Історія села Чемеринці

ІСТОРІЯ

СЕЛА

Вступ

В даній історії села Чемеринці автор зробив спробу частково вивчити та дослідити розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Автор хотів показати село на етапах подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і охоплюючи наше сьогодення.

У цьому дослідженні використані документи Львівського держав­­ного історичного архіву, матеріали і документи, що збереглися в церкві, газетні публікації та розповіді старожилів.

Шановні читачі! У своїй праці автор на основі вивчених матеріалів старався в одному розрізі показаній історії села, його жителів, що були активними учасниками заснування, розширення і розвитку його.

Автор дякує священику села Проньків Василю Ільковичу, який зберіг архів церкви, жителям села Жоху Ярославу Степановичу, Проць Теклі, Росі Якиму, Круп’яку Михайлу, Кулебі Роману, Мартиняку Мирону, Проню Івану, Даниліву Михайлу, Чепіжаку Ілярію, Кулебі Омеляну, Стецько Ілярію, Лис Марії… за допомогу в зібранні матеріалів про наших земляків.

Виносимо велику подяку учням школи, які допомогли зібрати спогади учасників визвольних змагань. В короткій, неповній історії села розміщено матеріали про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села. Ми не претендуємо на визнання нашого дослідження, як великої наукової праці. Можливо нами допущені якісь недоречності, то нехай наші наступники, що колись візьмуться за глобальне вивчення історії села, його минулого і сьогодення нам пробачать.

Дорогий юний читачу!

Перед тобою лежить книжечка в якій ти прочитаєш про минуле життя тих, хто заснував село, як його наступні покоління розширяли примножували славу про нього, як не жаліючи життя, боролися за незалежність твоєї Вітчизни. Тож пам’ятай, хто ти є.

Українець я, малий!

Українець я, малий,

Жовто-синій прапор мій

В сонячному ореолі,

Тризуб золотий на фоні.

І столиця – місто Київ,

Славні міста-побратими.

Про них в житті пам’ятай,

Рід свій в праці звеселяй.

Про карпатські гори, кручі,

Про Дністер, Дніпро могучий,

Та простори України,

Найдорожчі – нам єдині.

Від Полісся по Чорне море,

України тут простори.

А від Тиси, аж по Дон,

Віковічний наш кордон.

Прадіди, діди віками,

Воювали з ворогами.

За Вкраїну, рідний край,

Мову рідну і звичай.[1]

Пам’ятай дорогий читачу, що Незалежність України кувалася віками, злита вона кров’ю мільйонів людей, твоїх попередників.

То, шануй про них пам’ять, передай наступному поколінню про тих, що полягли в боротьбі за твою Батьківщину. Примножуй своїм розумом і працею, де б ти не був, багатства матері України – дитям, якої ти є.

Тож Вітчизна найдорожча,

Рідна хата, батько, ненька,

Україна – рідна мати –

Всіх нас горне до серденька.

Розділ
I
.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СЕЛА ЧЕМЕРИНЦІ. ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО

Село Чемеринці розташоване на території лівого та правого берегів річки Золотої Липи та її невеликих потоків-приток. Межує село на сході з селами Смереківка, Дунаїв, на півдні – з селом Біле, П’ятин, на заході – з селом Виписки, на півночі – з селами Плинників, Вишнівчик. Село багате на землі середньої родючості, має великі масиви лісів.

Багато сотень років учені працюють над проблемою виникнення населених пунктів на Прикарпатті. У більшості історичних досліджень вчені зводять свої думки до глибинних періодів давнини. Про сліди людей, до нашого літочислення свідчать речові докази (предмети, якими здобували їжу) наші предки.

Проведені археологічні розкопки в Липівцях, підтверджують про існування тут шнурової кераміки. Розкопки в Болотні та речові предмети знайдені в Білому, Гологорах свідчать, що люди на цій території жили в епоху кам’яного віку. Вчені дослідили, що м. Гологори є ровесником Трипілля. Дунаїв у 1385 році було вже містом. Виходячи з наявності цих міст безпомилково можна зробити висновок, що вони були взаємозв’язані шляхами, по яких відбувався рух. Йшли торгові відносини. Тому села Вишнівчик та Чемеринці, які розташовані на цьому шляху, виникли якщо не одночасно, то пізніше, але в епоху кам’яного віку. Якщо судити про Прикарпаття з географічного положення то воно було мостом, який з’єднував Східні цивілізації з Заходом, Південь з Північчю. Серед різноманітних археологічних речей, що знайдені при розкопках речі домашнього вжитку (кам’яні сокири, мотики, кам’яні різці[2]
, кістяні голки, посуд) є доказами епохи пізнього кам’яного віку.

В цей період появляються стоянки найдавніших людей – городища. За твердженням науковців Львівського Державного Національного університету Кіcа, Тиса, Г.Гербільського та інших городища на Львів­щині виникли ще задовго до нашого літочислення[3]
.

Про те, що село існувало в епоху кам’яного віку, свідчить знайдена кам’яна сокира в потоці при розширені берега в намулі на хуторі Провал, на той час, учнем школи Кіндрат Борисом.

В селі є хутір Городиска
, розташований поблизу річки по шляху на Дунаїв. Місця для жител в цьому урочищі підтверджують, що перші поселенці мали великий життєвий досвід. Місце вигідне тим, що береги і вершини захищали від вітрів, наявність глибоких ровів були вигідні для створення примітивних жител. Однак, місце невелике, тому тут могли поселитися пару родів.

Очевидно Городиска
і Провал
заселялися одночасно. Провал мав більш родючі ґрунти. Потоки з’єднували поселення з лісовими масивами, в яких можна було не тільки полювати, але й захиститися.

Цікаву думку висловив колишній депутат польського сейму Вла­дислав Польнаревич. В книзі "З джерел Сяну, Дністра, Стрия" процес загарбання українських земель він називає так: "Сколонізованіє і загосподарювання східних окресів"[4]
. Як мемуарист, він наводить багато фактів, кому була роздана зем­ля. Слово "колонізація" ним стверджується. Але щодо господарювання то тут, як історик, він допустив недоречність.

На землях Прикарпаття були давно відомі господарства. Велике господарство мали князі, їх далекі та близькі родичі. І поляки не були родоначальниками господарств. Очевидно він має на увазі процес полонізації та проникнення в господарства земель населення польського походження. Про те свідчить факт про Миколу Гологірського.

Землі в цьому регіоні (Поморяни, Дунаїв, Віцін) були литовського воєводи Радзивіла[5]
, які потім він обміняв з Потоцьким на Волині і частково Галичині (Клекотів, Сестратин), Опарипси, Батьків та інші. Село з давніх-давен мало хутори, назви яких збереглися до нашого часу. Коли Потоцький одержав землі і передав їх Миколі з Гологір, вже був відомий хутір Волоський
. Його назва походить від запозиче­ного польського слова "Влах", яке вони запозичили з болгарського письма. Слово "Волох" на болгарській мові означає пастух. Очевидно Потоцький заставив Миколу з Гологір створити тут господарство. Розвивати землеробство, скотарство. На берегах потоку були вже будівлі здавна. Селяни могли в пана пасти худобу і безпосередньо жили на цьому хуторі. Старожили стверджують, що найдавніше панське подвір’ я було в центрі тепер зруйнованих колгоспних будівель. Коли зруйновані будівлі панів це справа подальшого дослідження історії села. До сьогодні збереглися назви полів. Так, ціле урочище над хутором Волоське називається Панським полем.

Поряд з Волоським є хутір Кучерівка
. Житель села Жох Ярослав Степанович підтверджує, що хутір був спочатку по рову, який прилягає до дорогина Перемишляни, а потім зайняв територію сучасної Кучерівки. По різному судять про історію цієї назви. Очевидно, слово Кучерівка перенесене з першого поселення. Перша розміщена близько помістя панського. Тут жили слуги, що доглядали коней – кучери.

Назва хутора Мочули
походить відболотистої місцевості, а Бридок
– за потоком, і можливо так виникла його назва.

Сусіднє селоГуральня
. Ця назва зустрічається в багатьох селах. Вона пов’язана з горілчаним виробництвом, на якому працювали люди з села. Пан мав можливість цим займатися. Підприємства Потоцьких виникли десь на початку 18 століття. Виготовлення спирту почалося монахами в Італії в провінції Пальмеро в XVII ст . Секрети виробництва спирту могли проникнути в Польщу, а потім і в села.

Старожил Стецько Ілярій розповів: "В кінці 90-х років ХІХ століття на горілчаному заводі (гуральні) сталася аварія. Розірвався бак з горілкою. Селяни збіглися і черпали горілку відрами та іншою посудиною".[6]

Крім цього с.Гуральня була цегельня і вапнярка

До села Гуральня належав хутір Кутерноги
. Назва його походить від прізвища заможного селянина Кутернога.

Назва села Кузбатиця
,за легендою,походить від саморобного посуду з кори дерева – козуба (кори смереки, сосни, вільхи, модрини), в які селянські діти збирали ягоди, малину, суницю, плоди вишень, черешень, а також гриби. Здиралась кора з дерева. Кору згинали так, щоб одна сторона посуду була довшою. Зігнуту кору протикати гілками лози в заздалегідь вирізаних отворах. На довшій половині вирізували отвір для пальців руки. Отвір служив для того, щоб одною рукою тримати козуб, а другою кидати в нього плоди, ягоди, пшеницю тощо.

Стецько Ілярій стверджує, що в його господарстві донедавна знаходились козуби, в які поміщались до 50 кг пшениці.

Хутір Гута
. Ця назва пов’язана з виготовленням скла. Вона зустрічається в багатьох населених пунктах. Очевидно, тут в минулому була майстерня, де місцеві ремісники-кустарі вміли виплавляти з піску скло.

Хутір Голий Кінець
. Місцевість цього хутора бідна на родючі землі. Вапнякові породи біліють на схилах гір. Тільки урочища полів Дерниска та прилеглі до лісу поля були вигідними, багатими на перегній. Цей хутір, в минулому столітті, тричі знищувала пожежа.

Хутір Провал
. Ця назва дуже поширена на Закавказзі у м. П’яти­­горську. Це велика частина міста, така як Поділ у Києві чи Левандівка у Львові. Назва походить від ровів, ща виникли внаслідок ерозії ґрунтів під час злив. До хутора Провал прилягають дуже багаті на гумус землі. Це найкращі поля урочища Загомінки. Таких родючих і вигідних за положенням полів не має жоден хутір. На лівому березі потоку притоки Золотої Липи простягаються урочища Мотузів, Марусина Долина, Василькове. Назви хуторів Васильків
та Юрки
походять від жителів, яким належать поля. На Юрках жив Юрко Кіндрат з родиною.[7]

Хутір За Фігурою
. Колись в давнину тут було поставленопам’ят­ник ("фігура"), тому декілька хат, що тут виникли дістали назву за фігурою. Цей хутір виник на лівому березі Золотої Липи, очевидно, пізніше, ніж Городиска.

Про виникнення назви села Чемеринці
в історичних архівах ніяких даних немає. Сама назва села пояснюється по-різному. Старожили, жителі села Тістик Володимир, Мартиняк Мирон, Стецько Ілярій розповідають легенду: "Під час нападу турків і татар село часто сплюндровувалось, горіло, запалене дикими половцями, які старших людей і дітей вбивали, а молодь гнали в неволю. Під час нападів частина селян тікала в ліси і переховувалась у траві (назва трави – чемериця)".[8]

В народі існують легенди, що з чемериці варили дівчата навар, щоб причаровувати хлопців. На Прикарпатті збереглось багато приказок і пісень. Мати, яка любила сина і не бажала, щоб він ходив до вдовиці, говорила: "Дати пити чемериці, щоб не йшов до вдовиці".[9]

Ймовірність походження назви села від назви трави чемериця підсилюється подібністю назви сусіднього села Кропивна
. Згідно переказів, люди, що поселилися у яру біля потічка, врятувалися від турків у кропивах, що густо росли тут.

Перша письмова згадка датується 1389 роком. В документі "LustratLwowski" говориться, що село Чемеринці було передане магнатом Потоцьким Миколі з Гологір за певну послугу. Микола разом з Чемеринцями одержав село Смереківку (Віцень) та Вишнівчик. З цього випливає, що король Польщі Казимир IV Ягелович та його поперед­ники роздавали землі за вислуги магнатам, а ті давали в користування литовським, польським, німецьким колоністам. В "Lustrati..." згадується, що в селі поселили понад 50 гайдуків.

Однак, про походження села можна висунути й іншу гіпотезу. Очевидно назву села принесли ще його жителі. На Вкраїні тотожних назв населених пунктів дуже багато. На основі адміністративно-тери­торіального поділу, назви з коренем "чемер" зустрічаються в багатьох регіонах України. Якщо простежувати їх географічне положення, то напрошується висновок, що віками кочуючи з місця на місце найдавніші поселенці під тиском кочових племен, спасаючись, заселяли одні території, потім їх залишали і просувалися на захід. Подібні назви: Чемер в Чернігівській області, Чмерин у Волинській, Чмереси Барські у Вінницькій, Чемериське у Вінницькій та Черкаській, Чемеривці у Хмельницькій, Чемерне у Рівненській, Жемеринці у Хмельницькій областях.[10]
Така міграція назв населених пунктів зустрічається і з іншими назвами, наприклад, Новосілка, Біле, Кропивна та інші.

Існує здогадка, що село могло дістати назву від прізвища Чемеринcький (Чемерис). Такі прізвища на сьогоднішній день часто зустрічається на Прикарпатті і навіть у Перемишлянському районі. Очевидно, село міг так назвати перший поселенець, але це довести важко за відсутності письмових джерел.

Другу згадку про село знаходимо в судових матеріалах Львівського Громадського суду за 1443 рік. В суді розглядалася судова справа по конфлікту між Миколою Клюсом та Марією (Марушею) Ольшанською за маєтності. Документи дають можливість встановити, що родина Потоцьких протягом всіх століть передавала у спадщину навколишні села. Землі здавались не за ласку родини Потоцьких, а в оренду. В Золочеві, Поморянах були замки Потоцьких. В замках жила близька родина, а в селах будувалися двірські будівлі. У кожному селі був двір, яким керував дворецький. Помістя дворецького було на місці сучасного будинку "Просвіти", а господарські будівлі розміщалися на території теперішніх руїн колгоспних корівників та на місці, де у 1929 році побудований костел.

За помістям зберігалися поля. Дворецький стежив за виконанням розпоряджень родини Потоцьких щодо виконання умов орендних договорів, збирання податків у формі частини врожаю, відробітку малоімущими панщини, сплати грошових податків.

З другої половини XV століття в селі ліси контролювалися лісничими, яких призначали Потоцькі. Вони мали також підтримку від родини Ольховських, Кожуховських, Даниловичів, які брали в Потоцьких землі в оренду, крім лісових масивів. Гайдуки помагали збирати податки грошима та натурою, стежили, як селяни відробляли панщину. За даними панщина становила в XV столітті 1–3 дні. В XV ст. місцеві заможні селяни, що вийшли з гайдуцьких коренів (родин) вели жваву торгівлю з містами Дунаїв, Гологори, Золочевим, Поморянами, а також їздили на ярмарки у місто Львів. В Львові вони продавали зерно, м’ясо, мед, птицю. У Львові можна було придбати товари, які привозилися з Угорщини, Туреччини та з інших країн. Свідченням того є різні монети, що знаходять на території Прикарпаття (угорського, польського, італійського походження).

Важливу роль в господарському житті селян відігравав Королівський Привілей 1447 року, за яким селяни були прикріплені до феодальних володінь. Привілей надавав селянину передавати наділ в інші руки, щоб переселитись в інші місцевості.[11]

За часів правління короля Сигізмунда І (1506–1548) землі найчас­тіше давалися в довічне володіння (до живота). У 30–50-х роках XVI ст. великі магнати роздавали землі до 3-х животів, тобто до смерті онука – держателя землі.[12]

У 1557 році "Установа на волоки" – аграрна реформа короля Сигизмунда ІІ Августа виділяла кожному селянському двору по 10–11 моргів поля.

За "Волочною помірою" було переглянуто право власника на землю, на шляхетство. Вільно захоплені землі відбиралися.[13]

У 80-х роках XVI ст. було здійснено обмір всіх лісів. Було запроваджено покарання за самовільне вирубування дерев. Безплатно селянин міг з лісу брати хмиз та збирати гриби, ягоди, малину, ожину.[14]

В 1435 році король видав постанову, за якою селянин міг перейти до іншого пана лише на Різдво.[15]

Загарбавши Галичину та інші території України, польський король оселив у селах гайдуків. Вони були щедро наділені землями. Їм дозволялося женитися, запроваджувати господарство. Потоцькі заселили в селі понад 50 гайдуків.[16]

Згідно вимог "Уставу" 1528 року від 30–40 селянських дворів в час війни феодал повинен був вислати в похід 1 вершника[17]
та кілька піших воїнів. А війни постійно тривожили польську державу. Зі сходу та півдня постійно поляки зазнавали набігів кримських татар, а з Балканського півострова – османських полчищ, з заходу – тевтонських загарбників. Оборонні сили Польщі були розкидані по кордонах з сусідніми державами так, що вони не мали сили припинити напади турків та татар.

Королівські та сеймові постанови мали велике значення для зміц­нення польського панування, укорінення феодальних порядків. Дворецькі і лісничі ці постанови виконували добросовісно. Від тих місцевих власників земельних угідь, які на початку чинили опір колонізаторській політиці, відбирали землі, лісові угіддя і розподіляли гайдукам по 15–20 моргів, іншим – по 10–11 моргів.

За часів Галицького князівства в кожному селі були общинні "громадські" поля. Згідно "Установи про волоки" кожен двір у Чемеринцях одержав наділ по 10–11 моргів поля. За цей наділ селяни повинні були працювати на землях двору, тобто відробляти панщину, платити податок "чинш" на користь держави, здавати двору і державі натурою (мед, яйця, зерно, птицю) та інше. Дворецькі кращі землі закріплювали за собою, а селянам землі виділяли там, де їм було не на вигоду. Тому село з давніх давен не було централізованим, складалося з багатьох хуторів.

До місцевого населення польські правлячі кола ставилися як до поневолених. Привілеї мали гайдуки. Вони почували себе на землях села повними господарями. Спочатку жили на комірстві, потім одружувалися з місцевими дівчатами, заводили господарства. Держава їх підтримувала, надавала допомогу, звільняла від податків та панщини. Гайдуцькі поселенці на місцях в селах стали міцною опорою для укорінення населення польського походження на українських землях.

Польський мемуарист Владіслав Польнарович в книзі "З джерел Сяну, Стрия і Дністра" політику Польщі на загарбаних землях називає "сколонізованіє і загосподарювання" на східних окресах. В книзі яскраво показана політика короля і магнатів щодо місцевого населення і поляків, що оселилися в землях Галичини.

Розділ ІІ.

НАБІГИ ТАТАР, ТУРЕЦЬКІ СПУСТОШЕННЯ СЕЛА

Ще задовго до загарбання українських земель польською владою наші землі часто спустошувалися кочовиками. У ІХ ст. по землях пройшли полчища угрів, які зайняли Дунайську долину і осіли тут.

В XII–XIV століттях тут виникла могутня держава – Галицьке князівство, яке відстоювало у важких умовах землі від нашестя кочовиків. В ХІІІ ст. загрозою Східної Європи стає татаро-монгольське ханство. На балканському півострові, після перемоги на Косовому полі, оселяються турки-османці. Після розпаду Золотої Орди в Крим і південь України прийшли татари, які осіли, зайнявши великі простори українських земель. Кочові татарські племена були постійною загрозою нашим землям. В XVI столітті Крим стає залежним від турків-османців. Османська імперія, розгромивши Візантійські володіння, стала однією з найсильніших держав на Півдні. Захопивши вигідні сухопутні та морські шляхи, турки та татари здобули вигідні для себе умови, щоб вирішувати долю народів Східної Європи.

Польщі (в 1340–1380 рр.) вдалося загарбати землі України. Край, багатий чорноземними полями, лісовими масивами, річками, багатими на рибу, села, що з покон віків розводили бджолярство. Такий край не міг не приваблювати татар та турків. Люди, що жили тут були фізично здоровими. Чоловіки на ринках работоргівлі приносили великі бариші завойовникам, а красиві українські дівчата приносили великі гроші, поповнюючи гареми ханів, баїв та інших багачів. В селах працелюбні селяни вирощували велику рогату худобу, овець, породистих коней. Все це не могло не породити жадоби до легкої наживи, здобутої шляхом завоювання, грабежу чи ясиру.

Вже в 1399 році турецький хан Тімур Кутлук вторгся в польські володіння і розгромив польське військо під Луцьком. Протягом 1433–1470 років татари понад 10 разів спустошували землі Прикарпаття, палили села, вбивали старших людей, а молодь гнали разом із худобою, щоб продати на невільничих ринках у Кафі, Бахчисараї, Стамбулі.

У 1407–1408 роках під час польсько-литовської війни проти Росії, яка претендувала на українські землі, загострюються польсько-росій­ські відносини.

В 1474 році кримські татари зайняли Вишнівчик, Чемеринці, вели бої за Дунаїв.

В 1488–1491 роках село було спустошене татарами. А в 1500, 1502–1508, 1520, 1524 роках татари були постійними "гостями" на території Прикарпаття.[18]

В 1594 році турецький хан Махмед ІІІ збирає більш ніж 30-тисячне військо і вторгається в землі Прикарпаття. Причиною цього вторгнення стала участь Речі Посполитої у війні спільно з російським царством за Івана Грозного проти Туреччини. Війська турків пройшли спустошливим походом, захопивши все Прикарпаття. Чемеринці і навколишні міста і села були спалені. Махмет ІІІ дійшов до Добромиля. Недалеко від цього містечка 10-тисячне військо польське на чолі з Яном Замоським здобуло перемогу над передовими силами турків.[19]
Далі Добромиля турки не пішли, а повернули на Карпати, нищачи все на своєму шляху. На загарбаних поляками землях починаються повстання козаків. В Прикарпатті дають про себе знати опришки, коріння яких сягає часів занепаду Галицького князівства.

В 1616 році Кримська орда вдерлася на Поділля, "умиваючи руки в нашій крові, плюндруючи все вогнем і мечем", як писав сучасник.[20]
В цей час боротьбу проти Туреччини починають вести запорізькі козаки. Козаки на чолі з нашим земляком з села Кульчиці Самбірського повіту Петром Конашевичем-Сагайдачним нищать на морі турецкі галери, багато разів вторгаються у володіння кримських татар: Кафу, Балаклаву, Бахчисарай та інші міста. Про Сагайдачного новини йшли від повіту до повіту, від села до села. Тому на Січ щодня приходили втікачі з панських маєтків. Не зробимо великого гріха, якщо скажемо, що і з володінь Потоцьких – Поморян, Дунаєва, Чемеринців, Гологір – були втікачі до Січі.

Не зробимо помилки, що і серед опришків були вихідці з Чемеринець та навколишніх сіл. Про це свідчить обізнаність старожилів, думи, розповіді, легенди, що жили серед селян, передавалися з уст в уста через віки. Все це викликало в мене думку написати вірша про Петра Конашевича Сагайдачного:

Сидить кобзар край могили

Та й на кобзі грає.

Його дума з козаками

По степах гуляє.

Як у Кафу з Сагайдачним

В походи ходили,

Як турецькії галери

У морі топили,

Невільників визволяли,

Медом пригощали,

А татарські злії орди

З України гнали.[21]

Про опришків народ склав багато пісень. Це слава і гордість народів Прикарпаття та Карпат.

В XVII столітті Запорізька Січ стала тією силою, яка спільно з поляками протистояла в повній мірі нашестю татар та турків.

Поява Росії як централізованої держави, існування Речі Посполитої та Запорізької Січі стала причиною кінця нашестя ординців на наші землі.

На основі Королівського уставу 1528 року можна впевнено сказати, що в усіх війнах Речі Посполитої з турками, повстанцями, росіянами брали участь в походах жителі села.

Розділ ІІІ.

СЕЛО ЧЕМЕРИНЦІ В
XVII
–
XVIII
СТОЛІТТЯХ

В першій половині XVII століття Польща воювала з Османською імперією. Польські війска були розбиті турками під Цецерою. В усіх походах польських військ брали участь вихідці з Чемеринців. Правда, встановити їх прізвиша важко. В архівах прізвищ селян немає.

В 30–40-х роках авторитет польської держави на світовій арені падає. В державі існують протиріччя між магнатами, а королівська влада всередині держави стає дедалі менш впливовою. Посилення процесу закріпачення селян призвело до втечі селян до східних регіонів, а також до опришків. В 1640 роках розгорівся конфлікт між магнатом Чаплінським та Богданом Хмельницьким – писарем Чегеринського козачого полку. Чаплинський арештував Хмельницького. Втекти Богдану Михайловичу з в’язниці на Запоріжжя допоміг полковник Кричевський.[22]

На Запоріжжі Б.Хмельницького козаки обирають гетьманом. В 1648 році під його керівництвом починається війна, яка в історію ввійшла як Визвольна війна українського народу проти польського поневолення (1648–1654 рр.).

Козаки на чолі з Б.Хмельницьким здобули ряд перемог (під Жов­тими Водами, Корсунем, Збаражем, Зборовим). В 1648–1649 роках на теренах села перебували козацькі полки та воїни кримських татар, які воювали на стороні Б.Хмельницького. Відступаючи під натиском військ Хмельницького, поляки завдали великої шкоди селянським господарствам, а татари страшенно спустошили село. У селян поляки, татари та козаки забрали коней, велику рогату худобу, овець, свиней. Зазнав пограбування і панський двір. Кіннотою були спустошені поля.

Полки Хмельницького зайняли Львів. До Хмельницького з Гологір селянин віз повідомлення про бідування, але поляки спіймали його і посадили на палю.[23]

Очевидно, в селі побували полки М.Кривоноса та І.Богуна. В селі жила родина з прізвищем Кривоніс. Чи був пращур родичем М.Кри­воноса не відомо. Прізвище Кривоніс зустрічається в давніх церковних документах.

Після відступу козаків та татар в село прийшли поляки, які вчинили розправу з тими селянами, які підтримували козаків. Поляки спалили в 1649 році частину міста Дунаєва та хутора Кузбатинці.[24]

Козацьке військо відступило. Пішли з козаками їх союзники кримські татари, які забрали з собою людей, щоб продати на ринках в Кафі. Село зазнало величезних збитків. Поляки, що повернулися, обклали селян податками, але селяни не мали чим їх платити. В Центральному історичному архіві м. Львова збереглися документи "Про неможливість сплати податків селянами села Чемеринці під час подій 1648–1649 років". В документі згадується, що селяни зазнали великих збитків, які їм нанесли польські війська та кримські татари. Згадано і про бої на берегах Золотої Липи. Документ закріплюється клятвою (присягою) селян.[25]
Селяни були звільнені від сплати податків.

В 1699 році польські війська вступили в село і нанесли великі збитки як селянським господарствам, так і дворові. В "Реєстрі шкод, завданих польськими військами селу Чемеринці та двору" перераховані всі збитки.[26]
З двірцевого господарства були забрані коні, велика рогата худоба, овес на корм коням. В населення забрані свині, бички, яких військо зарізало на харчі. З двірцевих комор забрано зерно, а з млина борошно. Селяни просили на основі реєстру звільнення їх від сплати податків. Збереглася також клятва селян.

Було б помилкою опустити набіги турків і татар в Прикарпаття в XVII ст., а також діяльність загонів опришків, які нищили маєтки маг­натів та баронів. Варто згадати і весну 1665 року, коли з російськими військами брали участь українські козаки. Польські війська зазнали розгрому під містечком Городок.[27]
А в 1667 році козаки і кримські татари розбили польські війська під Підгайцями.[28]

В 1672 році на Україну ринули сотні тисяч татар і турків. Турки наступали з Балканського півострова, а татари – з Півдня. Наступ турків йшов через наші землі. Кожне село за вимогою указу польського короля посилало на війну людей. Жаль, що в архівах не збереглися імена тих, що гинули на цій війні.

На початку XVIII ст. Європу потрясли події на міжнародній арені. Могутня російська держава намагається силою зброї вирішити питання виходу до Балтійського моря. Почалася Північна війна Росії зі Швецією. Шведський король Карл XII йде походом на Росію. Козацький гетьман Іван Мазепа в цій війні сподівається вирвати Україну з ярма імперії і виступає на стороні шведів. Поразка в битві під Полтавою заставила Мазепу та Карла XII втікати. Російські війська на чолі з князем Голіциним вторглися в Галичину. Голіцин зі своєю свитою поселяється в Поморянському замку, а його військо спустошувало навколишні села. Російські війська перебували на Поморянщині майже до першого поділу Польщі (1709–1772 рр.).

В 1720 році королевич Якуб Людвіг дає село Чемеринці в оренду пану Яницькому, про що свідчить "Угода між королевичем Якубом Людвігом та М.Яницьким про застав в оренду села Чемеринці"[29]
. Ця угода була складена на вигідних умовах для обох сторін. Проти такої угоди був шляхтич Драчевський, який напав на володіння Яницького і спустошив його села.[30]
У місті Львові суд розглянув скаргу Яницького на Драчевського.

Виникли протиріччя між польською шляхтою. Заможніші магнати і шляхта почали вести боротьбу, скеровану на розорення дрібної шляхти. Відомо, що король та його оточення нагороджували титулами тих, хто відзначився в боях за те чи інше село. Таким людям наділяли два-три села і присвоювали титул шляхтича. Шляхтич, що мав села, повинен був в час воєнних походів виділяти з села, що мало 30–40 господарств, одного кінного та два піших воїна. Дрібні шляхтичі завжди пам’ятали, що можуть втратити володіння, а багаті старалися усунути їх. Така доля спіткала родини Краєвських та Ляховичів. Краєвський Мартин володів селами Терка і Буковець, а Ляхович – Зділовець-Глинища.[31]
Судові документи вимагали покарання та винагороду за заподіяну їм шкоду.

Розділ
IV
.

СЕЛО ПІД ВЛАДОЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(1772–1918 роки)

У другій половині XVIII століття авторитет Польщі на міжнарод­ній арені падає. Російська цариця Катерина ІІ, австро-угорська імператриця Марія Тереза та пруський король Фрідріх ІІ поділили Польщу. У 1772 р. Галичина, Буковина та Закарпаття увійшли до складу Австро-Угорщини. Село Чемеринці увійшло разом зі всіма землями Прикарпаття в австро-угорське володіння.

Загарбавши українські землі, австро-угорський уряд зберіг на них панування польських феодалів. Аграрні реформи, проведені Марією Терезою та Йосифом ІІ зберегли принижене становище селян, прикріпивши їх до землі, право верховної власності на яку залишилося за графською родиною Потоцьких. Побоюючись класових суперечностей, були зроблені незначні поступки. Скасовувались особиста залежність селян від поміщиків (1782 рік) та деякі другорядні повин­ності. Згідно з "Урбаріальним патентом" 1789 року всі повинності встановлювалися пропорційно до кількості землі, що перебували в користуванні селян. Було складено "Йосифовські земельні метрики". Село згідно метрик мало всіх угідь 3500 моргів[32]
, крім лісів.

Для зміцнення своїх позицій австро-угорський уряд поділив Галичину на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р.), а в 80-х роках введено новий поділ, в яких налічувалося 18 округів, з них 12 на території Східної Галичини. Серед них: Белзький, Бродівський, Бережанський, Заліщицький, Коломиївський, Ліський, Львівський, Сам­бірський, Станіславівський, Стрийський, Перемишлянський, Тернопільський. Очолювали округи старости. Були створені стонові комітети. Дер­жавною мовою оголошувалась німецька. Діловодство допускалося латинською та польською мовами. Було створено галицьке губернаторство.

Бюрократичний апарат став надійною опорою абсолютизму і панівних класів. Народні маси, як і раніше, усувалися від політичного життя краю. Вивченню життя Прикарпаття великого значення надавав І.Франко, який писав: "Верховодяча частина польської шляхти підтримувала порядки, що існували в Габсбурзькій монархії"[33]
.

Село підпорядкувалось Бережанському округу. В селі проживало на 1825 рік 789 парафіян (687 в селах Чемеринці і Гуральні) та 102 жителі села Кузбатиці Дунаївської парафії, греко та римо-католиків.

В селі був двір, в якому жив управляючий (дворецький, гуменний).

Землі села брали в оренду в Потоцького Альфреда. Селяни відбували 3–4-денну панщину, в користь двору давали частину натурального податку.

При дворі були господарські будівлі. Дворецькі періодично змінювалися, користувалися необмеженою владою. Вони стежили за поряд­ками, сплатою податків, відробітком панщини. Опирався дворецький на гайдуцьких поселенців, які осіли в селі. Їх щедро наділили землею, дозволяли одружуватися з місцевими дівчатами. Селянська праця використовувалась скрізь. Весною орали, засівали поля, влітку косили трави, сушили сіно. В жнива збирали врожай. Молотили зернові. Взимку вивозили органічні добрива на поля. Працювали на лісорозробках. Возили до Львова, Дунаєва, Перемишлян, Бережан дрова, будівельні матеріали. З "Йосифових метрик" можна встановити, що в селі були помістя, які мали по 50–70–80 моргів поля (що брали в оренду від орендаря). Однак, більшість господарств у селі були малоземельними.

В 1783 році від місцевих органів Бережанщини було послане "Прохання війтів Бережанського повіту цісарю про підтвердження їх старих привілеїв на війтівство".[34]
Такий лист був направлений у 1786 році від Перемишлянського округу.[35]

Також збереглися документи, які підтверджують доходи від села родині Потоцьких. У "Зведеному переліку доходів від двору в селі Чемеринцях за 1789 рік" вказані прізвища селян (Іван Мичка, П.Тістик, Петро Мерза, Федір Жох, Володимир Шозда, Курило, Корнат, Мельник та інші), які сплатили за землі 1490 форинтів і 24 гроші. З двору 285 форинтів. Разом 1775 форинтів 14 грошів.[36]

На жаль у цьому документі немає порядкових номерів, і загальне число господарств встановити не вдалося. Однак, бачимо, які прізвища на 1789 рік були домінуючими.

Початок ХІХ ст. в Галичині був характерний певними позитивними явищами, що склалися внаслідок суспільно-політичного життя. Поява в селі парафіяльних шкіл пробуджувало в юнаків свідоме прозріння. По-друге, чиновники-австрійці відносилися до селян українського походження лояльно.

Бурхливий розвиток міста Львова та навколишніх міст, поява в містах гімназій, бурс вплинули на піднесення освітнього рівня, формування світогляду. Поступово в прогресивних силах суспільства пробуджується інтерес до національного відродження. Справжньою столицею національного пробудження стає м. Львів. Тут жив, працював Львівський університет, в містах гімназії. В 1830 роках виникає перша суспільно-політична організація "Руська Трійця”. В 1838 році Маркіян Шашкевич, Головацький та Вагилевич завітали в село до церкви. Разом з тим в селі вони збирали фольклор, шукали усних пам’яток старовини. В Смереківці у монастирі вони знайшли унікальну книгу “Статут Монастирський”, написану Цеховським, яку передали на збереження Святомихайлівському соборному монастирю у Львові.[37]
Молоді патріоти розмовляли з селянами, уважно вислуховували скарги селян, ділилися думками про духовне життя. Національне пробудження мало зовнішній вплив. Події, що відбувалися в Європі впливали на піднесення визвольного руху. Їх діяльність можна порівняти з французькими просвітителями. Боротьба за живе слово в народі українському - сила просвітницької діяльності “Руської Трійці”. Читаючи, спогади М.Устияновича, священика з Славського, робиш висновок його любові до “Руської Трійці”. Під впливом їх він пише славний вірш-пісню “Верховино, світку ти наш”. В пісні є слова:

Тут лях не клав,

Ланцюгом меч,

Німець не ступить ногою.

Верховино, краю ти мій

Черемош грає водою.[38]

В 1848 році в Австро-Угорщині вибухає революція. Вона вплинула на скасування кріпосного ладу. 16 травня 1848 року стало Днем Свободи, яке щорічно в селі святкували. В Галичині землі Потоцьких можна було купувати, брати в оренду. В селі надалі залишились дворецькі. Після скасування кріпосного права в селі появляються фільварки. Правом орендування землі скористалися єврейські родини. Спочатку вони брали землю в оренду, а потім поступово виплачували за неї. За графом Потоцьким Альфредом залишилися ліси і поля, які по сьогоднішній день називаються панськими.

Скасування кріпосного права призвело до значного зубожіння селян. Тому за сприяння графа Альфреда Потоцького була створена комісія, яка вивчили майнові втрати внаслідок скасування кріпацтва. Австрійський уряд виділив для Перемишлянського округу на відшкодування збитків 37790 форинтів. Селу Чемеринці було виплачено 2721 форинт., Плинникові – 1036, Вишнівчику – 520 форинтів, а двору – 6812 форинтів.[39]

Першими орендарями євреями були Етінгер Мошко, який мав землі в урочищах Волоський, за “панським”. На Янзинові поселився і заснував фільварок Мушалейба, на Красному – Штурман. На Кутерногах – І.Говдун, на Голому Кінці – родина Жебрановичів.

Етингер М. займався землеробством, мав магазин, в якому можна було купити сіль, нафту, свічки, мазут для змазування возів, горілку, хліб, цвяхи, підкови для окуття коней, мануфактуру. Мушалейба, крім землеробства, займався торгівлею коней. Штурман займався землеробством, але йому в господарстві не везло. За Мушалейбу старожили розповідали, що це був єврей, який любив бійки, добре розумівся на конях.

Багато землі та всі лісові масиви належали Потоцьким, які в селі мали лісництво. Лісничі старанно виконували всі господарські справи, дбали про охорону лісів та лісових тварин, відали заготівлею будівельних матеріалів та дров. У 1860–1890 рр. лісничим працював Йозеф Ґранд[40]
. Це була розумна людина, добрий господар. Під його особистою порадою було послано делегацію до Альфреда Потоцького з проханням про виділення площі для будівництва нової церкви. Також селяни просили фінансової допомоги.

Протягом всього періоду орендатори змушені були сплачувати податки, а при заміні – засівати поля, берегти врожаї. У фільварках працювали слуги. В господарстві Івана Говдуна було 7 слуг. Крім того, на його полях та у господарстві працювали малоземельні селяни, що жили на Кутерногах.

Добрими господарями були сільські старости. В сільського війта Шужерляка було 4 слуги. Церква мала понад 54 га землі, але в господарстві працювало періодично від 2 до 4 слуг.[41]
Селяни священиками Теліховським Теодором та Перфецьким М. залучалися до праці за певні послуги: похорони, Служби Божі за померлими, оголошення заповіді про шлюбні відносини. Залучалися також частина селян, що мали малі господарства.

В 1884 році в селі всі землі, що були здані в оренду та у дрібних господарів, становили 1926 моргів. Решта полів були сіножаті та лісові масиви. Всього 3521 га. В селі жило 1032 душі: 866 греко- та римо-католиків, 42 євреї, на Кузбатиці – 124 греко-католики, 84 римо-католики.[42]

На Голому Кінці було велике господарство Мартина Жебриновича – поляка, який оженився на Теклі Олійник, дочці Івана та Катерини Лоїк.[43]

В Івана Говдуна всіх земель було 70 моргів, він мав свій ліс. Оженився Іван Говдун на Олені Мартиняк. мав троє дітей. В його господарстві служили Катерина Семчишин, Григорій і Калина Вівчар та інші. На дочці Івана Говдуна Катерині оженився Петро Проць, син Якима Проця та Катерини Кутерноги.[44]
Проць Петро взяв віно 62 морги поля та частину ліса. В Проця Петра було 7 дітей. Син Івана Олекса Проць був добрим господарем.

Син Мартина Жебрановича Петро оженився з Варварою Очкусь, дочкою Петра Очкуся і Катерини Кіндрат. Побудував добротні жилі та господарські будівлі.[45]

У центрі села був двір під номером 1. Кам’яниці обшар двірський, в якому був дозорець (гуменний) Дем’ян (Дамина) Привада, син Дмитра Привади і Ганни з родини Твердохліб з Рикова (Поляни).[46]
Кам’яниця була побудована на місці сучасного будинку "Просвіти". Стайні, шпіклярі, конюшні знаходилися на місці сучасного костелу, колгоспних стаєнь. Вздовж дороги на Перемишляни жили родини, що працювали у дворі. Дем’ян Привада часто їздив до Поморян в замок Потоцького, коли гості і граф приїздили на полювання. В Поморянах Потоцькі мали псарню.[47]

Селяни Герасим, Кіндрат, Очкусь, Кутернога, Мартиняк, Кулеба спочатку брали в оренду по 10–15 моргів землі від двора, а ставши заможнішими, поступово, користуючись правом викупу землі, перетворювалися у середніх господарів. До них належали родини, що колись поселилися, маючи привілеї щодо населення польського походження. Це родини Сипко, Боршовські, Краєвські, Завальницькі, Патицькі, Левицькі, Кренжаль, Мороз, Курек, Стронські, Заремби і інші.

Родини були дуже багатодітними. Кіндрат Семен, син Теодора і Очкусь Ганни, мав 8 дітей, Іван Грендиш – 9 дітей, Петро Мартиняк – 9 дітей, Петро Кулеба – 11 дітей, Кіндрат Петро – 12 дітей. В сім’ї Кривоноса Івана – 8 дітей. Такі великі сім’ї треба було нагодувати, одягти, але це була велика робоча сила.[48]

В селі був горілчаний завод (ґуральня).

В центрі села був будинок поляка Миклушка, до якого було зроб­лено дерев’яний водяний трубопровід з криниці біля Тістика Дозика.[49]

До середняків належали родини Тістика Антона і Тимка. Це були родини, що мали по 6–7 дітей та 12–15 моргів поля.

Про більшу частину бідноти на території села підтверджували будівлі, з яких переважна більшість розташована і побудована на берегах потоків Провал, Волоське, Кучерівка. Хати у більшості були глинобитні, одно-двокімнатні з кухнею та комірчиною. Тільки заможні будували хати до 3–4 кімнат та літньою кухнею. З давніх давен селяни знали спосіб випалювання цегли. Гарасим Наталка розповіла, що її прадід мав маленьку цегельню. Цеглу випалював лише для себе, бо продати права не мав, треба було платити податок. Панські будівлі були побудовані з каменю та цегли.

До наших днів залишилися назви полів: "панське", довгі лози, довгі гони, красна гора, лиса гора, Василькове, за комориском, на заліссю, Марусина долина, Мотузів та інші. Згідно "Йосифовських земельних метрик" основні культури – овес, ячмінь, жито, пшениця, гречка – сіяли на цих полях. Садили городні культури та картоплю.[50]

В селі був водяний млин, який належав дворові. В 1882 році в село приїхав з Бродів майстер-млиновий Франц Фрига, поляк, який оженився з Марією Джалабій, вільного стану греко-католичкою.[51]

Після скасування панщини в село прибуло багато людей з гірської місцевості: гуцули, бойки, а також німецькі колоністи, євреї-лихварі: Юдка, Реліван, Мошко, Хуника. Хуника побудував корчму, в якій селяни пропивали все, що заробили в Етінгера, Говдуна, Жебриновича, Мушалейби та на лісорозробках в Юзефа Ґранда, що походив з онімечених поляків.

Село стояло на перехрестях доріг на Дунаїв, Поморяни, Гологори, Перемишляни. Тому селяни часто торгували. Багаті власники фільварків вивозили ячмінь у Львівські пивоварні, з пшениці в місцевій ґуральні виготовляли горілку, яку Хуника продавав селянам у місцевій корчмі.

В селі Вовчому Турківського повіту автору цього розділу вдалося записати пісню, яку співав 75-літній Вовчанський Семен. Син його Федір – лісник – пиячив. Батька боліло серце за те, що син себе губить. В сільському буфеті Семен співав:

Думо, ж моя, думо,

Стоїть корчма над болотом,

Та й покрита околотом.

Скільки в ній я грошей пропив,

Був би я її злотом покрив.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

Там пропив мале коров’я,

Там пропив своє здоров’я,

Пропив хату не старую,

Пропив жінку молодую.

Думо, ж моя, думо, ж моя,

А тепер я гірко плачу,

Як тебе лишень побачу,

Клята корчма над болотом,

Що покрита околотом.

Думо, ж моя, думо, ж моя.[52]

Хуника обдурював людей. Часто до напоїв добавляв воду. В корчмі можна було поїсти та закусити. Хуниці у випічці хліба помагали Етінгери.

В документі "Справжня фасія" від 19 вересня 1898 року, адресований Львівській єпархії, вказано, що церква відносилася до Нараївського деканату, повіт Перемишлянський, що в селі проживало 1392 особи та було 454 двори.[53]

Багато селян мали жорна, ступи. В селі були 3 олійниці.

Кузню в селі побудував Іван Краєвський, син Адама Краєвського і Розалії Штангерт[54]
. Він був добрим знавцем ковальського ремесла. Його працю шанували власники фільварків та жителі села. Кував плуги, борони, мотики, сокири, обковував панам брички, вози, коней. Івана Краєвського дуже поважали в селі. Жив він на хуторі Волоський, там і була кузня.

