царстві Небесному Бог воздасть справедливо і добрим, і злим. З Палестини християнство поширилося на інші області Римської імперії. Християни проповідували замість помсти — любов до ближнього, милосердя та всепрощення; замість ворожнечі рабів і панів — надію на спасіння і вічне блаженство.
Спочатку римська влада байдуже ставилася до таких проповідей. Але у IIIст. до н. є. почалася криза Римської держави, життя погрішало. Виникла думка, що . цЄ
_ К
ара за те, що римляни забули своїх богів і перестали їм служити. Римські імператори почали будувати нові храми і вимагали від підданих ретельного вико-; нання релігійних обрядів. Тому почалося переслідування християн, як людей чужої віри. їх мучили, кидали на поталу диким звірам, розпинали на хрестах.
Віруючі християни створили свою організацію — церкву.
Це слово означає і «громада». На чолі християнської громади стояв єпископ.
Керівник великої громади і називався патріархом.
Перші християни через переслідування не могли відкри-1 то проводити богослужіння і тому збиралися для відправлення культу в римських ' підземеллях.
Римська імперія в
II
ст.
У цей період рабство почало затримувати розвиток господарства Римської імперії. Раби погано працювали, їм не можна було довірити складні знаряддя праці, що! були винайдені в цей час: плуг з відвалом, жниварка, садові ножі, водяні млини ]
та ін. Праця рабів ставала невигідною для рабовласників. їхні господарства занепадали. Тому рабовласники давали рабам ділянки землі, дозволяли будувати житло, заводити сім'ю. За це раби сплачували господареві частину врожаю або визнане-! ну плату. Таких рабів називали «рабами, з хатинами».
Вільні бідняки наймалися до рабовласників, орендуючи в них землю для ведення сільського господ дарства. їх називали колонами.
Колони за борги не могли піти від господаря;! і опинялися в повній залежності від нього
Одночасно на Римську імперію посилювався тиск варварів
із півночі. Це були| германські племена — готи, алемани, франки, херуски,
які були відсталими| у порівнянні з римлянами. Римська армія ледве стримувала їхній натиск.
У цей період імперія переживала і внутрішні негаразди. В Галлії почалося! повстання багаудів
(борців), учасниками якого були селяни і пастухи, яке римлянам,! ледве вдалося придушити. Селянські заворушення спалахнули і в Єгипті. У Північній;! Африці діяла справжня армія рабів і колонів, що боролося проти рабовласників.
Імператори вважали: щоб врятувати римську імперію від розпаду, треба ввест в Італії і римських провінціях воєнні порядки, і суворі закони.
Наприкінці IIст. римським імператором став полководець Септимій Север,
родом з Африки. При ньому сенат, чиновництво і командування армією поповнилося вихідцями зі східних провінцій. А до армії почали брати колишніх військовополонених варварів. Кожний воїн міг просунутися по службі й дослужитися до командувача.
Септимія Севера імператором проголосила армія. В середині IIIст. війська у східних провінціях почали висувати своїх імператорів. Сенат, боячись посилення влади таких «солдатських імператорів»,
почав призначати імператорів сам. і Між сенатськими та солдатськими імператорами точилася гостра боротьба. Незгоди І були і між самими солдатськими імператорами. Імператори змінювались через 2— ' З роки, а іноді і через 1—2 місяці. Як правило, їх вбивали заколотники або бунтівні легіонери. Іноді в імперії одночасно було кілька імператорів, що воювали один проти одного. Наслідком такого становища стало те, що в середині III ст. від Риму відділилися Галлія, Іспанія, Єгипет, майже всі провінції в Азії та на нижньому Дунаї.
На певний час призупинити розвал Римської імперії вдалося імператору Діо-клетіану
(284—305). Діоклетіан повністю усунув сенат від управління державою. Важливі питання тепер вирішувались у вузькому колі придворних і воєначальників. Влада його нагадувала владу східних правителів. Така форма правління дістала назву домінат
(з латинської «домінує» — пан).
Діоклетіан поділив імперію на чотири частини, призначивши трьох співправителів — тетрархів.
Армія була поділена на дві частини. Одна знаходилася у центрі і застосувалась для придушення внутрішніх заворушень. Друга розташовувалась на кордонах і мала захищати імперію від зовнішніх ворогів. Імператор зміг придушити всі повстання, вигнати варварів, збудував на кордонах оборонні споруди.
Укріпивши на деякий час імперію, 305 р. Діоклетіан зрікся престолу.
Римська імперія у
IV
ст.
306 р. одним із тетрархів став грек за походженням Костянтин.