Родина Жохів славилася шевським ремеслом. Жох Степан продав коня, щоб купити німецьку швейну машинку "Зінґер" для пошиття взуття.

Шкуру овець виправляли гологірські монахи, а в селі були майстри, які шили добротні кожухи.

Майже в кожній хаті були ткацькі верстати, на яких ткали полотно, одіяла з овечої вовни, сукно для пошиття сіряків та холощень. Дівчата та жінки вміли добре вишивати. Вишиті рушники та сорочки продавали на ярмарках в містах.

На хуторі Гута жили ремісники, які володіли ремеслом виплавляння скла з піску. На початку ХХ ст. в селі появляються киратні молотилки. В кират запрягали коней, які ходили по колу і рухали махові колеса, що з’єднували махове колесо з колесом молотилки. Кирати були в дворі, у фільварку Говдуна, Етінгера, Жебриновичів.[55]

Розділ
V
.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СЕЛА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

ХХ століття – епоха небачених в світі воєн, епоха масового знищення людей, голодомору, геноциду, суспільної несправедливості, знищення націй, народностей, епоха переселення насильницьким способом. Початок ХХ ст. на світовій арені був характерним швидким розвитком економіки країн. В Європі в 80-х роках XIX ст. "залізом і кров’ю" була об’єднана Німеччина. На карті світу з’являлись могутні держави, яких товарно-грошові відносини вивели до цілого промислового перевороту. Ростуть заводи, фабрики, розвивається залізничний та автомобільний транспорт. Вже в перших роках ХХ ст. Німеччина стала державою, товари якої почали витісняти на ринках світу англійські предмети вжитку, товари першої необхідності. Бурхливий розвиток промисловості вимагав ринків дешевої сировини, робочої сили і дорогих ринків збуту товарів. На світовій арені виникають сильно-, середньорозвинуті країни та держави з відсталою економікою. Великі держави, що створили велику промисловість, в пошуках ринків ставлять питання про перерозподіл карти світу у своїх "національних" інтересах. Світ вже поділений. Розділити його можна лише шляхом війни. Тому Німеччина починає шукати ринків своїх інтересів.

Сусідньою державою була Австрія – багатонаціональна монархія, яка трималася, як потопаючий на воді. В середині Австро-Угорщини постійно існували внутрішні протиріччя, які вирішувалися шляхом розправи. Про це свідчать жертви Талергофа, в яких замордовано понад 10 тисяч галичан, буковинців, закарпатців та інших представників багатонаціональної монархії. Австро-Угорщина також була державою, яка хотіла посилити свій вплив на балканські народності, які визволилися від турків. Росія вела політику за вихід в Середземне море.

Потрібно відзначити, що переддень Першої світової війни в Галичині відзначався різким ростом свідомості народних мас. Австрійським урядом були запроваджені школи майже в кожному селі, де навчались діти селян. Школа була в Чемеринцях і інших селах Перемишлянського округу. В школі першим вчителем був Лукасевич. Він багато зробив щоб діти, зацікавленних в цьому родин, здобули початкову освіту. В школах дітей вчили писати, читати, рахувати. Вчителі розповідали учням про суспільне життя, возвеличували імператора Франца-Йосипа і його родину.

Франц-Йосип дозволив, щоб діти заможних сімей Галичини навчалися в гімназіях, духовних семінаріях, університетах. У Львівському університеті в основному викладацький склад був з австрійців, поляків і незначного числа українців. Багато дітей львівської еліти, заможних міщан Самбора, Турки, Золочева, Перемишлян, Бродів, Радехова, Бібрки, Стрия, а також діти священиків навчалися в університеті на факультетах теології, історії, права, іноземних мов. У 80-х роках в університеті появляється М.Грушевський, робить спроби бути викладачем І.Франко, К.Левицький та багато інших.

Серед плеяди прогресивних сил ростуть ряди письменників. Галичина, крім І.Франка, славилася творами І.Воробкевича, Чайківського, Стефаника, Леся Мартовича, Ю.Федьковича. Буковинська майстриня письменництва – Ольга Кобилянська. На Волині – Леся Українка, Олена Пчілка, М.Драгоманов, Артимовичі та інші.

На історичну арену в Галичині висувається нова суспільна верства – інтелігенція. Живе слово письменника, поета проникає через газети, журнали, часописи в глибинки Прикарпаття.

Вже у 1867 році в селах створюються осередки "Просвіти". Незначна частина селян, які навчилися читати, тягнуться і прагнуть через часописи пізнати події, що відбуваються у світі.

В Галичину проникають москвофільські та русофільські організації. Особливо ці організації глибоко вкорінюються в Закарпатті. Письменники Духнович і його послідовники вхоплюються за русофільські ідеї і багато переконують неосвічених закарпатців, що їх спасіння лише в братанні з росіянами і їх величність царем. Певне місце мали ці ідеї і у свідомості жителів Перемишлянщини.

Проти ідей, чужих українському народові, виступали І.Франко, Ю.Федькович, М.Грушевський. Проте, Галичина на початку ХХ ст. в містах і селах мала поодиноких просвітителів.

Важливу роль у просвітницькій роботі на селі відігравали прогресивні священики: Михайло Перфецький, Королюк, Боднар, в селі Вишнівчик – І.Степанів. М.Перфецький мав дітей, два його сини здобули освіту. Син Королюка був священиком. При церквах були створені бібліотеки, які постійно поповнювались літературою.

Великою популярністю користувався часопис отців-василіян "Місіонар". В ньому друкувались статті на суспільно-політичні та публіцистичні теми. Виходили газети "Діло", альманах "Дзвони" та інші. Проникали в села твори "Братства Качковського", організації "Просвіта". Невеликі за об’ємом книжечки розповідали про долю українського народу. З рук в руки передавали селяни оповідання: "Із сестрою під вінок", твори І.Франка, Л.Мартовича, В.Стефаника. Читаючи повість "Земля" Ольги Кобилянської, селяни зі сльозами на очах розповідали одні одним зміст твору. Настільною книгою в селянській сім’ї стає "Кобзар" Т.Шевченка. Його вірші селяни вчили напам’ять.

Події, що відбувалися в світі, постійно відбивалися на житті та свідомості галичан. Через часописи довідувалися, що багатонаціональна Австро-Угорщина втрачає свій авторитет на міжнародній арені. В її внутрішньому становищі появляються сили, які не хочуть жити в умовах зверхдержавної політики.

Створення Великої Ради вплинуло на позиції українців і поляків в Австрійському рейхстазі. Серед депутатів-українців зароджується ідея національного відродження державності. Велика Рада веде в Рейхстазі боротьбу щодо визнання автономії Галичини – пропольської орієнтації, депутати-українці – за автономію Галичини – української державності. Рейхстаг, бачачи таку ситуацію, не спішить із визнанням автономії. Однак, напередодні війни поляки домоглися створення національної гвардії. Депутати-українці, особливо К.Трильов­ський, домагаються створення легіонів січового стрілецтва.

Діяльність українських прогресивних сил вплинула на створення молодіжних організацій "Січі", "Пласту", "Соколи". Молодь цих організацій, студенти ознайомлюються з творами Т.Шевченка, І.Франка, Л.Мартовича, М.Коцюбинського, Ю.Федько­вича, І.Воробкевича, В.Стефаника, Ольги Кобилянської. Історія М.Грушевського знайомить студентську молодь зі славними подвигами П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Мазепи, діяльністю гетьманів "Руїни".

22 червня 1914 року у Львові відбулося свято Шевченківського здвигу – огляд молодіжних формувань. "Від околиць Великого театру і Народного дому під захоплені вигуки "Слава!", засипані квітами львів’ян-українців, які щільним натовпом вишикувались на вулиці, гарцювали кінні підрозділи, очолювані сотником Володимиром Шухевичем, чітко йшли полки січовиків під проводом Л.Цигельського та Михайла Волошина".[56]
Це свято було першим і останнім в історії тогочасних подій.

В цей час у Львові навчаються діти священиків з Вишнівчика та Чемеринець – Стефаніва, Королюка, Перфецького. Священики-патріоти проводили в селах роботу щодо поповнення рядів січового стрілецтва за рахунок сільської молоді. Крім того, в села Галичини приїздили прогресивні поети, письменники: І.Франко, брати Лепкі, Крушельницькі, які поширювали національні ідеї щодо створення воєнізованих угрупувань.

Село жило повноцінним життям суспільно-політичного і національного відродження. Все частіше на вулицях села можна було почути українські пісні. Особливо молоді подобались пісні "Човен хитається серед води", "Не бий, мій муже, не карай", "Там де Ятрань круто в’ється", "Заповіт" Т.Шевченка, "Не пора, не пора" І.Франка. Поляки співали свої пісні "Вшистко мі єдно", "Старша сестра брата мала" та інші. Селяни збиралися в хатах на вечірки і переповідували одні одним про події в містах, селах, про події у світі.

Життя вирувало своїм повсякденням. Селяни гомоніли про господарські клопоти, перешіптувались подіями, що писалися в часописах. На світовій арені хмари дедалі згущувалися. Ширилися чутки про зростання кайзерівської Німеччини. Сторінки газет сповіщали про військові навчання, про оснащення німецьких солдатів.

Імператор також не чекав. На початку 1914 року було призвано на цісарську службу всіх здорових від 18 до 50 років. Багато галицьких юнаків поповнили сили австрійської армії. Служба звичайно починалася з муштри і дуже мало навчали воїнів тактичного ведення бою. Більше вчили ведення рукопашних боїв. В основному офіцерський склад від капрала до генералів складався з австріяків і поляків. Офіцерів-українців було мало. Однак, М.Тарнавський мав звання генерала, Микитка, Коновалець – полковника, Галущинський – поручика. У війську існував суворий режим. Команди і накази виголошувались на німецькій мові. З села у війську на строковій службі служили призвані 1914 року і попередніх років.

Повсякденна муштра, збиткування офіцерів надоїдала солдату-селянинові, який тужив за рідною домівкою, родиною, коханою дівчиною, що виражалося у піснях:

"Пусти мене, полковнику,

Із війська додому,

Бо вже скучилась, бо вже скучилась

Дівчина за мною!"

Спокійне життя було перерване сумною звісткою, яка поширювалась із швидкістю блискавки. В Сербії в м. Сараєво студентом Г.Прінціпом, виключеного з гімназії за політичні погляди, був вбитий намісник Принц Фердинанд з дружиною. Ця звістка сколихнула світ. Вона стала краплею переповненої чаші зовнішніх протиріч, помислів політиків і розлилася страшним полум’ям Першої світової війни.

24 липня Австрія оголошує війну Росії, а 28 липня австрійські війська почали воєнні дії в Сербії. В криваву бойню було втягнуто 48 держав з півторамільярдним населенням. Бойові операції російських військ на східному фронті змусили до відступу сил Австрії. Театром війни стала Галичина, Буковина. На їх тілі прогриміли страшні, небачені до цього часу битви, що принесли мільйони людських смертей, бідувань, руйнації того, що створювалось віками.

В такій обстановці українці домоглися створення легіонів січових стрільців. Зі скрипом зубів уряд Австрії виділив на 30 тисяч бажаючих 2500 карабінів "Верделя" зразка 1867 року, які ще до війни були зняті з озброєння австрійської армії. Одноразовий карабін міг бути вигідним лише на полюванні на качки або горобці, а не на бойові операції з, до зубів озброєними, дивізіями Іванова, Брусилова і черкеських кінних батальйонів, російської артилерії і авіації. Російська армія мала кращий досвід ведення воєн. Вони навчились воювати в турків, японців. Мала багато досвідчених командирів. Австрійська воєнна стратегія більше орієнтувалася на оборонні, ніж наступаючі позиції. Вже з перших днів австрійська армія почала відступати, втрачаючи живу силу, техніку, боєприпаси. Погано в армії працювала інтендантська служба. Солдати одержували недостатню кількість патронів, гранат, мало було автоматичної зброї (кулеметів-скорострі­лів). На окремі ділянки погано підвозилися артилерійські снаряди.

В російській армії справи були не кращими. Сили підвезення боєприпасів відставали від ар’єргарду наступаючих частин. Вже у вересні росіяни підійшли до головного руського перевалу від Рахова до Сянок–Перемишля. В такій ситуації генерали австрійської армії дозволили легіонам січових стрільців взяти участь в боях. На Сянківському перевалі 17 вересня 1914 року відбувся бій, в якому з Чемеринець брали участь Сипко Осип, Рахиль Володимир. Цей бій був з участю австрійської армії. Бій закінчився невдалою атакою росіян. На Сінківському перевалі збереглася могила, в якій разом поховані росіяни, австрійці та січові стрільці. На могилі поставлений хрест, могила добре збереглася до наших днів.

Війна, що почалася із загарбницьких інтересів, для українського народу стала братовбивчою. Ще за часів поділів Польщі кордон йшов між Бродами і Радзивиловим на південь до Чорного моря, на північ – на Білорусь і Балтійське море. Склалась така обстановка, що брат з Клекотова, Черниці мав брата в Батькові, Сестрашині. Клекотів і Черниця були під Австрією, Батьків і Сестрашин – під Росією. В австрійську армію були призвані на фронт бойки, гуцули, лемки, буковинці, закарпатці, в російську – волиняни і інші етнічні групи з Великої України. Тому на фронтах були випадки, коли в окопах росіян можна було почути українську мову. Як розповідають старожили, що часто солдати-українці приходили до австрійських окопів, спільно розмовляли про трагедію братовбивства на полях війни за шкурні інтереси воюючих держав. Часто співали українських пісень. Так, на Карпатському перевалі в Бескидах між Нижніми Воротами мій дід, що служив у піхоті, чув пісню, в якій російські солдати хулили царя:

"Царь Николай

Захотел воевать,

Пустил гарматы на Карпаты,

Ах, в гробу его мать".[57]

Вже в жовтні 1914 року розгорілися великі бої в районі Нижніх Воріт, які прекрасно описані Богданом Лепким та іншими учасниками.

Захоплення російською армією Галичини та Буковини принесло великі втрати. В будову нашої святині влучив снаряд російської артилерії. Ввірвавшись у село, російські солдати пограбували церкву. Вони забрали срібні та золоті ритуальні предмети. Про пограбування свідчить "Протокол ревізії"[58]
.

Всі культурні центри були закриті, перестали працювати школи. Російські офіцери ображали церковнослужителів, які належали до греко-католицького обряду. Часто робили погроми на єврейські родини, грабували їх крамниці, корчми. Вели розправу з тими, хто служив австрійському режимові.

Важко пережила ці роки родина Королюка, Боднара та інших священиків. Бої докотилися до районів Закарпаття. Однак, в 1915 році російські війська відступили. Страшні бої розгорілися на Сколівщині. Про це свідчать могили на Кряжівському Верху. В них поховано по 600–1000 російських солдатів. Немало полягло австрійського війська. На весні 1915 року російські війська зосередили свої сили на горі Маківка. В цьому бою брали участь січові стрільці. В умовах холоду, гірської лісистої місцевості під шаленим гарматним обстрілом, наступом добірної кавалерійської армії Каледіна січові стрільці боролися мужньо. У спогадах російського генерала Брусилова вказано про героїчні подвиги галицьких стрільців. Тут себе прославили курені Г.Косака, В.Дідушка, Будзинського і Мельника. Роса Іван брав участь у цій битві. Він розповідав, що російська артилерія так била по горі Маківці, що не було квадратного метра, на якому не було б шрапнелі від снарядів.

Війна розкинула вихідців з Чемеринців на різні ділянки фронтів. Петрик Петро, Гарасим Іван Матвійович, Проць Петро, Курило Іван, Дацко Семен, Грендиш Павло, Заєць Антон, Тістик Федір, Мичка Петро, Кіндрат Матвій, Гецькайло Василь, Тістик Йосафат, Жох Іван воювали в Карпатах, брали участь у важких боях в різних родах військ. Вони винесли на своїх плечах страхіття машини смертей і доля їх така: Петро Петрик після поранення помер 8 липня 1917 року; Іван Гарасим повернувся важко хворим, помер у Чемеринцях 11 червня 1918 року; Петро Проць брав участь у боях в Альпах та річці П’яві, помер 22 грудня 1919 р. у війську; Іван Курило вбитий на війні; Семко Дацко не вернувся з війни; Заєць Антон важко хворим помер 17.10.1919 р.; Боршовський Дмитро не повернувся з війни; Івахів Матвій помер 22.07.1920 р., на війні був з серпня 1914 р.; Тістик Федір помер від тифу в Кам’янець-Подільському в 1919 р.; Мичка Петро Якимович помер в шпиталі 27.07.1917 р. після важкого поранення. Повернулися з війни січовий стрілець Винярський Станіслав, Кіндрат Іван, Роса Іван, Мартиняк Іван.

Очкусь Іван Якимович у 1919 році перейшов на сторону більшовицької Червоної армії. Воював проти білополяків, а потім білогвардійців. Після закінчення громадянської війни оселився в Москві. Працював у військовому училищі до 1941 р. В 1941 р. був призваний на фронт у діючу армію. Німецьким снайпером був поранений у таз і залишився інвалідом війни. Женився, в Москві живе його донька. Декілька разів приїжджав у 70-х роках в Чемеринці. Признався, що пару разів у час війни хотів поступити в партію, але йому відказали через те, що воював у стрілецтві Галицької Армії. Дослужився до майора. Останні роки життя хворів і в кінці 80-х років помер. Похований у Москві.

Воїн Галицького стрілецтва Рахіль Володимир у 1919 році попав в полон польської армії, був вивезений в Брест-Литовський концтабір, де й загинув при невідомих обставинах.

Роса Степан повернувся з війни, оженився, працював у домашньому господарстві, мав дітей з дружиною Ольгою. Коли організували колгосп, працював на різних роботах. Любив співати стрілецькі пісні. Жив на хуторі Юрки у власній хаті і часто співав після чарки:

"Гей гу, гей га,

Таке то в нас життя,

Наплічники готові,

Прощай, моє дівча.

Де завтра заночуємо

Не знаємо самі,

Де завтра помандруємо,

Січовії Стрільці."[59]

Гунц Петро служив в 1919 роках в армії директорії (С.Петлюри). Повернувся додому, працював секретарем сільської управи, у домаш­ньому господарстві.

Кіндрат Іван Юркович повернувся з війни в Чемеринці і дізнався про трагедію його родини. Ще в роки перед війною він, при певних обставинах, посварився з поляком Стаховським. Війна поставила їх на різні береги життя. Іван пішов у січові стрільці, Стаховський залишився у селі. В червні 1919 року в село прийшла частина армії Галера. Стаховський доніс офіцерам про те, що Кіндрат Іван воює проти польської армії у війську Галицького стрілецтва. Офіцер наказав «галерникові” арештувати Юрка Кіндрата і вбити його. Галерчик прийшов на подвір’я Кіндрата, арештував Юрка і разом з батьком забрав 12-річного Дмитра – брата Івана. Вивів їх обох на гору за церквою, батькові наказав копати яму. Знявши карабіна, вдарив прикладом Дмитра так, що розбив йому голову, а потім добив сина на очах батька. Після цього настала черга Кіндрата Юрка... На горі над церквою довго був хрест. Пізніше родина перенесла його на цвинтар.

На початку війни 28 серпня 1914 року росіяни спалили хату та всі господарські будівлі Федора Кіндрата.

Після невдалих бойових операцій в Карпатах російські війська в 1915 році відступили і почалися нові бої в околицях села. Російські позиції проходили по лівому березі Золотої Липи, австрійські – по правому боці. Бої розгорілися страшенні. Про жертви битв свідчать братські могили росіян і австрійців. На території будинку "Просвіта", городу та будинку вчителів, будинку спеціалістів сільського господарства при плануванні буд майданчика, бульдозери виривали останки перетлілих костей, робітники знаходили металеві ґудзики, монети, а патрони до різних рушниць викопуються і виорюються щорічно. Старожили розповідають, що на території села був рукопашний бій, в якому великі втрати мали обидві сторони.

Коли російські війська відступили в село, приїжджали родичі загиблих, забирали останки, хоронили їх. В урочищах, над церквою, Коноплиська, де були розміщені кулемети росіян, залишили багато гільз, а діти, розкопуючи окопи, вибирали їх і здавали, як кольоровий метал. В лісових масивах до сьогодні збереглися ешелоновим порядком окопи, що простягаються від села Вишнівчик до Дунаєва.

В час війни від розриву снаряду загинув 8 серпня Грендиш Павло, а Корнат Максим забитий ручною гранатою.

Відступ російських військ не минув безслідно. Солдати вривалися в хати, грабували селян, забирали свиней, велику рогату худобу, курей. Забрали цінності з церкви[60]
, пограбували заможні жидівські родини.

Фронт покотився на схід. Російські війська під натиском австро-німецьких сил поволі втрачали позиції за позиціями. Війна надоїла солдатам обох воюючих сторін.

Галичани та буковинці часто кидали бойові позиції і здавалися в полон. Полонених росіяни групували, пішки вели до найближчих залізничних станцій і відправляли в райони Сибіру. Особливо багато полонених було в районах Омська, Караганди, Томська та інших міст. Полонених заставляли працювати на лісорозробках. Окремі полонені працювали в копальнях, на різних обслуговуючих роботах. Жили полонені в бараках, без всякого медичного огляду. Бараки були огороджені колючим дротом. На території бараків були вишки, на яких стояли озброєні солдати. До загорожі строго заборонялося підходити. Постовий в любий момент міг відкрити вогонь по порушнику. Полонених погано годували. Порвану військову одежу заміняли на тюремну. Теплу одежу давали взимку лише тим, хто працював на лісорозробках. На роботу і з роботи вели під конвоєм. Агенти третього відділу стежили за військовополоненими. Бунтарів і тих, хто порушував табірний порядок, суворо карали. Були випадки, що вбивали, а списували, що помер від хвороби.

Ще гірше становище військовополонених склалося в умовах італійської держави. Полонених групували партіями і проводили під жорстоким наглядом конвоїрів. В полон потрапляли поранені, які могли йти пішки, але були явні каліки, важко поранені. Важкопоранених при відступі італійських військ мордували в шпиталях, проколювали штиками або вбивали прикладами. В умовах Альп і особливо гірських непрохідних місцях полонені, виснажені голодом, довгою тяжкою дорогою, падали безсило. Конвоїри на місці падіння добивали жертву. Така дорога була засіяна трупами, яких ніхто не хоронив. Доведені до табору, одні полонені заганялися в бараки, інші – до загорож, де вони самотужки будували землянки для проживання. Харчували переважно гнилою рибою або юшкою та макаронами, часом жабами. Їжа була дуже пісною. В таборах наглядачі і, особливо, офіцери на полонених дивилися, як на приречених. В таборах тіла полонених покривались струпами, панувала короста, появлялись воші, переносники різних хвороб, були епідемії малярії, чуми, черевного тифу[61]
.. Померлих від хвороб хоронили голими, а одяг спалювали. В місцях близько моря трупи кидали в море.

Перша світова війна закінчилася укладанням Брестського мирного договору. На Брестську конференцію їздили представники України, але нічого вони не домоглися. США, Англія, Франція і Італія розділили карту світу так, що за рахунок України левову частину її земель взяла Росія, Західну Україну – Польща, Буковину – Румунія. Закінчення війни в селі Чемеринці зустріли святково. Навіть була послана делегація від села на торжество у Львові. Правда, в делегацію ввійшли більшість селян польського походження..

Війна закінчилась розпадом багатонаціональної Австрії. Росія з війни вийшла революційним шляхом. В лютому було скинуто царя, а в листопаді 1917 року п’яні матроси скинули Тимчасовий уряд. До влади прийшла більшовицька партія, яку очолив В.Ленін. Більшовики торжествували, наводили нові порядки «іменем революції». Тому в скорому часі російські офіцери та значна частина солдат виступили проти більшовицького режиму. Почалась громадянська війна 1918–1920 років. В цих умовах і прийшлось ділити свою долю вихідцю з села Чемеринці Очкусю Івану, який перейшов на сторону більшовиків, а в винагороду дістав (як співається в пісні тих часів):

Брала русская бригада

Горячистые поля.

И остались им в награду

Два солдатских костыля.[62]

Правда, костилі йому в нагороду дали в другій світовій війні після поранення німецьким снайпером.

Тоді, 30 червня 1919 р., за доносом була здійснена розправа над батьком і братом Кіндрата Івана, про що написано вище. Із історичних джерел відомо, що після боїв Черепновим війська Української Галицької армії без бою зайняли Чемеринці, але далі Боршева не пішли. Не було сил і боєприпасів. Під тиском польських військ українська армія відступила за межі кордону, встановленого ще в 1772 році. Поляки на загарбаних територіях застосовували режим терору, реквізицій, грабувань, арештів, насильства. До редакції газети "Кур’єр львовскі" від 21.01.1919 року польський солдат прислав анонімного листа, в якому писав: "Наші солдати ганебно обкрадають людей, тих, які нас годують на позиціях. Часто в убогих людей видирають останній кусок хліба, домагаються від них речей неможливих, погрожуючи по-українськи гвинтівкою і штиком. Бачив, як у бідної жінки з дітьми забрали всю їжу. Мені соромно, що між нами є такі злодії, які гноблять бідний народ".[63]
В селі були випадки, коли галерчики стріляли курей, відбирали в селян худобу та свиней, щоб поповнити свої продуктові запаси. Мали місце арешти, фізичні побої тих, кого підозрювали поляки. Їх вірними слугами були родини польського походження, як Стаховські. У 1920 році почалася польсько-радянська війна. Командуючий Червоних козаків Примаков здійснив похід до Стрия. В селі Чемеринці в ті дні, коли козаки були в селі, було створено раду. Червоні козаки пограбували церкву: забрали позолочені підсвічники, срібні речі та інші цінності.[64]

Великі європейські держави Англія і Франція, проголосивши Польщу державою, надали їй велику допомогу у створенні армії та її технічному обладнанні. Англійці дали танки (човгни), гармати. З німецької тюрми повернувся Ю.Пілсудський. Незабаром польські війська почали окупацію Галичини і Західної Волині. В листопаді була проголошена Західно Українська Народна Республіка, яку очолив Петрушевич. Почалася польсько-українська війна. Погано озброєні війська ЗУНР не могли стримати натиск багатотисячної армії Пілсудського. Бої у Львові тривали з 1 по 21 листопада 1918 р.

В інтересах здійснення своїх планів прикритої інтервенції Антанта в січні 1919 року прийняла рішення про посилку з Франції в Західну Україну добре навченої і відмінно озброєної американо-франко-ан­глійськими імперіалістами армії генерала Ю.Галера. В наказі Ю.Галер відзначав, що "його мета полягає в очищенні Східної Галичини від українських військ, щоб встановити безпосередній зв’язок з Румунією і створити єдиний східний фронт проти Радянської Росії. За пропозицією державного секретаря США Лансінга 25 червня 1919 року Антанта прийняла рішення, в якому уповноважила Польщу окупувати Західну Україну. Війська Галера швидко окупували територію Львівщини, а 28 червня 1919 р. зайняли Чемеринці. Правда, перед тим вони мали великий бій у Вишнівчику, в якому загинуло, за словами Гуменюка та Гладкого, 216 чоловік. Гуменюк та Гладкий звозили трупи та ховали біля церкви.[65]

Перша світова війна забрала багато наших односельчан, які брали участь на східному фронті з Росією, на південному – з Італією. В боях з росіянами брали участь: Штаргерт Олекса Петрович (1884 р.н.), загинув на війні; Кіндрат Петро Семенович (1892 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Василь Степанович (1890 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Семен Іванович (1881 р.н.), не вернувся з війни; Грендиш Іван Іванович (1899 р.н.), вбитий 16.09.1916 р.; Мерза Степан Миколайович (1887 р.н.), не вернувся з війни; Гарасим Іван, Очкусь Іван, Роса Дмитро (1891 р.), вбитий 1915 р.; Щільник Василь Михайлович, вбитий на війні; Петрик Петро Іванович (1874 р.н.), помер в шпиталі у Бельзі; Курило Петро (1870 р.н.), повернувся в село, помер 1921 р.; Гарасим Іван Матвійович повернувся хворий, помер 11.06.1918 р.; Проць Петро, 22.12.1919 р. помер у війську; Мартиняк Петро Михайлович, вбитий на війні; Грендиш Павло, загинув 8.08.1915 р. (очевидно при обстрілі села); Дацко Семен Лукич, не вернувся з війни; Матяк Павло Дмитрович, не вернувся з війни; Корнат Максим (1856 р.н.), 12.07.1917 р. загинув через необережність з ручною гранатою; Заєць Антон Максимович (1868 р.н.), після війська помер в часі арештування, Боршовський Дмитро Мик., не вернувся з війни; Івахів Матвій (1891 р.н.), на війні був 1914 р., помер 22.07.1920 р.; Станкевич Теодор, помер на війні; Мичка Петро Дм., помер 1917 р. в шпиталі; Кіндрат Матвій, не вернувся з війни; Гунц Федір, не вернувся з війни; Тістик Йосиф Гр., не вернувся з війни; Жох Іван Васильович (1898 р.н.), не вернувся з війни; Завальницький Іван (1890 р.н.), помер в Чорткові у військовому шпиталі; Кренжель Степан, воював на італійському фронті, загинув на П’яві; Тістик Степан Т., попав у російський полон, повернувся додому; Винярський Іван, був у італійському полоні (за словами Тістика В.); Стефанишин Василь, був у російському полоні; Каранчук Франк, в Італії ходив із скаргою до Папи Римського про тортури офіцерів; Боршовський Іван Степанович, служив у кінноті, вернувся у село; Івахів Максим, був у російському полоні.

В 1917 році у церкві брали шлюб жовніри Станіслав Туркул, Йосип Сеньчук – жовнір-артилерист, Петро Гарасим, стрілець 32 полку, Іван Гужельник – артилерист 25 полку гірської артилерії.

Війна закінчилися, але в серцях селян вона залишила глибокі сліди. Матері оплакували своїх дітей, жінки – втрачених чоловіків, дівчата – коханих. Каліки виносили болі ран, а ті, що повернулися здоровими, устами несли правду про горезвісні атаки, поневіряння в полоні, тужили за вбитими побратимами. Часто вечорами можна почути їх спів:

Чорна рілля ізорана, гей, гей!

Та й кулями засіяна, гей, гей!

Людським тілом зволочена, гей, гей!

Та й кровцею ізмочена, гей, гей![66]

Були серед селян учасники війни, що брали участь в суворій 1914–1915 року зими в Карпатах, із їх слів не раз лунала пісня:

Окопи, окопи, жаль вас покидати,

Бо вас було тяжко в зимі будувати.

Ми вас будували цілісіньку зиму,

А тепер кидаєм за одну годину.[67]

Життя плило своїм часом, мов морські хвилі. В пам’яті людській поволі лікували пережиті роки небаченої в світі до цього часу кузні людських смертей, назва якої війна. Поволі селяни постійно зайняті працею на полі, зживалися з новими порядками, що запроваджував польський режим.

В 1921–23 роках за Польщею встановлені і закріплені кордони, за якими Галичина і Західна Волинь ввійшли в склад Речі Посполитої. В село масово почали прибувати колоністи: Строганецький, Голумбійовський, Франек Хрусьцель, Володимир Білінський з самбірського повіту, Міклушка та інші. В селі по війні залишилися маєтки жидів. На фільварку лісництва лісничим був Полюшинський, якого в 1940 р. вивезли на Сибір. Міклушка жив у будинку навпроти магазину, Етінгер – в приміщенні сучасної ощадкаси.

Починаючи з 1891–1900-х років з села багато людей виїхало в інші держави. Причинами була бідність, нестатки .

Розділ
VI
.

ПОЛЬСЬКЕ ПАНУВАННЯ (1920–1939 роки)

Перша світова війна закінчилася. В 1918 році укладено Брестський мирний договір, за яким США, Англія, Франція і Італія проголосили Польщу державою. Україну розділили між Росією (СРСР), Румунією, Чехословакією. Західна Волинь і Галичина увійшли до складу Польщі.

Загарбавши українські землі, Польща встановлює нові порядки. В селі було створено сільську управу. Війтом було обрано Конського Петра – поляка за походженням. Це була людина, яка вірно служила режиму Йосифа Пілсудського. Вже з 1920-х років в село починають прибувати польські поселенці – колоністи-осадники.[68]
Це були люди, що жили в польських гірських місцевостях, переважно етнічні мазури, з Мазурщини, Засяння та інших місцевостей. На цей час у селі продовжували існувати фільварки Етінгера, Мушалейби, Говдуна, Жебрановичів, Штурмана. Говдун женить свою дочку на Проць Іванові, син якого Проць Олекса після його смерті одержує маєток фільварку.

На перших порах землі залишаються за власниками фільварків. Однак, вже в 1922–25 роках за вказівкою державних органів було проведено парцеляцію фільваркових земельних фондів. Новоприбулим, для заведення господарства, було визначено 10–15 моргів поля. Спочатку вони жили на комірстві в сім’ях польських родин – старожилів, а потім, одержавши землю, женилися на місцевих дівчатах, будували будинки і мирно осідали в селі.

В 1920 році в дворі посесора управляючим був Умрич Федір, його замінив Микола Олійник. В село прибули Ковза Михайло, Едвард Скриптович, Іван Туркевич, Іван Гурський, Володимир Стромецький, Павло Куровецький, Петро Фіца, Петро Маргусь, Василевський, Григорій Музика(родом з с.Кругів що біля м.Золочів) оженився на Агнешці Бяломазур, Іван Жулькевич, Йосиф Коблевський, Станіслав Росіцький, Станіслав Миняк, Петро Кухарський, Франко Заторський, Йосиф П’єкнет, Михайло Бик, Петро Заблодський, Йосиф Заторський та інші.[69]
Всі вони опинилися в селі і почали господарювати. Держава надавала їм пільги, а також позики для будівництва жилих будівель. В село прибуває мельник Даніц, який також завів господар­ство.[70]

Збільшення родин римо-католицького віросповідання, посилило владу польську владу у селі. Селяни українського походження одержали особові документи (довуд особистий) – паспорт, в яких кожен селянин за національним походженням був записаний русином.

Нова влада старалася тримати в покорі все населення. Для зміцнення своїх позицій в селі створюється "щелецька" молодіжна організація.[71]
Щелецька (Стрілецька) організація одержала карабіни, військову одежу та шапки-чотиригранки. Очолив стрільців Чак Йосиф.[72]
Щоденно юнаки польського походження одягнуті в одяг військовий з карабінами марширували вулицями села, співаючи польські маршові пісні. Чак Йосиф старався, щоб кожен стрілець мав військову виправку, вмів користуватися вогнестрільною зброєю. Муштра щоденно проходила на вулицях села.

1920–1925 роки показали, що новоприбулі польські родини збираються бути довго. В господарствах заводять коней, велику рогату худобу, овець, птицю,вводять передові методи господарювання Коней, корів висватують у місцевих селян, частина коней залишалася ще з війни. Владні структури обкладають селян податками. Конський Петро, як війт, старається догодити вищим органам влади. Селян долучають до будівництва та ремонту доріг, вивезення лісу та дров до залізничних станцій.

В 1923–1925-х роках в державі поширюється інфляція. В 1925 році обмін грошей припинив мільйонні курси польської валюти. Були запровадженні паперові та металеві гроші.

З 1920 року до польського війська призивали вихідців з села. Це молодь 1902–1903 років, які служили в різних регіонах Польщі. В 1925 році польська економіка робить спроби стабілізуватися, але в скорому часі поглинає в економічній кризі. Це відбилося на житті жителів села. Запроваджуються нові податки, а селяни заробити грошей не мали де. Тому багато селян у пошуках заробітків їдуть до Америки, в Канаду, Аргентину, Бразилію. Щоб поїхати у США потрібно було мати гроші. В місті Гологорах створюється банк, який під заклад нерухомого майна, тяглової сили і великої рогатої худоби, надавав послуги селянам. Селянин Мерза Петро мав доброго товариша Кіндрата Петра, який заклав свій маєток в Гологірському банку за Мерзу Петра. Мерза П. взяв гроші і поїхав до США. Минає час, а гроші з Америки не прийшли на вказаний термін повернення банкові. Приїхали чиновники з Гологір і розпродали землю, коней Кіндрата Петра. Жінка Мерзи Петра заявила, що гроші вона одержала, але в неї діти та й самій потрібні гроші. Аж через деякий час Мерза П. прислав гроші Кіндрату, який відкупив свою землю та коней.[73]

В селі виникають нові багаті господарства. На Мочулах добрим господарем був Стефанишин, який мав багато землі, тримав пасіки. Далі торгує кіньми Мушалейба. Проць Іван, Мошко Етінгер закупляють киратні молотилки. В селі діє млин та три олійниці. На Гуральні роблять спиртні напої, які бочками вивозять в міста на продаж. Львівські пивовари закуповують у селян ячмінь для виготовлення пива. Торгівці закуповують худобу для вивезення в Львів та інші міста.

Не сиділи, склавши руки, селяни українського походження. Багато селян ще за часів Австрії купили землю, яка збереглася за ними. Добрими господарями стали родини Росів, Кіндратів, Кутерноги, Гарисимів. Сім’ї їх були великими, багатодітними. Робочої сили вистачало, щоб обробити свої поля та й заробити в багатих. Двір посесорський поволі втрачає свій вплив. Парцеляція забрала більшу частину поля. За двором залишається близько 40 моргів поля та ліси – понад 2800 моргів.

Мазури поселяються майже на всіх хуторах. Заводять господарства. Родини українського походження починають створювати свої спілки, які особливого розвитку набули у сфері виробництва легкої промисловості, торгівлі й інших господарських відносин. Поява спілок дала можливість за рахунок внесків заможних селян створити банки та кустарне виробництво. Об’єднавшись, спілки створюють організацію "Суспільної обезпечальні", "Каси хворих", які розміщалися в усіх повітах: Бережанах, Золочеві, Перемишлянах.[74]
Створюється організація "Сільський господар". В параграфі 1 її статуту було сказано: "Учіться господарювати..., пункт 2: Підготовляє синів і дочок господарських до праці.., 3: Організовує збут і заготовку господарських продуктів, 4: Обороняє селянські інтереси, 5: Дбає за здоровляним станом українського села"[75]
та інше. Часопис "Народна справа" своїм передплатникам надавав грошову допомогу при пожежі та загибелі худоби[76]
. Селянин Сильвестр створює крамницю, яка існувала на пайових внесках селян-споживачів.

Не відстають в цьому питанні євреї і поляки. Етінгер має свою крамницю, а поляки створюють свою "спулку". Грендиш Франек мав свою крамницю, що існувала на пайових внесках колоністів. В кінці 20 років польська громада активізує свою діяльність. При підтримці графа Потоцького, місцеві багатії Жебрановичі, Проць І. і вся польська громада на руїнах двірських господарських будівель в 1929 році починають будівництво костелу.Настирливістю,що привела до початку будівництва костелу, відзначився Петро Маргусь.Він не один раз їздив до графа Потоцького за дозволом на будівництво костелу. Починають завозити з села Білого та місцевих кам’яних копалень камінь. Довозять з міст цеглу та інші будівельні матеріали. Місцева влада залучає до будівництва все населення села. Своїми кіньми селяни довозять весь будівельний матеріал. Сільський війт стежить за роботою. За непослух - кара Разом з костелом зводять чотирикімнатний будинок зі стайнями для римо-католицького ксьондза. Костел освячують 13 листопада 1932 р. в честь Станіслава Костка . В село приїхав ,середнього віку, ксьондз Цюпала. Він стежить за будівництвом будівель. В 30-х роках Цюпала захворів і помер. Похований на цвинтарі біля костелу, могила збереглася. В селі живуть римо-католики, але їх мала чисельність не дозволяє впорядкувати костел ї цвинтар. Після Цюпали ксьондзом приїхав у село Новак. Він багато працював у питаннях полонізації українських селян. Часто приходив у школу, старався впливати на дітей греко-католиків. В 1939 році ксьондз Новак виїхав у Польщу.[77]

У 20–30 роках в Галичині спостерігається процес національного відродження. Гімназії в Бережанах, Золочеві, Львівський університет випускають незначну, але активну кількість студентів-українців, духовні семінарії – священиків, які мали великий вплив на життя селян. Парох Патерига М. веде велику роботу в селі. Спільно з Чепіжаком створюють осередок організації "Просвіта", хату-читальню.

Місцеві торгові спілки ведуть роботу на реалізацію товарів національного походження. В Галичині великою популярністю користувалася папіркова фірма "Калина". В часописі за 1935 рік був поміщений вірш:

Пішов гомін по селі,

Як бив тато сина.

Як вже куриш, то кури

Папірки "Калина".[78]

В духовному житті село не спало. "Просвітницька хата-читальня" несла в село ідеї українського відродження. І плоди цього появилися в скорому часі.

Працювала місцева школа. Базилевич Р., Микитин Т. та інші вчителі кували в учнів почуття національної гордості. Жінка Базилевича більше працювала на користь польської влади. Підручник історії Польщі вихваляв польських королів та Юзефа Пілсудського, а вчителька не могла, тай не хотіла, йти дальше вимог програми. Не відставав від неї і вчитель співів Кокульський, який вчив дітей польських пісень.

Війт Конський помер. Його замінив Павло Сипко. Він походив із старої польської родини, що вела свій родовід ще з 1380 років. В селі українці його називали "Габраль". Це була людина пихата, він вважав себе королем Чемеринців. Любив піднімати руку, особливо до молоді українського походження. Намагався говорити "каліченою" польською мовою. Дружив з польськими поліцаями з Дунаєва та місцевим керівником стрільців Й.Чаком Напідпитку вихвалявся своїм польським походженням і ділами, які мало хто бачив.[79]
У протистоянні -національне питання не було осторонь. Проявляв активно свою діяльність, щоб зашкодити під час виборів українцям – кандидатам до сейму. Силою заставляли голосувати за поляків. Однак, на виборах пройшов священик Каськин.[80]

В селі щорічно святкували в неділю свято "Свободи" 16 травня – день скасування кріпосного права. У 1938 році поляки відзначали 20-річчя панування Польщі, а селяни – 90 років скасування кріпацтва. Біля церкви ще в 1848 році було поставлено хрест на честь цієї дати, важливої для українського народу. Селяни прибрали цей хрест квітами та синьо-жовтими стрічками. Вранці в неділю 16 травня 1938 року селяни почали сходитися до церкви. Отець Патерига старанно готувався до свята. Проте, війт Сипко П. та Чак Й. зібрали свою ватагу і вирішили зірвати урочистість свята. На чолі гурту "щельців" у супроводі Чака Сипко П. підійшов до хреста, навколо якого юрмилися селяни, і користуючись владою, наказав зняти з хреста синьо-жовті стрічки. Селяни не виконали його наказу. Сипко П. сам підійшов до хреста і почав зривати стрічки. На нього накинулися жінки: Курило Марина, Проць Ганна, Проць Ксеня, а також Курило Василь та інші. Вони стягли Сипка з хреста і кинули на дерев’яну частоколову церковну огорожу. Селяни з обуренням і криком прогнали Сипка П. і його поплічників від церкви. За таку образу Сипко. П подав до суду в Бережани. Суд покарав активних учасників конфлікту. Селяни ще довго пам’ятали неділю 16 травня – свято "Свободи". У селі про цей день була складена пісня:

Чи ви чули, добрі люди,

Що то за спокуса,

В Чемеринцях на "Свободи"

Обдерли Ісуса.

Першим був то Петро Конський,

Другим – Павло Сипко,

Приказали з хреста зняти

Синьо-жовте "вшистко".

Наші хлопці-українці,

Міцні, як соколи,

Та й кинули Павла Сипка

Та на частоколи.[81]

На міжнародній арені стали згущатися хмари. В Німеччині та Італії виникають фашистські партії, які дали можливість прийти до влади Адольфу Гітлеру та Муссоліні. В Німеччині починаються масові погроми та винищення євреїв. Польща, як держава, що була санітарним буфером проти комуністичної Росії, поступово починає втрачати свій авторитет. Помирає Й.Пілсудський, Ринь Шліглий виявився надто гоноровим, щоб залучити на свій захист Англію, Францію і США, які в 1918–1923 роках сприяли відновленню Польщі.

В такій політичній обстановці починає пробуджуватися ідея національної незалежності. Вже весною 1939 року в селах Прикарпаття створюються молодіжні організації "Пласт", "Соколи" та інші.

Влітку в селі Кузбатиця, як розповідає старожителька Лис, біля хати Ровецького зібрались понад 300 чоловік. "До села приїхав зі Львова п. Зенон та з Липовець – п. Маркіян, псевдо "Синій". Я була разом із чоловіком на цих зборах. П.Зенон говорив, що поляки вже не довго будуть панувати на українських землях, що німці вирішать їх долю. Тому нам, українцям, треба створювати свою армію. Зброю відбирати в поліції і "щельців", шукати зброю, заховану ще з Першої світової війни. На зборах були з Чемеринців Роман Курило, Михайло Шеремета, Герасим Петро, Волошин Дмитро, Волошин Василь, Гужельник і багато інших, з Білого – Михайло Мних, з Поточан – Юстин, з Новосілки – Матяк. Були також з Вишнівчика, Ладанців, Боршева та інших сіл.

На зборах Курило Роман був обраний сотником, Шеремета Михайло – станичним. Я з іншими жінками готувала обід і добре чула, що робилося на подвір’ї, де було близько 300 осіб. Пообідавши, учас­ники зборів співали "Ще не вмерла Україна", "Ой у лузі Червона калина", "Не пора, не пора" та інші. Це було велике свято, якого я довго не могла забути."[82]

Пан Зенон та Маркіян з Липовець поїхали з села, а через деякий час ми почули, що хлопці з нашого села створюють свою збройну силу. Коли довідався про збори війт Сипко Павло та поліцай Кулеба Іван, приїхали на Кузбатицю і допитували селян, про що йшла мова на зборах. В селі ширилися чутки, що поляки скоро втечуть, що українці будуть мати свою державу. Окремі, радикально налаштованні, поляки скаженіли, обурливо ставилися до українців, погрожуючи: “Ми вас ще будемо бити і хоронити у ваших синьо-жовтих лахах”.

Через деякий час, згадував Проць Олекса, який був присутній на зборах, "ми приступили до діяльності". В Дунаєві був постерунок польської поліції. Була там зброя: карабіни, патрони, револьвери, гранати. На зборах нашого Чемеринецького загону було вирішено заволодіти, тобто реквізувати зброю. Окремим учасникам операції було доручено вивчити умови зберігання зброї. Виявилося, що зброю охороняють, і з голими руками здійснити задум було безглуздям. Тоді вирішили взяти зброю в "щельців" – не пам’ятаю, скільки карабінів. Кілька поліцаїв на підводах їхали в Перемишляни. Очевидно, була якась нарада, про що нам дали знати з Дунаєва. Нас, декілька хлопців, засіли на повороті на Дунаїв і чекали появи підвід. Нарешті дві підводи появились на дорозі. Ми вискочили на дорогу і захопили поліцаїв так, що вони без опору віддали нам всю зброю та патрони.[83]
Кулеба Роман згадує, що, коли почалася польсько-німецько-радян­ська війна, польські солдати йшли з Дунаєва, Смереківки через гору на Перемишляни. Хлопці з села виходили на дорогу і відбирали карабіни. Поляки зброю віддавали без опору, мабуть тому, що боялися, коли попадуть в полон до німців чи росіян, їм можна буде виплутатися з ситуації без зброї.[84]

З села почався виїзд поляків до Польщі. В цей час виїхали багатій Міклушка, ксьондз Новак та багато інших. З села багато хлопців, що служили в польський армії, загинули в боях з німцями та військами Червоної армії. Згадуючи про виїзд поляків, селяни співали пісні:

Пішли пани із торбами,

Що нас били нагаями".[85]

Колишні протиріччя показали себе. Невідомо за що був вбитий у лісі мельник Даніц.

Жителі села чекали звільнення: волі, свободи, правди, яка твердо спала. В селі залишилися польські родини старожилів та декілька сімей мазурів. Серед селян існувала ненависть до євреїв-визискувачів, до власника корчми Хуника, до колишніх заправил, що вірно вислужувалися польському режимові.

Війна, що почалася, розставила односельчан на різні фронти. На фронтах Вільчак Людвиг, Боршовський Данило та інші. З фронту повернулися Гарасим Степан, Гарасим Дмитро,Кіндрат Василь ,Росіцький Петро та інші. Вербицький Йосип обслуговував на війні солдатів, підвозив боєприпаси, привозив поранених до польових лікарень. При відступі польського війська втік з підводою в село. Коней від нього забрали червоноармійці. Чак Йосиф воював на Східному фронті. Пізніше вбитий у Чемеринцях.

Отже, 20 років панування Польщі на Чемеринецькій землі проходило в національному, соціальному та політичному протистоянні.

Появилися окремі протиріччя між римо- та греко-католиками,що приводило до ворожнечі між радикально налаштованим польським населенням та українцями. Польська влада пробувала утвердити своє панування, українці - стати господарями своєї землі.

Політичне і міжнаціональне протистояння,підбурюванне владою, в час війни виражалося в міжусобицях, в пролитті крові. І як наслідок, загарбання Польші фашистською Німечиною, а Західної України - більшовицькою Росією.

Розділ
VII
.

ПІД ВЛАДОЮ РАД (1939–1941 роки)

У вересні 1939 року Червона армія, порушивши кордон, вторглася в Західну Україну, захопивши її землі. Про події, що проходили на цих землях, більшовицька історіографія замовчувала, або зображала події фарбами, потрібними більшовицькій ідеології. У більшості документів, написаних у 1939 році, вказується, що похід радянської армії в Західну Україну носив визвольний характер. Селяни зустрічали визволителів радісно, з квітами і т.д. Насправді в 1939 році в селах будували брами, на яких вивішували синьо-жовті та червоні прапори. "Я був малим хлопцем, мав 6 років. У вересні до нашого села під’їхали на конях червоноармійці. На початку села була побудована брама з прапорами: червоним та синьо-жовтим. Народу зібралося багато. Під’їхала, накрита брезентом автомашина, полуторка, з якої вийшов зарослий, високого росту, кремезний офіцер-росіянин. Він привітався з селянами. Оглянув браму і наказав: "Снимите эту националистическую тряпку", тобто синьо-жовтий прапор. Селяни наче оніміли. Ніхто прапора не поліз знімати. Тоді він наказав під’їхати до брами полуторці, а офіцер нижчого рангу зняв синьо-жовтий прапор і заховав у кабіну машини. Потім офіцер почав проклинати австрійців та поляків, які в ярмі і темноті гнітили селян. Вказавши на вершини гір рукою, сказав, що "советская власть" заставить гірські полонини ростити пшеницю".[86]

Очевидно подібна зустріч була і в Чемеринцях. Житель села Кулеба Степан згадував, що совітські вояки були в рогатих шапках, з дуже довгими рушницями зі штиком. Були взуті в черевиках з обмотками, а офіцери в парусинових чоботях. При зустрічі з селянами говорили, що колгоспне селянство живе в достатках, а за селян працюють трактори та комбайни. Наголошували, що полька влада зробили вас своїми рабами, а радянська влада знищить куркулів, і всі будуть жити в повних достатках. Діти будуть вчитися в школах, а жінки будуть мати права на рівні з чоловіками. Селяни уважно слухали виступаючого, "раділи новому "щастю", яке їх чекало".[87]

В скорому часі було створено сільську раду, обрано голову, секретаря. Почала працювати школа. Директором залишився Базилевич Роман. Головою сільської ради обрали на виборах Мерзу Петра[88]
, створили виконком сільської ради. Працівники сільської ради описали наявність в кожному господарстві землі, великої рогатої худоби, тяглової сили. На зиму 1939–40 років районне начальство знало про господарську діяльність села. Були обміряні землі з озимими та ярими культурами. Селян поділили на куркулів, середняків та бідняків. На основі даних сільської ради було запроваджено примусові поставки державі хлібопродуктів (пшениці, ячменю, вівса), м’яса, молока, яєць, обов’язкову здачу шкіри, вовни, льоноволокна. Культзбором були охоплені всі селяни, залежно від площі у гектарах. Запроваджувалися податки за землю, тварин та податок на нежонатих після 18 років. Контигент (обов’язкова поставка хліба) державі селянин віз до складів залізничних станцій власною тягловою силою. Зерно переважували і видавали квитанцію про здачу. Культ­збори були великими. Селянам мало що залишалося на прожиток і засів ярих культур. Спочатку люди вірили, що прийшли з-за Збруча "брати по крові" і "старший брат" росіянин, і можна буде мати свою державу. На словах Українська радянська соціалістична держава, декларована Конституцією УРСР 1937 року, визнавала суверенність держави, а на ділі "батько народів" перетворив її в економічний придаток разом з іншими союзними республіками для російської соціалістичної імперії. Тому в усій Галичині в час приходу більшовицької влади вивішували синьо-жовті прапори. Населення Галичини та Волині мало знало про голодомори 1922–23 років, 1932–33 років, про які замовчував бюрократичний сталінський режим, за який і сьогодні не хочуть взяти на себе відповідальність лідери Компартії України.

Поголовно малоосвічені селяни не могли визначити понять національного способу співжиття. В 1940 році в село час від часу почали приїздити працівники районного відділу державної безпеки (НКВС). Вони уважно придивлялися до колишніх польських сільських чиновників, лісничого, директора школи, вчителів, священика. Скрупульозно, при допомозі довірливих селян, вивчали хто чим дихає, як окремі особи ставляться до нової "народної влади", до "батька народів", культ якого досяг апогею. Вишукували людей, які брали участь у Січових Стрільцях, Галицькій армії, служили у польському війську, їх військові чини, заслуги і все інше. Під особливим наглядом була інтелігенція, заможні селяни. Часто проводилися збори, на яких виступали "брати" з НКВС. Вони говорили селянам, що запеклими ворогами є українські буржуазні націоналісти, які з польською шляхтою довели вас до бідноти, а радянська влада зробить вас щасливими, заможними, грамотними і від Карпат до Тихого океану "ваша Родина". Ми викоренили націоналізм у Східній Україні, а зараз настала черга за вашими землями, бо націоналісти-самостій­ники хочуть незалежної, соборної, суверенної України.

"Гачок кинутий, ловись рибко." І ловилася. Окремі інтелігенти, селяни, гострі на язик, входили в довіру, розкривали те, чим боліла душа і серце при польському режимові. Працівники НКВС старалися також ввійти в довіру до тих, хто довірявся їм. І в скорому часі, добре знаючись на справах фабрикації ворожих для більшовицького ладу ідей, створювалися цілі тони провин для нових жертв сталінської машини терору.

Вже зимою 1940 року в селі почали приїздити непрошені, добре озброєні "друзі народу" НКВС, які заходили до будинків лісничого, польських громадян, місцевих заможних родин, об’являючи їм, що вони вороги народу. Давали на зібрання необхідних речей 2 години і, посадивши дітей та жінок на підводи, везли до ближніх залізничних станцій. Чоловіки в більшості йшли пішки в супроводі конвоїрів, які попереджували: за спробу втечі розстріл на місці. На місці були розстріляні в Сколівському районі в селі Сможа німецькі колоністи. В Чемеринцях цього не сталося. Лісничий пан Полюшинський зі всією сім’єю, селяни (поляки) Мирда, Шмут – сім’ї мазурів не робили спроби тікати і підкорилися озброєним до зубів чекістам.

Завезені родини в ліси Сибіру, викидалися в загороджені лісові місця при 40–45 градусних морозах. Там і залишилися їхні кості в снігах.

З початку 1940 року всі хлопці, яким минуло 18 років, сільським секретарем Грендишем Степаном були взяті на облік, списки яких були передані у військкомат. Після проходження допризовної комісії до лав Червоної армії були призвані Тістик Дозик, Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Роса Петро, Галайко Петро, Жох Степан та інші. Кожен солдат повинен був знати дисциплінарний статут. Стаття статуту: « наказ начальника для "подчиненного" закон», при невиконанні якого офіцер мав право застосувати зброю. Зі спогадів Тістика Дозика: "Я служив в підрозділі обмеженого контингенту, що перебував в Ірані. 19-річним хлопцем з села при освіті чотири класи я попав в чужу державу. Мови я не розумів. Жили ми в казармах, які охоронялися нами. В частині була сувора дисципліна. Командир був росіянин, замполіт українець. Обидва до солдатів ставилися прискіпливо. Вихід за межі полку суворо карався. Годували нас супами, рідко подавали борщ, кашу з м’ясом конини, а свинячим смальцем і олією приправляли гарніри. Щоденна муштра, навчальні атаки по макетах по команді "штиком, прикладом". Менше вчили стріляти по рухомих точках-макетах, що потім позначилося в ході війни. "Штиком і прикладом" вчили й інших новобранців, але в ході війни штик і приклад відійшов на друге місце в атаках з німцями, озброєних автоматичною зброєю."[89]

В армії були створені органи контррозвідки, які слідкували за кожним солдатом. На особливому рахунку були вихідці із Західної України. Юнаки, що росли з надією волі, зачислювалися під клеймами "інакомислящих", за ними постійно слідкували. Замполіти проводили політінформації, в яких славили "батька народів", "матушку" Росію, більшовицький рай, замовчуючи про тюрми, сибірські табори рабську працю та смерті. Солдатам також грозили криміналом, карою смерті. Отже, брати з-за Збруча принесли нове поневолення, нові страждання. А думку про волю глибоко закопали в землю з тими, хто цього прагнув.

Розділ
VIII.

ВІЙНА (1941–1945 роки).

Ранком 22 червня 1941 року земля Чемеринецька разом з землями Західної України, Білорусії, Молдавії, Прибалтики здригнулася від розривів бомб і артилерійських снарядів. Гудіння моторів літаків, рев моторів танків, автомашин, танкеток сповістили про початок страшної, небаченої в історії війни, до зубів озброєних двох титанів – фашизму і більшовизму. Війна не "штикових і багнетних" атак, а війна техніки, машин масового знищення людей.

Вдень селяни почули гомін і вибухи бомб на мостах залізничної магістралі Львів–Бережани. Німецькі винищувачі, літаки розвідувальних частин летілина низькій висоті, час від часу стріляючи по руху тих малих підрозділів військ, що були в Поморянах, Бережанах, Золочеві.

25–30 червня через село відступали червоноармійці, а в липні в село приїхали перші підрозділи німецьких "визволителів". Селяни із цікавістю дивилися на добру виправку німецьких офіцерів та солдат із закоченими рукавами, з автоматами, кулеметами і іншою зброєю. Вже ввечері були зібрані селяни, перед якими виступив офіцер. Його виступ слухали селяни. Офіцер говорив, що німці визволили вас від більшовицького режиму, а нова влада принесе вам волю і щастя, але ви повинні допомогти фюреру винищити більшовицьку, комуністичну заразу.

В липні через село , у супроводі конвоїрів, переводили військовополонених червоноармійців. Обдерті, покалічені, люди ледве переступали з ноги на ногу.

В 1940 році в армію було призвано Жоха Степана Петровича, який воював з німцями на західному фронті. У виснажливому бою його батальйон попав в оточення німців і здався в полон. "В білоруських болотах нас загнали за колючі дроти, наспіх підготовлених для військовополонених. Хоч нами керував генерал Власов, наш батальйон, що чинив німцям опір, був перевезений в концтабір. В концтаборі ми важко працювали. Годували нас дуже погано. Коли його визволили радянські війська, він, 20-літній мужчина, важив 40 кг."[90]

Зайнявши село, німці почали встановлювати свої порядки. Були скликані селяни на збори, на яких був обраний війтом Кулеба Іван, секретарем Штангрет Іван. До села часто приїздили в чорній одежі з пов’язками хрестів на рукавах працівники гестапо з Поморян.

За їх вказівкою були складені списки євреїв, а також тих, хто працював на радянську владу. В село з Поморян приїздили закріплені поліцейські Трач та Білик. В їх обов’язки входило стежити за правопорядком та допомагати сільській владі в покорі німцям. В скорому часі з села були вивезені євреї, яких масово вбивали. Євреїв з Білого поліцейські розстріляли на Кутерногах в урочищі, яке зараз називають Жидами. З села зникли всі 15 родин, лише дочці Хуники вдалося переховатися. Вона після війни жила в Перемишлянах, займалася торгівлею.

Німці заставили сільську владу зробити списки господарств, переписати площі посівів, наявної великої рогатої худоби, овець, птиці, коней та все інше. Місцева влада знала німецькі порядки і, боячись за свою шкуру, нічого не таїла.

В селі частими гостями були районні чиновники, поліцаї. Біля церкви після богослужіння війт Кулеба об’являв, хто і коли повинен везти зерно обов’язкового контигенту, тварин (корів, молодняк, свиней) на поповнення харчових запасів армії Рейху. За новими порядками, щоб зарізати свиню, потрібно було здати одну державі, а другу різати собі. За невиконання такого розпорядку притягали до відповідальності. За здані контигенти зерна, м’яса, масла, молока, яєць видавалися талони (пункти), на які селяни одержували горілку в літрових пляшках, мануфактуру та інше. Щоб змолоти зернові, потрібно було мати милькарту, яку видавала управа. За помол здавали мито на користь мельника. За землю, тварин, птицю сплачували селяни податки.

Вже з 1942 року була вивезені на примусові роботи до Німеччини, Чехії, Австрії молодь з села. Бас Григорій працював у бауера в Чехії. Ось що він згадує: "Поїздом нас довезли до міста. Висадили на станції. Нас охороняли військові, озброєні автоматами. Ранком до нас почали прибувати "купці". Наче худобу, руками обмацували м’язи, і кожен підбирав собі слуг. До мене підійшов дідок і, побачивши мій шустрий вигляд, забрав мене. Я працював на фермі, доглядав коней, працював у полі. Бауер полюбив мене. Часто його бричкою ми їздили до міста. Його сини воювали на східному фронті. Коли син загинув, старий дуже плакав. Там мене застали радянські війська. В 1945 році я повернувся додому."[91]

Кулеба Катерина згадує: "Мене привезли до великого міста і я працювала на військовій кухні німецьких льотчиків. Харчувалася добре." Проць Текля згадує, що вона працювала в домашньому господарстві в Австрії. Німець до неї відносився непогано. Доброю людиною була його жінка-австрійка.

На примусові роботи були вивезені: Боршовська Степанія, Вербіцька Катерина, Винярський Володимир, Івахів Максим, Завадська Агафія, Кіндрат Софія, Кулеба Микола – 15-річний, Кулеба Катерина, Кулеба Марія, Кулеба Антон, Кулеба Текля, Мерза Марія, Мартиняк Катерина, Мартиняк Василь Петрович – працював в Австрії, Курило Михайло, Мерза Леон, Роса Михайло, Сильвестр Матрона, Проць Наталка, Проць Павлина, Жох Дмитро з жінкою. Тістик Ніна попала до господаря.[92]
Вийшла заміж і залишилася в Німеччині.

В 1942 році восени селяни почули, що на Волині виникла партизанська армія. Її очолили вихідці із Західної Волині. Новина прокотилася селами та містами Галичини. Починають створюватися українські партизанські загони. Дьогтем до цього послужили події, що в 1941 році відбулися у Львові. Ярослав Стецько, Степан Бандера, його брат Михайло були арештовані. В 1942 році німецький офіцер кинув Бандеру Михайла[93]
в котлован свіжогашеного вапна де той і загинув. Обіцянки німців кінчалися тими словами, що при розстрілах казали: "Ви землю хотіли, я землю вам дав, а волю на небі знайдете."[94]

В 1943 році на Поморянське гестапо напали партизани УПА. В цій акції брав участь житель села Грендиш Степан Дмитрович.[95]
Бій з німецькими гестапівцями закінчився невдало. Під час операції Грендиш Степан пропав безвісті.

Події на фронтах вплинули на німецьких урядовців. Армія фюрера голодувала. Лише тепер, німецькі історики ,почали в працях використовувати листи німецьких солдатів до батьків про випадки смертей з голоду, замерзання на морозах, висипного та черевного тифу та інших хвороб. З 1943 року почався відступ німців і наступ радянських військ. Великі битви виснажили німецьку армію і їх союзників.

Невдачі та поразки німецьких військ в боях 1944 року, їх відступ з регіонів східної України вплинули на хід подій. Багато хто сподівався, що більшовицькі війська не вступлять до Західної України, що спільними зусиллями з німцями вдасться здобути волю для України. Німцям також була потрібна допомога, тому вони погодились на створення ураїнського дивізії СС "Галичина". Німецькі офіцери прибули в село і почали формувати роти для майбутньої дивізії. З села, у цю роту, пішли Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Галайко Петро. В селі було також декілька десятків хлопців з навколишніх сіл.

З березня 1944 року почалися бої на Тернопільщині.

В селі формували загін дивізії СС "Галичина". Наші жінки прийшли шукати своїх чоловіків. Моя жінка підійшла до німецького офіцера і почала просити, щоб на пару годин відпустив нас трьох хоч попрощатися з родиною. Офіцер володів польською мовою. Жінка принесла сиру, сметани та горілки, що збереглася, яку я купив і заховав. Офіцер вгостив горілкою своїх людей по чину і на ніч відпустив нас. Коли стемніло ми втекли в ліс. Ранком німці шукали нас, але в хатах нікого не було. Появилися два літаки росіян і німець повів колону на Перемишляни. Так Мерза Ілько, Галайко Петро і я залишилися живими. Переховувалися, а потім почали господарювати."[96]

У липні 1944 року військами першого Українського фронту 38 армією, командуючий Москаленко, 241 дивізією 20 липня зайняв Чемеринці. 21 липня 1944 року в селі Кузбаниця відбувся бій. Учасник бою, начальник розвідки, Шмонов в 1984 році писав у листі до школи, що він особисто брав участь у бою, в якому загинуло 25 німців і був взятий в полон німецький полковник, нагороджений лицарським хрестом. З листа відомо, що полковника, за бої під Тернополем ,було підвищено в генерали, але погонів генеральських не встиг почепити.[97]
Німцями в селі були вбиті Мухін з Воронежа, Макогончук Микола з Кам’янець-Подільського. Янчук з Хмельницька вбив німця, а німець вбив його, або померли від смертельних ран.[98]

З осені 1943 року в лісах нашого регіону діяли загони УПА, радянська партизанка, шукаївці, наумовці. Їх загони активно діяли в Радехівському, Бродівському, Сокільському, Золочівському районах. Сутички між німцями і армією УПА, шукаївцями і наумовцями перетворювалися на великі бої і мали великі втрати, як німці так і партизанські сили. Бої в Новояричеві, Уневі показали на що здатні воїни УПА. В Ужгородському університеті працював викладач, який був в підрозділі наумовців. В ресторані «Верховина» я сів на вільне місце за столом, де сиділи три мужчини. Вони ділилися спогадами про війну. З розмови я зрозумів, що рейд підрозділу йшов з Глинян на Дунаїв–Бережани. Я мовчки слухав, але коли він назвав село Чемеринці, я признався йому, що я директор школи з Чемеринець. У відповідь я почув: "Це бандитське село. Нас там обстріляли бандерівці на горбі проти церкви, а зліва на горбі був костел".[99]
Це ліс в урочищі Юрки, визначив я точно.

Під час відступу німців над урочищем на Лисій горі німці розмістили зенітну гармату, якою були збиті два літаки: Ил-2 і Лаг-5, пілотовані Олійником П.Г. та Траторовим. Олійник П.Г. на парашуті вискочив з палаючого літака Лаг-5, втік в ліс і був вбитий українськими партизанами. Траторов застрелився сам, а його товариша вбив німець. Льотчики належали до 40 полку 8 дивізії другої авіаармії, якою керував Красовський.

На роздоріжжі біля сільської ради були вбиті три червоноармійці, але документи їх забрали німці. Це були солдати з розвідки Шмонова (обіцяв вислати в шкільний музей їх прізвища, але не зробив цього).

Танковим корпусом командував Д.Лялюшенко.

23 липня 1944 року більшовиками під час облави на Гуральні був вбитий Штангрет Іван – секретар сільської управи, що працював при німцях. Голову сільської ради Кулебу Івана вивезли в Сибір. Повернувся з Сибіру, жив у родичів.Помер.

Загинув при невідомих обставинах перекладач Подоляк.

Фронт покотився своїми боями на Захід, а більшовицька влада почала укріплюватися в селі. Було обрано головою сільської ради Шеремету Василя, а секретарем Дацка Михайла, які склали списки всіх наявних чоловіків в селі. Пройшла мобілізація, і в скорому часі на фронти пішли Гнатяк Павло, Садовий Іван Миколайович, Мартиняк Ярослав, Мартиняк Степан, Новосад Микола, Шеремета Василь, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Вербіцький Антон, Стецько Ілярій, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір, Мичка Дмитро, Мичка Іван, Левицький Томко, Щільник Василь та багато інших.

В боях загинули Шеремета Василь Дмитрович, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір.[100]
Пораненими, після лікування, повернулися Щільник Василь, поранений у руку - Мартиняк Василь, поранений у ногу - Вербіцький Антон,двічі поранений –Садовий Іван, Мичка Іван, Гнатяк Павло та інші. Війна – кузня смертей, терниста дорога людської долі. Роса Петро вже в 1941 році брав участь в боях від Великих Лук до степів Поволжя в саперних військах. "На мою долю випало будувати мости через малі і великі річки. Мости будували з дерева, збиваючи дерев’яні колоди кустарними цвяхами. Міст будувати – складна робота. Спочатку ставили, вкопуючи в дно річки, колоди, часто по вуха у воді. На колоди робили укріплення, щоб накласти дерев’яне полотно мосту. Робота не припинялася при обстрілі нас німецькими літаками-винищу­вачами. Побудуємо міст, прилітає бомбовоз, скидає бомбу і наша робота пішла в ніщо. Зимою при великих морозах, в замерзлій воді, роботу не припиняли. Часто думаю, о Боже, а як я вижив. Хотів захворіти – хвороба не брала".[101]

Гнатяк Павло Михайлович, що воював на Четвертому Українському фронті, розповідав: "В перший бій ми вступили в місті Сяноку. Бій був для нас необстріляних хлопців чимось страшним. Кожен молився, щоб вижити. За Сяноком ми вирушили в атаку проти німців, які окопалися в лісі. На моїх очах загинув Мартиняк Ярослав, якого я любив і дружив з ним Накинувши на очі свою хустинку - допоміг похоронити його в окопі викопаному загиблим від сліпої кулі».[102]

Новосад Микола воював в армії Першого Білоруського фронту. Його дивізія брала участь в боях за Кенігсберг (Калінінград). "Я часто думав, чого люди бояться пекла. Війна гірше надуманого пекла. В Кенігсбергу були такі укріплення, що я дивувався, як такі бастіони можна розбити".[103]

Стецько Ілярій служив у військах, які брали участь в боях з німецькою армією в районі повноводної річки Шпрее. Ось що розповідає він про цю операцію: "Німці зайняли позиції на протилежному нам березі, добре укріпили їх. Командування нашого батальйону дало завдання вибити німців із зайнятих позицій. Розвідка донесла, що річку в брід не можна пройти. Потрібні човни. Атакувати німецькі позиції було призначено на ніч. Привезли фанерні човни. Командування, поспішаючи, в темноті посадило нас на човни. Я був кулеметником. Сів на човна, і разом з кількома бійцями попливли. З німецької сторони почалась артилерійська атака. Сотні снарядів розривалися смертоносними осколками, наносячи нам втрати. Помалу ми добралися до протилежного нам берега. Щоб до нього дійти треба було вискочити з човна. Я це зробив, але від вибуху снаряду човен розколовся і мій кулемет пішов на дно. Я вийшов на берег, ліг в кущі. Притаївся. Навколо справжнє пекло. Тріщать кулемети, розриваються снаряди, а я, втративши надію на життя, здригаючись кожну секунду, чекав смерті. На березі було чітко чути розмову, вигуки команд німецьких солдатів. Не пам’ятаю, скільки я пролежав на землі. Здавалося, вічність. Через деякий час почалася артилерійська атака з нашої сторони. Навколо мене пекло. Благаю Бога допомогти мені вижити, не загинути. Припинили бити по позиції гармати. Лежу і прислухаюся, що робиться на річці. Вгорі над берегом не втихають голоси німців. Тріскання кулеметів заглушує все. Раптом чую плюскіт весел по воді. Ось мить і наші біля мене. На моє щастя приплив командир. Я сказав йому, що не знаю куди поділися мої товариші і човен з кулеметом. На це командир каже: "Нічого, зброю підбереш у вбитих товаришів і давай чекати підкріплення." Солдати прибували одні за одними. Знов почався артналіт і ми ринули в атаку на позиції німців. Коли згадаю цю страшну ніч, у мене мурашки повзуть по спині. Часто думаю, що робить поспішність. Скільки моїх друзів лишилося навіки в злощасній річці Шпрее".[104]

Воюючи в районі Кенігсберга (Калінінграда), Микола Новосад згадував: "Тут німці зробили такі військові укріплення, що на перший погляд їх ніякою силою не можна було взяти. Але чого не візьме людська сила! Одні будували укріплення, а ми з великими жертвами оволоділи ними."

Багато цікавих розповідей можна було почути від тих, які в імперських інтересах "отця народів" йшли на вірну смерть, не шкодуючи свого здоров’я і життя. Війна закінчилася перемогою тоталітарного сталінського режиму. Закінчення її чекали всі, одні з сльозами за загиблими, інші з радістю за тих, хто вернувся живим. Потім поет напише:

Давно відгриміли гармати,

Давно закінчилась війна,

Не спить лише змучена мати,

Синочка з війни вигляда.

Правду кажучи, не вірили матері, що їх сини лежать в могилах на полях Росії, Прибалтики, Чехії, Словакії, Польщі, Німеччини. Роки лікували рани скалічених материнських сердець. Вичікуючи, вони кликали синочків вернутися додому, але "синочка нема".

Про війну напишуть багато романів, оповідань, монографій, спогадів. Вірші написали поети, композитори склали музику на слова, вийшли гарні, задумливі пісні, що передають з покоління в покоління пекло такої страшної, небаченої в історії війни. Людськими сльозами прокляті ті, хто її розв’язав, а пам’ять про них буде стерта з лиця землі.

Розділ ІХ.

В НЕРІВНИХ БОЯХ

« Слава Борцям зa

Волю України,Господь

знає їхні Імена.»

Створення Української Повстанської Армії відіграло велику роль в розвитку України Ще до 1942 року, в окремих районах,створювалися загони визвольних змагань. На Волині такі загони очолював Боринець. Тут же виникло "Лозове козацтво". На Сколівщині вже в 1942 році діяли українські партизани проти німців, про що підтверджують жертви німецьких облав. Вигідні умови для боротьби з німцями мала таж Волинь: край лісів, боліт, озер та хуторів. Тому в даній місцевості поблизу доріг, які вели на схід, по яких щоденно рухалися автомашини, на залізничних магістралях вагони з бойовою технікою, мали вигідні умови для організацій диверсійних акцій проти підрозділів німецької армії. Коли німці зазнали поразки під Сталінградом, на Західноукраїнські землі хлинули сили більшовицької партизанки. Це відомі похіди С.Ковпака, Наумова, Бегми, Шунаєва та ін.

Українські партизани на Волині 14 жовтня 1942 року проголосили себе Українською Повстанською Армією. Тут були не лише вихідці з Волині. В боях проти німців на Волині брали участь наші земляки Івахів Василь з Подусова, Ільницький Михайло з Турківщини. Також були хлопці з Бродівського, Новояворівського районів.

Фронт котився на захід. В 1943 році на Волині силами УПА важко поранено командуючого першим Українським фронтом генерала армії Ватутіна. Гинули і німецькі високі чини та солдати.

Активізувалось створення загонів УПА. На початку 1944 року в ліси Волині, Галичини, Буковини пішли сотні тисяч юнаків, яким загрожувало бути вивезеними на примусові роботи в Німеччину - остарбайтери.

Бої під Новояричевим, в 1944 році в Уневі, в Сколе і інших місцях – яскраві приклади активної діяльності УПА. Після Тернопільської операції, яка майже три місяці стримувала наступ червоноармійців, яку Гітлер назвав "малими воротами до Берліну", вище командування УПА зібрало нараду на Сколівщині, де за вказівкою центру було вирішено розділити сили на дві частини. Перша мала завдання. при наступі на Прикарпаття. піти за лінію Керзона, а друга частина -розформовувалася на загони самооборони та сотню»сіроманців». Загони самообо­рони створювалися з молоді кожного села, а «сіроманці» мали завдання йти на схід для організації диверсійних акцій на залізничних та автомагістралях проти більшовицьких сил. Загін самооборони існував і в Чемеринцях. Сотник Курило Роман, станичний Шеремета Михайло під керівництвом надрайонного проводу брали участь в усіх акціях, що мали місце в наших регіонах З загону Курило Р., Грендиш Степан пропав безвісти в час нападу на гестапо в Поморянах. Роса Ярослав брав участь в бою в районах Станіславщини.

В основному, при наступі радянських військ, на залишених німецьким тиловим силам землях загони УПА здійснювали акції проти колишніх членів КПЗУ та тих, що вислуговувався при німцях, що багато нашкодило національному відродженню, зокрема поліцейських та перекладачів.

В серпні 1944 року в селі Гусиному, що на Турківщині, було вбито Різака – перекладача, та 14 колишніх активних членів КПЗУ. В цій акції брали участь повстанці сотні Ворона.

20 липня 1944 року війська Першого Українського фронту вступили в село. Весь загін Курило Романа пішов в ліси. При загарбанні Західної України радянськими військами повстанці почали боротьбу з силами більшовизму. Вони організувували напади на міліцейські підрозділи, окремі частини підрозділів внутрішніх військ та органів НКВС. Так, загін УПА напав на гарнізон, що знаходився в приміщенні теперішньої шкільної їдальні, роззброїв його. Було спалено молотарку.

Захопивши село, чиновники скороспечених районних організацій почали створювати місцеве самоврядування. На зборах новоствореної сільської Ради було обрано головою Шеремету Василя, секретарем – Дацка Михайла. В умовах більшовицького режиму голові сільської Ради було важко працювати. З перших днів доводилося відправляти мешканців села на фронт у діючу армію, залучати молодь до відправки в фабрично-заводські училища, збирати податки, виконувати плани по здачі зерна, м’яса, молока, яєць, шкіри, вовни – як обов’язкові поставки. Щоденно в селі стояли невеликі підрозділи внутрішніх військ, приїздили в справах працівники НКВС. В селі були їх агенти, які нашіптували, хто чим дихає. Знали вони і про партизанів.

Фронт покотився в Карпати, а тут почалися облави проти загонів УПА. Серед загонів УПА також не існувало монолітної єдності, були старі кривди, народжувалися нові. В цих умовах НКВС засилає в партизанські осередки колишніх наумівців, які були навчені в Ленінградській школі навиків ведення підпільної війни. Наумівці часто переодягалися в одяг партизанів і робили пограбування селян, щоб викликати зневагу до повстанців.

По-друге, давали себе знати мародери. В наших регіонах діяли загони польської партизанки, яка сподівалася відновити панування Польщі на цих землях. Загони польської партизанки складалися з колишніх мазурів, а також поляків-старожилів.

Між загоном УПА і польською партизанкою існували старі образи. «Ніхто не був забутий, ніщо не було забуто». Одні одним мстили, як могли. Одні знищили родину Мартиняка, інші спали хутір Голий Кінець і побили поляків. Черга прийшла на голову сільради, якого повісили біля церкви, а мертве тіло так закинули, що жінка і родина не змогли знайти тіло[105]
.

Польським партизанам довелося воювати на дві сторони. В бою, в с.Смереківка, загинув наш односельчанин Адам Краєвський. Марія Лис згадує: "Перед вечором в селі Кузбаниця, де я жила в хаті під лісом, появилися більшовицькі солдати. Стало вечоріти. Ніч була темна. До нас в хату зайшли українські партизани. Я сказала, що в селі є військо радянське. Вони відповіли, що про це знають. Я нагодувала їх. Вони вийшли і забули біля стола карабін, який я винесла їм і віддала. За хатою я почула російську мову: "Сколько Вас?" Відповідь: "Понад 300". Бою не було. В хату зайшов Кулеба Василь і сказав, що їх великий загін йде на схід".[106]
Це були стрільці сотні «сіроманці», які дійшли під Зборів до села Конюхів і були розбиті силами НКВС.

З-під Конюхова Очкусь Максим, Поляк Ярослав, Кулеба Василь повернулися в село. Зайшли до Мерзи Ілька і заховалися в погріб. На Кучерівці були енкаведисти, які підійшли до погреба, що був закритий. Повернулися назад. "Мерза відкрив погріб, і ми втекли ровом у ліс"[107]
, а коли солдати прийшли вдруге, вони були вже в лісі.

З 1945 року майже щотижня силами внутрішніх військ здійснювалися облави. Сексоти місцевого походження, маючи тісні контакти з НКВС, висліджували шляхи воїнів УПА, їх боївки, доносили в НКВС, а ці в час облав організовували засади і вбивали повстанців. Так загинули на шляху з П’ятина Шеремета Михайло, ,Волошин Василь, на Ґуральні – Штангерт Іван. Провокаторами були місцеві жителі, а також наумівці. Наумов ,після війни ,був начальником Дрогобицької обласної тюрми. Політичні в’язні Булеца Михайло та Федько Василь розповідали, що цей катюга годував тюремників людським м’ясом.

Всі добре розуміли, що партизанам потрібна їжа.. Тому час від часу в когось було забрано порося, бичка чи інше. Настав сприятливий час для “бурхлтвої” діяльності мародерів Це приводило до обурення виснаженних війною селян. Тому повної підтримки повстанці не мали. Сіялася ворожнеча, яка проявилась у протиборстві.

Повстанці були озброєні дуже погано. Якщо в 1944–1946 роках знаходили німецькі та радянські боєприпаси, переховані з часу війни, то у 1946–1950 роках їм потрібно було здобувати зброю в боях.

У 1974 році ,під час будівництва дороги до Смереківки, бульдозерист викопав 45 боєголовок мінометних зарядів, а на Голому Кінці, у Вільшаниках, на Кутерногах – понад 50 різнокаліберних гарматних снарядів. Як німці, так і більшовицькі війська , закопували при відступах запаси зброї і використати їх можна було будь-кому. В той час, коли на фронтах війни йшли важкі бої, на загарбаних землях більшовики створювали підрозділи внутрішніх військ та загони “істребків”. За рішенням обкомів партії були створені винищувальні загони в усіх селах Прикарпаття.[108]
Такий загін був створений в Чемеринцях. В його склад в різні роки 40-х входили Роса Василь Ст., Роса Степан Михайлович, Цимбала Лука, Мартиняк Ярослав, Боршовський Василь, Пет­рик Федір, Очкусь Петро, Мичка Микола, Шеремета Дмитро (список вбитих істребків додається). Винищувальні загони залучалися до спільних облав з внутрішніми військами, командири яких посилали інколи їх на вірну смерть.

Партизани для конспірації називали себе за псевдонімами. Сотник Роман Курило –"Степ", станичний Шеремета Михайло – "Скромний", Волошин Василь – "Патрон", "Пуля".

Службу безпеки очолював Герасим Петро. Документацію вів Юстин, якого вбито у Вишнівчику. Сумка з документами попала до рук Олійника. Цікавим є те, проти УПА в підрозділах внутрішніх військ були українці з Вінницької, Хмельницької, Черкаської, Київської і інших областей, а також народності Середньої Азії та Закавказзя. Із спогадів сотника Ворона відомо, що офіцери внутрішніх військ вели переговори і часто заявляли: "Уберите этого, он вам и нам мешает". Часто одна і друга сторони вели розправу з невинними людьми. Тому поміщаю списки загиблих з обидвох сторін:

1. Бевх Розалія Михайлівна (1911–1945).

2. Бевх Василь Миколайович (1906–1946), десятник.

3. Шеремета Василь Дмитрович (1906–1946), голова сільради.

4. Шеремета Петро Васильович (1921–1946), секретар комсомольської організації.

5. Винярський Володимир Франкович (1905–1946), істребок.

6. Роса Василь Степанович (1931–1947), комсомолець.

7. Роса Степан Миколайович (1902–1947), істребок.

8. Цимбала Лука Дмитрович,істребок.

9. Мартиняк Ярослав Петрович (1927–1947), комсомолець.

10. Демит Олена Іванівна (1931–1950), колгоспниця.

11. Боршовський Василь Степанович (1921–1947), істребок.

12. Лукашевич Лікерія Павлівна (1922–1947), громадянка села.

13. Лукашевич Розалія Петрівна (1931–1947), громадянка села.

14. Винярський Іван Франкович (1911–1948), десятник.

15. Росіцький Стах Карлович (1909–1948), громадянин села.

16. Мичка Іван Степанович (1902–1948), молочар.

17. Гак Іван Степанович (1905–1947), поляк.

18. Сипко Франко (1905–1947).

19. Сипко Іван (1914–1947).

20. Стаховський Стах (1909–1947), за Кіндрата Юрка, вбитого в 1920 р.

21. Кіндрат Мирон Іванович (1908–1947).

22. Кіндрат Варвара Іванівна (1922–1948).

23. Курило Федір Степанович (1909–1948).

24. Іванчишин Стах Васильович ( – 1947), фінагент.[109]

25. Кулеба С.Д. – селянин.

26. Кулеба С.П. – селянин.

27. Кулеба Текля – селянка

28. Сипко Стах – ( - 1945) поляк

29. Сипко Михайло – ( - 1945) поляк

30. Сипко Катерина – ( - 1945) полька

31. Сипко Розалія –( - 1945) полька

Загони УПА керувалися центром, що розміщався в Мюнхені. На територію Західної України з Мюнхена посилалися кур’єри. Так Михайло Р. згадував, що він особисто був у селі Романові з дорученням до Кубійовича.[110]

На місцях зв’язковими були місцеві жителі. Герасим Текля з Юрків була зв’язковою. В 1984 році Лис Богдан розповів, що біля хати Ровецького є закопані фотографії і документація загону. Ми з Богданом Лисом розмовляли з сином Ровецького. Нічого від нього не довідалися.

Під час облав 1945–1950 років загинуло багато наших односельчан. В бою з внутрішніми військами в Конюхові загинув Курило Степан Йосипович (1925–1945), в унівському бою – Корнат Зиновій Миколайович, Роса Ярослав Степанович, в бою біля Прибині – Очкусь Роман Миколайович.

Волошин Василь, , Шеремета Михайло Іванович вбиті 4.11.1946 р. при виході з П’ятинського лісу засадою чекістів. Гужельник Петро Іванович, Гужельник Ярослав, Мерза Федір Андрійович, Кулеба Ілько Степанович, Кулеба Ганна, Гарасим Стефанія, Кіндрат Мирон Степанович, Проць Катерина Степанівна, Волошин Степан Дмитрович, Волошин Степанія Петрівна, Курило Роман Миколайович (сотник) вбиті під час облави в Плинниківському лісі в 1947 році.[111]

Зі спогадів односельчан відомо, що до цієї операції НКВС готувалося старанно. Не обійшлося без провокатора, який добре знав, де є партизани.

Військові рухалися з напрямку Перемишлян, Вишнівчика, Гуральні. Односельці хотіли повістити про велику облаву. Почалася перестрілка. Оточені партизани стікали кров’ю. З бою вціліли Поляк Ярослав, Кулеба Роман, Матяк, які чудом спаслися. Решта – 21 чоловік – на полі бою загинули. Тіла їх пізніше перевезені до братської могили, а в 2002 році на 50-ту річницю УПА на їх могилі поставлено пам’ятник з Матір’ю Божою Покровою. Увіковічив їх пам’ять родич Курило Романа, директор Львівського ринку “Південний” Писарчук Петро Іванович.

В лісі в нашому регіоні лишилися одиниці: Гарасим Петро, Поляк Ярослав. Кулебу Романа піймали в Плинникові, Поляка Ярослава – в Дунаєві. Піймали Очкуся Максима. Були заарештовані Кіндрат Текля та Проць і вивезені на Сибір в спецтабори.

Про те, як допитували їх в Золочеві розповідала Кіндрат Текля: "Привезли мене напівживу в Золочів. Загнали до камери. Втома валила мене з ніг. Проте, спати не пощастило. Відкрилися залізні двері, і на порозі камери я побачила військового, який назвав моє прізвище і сказав: "На допрос!" Завели мене в кімнату два солдати. За столом сидів премодний мужчина: "Ну что, бандеровская сучка, попалась". Він встав з-за стола, солдати скерували автомати на мене, підійшов, взяв мене за підборіддя і голосно крикнув: "Где бандеры? Сучка, ты должна сказать все, что знаешь". Кричав, гримав кулаком об стіл. Я мовчала. Він наказав вивести мене в камеру. Так до ранку мене викликав щогодини. Ранком мене викликали, і я побачила вже іншого кагебіста. Той улесливими словами, називаючи мене голубкою, старався добитися зізнань. Потім прийшов мій перший кат. Він взяв мою руку, пальці заклав у двері і з звірячим криком горлав: "Говори, бандеровка!" Потім почали колоти голкою в пальці, пхати її під нігті. Здоровило мене вдарив так, що я впала. Тортури, знущання, змусили мене сказати, що всі ті, хто був у бандерах, вбиті вами.