324 р., перемігши у міжусобній боротьбі своїх суперників, він зосередив у своїх руках усю владу в імперії, покінчивши з тетрархією.
313 р. Костянтин дозволив християнам відкрито відправляти свій культ, а сам прийняв християнство, оскільки його вчення вказувало, що будь-яка влада від Бога. Костянтин сам втручався у церковні справи, усував неугодних йому єпископів. Одночасно він дарував церкві землі, гроші і коштовності. Отже, церква стала опорою державної влади.
За Костянтина вже не було сенату. Державних службовців він призначав сам з вірних йому людей. Костянтин заснував нову столицю імперії. У 330 р. нею стала колишня грецька колонія Візантій на березі Босфору, яка була перейменована у Константинополь.
У другій половині IVст. посилився натиск варварів на кордони імперії, по-и'язаний з початком «великого переселення народів». Воно було спричинено тим, іцо на Європу сунули войовничі кочовики-гуни, народ азіатського походження. Від гунів дуже страждали германські племена готів, які тоді жили між Дунаєм та Доном. Щоб врятуватися від гунів, готи дістали дозвіл у римського імператора переселитись на Балканський півострів. Але римські чиновники на місцях грабували і принижували готів. Доведені до повного відчаю, готи повстали проти Риму. 378 р., при спробі придушити повстання, римське військо, очолюване імператором Вацентом,
було розбите. Сам Валент загинув у цій битві, яка відбулася під Адріано- |Е полем. Новий імператор, Феодосій І,
припинив воєнні дії. Готам були надані землі п на північному заході Балканського півострова. Поселення варварів у центрі імпе рії було дуже небезпечним.
Ніякі заходи імператорів не могли зупинити розпаду Римської імперії. 395 р. імперію було поділено на дві частини — Західну і Східну. Східна частина дістала назву Візантія. До її складу входили Греція, Мала Азія, Єгипет, Сирія, Палестина. Столицею. Візантіїї став Костянтинополь. Західна частина включала Італію, Галлію, Іспанію, Північну Африку. Головним її містом стала Равена.
Сам Рим вже не відігравав жодної ролі в політичному житті. Він став центром християнської релігії і місцем перебуванням римського єпископа — Папи.
Між правителями Заходу і Сходу не було згоди, вони постійно ворогували між собою.
Загибель Західної Римської імперії
Римська імперія була багатонаціональною державою. Наполовину іноземною стала римська армія. Навіть серед полководців було багато варварів. Вони були й серед солдатських імператорів. Наприкінці існування імперії варвари перебували майже на всіх керівних посадах. Вони не були патріотами Риму.
Підкорені народи продовжували вести боротьбу за свою свободу. 407 р. римська армія змушена була залишити провінцію Британію. Пізніше були залишені Галлія та Іспанія. Варвари, що проривалися через кордони імперії, утворювали на її землях самостійні держави. Так германське плем'я вандалів,
пройшовши через римські провінції Галлію та Іспанію, переправилося на збудованому флоті в Африку. Там, на місці колишнього Карфагену, 429 р. вони заснували своє королівство.
Готи на чолі з вождем Аларіхом,
скориставшись слабкістю імперії, вторгли-ся в Італію і 410 р. захопили Рим, а потім розгромили місто.
Серйозною загрозою для Римської імперії у середині Vст. стали племена гунів на чолі з вождем Аттілою,
що рушили зі сходу. Але римляни, об'єднавшись із германськими племенами і створивши боєздатне військо, очолене римським полководцем Аецієм,
451 р. розгромили гунів у битві на Каталунських полях
в Галлії. Після цього держава гунів розпалася.
Перемога над гунами не врятувала імперію. 455 р. плем'я вандалів з моря напало на Рим і захопило місто. Вандали зруйнували багато пам'яток мистецтва і чудових архітектурних споруд. (З тих часів жорстоке руйнування пам'яток культури дістало назву «вандалізм».)
В останні роки існування Західної Римської імперії римські імператори перетворились на іграшки в руках варварських вождів. 476 р. один з германських полководців Одоакр
скинув останнього римського імператора, 14-річного Ромула Августула.
Так припинила існування Західна Римська імперія.
До початку VI ст. германські племена розселилися на всій її території, створивши ' варварські королівства: вандали — в Північній Африці, вестготи (західні готи) — ,ї в Іспанії, остготи (східні готи) — в Італії, франки
— в Галлії, англи
і сакси — 5 в Британії.
Падіння Західної Римської імперії зазвичай вважають кінцем історії Стародавнього світу.