Кінчилися допити, і мені присудили 25 років з вивезенням на Сибір. Погано одягнених, виснажених допитами і судом, в товарних вагонах нас завезли в табори. Жили ми в бараках. Нас їли воші. Морили нас голодом. В таборі був суворий режим. Табір був огороджений високою з колючим дротом огорожею. На вишках стояли постові, озброєні ручними кулеметами. Вночі табори освічувалися прожекторами. В таборі існували заборонені місця, де не можна було з’являтися. В любий момент постовий міг застрелити. В бараках було холодно. Дуже погано до нас відносилася обслуга табору. Ранком і ввечері існували постійні переклички. Спали на нарах на матрацах з очерету. Їжу давали нам дуже погану. Рідку баланду з каші на олії, рибу смажену з кашею, часто притухлу. В’язні табору жалілись на дизентерія, однак лікарська обслуга дивилась на нас, як на приречених.[112]

А життя в селі продовжувало вирувати своїм повсякденням. В 1948 році в селі почав часто гостювати Бастонов Азрет-молодший, лейтенант міліції, кабардино-балкарець. Жителі цього краю відзначаються сміливістю та гарячим темпераментом. Одного разу він появився в селі. Звичайно, сексоти донесли йому, що на хуторі Кутерноги в хаті є партизан Матяк. Бастонов взяв коня Тістика Теодозії і поїхав на Кутерноги верхом. Його помітили.Матяка попередили. Тікати перед вершником і автоматом складно. Бастонов поранив Матяка. В карабіні Матяка був лише один патрон. Добре володіючи зброєю Матяк вистрелив з карабіна і смертельно поранив Бастонова. Через декілька хвилин Бастонов помер.[113]
Матяку була зроблена перев’язка. Ще кілька місяців він партизанив і був вбитий в Дунаєві. В 1984 році в село приїздила донька Азрета Бастонова. Вона з мамою і чоловіком жили і працювали у Львові. Жили на вулиці Богдана Хмельницького навпроти ринку. Дочка розповіла, що у Львові жив брат Азрета. Довідавшись про смерть брата, вирішив за звичаєм кавказьким помститися. Поїхав він на Перемишлянщину. Бродив по лісах і загинув тут – пропав безвісті.[114]
Ця молодатемпераментна жіночка сподівалась також знайти вбивців бать­ка, але дарма.

В період боротьби між силами УПА та енкаведистами було багато різних авантюристичних акцій, на одній з яких варто зупинитись. До цього кличуть ці жертви, які сталися в історії села і сіл сусідніх. В золочівському НКВС служив Телепов. Це людина, яка прагнула здобути для себе похвалу начальства і просунути себе по драбині кар’єризму. Появившись у селі він старанно придивлявся до людей, старанно вибирав жертви для росту своєї кар’єри. Арештувавши близь­ко 10 чоловік, посадив їх на підводи і завіз в Поморяни. Серед арештованих з Чемеринець були Шеремета Текля, Гарасим Дмитро та інші жителі села. З села Гологори та Вишнівчика були також арештовані. Телепов у супроводі міліціонерів віз з Поморян арештованих до золочівської тюрми. Арештовані доїхали до Богутинської гори. В лісі хтось вистрелив. Телепов взяв автомата і розстріляв арештантів. Шеремета Текля робила спробу втекти, але він догнав її і застрілив.

В доповідній записці він написав, що в лісі скрилися бандери і хотіли відібрати від нього арештантів, що він при спробі втекти розстріляв "посібників бандерівського кубла". За такий вчинок його повинні були покарати. Та де там. Він спокійно служив радянській владі, росла його кар’єра. В чині майора вийшов на пенсію. Дали квартиру, і катові невинних жертв прийшло на думку написати листа в школу, вислати фотографію з проханням помістити листа і фотографію борця проти українських буржуазних націоналістів.

Село важко пережило трагедію Богутинської гори, але в пам’яті зберігся цей день, як гіркий біль за загиблими.

На цьому боротьба не закінчилася. Багато родин було вивезено на Сибір, як бандпосібників, але жителі села пам’ятають їх, а про тих, хто померли в снігах Сибіру, гаряче згадують і шанують їх незабуті імена.

Славні подвиги Української Повстанчої Армії не закінчилися. З силами внутрішніх військ НКВС в лісах, селах Прикарпаття йшли великі бої. На території Сколівщини була своя маленька республіка. Бої в містечку Славську, в селах Хітарі, Богноватому, В. Гусиному, Кривці, на карпатських перевалах увійшли в історію як славні сторінки боротьби за Вільну Україну. Радянська влада, очолена кровожерливим "батьком народів" наш народ на рідній землі називала бандитами, видавала накази про те, що хто прийде з повинною, "гуманна" влада подарує їм життя. Багато учасників визвольної боротьби пішли на приманку. Окремі сотники (Старий, Ворон, Зір) не тільки здалися самі органам НКВС, але й здали сотні. У нашому селі з повинною зголосилися Курило Петро Дмитрович, Гарасим Петро та інші. Курило Петро працював головою колгоспу. "Ворон" довгий час працював на різних посадах, тривалий час був головою колгоспу. Про нього, як про керівника, писала Ірина Вільде, як про вірну радянській владі людину. В 1952–1953 роках в Прикарпатті з українською армією війська і органи НКВС боротьбу закінчили. Гонта, Хребтак і інші здалися в 1953 році.Неодноразово відповідальні працівники НКВС попереджували повстанців про облави. Це були вихідці з Великої України.Після викриття цих фактів спецслужбами багато з них були осудженні(один з них - Калиниченко).

Закінчилися нерівні бої. В лісах, на полях стоять одинокі могили. А скільки могил є невідомими? А скільки загинуло повстанців за лінією Керзона? Називають 70–80 тисяч. Польські сили армії крайової спільно з військами "непобедимой" фізично знищили десятки тисяч людей . Ними заповнювали рублені криниці, розстрілювали без суду на місці. Тому прийдешні покоління повинні знати, що в його народу є козацька кров, що віками його народ не стояв на колінах, а боровся

:

"За Україну, за матір рідну,

За честь і славу, за народ.

Дорогий юначе! Вивчай історію твоєї рідної землі, яка полита кров’ю тих, які хотіли, щоб була Українська незалежна держава. Оцінюючи події, що відбувалися в 1942–1950 роках, потрібно відзначити, що виникнення і діяльність Української Повстанської Армії диктувалися історичними умовами, що складалися в переддень далекого минулого. Прагнення мати свою соборну, незалежну державу в серцях і помислах несли всі свідомі українці. Одні вважали, що німці дадуть волю українському народові, але глибоко помилилися. Це породило думку про створення сили, яка б зброєю здобула державність.

Цією силою була УПА. Але щоб протистояти проти фашизму, а потім більшовицького режиму, вона не мала сили. Погано озброєні, розрізнені загони самооборони в боях за незалежність зіткнулися з чисельними силами, добре забезпеченими політично і матеріально. До зубів озброєні фашисти автоматичною зброєю, танками, гарматами, літаками в боях зустрічали юнаків, ненавчених вести бої, погано озброєних. Таке становище в боях з більшовицькими головорізами склалося в 1945–1952 роках. Учасники боїв згадують, що героїзм проявляли великий, вмирали героїчно зі словами "Слава Україні". Часто в бою не було чим стріляти. На сотню припадало 3–4 ручні кулемети російського, німецького виробництв. Карабіни німецького, угорського, російського виробництв, а трофейні боєприпаси щоденно зменшувалися. Були надії на підтримку ззовні, але жодна держава її не надавала. Історя не знає прикладу рівного УПА.Армія - яка не опиралася на фундамент своєї держави і не маючи підтримки ззовні - воювала проти армій Німечини,Росії.Польші.а в Закарпатті проти Румунії,Угорщини,Чехословачини.. Вона стримувала вкорінення більшовицького режиму, будівництво колгоспів, встановлення комуністичних порядків.УПА вела велику роботу за самостійну Україну, але в нерівних битвах з силами тоталітарного режиму була знищена. Сотні тисяч її учасників гноїлися в тюрмах, а ті, що залишилися живими, несли правду про подвиги наступним поколінням про те, що справа їх не вмерла, що вона жива, росте,глибоко розпускає своє коріння в серцях патріотів-
українців.

Розділ Х.

В "СОЮЗІ НЕПОРУШНІМ" 46 РОКІВ

Війна закінчилася. На фронтах загинули Шеремета Василь Дмитрович (1906–1945), Кіндрат Ілько Степанович (1904–1944), Бойчук Петро Степанович (1909–1945), Проць Павло Петрович (1907–1944), Чепіжак Володимир Степанович (вбитий в бою у Східній Прусії), Курок Йосиф (1906–1945), Кулеба Федір Петрович (1908–1948), Мичка Дмитро Миколайович (1904–1944), Проць Григорій (1907–1944), Мартиняк Зиновій Петрович (1921–1944), вбитий під містечком Сянок, та інші. Пораненими з фронтів повернулись Роса Петро, Щільник Василь, Вербіцький Антон, Жох Степан, Мичка Іван, Новосад Микола, Тістик Дозик, Мартиняк Степан, Стецько Ілярій, Сипко Федір, Мерза Ілько, Гунц Антон, Садовий Іван, Яцишин Михайло, Сипко Петро, Гарасим Дмитро та інші. З Німеччини повернулись люди, що були вивезені на примусові роботи.

В селі радянською владою запроваджувались нові порядки. Проведені вибори до місцевих рад. Головою сільради обрано Шеремету Василя. В селі появився дільничний. За рішенням обкому партії на Львівщині були створені винищувальні загони (істребки). Щоденно в село навідувалося керівництво з райцентру Поморян. В село приїзжали працівники міліції, органів державної безпеки, уповноважені по заготівлі і обкладанню селян продовольчим та грошовим податками. Був запроваджений податок на нежонатих, який сплачували хлопці і дівчата, яким виповнилося 18 років. Вже восени 1944 року селян обклали обов’язковою здачею державі пшениці, ячменю, вівса, м’яса, молока, яєць, шкіри та шерсті (вовни овець).

Всі землі були переписані, і кожен селянин залежно від кількості поля був зобов’язаний здавати встановлений державою контигент. В село приїздили чиновники різних рангів і перевіряли виконання планів контигентів. Проте в східних областях Великої України багато хліба знищили німці, відступаючи. Запасів хліба не було, і на Західну Україну вже восени прийшло багато голодуючих. А в селах органами державної влади з комори селянина забирали все зерно. Люди ночами закопували в землю, ховали в гноєсховищах залишки зерна. В усіх селах Прикарпаття панувало правило: нездача і переховування зерна – державний злочин, а той, хто його переховує, – ворог народу, і йому місце в Сибірі. Щоденно з села на Поморяни їхали підводи з мішками зерна в супроводі військової охорони. Зерно звозили в місто Золочів і вантажили у вагони. Під час перевезення зерна конвой стежив, щоб перевізники не розкрадали. Конвоїр мав право розстрілювати саботажника на місці. Мали місце факти, коли при перевезенні хліба в Нестюківському лісі були перестрілки конвоїрів і воїнів УПА. Починаючи з 1946 року, районне начальство з Поморян щоденно приїздило і займалося примусовим вивезенням юнаків та дівчат в школи ФЗУ (фабрично-заводські училища). Хлопців переважно везли в райони Донбасу і Криворіжжя, де їх навчали на шахтарських курсах і слабонавченими, напівголодними заставляли працювати під землею в шахтах. Дівчат навчали штукатурно-мулярських робіт і використовували на будівництві житлових будинків. На перших порах дівчата жили в бараках.

Спільно з органами місцевої влади вивчалась органами НКВС кожна сім’я. За неблагодійними встановлювався таємний нагляд. До цього залучалися місцеві сексоти. НКВС з агентами-сексотами проводили роботу, вишукуючи, хто з селян має зв’язки з загонами оборони УПА. Були складені списки родин, чиї сини, батьки переховувались у лісах. Велику увагу звертали НКВС на хутори, які розміщені поблизу лісу. В цих місцях підготовлювали таємні схрони, з яких можна було слідкувати за діями повстанців. Зимою 1945–1946 років в село з облавами почали навідуватись внутрішні війська. Влітку 1946 року в Великій Україні почався голод. Тисячі людей нескінченними потоками пішли жебракувати по селах Прикарпаття. Двері хат не зачинялися. Голодні діти, бабусі, жінки, обдерті, сотнями з криком душі "дайте поїсти" йшли від хати до хати. Селяни чим могли помагали голодуючим. Варили гірчицю, лободу, кропиву. Люди рятували від голоду один одного чим могли.Так Брославський Трохим віддав голодуючим теля .Звичайно, не всі вижили. "В 1949 році я був студентом Стрийського педучилища. Студентка з Дашави розповіла мені про те, що німці, тікаючи, запалили Дашавські родовища газу. Внаслідок вибухів газу в повітря летіли камені, підземні родовища перетворювалися на циклічно вибухаючу горючу масу. Голодні, обдерті люди підходили до смертельного котловану і тут гинули."

Надія була на новий врожай, але засуха 1946 року негативно вплинула на врожаї. Врятувала картопля. Знову почалися масові заготівлі і вивезення "контигентів". Сотні солдатів, десятки чиновників нишпорили, щоб вилучити від селян продукти харчування. Вже в 1945–1946 роках була запроваджена внутрішня державна обов’язкова позика. Районні фінансові відділи в кожному селі мали своїх фінагентів, які збирали надану позику, видаючи селянам за сплачення податків квитанції, а за позику – облігації. Фінагентом в селі був Поляк Ярослав. В його обов’язки входили вищевказані державні справи.

В селі була створена крамниця, в яку почали завозити сіль, рибні консерви з військових складів, кінські цвяхи, підкови, хомути, шлеї. В 1947 році появляється штапель, рушникове полотно, бавовняні тканини, кирзові черевики, чоботи, рідко – фуфайки, ватні штани. В основному селяни ходили в полотняних сорочках і штанах з домотканого полотна. На ярмарках від військових купували верхній одяг, ношені фуфайки, шинелі, гімнастерки, штани. В містах можна було виміняти за хліб або купити за гроші американські та англійські шкіряні черевики, траплялися на ярмарках взуття та трофейний одяг (німецькі черевики, офіцерські чоботи, одяг, пошитий з угорських та німецьких шинелей). Жінки, чоловіки яких загинули на війні, одержували гуманітарну допомогу з США, країн Латинської Америки, Канади. Моя сусідка одержала велике сомбреро. Діти жалілися, чому той американець не зробив його більшим, щоб захиститися від дощу.

Події, що відбувалися на території села, щоденно давали про себе знати. З села на Сибір були вивезені декілька родин. Появились перші жертви сталінського терору. Місцева влада поступово почала з органами Поморянського району готуватися до масового залучення селян до колгоспного об’єднання. Йшла кропітка підготовча робота. З села в село передавалися чутки про створення колгоспів у Бродівському, Золочівському, Буському, Рогатинському, Бережанському районах. В селі змінювалися голови сільських рад, як козирі в картах. Підшуковувалися районними органами довірливі особи, які були надійною опорою на місцях. Відомо, що НКВС постійно працювало з населенням, щоб вислідити їх зв’язки з оунівським підпіллям. Було створено густу сітку місцевого сексотського інформаційного кубла, до якого входили місцеві прихильники нової влади. В цей час починаються масові облави, в яких брали участь місцеві винищувальні загони "істребків". Раніше вже згадувалось про те, що велика частина підпілля перейшла на територію Польщі, Чехословакії, Німеччини. Щоб покінчити з оунівським підпіллям за лінією Керзона, було мобілізовано великі сили внутрішніх військ та Польська Армія Крайова, яка підпорядковувалась урядові Миколайчука, що був сформований в Англії. Не стояла осторонь і Армія Людова, яка підпорядковувалась польському урядові. Ці сили були кинуті на здійснення операції "Вісла". Почалися масові облави, які кінчалися кровопролитними боями.

Почалася масова репатріація польського населення з Прикарпаття в райони, що до війни були зайняті німцями. З Краківського, Жешівського воєводств, із Засяння почали прибувати переселенці. В 1945 році в село прибули родини Бриня Андрія, Бриня Івана з батьком Григорієм, Писарчук Петро з сином Іваном, Лепака Федора, Писарчука Степана, Пецеляка, родина Круп’яків із Засяння та інші родини етнічних лемків. При створенні Яворівського полігону в село прибули родини Кушнір та Бас Григорія.

Прибувши в село, змучені дорогою родини почали шукати притулок в місцевих селян. Люди відгукнулися з допомогою новоприбулим. Через деякий час почали будувати хати, господарські будівлі, завели худобу, тяглову силу і увійшли в ритм сільського життя. Писарчук Петро виростив дітей, дочекався онуків. Помер у сім’ї його замінив Іван, син його, що виростив Петра Писарчука – депутата Верховної Ради 3-ох скликань.

Бриня Іван оженився на вчительці з Бродівщини Савич Любі Петрівні.

Лепак Федір приїхав з Горліц, виростив дітей. Працював техпрацівником у школі, а син його Петро оженився у Вишнівчику на вчительці Цястун Н.І.

В селі почала з 1944 року працювати школа. В школі почали приїзджати вчителі зі східних областей Великої України, переважно з освітою педучилищ та курсів скороспечених педагогічних кадрів. Більшість становили дівчата. Вони ,ще під час навчання, примусово поступали в ряди комсомолу. При виїзді в Західну Україну їх ідейно начиняли сталінськими догмами, а НКВС робило їх агентами в «боротьбі з буржуазним націоналізмом». В село з Поморян часто приїзджав Ілля Андрійович Хоменко, який через певний час оженився в селі і відіграв певну роль у створенні колгоспу. Хоменко І.А. родом із Сумської області. Служив в час війни у внутрішніх військах. Розповідав, що він в тюрмі Москви охороняв вихідця з Сумщини І.Ф.Федька – командуючого армією, арештованого в 1939 році і розстріляного в 1943 р. Про те, що він мав стосунки з органами НКВС свідчила його персональна пенсія. Опираючись на органи місцевої влади, агітаторів, які прославляли "батька народів", в 1949 році районне керівництво приступило до створення колгоспів. За розповідями старожилів запис селян в колгосп проходив в примусовому порядку. Пізно ввечері прибули військові та цивільні особи. Селян загнали в школу. Старожили, які пам’ятають 1949 рік, розповідають, що в село прийшов майже батальйон війська з Поморян. Люди після роботи в господарстві, збирались на нічний відпочинок. Однак, спати не довелося. В хати почали заходити військові і вимагати, щоб господар чи господиня, якщо вона була одинока, збиралися і йшли в сільраду. Сільрада знаходилась на місці теперішньої ощадкаси. Люди нашвидку виходили з хат у супроводі військових. Частину людей завели в сільську раду, інших – в будинок школи, колишній будинок Міклушка. Як в сільраді, так і в школі, були військові офіцери та цивільні начальники. Зробили короткі збори.

Виступали начальники, розхвалювали переваги колгоспного ладу. Люди, коли заявили, хто підпишеться першим, всі мовчки стояли. Ніхто заяви не хотів писати першим. Тоді почалися обзивання, погрози висилки на Сибір. Народ мовчав. Після того заявили, що "серед вас є "вороги народу", радянської влади, прихвосні бандерівців", і почали виводити з залу по одному чоловікові для індивідуальної обробки. Така тактика привела до того, що окремі не витримали побоїв, погроз і записалися в колгосп. До речі, багато заяв було написано організаторами акції на російській мові. Підписи на заявах не відповідали підписам селян на інших документах. Були випадки, що з хуторів селяни робили спробу заховатися, їх виловлювали і примушували писати заяви.

Перед селянами виступали районні керівники, які розповіли про переваги колгоспного господарювання над одноосібним. Виступаючий наголошував, що ви станете вільними від куркулів, заможними колгоспниками, що комуністичний рай для вас мішають створювати “бандерівці і оунівці”.

Залучити на такі збори всіх людей було важко при наявності хуторів. Дехто з селян тікав у ліс, переховувався.

Збори кишіли обіцянками, але селяни на приманку чиновників не пішли. Після того, як головуючий оголосив: "Хто хоче в колгосп записатися?", в залі запанувала тиша. Почалася індивідуальна обробка селян. Викликали на співрозмову багатих і бідних. Але діло не посувалося. Тоді почалась обробка багатоповерховою матнею, погрозами не лише Сибіром, але і зброєю. Ніч йшла в погрозах для селян. І деякі здалися. При вивченні заяв в колгосп від селян більшість їх написані на російській мові, а замість підпису поставлено тут хрестики. Цікаво, що деякі селяни вміли писати і читати. З причини небажання стати колгоспниками не признавалися, що вміють писати та читати.

На підставі заяв можна визначити таке. На листках записані прізвища одним почерком. Іншим записано, який реманент сільськогосподарських знарядь праці і кількість землі та худоби добровільно віддає він для колгоспу.

У заможних селян забирали стайні для формування ферм. Створення колгоспів проходило декілька місяців. Шантажами і погрозами було створено два колгоспи. Головами колгоспів були Кіндрат Ілько та Баліцький Дмитро. Обидва колгоспи силою районних та місцевих керівників створювались на базі усуспільнення сільськогосподарського реманенту (возів, плугів, саней, молотарок, віялок), тяглової сили (коней, волів), худоби (корів, молодняку, овець, кіз, курей і іншої птиці). Шляхом усуспільнення створювались тваринницькі ферми, вівчарники, птахоферми, свинарники. Всі колгоспники залучалися до праці. Існував принцип: "Хто не робить, той не їсть!" Оплата праці проводилася на підставі кінцевих результатів праці за вироблені трудодні. Колгоспи були зобов’язані щорічно виконувати планові поставки хлібопродуктів та городніх культур державі. Ферми зобов’язані здавати м’ясо, молоко, масло, яйця, вовну, шкіри з убитих або загиблих тварин. В колгоспах був створений обліковий апарат, який вів господарський облік.

Восени 1949 року поля засіяли озимими культурами, насінням, яке було реквізовано у населення. Від заможних селян усуспільнені киратові молотилки. Змолочене зерно, крім витраченого на насіння, здано як обов’язкову здачу державі. Весною 1950 року в колгоспі не всі поля посіяні ярими зерновими, а посадка картоплі велась з реквізованого в селян. Держава виділила за здачу зернових молотарку, трактора, а через деякий час – автомашину. Поля були засіяні льоном, кок-сагизом для виготовлення резини, чумизою.

Осінь 1950 року не принесла того врожаю, на який очікували керівники. Колгоспи довелося об’єднати. Головою новоствореного колгоспу ім. С.М.Кірова на звітно-виборчих зборах було обрано Хоменка Іллю Андрійовича. До нього лояльно відносилися і альтернативні сили. Він нікого не зачіпав, його теж не зачіпали. З державними планами він потужки справлявся, але районне керівництво не було ним задоволене. На його місце прийшов Попіль, а через рік Попеля замінили на Курила Петра Дмитровича, що прийшов з провиною. Бухгалтером почав працювати Любко Петро Максимович. Курило Петро велику увагу звернув на вирощення льону. В колгоспі льон переробляли на льоноволокно спочатку дерев’яними терлицями, а потім були побудовані льоносушарки та закуплені механічні льонопереробні агрегати. Льоноволокно здавали 10–12-м номером і за нього одержували грошову оплату. Якщо в 1950 році на трудодень отримувати по 20 копійок і по 400 грамів зерна, то після переробки і реалізації льоноволокна при запровадженні в 60-х роках гарантованої оплати праці ланкова Мартиняк одержала 360 крб., а бригадири по 350–400 крб. Крім грошової оплати колгоспники одержували аванс зерном, а в кінці року після виконання державних поставок кінцевий розрахунок.

Попрацював Курило Петро недовго. На його місце був обраний Салабай Василь Олексійович. Оженився Салабай Василь на вчительці Прокопюк Євдокії Павлівні з Корсунь-Шевченківщини.

В 1950–55 роках в селі була створена партійна та комсомольська організації. Секретарями партійної організації були Мних В.М., Боднар Павло Михайлович, Бриня Іван, Гарасим Степан, Данилов, Щільник Степан.

В 1970-х роках головою колгоспу був обраний Микитюк Степан Матвійович. Це була добра людина. Його стилем роботи була довіра до свого керівного персоналу – членів правління, бригадирів Очкуся Дмитра, Корната Іллярія, Дзембіцького Михайла. Очкусь Д.М. очолював першу бригаду і відзначався як непоганий організатор праці. Дзембіцький Михайло, одружений на вчительці Гнатюк Є.М.

Часто до села приїзжав зав. статистичним управлінням Пітула Степан – заядлий мисливець.

В 1973 році в колгоспі було 5 комбайнів, кілька автомашин ГАЗ-51, ГАЗ-52, та американський "студебекер", яким їздив Григорій Яриш. Голова колгоспу мав автомашину ГАЗ-67, секретар парторганізації їздив бензовозом.

До господарської діяльності Микитюк С.М. відносився добросовісно. При його керівництві був добре налагоджений облік. Середня врожайність становила 20–21 ц з гектара, а в 1975 році – 9 ц з га, картоплі 200 ц з га. Звичайно, обліковий апарат, зоотехніки і агроном старалися робити приписки.

Щодо виконання планів по молоку. В Дунаєві була молочарня, куди звозили молоко з навколишніх сіл. Керував нею Андрій. Від нього залежало збільшення продажу молока державі. Зоотехнік Салабай Володимир навідувався в Дунаїв і "збільшував надої". Щось подібне робилося на м’ясокомбінатах.

На колгоспних зборах часто буди присутні високі чини з району, які сварили керівників колгоспу за допущені недоліки.

Вже в 70-х роках по всій Україні склалися умови, за якими промислові підприємства грабували ледве животіючі колгоспи. Сільськогосподарська техніка ціною запчастин, паливно-мастильних матеріалів брала гроші, а центнер пшениці коштував 18 крб., 1 кг м’яса – 1,20 крб., літра молока – 20 копійок. Затрати на зведення стаєнь комплексного доїння чотирирядних корівників, податки, затрати на придбання нової техніки вплинули на ріст довготермінових та короткотермінових позик. Борги обох позик досягли 700 тис. крб. В селі Вишнівчик колгосп ім. Мічуріна мав ще більші борги. Тому районним та обласним начальством було вирішено об’єднати колгоспи. На зборах Микитюк С.М. розповів про стан справ у колгоспі ім. Кірова, Беньковський Михайло Михайлович – про життя колгоспу ім. Мічуріна. На зборах був присутній Гірний Йосип Іванович. Виступили бригадири, ланкові. Виступив також я. У своєму виступі я використав афоризм: "Кораблю, який не знає свого причалу, не допомагають попутні вітри". На застіллі добре мені влетіло за цей вислів. Мовляв, що колгоспом керує райком, а не попутній вітер.

Михайло Михайлович Беньковський, колишній сотник УПА (Ворон). До обрання його головою в Чемеринцях на цій посаді він керував у Куровичах. Про нього писала Ірина Вільде, як про доброго господаря, любителя екзотики. В Куровичах він при хаті тримав ведмедя. За молодих років володів богатирською силою, любив компанії. Вже зимою після його виборів все районне начальство, а також чин зі Львова приїхали на полювання. Ще в суботу Беньковський зібрав всіх своїх підлеглих, а також мисливців Винярського Володимира Івановича, Матяка Павла, Очкуся Дмитра. Дзембіцький і інші мали завдання вигукувати в лісі, щоб наганяти на мисливців дичину. Я відповідав за кухню: пік картоплю, чищену, на старому салі в перекинутому догори дном відрі, варив із свіжої риби уху, пік шашлики. Вечеря була призначена на 17.00. Я приготував все, але мисливці появилися в 19.40. Ніч, холодні шашлики, картопля ледь-ледь тепла, уху підігріли. Все на морозі втратило свої смакові якості. Однак, з докорами в мою адресу, повечеряли. Звичайно, продуктів та горілки, коньяку випили багато. Розрахунок робив колгосп.

В селі була побудована крамниця та будинок для сільської їдальні. Головою споживчого товариства в Дунаєві довгий час працював Гнатяк Павло Михайлович. Це була чесна, працьовита людина. В селі Дунаєві ним був створений продовольчий та промисловий магазини, книжковий та залізоскоб’яний магазини. В Чемеринцях в приміщенні сільської їдальні відкрито залізоскоб’яний магазин, на хуторах Гуральня, Кутерноги, Кузбаниця – магазини-надомники. Добре працювала шкільна їдальня, в якій діти харчувалися.

Беньковський М.М. викинув з костелу склад, реставрував його, зробивши адмінбудинок. Тут була пошта, кабінети політосвіти та секретаря парткому. Було за часи Микитюка та Беньковського побудовано чотирирядний двокомплексний корівник з автопоїлками, з червоним куточком та буфетом на фермі. Доярки забезпечувалися чаєм, хлібом з маслом або печивом.

В селі була тракторна бригада, бригадиром якої був Писарчук Іван Петрович, людина з неабиякими господарськими здібностями. Його життя проходило на колесах, в пошуках запчастин в Прибалтиці і Ростові.

Мінялися й голови сільських рад. В 1947–49 роках головою був Новосад Микола. Не відзначався він і талантом і розумом. Обрали люди – бачили кого. І в скорому часі його замінила Грендиш Олена Павлівна. Опісля головою був трохи Бриня Іван, який став секретарем партійної організації, а його замінив Гарасим Степан Дмитрович. Партійні збори, засідання виконкому проводилися регулярно – так вимагали районні партійні органи. Не було жодного засідання виконкому, партійних зборів, щоб не було районних представників. Щорічні звітно-партійні збори перетворювалися на моралізовані словесні баталії, з обвинуваченням кожного в усіх неземних гріхах. Писалися стоси протоколів з високими рішеннями, які не виконувалися, а залишалися мертвою писаниною, що здавалася в архів райкому партії. На всіх зборах колгоспників, партійної організації, загальних зборах селян голосували одноголосно.

При Беньковському на хуторі Гута була побудована колиба, в якій працювали Кулеба Мирон, а потім Костишин Марія. Різалися колгоспні барани, але не всі гроші йшли в колгоспну касу.

На балі в колибі відзначив своє 60-річчя Михайло Беньковський, а колгоспний оркестр програв туш в честь круглої дати. На балі були всі голови колгоспів, працівники райкому, керівники районних відомств, крім культури та освіти. На цей день був призначений об’їзд по господарствах по підготовці до зими.

В колгоспі була свиноферма. Поросят продавали наліво і направо. Списували на падіж, а вартість 1 кг свинини доходила до "золотої" свині.[115]

Колгосп мав 2 пасіки. Пасічниками були Жох Тарас та Жох Ярослав. Тут також були затрати, які перевищували прибутки.

Були розкрадання комбікорму. Вели боротьбу з доярками за 2–4 кг вкраденого в торбинку комбікорму, а про тих що крали центнерами – мовчали. Правда, в 1974 році в селі відбувся показовий суд над Чепіжаком Ілярієм. На цьому суді я був засідателем. Судили Чепіжака за комбікорм. Я виступив в його захист, вказавши на загибель його батька на фронті, велику сім’ю, перестарілу маму, хвору жінку. Адвокат зі Львова щиро подякувала мені. А Чепіжакові присудили один рік примусових робіт.

Годували свої корови начальство всіх колгоспних рангів, умовно виписуючи в рахунок оплати праці.

В час жнив на полях працювали комплексні бригади комбайнерів. Для них організовувалося дворазове харчування. Щоб їжа була калорійною, різали свиней, велику рогату худобу. Печінку забирали ті, хто ближче був до розподілу.

Часто в школі можна було почути в 1974–1980 роках: "Мій чоловік не хоче нічого їсти, пропадають страви з печінкою та курятиною".

На фермах часто гинули від поганого догляду телята. Колишня доярка Проць розповідала, що її судили за падіж телят. Суддя на суді запитав, чи телята лежали на підстилці з соломи, чи на голій підлозі. Я сказала правду, що ніякої підстилки не було. Суд мене оправдав.[116]

Розкрадали фірами солому, сіно. Начальство для своєї худоби брало буряки з кагатів, сіно зі скирт, сінаж, пивну дробину, мелясу, а колгоспні корови на папері з’їдали все. Як гриби в лісі після дощу в працівників ферми почали рости нові добротні будинки, появились мотоцикли, автомашини. На фермах були передовики, на славу яких працювали інші. До нагород представляли ланкових, бригадирів, трактористів, комбайнерів. Показники їх заслуг надувалися з праці інших. На час жнив призначалися за ланками комбайнерів комісари, які проводили бесіди, "ідеологічно забезпечували виконання соціалістичних зобов’язань".[117]
Комісари слідкували, чи немає розкрадання зернових. Комбайнер, як хотів вкрасти, то не очищав весь зерновий ківш, а ввечері його очищував і реалізовував за самогон. Вивозилось зерно наліво з колгоспного току під час очистки.

В селі працював АВМ, на якому переробляли хвою на хвойну муку, відходи зернові – на комбікорм. Шофери, що перевозили цю продукцію, надвечір були в глибокій стадії оп’яніння.

Таким чином, людська праця йшла потоком в пропасть, а окремі особи – наживалися.

В кінці 70-х років у КПРС появилася постанова "Про підбір і розстановку кадрів". І грім вдарив з ясного неба. Бриню І.Г. усунули з секретаря парткому за неточність біографії партійної особистої справи, а Беньковського М.М. – за те, що не вказав про причетність до УПА. Головою колгоспу був обраний Шира Іван Іванович, родом з Перемишлян, що раніше працював в Рогатинському районі. Це була людина, яка мала великі зв’язки. Його добре знали на військовому ремонтному заводі у Львові, на всьому Прикарпатті. Тихий, не гарячкуватий, його характер подобався всім. Він мав тверде слово. Секретарем парткому було обрано Гарасима Степана ще до звільнення Беньковського М.М. В Чемеринецьких умовах,при наявності старих кадрів, Іван Іванович керував непогано до пори і часу. Часті приїзди з райкому, області вищого начальства привчили Івана Івановича до застіль. Почалися часті виїзди всього керівництва села в лісові урочища, колибу, спочатку обмивання посад голови, а потім на часті лісові гульбища. Величезні борги, вимушені застілля часто обходилися дорого. Якось на політзаняття приїхав з обкому партії Рябчук. Вирішили гостину справити в районному ресторані. Вечір обійшовся в півтори сотні. А скільки таких вечорів було!

В сільській раді обрали головою Грендиша Павла Франковича, який подружився з Широю І.І. І якого звільняють з голови, а обирають Сайка М.П. Микола Петрович обмурував керамічними плитками ферми, зробив кімнату відпочинку, а погорів на тому, що секретар райкому Мельник О.В. на тоці виявив багато прогнилого зерна та кілька десятків пляшок від різних алкогольних напоїв.

Головою було обрано Грендиша Павла Франковича, який керував недовго. Його замінив Аркатин Степан. Почалися часи в "Союзі нерушимих", що привели до розпаду СРСР.

Після смерті "батька народів" Йосифа Сталіна, першим секретарем ЦК КПРС був обраний Маленков, після нього – Микита Сергійович Хрущов. Це була енергійна людина. Він сміливо виступив на ХХ з’їзді КПРС і дав повну характеристику культу особи Сталіна. Почалися роки відлиги. В 60-х роках зароджується дисидентський рух. Хрущов видає указ про звільнення з тюрем та ГУЛАГів політичних в’язнів. Мільйони людей дістали волю. Але знущання, несправедливість, прагнення до визнання національних інтересів жили не лише в серцях репресованих. Національні інтереси росли в серцях молодого покоління. Росла молодь, здобувала освіту, прагнула управляти країною не по законах 1917–1939 років, а жити життям національного відродження.

Рухнула в Європі система Варшавського воєнного союзу. Горбачовська перебудова не пішла на користь комуністичного твердження про нову спільність радянських людей, про дружбу, що опиралася на густу сітку органів КДБ і солдатські штики. Події в Прибалтиці, виступи молоді у Львові, діяльність Чорновола та інших вплинула на створення осередків Народного Руху. Створюються масові організації, Товариства ім. Т.Г.Шевченка. В Росії виникають альтернативні політичні організації, що стали в протистояння з КПРС. Все це мало свої передумови.

Події в Чехословаччині, в яких брали участь наші земляки Проць Станіслав, Заремба Степан, Партика П., Сипко Іван, породили в селян думку, що руками військ СРСР чинилась розправа, щоб утримати комуністичний режим в Чехословаччині. Події 70-х років у Польщі, прагнення німців до об’єднання, події на Балканах, розв’язана війна в Афганістані, в якій брали участь Мичка Петро та Мерза Роман, показали перед народами світу, що таке "союз нерушимих", його "миротворчу" політику, засновану на людському пролитті крові невинних народів.

Авторитет КПРС падав. Люди пробуджувалися від сплячки. Політична "гласність" давала себе знати повсякденно. В 1989 році були призначені вибори до Верховної ради та місцевих рад. Комуністи впевнені в силі влади проводили агітаційну роботу за блок комуністів і безпартійних. В районі секретар Мельник В.О. провів нараду, погрожуючи секретарям партійних організацій, головам колгоспів і директорам шкіл: "Залишитесь без роботи, якщо прийдуть до влади рухівці". Через деякий час почалася реєстрація кандидатів у депутати. Головою виборчого округу було обрано Федька Михайла Миколайовича. В округ входили села: Боршів, Біле, Вовків, Вишнівчик, Дунаїв, Виписки, Ладанці, Плетеничі, Липівці, Чемеринці та інші села. По округу було 7 кандидатів: Вінтонів Іван Степанович – викладач лісотехнічного інституту, голова районної ради Щукін Василь Васильович, Щадей – голова колгоспу з Липовець, Воробйов з обкому та інші. Вибори пройшли в два тури. Перемогу здобув РУХівець Вінтонів Іван, ставши депутатом Львівської обласної ради.

Вибори показали комуністам, що єдність їх з народом була фальшивою. Народ пішов за тими, хто прагнув мати свою незалежну українську державу. Перед виборами була зустріч з кандидатами в депутати в районному будинку культури. З усього району були присутні активісти з кожного села. В 11 годині всі були запрошені в зал. На сцену за стіл президії сіли секретар райкому партії, кандидати, академік Підстригач, Швайка – викладач с/г інституту та інші. Відкрились двері, і в зал зайшли люди з синьо-жовтими прапорами. Це було щось надзвичайне, дороге кожному свідомому українцеві. Але кожен знав уроки минулого і радість ховав у серці.

Вибори продемонстрували в багатьох областях України прагнення до самовизначення і незалежності.

16 липня 1990 року Верховна Рада України приймає "Декларацію про державний суверинітет України". До цього,з кровопролиттям, незалежність здобувають Литва, Латвія, Естонія. Серпневі події 1991 року стали важливою віхою в історії всіх поневолених пострадянських народів. Україна стала незалежною, самостійною соборною державою.

В неділю після 24 серпня 1991 року силами осередку Руху було проведено збори. На збори були запрошені голова сільради, директор школи Федько М.М. та інші активісти.

З доповіддю про політичне становище виступав я, давши повну характеристику, що склалась у суспільно-політичній обстановці. Були задані запитання про події, що мали місце в Москві і інші питання. Збори закінчилися присягою на вірність Україні. Люди з радістю вітали один одного. Партійна організація визнала себе як неіснуюча. Секретар парткому Щільник Степан Васильович відмовився від службових обов’язків. Колгосп продовжував існувати. Голова Аркатин Степан багато обіцяв, але рухівці звільнили його. Було обрано повторно Ширу І.І. Механік Курило Володимир, бухгалтер Щільник С.В. робили спроби почати господарювати, але господарство стало приреченим. Після Шири І.І. головою обирається Курило С. Все йде на розвал.

За вказівками з району щоденно зоотехніки вивозять худобу, молодняк на м’ясозаводи. Нагрівають руки скороспечені заготовлювачі не тільки на колгоспних тваринах, але і на худобі, взятій у селян. Деякі із заготовлювачів потім признаються про геніальність свого розуму. В господарстві залишається 21 корова. Продають і їх. Гроші залишаються на будівництво млина. Знайшли "самозванця" на посаду голови, який продав і пропив десятки тон зерна, гроші на млин з каси. Так закінчилося життя колгоспу ім. Мічуріна. Після Гарасимова головою ще довго буде себе вважати Курило Степан, який з ліквідаційною комісією поклав хрест на існуванні багатогалузевого колгосп­ного господарства.

Село жило своїм життям. В 2003 році помирає голова сільради Кіндрат Борис Ярославович. Світла йому пам’ять!

Вибори нового голови були призначені на 6 квітня 2003 року. Кандидатами на цю посаду були Івасечко Оксана Володимирівна, Грендиш Павло Франкович та Кіндрат Василь Іванович. Перемогу одержала Івасечко О.В.

Перестали існувати магазини споживчої кооперації. Будівлі цих магазинів викупив М. Краєвський – житель села, наповнили їх товарами, а торгівцями стали Мартиняк Зиновія Павлівна та Кулеба Надія Василівна.

Розділ ХІ.

В НОВІЙ НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

У вересні 1989 року в селі було відзначено 600-річчя першої згадки села. Ще в квітні–березні цього року було розпочато підготовку до святкування цього ювілею. Учасники художньої самодіяльності, керовані Білобраном Ігорем, готували святковий концерт. Стадіон був святково прибраний. Розставлені мікрофони. На стадіоні відбулося справжнє свято. Тут були присутніми весь актив села, молодь, гості з інших сіл. Люди, що проїздили трасою на Золочів, Поморяни, зупиняли автомашини і приєднувалися до чисельної публіки. Я виступив з доповіддю і розповів односельчанам про історію його виникнення, розвиток, суспільно-політичне життя. Колгоспний хор виконав багато пісень, дітвора декламувала вірші. Заремба Оксана прочитала вірш, написаний мною "Мої Чемеринці". У вірші згадувалося про Золоту Липу, на берегах якої збудоване село. Були слова: "Тут король угорський золота згубив". У доповіді згадувалося про війни Данила Галицького з угорським королем Андрійком.

Свято перевищило всі наші сподівання. Провели ігри. Призом став баран, якого виграли хлопці, на чолі з Росою Йосипом. До пізнього вечора грав колгоспний оркестр та шкільний ансамбль. Пісні, гомін лунали поза північ. Відбулись змагання місцевих футболістів. Про свято довго згадували односельчани та жителі сусідніх сіл.

Незабутнім святом став день проголошення Незалежності України в кінці серпня ( неділю) 1991 року. Селяни “після церкви “зібралися на сільському стадіоні, який був прибраний синьо-жовтими прапорами. Школа та учасники художньої самодіяльності виступили зі святковим концертом. Доповідь про шлях до незалежності проголосив я. Люди з затаєним подихом уважно слухали. У старших людей на очах виступили сльози. На святі були присутні майже всі жителі села, люди з сусідніх сіл та проїжджаючі трасою. Хор виконував гімн "Ще не вмерла Україна". Не витримав Сильвестр Семен. Він приєднався до хористів і хоч старечим голосом, але зі сльозами на очах співав разом із хористами. Після концерту музиканти Яцишин Степан, Винярський Борис, Винярський Ігор,Патицький Борис грали музику, а молодь пустилась в танці. Під вечір пішов невеликий дощ і молодь ринула в будинок “Просвіти”, де до самого ранку грала музика.

На стадіоні торгівці завезли пиво, закуски. Люди частувалися, співали, веселилися.

Свято проводилося щорічно в День Незалежності – 24 серпня. Однак, щорік вони ставали менш організованими. Свята святами, а село жило своїми інтересами. Почався процес роздержавлення колгоспного господарства. Механізатори, які мали колгоспні трактори, комбайни, приватизували їх, а колгоспне керівництво в умовах погашення боргів розкрадало техніку. З села у невідомому напрямку поїхав КАМАЗ, щез з лиця землі льонопереробний комплекс, пилорама. Розібрали колгоспні склади, порізані на металобрухт доїльні апарати, щезли зі стаєнь худоба, телята, а зі свинарника – свині.

В багатьох керівників рот не висихав від вина, коньяку та горілки. Все потекло в невідомому напрямку. Районні керівники крізь пальці дивилися на те, що створювалося роками. Всі казали, що колгоспу не треба, що селяни візьмуть землю і будуть господарювати.

Появилися смільчаки Кулеба Петро, Роса Володя, Кіндрат Василь, що оголосили себе фермерами. Спромоглися закупити техніку, трактори, комбайни, автомашини, засіяли поля, почали вирощувати зернові. Напрацювалися фермерами, а за реалізоване зерно почали отримувати оплату по ціні, яку диктувала держава. Ціни на паливно-мастильні матеріали встановили такі, що собівартість зерна становила майже півтори продажної ціни. А у верхніх ешелонах влади крику було багато, що будуємо ринкові відносини. "Допомагали" фермерам і податківці, різного рангу чиновники. Кулеба Петро розповідав, що коли засіяв кілька гектарів гречки, то наїзників було багато і кожен казав: "Дай, бо ти маєш". Кіндрат В. вирощував цукровий буряк, зернові, гречку. Все було, як і в Кулеби. І затухли два фермери. Кіндрат Василь побудував пилораму, а Кулеба – млин для гречки.

Роса Володимир вирощував пшеницю, а в 2003 році посадив пару арів моркви, і та погано вродила в умовах засухи. Непогано господарюють Завальницький Степан, Кулеба Михайло, Русин Григорій. Вони мають комбайни, трактори, діти їх – легкові машини. Приватизували трактори з причепами Роса Микола, Заремба Степан, Кіндрат Володимир, але техніка щорічно старіє, а щоб купити новий комбайн потрібно десятки тисяч гривень, а щоб працював – сотні на запчастини, паливно-мастильні матеріали. Придбали в Польщі молотилки Мартиняк Василь та Кіндрат Ярослав. Дай Боже їм багато років життя та здоров’я!

78-річний Василь Мартиняк має пилораму, молотилку і допомагає селянам в обмолоті зернових.

В селі більшість селян мають коней. Обробляють землю, збирають врожай.

В селі людей віком до 30 років, що господарюють, на пальцях рук порахуєш. Село, що має всіх земельних угідь 3395 га, з яких 1600 га належать селянам по господарських книгах, решта – пасовища, резервний фонд близько 467 га пустує, 306,77 га – пасовища. Середній вік працюючих на полях – 50–70 років. Деградація села позначилась на рості пустих хат. За даними перепису 2001 року в селі 402 господарства і 1210 постійно проживаючих.

Вище згадано про те, що станом на час перепису населення села було 402 господарств. На сьогоднішній день число господарств з наявними жителями різко скоротилося. Лише 350 будівель мають господарів. 60 будівель стоять пустими.[118]
Багато селян залишили хати, переїхали до дітей або в інші населені пункти (Тістик Зеновій, Гужельник Степан).Старші люди вмирають, а дітей народжується мало. Є проблеми в тому, що парубків у селі більше, ніж дівчат. Скорочується кількість дітей шкільного віку. Якщо у 1974-75 рр. було 315 учнів, то у 2006-2007 рр. – 85. Молодь, закінчивши школу, поступає в коледжі, але працевлаштуватися після закінчення його дуже важко. Багато молоді виїхало в європейські країни на заробітки. Чоловіки їздять на заробітки до Львова, Києва, Москви та інші міста. в селі роботи практично немає. Частина селян працює в лісництві, щоб заробити на прожиття.

Багато дівчат і чоловіків виїхали на працю в Італію. Не через добро поїхала жінка фермера Кулеби Петра. Щоб заробити гроші на навчання дітей, їздила і повернулася жінка Роси Володимира.

Розповідає Очкусь Василь: "Я їздив в Англію на заробітки. Працював на будівництві у Лондоні. Лондон – це велике місто, скоріше нагадує село. Тут мало хмарочосів, більше – 2-4-поверхові будівлі. Працював у будівельній фірмі. Я з задоволенням і навіть з захопленням стежив за роботою інженерної служби. Привезені браковані пластикові віконні рами або двері з малим дефектом інженер повертав фірмі, що виготовила. Всі конструкції ставлять високоякісні, до клад­ки кожної цеглини, залізобетонних конструкцій старанно придивляється інженер-будівельник. Наробишся, але й заробітки добрі. Недуже дороге життя".[119]

Проте, не так вже погано нам живеться. До моїх знайомих приїхав з англієць з синами. Зробили гостину в Карпатах. Була смажена форель, шинки з дикого кабана, смажені качки. Стіл прогинався від наїдків. Пили мінеральну воду, а алкогольних напоїв було на вибір. На другий день, коли гостей було близько 50, бо зійшлася вся родина, він сказав: "Ви нарікаєте на бідність, брехня. Ви п’єте стільки в один день, що в моїй країні пересічний громадянин споживав би півроку. З цією закускою в Англії можна справити 5 весіль".[120]

А весілля в Чемеринцях. Форелі лиш немає, від холодних закусок столи гнуться. Горілка, вино, пиво, мінеральні та солодкі води, курячі бульйони, індиче, гусяче, куряче, качаче м’ясо, кров’яна ковбаса, голубці, солодкі печива, торти горами лежать на підносах. Та й не обдерті ми. Зникли фуфайки, кирзові чоботи. Молодь одягається краще, ніж в містах. Старші доношують те, що придбали в молодості, та від привізників гуманітарки.

Весілля, проводи до армії, похорони, перетворюються на гульбища, п’янку. Часто бачиш: людина йде з місця, де потрібно віддати шану померлому, заточуючись. На похороні в Богутині, коли ховали вчителя з Плинникова Костюка, в одній хаті лежав померлий, а в другій різали в карти і розповідали анекдоти, а додому верталися з піснею "Несе Галя воду". А деякі випили стільки, що цілу дорогу щось бурмотіли.

Село має понад 900 га лісових масивів. Добру славу залишив про себе Василь Данилевич. Його замінили Кіндрат Іван та Івасечко Василь. Понад 40 років віддав праці у лісовому господарстві Шандарівський Зиновій. Людина в серці і крові жила лісом. Пам’ятаю Данилевича Василя в гостях в лісничого Кукурудзи на Нестюках. Я запитав його, як він ставиться до лісу. Він довго думав, а потім сказав: "Ліс – мій дім, моя хата". Про таких як він писав Юрій Федькович:

"Гей, як буде добра воля

Із світом розстатись,

Поховайте під смереку,

Там легко дрімати".[121]

Розділ ХІІ.

ЦЕРКВА

В селі за спогадами старожилів була церква. Вона розміщалася в селі Гуральня на пагорбі.Гнатяк Філ
імена пам’ятає як старожили називали цей горб «Церковне» Недалеко від церкви був цвинтар. В наш час це урочище називають цвинтариськом. В архівних документах вказано, що церква побудована в 1786 році. За даними документами носила назву "Святої Тройці". Парохом церкви був Теодор Теліховський. До Чемеринецької парафії належала церква селаПлинників. Теодор Теліховський був високоосвіченою людиною. Він володів латинською, польською, німецької і рідною мовами. На 1810 рік за доповідною запискою в Унівський та Дунаєвський деканати адміністратора-інспектора деканату в Дунаєві Григорія Мироновича в селі Чемеринцях проживало римо-католиків і греко-католиків 687 осіб, а в Плинникові 173 особи[122]
. В Шематизмі вказано, що патронатом с. Чемеринці був Альфред Потоцький. Теодор Теліховський також згадується в історичних джерелах, що коли захворів священик у Вишнівчику, він їздив на богослужіння в це село в 1821 році. В церковному архіві збереглися записи та документація про парафію. "Книга оголошення заповідей шлюбних" дає можливість визначити високу грамотність священика. Після його смерті 1839 році в селі короткий час працював священиком Григорій Тиблевич. В 1840 роках в парафію було призначено пароха Михайла Перфецького (1816 року народження). За даними "Шематизму" Львівської митрополії за 1884 рік вказано, що в парафії Святої Трійці нараховувалося 884 особи грекокатоликів, а в церкві Святої Покрови 272 особи. Церква мала в Чемеринцях 64 4/5 моргів орної площі, 32 морги сінокосів. Дотацію 155 зл. 18 грош[123]
. Шлюб Михайлу Перфецькому давав декан Михайло Завадський в 1841 році. Михайло Перфецький працював священником до 1905 року. Він виростив і виховав двох синів, які закінчили духовні семінарії і освятилися на священників. Обидва сини шлюбували в Чемеринцях, про що свідчать церковні документи. Син Терентій Перфецький оженився на дочці пароха з Бродів, а Діоніс на дочці пароха з Ремезівців[124]
. Михайло Перфецький прожив 89 років. Останні роки життя хворів. В 1903 році парохом було призначено Івана Королюка. В селі в 1890 роках розпочато будівництво нової церкви. Завезли будівельні матеріали, заложили фундамент на початку хутора Провал, між жилими будівлями. Лісничий, власник фільварку, Йосиф Фред втрутився в справу і почав боротися, щоб церкву будували встороні від хат. Були послані до Потоцького посланці, щоб одержати дозвіл на будівництво на місці сучасної церкви. Посланці прибули до Потоцького в час заядливої гри в карти. Три доби їх до нього не допускали. Прислуга говорила, що не дай Боже він програє, то вони підуть з нічим. На їх долю пан виграв і посланці повернулися з успішним вирішенням справи (за спогадами жителів села). Церква була побудована ще за життя Михайла Перфецького 1898. Служба парохом Івана Королюка проходила в часи, які в історії села зазнали руйнівних боїв Першої світової війни. Іван Королюк був розумною, доброзичливою, високоосвіченою людиною. Про його патріотизм говорять "Записи в церковних документах". За часи його богослужіння церква зазнала руйнування в 1915 році та була пограбована російськими військами . В протоколі на списання матеріальних цінностей в 1918 році вказано, що росіяни забрали з церкви чаші, срібні хрести, позолочені речі[125]
.

В 1915 році за кошти громади церква була відбудована і розширена.

Іван Королюк прожив 46 років і похований в селі Чемеринці. Хоч життя його коротке, але воно було віддане справі духовного відродження національних традицій.

Високоповажним церковнослужителем був Боднар. Його служба проходила в часи, коли село загарбали поляки. В 1919 році в селі “галерчиками “ був замордований Кіндрат Юрко з сином Дмитром. В книзі реєстру похоронів Бондар записав: "Замордовані ляськими бандами". Його два сини стали священниками. Син працював парохом села Борщів, його в 1941 році замордували більшовицький НКВС.

Велику роль в розвитку церкви відігравали місцеві жителі, які по своїй долі , виїхали на заробітки в США, Канаду та інші країни. В 1914 році на Самбірській ливарні "Ризниця" за ініціативою Курила Зигмунда на кошти емігрантів було виготовлено дзвін "Володимир Великий". На його зовнішній стороні прізвища всіх людей, що вклали кошти на його виплавку. В час німецької окупації дзвін "Володимир Великий" німці хотіли забрати на переплавку для озброєння. Однак селяни зняли його і закопали. При знятті дзвін розколовся. В даний час вимагаєреставрації. Дзвін "Василій Великий" виготовлений в Самборі 1922 року за ініціативою Василя Завальницького за кошти емігрантів Канади.

Третій дзвін – М.Патериги та громади села. В ці часи дяками були Завальницький Петро та Чепіжак Степан. Отець Патерига Максим працював 43 роки. Пережив роки польської, радянської та німецької окупацій. Це була високоосвічена, талановита людина, добрим наставником і порадником селян, чуйний до людських потреб. Помер у 1962 р. внаслідок того, що після війни хотіли владні структури закрити церкву. Похований в Чемеринцях на цвинтарі. Його діти працювали вчителями. Після смерті М.Патериги в село приїхав отець Олекса Калиновський. Це була весела людина, не жалів коли-небудь, похмелитися. Після виїзду з села о. Калиновського священником став Микола Дідич який відзначався високими господарськими здібностями. Його замінив Проньків Василь Ількович.

Дяками були Завальницький Петро, Чепіжак Степан, Василь Роса, Василь Курило (пізніше став священником), Гнатяк Олександр Михайлович (в 1960-2002 рр.), після його смерті – Магальницька Люба.

За ініціативою директора Львівського ринку «Південний» пана Писарчука П.І. проведено капітальний ремонт церкви. Збудовані сходи та каплиця на цвинтарі. Також проведено внутрішню розмальовку церкви. Мистецтвотворцями на внутрішніх стінах церкви зображені картини, які пов’язані з діяльністю Ісуса Христа. На стінах можна побачити репродукції картин епохи Відродження. Привертають увагу твори Рафаеля, Тиціана, Джованні та інших творців рукописного мистецтва. В цьому величезна заслуга майстрів зі Львова.

За кошти ринку "Південний" побудовано каплицю на Ґуральні, проведено капітальний ремонт школи.

В 1932 році в селі завершено будівництво костелу за кошти Потоцького та римо-католицької громади. Ксьондзом був Цюпала. Похований в Чемеринцях на цвинтарі поруч з костелом. По його смерті ксьондзом став Новак, який в 1939 році виїхав до Польщі. В 1976 році під керівництвом М.Беньковського, голови колгоспу, костел відбудували, зняли хрести, зробили перегородки і перетворили на будинок колгоспної адміністрації та відділення пошти. В наш час костел перетворюється на руїну.

В 2002 році за сприяння директора ринку "Південний" пана П.І.Писарчука упорядкована могила "Борцям за волю України". Поставлено пам’ятник Матері Покрови. На відкритті були присутні заступник голови обласної адміністрації пан Мартиняк В.В. та голова райвиконкому пан Тимків. На святій літургії була виголошена промова деканом с. Дунаїв отцем Назарієм. З історії УПА промову проголосив п.Угрин з Перемишлян.В 2007 р. зусиллями жителів села та окремих меценатів почалася заміна покрівлі церкви.Оцинковану бляху було поміняно на нержавіючу.

Розділ ХІІІ.

ШКОЛА

В 1768 році при церкві Святої Тройці створено парафіяльну школу, згідно донесення адміністратора деканату пароха з Дунаєва інспектора Григоря Мірановича.[126]

Парафіяльна школа навчала дітей в основному релігійних обрядовостей.

Народна школа була заснована в 1860 році. Школа розміщалася в будинках селян. В 1870 роках було збудовано будинок на хуторі Провал з однією класною кімнатою і квартирою вчителя.

Першим вчителем у селі був Лукасевич[127]
. В 1881 році вчителькою працювала Спиридович Ванда. Школа була однокласною. В 1891 році вчителем працював Микитин Теодор. В 1906-1910 роках в селі вчителювала сім’я Теодоровичів з Туркатина. В 1911 році в школі працювали Микитин Теодор (директор), Левицькі Маріанна, Кушнірович Владіслава та Гапорська Кароліна. В 1922-1952 роках Базилевич Роман та Микитин.

В 1920-1934 роках в селі була семикласна школа. З 1939 року навчання проходило в будинку Міклушка (колишня шкільна їдальня), а потім школа розміщалася в будинку попівства і старому будинку під церквою).

Важливу роль в житті суспільного розвитку людської особистості відіграє освіта. Вона формує в свідомості людей реальне пізнання навколишнього середовища. Історія розвитку школи в селі Чемеринцях пов’язана з певними особливими причинами. Хоч село було власністю родини Потоцьких, однак, графи не дбали про шкільні проблеми, особливо про шкільні приміщення. Можливо і світська місцева влада і громада стояла осторонь цього важливого питання. Певну роль в освітньому розвитку селян відіграла церква. При церкві села Ґуральня парох Теодор Теліховський в кінці XVIII ст. створює парафіяльну школу. За роботою школи інспекторський контроль здійснював парох з Дунаєва. В доповідній записці інспектора з Дунаєва пароха Григорія Мироновича сказано, що в Чемеринцях в 1786 році побудована церква Святої Тройці при якій працювала парафіяльна школа.[128]
Народна школа заснована в середині XIX ст. навчання проводилося в селянських будівлях на хуторах Волоський, Провалі. Першим вчителем в сільській школі працював Лукашевич.[129]
В 1881 році вчителькою працювала Ванда Спиридович.[130]
Школа була однокласною. В 1891 році в школу прибув Теодор Микитин.[131]
В 1906–1911 роках ­разом з Микитиним працювала сім’я Теодоровичів з Туркотина. В церковному архіві зберігся запис: "Вчитель народної школи Тимон Теодорович син Петра і Агафії з Туркотина брав шлюб з Емілею Матильдою Гвоздик дочкою Дмитра". Тимон та Матильда – греко-католики.[132]
В 1911 році школа стала чотирикласною. Директором школи було призначено Микитина Теодора.[133]
В школі працювали вчителі Левицька Маріанна, Кушніревич Владислава та Гапорська Кароліна.[134]
З часу заснування народної школи до 1889 року школа під патронатом Альфреда Потоцького, який займав багато посад, був членом державної ради, жив в містечку Ланцуті в Польщі.[135]
В 1913 році в школі працювала Ольга Шавала, невістка Т.Микитина.

Микитин Теодор працював в школі в роки першої світової війни. Помер в 1931 році.[136]
Він багато працював, щоб діти селян мали знання. Його вихованці Кіндрат Іван, Винярський Станіслав, Очкусь Іван, Рахіль Володимир, Роса Степан, Сипко Осип влилися в ряди січових стрільців, а потім в Галицьке військо.

В 1922 році в школу прибув Базилевич Роман Антонович 1892 року народження, з села Яхторова Глинянського повіту. Здобув незакінчену вищу освіту за фахом біології.[137]
Оженився Роман Антонович на вчительці з села Стара Сіль Старосамбірського повіту Михайлиною Антонівною, полячкою.[138]
Базилевич Михайлина закінчила Львівський педагогічний інститут за фахом вчителя історії та географії. За спогадами старожилів Проць Т. школа була неповно-середньою (7 класів). Навчання проводилось на українській та польській мовах. Родина Базилевичів працювала в селі «за Польщі» та роки другої світової війни.

Багато років Роман Антонович займав посаду директора школи. В 90-х роках XIX століття, за кошти шостої частини доходів села та грошей зібраних громадою, було збудовано будинок з квартирою директора та однокласною кімнатою біля сучасної церкви на початку хутора Провал. Будинок був глинобитний. Після другої світової війни школа стала неповно-середньою. Директором до 1952 року працював Базилевич Роман.[139]
В 1952 році помер, похований на цвинтарі в Чемеринцях.

В селі Ґуральня було збудовано двохкласну школу, яка в 1930-40 роках розвалилася, а діти почали вчитися в будинку поляка, який виїхав у Польщу. Навчання за часів «Польщі» в семирічній школі за спогадами старожилів Проць Т. та Жоха Я.С. велося на польській та українській мовах. Історію та географію пані Базилевич Михайлина читала на польській мові, а природознавство викладав Базилевич Р. українською мовою.

В 1940–50 роках навчання проводилось в будинках на Провалі, Голому Кінці в хаті Мороза, на Волоському, в будинку поляка Миклушка, який виїхав у Польщу, а також на попівстві. В 1952 році школа випустила учнів з свідоцтвом за сім класів. З 1944 року в село почали прибувати педагоги з Великої України. В 1952 році в школі працювали: Гнатко Раїса Пилипівна, Горинь Анастасія, Боднар Софія, Кривоніс Станіслава – 1949 рік. Луців Ганна, Медведик Михайло, Купин Іван, Бордюк Ганна, Кривоніс Богдан, Шрам Михайло – 1950 рік.[140]
В 1951 році заступником директора по навчально-виховній роботі була призначена Погорецька Надія та вчителька Горшинська Наталка.

В 1952 році директором школи було призначено Ємсенка Миколу Теофілійовича з Вінницької області. В школу прибули Ємсенко Галина Макарівна, Мороз Василь, Швайка Антоніна, Кива Галина, Мазур Віра. В 1953 році Мароховець Паша, Несторович Степанія, Вилюк Марія, Марченко Надія, Мерза Ніна. В 1955 році Журковська Доміцелія, Попович Софія. В 1956 році Павлюх Євгенія, Савич (Бриня) Любов Петрівна, Поліщук Людмила Петрівна. В 1957 році Прокоп’юк Євдокія, Боднар Михайло Миколайович. Мурина Надія Василівна, Костюк Оксана Семенівна, Харчишин Василь Іванович, Веклик Марія Василівна – 1958 рік.[141]
Така міграція педагогічних кадрів та спогади вчителів дали можливість встановити що плинність кадрів в цей період була високою.Ємсенко М.Т – це господарська,скупа та прискіплива людина”.[142]
Причиною його звільнення, послужили доноси в райком та райвно.

Після Ємсенка М.Т. було призначено директором Комарницького Ярослава Йосиповича. За ініціативою зав. райвно та директора Ємсенка М.Т. в 1961 році була господарським методом та силами колгоспної будівельної бригади побудована школа за типовим проектом шкільної майстерні – восьмикласна з вчительською. В 1959 році в школі почали працювати Коваль Катерина, Галич Марія. В 1961 році Уржинська Лариса, Бойчишин Ганна, Васильків Надія. В 1963 році Войцехівська Ольга. В 1964 році Комарницького Я.Й. замінив Квасниця. В школі працювали Квасниця Степанія, Хромова Людмила, Кухар Ольга, Плющинська Марія. Квасницю замінив Грабар Григорій, звільнений за незаконно видане свідоцтво.[143]
Заступником директора працювала Галич Марія Петрівна. В 1973 році виїхала в м. Львів, працювала у Львівській школі.

В цьому ж році в село прибув Федько Михайло Миколайович, 1933 року народження, та Федько Марія Михайлівна. Директором з 1973 по 1993 рік працював Федько М.М. За час його роботи було побудовано будинок вчителів та реконструйована колгоспна контора (колишній будинок польського ксьондза) під шкільну їдальню. З його ініціативи при колгоспі був створений оркестровий гурток, в якому вчитель Білобран Ігор навчав школярів грати на духових інструмен

тах. В школі працювали вчителі: Ляхович Володимир Васильович, Ляхович Ганна Петрівна, Цап Богдан Петрович, Цап (Свободян) Надія Петрівна, Попович Євген, Гнатюк Євгенія, Бриня Л.П., Прокопюк Є.П., Гнатко Р.Н., Стецько (Тістик) Текля Ярославівна, Кривоніс Ярослава, Винярська Надія, Боднар Ольга Дмитрівна,Кривень Михайло, Балась Таїса, Петеляк Леся Вікторівна, Фітяк Оксана, Савка (піонервожата).[144]

В 1980 році в школі працювали Данилевич Віра, Корсунь-Клочана Ганна, Лис Орислава, Юрчик Ганна, Бриня Ганна, Вернигора Леся. В 1981 році кадри в школі стабілізувалися. Піонервожатою працювала Люба Бортківна. При школі працювали три групи продовженого дня. Діти постійно харчувалися в шкільній їдальні, яка була укомплектована котлом для кип’ятіння води, електрокухнею, проточною водою. Зав. їдальнею працювала Кіндрат Ольга. За часів 1944-1991 рр. школа була політизована. При школі були комсомольська і піонерська організація, жовтенята.

В 1993 році Федько М.М. вийшов на пенсію. Директором було призначено Даниліва М.М.

В школі були два кіноапарати, телевізор, магнітофони, апарат “ЛЄТИ”, фільмоскопи, два музеї. Музеї під впливом рухівців були ліквідовані. В 2002 році за допомогою Писарчука П.І. проведений капітальний ремонт школи. При школі працювали гуртки художньої самодіяльності.

Розділ Х
IV
.

ПОБУТ У СЕЛІ

В селі під керівництвом Гнатяка Павла Михайловича побудовано типовий магазин та приміщення їдальні. Магазин приватизував Краєвський Михайло, а їдальня була перепрофільована на залізоскоб’яний магазин. Наразі руйнується .

В селі працював будинок побуту. В даний час в ньому філії Перемишлянського ощадбанку, завідуюча Кіндрат Зиновія, та “Дільниця ветлікарні”. Будинок також руйнується.

Колишній костел, головою колгоспу Беньковським М.М.(колишнім сотником УПА – псевдо «Ворон»), перебудовано на адміністративний центр. Це викликало обурення селян, на що отримали в відповідь: “Районне керівництво хоче розібрати костел і забрати бутовий камінь.Прийде час і Ви відновите це приміщення і будете використовувати його за призначенням.”Тут були філія пошти, ощадбанку, колгоспна бухгалтерія, кабінети спеціалістів і інші.

В селі є поштове відділення.Тут працювали Гнатяк Павло Михайлович, Щур Магдалина, Рейнтер, Лис Ігор. В даний час – Світлана Ілюк. За кошти Писарчука П.І. відремонтовано колишню кінобудку і зроблено поштове відділення.

Розділ
XV
.

ЗАКЛАДИ ПРОСВІТНИЦТВА І КУЛЬТУРИ

Щодо закладів просвітництва, то село по якихось причинах відставало від інших сіл, регіонів.

На підставі вивченої літератури, яка в окремих документах збереглася в жителів села, можна говорити, що люди цікавилися літературними творами. Збереглися в церкві твори, написані кирилицею на готичному алфавіті, німецькі книжки, невеликі твори, прислані москвофільським організаціям, Братством ім. Кочківського журнали "Місіонер" жовківської друкарні. В 1925 році за ініціативою отця Максима Патериги в селі було створено осередок організації "Просвіта". Згідно протоколу № 1 від 31 травня 1925 року в осередок "Просвіта" входили:

• Патерига Максим - голова

• Шеремета Іван - заступник

• Чепіжак Степан - писар

• Кулеба Петро - господар

• Пелих Василь - касир

• Гарасим Теодор - член відділу

• Мичка Стефан - заступник відділу.

В архівах збереглися листи від учасників осередку до пана воєводи м. Тернополя про реєстрацію осередку та надання чинного права на існування. Збереглося письмо членів хати-читальні про надання дозволу на виготовлення вивіски "Хата-читальня".

Вивіска "Хата-читальня" висіла на хаті Завальницького – бібліотекаря. В 1825 році бібліотекарем став Григорій Тістик. В 1935 році в "хаті-читальні" нараховувалося 105 книжок. Дохід бібліотеки становив 8 злотих 38 ф. В 1937 році головою осередку "Просвіта" було обрано Кривоноса Петра, секретарем Волошина Івана[145]
. В 1939 році осередок "Просвіта" перестав існувати.

На території села існували польські та українські торгові товариства. Селянин Кренджаль належав до польського торговельного "Кулка", а Сильвестр Ілько створив магазин українського кооперативного об’єднання. В селі існували також єврейські магазини.

Українська спілка рекламувала свої товари. Була відома фірма цигаркова "Калина".

Реклама звучала так:

Пішов гомін по селі,

Як бив татко сина.

Як же куриш, то кури

Папірки "Калина".[146]

В Гологорах був кредитовий банк. Житель Чемеринець Мерза Петро позичив у банку гроші, щоб поїхати в США і заклав у заставу коні та майно Кіндрата Петра, товариша з Чемеринець. Мерза поїхав в США, але довгий час не висилав грошей. Приїхали чиновники і розпродали майно Кіндрата Петра. Жінка Мерзи заявила, що має дітей і її самій гроші потрібні. Аж через рік гроші Мерза вислав. Тоді Кіндрат Петро відкупив коней та землю.

В Перемишлянах була створена "Каса хворих". Бібліотека, клуб були створені в 1939 році. Бібліотека була в хаті Грендиша, а клуб у будинку Етінгера.

В 1955-60 роках було збудовано будинок культури і створено біб­ліотеку. В 1960-80 роках директором будинку культури працював Кожухівський Федір Антонович, а після його смерті – Яцишин Стефанія Борисівна.На даний час –Чепіжак Леся Ілярівна. В будинку "Просвіти" працював хор жителів села. Був духовий оркестр, стаціонарна кіноустановка. В даний час все побито, розкрадено, здано на металолом.

В селі два медпункти, в який працювали Шандаровська Люба Степанівна,Мороз Катерин,Савич Євгенія,Дацко Надія та Кривоніс Оксана.

В селі є сільська бібліотека, яка має кілька тисяч книг. Бібліотекарем був Курило П.Д., його замінила Івахів Марія Іванівна.

У післявоєнні роки в будинку сільради був сільський клуб, в якому молодь проводила дозвілля.

В 1963 році створили Будинок культури з кіно- та танцювальним залом, гримувальною та кінобудкою. В будинку культури були два кіноапарати стаціонарного обслуговування, труби колгоспного духового оркестру, фортепіано, музичні підсилюючі установки. Все це зараз розкрадено і знищено.

У 90-х роках Будинок культури перейменовано на Будинок “Просвіти”, довгий час в якому працював Кожухівський Федір Антонович.

Завідуюча ощадкасою – Кіндрат Зеновія.

Розділ Х
VI
.

НА ЧУЖИНІ

Становище селянських родин в умовах австро-угорського панування постійно ускладнювалось. Щорічні неврожаї у малоземельних селян, шлюбні відносини (виділення часток землі та маєтку дітям) дедалі зубожували селян. До всього того добавлялись різного роду податки. Грошей не можна було заробити в селі. Ті хто працював в лісогосподарстві, в дворі управляючого, на фільварках - займали постійні місця праці. Вже в 1891 році у селах поширювались чутки, що гроші можна заробити на чужині. В середині 90-х років ХІХ століття в галицьких містах і селах появилися агенти (вербовики), які почали агітувати людей на виїзд до США, Канади, Аргентини та Бразилії. Селяни про ці країни і нічого не знали. Тому агенти записували їх і везли туди, де їм платили роботодавці, які давали замовлення на дешеву робочу силу.

Щоб поїхати в чужу країну потрібні були гроші. Селянин забирав останні копійчини з хати, позичав в родини, сусідів, товаришів. Зібравши певну кількість людей, агенти супроводжували їх до Неаполя в Італії. Вимучених дорогою людей вантажили на необлаштовані кораблі і везли в невідомий світ. Для селянина плавання кораблем в умовах океану, для людей, які про море знали лише з розповідей, було великим випробуванням. Морська хвороба давала себе знати на кожній морській милі. В океані панували шторми, бурі. Подорожні під час тривалого плавання не могли перенести морську хворобу.

Ось про що розповів житель села Чемеринці Джаламбій: "Посадили нас в трюм корабля. Почалось плавання. В голові почались болі, ходом ходила голова. Ми падали на підлогу трюму, робили спробу заснути. Появилися рвоти, тіло горіло від спраги. В мене було добре здоров’я до виїзду. Бог мені поміг, і я почав привикати до поведінки корабля на морі. Зайшли до трюму лікар та люди в морському одязі. Тіла мертвих винесли та кинули в океанські води. Не знаю скільки пройшло діб, як ми досягли берегів Америки. Майже напівживими нас винесли на сушу. Були серед нас такі хворі, що вийшовши з корабля без допомоги не могли рухатися. Свіже повітря, а також калорійна їжа дали себе знати. Завели нас в будівлі, де були нари. Не пам’ятаю, скільки я спав. За пару днів до будівлі почали приходити пани у високих капелюхах і вибирати собі робітників. Дивилися на будову тіла, оцінювали фізичний розвиток. 50–60 міцних мужчин забрав собі гладенький панок. Перекладач сказав нам, що будем працювати в копальнях. Такого слова до цього я, гірський хлопець, не чув. Думав, копати – так копати. привезли нас до містечка в гори. Вранці після сну появився панок і по списку, читаючи наші прізвища, виплатив нам гроші на придбання святкового та робочого одягу. Ми приїхали в одягу з домотканного полотна (штанах, полотнинках, ходаках), які по дорозі дуже потріпалися. Його чиновник завіз нас до магазину, і ми купили новий одяг. Нас помили, постригли, поголили. На другий день прийшов гладкий панок і оглянув нас. Усміхнене обличчя панка раптом стало суворим: в нашій колоні стояв одягнутий в полотняні одежі селянин – гуцул. Від перекладача ми почули запит до гуцула: "Чому не купив одяг? Одяг шиють такі люди як ти, і так само хочуть жити. Тебе я до роботи не пускаю. Іди геть". Ми заступились за бідного селянина. Другий гуцул сказав, що його майно в закладі у жида і, якщо він не вишле гроші, його хата і клаптик землі будуть продані, а діти і жінка підуть жебрачити. Пан залишив гуцула, давши йому гроші на придбання одягу та взуття. Виплачували нам щотижня, заробітки були непогані, але праця в шахті була важкою. Через рік, коли закінчився контракт, ми з США переїхали до Канади. Працював я на рубці лісу. За 10 років в Канаді я заробив стільки грошей, що, повернувшись додому, купив 70 моргів поля і 12 моргів лісу, а більшовики в 1939 році забрали".[147]

Подібні приклади були і в селі Чемеринцях. Звичайно, ті люди, що були на чужині, давно померли. Про те життя в раю чужини скупими спогадами вже через дітей та онуків передаються з покоління в покоління. Подібну розповідь вдалося записати Ляховичу В.В. Про переїзд за океан нічого не розповідав давно померлий житель села, родич Ляховича Джаламбій Станіслав. "Коли нас привезли, замучених дорогою, морськими штормами до Канади, ми були вимучені до того, що кожен радів, що остався живим. Вже на почекальні нас нагодували і дали гроші на одяг. Пани канадські до кожного з нас приглядалися, перекладач, що йшов разом з людиною в окулярах в білому халаті, запитував, на які хвороби ми хворіємо. Про хвороби ніхто не признавався. З порту нас посадили у вагони і повезли вглиб країни. Я і декілька моїх товаришів попали до фермера на плантації, на яких вирощували цибулю. Кожного ранку ми йшли пішки на плантації. В Канаді клімат вологий, ґрунти багаті на перегній, кращі, ніж наші землі. Цибуля росла, як тісто на дріжджах. Стоячи часто на колінах, пальцями зривали бур’яни, видовбували під гарячим сонцем їх коріння. А після теплого дощу росли нові бур’яни. Зібрану вирощену цибулю сортували, складали в дерев’яні ящики, які робили самі взимку, і везли цибулю на продаж. Наші руки від праці, сонця покривалися гнойливими тріщинами. Заробіток залежав від врожаю, а врожай – від «примхів» погоди. Випав град, понищив цибулю – і заробіток менший".[148]

При написанні цього розділу автор зустрівся з певними труднощами. У Львівському історичному архіві списків людей немає. Очевидно, такі списки можуть зберегтися у Відні. Тому використані архівні документи, складені світлої пам’яті священиків Королюка, Боднара, Патериги. В "Парафіяльній книзі" записані під номерами родин особи, які виїхали в інші країни. Дані складалися та записувалися за повідомленнями членів сім’ї. Очевидно, подібні записи робив і сільський староста, але документи в часи воєн, польської, німецької та більшовицької окупацій понищені. Тому автор просить вибачення за те, що вкаже на перебування на чужині на основі "Парафіяльної книги". В книзі, може бути запис, що хтось перебував у США, а насправді він був у Канаді, Аргентині чи Бразилії.

На дзвонах церкви є вилиті прізвища. Дзвін "Володимир Великий", який закупили односельчани з американської діаспори, має перелік людей, що вклали кошти на його придбання. Дзвін "Василь Великий" купили канадські емігранти.

На основі "Парафіяльної книги" та записів, зроблених мною від старожилів у Канаду, в 1900–1930 роках виїхали Шеремета Іван та Степан, Дацко Семен, Завальницькі Дмитро та Василь, Курило Степан, Курило Іван Павлович (1957 р. був у Києві), Кулеба Ольга, Мерза Андрій (в 1970 р. приїздив у Чемеринці погостювати), Джаламбій Станіслав, Волошин Дмитро (у Вінніпегу), Проць Іван (у Торонто), а також родичі Винярського Франека Івановича; Свистун Марії і ін…

В кінці 20-х років минулого століття виїхав у Канаду на заробітки разом з жінкою Курило Мирослав Федорович 1910 року народження. Приїхавши у штат Мічіган, поселився тут. Важко працював на корчовці лісу. Жінка також робила на різних роботах. Дітей в сім’ї не було. В 1992–1993 роках Мирослав приїздив у Чемеринці і гостював в родині Кулеби Миколи. Мирослав сказав, що овдовів і живе сам. Просив Миколу, щоб поїхав з ним і віддає все, що нажив за півжиття. Але час минув, і він змушений був повертатися до Канади. В аеропорту повідомили, що Канада через непогоду не приймає літаки. Він там просидів декілька днів, за які встиг познайомитися з медсестрою з Тернопільщини. Вони домовилися про шлюб. Наречена з племінником виїхали в Канаду. Якийсь час жили разом, а потім наречена з племінником поселили Кулебу М.Ф. в пансіонат для престарілих.[149]

Виїхали в США: Кутернога Іван григорович (помер в 1911 р. в США), Проць Степан (помер в 1927 р. в США), Шеремета Дмитро, Корнат Микола, Грендиш Ганна, Мерза Микола, Герасим Петро, Гунц Микола, Рома Петро, Кукуй Петро, Грендиш Катерина, Яцишин Іван, Кіндрат Катерина, Проць Ярослав, Жох Петро, Боршовський Степан, Кіндрат Петро, Завальницький Степан (повернувся з США в 1923 р.), Завальницький Іван, Тістик Іван, Стопкевич Катерина, Цимбала Дмитро, Корнат Федір, Кулеба Харитон, Кулеба Федір, Кулеба Іван, Курило Варвара, Цимбала Федір, Жох Петро, Очкусь Іван, Курило Зигмунд

В Німеччині: Роса Софія, Корнат Петро, Кутернога Петро, Очкусь Антон, Очкусь Степан (помер 1911 р. в Німеччині), Кулеба Микола, Курило Василь Петрович, Корнат Степан, Кіндрат Текля, Курило Василь, Гунц Микола, Курило Матвій.

У Франції: Курило Петро Миколайович, Краєвський Степан, родина Бураків.

В Чехословаччині Яцишин Дмитро.

В Польщі Кіндрат Катерина.

Більшість селян, що мали змішані шлюби, мають родини в Польщі (Винярські, Проць, Росіцькі, Сипко та інші).

В час тоталітарного режиму в СРСР багато селян та їх діти виїхали за направленням на працю в Росію, Білорусію та Крим. Яцишин Ганна Дмитрівна живе з сім’єю в Білорусії, а Яцишин Марія – в Смоленській області,Вербіцька Степанія Антонівна – в Оренбурзі…

Після розпаду СРСР з села в Італію на заробітки виїхали: Роса Марія Степанівна, Щільник Михайло Васильович та його сестра Текля, Федько Леся, Курило Галина та інші.

Про життя в Італії Роса Марія розповіла таке: "Спочатку в Італію поїхав мій чоловік, а потім я. Чоловік працював у полі, а я у власника бакалії. Дуже важко було спочатку. Я не знала жодного італійського слова, не розуміла, що господарі від мене хочуть. Чоловік допомагав мені вивчити мову. Поступово я оволоділа італійською. Італійський роботодавець вважає найманку рабинею. Зустрічала я вихідців з України, які також жалілись на принизливе ставлення до них італійців".[150]

Очкусь Василь Дмитрович працював на будівництві у Великобританії. "Доля занесла мене у країну туманів, в столицю Лондон. Це величезне село. Тут можна побачити старі вуличні квартали, є і висотні будівлі. Працював на будівництві, англійські інженери та будівельники дуже вимогливі. Часу, як у нас, на перекур не виділено. Робота, якщо не виконана по оцінці інженера, переробляється наново. Заробітки добрі, але на них треба добре працювати".[151]

Виїхали до Канади брати Володимир та Степан Сельвестри. Про них розповіла їх сестра Марія: "Брати виїхали в Кнаду в кінці 90-х років до родичів. Там влаштувались на роботу. Влітку 2003 року в Чемеринці приїздив Степан. Розповідав, що в Канаді заробітки добрі. Щоб добре заробити, треба важко працювати".[152]

Багато односельчан їздять на заробітки в Москву: Лис Ігор, Клочаний Богдан, Мартиняк Михайло, Яців Дмитро, брати Шпетко Степан, Мирослав і Андрій. Поїхав в Москву в кінці 80-х років Дикунський Михайло, там і «слід» його пропав. Багато листів, посланих у розшук до Москви, нічого не дали.

Як розповідають ті, хто був у Москві, щоб заробити, треба працювати від ночі до ночі. Така доля наших земляків, які в пошуках заробітків тяжко працювали на чужині, продавали свою працю роботодавцям.

Українці, що жили в США, в Канаді не тільки працювали, щоб заробити гроші, побудувати будинки, добре прожити. Вже з 1900-х років будують церкви, створюють політичні об’єднання, організовують осередки "Просвіти", Товариство ім. Т.Г.Шевченка. Вже після І Світової війни в ці краї приїхало багато учасників змагань за вільну і незалежну Україну. Вони включаються в активне політичне життя. В книзі "ЗаУкраїну!" зустрічаємо прізвища Курило, Шеремета, Роса, Козоріз та інші, які були в 1920-х роках домінуючими в с. Чемеринцях.[153]

В книзі "Пам’ятальна книга. Поселення українського народу в Канаді (1891–1941 роки)" яскраво висвітлена багатогранна діяльність українців в політичному, духовному житті українського народу на канадській землі.[154]

Українська діаспора в Канаді побудувала в різних провінціях понад 450 церков, створювала нацональні українські школи, народні доми "Просвіти". Цікаво, що прізвища Курило, Яцишин, Кіндрат, Герасим, Проць, Роса, Шеремета знаходяться в списках тих людей, які давали гроші на будівництво церков, шкіл, народних домів.[155]

В США в 1927 році в Чикаго за кошти української діаспори було побудовано літаки "Україна", "Київ", "Львів".

Розділ
XVII
.

КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК СЕЛА

Село пройшло великий шлях культурного розвитку, який був пов’язаний із суспільними відносинами, внутрішніми та зовнішніми факторами.

Культура проявляє себе в матеріальному та духовному розвитку. З найдавніших часів перші поселенці села будували глинобитні будівлі – хати та приміщення для худоби. Хати та інші будівлі покривали очеретом та китицями із житньої соломи. Будинки для житла будували одно- та двокімнатні. В найдавніші часи хати були курними, без димоходів. В хаті мурували велику піч з припічком, на якому спали. У великих сім’ях були широкі лавиці, на яких челядь спала.

У кожній сім’ї була скриня для одягу.Сільські столяри згодом навчилися робити дерев’яні ліжка та бамбетлі. В ліжках накладали солому і покривали плахтами. Господарі, які мали овець, ткали коци, якими накривалися, а коли було холодно – накривалися кожухами або верхнім одягом.

З раннього дитинства батьки навчали дітей домашніх, хатніх робіт, вчили їх бути господарями. Хлопчиків змалечку навчали верхової їзди на коні, а дівчат – навиків вміння місити тісто, готувати страви, ткати, вишивати.

З найдавніших часів в селі жителі спеціалізувалися на певних ремісничих справах. Були такі, що славилися будівельною справою, інші – ковальським ремеслом. Ковалі виготовляли знаряддя праці, зброю та інші предмети господарського призначення.

В селі здавна розвивалося бджолярство. Вмілі бортники спочатку брали мед з колод диких бджіл, а потім навчилися робити вулики.

Увійшло в традицію, що ремісничі справи передавалися з покоління в покоління. Тобто батько навчав своїх синів того ремесла чи промислу, яким володів сам. Ще сьогодні люди згадують, що добрими ковалями були родина Краєвських, а шевцями – родина Жохів, бондарями – родина Мички. Батьки дбали про виховання в дітей навиків до праці. Юнак повинен навчитися косити, молотити, орати, рубати дрова, ходити за домашніми тваринами, володіти зброєю для самозахисту, їздити верхом на коні. Дівчину з ранніх років навчали шити, прати, ткати, прясти, вишивати, володіти навиками хатньої роботи. Вміти замісити хліб, спекти його. Знати, як жати пшеницю, жито, вибирати та обробляти льон, коноплі, виготовляти волокно, ткати полотно. Дівчат привчали в’язати з ниток одяг (светри, панчохи) та інше. Ще до появи в XVI ст. спідниць, вчили дівчат виготовляти верети, кольорові поясини для обв’язки плахти.

Дбали жителі села і про духовний розвиток молоді. Навчали молитов, церковного співу, колядок, щедрівок, знайомили молодь з обрядами та традиціями. З покоління в покоління передавалися шана і повага до батьків, дідусів, бабусь. Батьки навчали дітей ввічливо ставитися до старших, звертаючись на "Ви".

В кожній сім’ї з великою пошаною ставилися до померлих. На похоронах оплакували померлого, згадували про його діла. На могилах ставили хрести, спочатку дерев’яні а потім кам’яні та цементні фігури, садили дерева. Під час святкування великих свят засвічують свічки на добре впорядкованих могилах.

Велику роль в моральному та духовному розвитку відігравала церква. Церковнослужителі вплинули на втілення в людські душі християнства, яке відіграло важливу роль в розвитку духовності, поширенню письма, навиків хорового співу, морально-етичного та естетичного виховання.

Із записів Ляховича В.В.

"Єдина розкіш – це розкіш

людського спілкування".

Антуан де Сент-Екзюпері

Які і кожна людина, жителі села прагнули до людського спілкування. З давніх-давен у селі була звичка "ходити на хати". Чоловіки у довгі зимові вечори збиралися у якійсь хаті і обговорювали найрізноманітніші проблеми – від щоденних господарських турбот до міжнародних подій. Ділилися досвідом, спогадами про війну, національно-визвольну боротьбу, обговорювали перспективу. "В 1955 году буде булка на меду", "Американці розв’яжуть війну проти СРСР і Україна буде вільною..." , "В Унівському бою загинули наші односельчани..." – таке можна було чути нам, молодим.

Жінки збиралися у сусідів "з кужелем", пряли нитки для ткацьких верстатів, жваво обговорювали свої проблеми, співали, колядували.

Бажаними для молоді були вечори, на які господарі запрошували їх обривати кукурудзу чи скубти пір’я, традиційні толоки по валькуванню глинобитних хат, на яких хлопці кіньми замішували глину, дівчата робили вальки, а потім разом укладали в стіни. Після цього господарі організовували для молоді танці.

Андріївські вечорниці, пов’язані з цим жарти дівчат та хлопців, ворожіння, калатання ложками, гра "Собака з’їсть пампух", з’їдання хлопцями калача і багато інших – надавали таким зустрічам особливого характеру. У таких вечорницях обов’язково брали участь старші (молоді душею), передаючи ці традиції молодим.

Дуже запам’яталися теплі травневі вечори, у які хлопці після маївки у церкві до пізньої ночі співали на Середньому мості на річці і на мості біля Партачів, коли одна група переспівувала іншу. До речі, міст на річці назвали "Середнім", бо він був посеред двох мостів. Один – біля старого млина, а другий – при в’їзді на Провал.

Традиційно у селі проводились весілля. Перед весіллям молодь збиралася у молодої на вінки. Дівчата і хлопці плели вінки з барвінку, співали пісні, танцювали. На випікання короваю запрошували жінок з цєї ж вулиці. Тісто замішували по черзі всі, співаючи ритуальні пісні. Вважалося престижним вміння якнайкраще прикрасити коровай. А гуски (булочки), що випікали разом із короваєм, приносили радість малечі, якими мами їх вгощали. За розповідями старожилів, весілля були дуже веселими. Цінувалось вміння свах, старостів, дружок і дружбів виконувати весільні пісні, традиційні обряди. І до сьогодні традицією стало стрічати молодого "брамою" у молодої. За дозвіл пройти хлопці беруть у молодого викуп. На цьому етапі – вони є повноважними господарями.

В давні часи на весіллі горілки не було багато. "Пили одним стаканом, з однієї пляшки, передаючи їх по черзі один одному", – згадують старожили.

Слід сказати, зо громаду села не оминули події, що відбувалися в краї і були спрямовані на піднесення національної самосвідомості. Значну роль у цьому відіграла "Просвіта", приїзд у село місіонерів, книги і журнали. Молодь читала Т.Г.Шевченка, багато його поезій знала напам’ять, збиралась і готувала вистави. Постановка вистав відбувались у стодолах господарів.

На свято “введення” хлопці водпили білих коней до господарів, заводячи їх обов’язково у хату.

Освячення йорданської води було для дівчат важливою подією ще й тому, що в селі вважалося, що в який бік священник здійснить ритуал кроплення водою, то з цього хутора дівчата в цьому році вийдуть заміж.

З деяким жалем згадуєм святкування Великодніх свят. З жалем за ті незабутні хвилини сільського життя, які довелося пережити й побачити у ці свята. Це були особливо піднесені і хвилюючі моменти спілкування і дітей, і молоді, і старших. Для дітей свято пчиналося з виготовлення калаташок до Великодньої п’ятниці та писанок. Вже у п’ятницю молоді хлопці починають нести варту біля Божого гробу. Запалені вогнища, дзвони, перші гаївки. Ніколи не забути живого кола, яке утворювали хлопці і дівчата виводячи гаївки, присвячені воскресінню Христа, весні, соціальним проблемам. І все це відбувалося весело, з жартами. Не забути гаївки "Котилися огірочки", яку хлопці і дівчата, водили з-під церкви за фігуру і назад. Пригадуються усміхнені обличчя, вітання, постійний рух молоді і старших. "Йти на гагілку", як говорили на селі, було традиційним. Молодь по особливому веселилася у зливний понеділок.

Протягом століть у селі традиційно святкують Різдвяні та Йорданські свята, колядують і щедрують у родині, своїми колядками і щедрівками вітають односельців, не минаючи жодного господаря, бо вважається образливим для родини, яку з якихось причин б оминули.

Щорічно молодь ходить з вертепом, назважаючи на значні заборони, які чинила влада.

У центрі Львова, де тепер пам’ятник Т.Шевченкові, на Новий рік ставили ялинку. І люди по святковій вечері збиралися біля неї і колядували. Це дуже нервувало комуністичну владу, яка вважала релігію шкідливою. Були випадки, коли до ялинки під’їжджали міліцейські авта ("воронки"), вихоплювали колядників з гурту, інших – розганяли. А потім "полонених" карали: виключали з інститутів чи з роботи. Відразу по Різдвяних святах 1972 року багато колядників було арештовано і засуджено. Серед них Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Михайло Осадчий, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус.

У нашому селі представники з району, місцеві активісти також робили все, щоб заборонити традиційні святкування. На Святвечір у 80-х роках у кінці хутора Провал вони наздогнали вертеп, учасників побили, тих учнів, що заховалися у сховках – повитягували. Проте на наступний рік у свята хлопці знову ходили з вертепом.

В роки гонінь люди всіляко намагалися підтримати один одного, вселяли віру і впевненість у майбутнє.

Поряд із давніми колядками з’явилися "Сумний Святий вечір у 47-му році", "Ой, вставай з постелі":

Ой, вставай з постелі, пускай нас до хати,

Бо ми будем українську коляду співати.

Бо ми українці, йдем хата від хати,

Своїм браттям українцям заколядувати.

Ой, засвіти свічку, постав на віконце,

Хай воскресне Україна, як рожа на сонці.

У цій колядці є слова: "...білий кожух, чорна шапка, синьо-жовта фана...". Ці слова, синьо-жовтий прапор, вивішаний на дубі біля церкви на роздоріжжі на Поморяни у 50-х роках минулого століття, синьо-жовтий прапор, намальований на автобусній зупинці біля школи у 1989 році – все це яскраве підтвердження нескореності нашого народу, його постійного бажання жити у своїй вільній і незалежній дер­жаві. І як результат здобуття Україною незалежності. Символами стали національний (а тепер і державний) жовто-синій прапор,а герб- тризуб.

Розділ ХІХ.

РОЗВИТОК СПОРТУ

Протягом 60–70 років спортові ігри в селі починають розвиватися. Важливу роль в їх розвитку відігравала школа. Учні брали участь в кущових та районних змаганнях з легкої атлетики, волейболу та баскетболу.Футбольні змагання почались з 70-х років. Розповідають учні, що директор школи Грабар Григорій Федорович на перервах з учнями любив гру, привчав до пасовок учнів школи. Придбав два футбольні м’ячі, але діти грали у футбол на шкільній площадці.

В 1973 році, коли головою колгоспу був Микитюк Степан Михайлович, мені, директору школи вдалося домовитися, щоб зробити шкільний стадіон на площі між магазином та Золочівським шляхом. На той час будувалася асфальтова дорога на Вишнівчик та Дунаїв. В селі були грейдери, бульдозери та інша техніка. Микитюк С.М. допоміг мені домовитися з трактористом, і ми приступили до підготовчих робіт міні-футбольного поля. Тракторист по намічених планах приступив до підготовки бігових доріжок, але на шляху, що пролягав на полі до дороги справа, трактор застряг в болоті так, що силою двох тракторів його витягували з багнюки. Доріжки зробили вручну і таким чином на цілій площі влітку і зимою діти проводили спортивні змагання.

В кінці 70-х було розширено спортивний майданчик і створено два баскетбольні поля, на одному майданчику було поставлено баскетбольні щити так, що на цьому полі можна було грати в баскетбол або вивісити сітку і грати у волейбол. В ці роки змінилося керівництво колгоспу. Колгоспи об’єднали. Господарство розширилося за рахунок села Вишнівчик та Плинників. Головою було обрано Беньковського Михайла Михайловича. На засіданні парткому я підняв питання про виділення площі під сільський стадіон. На засіданні парткому були присутні голова райвиконкому Гудим Леонід Єфремович та редактор районної газети Папу Анатолій. Районне начальство підтримало мене, і вже на другий день разом з Беньковським М.М. ми намітили площу для стадіону.

На засіданні управління колгоспу бригадирові будівельної бригади було доручено зробити дерев’яні лавочки. На їх виготовлення лісник Данилевич Василь виділив кілька осик. Учні школи розмітили поле. Були поставлені дерев’яні ворота. При колгоспі появилася посада спорторганізатора. На цій посаді були Гужельник Михайло, Мерза Зеновій, Федько Леся, Бриня Богдан,Русин Михайло…

Федько Леся домоглася від правління колгоспу закупівлі м’ячів та спортивної форми. Були зроблені ворота з металевих труб, закуплені м’ячі. Почалися перші змагання між школярами та дорослими. На поле виходили,щоб побігати за м’ячем, показати, хто на що здатний. Цікаво було подивитися, як Роса Йосип старався в одниночку посилати м’яч, а коли грав Сильвестр Михайло, то його мама кричала: "Синочку, не бігай, бо дістанеш запалення!" Хоч ігри ці мали стихійний характер, але вони стали стимулом, щоб заохотили молодь, а це стало початком футбольного руху. Хлопчики так потягнулися до футболу, що в негоду, зимові морози, на перервах розчервонілі, покриті потом,забігали в класи і на наступних уроках менше сприймали пояснення вчителів, а більше думали про те, як піти на поле і грати, грати, грати.

Своїми спогадами та враженнями ділиться Любко Степан:

"В селі Чемеринці було багато талановитих хлопців в ігрових видах спорту: в футболі, волейболі, баскетболі, добре фізичнозагартованих, від природи здорових, вони виступали за сусідні села,. В Чемеринцях не було фізкультурних колективів. В 1976 році, завдяки зусиллям колгоспу та Чемеринецької восьмирічної школи, було створено стадіон. В скорому часі, було організовано футбольну команду з символічною назвою "Сокіл".

В першому кубковому матчі на приз районної газети на поле вийшли Кіндрат Роман, Кіндрат Володимир, Гожельник Михайло, Кіндрат Степан, Боршовський Михайло, Боршовський Богдан, Яцишин Степан, Магильницький Степан, Сильвестр Михайло, Кіндрат Микола, брати Жох- Іван,Федір,Роман. Капітаном команди був інструктор по спорту Гожельник Михайло. Нам вдалося сформувати колектив, який впродовж п’яти років успішно брав участь у першості району і посідав місця з третього по шосте.

У 80-х роках проходить зміна поколінь. В команду влилися фізично загартовані юнаки 1962–1966 років народження. Постійні тренування, вдосконалення майстерності в 1986 приносять їм перемогу. Вони стають чемпіонами Перемишлянського району. В складі команди виступали: Роса Тарас, Роса Володимир, Гнатяк Богдан, Грендиш Володимир, Грендиш Борис, Тістик Володимир, Любко Степан, Щільник Михайло, Гнатяк Орист, Винярський Борис та Ігор, Мичка Борис, Кіндрат Євген,Матюшко Леонід,Кулеба Михайло,Вербний Михайло та ін…Ця команда радувала односельчан своїю гарною грою.

В 1991–1995 роках в зустрічах з іншими командами появляються невдачі, часті поразки. Однак, сталася зміна поколінь. В цей важкий період допомогу надав Осадець Федір Ярославович.Постійні змагання між класами, тренування, дали можливість створити нову команду, в яку ввійшли Любко Степан, Вербний Богдан, Галушка Ігор, Шандаровський Роман, Проць Богдан, Роса Роман. За рахунок нового поповлення при спонсорській і організаторській підтримці Гнатяка Ориста Павловича створюється клуб "Золота Липа". Команда укомплектовується спортивною формою, м’ячами та іншим спорядженням.

Змінилася структура футбольної команди. Всю організаторську роботу покладено на Марцінковського Олега Юліановича, пізніше – Панчишина Ярослава, Мерзу Ігора, Петрунько Павла,Магальницького Василя… Тренерами команди були: Шеремета Володимир Михайлович – майстер спорту міжнародного класу (МСМК), Воробець Михайло, Степанков Ігор,Нич Степан…

За ці роки в команді виступали Мерза Ігор Володимирович, Мартиняк Михайло Борисович, Степанков Ігор, Брославський Назар Васильович, Яцишин Ігор Петрович, Федьків Богдан Михайлович, Грендиш Ігор Павлович, Чорненький Роман Іванович, Монич Микола Ярославович, Галушка Ігор, Петрунько Павло та Булка Ігор (обидва з м. Золочів), Роса Роман, Роса Богдан Йосипович, Панчишин Ярослав Петрович, брати – Роса Володимир та Богдан Ярославовичі, брати Шеремета Михайло та Петро Михайловичі, брати Магальницькі Василь та Богдан Степановичі- підтримувані своїм батьком Степаном – колишнім футболістом села Чемеринці,Кулеба Ігор Михайлович,Грицина Іван,Кулеба Михайло а також Салаудін Шефі Аміду (Нігерія).

Окрім цього, на певних етапах команду підсилювали професійні футболісти: Шеремета Володимир Михайлович (МСМК), Баландюх Андрій (МСМК), Нич Степан Михайлович (І розряд), Самбір Тарас Богданович, Цибрій Анатолій (ветеран ФК "Карпати"), Доморадов Валерій (ФК "Буковина"), Горецький Ростислав (ФК "Львів") та інші.

Постійні тренування команди призвело до злагодженої гри на полі. В 2000 році стає володарем Кубка газети "Галицький шлях", в 2002 році – володарем Кубка "Золота Осінь" та володарем Суперкубка.

В 2003–2006 роках команда бере участь у грі ліги чемпіонів серед сільських колективів області. В 2003–2006 рр. – чемпіон району.

Протягом 2000–2006 років з приходом молодого покоління футбольна команда домогласа великих перемог. Вона стала абсолютним чемпіоном Перемишлянського району, завоювала неодноразово кубки та ставала володарем суперкубка району.

В різні роки команда показала захоплюючу гру. В село приїзжали команди зі Стрийщини, Старого Села, Золочева… Окремі команди мали професійних гравців. Майстерності нашим хлопцям не бракує. Злагоджену гру показала команда з с.Угерсько (Стриського району). Команда "Золота Липа" щороку поповнюється новими гравцями. В селі футбол настільки популярний, що на всіх хуторах хлопці поставили ворота і щоденно і влітку, і взимку грають у футбол. Футбол грають і на шкільній площадці, і на міні-стадіоні. У футбол грають і дівчата. Футбольна команда стала гордістю села.

Розділ ХХ.

СЕЛО І ЛЮДИ

У кожного населенного пункту міста чи села є своя історія, своя доля. Вона пов’язана з тими подіями, що відбувалися в селі, та з людьми, які були причетні до тієї чи іншої події. Від їх діяльності залежить розвиток села, його культурне процвітання, авторитет серед навколишніх населених пунктів.

Етнографічна характеристика населення села Чемеринці

Населення Прикарпаття належить в основному до індоєвропейської етнічної групи. Про це свідчать історичні документи. Щодо корінного населення села, можна впевнено визначити, що найдавнішими жителями були родини, які поселилися внаслідок великої міграції, що проходила в VI–IX століттях нашої ери. Під впливом нашесть кочовиків з Уралу та Поволжя (печенігів, половців, хазар, угрів) найдавніші поселенці степів, центральної частини, рятуючись, втікати і оселятися на території Дністра, Пруту, Золотої Липи.

Спільні звичаї, обряди, мова дають можливість встановити, що найдавніші предки Чемеринських жителів були українського походження. Про це свідчать пам’ятки матеріальної та духовної культури.

За часів Київської держави, а також Галицького князівства тут сформувалась українська народність. Однак, і в ці часи на території Прикарпаття йшов процес асиміляції. За часів походів Святослава, Володимира Великого в полон потрапляли болгари, серби, хорвати, за Данила Галицького – угри (угорці), поляки, інші етнічні групи. В час татаро-монгольського нашестя частина населення тюркського походження залишилася на теренах Прикарпаття. Це, переважно, поранені в боях або хворі, що відстали від відступаючих кочовиків. Відомо, що в Київській державі, Галицькому князівстві полонених не вбивали, а залишали як робочу силу.

В час татаро-турецьких нашесть багато прикарпатців були живим товаром на ринках работорговлі. Покалічений, немічний татарин або турок приставав після відступу основних сил до якоїсь сім’ї як робоча сила, через якийсь час створював сім’ю, закріпляв за нею своє прізвище. Такі прізвища як Мерза, Салабай, Турчин зустрічаються в Криму, в Одеській та інших південних областях України.

В селі проживали жителі, що прийшли з інших регіонів прикарпаття. Це етнічні групи бойків, лемків, гуцулів. Про те, що в селі жили в найдавніший час українці свідчать прізвища, що походять від імен Гарасим, Кіндрат, Корнат (Корнелів), Гнатяк (від імені Гнат), Мартинюк (Мартин), Антонишин (Антін), Проць (Прокіп), Данилишин (Данило), Сельвестр (ім’я Сельвестр), Івасечко (Іван). Прізвище Роса, мабуть, найдавніше і найпоширеніше у селі. Родини Сипко, Курило, Кутернога, Жох, Очкусь зустрічаються в архівних документах в першій половині XIХ ст. (1816 р.) у "Парафіяльній книзі"[156]
. Цікаво, що родина Сипко значиться як римо-католики. Родини Кренжель, Жеброновичі, Говдун, Заблоцькі, Краєвські, Росіцькі та інші також вихідці з римо-католиків. Очевидно ці прізвища та родини, що їх носили, належать до гайдуцьких поселенців з часу 1380-х років.

Коріння родини Краєвських і Ляховичів знайдено у документах ЦІА м. Львова[157]
.

Родина Краєвських – це багата родина. Мартин Краєвський мав титул шляхтича (1720-1732 роки). Він володів селами Торка – Буковець (Станіславівщина). Йому наніс шкоду і збитків інший шляхтич (Йорданіс).

Родина Ляховичів також належала до шляхетського роду. Ляхович мав села Збіловець, Глинища. Він не домігся встановлення титулу шляхетства.[158]
Його потомків зустрічаємо в селах Тернопільщини.

В селі крім прізвищ збереглися прозвища придомки. Очевидно, Бойки (Мартинюки), Гуцулка були поселенцями з Бойківщини та Гуцульщини.

В XVII–XIX ст. в село прибувають єврейські родини: Етінгери, Хунеки, Штурман, Мушелейба та інші. Взявши в оренду землі від двору Потоцьких, заводять господарства. Будують молитовний дім, в якому Етінгер правив суботні сабаші.

Таким чином, в селі жили римо-католики, греко-католики та іудеї. Населення тюркського походження асимілювалося з греко-католи­ками, прийнявши християнську віру.

У 20-х роках ХХ ст. в село проникають з Польщі мазури. Заслуговує увагу, що за весь час з 1389 до 1913 рік йшов великий процес асиміляції родин. Вихідці з польських родин одружувалися вихідцями з українських родин. Вже у 1816 році хлопці з українських родин женилися на дівчатах польського походження.[159]

Прізвище Мичка зустрічається в болгарських регіонах, а також у Придністров’ї. Таким чином, процес заселення села проходив шляхом міграції населення зі сходу, заходу, півдня та півночі. Про це свідчать прізвища півночі Волині – Мартиняк, сходу – Роса, заходу (Польщі) – Сипко, Кренжель, з півдня – Мичка, Етінгер.

В селі багато людей жили в інших повітах та воєводствах. Архівні документи стверджують, що багато селян, що жили в селі, жили на Рогатинщині, Зборівщині, Бродівщині, Бережанщині та інших місцевостях. Такий процес заселення мав важливе значення у формуванні і розвитку культури, звичаїв, обрядів, які прижилися в селі. Відбувалось взаємозапозичення українців та інших етнічних груп. Про це свідчать ритуали весільних обрядів, обряду поховань, хрещення дітей, пошани старших людей, збереження пам’яті про померлих.

Родини в селі розвивалися нерівномірно. Одні чисельно зростали, інші зникали.

Часопис родин[160]

За даними архівними документами встановлено з 1816 року родини, що жили в селі. Станом на 1913 рік вказано кількість постійно проживаючих родин. В селі було багато родин польського походження, які в основному становили по 1-2 родини. Є також 12 родин євреїв.

Пор. №	Ім’я, чий син, прізвище	Перша	Число родини 1913 р.
1	Михайло Роса син Томи Юрко Роса син Антона	1816 1818	25
2	Іван Кіндрат син Степана	1816	15
3	Матвій Курило син Петра	1817	20
4	Федір Очкусь син Микити	1817	14
5	Андрій син Федора Корната	1823	8
6	Йосип Кулеба син Івана	1818	13
7	Северин Стецько син Миколи	1819	15
8	Василь Мичка син Тимка	1827	6
9	Тома Тістик син Олекси	1818	13
10	Дмитро Дацко син Федора	1821	4
11	Олекса Кутернога	1829	4
12	Ілько Кукуй син Михайла	1818	2
13	Людвіг син Івана Сипко	1816	15
14	Лаврентій Боршовський син Марії	1830	12
15	Сидор Герасим син Івана	1848	16
16	Семен Жох син Степана	1842	12
17	Михайло Мерза син Андрія	1834	8
18	Григорій Проць син Микити	1857	9
19	Микита Мартиняк син Микити	1847	8
20	Степан Шеремета син Якима	1860	3
21	Іван Винярський син Івана	1851	5
22	Матвій син Василя Петрика	1860	6
23	Іван Завальницький син Андрія	1861	6
24	Пантелеймон Сильвестр син Андрія	1857	2
25	Микита Завадський син Мартина	1853	8
26	Василь Штангерт син Олекси	1851	1
27	Роман Брошко син Івана	1871	7
28	Іван Шозда син Лаврентія	1863	5
29	Іван Савич син Василя	1867	4
30	Яник Гицькайло син Семена	1849	3
31	Щільник Андрій син Миколи	1861	1
32	Іван Яцишин син Микити	1891	1
33	Роман Баліцький син Адама	1877	1
34	Пантелеймон Брославський син Степана	1868	1
35	Володимир Чепіжак син Миколая	1898	1
36	Сидор Чайківський син Йосипа	1862	2
37	Матвій Гужельник син Анни	1884	1
38	Андрій Грендиш син Кондрата	1853	4
39	Онуфер Романишин син Михайла	1858	1
40	Телемон Бойчук син Івана	1876	2
41	Краєвський Адам син Івана	1892	2
42	Максим Любко син Антона	1912	1
43	Гнатяк Михайло син Василя	1921	1

В селі не було родин, які б не мали родинних спорідненостей щодо релігійних відносин. У Книзі запису шлюбів знаходимо, що в 1816 році Іван син Василя Стецька 25-річний греко-католик одружився з Франкою Брошко – римо-католичкою.

Щодо релігійної належності дітей, то, якщо мати була римо-католичкою, донька зберігала релігійну належність матері. В деяких сім’ї, де батько був поляком, а мати – українка, всі діти були римо-католиками за вірою, а за національним станом – поляками.

Багато істориків вважають, що родинні обряди і звичаї мали самобутній характер. Цього не можна приписувати змішаним сім’ям.

В селі з давніх давен було заведено, що при смерті рідних приходили до померлого рідні, сусіди. Померлих родина оплакувала, ховали завжди за церковним обрядом. На могилах спочатку ставили дерев’яні хрести, а потім фігури з каменю та цементу (див. с. 85).

Могили померлих постійно були під наглядом родини. У великі свята Різдва, Пасхи, Трійці і Чесного Хреста на могилах виставляли запалені свічки та віночки, а весною садили квіти. Померлим пам’ять зберігали, відзначаючи 9-денку, 40 днів та річниці. Наймали служби Божі, запрошували на службу родину та сусідів. Давали поминальні обіди (гостини).

При хрещенні дітей брала участь не лише родина. Брали хресних батьків (кума та куму). Народження і хрещення супроводжувалося гостиною кумів та близьких родичів.

Коли дівчина чи хлопець досягли повноліття, родина намагалася їх одружити. Проте, батьки націлювали сина, щоб шукав таку невістку, батьки якої мають багато поля, добре господарство. У великих сім’ях хлопці йшли на пристай, тобто до родини дівчини. А на господарстві залишався наймолодший син або дочка з зятем.

Весілля справляли гучним. На них запрошувалася вся родина, сусіди, добре знайомі, родинні друзі.

Молоді заздалегідь готувалися батьками до весілля.

Молода шила молодому шлюбну сорочку, родина молодого – спідню сорочку (довжанку) для першої шлюбної ночі.

На весіллі молоду прикрашали вінком, а в кінці весілля обрізали коси та на голову молодої клали чіпець. Такий обряд існував майже в кожному селі.

Шлюб узаконювався церковним вінчанням. Про це стверджують архівні церковні документи.

Весілля проводили в родині молодого та молодої.На них запрошували близьких сусідів та родичів. В найдавніші часи запрошували також дворецького та власника фільварку, в якому селяни відробляли панщину.

На весілля співали пісні, які збереглися по сьогодні.

Вже би-м була їхала,

Вже би-м була йшла…[161]

Зміст пісні прощання з родиною, …

Зберігся звичай дарування. Молодим дарують подарунки та гроші.

З найдавніших часів батьки молодих дбали про житло для молодої пари. Заможніші намагалися допомогти молодій парі побудувати будівлю, давали частину поля, коня, корову, птицю. Весною давали частину зерна пшениці ярої, ячменю, вівса, щоб молоді могли засіяти поле, посадити городину.

Хати, переважно, будували глинобитні. З дерева робили дерев’яні конструкції, які заповнювали солом’яно-глиняними валками. Заклавши стіни ззовні і зсередини, змащували глиною, просушували, а потім білили вапном. Заможніші купували цеглу, камінь.

В селі були люди, які знали, як випалювати цеглу. Цеглу випалювали лише для своїх потреб.

У кожному домі був ткацький верстат або прості кросна, на яких ткали полотно. З тонкого полотна шили святковий одяг, спідню одежу. З грубого полотна шили полотнянки та робочу одежу, мішки. Жінки володіли мистецтвом в’язання, вишивання, навиками шиття одягу. Вечорами дівчата збиралися на випрядки, чищення капусти, в’язання теплих светрів з ниток овечої вовни, яку вміли прясти веретеном жінки та привчали до цього ремесла дівчат.

На такі вечорниці приходили хлопці і спільно з дівчатами співали пісні. Серед хлопців були вмільці робити при допомозі спеціального різака дерев’яні ложки. В господарстві хлопці за допомогою крутиля виготовляли мотузки для потреб у господарстві. Кожен господар вчив своїх дітей того ремесла, яким володів сам. У селі були династії шевців, кравців, кожухарів, ковалів і людей інших ремісничих професій.

У свята та неділі молодь збиралася на забави. В селі, династійно були музиканти, які добре грали на скрипках, басі, цимбалах, бубоні. Забави організовували парубки в господаря, який мав велику хату, а в літню пору – в стодолах. Танцювали і в корчмі. На забави багаті парубки збиралися окремо, приносили оковитої і пригощали один одного. В селі до самого ранку лунали музика й пісні.

Весною під час святкування великодніх свят вся молодь села зби­ралася на гагілки біля церкви, співаючи гагілкові пісні. Популярною піснею була "Ой, дай, Боже, дай", яка збереглася до наших днів.

Різдвяні свята в селі відзначали весело. На Святий вечір батько, погодувавши худобу, старанно готував дідуха, жінки з дочками готували святовечірню вечерю. В кожній хаті готували 12 страв. Страви були пісними, на олії. Готували кутю. На столи викладали по черзі страву за стравою. Господар, занісши в хату сніп та дідуха, вітався з усією родиною, після чого вся родина сідала до святовечірньої вечері.

Батько просив усю родину стати на коліна і помолитися Господу Богу, щоб у новому році був добрий урожай та в господарстві щоб все велося, щоб родина не зазнала біди та горя, щоб всі були здоровими, а хвороби щоб йшли на пустелі.

Після молитви вся родина сідала за стіл. Пили чарки та споживали невеликими порціями всі дванадцять страв. Після вечері колядували у кожній родині. В святовечірній час у гості не ходили. До родичів ходили у другій половині дня на Різдво Христове. В грудні місяці хлопці готували одяг ангела, пастухів, Ірода, царів, чорта та жида-лихваря, солдата. За спеціальним ритуальним сценарієм готували вертеп. Ввечері на Різдво колядники йшли, колядуючи, від хати до хати. Кожен господар запрошував колядників до хати, давав гроші й гостинці. Гроші, зібрані колядниками, передавались до церковної каси.

На другий Святий вечір ходили щедрівники, які виспівували щедрівки.

На храмові свята Святої Тройці та Чесного Хреста в село приїздили гості з навколишніх сіл та міст. Богослужіння проводилося декількома священиками. Після літургії селяни запрошували в гості людей, які прибули з Дунаєва, Вишнівчика, Виписок, Білого, Смереківки та інших населених пунктів. А ввечері в громадських будівлях молодь веселилася.

На Пасху дівчата фарбували писанки, які дарували своїм кавалерам. Хлопці пригощали дівчат цукерками.

Звичаї, обряди та народні традтції передавались із покоління у покоління.

Під час Другої світової війни в селі німці залишили «найдухів», а по закінченні війни велика кількість юнаків виїхала примусово в райони Донбасу, Дніпропетровська, Луганська та інші східні регіони, де вони створили сім’ї.

До колишніх етнічних груп додалися білоруси (вийшла заміж за білоруса Яцишин), росіяни, казахи та інші.

Багато родин, які виїхали в США, Канаду, Аргентину, Бразилію ще у першій половині ХХ ст. залишилися там. Багато на чужині вже померли, а їх потомки забули, а деякі і не знали і не знають свого етнічного походження.

В селі понад 50 родин мають родичів у Польщі, Німеччині, Франції, Англії, Італії, Португалії та інших країнах світу. До родини Сипко, Проць, Винярських та інших часто приїздили поляки. Побували в селі гості з Канади. Дай їм Боже міцного здоров’я за те, що вони шанують українські народні звичаї, традиції. Приємно було подивитися, коли Гоменюк, який давно виїхав із села Вишнівчик, на свято покрови одягнув вишиту сорочку і виголосив промову, що більше залягла в душу селян Вишнівчика, ніж спеціально привезеного зі Львова промовця. простий селянин, що поїхав на заробітки, привіз і подарував учням школи понад 20 книжок "Ілюстрована історія" М.Грушевського.

В селі щороку відзначають державні свята. Залишилися в пам’яті односельчан відзначення 600-річчя заснування та першої згадки про село.

На святкування Дня незалежності (24 серпня) завжди збирається багато молоді і дорослих. Старанно готуються виступаючі, учасники художньої самодіяльності Будинку "Просвіта", школи церковного хору і вокально-інструментального ансамблю "Барви". І що важливо – ніхто нікого не зобов’язує, як це було раніше. Сільська громада бере участь у заходах за покликанням душі і серця.

Боляче за те, що в будинку "Просвіти" зараз часто почуєш з програвача російських "звезд", а українські пісні – лише від випивших юнаків.

Збереглися в людській пам’яті колядки, щедрівки, весільні пісні, приказки, розповіді про часи першої та другої світових воєн.

Етнічні групи зберегли частково мовні жаргони. Лемки, що приїхали в село, мають мовні відтінки. Один із старожилів скаржився іншому: "Більшовікі наробили техніки, а ти, лемку, дуйсі". В мовних групах є вирази: кузє, пацє. Перемишляне Бойки: Яким ішов, Трохим не впав, молом я ся не забив".

Говорили своєю мовою іудейські родини. Зараз у селі євреїв немає.

В селі родини польського походження святкують свята за римокатолицьким та православним календарями.

"Треба всюди пане-брате

Приятеля мати".[162]

Такий шлях формування етнографічного складу населення, його звичаїв, обрядів і, взагалі, культура є великим доробком минулих поколінь, а його розвиток, процвітання залежить від наступних поколінь, які пронесуть національне відродження до утвердження українців як європейської нації.

Із записів Ляховича В.В.

Прізвища і прізвиська

У архівних документах за 1789 рік у "Зведеному переліку доходів від двору в селі Чемеринцях" вказані прізвища селян: Іван Мичка, Петро Тістик, Петро Мерза, Федір Жох, Михайло Курило, Петро Кулеба та інші. Ці прізвища збереглися у селі дотепер.

Протягом років відбувалася значна міграція жителів. У село прибули польські колоністи, українці – жертви операції "Вісла", переселенці з території Яворівського району, на якій було створено військовий полігон. Багато родин виїхали на заробітки. Все це можна частково простежити у церковних книгах, що акуратно велися священниками. Зараз у селі з’явилось багато нових прізвищ. Наприклад: Спалило (вихідець зі Сколівського району), Сітніченко (вихідець із Черкаської області), Грицаки із с. Вишнівчика і села Липівці, Монич із с. Свірж, Дмитрик із с.Виписки Перемишлянського району та багато інших.

Проте в селі переважають прізвища Кіндрат, Кулеба, Роса, Жох, Тістик, Курило, Очкусь, Мерза, корені яких, як бачимо із "Зведеного переліку" за 1789 рік, сягають у XVIIIст.

Є багато однофамільців з однаковими іменами, які не мають родинних зв’язків. І для кращого розуміння у спілкуванні, ведучи мову про ту чи іншу людину, селяни надають перевагу прізвиськам односельчан. Так на хуторі Юрки проживали два Івани Кіндрати. У селі їх прозивали Великий Іван і Малий Іван з Юрків. На Кутерногах – два Грендиші Яськи. Одного прозивають Ясько з Горів, а іншого – Малий Ясько. Два Кулеби Степани Миколайовичі: одного прозивають Партач Степан, а другого Лось Степан з Городисок.

На провалі родини Кіндратів прозивають Запотічні, Згірки, Марищині. Пізніше, коли хлопці поженилися з’являються прізвиська Солецький, Кука, Капиця.

Одну з родин Мартинюків прозивають Бойки, а іншу – Паняті Прізвища Кулебів дістають прізвиська Партачі, Лосі, Заяці, Паньоха; Очкусів – Гоцка, Гуляк; Гарасимів – Гнатишині, Дідичі, Красі, Цвяхи; Росів – Якимові, Валігурські, Жохів – Комар, Швеці, Вербіцьких – Мацьки, Іванкові; Курило – Гуркало, Кошик, Вушубруд.

Часто перевагу прізвиськам дають навіть перед прізвищами, що рідко зустрічаються. Так, дівчат з родини Курока Михайло прозивають Лікарка з Брідка, Нінка з Брідка. Пізніше – Стах з Брідка, Ладик з Брідка.

З’являються прізвиська людей, що переїхали з інших сіл: Вівківський (із с. Вовків), Кропив’як (із с. Кропивна), Біленька (із с. Біла).

Змінивши наголос в імені Петрó на Пéтро, односельчани знають, що йдеться про Стецька Петра із Василькового. Часто вживають: "їхати біля Пéтра", "пасти корови аж до Пéтра", "У лісі коло Пéтра".

Так з’явилися і прізвиська Паьошин Василь, Панятий Миронко, Зайчик Василь та інші.

Багато прізвиськ, як бачимо, походять від імен – Якимів, Марищині, Іванкові, Гнатишині; назв хуторів чи сіл – Комар, Вівківський, Біленька; Професій родичів – Ковалі, Шевці, Дротєр, Цвях; прізвищ – Партач, Говдун. Є також прізвиська Вуйцьо, Курочка, Козій, Цап, Щепан.

У селі є є прізвища, що зустрічаються рідко. Це Стриганецький, Гнатяк, Лис, Брославський, Баліцкий, Панонько.

Якщо раніше змішані шлюби відбувались між українцями і поляками, то в наш час можна назвати шлюби із росіянами, білорусами та іншими, проте в селі ці подружні пари не проживають.

Жителі села

В розвитку села брали участь родини, які посилилися, прижилися в селі і були учасниками його суспільно-політичного, культурного та духовного розвитку.

Велику роль в духовному житті і розвиткові села відігравали особистості, які своєю діяльністю примножували славу села. Таким особистостями з давніх часів були церковнослужителі. Велику увагу привертає в пам’яті людській парох села Теодор Теліховський. За його діяльністю на кошти селян було збудовано церкву на урочищі Цвинтарисько на Гуральні в 1768 році. При ньому почала працювати парафіяльна школа. На жаль, рік народження о. Теліховського не вдалося встановити, а помер він на початку ХІХ століття. Його замінив Тиблевич.

Велике життя прожив в селі М.Перфецький – 89 років. Він помер у Чемеринцях і похований біля церкви, якій присвятив все своє життя. Після Перфецького священиком став Королюк, його замінив Боднар, а після Боднара парохом став М.Патерига. Всі ці люди багато працювали в справі духовного утвердження християнської церккви. Патеригу змінив Калиновський Олекса, а після нього – Микола Дідич.

Важлива роль з виховання молоді належала школі. Перші вчителі – Лукасевич, Спіридович Ванда заклали в селі перші зерна плодовитої освіти, а директори школи Микитин Теодор, Базилевич прожили і працювали в умовах великих потрясінь, які принесли Перша та Друга світові війни. Однак, написати про них складно, бо мало вдалося зібрати фактів, щоб висвітлити їх участь в громадському та просвітницькому розвитку села.

Багато молодих людей здобули вищу освіту і стали гордістю села. Допомогли в підборі матеріалів для написання історії села Роса Іван, Тістик Ярослава, Любко Степан, Краєвський Михайло. Багато сил і енергії віддав Писарчук Петро Іванович. Певну лепту в розвиток футбольної команди вносить Гнатяк Орист. При його спонсорській підтримці ростуть хороші футболісти. Кеди для футболістів добротно зробив Мерза Володимир. Гужельник Люба має своє невелике торгівельне підприємство. Тістик Степан Ількович в Києві є власником підприємства – товариства з обмеженою відповідальністю. Це честь і слава села.

Шандаровський виховав троє дітей. Син Роман закінчив лісотехнічний інститут, працює в Перемишлянському лісництві. Син Ігор працює на меблевій фабриці, а дочка Орислава закінчила лісотехнічний інститут, живе і працює в Чернігові. Дружина Люба Степанівна медфельдшер. За довгі роки життя збагатила свої знання в медицині так, що її діагнози підтверджуються висококваліфікованими лікарями.

Гордість села

Бойчишин Михайло Ілліч.

Батько його родом з Виписок, оженився в Чемеринцях. Михайло народився в Чемеринцях в 1948 році. Після закінчення Чемеринецької восьмирічної школи навчався у Винниківській школі-інтернаті. Поступив у Політехнічний інститут, по закінченні навчання працював на конвейєрному заводі. В часи демократичних змін став членом Руху. Першими демократичними виборами був обраний головою Шевченківського райвиконкому. Балотувався кандидатом у депутати Верховної Ради. Переїхав у Київ, працював секретарем Українського Народного Руху. Пропав безвісти за невияснених обставин.

Писарчук Петро-Володимир Іванович.

1955 року народження. В 1971 році закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, а потім Дунаївську середню школу. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював на різних державних посадах. Набув практику вмілого керівника. Побудував у Львові ринок "Південний". Багато зробив по ремонту церкви в Чемеринцях. За його кошти в селі відремонтовано школу, побудовано каплицю. Депутат Верховної Ради України 2-х скликань.

Проньків Василь Ількович.

Народився 1946 року в с. Брюховичі Перемишлянського району. З 1979 року – священик сіл Чемеринці та Плинникова. Одружений, має троє дітей.

Краєвський Володимир Йосипович.

Народився 1957 року. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу з відзнакою, Львівський технікум харчової промисловості, Львівський політех­нічний інститут. Працював на відповідальних посадах: директором Львівського хлібокомбінату, Львівського винзаводу, Львівського хлібозаводу № 5. Член Львівського міськвиконкому в 1998–2002 рр.

Краєвський Орест Йосипович.

Народився 1967 року. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, Львівський технікум харчової промисловості, Торгово-економічний інститут. Мер міста Бібрка

Винярський Степан Володимирович.

Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Здобувши середню освіту, поступив на журналістський факультет Львівського університету. Працює на державному телебаченні міста Черкаси. Ведучий програми "До речі".

Герасим Василь Степанович.

1948 року народження. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, Дунаївську СШ, Львівський лісотехнічний інститут за фахом "інженер". Працював директором Глинянської килимної фабрики. Зараз має власний магазин у Глинянах.

Тістик Ярослав Зиновієвич.

1968 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Вишнівецький радгосп-технікум, а в 1996 році – торгово-економічний інститут. У 2000 році закінчив Академію державного управління при Президентові України. Директор бізнес-центру "Фітал" у Львові. Допоміг у вивченні історичних документів епохи середньовіччя при написанні історії села.

Федько Михайло Миколайович.

1933 року народження. Закінчив В.-Гусинську загальноосвітню школу в 1949 році, в 1952 році – Боринську середню школу, а в 1960 році – Львівський університет. Історик. Працював директором Довжківської та Шандровицької неповно середніх та Вовчанської середньої шкіл. З 1973 року працює в селі Чемеринці директором школи. З 1993 року на пенсії. Одружений, має трьох дітей. Дружина Марія Михайлівна - вчителька математики. Зробив значний внесок у написанні історії села.

Федько Руслан Михайлович.

1968 року народження. Навчався у Чемеринецькій ЗОШ та Першій Ужгородській школі ім. Т.Шевченка. Закінчив Ужгородський уні­верситет. Працює провідним лікарем Ужгородської центральної лікарні. Одружений, має доньку. Активний учасник громадського життя Закарпаття.

Данилів Михайло Миколайович.

1960 року народження. Закінчив Корелицьку загальноосвітню школу, Самбірське педучилище та Тернопільський педінститут. Директор школи з 1993 року. Одружений, має троє дітей. Дружина Віра Степанівна вчителька Чемеринецької загальноосвітньої школи.

Кривоніс Богдан Петрович.

1931 року народження. Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу, Дунаївську середню школу, історичний факультет Львівського державного університету. Працював вчителем історії в Білецькій загальноосвітній школі, а потім її директором. Багато уваги надавав громадській роботі. Обирався депутатом Білецької сільської ради. Багато працював над розвитком в учнів патріотизму, гордості за рідний край. Зібрав матеріали для написання історії села Білого. Помер у 2000 році.

Ляхович Володимир Васильович.

1943 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Дунаївську середню школу, Львівський сільськогосподарський інститут, Львівський держуніверситет. Працює вчителем математики. Депутат районної ради всіх трьох демократичних скликань.Дружина Ганна Петрівна – вчитель математики Чемеринецької ЗОШ.

Ляхович Ігор Володимирович.

1968 року народження. Закінчив Чемеринецьку ЗОШ та Дунаївську СШ. Після закінчення Львівського університету працював в Чемеринецькій ЗОШ. Зараз працює на ринку "Південний" у Львові.

Савич Михайло Петрович.

1946 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Після здобуття середньої освіти, навчався у Львівському вищому пожежному училищі. Працював в обласній пожежній охороні. Вийшов на пенсію в чині підполковника. Проживає в м. Львові.

Мерза Володимир Франкович.

1954 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, профтехучилище, Львівське вище військове політичне училище. Служив у військах Варшавського договору, брав участь у виведенні радянських військ з Німеччини. В чині підполковника вийшов на пенсію.

Любко Євген Петрович.

1956 року народження. Закінчив Чемеринецьку восьмирічнушколу в 1967 році та середню в 1970 році. В 1977 році закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. Працює в Перемишлянському районному управлінні сільського господарства. Одружений, має двоє дітей.

Дикунський Ярослав Степанович.

Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Здобув середню освіту, закінчив вище технічне військове училище. Служив в країнах соцтабору в Європі, на Кубі. В чині полковника вийшов на пенсію.

Тістик Богдан Григорович.

Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Після здобуття середньої освіти поступив у духовну семінарію. Висвятився на священика і працював в селі Верхнє Висоцьке Турківського району, а потім парохом міста Турка. Був деканом Турківської парафії. Похований в с. Чемеринці.

Тістик Олексій Володимирович.

1959 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Дунаївську СШ, Львівський політехнічний інститут. Працював начальником цеху Львівського комунального підприємства ТЕЦ.

Тістик Степан Ілліч.

1955 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Львівський поліграфічний технікум, поліграфічний інститут. Працював у Києві. Зараз директор ТзОВ "Елкон".

Тістик Ярослав Ількович.

1946 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу в 1961 році, курси трактористів у Перемишлянах. В 1963 році закінчив шевське училище, служив у війську в м. Лодзі (Польща). Поступив у Воронежське військове навігаційне училище. Після закінчення училища поступив у Ленінградську воєнну академію. Служив в Баку, а потім у Німеччині. В 1976 році повернувся і працював викладачем у Воронежському авіаційному училищі. В чині підполковника вийшов на пенсію. Має власне підприємство торгівлі.

Тістик Петро Ількович.

1939 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу, Дунаївську СШ. Працював секретарем Чемеринецької сільської ради 1958–1961 р. По комсомольській путівці поїхав на освоєння цілинних земель у Красноярський край. Брав участь у будівництві БАМу. Працював начальником відділу робочої сили. Оселився в Усть-Ілімську. Пенсіонер. Має власне торгове підприємство.

Петрик Василь Андрійович.

1952 року народження. Закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу в 1967 році. Закінчив духовну семінарію. Працює священиком в селищі Винники.

Сельвестр Богдан Семенович.

1967 року народження. У 1982 році закінчив Чемеринецьку загальноосвітню школу. Після закінчення духовної семінарії працює священиком в с. Піски Городоцького району.

Федько Леся Михайлівна.

1965 року народження. Закінчила Чемеринецьку загальноосвітню школу, Перемишлянську СШ, Ужгородський університет. Під час Чорнобильської катастрофи працювала лікарем в Іванківській центральній лікарні, пізніше лікарем Львівського автобусного заводу, у 5-й поліклініці. Виїхала в Італію.

Мартиняк Василь Васильович.

1955 року народження. Закінчив 8 класів Чемеринецької загальноосвітньої школи, Бродівське педучилище, Львівський університет. Працював директором Кимирівської ЗОШ, завРайВНО Перемишлянського району, головою районної адміністрації, в обласному управлінні освіти

Із записів Ляховича В.В.

Між добрими людьми.

Розповідь про односельчанина Гнатяка Ориста Павловича

Історія України починається з історії свого роду, своєї сім’ї, від рідного міста, села, вулиці, де живеш чи народився... Високе почуття рідної вітчизни передається з покоління в покоління. Батьківщина бере свій початок від тепла рідної домівки, чистої, як краплина роси, рідної мови, мелодій народних пісень. І хоч би де ми не перебували, хоч би куди не пролягали наші нелегкі життєві дороги, ми завжди повертаємось до рідного порогу. Саме такі думки приходять, коли хочеш розповісти про нашого земляка Гнатяка Ориста Павловича, який після закінчення школи навчався у Львові, працює і проживає там уже багато років. Проте, ніколи не забуває рідної домівки, постійно приїжджає до матері, цікавиться проблемами села, намагається допомогти їх розв’язати. Про таких кажуть: "Йому до всього є діло".

Дуже часто пан Орист заходить до місцевої школи, цікавиться навчанням учнів, буває на перших тематичних уроках у День знань 1 вересня. Він висловлює свої думки, вміло веде дискусії з старшокласниками, що робить такі уроки значимими. Його авторитет, професіоналізм, щирість, відкритість, життєвий досвід, дієвість є для учнів яскравим прикладом, гідним наслідування. 1 вересня Орист Павлович робить першокласникам подарунки, на згадку про перший день у школі.

Крім того до учнів школи щороку приходить Святий Миколай з яскравими подарунками, придбати які допомагає Орист. Випускики радо запрошують його на свої випускні вечори, і він майже завжди відгукується, вітаючи їх із закінченням навчання.

За його ініціативи проведено ряд екскурсій. Молодші школярі кілька разів побували на екскурсіях у Львові, а старші побували у Почаєві, Зарваниці, у монастирі св. Анни, у монастирі Манявський скит, у Карпатах. На його запрошення учні та вчителі школи побували на виставі у театрі ім. М. Заньковецької.

Приємно бачити, що у всіх його доброчинних починаннях його підтримує дружина Христина. Під час екскурсій до Львова вона намагалась показати дітя якомога більше, постійно піклувалась щоб в поїздках почувалися комфортно, не були голодними.

Спонсоруючи футбольну команду пан Гнатяк дбає про те, щоб молодь розумно проводила свій час, щоб хоч якось пожвавити життя в селі. Гнатяк О.П. намагається бути на всіх заходи, що проводяться у селі. Завжди прагне допомогти і церковній громаді. Саме він є ініціатором написання "Історії Села", залучивши до цього односельчан.

Із записів Ляховича В.В.

Усяким людям всякі дари:

Одному ясний сильний ум,

Що не знаходить в світі пари,

Другому рій крилатих дум,

Що, мов орли, летять за хмари,

Ще іншим руки золоті:

Що очі бачуть – руки вдіють.

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось їм.

І.Я.Франко

Талановитий і працьовитий український народ. Багато талантів проявили і жителі нашого села. За розповідями село славилося майстринями-ткалями, вишивальницями, ковалями, кравцями, столярами. Завжди були серед них гарні співаки, жартуни, танцюристи.

Не без іронії згадують жарти і витівки Роси Атанаса з Провалу, до сьогодні переказують байки Винярського Йосипа з Гуральні, яких він знав дуже багато, і якого дуже радо зустрічали на всіх вечорницях. Всі дивувалися його майстерності передавати зміст, захоплювалися його пам’яттю.

Заслужив уваги Курило Андрій з Голого Кінця, який, не маючи освіти, проявляв великі здібності в усному рахунку, мав хорошу пам’ять і уяву. Обмірюючи присадибні ділянки, за отриманими даними усно визначав площу. Більшість площ городів знав напам’ять, міг, глянувши на ділянку, майже точно назвати її площу.В умовах колгоспного ладу старався не зауважувати площі ділянок, якщо їх розмір був більшим від норми.

У селі завжди були свої музики, їх запрошували і в інші села, райони.

Про майстерність жінок-вишивальниць свідчать чудові рушники, які можна побачити у кожному домі.Вишивали навіть мужчини.Так Гнатяк Павло вишив рушники для церкви. Особливо майстерно виконані вони у нашій церкві. Роками зберігаються узори на корсетах, а одягати їх стало традицією для дружок і молодої.

Про талант столярів свідчать вироби, виготовлені ними. Замовлення вони отримують звідусіль. А казальниця у церкві, виготовлена Кіндратом Ярославом Івановичем, хороше цьому підтвердження.

У 40–60 роки минулого століття добрими кравцями були Герасим Петро і Кулеба Степанія, які у важкі роки дуже виручали своїх односельчан.

Дивом було для сусідів Брославського Трохима з Гуральні у 50-х роках побачити у його домі світло електричних лампочок. Син його Ілярій дуже захоплювався технікою і фізикою. Повернувшись з армії, він збудував на потічку невелику греблю, використав енергію піднятої води для приводу генератора, привезеного десь із «світів». Регулювання засувки шлюзів придумав так, що міг здійснювати його з будинку. Планував зробити освітлення всієї Гуральні. Але саме тоді почали електрифікацію села. Любов до техніки Ілярій проніс через усе життя. Він відремонтував старенький млин, а потім із синами розширив його. Відремонтував колгоспну пилораму, від якої вже всі майстри відмовились. Завжди на ходу був його комбайн СК-5. Зробив системи парового опалення вдома, у магазині, в будинках багатьох односельчан. А коли настала потреба, взявся лагодити студні. Став таким собі "лікарем-айболитом" у всякому ремонті. Нікому не відмовляв. Зараз займається ковальською справою, слюсарить, виготовляючи ті чи інші механізми для селян.

І таких у селі було багато. Так, Баліцький Ярослав, працюючи водієм у колгоспі, приладнав двигун із списаного автомобіля для приводу циркулярки і січкарки, придумавши дуже оригінальне, автоматичне регулювання обертів двигуна.

Кіндрат Василь, займаючись бурінням свердловин, замінив ручний привід механічним, виготовив млин для виробництва гречаних круп, придбав стрічкову пилораму, трактори, автомобіль.

Більшість механізаторів колгоспу були висококваліфікованими, могли працювати трактористами, комбайнерами, водіями.

Були люди, які могли полагодити відро, відремонтувати годинник, змайструвати детекторний радіоприймач. Про багатьох можна сказати справедливі слова: "Що очі бачили – руки зроблять".

Молодь села прагнула до знань. І як показало життя, багатьом нашим односельчанам Бог дарував такий талант.

Першим із селян здобув вищу освіту інженера-геолога у Львівському політехнічному інституті Кутернога Євген Петрович. Більшість свого життя він провів у геологорозвідувальних експедиціях з пошуку корисних копалин по всій території колишнього Союзу.

Потім багато вихідців з села здобули вищу освіту у вищих навчальних закладах міст Львова, Києва, Тернополя, Дрогобича. Серед них – лікарі, вчителі, інженери, юристи, товарознавці, журналісти, архітектор, військові, ветлікарі, економісти, агрономи. Вони стала хорошими фахівцями, успішними бізнесменами, користуються заслуженим авторитетом.

Нам, вчителям школи це особливо приємно, бо десь вважаємо, що наша праця була часткою їхнього успіху, дала їм шанс здійснити такі успішні кроки.

Тому, описуючи людей свого села, хочемо назвати тих вчителів – вихідців з села, які багато років навчали і виховували дітей. Здобувши вищу педагогічну освіту, понад 40 років у школі села пропрацювали вчителем географії, біології і хімії Кривоніс Ярослава Петрівна, вчителем математики Ляхович Ганна Петрівна, вчителем географії і історії Стецько Тетяна Ярославівна. Це вчителі вищої категорії із званням "Старший вчитель". Вони постійно прагнули дати своїм вихованцям міцні знання, формували у них кращі людські риси характеру.

Приємним є те, що багато молодих вчителів школи є нашими випускниками.

до Історії села Чемеринці

(спогади, записи з інших джерел)[163]

Розповідь Круп’яка Семена

Історія переселенців, яких доля закинула до села Чемеринців і на Україну, які проживали і ще частина проживає на Україні і, особливо, з липня-серпня 1947 року.

Я, Круп’як Семен Пантелеймонович і мої батьки Круп’як Пантелеймон Григорович і Круп’як Пелагія Ільківна та їх діди та прадіди були українцями і споконвіку проживали на території України, на Галичині.

Коли турки і татари напали на Київську Русь, люди з міст і сіл, повтікали в ліси, в гори своєї країни, тому нас прозвали гуралями (від слова "гораки") в горах і містах робили розкорчовки і утворилися гірські поселення, яке назвали селом Явірки (від слова "явір", дерево)(роки я не знаю), але в такий спосіб утворились українські села в горах. Коли польська шляхта напала на землі України (1340-1380 рр.), вона загарбала частину Галичини під своє панування. Так ці українські поселення опинились під Польщею. Це Гуралі, Лемки, Холмщина, Надсяння. І так ми опинилися в Краківськім воєводстві (область) повіт (район) Новий Торг до червня–липня 1945 року.

Після війни у 1945 році Сталін з російської сторони і новостворений польський уряд видали указ, щоб кожен вертався на свою батьківщину. Тоді люди перелякалися, що робити, куди вони поїдуть зі своєї землі, але це вже була польська територія. Люди плакали, не хотіли виїжджати. Але на це ніхто з влади не звертав уваги, і почали виконувати угоду (наказ). Силоміць людей виганяли з рідної домівки, загружали в товарні вагони і місяцями везли на Велику Україну. Так нас завезли в холоді і в голоді в колгоспи без ніяких документів на Кіровоградщину. Люди, родини трималися купки всі хотіли бути разом в одному селі. І так ми прожили в тім "раю" більше року, народ не привик до такого життя, до колгоспів. З нас знущалися, сміялися з нашої мови, і люд почав радитися, що робити, як повернутися на рідну землю в свої оселі, де залишили все своє майно: коні, худобу, будівлі, поле, ліси. Туга охопила людей і вони сім’ями почали виїжджати 1947 назад до кордону в напрямі Львова щоб повернутися на рідну землю, але не всім пощастило перетнути границю. Хто скоріше виїхав, той ще втік назад у рідні місця. А нам і ще багатьом іншим нашим односельчанам не пощастило, границю закрили і вже більше нікого не пускали ні туди і ні сюди. Таким чином багато сімей і мої батьки залишилися у розпачі. Що робити? Назад повертатися у колгоспи на Кіровоградщину не хотілося і на рідну землю вже не пускають. Що робити? А тут, на західних областях, на Львівщині, ще колгоспів не було, ще були господарі, осібняки. Думали, що так буде, тоді ті, що хотіли робити на полі, почали шукати собі місця по районах і селах Львівщини. А багато оселилося в місті Львові, де живуть і досі. Мої батьки з чотирма маленькими хлопчиками і ще кілька родин знайшли собі таке село – Чемеринці, щоб триматися разом. Почали шукати собі роботу, щоб прогодувати себе і дітей. Ходили по осібняках і господарях, за кусень хліба помагали робити по господарству, а це були жнива, липень-серпень 1947 року. Батько косив, молотив ціпом збіжжя, мама громадила, і так заробляли на життя. Жили де працювали. Але хороші люди порадили батькові шукати собі якесь житло. Тоді батько, маючи евакуаційний лист, пішов до сільради, аби надали житло. Але то були такі часи, що один одного боявся, і батькові нічого не дали, тільки сказали, що там є хата і там є хата, хочеш іди і жий. Але куди б батько не пішов — усі будинки вже були заселені своїми, а батько – чужий серед своїх. Де і що робити – четверо дітей. Тоді одна вдова на Гуральні – Кіндрат Степанія (уже покійна), з двома дітьми сама – пожаліла батьків і відпустила хату свого стрийка, який виїхав на Польщу. Його хату (буду), хатою не назвеш, бо там не було ні вікон, ні стін, і корови стояли в ній. Але для голого і це було добре. І так ми оселилися в тій хаті, підремонтували, люди допомогли, де й прожили і до 1974 року.

Батьки ходили працювати по осібняках, старші хлопці пасли їм худобу. Так ми пробідували по наймах, але до тих пір, поки не почали "в’язати" колгоспи. Потім кожен уже мусив виживати як може, бо уже ніхто нічого не мав.

Таке то життя було переселенців з Польщі на Великій Україні. Але це коротко. Запам’ятав із розповіді батьків.

М.І.Бойчишин (1948–1994) – соратник В’ячеслава Чорновола, відомий політичний діяч

В п’ятницю 15 січня 2004 року відбулося урочисте відкриття пам’ят­ника відомому політичному діячеві, голові секретаріату НРУ Михайлові Бойчишину.

Меморіальну дошку встановлено на стінах Шевченківської райдерж­адміністрації, де він у 1972-1990 роках перебував на посаді голови Шевченківської райради першого демократичного скликання. У ці роки саме за ініціативи Михайла Бойчишина було проведено кілька крайових конференцій НРУ. Відкрити пам’ятний знак доручили доньці Лідії Вернадській, першому заступнику голови Львівської обласної ради Ігорю Держку та міському голові Любомиру Буняку.

15 січня 1994 року Михайло Бойчишин вийшов з офісу Народного Руху, але до свого київського помешкання не прибув. Таємниче зникнення голови секретаріату Народного Руху завдало відчутного удару потужному суспільно-політичному формуванню, а згодом призвело до розколу Руху. Десять років таємничої невідомості. Тоді М.Бойчишина ніби шукали. Але більше, мабуть, задля заспокоєння громадськості. Людина розчинилася у повітрі. Майже ніхто не звернув увагу на те, що приблизно о 23 год. на офіс, з якого вийшов Бойчишин, напали невідомі особи. Що шукали нападники, чи був зв’язок між двома подіями?

Зникнення М.Бойчишина – не остання чорна сторінка в його родині. В липні 1994 р., буквально через півроку, у Винниках, біля дріжджового заводу, при загадкових обставинах, загинув 18-річний син Роман. Правоохоронці констатували ДТП – наїзд на пішохода.

М.Бойчишин народився в с. Чемеринці у 1948 році в багатодітній сім’ї. Закінчив інститут, працював у конструкторському бюро конвеєр­ного заводу. Був одним із найбільших сподвижників національного руху початку 90-х років, а також одним із соратників відомого політика та колишнього голови НРУ В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, Гриніва.

Михайло Бойчишин був наймолодшим серед них. Часто у нього в кінці 80-х років збиралися на квартирі члени Гельсінської групи, що діяла у Львові. Він глибоко розумів і бачив все, що робила з українцями влада, і не зміг миритися з цим, включившись в підпільну боротьбу. А на початку 90-х активно включився у підготовку у проведення відомих акцій, що були проведені у Львові, області і Україні. Перед виборами першого демократичного скликання побував у своєму рідному селі, де виступив з переконливою промовою перед односельчанами біля церкви.

Перші члени осередку НРУ с. Чемеринці

Політичні події 1989 року на Кавказі, в Прибалтиці, львівські бурхливі мітинги розбудили політичну свідомість молоді. У грудні 1989 р., коли ще існував СРСР з його репресивними органами, біля сільради було піднято синьо-жовтий прапор. Прапор було намальовано на стіні автобусної зупинки.

Кандидат у депутати обласної ради доцент Львівського лісотехнічного інституту Вінтонів організував в с. Чемеринці осередок НРУ. Першим членами осередку були Яцишин Петро, Курило Степан, Тістик Михайло, Кіндрат Михайло. Пізніше в члени руху вступили Курило Омелян, Кулеба Ярослав, Яцишин Дмитро, Чепіжак Ілярій, Чепіжак Леся, Тістик Ярослав, Кулеба Степан, Тістик Зиновій.

Чепіжак Леся разом із М.Бакаєм, М.Романишиною, В.Мельни­ком була у серпні 1991 учасником з’їзду НРУ у Києві від Перемишлянської районної організації НРУ.

Всю подальшу патріотичну і організаційну роботу в селі проводили члени руху. Під їх впливом на сесії сільської ради було прийнято рішення про демонтаж пам’ятника В.Леніну, проведено мітинг на могилі повстанців, де виступили з палкими промовами.

Розповідь свідка трагічної долі ієромонаха Студитського Уставу о. Федюка Януарія 82-річної Ляхович Ганни

В "Літописі нескореної України" у документі № 120, ст. 205 серед священиків, вбитих під час війни, є прізвища, о. Боднаря Олексія, пароха Боршева, і о. Федюка Януарія, ієромонаха Студитського Уставу, завідателя Кропивної, деканату Золочів. 82-річна Ляхович Ганна розповідає, що о. Януарій прибув до Кропивної у 1940 році, коли розігнали монастирі разом з монахами. Служив у церкві, дуже любив дітей. Жив о. Януарій поруч дороги з Смереківки на Золочів. О. Януарій вийшов у сад. Саме тоді через село проходили відступаючі частини Радянської армії. Вони побачили монаха, зв’язали його, завели біля церкви і розстріляли. А уже через годину в село вступили німці. Селяни поховали Януарія на цвинтарі біля церкви.

Розповідь сестри Шеремети Ксенії та односельчан про Шеремету Михайла Івановича

Станичий, псевдонім – "Скромний"

Шеремета М.І. народився у 1914 р. в с. Чемеринці. Коли йому було 8 місяців, батько Іван поїхав на заробітки в Канаду. Пропрацювавши 8 років на чужині повернувся додому. На зароблені гроші купив трохи поля, побудував хату з цегли і почав господарювати. Та тут прийшло в сім’ю горе. Захворіла й померла його дружина. Батько одружується вдруге. В сім’ї народжується ще двоє дітей: Ксеня і Катерина.

За розповіддю сестри Ксенії, Михайло уже в юні роки був сміливим і рішучим. Але дуже справедливим, як згадують односельчани. В передвоєнні роки почалося протистояння між українцями і поляками села. На танцях (у хатах господарів) польські хлопці часто конфліктували з українськими. І тоді Михайло організовує хлопців в селі і наводить порядок. Доходило й до бійок. Але господарями стали українці. Одна з таких сутичок відбулася на гаївці біля церкви. Михайло залучив патріотично налаштованих хлопців з сусіднього села Вишнівчик. Почалася страшна бійка. Приїхав на коні поліцай (щельц). Як вихопив шаблю та закричить: "Розійшлись, бо полетять ваші голови, як капуста". Але де там. І знову перемогли українські хлопці.

Ляхович Ганна, розповідаючи про добудову церкви, говорить: "В роботу включилися всі, навіть дівчата-полячки з Голого Кінця. Приходили і носили матеріали по риштуванню. Тоді всі в селі жили дружньо. Це вже перед війною почали конфліктувати".

Але, як відомо з історії села, у цей час посилилась полонізація населення. У школі навчання почали проводили лише польською мовою, окремі селяни почали записуватись як поляки, бо навіть роботу влада давала лише полякам.

І коли в середині 40-х років в селі організовується осередок ОУН, Шеремета вступає в числі перших. Не вдалося встановити, як все почалося. Відомі тільки окремі фрагменти. Так Грендиш Ірина згадує, що її батько, член ОУН, підтримував тісний зв'язок з "маслосовхозом" у Перемишлянах. А жителька села Лис М. згадує, що перед війною залізницею зі Львова до Білого приїхали представники ОУН і на хуторі Кузбатиця, недалеко від її хати провели великий збір членів ОУН, на якому було більше 300 чоловік з навколишніх сіл.

Основну роботу по розширенню сітки ОУН у селі проводив Шеремета Михайло, односельчани Стефанишин Стефанія, Кулеба Роман та Степан розповідають, що залучаються молоді хлопці і дівчата, відновлюється робота спортивного товариства "СІЧ", ведеться робота по національно-патріотичному вихованню. Молодь співає українські патріотичні пісні про січових стрільців, гетьманів України, козацтво. У малопристосованих приміщеннях, переважно стодолах, розучують вистави та виступають перед населенням. У травні, відзначаючи день скасування панщини, на вінках, на пам’ятному Хресті чіпляють синьо-жовті прапори. Читають "Кобзар" Т.Шевченка. Активними членами ОУН стають Волошин В., Гицькайло Я., Кулеба Ілько, Грендиш Дмитро та Марія, Герасим Петро, Курило Роман, Гнатяки Петро і Олексій, Кулеба Роман.

Шеремета постійно організовує зустрічі з членами ОУН сіл Вишнівчик, Плинників, Дунаїв, Біле і Нестюки. Про одну з таких нарад розповідає Кулеба Роман: "За німців у нас вдома відбувався такий збір. А ми, стоячи на воротях, пильнували, щоб не над’їхали німці". Цей приклад говорить про те, що велась велика робота по підготовці до збройної боротьби за незалежність України. А те, що хлопці вартували, ще раз заперечує, що ОУН виступало разом з німцями. Повідомлення про такі збори передавалося зв'язковим. Кулеба Степан розповідає: "Я приїхав на коні в Плинників, щоб передати повідомлення про збір у Білецькому лісі. Мене зупинили два німецькі поліцаї. На запитання куди їду, я відповів, що до родичів. Білий вдарив мене палицею, на що я сказав: "Попробуй вдарити мене ще раз". І він відпустив мене. А за те, що вдарив мене тоді потум відповів. Бо всі українські хлопці і ці ж поліцаї були зв’язані з підпіллям і, як розповідає Кіндрат Роман мали завдання разом зі зброєю в потрібний момент перейти до повстанців. Так Роса Яр. Ст. за дорученням Шеремети служив у Перемишлянах в поліції. Навіть роздобув гвинтівку для мого брата Василя, з яким товаришував. А потім, захопивши зброю, вступив в УПА. Так само перейшов в УПА і Грендиш Степан."

У 1942-1943 рр. Шеремета організовує в селі загін самооборони. Сотнею командувати доручено члену ОУН Курилові Роману з Кутерногів. У сусідньому селі Смереківка, як розповідається вище, було ство­рено озброєні польські загони, які вчиняли розбійницькі напади на населення сусідніх сіл, знищували мирне населення. За розповідями односельчан у селі побували загони ковпаківців. Вони зупинялися на відпочинок у господарстві на Волоському, де пізніше жив голова колгоспу Курило Петро. Автор цих рядків читав у книзі нач. штабу ковпаків­ців: "Під час рейду ми зупинились на відпочинок у лісі над містечком Дунаїв". Що підтверджує те, що на наших теренах діяли загони радянських партизанів. І створення загону самооборони в селі було потрібним.

В 1943 році Шеремета проводить велику роботу по залученню хлопців до лав УПА, в загін "сіроманців", який повинен був пройти рейдом по теренах східної України.

Шеремета проводить роботу по залученню своїх людей у "ястребки" (коли рад. влада почала залучати населення). Відомо, що за його дорученням у Поморянах служили Брославський Трохим і Вороняцький Василь. Організовує боротьбу проти тих, хто працює сексотами чи перейшов на бік ворога.

Коли у зв’язку із чисельною перевагою ворога над УПА керівниц­твом була змінена тактика боротьби, Шереметі було наказано залишатися у складі груп, які повинні були чинити опір колективізації, вести партизанську боротьбу. За словами командира УПА Р.Шухе­вича: "В даній ситуації ми приречені служити до кінця і загинути за Україну". Це розуміли всі, кому довелося воювати в ситуації, що склалася.

Сестра Ксенія розповідає: "Михайло в Львові зустрівся з мамою його дружини з Дніпропетровщини, яка наполегливо кликала його їхати разом із дружиною у Дніпропетровськ, бо розуміла ситуацію. На це Михайло відповів: "Я не можу цього зробити. не можу залишити побратимів, не зраджу справу, якій посвятив своє життя. Як судилося загинути за Україну – загину".

Розповідає Надя, племінниця Волошина Василя, що загинув разом з Михайлом: "Як і сьогодні пам’ятаю свою останню зустріч зі стрийком. Ми гралися з братом Романом (батько і мати його загинули у Плинниківському лісі) на подвір’ї. В цей час заходить стрийко. Сміється, підхоплює нас обох на руки і так міцно-міцно притискує нас до себе, цілує і заносить у хату. Уже багато років пізніше, коли я виросла, тато Іван розповідав, що просив брата, щоб він пішов у підпілля чи ..., бо уже загинули брат Степан із дружиною, що сили нерівні. На що той відповів: "Я не зраджу присягу, і якщо загину, то загину разом із Михайлом".

Шеремета Михайло і Волошин Василь оточені у Пнятинському лісі облавниками вчинивши відчайдушний опір, не здалися живими і пострілялися 11 листопада 1945 року.

Мартиняк Мирон Іванович розказував, що чув розповідь станичного із Пнятина, який переховувався в цей час в густому кущі ліщини і все бачив. Ворог пропустив хлопців у кільце, і з усіх боків почали кричати, щоб ті здались. Вони мовчали, приготувавшись до бою. Розпочався бій. Шеремета, важко поранений, запитує Волошина: "Що будем робити?" "Становище безвихідне, живими не здамося" – відповів Василь. В цей час до них біжить Сорока (Сорокін). і кричить: "Здавайтесь, бандери!" Михайло вбиває його з автомата, а потім стріляє у себе. Василь підриває себе гранатою. Підбігли солдати і автоматними чергами зрешетили тіло Михайла.Навіть мертвий Він наводив страх на енкавидистів.Так загинули Герої України.

У Шеремети, уже після його смерті, народилася донька, яку дружина Леся назвала Михайлиною, на честь чоловіка. Пізніше Лесю судили за участь в УПА. На суд у Львів і Київ викликали людей, як свідків, з Чемеринець. Долі дружини Лесі(псевдо «Лялька) і дочки Михайлини невідомі.Якщо вірити написаному в церковним документам то прізвище Лесі –Сипкевич і була вона донькою Олександра і Олександри Троян.

Перша дочка Шеремети маленькою переховувалась у людей, захворіла і померла.

Батько, мати й сестри Ксенія, Катерина, Павліна були в 1947 році вивезені в Сибір. Батько на 84-му році помер у Сибіру. Павліна поселилась у Кривому Розі, куди забрала дочок Тетяну і Стефу. Ксенія і Катерина повернулася додому, але хату з цегли вже розібрали, як хату ворогів народу. Сяк-так збудували невеличку хатину і так проживали з сестрою.

****

За перших совітів до лав РА у 1940 році з села були призвані Гицькайло Ярослав, Проць, Роса Павло Степанович, Тістик Теодозій, Жох Степан, Вербіцький Василь.

По різному склалися долі молодих хлопців. Далі розповідається про Тістика Теодозія, якого доля вберегла від страхіть війни, але не від інших поневірянь, які йому судилося перенести у РА ... про Жоха Степана П., якому довелося пройти неймовірні жахи цієї бойні, концтабір.

Роса Павло повернувся додому через 7 років. Розповідав, що солдатів з Галичини везли на фронт. З дороги повернули і всі роки використовували як робочу силу на заводах по лісосплаву. Повернувся додому виснажений. Брат Яким, що саме чистив чоботи, не впізнав його, подумав, що це з людей з Бессарабії чи Східних областей України, що ходили по селах, рятуючись від голоду. "Іди, іди до хати, там є господиня," – відповів на привітання брата.

Доля Проця невідома. Розповідали, що наші хлопці в армії молилися, за що з них насміхалися комсомольці. Але були й такі, що в розмовах говорили про те, як важко живеться у колгоспах. Годували в армії погано. І Проць наважився сказати: Мій тато вдома собаку краще годує, ніж ви нас". За це й поплатився. Вночі його забрали, і більше ніхто його не бачив.

Гицькайло Ярослав був членом ОУН, яку в 30-х роках було організовано в селі, активним учасником товариства "Січ" та "Просвіти". Мав багато літератури, яку, за розповідями двоюрідного брата Поляка Ярослава, закопав десь на городі, коли почалися арешти підозрілих. Це наводить на думку, що література могла бути політичною. Знав багато українських патріотичних пісень, які розучував з молоддю. Писав вірші. Співали в селі й пісні на його слова. Донедавна вважали, що він загинув разом з Процем, але кілька років тому з Сибіру до родичів у Чемеринці приїзжала його донька, яка розповіла, що він оженився у Сибіру і недавно помер.

****

У липні 1944 року в село повернулася РА. Нова влада негайно почала мобілізацію чоловіків. Без всякої підготовки ненавчених хлопців посилали на фронт. Звісно, ніхто не хотів воювати. Ховалися, дописували собі роки, або писали, що вони молодші. Ось що розповів про це Кіндрат Роман Степанович: "У мого старшого брата Михайла у стодолі була велика криївка, у якій переховувалися чоловіки, що уникали мобілізації. Вдень жили у криївці, а на ніч розходилися додому. Поралися біля худоби й коней, робили інші роботи. Але однієї ночі облавці арештували брата Михайла, Росу Михайла, Проця Михайла, Кулебу Ярослава та інших, усього 15 чоловік. Всіх їх судили. Ми з Росою Василем 3 тижні не виходили з криївки".

Пізніше ті, кого тоді арештували, розповідали, що наводив солдатів голова сільради. Він також був одягненим у плащ-палатку, але вони його впізнали.

Багато хлопців тікали уже зі Львова, вистрибували з вагонів. Для Кулеби Павла Петровича та Стопкевича Каролька це закінчилося трагічно. Вистрибнувши з вагона біля Тернополя вони побігли і заховалися в якусь яму. Саме в цей час проходив військовий патруль і розстріляв обох на місці.

Хвора дружина Кулеби Павла не перенесла такої втрати і померла. Круглими сиротами залишились діти Марія і Володимир, якими опікувались дідусь з бабусею та дядько Володимир. Без батька залишилися діти Йосип і Степан Стопкевичі.

Стецько Ілярій згадує, як його було мобілізовано. Він проживав на хуторі Кузбатиця, до хати все частіше почали навідуватись то польські, то українські партизани. А в сім’ї на той час і так не було статків. Саме в цей час було оголошено набір робітників на ремонт колії Львів–Бережани. Вони з товаришем пішли на цю роботу, звідки їх зразу й забрали в армію. І зразу на фронт. Хлопці не хотіли воювати і стрілялися, щоб потрапити в лікарню, але за це таких розстрілювали перед строєм, без суду і слідства. Так був розстріляний його товариш з села Ремезівці.

Ляхович Г.М. згадує, як трагічно склалася доля братів її чоловіка Зіновія і Петра. 17-річний Зіновій, ховаючись від облави побіг з усіма чоловіками у ліс Лішники. І пропав безвісти. Мати чоловіка і сестри Марія, Текля і Павліна кілька тижнів шукали хлопця. Товариш Зіновія розказав, що розійшлися вони у рові біля церкви в с. Зашків. Більше його ніхто не бачив.

Петро був відправлений у Баудікт, попав у дивізію "Галичина", повернувся. Зібрався йти в УПА. Мати каже йому: "Може, Петре, трохи перебудеш вдома?" А він: "Якщо віддати життя, то за Україну. На фронт я не піду. За що воювати?" Сексот видав криївку, де був Петро з товаришем (невідомим). На команду здатися повстанці підірвали себе гранатою. Згорьована мати часто плакала. "Петра хоч поховала, а де ти, синочку Зенику?".

Учасник траурної процесії у Відні.

Кулеба Микола Петрович (1889–1971) служив в Австрійській армії у кінноті. Розповідав, що кращих хлопців-кіннотників відібрали для участі в похоронах намісника Франца Йосифа принца Фердінанда, убитого у Боснії. Були відібрані всі коні чорної масті, на ноги яких було надіто білі пов’язки. Колона рухалася повільно, і вершники вели коней саме в такому темпі, забезпечуючи дотримання строю. Коні чітко вибивали крок, улани сиділи підтягнуті й нерухомі. Після проходження колони серед учасників пішли розмови про те, що єдине вікно, яке світилося на другому поверсі – це вікно кімнати, де перебував цісар. А розповідь дочки про те, що за спогадами батька "Франц Йосип сидів у кімнаті і дуже боявся", говорили, певно, про те, якою напруженою і складною була ситуація в країні напередодні війни.

У складі діючої армії з перших днів війни попав на австрійсько-російський фронт. Після кількох важких боїв потрапив у російський полон.

Полонених у Росії розподіляли на роботи. Кулеба Микола Петрович ще з одним хлопцем працювали на господарстві священика. Повернувся додому. Невдовзі був мобілізований в УГА. Приймав участь в боях за Львів. Захворів на тиф. Під час лікування у лікарні зустрів знайомого лікаря, який залишив його доглядати за пораненими в боях за Львів бійцями.

Довгоочікувана свобода.

"Тільки сфма свобода і ніхто інший може приготовлювати чоловіка і цілий народ до свобідного життя"

І.Франко

В часи перебування Галичини у складі Австрійської імперії селянькі маси терпіли гноблення, як від угорських і польських землевласників так і від українських багатіїв–дідичів. Панщина була страшним тягарем для селянства Галичини. У своїй книзі "Панщина та її скасування 1848 в Галичині" Іван франко писав: Історія панщини в Галичині від 1772 аж до 1848 і ще дальше – се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж, власне, сей наорд, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом".

Повинність підданих була така: з четвертини мають робити по 4 дні на тиждень протягом цілого року, а пів четвертини – два дні.

Крім панщин, селяни змушені були виконувати й інші додаткові роботи. Особливо поширеною була підводна повинність селян, яку виконували всі, хто мав своїх коней. Селянин сплачував державний податок, ніс тяжку багаторічну рекрутчину. Закріпачені селяни були позбавлені будь–яких прав. У погоні за наживою кріпосники заповнювали села корчмами з допомогою яких викачували з селян останні гроші. Шляхта підступно присвоювала собі громадські ліси та пасовиська.

Яків Головацький, один з керівників "Руської трійці", рішуче виступав проти панщини. Аналізуючи грамоту короля Казимира III за 1364 рік, він доводить, що вже тоді поміщик мав право судити, карати і страчувати своїх підданих.

"Пан був для мужика закон. Із всією сім’єю селяни були власністю пана"–писав Головацький у своїй праці "Мандрівка по Галичині", яка вийшла 1841–1847 рр. З обуренням писав: "Поглянь на безмежні лани жита і пшениці, хто засіває, обробляє і жне? подивись на розлогі лани картоплі, з яких шляхта жене горілку, хто їх доглядає, садить, копає? Так не дужі руки шляхти нечисленної східної Галичини. Прислухайсь до голосу людського і почуєш, скільки то коштує плачу, скільки тихих нарікань, скільки невинних сліз, скільки знівечених невільників. За один день панщини селянин мусив викопати п’ять кирців картоплі або вижати і змолотити копук снопів, або 3 копи звязати. Скільки ж при цій праці треба було пролити кривавого поту".

З-під пера І.Вагилевича вийшли рядки, які в альманасі "Русалка Дністрова" найрішучіше засуджевали кріпосне гноблення. "А коли зоря розвінчала день білий,–писав він,– гоняли гайдуки мирян півсонних на лан із народа, побратимого томили гірше татар, кривавий піт обливав, а глумлених заганяли роботами, дротяними нагайками..."

Австрійський уряд з презирством ставився до селян, називаючи їх "хлопством", "черню", зневажливо ставився до української мови, народних звичаїв. Галицьке селянство не хотіло більше по старому гнути спину на панів. Підчас жнив у багатьох маєтках селяни припиняли виконувати панщину. Проти них були кинуті каральні військові загони.

Панщина, за словами І.Франка, для селянина значила "ненастанну кривду, темноту, здичення і втрату людської гідності", відмова відробляти повинності, втеча від пана в чужі краї, збройні виступи – далеко не весь перелік форм протесту селянства проти гноблення.

У 1848 Австрійську монархію сколихнула революція. Правлячі кола, боячись нового спалаху селянських повстань вирішили скасувати крапосне право у Галичині. 22 квітня було оголошено циркуляр губернського управління, про те, що з 16 травня всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави.

Документи того часу засвідчують, з якою великою радістю населення краю зустріло скасування панщини. Українська газета "Зоря Галицька", що виходила у Львові 4 липня 1848 опублікувала пісні присвячені скасування кріпацтва, автори невідомі.

Прилетіла зозуленька та й стала кувати:

"Ой, щось, я вам, добрі люди, маю повідати.

Як вже гаєм зеленім я до вас вертала

сіла собі в темнім лісі, трохи-м спочивала.

Аж тут раптом щось здудніло, я-ся споглянула

яке-м диво побачила, яке-м ся забула.

А то панщину свобода перед собов гнала,

Загнала в ліси, в дебрі, щоби там пропала.

А за нею женуть лани, взялися просити

"Вертай назад до нас, нема з одким жити"

Панщина їм одповіла "Що ж я в тому винна?

Самі с-те мя одправили, я вам була вірна"

"Не в той спосіб ми з тобою хтіли ся розстати

Ми судили, що мя колись знов будем вітати

Ми не вмієм молотити, наші жінки–жати,

Ми не знали, що так тяжко на хліб працювати.

До кав’ярні нема з чим іти на чортика грати

Бо в кишені всюди пусто, одки з чого взяти?

З орендаря вже не можна більше витягати

Бо вже на борг хлоп не хоче горілоньки брати."

Пам’ять про кінець кріпацтва селяни намагалися увічнити в пам’ятниках. До кінця XIXв Галичині було споруджено близько 1500 таких пам’ятників. Спорудженні пам’ятники урядові кола Польщі в 20-30-х рр. XX ст. руйнували а та святкуванню річниць скасування кріпацтва перешкоджали.

Розповідь учасниці подій 1930 р. біля пам’ятного хреста, встановленого на честь скасування панщини Ляхович Г.М. (1922 р.н.)

На горбочку біля церкви до сьогоднішнього дня стоїть металевий хрест, встановлений в селі на честь скасування панщини. Щорічно 16 травня громада відзначала цей день. Хлопці і дівчата прибирали хрест вінками і квітами.

У кінці 30-х років такі заходи демонструють зростання національної свідомості односельчан. На вінках чіпляють синьо-жовті прапорці та квіти з паперу. Співають патріотичні пісні, хлопці й дівчата йдуть до хреста строєм.

Один із таких заходів переріс у сутичку з владою. Поліцай Конський, війт Сипко та Григір Павло в присутності громади намагалися зірвати з хреста вінок і квіти. Але люди не дозволили їм це зробити. Найактивніших хлопців і дівчат було передано до суду в Перемишляни і оштрафовано на 2 злотих.

Розповідає учасниця Ляхович Ганна: "Зустрічає мене Кулеба Іван, що працював у поліції, і каже: "Не плачте, дівчатка, я напишу листа до знайомого адвоката в Бережани і штраф з вас знімуть, а за ці гроші купите собі гарні блузки".

І дійсно, через якийсь час нас викликають у Бережани. Йдемо на залізничну станцію в Дунаїв і їдемо. Там нас кличуть в суд і розпитують, що відбулося. Ми розказали, що нічого не зробили, а так як завжди прибрали хрест і більше нічого не знаємо (так нам казав говорити Кулеба Іван). Нас випровадили за двері, а через деякий час покликали, і сказав суддя: "Ідіть діти додому, штраф з вас знімаємо". Ми так зраділи, і пішли додому пішки, бо було шкода грошей на поїзд. Йдемо, а наші родичі копають картоплю на Середніх дорогах. Побачили нас і так радо: "О, діти йдуть, наші діти йдуть!" Я з сусідкою Жох Степанією пішли до батьків і все їм розповіли.

На Гуральні жителями цього села встановлено хрест в честь проголошення незалежності України. Ініціаторами і організаторами його встановлення були Круп’як Семен Пантелеймонович та Боршовський Омелян Іванович. Молодь села постійно дбає про те, щоб біля хреста були висаджені квіти, прибрана територія, зимою засвічені гарні лампи.

2000-ліття християнства

З великим піднесенням, з глибокою вірою та патріотизмом зустріли жителі села 2000-ліття християнства. В честь цієї знаменної дати для християн у селі були збудовані каплиці на цвинтарі Кузбатиця, Волоському, Гуральні і Кутернога. Першим таку ініціативу виявив виходець з села підприємець Писарчук Петро Іванович. Він виділив кошти на впорядкування цвинтарів. Було збудовано ворота і арку з ліхтарями, впорядковано могили і встановлено хрести на них, бо не було уже родичів, які б впорядкували їх. Потім він побудував каплицю-церкву, залучивши до роботи місцевих майстрів, закупив іконостас та іншу атрибутику. Були прокладені гарні доріжки з плитки. На відкритті були присутні дуже багато людей зі Львова, односельчани, представники влади, священики. У виступах звучали слова вдячності односельчан, слова-роздуми і гордості близьких знайомих і священиків, висловлена віра, що майбутнє України за такими людьми представниками влади.

Петро Іванович з сумом і жалем говорив про свого батька і сестру, що так рано відійшли у вічність, про своїх близьких родичів, що спочивають тут, закликав всіх пам’ятати рідних, близьких і знайомих, дбати, щоб місце їхнього вічного спочинку було затишним і впорядкованим. "Мене це болить, це потрібно живим", – закінчив він.

З великим ентузіазмом взялись за побудову каплички жителі хутора Кузбатиця. Працювали і старші і молоді. Слова вдячності чуємо про молодих хлопців братів Стронського Івана та Олега, Лиса Богдана та Володимира, Сильвестра Гната Михайловича, Проця Павла Петровича, Проця Петра Павловича, Жоха Ігора, Лис Марію і Жоха Василя, Проць Галину і Проць Степана та інших, які виявили велике бажання, вміння і наполегливість, щоб задумане громадою відбулося. Освятили капличку декан Унівський о. Назарій Палірковський і о. Василь Проньків з с. Чемеринці. Були церковні процесії сіл Дунаїв, Чемеринців і Білого.

Віруючі віддаленого хутора дістали можливість відправляти молебні і проводити святу годину, маївки, запрошувати священиків. У них відчувається постійна духовна потреба пожертв на прикрашання цього освяченого місця. За допомогою божою та вихідців з Кузбатиці отців Михайла Левицького та Василя Пелелка (парохи м. Бевз) в річницю відкриття каплички вона поповнилась образом Божої Матері. У записі читаємо: "В честь повернення ікони Гошівської Божої матері на ясну гору в Гошів після 50-літнього "прихованого періоду" Анатолій Покотюк, Україна, місто Сокаль. Інтарсія, різьба по дереву, 2001 р.".

Храму Різдва Пресвятої Богородиці у с. Дунаєві, де під опікою була Гошівська Божа Матір у свій час, щиро Ваші односельчани о. М.Левицький та о. Василь Пелелко, 13 жовтня 2001 р.

Викладена свята земля з Єрусалиму, святі реліквії (Назарет, Вифлеєм, Єрусалим). Благовіщення народження та діяння Ісуса Христа, земля від сходів, де Ісус Христос підіймався на суд до Понтія Пилата.

Вкраплена вода із гори почаївської, з с. Зарваниця 1994 р.

Створено в день св. Наталії 8 вересня 2001 р.

Посвячено Єпископом Сокальським".

На урочистостях був присутній автор Анатолій Покотюк.

Доглядають за капличкою найстарші жителі Кузубатиці Стецько Ілярій і Проць Петро.

Силами сільської громади збудовано каплицю на в’їзді в село Чемеринці. Багато ініціативи вклали в цю справу сільський голова Кіндрат Борис, односельчани Кривоніс Ярослава і Мартиняк Софія. Всі столярні роботи виконував Кіндрат Ярослав. На освяченні каплиці були священики о. Назарій з Дунаєва, о. Михайло з Вишнівчика і о. Василь – парох с. Чемеринці. З привітаннями та словами подяки виступили учні школи під керівництвом вчительки Ляхович Г. Учнями школи і церковним хором були виконані духовні пісні. За ініціативи Кривоніс Я.П. в капличці постійно відправлялися молебні з активною участю віруючих Волоського.

14 жовтня 2001 року в с. Гуральня освячено капличку, збудовану Петром Писарчуком. Постала капличка поряд з пам’ятним хрестом, поставленим його односельчанами до Дня проголошення незалежності.

Символічно, що освячення відбулося до Дня створення УПА, бійцями якої були кращі сини України. Багато з них віддали своє життя у боротьбі за незалежність. В день, коли матері Писарчука П.І. виповнилося 70, і постала капличка, як знак вдячності сина Богові, який дарував його матері дожити до старості, бо лікарі встановили в неї в молоді роки порок серця, не гарантували їй довгого життя.

Це був чудовий осінній день. Зібралося багато людей. О. Василь освятив капличку, висловив поздоровлення матері і слова вдячності синові. "Дякую Богові за те, що інколи посилає народові Своєму таких людей, які, маючи від Нього щедрі добра, є милосердними і щедрими до прохань тих, що теж потребують", – мовив о. Василь. Зі словами поздоровлень виступили учні школи, односельчани, які вітали маму з ювілеєм, дякували їй за те, що зуміла виховати такого сина, яким гордиться не тільки вона а й всі його земляки. Дякували Петру Івановичу за його чуйність, доброту, бажання робити людям добро. "Дякуємо Богу за те, що в цьому шаленому, жорстокому світі, Ви, Петре, вибрали найвищі цінності життя. Хай буде воля Господня, щоб Ви і надалі могли допомагати людям, які в силу об’єктивних причин, незважаючи на важку свою працю, не змогли здобути належні засоби до життя", – звучало у виступах.

Петро Писарчук подякував громаді за мовлені слова, дякував Богу за його ласки, висловив побажання, щоб освячена каплиця стала місцем щирих молитов і в хвилини радості, і в час випробувань, і в горі.

Прозвучали духовні пісні і спільна молитва до Покрови Пресвятої Богородиці, велична фігура якої у відкритій каплиці зміцнює надію вірних на її опіку і допомогу.

"Пречиста Діво Маріє! З розсвітом цього дня вдаюся під Твій покров і як добра дитина благаю Тебе: Матінко моя небесна, заопікуйся мною! Охороняй мене завжди сильним Твоїм покровом у всіх небезпеках для душі й тіла".

Сонячного липневого дня 2002 року на Кутерногах відбулося свято освячення каплиці, збудованої коштами і силами його жителів. Перше, що вразило, це багато молоді, дітей. У всіх піднесений, святковий настрій. Подумалося: "Для кутерногівців це дійсно визначне довгоочікуване свято і до рідного куточка в цей час знайшли можливість з’їхатися майже всі його вихідці, щоб розділити радість зі своїми старшими батьками. Нажаль, молодь і діти в основному не живуть на Кутерногах. Причини – загальновідомі."

Промовляючи до присутніх, декан унівський о. Назарій підкреслив, що це важлива подія в житті Кутерногів, далековіддалених від села, і багато старших людей зможуть тут помолитися, задовольнити духовні потреби, знайти душевний спокій.

Парох села Чемеринці подякував всім, хто спричинився д такої потрібної справи.

В освяченні каплиці взяв участь о. Михайло з с. Вишнівчик. Священиків і гостей з Білого, Дунаєва, Вишнівчика вітали хлібом–сіллю учні школи.

Дуже багато для організації робіт зробив Кіндрат Василь Іванович. Значну фінансову допомогу надали брати-підприємці Краєвські. "Бригадиром", за словами жителів, був Курило Омелян, який зумів організувати всіх для виконання робіт.

Їм і всім, хто долучився до будівництва, священики і присутні заспівали "Многая Літа".

Як символ віри і любові сіяє над Кутерногами прекрасна каплиця. А піднятий поруч синьо-жовтий прапор спонукає задуматися над недавнім минулим нашого народу і зрозуміти, що те, що відбулося, стало можливим у незалежній Україні.

За розповіддю сина Кулеби Євгена.

Трагічна доля Кулеби Павла з Гуральні. Був вивезений на роботу в Німеччину в роки окупації. Працював на шахті. Стався обвал, і багато шахтарів загинуло. Серед них у шахті був і наш земляк. Дружині «за німців» прийшло повідомлення про смерть чоловіка. Вона важко пережила цю страшну звістку, бо залишилася вдовою з неповнолітнім сином Євгеном. Важко довелося жінці, щоб якось вижити з сином у ті скрутні часи. Чим могли допомагали сусіди і родичі. Потім сина призвали в Радянську армію.

І ось через 10 років повертається її чоловік. Виснажений, важко хворий, у шинелі він йде пішки з Поморян додому. Приходить на гору над селом, падає на землю і, заливаючись слізьми, цілує її. Хтось побачив його, і вже по Гуральні і до дружини Ганни докотилося: "Павло Ганни з того світу вернувся". Не повірила дружина, але серце підказувало: "Біжи, зустрічай!" Вибігла на вулицю і бачить – йде її Павло.

Та й цього разу не судилося дружині радіти довго. Бо чоловік повернувся важко хворим. Йому заборонено було розказувати, де він був і що робив. Але його стан свідчив про те, що доля його була важкою. Розказав тільки, що під час аварії на шахті він один чудом залишився живим, бо опинився між якимись бочками і обладнанням, що й врятувало йому життя. Рятувальники витягли його з-під завалів. Продовжував працювати. І ось прийшли "визволителі", забрали усіх і повезли, але не додому, а в Сибір. Що робив там – нічого не розказував. Син Євген розповідає, що колись почув розмову батька з Хоменком І.А., який у роки війни служив у внутрішніх військах, конвоював арештованих, а потім "в’язав" колгоспи, був головою у Чемеринцях. Він розпитував батька, де той був і чи знає начальників, прізвища яких він називав. Із ствердних відповідей батька Євген зрозумів, що він був на золотовидобувних рудниках, можливо в Магадані. А коли важко захворів, його відпустили додому. Недовго витримало його серце, і він невдовзі помер.

В Сибірі.

Шеремета Ксенія розповідає, що везли їх у товарних вагонах. Було холодно. Тих, що вмирали, викидали просто в дорозі. Зі станції їх відвозили на санях. Їх віз німець. І ставлення його було людяним. Він віддав їм великий тулуб, і це хоч трохи полегшало їх становище, бо мороз був 40-градусний. А от сім’ю сотника Курила віз якийсь росіянин. Він зовсім не жалів їх і, навіть, перекинув з саней у сніг, і тільки воля Божа вберегла їх від холоду.

Від непосильної роботи на шахті Ксенія підірвала здоров’я і не змогла далі працювати, що значно погіршило їх становище. Пізніше влаштувалася дояркою в радгоспі. Жили у викопаних землянках.

Справа, за яку вони боролись, була праведною, і Бог оберігав їх

На теренах села діяла мережа ОУН, а пізніше загони самооборони з вихідців села, які присвятили себе справі боротьби за волю, за розбудову своєї держави. Багато з них віддали своє життя у нерівній боротьбі з ворогом. Багатьом доля послала важкі випробування у концтаборах Сибіру. Багатьом, хто залишився живим, не судилося пережити радості від утвердження незалежності України. А вони за це боролися і так хотіли побачити Україну самостійною державою.

Хочу розповісти про випадок, який переконує, наскільки люди чекали цього дня. Важкохворий Мартиняк Мирон Іванович, уже відчуваючи, що сили залишають його, переживав за те, якими будуть результати референдуму 1 грудня 1991 року. "Хочу дожити до цього дня", – говорив він.

А випадки, про які згадують вояки УПА, наводять до думки, що у безвихідних ситуаціях вони виживали, бо справа, за яку вони боролись, була праведною і Бог оберігав їх.

Кулеба Роман розповідає:
"Ми з Очкусем Василем прийшли до знайомих у Мочули, де моя мама принесла нам чисту білизну. Переодягнулися, поїли, посиділи і йдемо в загін, який розташований у Пнятинському лісі. Ніч місячна, видно як удень. Підходимо до останньої хати Кулеби Дмитра і лише минули його ворота, як із засідки у саду вискакують шестеро облавників і кричать: "Стій! Будемо стріляти!" Ми побігли, а вони біжать за нами і стріляють. Ніде заховатись, бо від Мочул до Гуральні жодної хати, куща. Я кладу гвинтівку на плече і, біжучи, вистрілюю. Вони на мить зупинилися. А нам з Василем за цей час вдається заховатися у цегольні на початку. Гуральні. Думаємо, тут вступимо у бій. Вони, оговтавшись, біжать далі. Ми чуємо, що вони побігли дорогою. Отже, не побачили, куди ми заховалися. Повернулися в загін і бачимо, що ложе автомата Василя повністю поколене кулями, а у мене через халяву чобота пройшло дві кулі. Якби вони зачепили ногу, я б не зміг бігти і був би там убитий або взятий живим".

З розповіді зв’язкового Грендиша Івана, 17-річного хлопця з Ку
терногів:
"На Кутерногах зупинився відділ УПА з Волині (як ми їх називали – "волиняки"). Всі вони були високі, на конях. І був у них кінь, який вмів перестрибувати через річку чи інші перешкоди, довжиною до 4 м. Вони проводили навчання. І мене навчали управляти цим конем. Я отримую завдання передати "естафету" в курінь, який базувався у лісі під Липівцями. Але стало відомо, що по дорозі з Перемишлян може бути облава, і мені сказали їхати в село на Голий Кінець, Гуту і звідти поза Плинників у Липовецький ліс. Доїжджаю я на Гуту, а там засідка. Облавці командують зупинитися, а я повертаю коня на луги. Вони за мною, оточують зі всіх боків, думають, що тут мені вже ніде подітися, бо попереду річка. А я пришпорюю коня, і він легко перестрибує річку. Почали стріляти навіть з ручного кулемета, але я уже у лісі Лішники і тільки чую цокіт куль об дерева. Поїхавши іншою дорогою, добрався до партизанів. Вони допомогли мені злізти з коня, і бачать, що моя шинеля посічена кулями. Я розповідаю їм, що сталося. А вони рахували простріли від куль, нарахували аж вісім. А мене не зачепило!"

Боршовський Омелян
ще з одним хлопцем з Пнятина попали у засідку. На команду зупинитися, вони побігли. Товариш Боршовського побіг у кущі, а Омелян – в протилежний бік, у чисте поле. Кілька солдатів побігли за ним і стріляють. "Забігаю у двір, а кулі сиплять по стіні хати. Я за хату, а далі в ліс. Там мені і вдалося врятуватися", – розповідає Боршовський. Його товариш забіг до господаря у шопу і заховався в листі, що там було, бо далі бігти уже не міг. Солдати забігли у двір, а там стоїть мале дівча Марічка. Вони запитують: "Чи не біг тут чоловік?" Вона каже, що біг, і побіг туди далі. Вони побігли, а товариш врятувався.

Із спогадів дочки Герасима Петра:
"Перед Великодніми святами хотів піти додому переодягнутися та поїсти, бо уже кілька днів, як нічого не їв. Був у лісі у Бучині. "Дивлюсь, якісь дві жінки ходять по лінії і ламають смереку (на свята нею прикрашають хати). То виходять на лінію, то ховаються у смеречину. Думаю, підійду до них і запитаю, як там у селі, чи немає облави. Йду до них і бачу: з обох боків дороги на мене націлені автомати облавників, що лежать. "О, Боже!" – скрикнув я і побіг. Куртка, яка висіла наопашки, і кашкет злетіли. Біжу, а вони відкрили щільний вогонь за мною. Мені вдалося врятуватися. Я зрозумів, що ці дві "жінки", то переодягнені сексоти, а ворог використав святе для боротьби з партизанами. Чому не розстріляли зразу? Напевно, думали взяти живим. Уночі добираюсь додому, стукаю у вікно, відповідаю: "Я, Петро". Відкриває мама і каже: "По селу пішла чутка, що тебе сьогодні вбили у Бучині". Плаче, радіє, що я живий. А ті, що були в облаві, певно бачили, як падала куртка, і подумали, що мене вбито. От і пустили слух. А я переодягаюсь, їм швиденько і повертаюсь назад.

Іншим разом знаходжу у криївку на Гуральні. Відпочиваю. І тут чую гамір, гавкіт собак, розмову у дворі. Зрозумів, що це облавники. Чую, запитують у господині, де криївка. Починають шукати. Я через запасний вихід вилажу у стайню, а вони уже в криївці! Побачивши свіжі газети, кричать: "Здєсь бил Шеремёт! Где Шеремёт?" Перевертають, чую, все. Що робити мені? Я йду біля жолоба, піднімаю пласт гною і залажу туди. Знявши пістолет з запобіжника, приклав його до скроні і думаю: "Живим я їм не здамся". Солдат відкрив двері до стайні і вдаряє вівцю. Та відбігає і лягає мені на груди. А він починає дротом-пікою прощупувати стайню. Чую, дріт проходить щоразу ближче до моїх ніг. Молюся і думаю стріляти, як тільки він виявить мене. А тоді застрелюся сам. Але кілька разів дріт проходить повз мене, не зачепивши. Солдат виходить і каже: "Здєсь нєт нікаво". Лежу, не рухаюсь. Господиня Павліна прийшла годувати худобу на вечір і шепоче: "Петре, Петре! Де ти?". Я відзиваюся, а вона каже мені, що вони залишилися наніч. Я дочекався ночі і вирішив вибиратися. Дивлюся – вартових немає. Тихенько виходжу у двір, а тут собаки їхні починають гавкати. Поряд тік потічок. Я цим потоком йшов довго, щоб собаки не взяли слід. Далі добираюсь у Василькове до Бобика. Так був врятований вдруге".

Не дожив повстанець до цих днів, про які так мріяв. Не витримало серце і у 50-річному віці зупинилося.

УКРАЇНКИ-ПАТРІОТИ

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись українські жінки-патріотки. Вони внесли чималий внесок у боротьбу із московськими забродами. Жінки були вояками, зв’язковими, медсестрами, санітарками, шили і прали білизну, готували їжу.

Окупанти розуміли роль жінок у визвольній боротьбі. На нараді партійно-енкаведистської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року, секретар Жовківського РККП(б) Бичков, характеризуючи стан підпілля, відзначив: "У них есть большая женская организация, так называемая "жиночая ситка"... Это их главная сила в сигнализации, в снабжении..."[164]

Спогади Стефанишин С.Д. (1926 р.н.) та Погончук К.А. (1925 р.н.)

Багато дівчат працювали зв’язковими. Кіндрат (дів. Гарасим) Текла з Юрків, Любко (дів. Штангрен) Текля, Проць Ганна і Очкусь Текля були арештовані і вивезені на Сибір разом із рідними. Після відбуття покарання повернулися в село. Часто до передачі "естафети" залучали й інших дівчат.

Стефанишин Стефанія розповідає, що в них вдома збирали про­дукти для повстанців. Збирали крупу, муку, картоплю та ін. Для приготування макаронів сходились жінки сусідки Мичка Ганна, Кулеба Т. й інші. Тато, Кулеба Дмитро викосив на городі всередині жито і там макарони висушували. Потім приїздили підводою і забирали. Один із таких їздових виявився сексотом, і незабаром Стефанишин Стефанія і дочка Мички Ганни – Катерина були арештовані і відправлені в Поморяни. Стефанія при сприянні ястребка із Смереківки Бишевського була звільнена, а Катерину, після очних ставок відправили в тюрму у Золочів, де вона просиділа 6 місяців і була звільнена за відсутністю доказів. Мичка Катерина розповідає, що після звільнення їх ще на тиждень возили на роботу в колгоспи, де вони повинні були відробити за те, що їх харчували в тюрмі. Коли вона повернулась додому пізно ввечері, то її молодша сестра Марія побачила, що стоїть біля хати станичний Шеремета Михайло з Волошиним Василем. "Катерино, Шеремета під хатою", – сказала сестра. Але в хату вони не зайшли. А вже на другий день ми почули, що обидва загинули в Пнятинському лісі. Але з партизанами мала зв’язок ще у 50-х роках, коли їх було уже троє, і жодного з них вона не знала. Чоловік Петро Погончук був назначений бригадиром. Вночі приходять вони, викликають чоловіка і щось довго з ним розмовляють. Я уже починаю хвилюватися, а вони всі заходять в хату. Чоловік каже, щоб я приготувала їсти. Сиділи вони довго і уже на світанку пішли. Їх цікавило все, що робиться у селі, як люди працюють, хто уповноважений з району, чи є участковий. Один з них був середніх літ, другий – дуже молоденький, а третьому було більше 50. Цей найстарший передавав мені листи, які я відвозила у Львів і опускала у поштові скриньки. Вони почали все частіше приходити, бо потрібно було десь харчуватися. Восени сиділи з нами і лущили кукурудзу, квасолю, деколи залишались на день на горищі. Одного разу по вулиці йшли солдати (хата – на роздоріжжі), а партизани були на горищі. Цього ж вечора вони попрощались з нами і більше не приходили, сказавши, що не можуть більше наражати нас на небезпеку. А через тиждень чи два пішли чутки, що в Стриганцях було вбито трьох партизан. Можливо, це вони й загинули. Але більше ми їх не бачили.

Гнатяк (дівоче Грендиш) Ірина Дмитрівна, 1930 р.н., втекла під час вивезення її сім’ї в Сибір, була арештована і випущена, не визнавши звинувачень, розповідає:

— Батько, Грендиш Дмитро, був вояком УГА, входив до сітки ОУН ще за Польщі. Брав активну участь в організації сільської молоді у товариство "Січ". При забороні властей добивався дозволу проводити заняття у себе у дворі. Кулеба Ілько, Василь та Микола, Гицькайло Ярослав постійно збиралися у них. Тут проводили стройові заняття, співали пісні, говорили про січових стрільців, героїв Крут. Старші діти Марія, Надя і Степан брали активну участь у роботі "Просвіти".

Ірина згадує, як одного разу батько, ідучи з дружиною і старшими дітьми в поле, сказав їй, що, якщо прийдуть чоловіки купляти корову, то нехай вона скаже, щоб вони відпочили на сіні під оборогом, а він на обід прийде додому. Прийшли 4 чоловіків. Вона заховала їх, а коли прийшов батько, вони довго щось обговорювали.

Батька арештували у 1944 році, як тільки повернулися радянські війська. За звинуваченням про співпрацю з німцями після жорстоких катувань його судили. Покарання відбував у Сибірі. Старші діти Марія, Надя і Степан, виховані у патріотичному дусі, взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях. Марійка працювала санітаркою у відділі УПА, Надя – зв’язковою. Навіть неповнолітній Ірині батько доручав доставку "естафеток".

"Дадуть мені кусок хліба, граблі, заплетуть у коси "естафетку", і я йду у поле, а там у сусідні села Біле, Вишнівчик чи Дунаїв", – згадує Іра. Бо хто ж може дитину запідозрити!

Доля брата Степана невідома. З розповідей партизанів, з якими він у Бережанах визволяв хлопців і дівчат, яких вивозили до Німеччини, він у цій операції загинув. Є й інші версії. Проте правдоподібно, що загинув він у Бережанах.

Ось як ще характеризує наших дівчат випадок, про який згадує Ірина.

У батька був німецький автомат М-Пі, який не знайшли при його арешті. Мати боялася, бо думала, що якби знайшли зброю, це б ще гірше було для нього. Можна було б викинути автомат у річку чи ще десь. Але дівчина, проявляючи відвагу, безумовно ризикуючи життям, віднесла зброю, загорнуту у рядно, через гору і ліс у відділ УПА, що був у Кутерногах.

Мати Софія, жінка-патріотка, яка виховала 10 дітей, як і багато таких як вона, зазнала усіх страждань того часу. Після арешту чоловіка арештували доньку Марійку. Ірина розповідає: "Ми повечеряли і разом з мамою сіли сікти капусту. Заходить опер Платов ніби переночувати. Мама дала йому повечеряти. Ми січемо капусту і співаємо. А він: "Пойтє, дєвушкі, пойтє. Завтра одну із вас я забєру в Поморяни". Зранку пішов у сільраду, а потім повернувся і арештував Марійку.

Як тільки почали вивезення, сім’я Грендишів була першою у списку. Приїхали солдати і наказали збиратися. Усі плакали. Той, хто керував операцією, дозволив порубати птицю, застрелив свиню і дозволив забрати з собою. "Бєритє всьо, бо будєтє єхать долго на Дальній Восток", – сказав він. Я рубаю птицю, а мати кидає в мішок. Бачу ведуть зв’язаного Василя Гоцку (Очкуся). Я так злякалася, що врубала палець.

На дорозі стояло багато підвід, якими повинні були відвезти людей. Я йду на дорогу і прошу Войтка Кіндрата, щоб він допоміг розібрати застрелену свиню. А він мені: "Ірка, тікай!" Хтось накинув на мене хустку, і я поміж людей йду до Каблуків, переодягаюсь і біжу на Провал. Стою там за стайнею, дивлюсь у бік дому, але вже нічим не можу допомогти.

А мати з малими дітьми Олею, Катею, Остапом і Надею зазнали небаченого горя на чужині. Щоб вижити ходили на поле збирати те, що там залишилось, і так виживали.

Правда, зустріли там українців – директора школи і директора музичної школи, які допомагали мамі. Після смерті Сталіна мама садить з їх допомогою менших Олю і Катю до провідника, дають мені телеграму, і я у Львові забираю їх з поїзда до себе.

Після втечі я чотири роки переховувалась у людей, як могли мені допомогали. Брославський Трохим дав мені крій на чоботи, а швець їх пошив, і я вже мала у що взутися. Допомагали одягом, харчами. Допомагав мені й Бог. Бо була в таких ситуаціях, що без волі Божої не врятувалась би.

Одного разу прийшла переночувати на Провал до Тістика Степана. Мужчини сидять за столом, господиня біля кухні, а я стою, спер­шись на ліжко. Відкриваються двері. Бачу – входить Голубєв і за ним четверо солдатів з собакою. Я зразу ж під ліжко. Господар, не побачивши де я, каже до Голубєва: "Вона хоче прийти з повинною". Дивиться, а мене вже немає. Змінює тему. Наливає солдатам по 100 грамів. Каже до дружини: "Налий собаці молока". Голубєв повечеряв і вийшов з солдатами. А він знав мене.

Живучи в селі, добре знаю всі проблеми і турботи його жителів, іноді жартую до дружини, заносячи дрова чи воду: "Ліквідуємо різницю між містом і селом". Це згадуємо певний період життя, коли влада кинула такий клич і, варто відзначити проводила певну роботу, заселяючи селян у багатоповерхові будинки з більш-менш нормальними умовами. Але виявилося, що селянину потрібно інше. А це інше у нього таким чином забирали.

Але, оглядаючись у минуле свого рідного села, приходжу висновку, що за останні 50 років відбулися історичні події, яким не можна дати однозначної оцінки. З розповідей родичів та односельчан знаємо, що й до колективізації у селі тільки окремі господарі жили заможно. Мали на цей час не тільки достатньо землі, коней, а й молотарки з приводом від киратів.

І ось організовують колгоспи. Без згоди селян у них забирають найдорожче – землю. Забирають коней, вози, сани, плуг, борони та інший с/г інвентар.

Минуло 50 років. Я і сьогодні пам’ятаю, як це відбувалося. "Ой, ідуть",– схлипнула бабуся. Ми кинулись до вікон і дверей, але ніхто не став перечити і слова. А вони вважаючи, що нічого не треба пояснювати, забрали все, що можна було. Поставили на підводу, запрягли коней і поїхали з усім до колгоспу. І думаю сьогодні, це ж після багатьох років колективного господарювання селянин не захотів у багатоповерхівки. А що відчувала людина тоді, коли так різко змінили усталений уклад життя? Якою ображеною повинна була почуватись вона, яку несправедливість з боку нової влади вкотре відчути. Адже це була його власність і її так безцеремонно забрали. І це зроблено методами якими 20 років перед тим проводилась така робота в інших регіонах імперії, які сама ж влада називала "перегинами колективізації". Чому ж не захотіли рахуватися з власником, з його людською гідністю?

Як показує світовий досвід ведення сільського господарства, досвід передових господарств Союзу, майбутнє за великими господарствами, але і тепер стало очевидно, що на інших засадах. Бо що ж можна сказати про життя односельчан у колгоспі за ці 50 років? Чого більше – позитивів чи негативів? Не хочу судити, але дивлюся на спрацьовані руки, важку ходу, згорблені тіла жінок, що працювали все життя у ланці чи на фермі за мізерну платню. Платили стільки, що батьки постійно жили страхом – як прогодувати сім’ю. І сьогодні не збагну, як було можна прогодувати сім’ю на таку платню і 25 арів городу. Пам’ятаю, як селяни ходили в Золочів за 25 кілометрів, щоб, стоячи в чергах по кілька разів купити і принести на плечах кілька хлібин. Чув про "колоски" уже пізніше, а тоді, як і мої однолітки, ховаючись від бригадира і участкового, збирав ці колоски у полі, вибирав зерно, а родичі мололи його на жорнах. Одержане борошно додавали до картоплі і пекли паляниці. Бабуся ховала такі паляниці під покривало, а ввечері ділила її нам з сестрою. Поїхав батько з сусідкою в Золочів, прикупити трохи зерна. Він встиг купити 50 кілограмів жита, а їй не вистачило. І вдома ні зернини. Зима, йдуть різдвяні свята, двоє дітей. "Як повертатися до дітей", – плаче вона. Тоді батько відпродав їй 20 кілограмів, щоб хоч що-небудь змогла зробити. Так і ділилися.

Злидні змушували людей до крадіжок. Але за це була жорстока кара. Навіть за 2 кілограми вкраденого зерна засудили Герасим В. Засудили також Сипка Мартина, Кіндрата Степана, Кулебу Миколу.

З самого початку видно було, що і в такій господарці появилися люди, яким було зовсім непогано. Голова колгоспу, парторг, голова сільської ради, бухгалтер і бухгалтерія, бригадири і спеціалісти не відчували тої біди.

З часом непогано стали заробляти механізатори, водії. Навіть появився такий привілейований прошарок як їздові. Знаю випадки, коли колгоспниця, щоб завезти льон для розстелення, мусила платити їздовому свої гроші, бо той, якщо не хотів, то і не їхав, або поїхав до когось іншого. А породжувала таку "касту" система, зокрема – керівники відповідних рівнів.

А ось ці жіночки у ланці, важко відпрацювавши по 35 і більше років, ніколи не мали нормальної платні. Багато з них втратили здоров’я на важких роботах, терпнучі руки змушують підніматись серед ночі. А роботи були дійсно важкими. Завантаження і розвантаження гною на сани взимку, розкидання його як тільки зійде сніг, садіння овочів, просапування буряків, прополювання льону, протрушування, вибирання, молотьба, розстилання і збирання трести, тижні біля льонотіпальних агрегатів (днями і ночами, в холоді і в нестерпних умовах), викопування картоплі і буряків, складування їх у кагати, вантаження на підводи і автомашини. І все це вручну, їхніми натрудженими руками.

І скрізь несправедливість, приниження людської гідності, зневага, безвихідь. Ось що розповідає одна із них: "З 16 років я почала працювати у ланці. Всякого було за 40 років. Пригадую нестерпну дощову осінь. Кожен день дощ. Кожен день іду копати картоплю. Додому приходжу промокла до нитки. Але йдемо знову, бо мушу викопати дану ділянку. І ось одного дня під кінець роботи виїжджає голова. П’яний. Бере від мене лопату і перекопує землю. Знаходить кілька дрібних картоплин. Що він тільки не викрикав, матюкався, обзивав мене – і нізащо. Такого не можна забути. Я не бачила дороги, йдучи додому.

Процвітало кумівство і протекціонізм. Основним заробітком у ланці були гроші за здане волокно льону. І що тут не виробляли. Наближені до керівників намагались за всяку ціну взяти ділянку, де кращий льон, могли по 2–3 рази міняти її. Одну і ту ж площу ділили кілька разів з вигодою для себе. Інші ж нічого домогтися не могли.

Або такий випадок. Виїхала льономолотарка у ланку, знесли льон, почепили мішки для насіння. Але бригадир приїжджає, наказує зняти мішки і безцеремонно направляє тракториста в іншу ланку, до своїх наближених. І 12 жінок, втративши дорогоцінний день, знервовані і з образою у душі розходяться по домівках.

І такого в той час було безліч. Одним відмовили дати коней зорати город, давали аж у червні, коли вже закінчувався обробіток, іншим не давали потрібні трактори. Одним виписали і зерно, і солому, іншим – ні того, ні другого. Люди держали худобу, яка була годувальником сім’ї. А щоб прогодувати її, косили стерню, що залишалася після збирання зернових. Її називали стернянкою. І то керівники забороняли таке робити. В той же час вони могли вночі спалити солому на площі 10–12 га, бо виконували наказ про виконання плану оранку. Доводилось ходити до колгоспних скирт у поля за 2–3 км, щоб принести оберемок соломи. Щоб якось врятуватись від злиднів, ... добавляли по 25 арів землі. Город у 50 арів уже збільшував можливості для виживання. Хоч і тут не обійшлося без образ і несправедливості.

Якщо господарство виконувало план по здачі зерна, а в коморі залишалось ще зерно, то уповноважені з району повідомляли керівництво і з’являлась вказівка про збільшення плану. Тому для натуроплати завжди залишався мізер. Правда, деякі голови колгоспів разом з комірниками шукали вихід, щоб приховати зерно і збільшити натуроплату. Але це було вже в останні роки. А так були випадки, що зерно згноювали, вивозили десь у рови, а селянам давали дуже мало.

А один голова навіть використовував такий метод наведення дисципліни і порядку. Приїжджав до колгоспника і валив загату, якою селяни утеплювали будинки на зиму. І всі мовчали, плакали, бо нічого зробити не могли. Нікому було і пожалітися.

Голова колгоспу у селі що хотів, те й робив. Люди часом писали листи у райком, скаржилися, переважно анонімно, бо боялися помсти. Але начальству все сходило з рук і вони навіть вихвалялися: "Перший каже, що якщо з’явилися скарги, то це добре, ви почали працювати".

Проте, у здавалось би безвихідному становищі люди боролися, не втрачали людської гідності. В черговий раз голова колгоспу Курило П.Д. приїхав зі своїми у двір їздового Дацька Михайла на Гуральні. Почав кричати, розкидати загату, матюкатися. Обурившись такою грубою поведінкою голови, з хати вийшла невістка, яка працювала медсестрою, і попросила голову з’ясувати причину таких відвідин у спокійній розмові. На це той відповів грубістю, штовхнувши вагітну жінку. Не стерпів цієї наруги господар. Вхопив сокиру і вдарив Курила по голові. Той впав, але певно на щастя обох, залишився живим. На той час це був нечуваний випадок. Дацка М. арештували, засудили на 6 місяців, враховуючи пом’якшуючі обставини (поведінку голови з невісткою).

Або інший приклад. Влада продовжувала боротьбу з релігією. Перед місцевим начальством ставилося завдання зробити все, щоб не відкривати церкви і закривати діючі. У нашому селі голова сільради викликає до себе о. Патеригу Максима і забирає ключі від церкви. Священик пояснював, що відсутні будь-які причини для закриття церкви. Але влада настояла на своєму. Певно, вислужувались перед начальством. Не зміг зрозуміти отець тих, кого хрестив у церкві, з якими пройшла більшість років його життя в Чемеринцях. Образа була такою великою, що священик захворів і незабаром помер.

Члени церковної двадцятки Брославський Трохим, Стефанишин Степан їздили у Львів і домоглися відкриття церкви. Пам’ятаю, як уже покійний Стефанишин Степан розповідав: "Зайшли ми з Брославським до керуючого у справах релігії в області, а він все говорить, щоб не відкрити церкву. А я йому: "То що ви хочете, щоб люди спивались, ходили по буфетах, шукали вихід, вступаючи у "суботники" чи в інші секти?" Таку думку дав мені в той момент Бог. Бо після моїх слів керуючий задумався, пішов і якийсь інший кабінет порадитися, а повернувшись, сказав нам їхати додому, а дозвіл надійде в район".

Але місцеве керівництво не дає провести світло до церкви. Але громада рішуче виступила проти дій влади. У Великодній тиждень завезли вночі стовпи з лісу. Розповідає Кіндрат Василь Іванович: "Я і Яцишин Болько розгружаємо стовпи, а вони вже їдуть. Ми встигли зробити роботу і відігнати коні на ферму, де чергував Тістик Ілько. Коней ставимо на місце в конюшні, упряж Тістик встигає сховати, а вони вже на конюшні і питають: "Чиїх коней немає?" Тістик каже, що всі їздові ще звечора поставили коней на місце. Вони перевірили, але нічого не змогли довести.

На другу ніч поставили стовпи. Вони приїхали, але люди вже розійшлись. А у великодню суботу електрик Сипко Володимир натягує проводи, і на Великдень засвітило світло".

Укладали у церкві підлогу плиткою, і не вистарчило тонни цементу. Грендиш Франко тоді працював бригадиром будівельної бригади у кол­госпі. Розповідає Сипко Йосип: "Я говорю Грендишу про таку справу, а він мені: "Поїдь у комору і візьми пару мішків". Я їду. Комірник Мартиняк Софія дозволяє, і я вантажу цілу тонну і привожу до церкви".

Такі випадки свідчать, що люди не боялися, ризикували, проявляли непокору, а іноді й мужність.

Вже реакція нацистської Німеччини на проголошення 30 червня 1941 року Маніфесту відновлення української державності мусила призвести до посилення протинімецької боротьби, до переходу до збройного спротиву німецьким окупантам.

Але якщо в 1918 році, коли по розвалі Росії на східноукраїнських землях і Австрії на західноукраїнських землях у момент проголошення української державності уряд мав 100 тисяч вояцтва вчорашніх російських та українських армій, яке зразу ж в повному озброєнні і обмундируванні могло переходити в ряди української армії, то у 1941 році кадри українських збройних сил мусили створюватись з перебуваючого в окупації населення, елементу військового майже сирого, який треба було ще вишколити та спочатку озброїти здобутою від ворога зброєю.

Тому на Першій конференції ОУН у вересні 1941 року були визначені найближчі завдання:

а) пропагандивно-роз’яснювальна підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами та проти нових намагань більшовизації українських теренів, що її проводять наслані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

б) збір та магазинування зброї;

в) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань Краєвим військовим штабом під керівництвом Дмитра Грицая (пізніше – генерал Перебийніс) та сот. Романа Шухевича організовуються у 1941 році старшинська школа у Мостах та підстаршинська школа в Поморянах, курси радистів, санітарної служби тощо.

Починають організовуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи. Так постає мережа відділів УНС – Української національної самооборони, які потім перетворюються у Самооборонні кущові відділи (СКВ). Реорганізація відбулася з приходом більшовиків.

При організаційній справності підпілля невеликий відділ чи підвідділ УПА, з’явившись в якійсь околиці, спираючись на СКВ, у випадку потреби розростався за одну ніч у сильну бойову частину, а, провівши бойову акцію, знов маліє, щоб так зручно прослизнути крізь ворожі застави.

До навчання хлопців були залучені в с. Чемеринці Проць Олекса і Бойчишин Іллярій. У сусідньому селі Вишнівчик вишкіл проводив старший лейтенант ЧА Андрій Марченко, уродженець Білоцерківщини Київської області, що вийшов з оточення і залишився в селі (травні 1944 року був розстріляний солдатами ЧА в 26-річному віці).

Для ілюстрації тодішньої ситуації та пристосованої до неї тактики відділів УПА наведемо опис переходу сотні (а опісля куреня) "Сіроманці":

"... В дуже тяжке становище потрапили "Сіроманці" біля Нового Яричева. Довкола ворог скупчував великі сили. Підходили танки і гармати, силкуючись задушити маленьку жменьку українських повстанців. Сонце ніби злякалось і сховалось за темні хмари. Дув різкий вітер і накрапав дощ. Надходив вечір. Вийти з кільця не було можливо. Що було робити, як вийти зі страшного становища? Всі сподівання покладали на Яструба. "Друже командир, – не витримав якийсь стрілець, – що, будемо вмирати?" "Вмерти легко, жити тяжче, – звернувся після деякої паузи до вояцтва Яструб. – Ми мусимо жити. Жити на зло ворогам і на добро Україні".

Він віддав наказ сховати непотрібні поки що речі і приготуватись до вимаршу. Як тільки впали сутінки, відділ тихенько подався за командиром, обережно підкрався до річки Полтви. Стрільці увійшли у пронизливо холодну воду і річкою, часом по шию у воді, вийшли з ворожого кільця. Після короткого відпочинку, відділ вирушив далі у рейд до Унівського лісу. Там до "Сіромах" приєдналися ще два відділи на чолі з командирами Вороном і Чорним.

30 вересня 1944 року розвідка донесла, що довкола підходять великі сили ворога. Повстанці зайняли бойові позиції. На лівому крилі озвались автомати, заклекотів кулемет. "Починається війна, – спокійно сказав Яструб і всміхнувся. – Що ж, будемо воювати. Ох, і сверблять же у мене долоні. Хочу воювати. Я тим шміракам ніколи не забуду Полтви". Перед боєм він завжди говорив: "Хлопці, триматись,і метко стріляти!" І вояцтво розуміло командира.

Над лісом просичала міна, за нею друга, третя... Ліс стрепенувся, загув божевільним тріскотом і стріляниною. Ворог пішов у рішучий наступ. Але стрільці чинили відчайдушний опір.

Кільканадцять разів червоні кидалися в атаку і відступали, залишивши десятки трупів. Десь серед дня ворог отримав нове підкріплення. Ліве крило повстанців було загрожене. В цей час з’являється там Яструб. Бійці кинулись вперед, за своїм командиром, і ворог був відбитий. Тут всередину лісу вривається танк. Яструб бере фауст-патрон, і підірваний танк закам’янів на місці.

Підбігає до командира зв’язковий: "Гранатометники поранені!" Яструб сам стає біля гранатомету, влучно б’є по ворожих танках.

Бій не вгавав увесь день. Двадцять два рази йшов ворог у наступ і відступив. Понад 370 вбитих і багато поранених залишив ворог на полі бою. Серед повстанців було 19 убитих і кілька поранених.

Ворог стягував нові сили і почав оточувати ліс. Але до ранку Яструб вже вивів повстанців з Унівського лісу і розташувався в лісі біля села П’ятин. Та над вечір ворог знову почав їх оточувати. Командир Яструб на ту звістку лише посміхнувся: "Треба якусь штуку викусить!" Вночі він тихенько вивів своїх бійців з лісу. А над ранок ворог пішов у наступ з усіх боків на те місце, де були "Сіроманці". Лише після кількох годинної стрілянини ворог зрозумів, що вони билися між собою. А тим часом "Сіроманці" були уже далеко. ("На чатах", ч. І., 1947).

Учасник Унівського бою житель села Стриганецький Рудольф згадував про той бій: "Наші командири вміло розставляли пастки ворогу. Коли ворог відступав, вони швидко переносили лінію оборони на декілька десятків метрів назад. Не відчувши спротиву на попередній лінії, червоні її минали і йшли далі на повний зріст. Але наразилися на щільний вогонь і відступили. Перед наступною атакою отримуємо команду переміститися вперед. І знову для ворога несподіванка... З настанням темряви сотням, сформованим з місцевих хлопців, наказано вийти з лісу і йти додому. А відділ з пораненими переходить у Пнятинські ліси".

З розповідей учасників Унівського бою УПА з енкаведистами у вересні 1945 року

Нам пощастило поговорити з нашими односельчанами, які були учасниками цього бою і воювали у сотні Чорного – Очкусем Степаном з Кутерногів і Кіндратом Романом Степановичем з Провалу. Вони розповіли, що багато молодих хлопців (яким було 17–24 роки) за вказівкою керівників ОУН-УПА були скликані у відділи, а потім формувалися великі з’єднання армії. Так, на зборі у лісі під Уневом уже нараховувалось близько 3 тисяч вояків.

Повідомлення кожному передавалось через добре налагоджену мережу зв’язкових. Збір хлопців з Чемеринець проводив відділ, який знаходився на Кутерногах. З кожним проводив розмову станичний Шеремета Михайло, проводилась велика роз’яснювальна робота. Перед збором в Уневі здійснювались рейди у ряд сіл, де сотні поповнювались новими вояками.

Кіндрат Р.С. розповідає, що дуже багато вступило хлопців з с. Подусів. Бо перед тим на виїзді із села наші партизани вступили в бій з енкаведистами, які на машинах везли з села награбоване. Машини було спалено. Але енкаведисти викликали з Перемишлян допомогу. Спалили майже все село, в тих, хто втікав – стріляли.

В унівському лісі з села були ще Курило Степан з Кутерногів, Стриганецький Рудольф (псевдо “Сорока”), Завальницький Андрій, Кулеба Степан, Винярський Володимир з Провалу, Брошко з Кузбатиці,Кіндрат Роман (псевдо “ Левко”)

Керівництву, напевно, важко було забезпечувати таку кількість людей продуктами, і, очевидно, з цих міркувань, провівши відповідну роботу, почали щоденно відпускати хлопців по 2–3 сотні, закликаючи їх з’являтись при відповідному наказі.

Напередодні бою були відправлені Кулеба С., Винярський В., Завальницький А.

А через день чи два (після Чесного Хреста) енкаведисти почали атаки на УПА. Особливо жорстокі бої відбувалися на узліссі біля цер­кви с. Унів, де стояла сотня Чорного. Мужньо воювали наші хлопці, добре керували боєм командири. У бій були введені артилерія і міномети з обох боків. Був момент, коли противники наближались один до одного так близько, що, як розповідає Очкусь Степан, лежав з енкаведистом за одним пнем, тільки по різні боки. Той кричить йому: "Бандеро, здавайся!" А Очкусь: "А тобі того треба?" На що обмінялись чергами з автоматів. Так, пролежавши до настання темряви, розійшлися.

Вночі керівництво УПА дало команду всім хлопцям з навколишніх сіл виходити з бою і добиратися додому. А основні сили, зброя, поранені на приблизно 70 підводах вночі відступили в Пнятинський ліс, де знову відбувся жорстокий бій, в якому енкаведисти використали навіть літаки. У цьому бою загинули наші односельчани Брошко Степан, Курило Степан (скошений кулеметною чергою з танка, помер по дорозі до с. Пнятин).

Ховали вбитих (і наших хлопців) там же в Унівському лісі. Могили маскували, щоб ворог не вчинив наруги над мертвими.

Наймолодший політв’язень

Наймолодший політв’язень с. Чемеринці Боршовський Омелян Дмитрович був засуджений на 25 років за допомогу воякам УПА. Його арештували за звинуваченням у спаленні молотарки. Йому тоді не виповнилося ще й 17 років.

Арештовували його кілька разів для того, щоб встановити, де перебуває його двоюрідний брат Матяк Петро, який воював в УПА. Батько П.Матяка перевозив підводою зброю в сусіднє село і загинув за невідомих обставин.

П.Матяк, при спробі захопити оперуповноваженого КДБ Бостона, був важко поранений автоматною чергою. Чотири кулі пройшли через нього з правої сторони і вийшли біля хребта. Перші дні його переховували в криївці між Кутерногами і Пнятином, а потім підводою перевезли у надійне місце, де його за 6 місяців вилікували. При сутичці Бостонова з Матяком був ще один вояк з кулеметом, який повинен був його прикривати. Але кулемет з невідомих причин мовчав (кажуть "заїв"). Петро, уже поранений, падаючи, вистрелив і вбив Бостонова(Бостона).

Пізніше виявилось, що Бостон був кабардинцем. Його донька у роки імперії проживала у Львові.

НКВД кинуло великі сили на пошуки свого співробітника. Влаштовували чисельні облави, прочісували територію с. Чемеринці і сусідніх сіл. Але його тіло так і не знайшли. Всі розуміли, що чекає того, хто був причетний до цієї події.

За розповіддю Боршовського Омеляна, він не був причетний до спалення молотарки, бо в той вечір був з хлопцями з Гуральні у дівчат на Кутерногах. В цьому його вина і не була доведена. А засудили його за активну співпрацю з партизанами, в чому він не признавався, але йому влаштували очні ставки з уже заарештованими. Багато хто не міг витримати тих страшних тортур, що влаштовували у застінках КДБ. Пізніше їх стратили у таборах самі в’язні, про них передавали з табора в табір.

Розповідає Боршовський Омелян про те, як йому влаштовували "захоплення конвою і заарештованого вояками УПА". Його зв’яза­ного кинули на машину, і з 4 конвоїрами вирушили з Поморян до Золочева. Раптом машина зупинилася і її довго "ремонтували". Коли машина "поламалася" вдруге, конвоїри пішли за підводою, сказавши, що до Золочева вже недалеко. В цей час влаштували "захоплення бандерівцями" в’язня, обстрілявши конвой. Зав’язавши в’язню очі, завели в ліс у криївку, де довго розпитували, кого він знає з партизан, хто станичний, хто зв’язковий, де є криївки. Про такі провокації Боршовський Омелян знав і нічого важливого не сказав. Тоді один з чоловіків дав йому фуфайку (досі не розуміє для чого) і вивів з криївки, щоб той йшов додому. Тут знову на них нападають і Омеляна арештовують. Везуть в Поморяни і там допитують, де він був. Не витримавши тортур, Боршовський каже: "Ви ж самі знаєте, де був". За це, як каже, добре дістав.

Далі Платов і два бійці супроводжують у Львів в тюрму на Лонського. Там Боршовському і винесли вирок – 25 років.

В тюрмі зустрів односельчанина Очкуся Максима, бійця сотні "Сіроманці".

При спробі передати дані в’язням сусідньої камери, його помітили охоронці, і на добу помістили у "блок", де можна було лише стояти. Як додаткове покарання на нього хотіли одягти сорочку, яка так здавлювала тіло, що кров текла з носа і вух, але лікар сказав: "Нє видєржит". Бачив, як у такий спосіб мордували сина священика зі Стрия, що був заарештований за спробу замінувати колію.

Зразу ж на другий день його відправляють у Київ, де два тижні прохворів на малярію. Далі 12 днів у товарних вагонах везли у Інту. На пересильному пункті вони ще раз зустрілися з Очкусем М., але їх розподілили на різні шахти.

У зоні написав листа на ім’я міністра внутрішніх справ Круглова про зменшення терміну покарання як малолітньому. Коли Круглов приїхав у табір, то на 7 тисяч в’язнів їх було двоє неповнолітніх. Бор­шовський Омелян був звільнений.

Перед від’їздом заїхав до Очкуся М., який передав через нього гроші для дружини. Коли повернувся в Чемеринці, передав гроші і ще дав свої. Очкусь М., коли повернувся, щиро дякував і повернув борг.

Слід зазначити, що і серед охоронників зустрічались добрі люди. Коли Боршовського Омеляна привезли у Золочів, вони дали йому хліб і куски цукру. У Львові теж добре нагодували, сказавши, що невідомо, коли він ще наїсться.

Трагедія на Гуральні

(З розповіді жительки Гуральні Мички Степанії Дмитрівни)

На хуторі Гуральня зупинилися наніч повстанці. Розташувались вони у квартирах Мички (Савки) Дмитра та Кулеби (Шимкової) Ксеньки. Господарі нагодували їх і вони полягали відпочивати. На початку вулиці виставили пост. У цей час облавники гарнізону, що стояв на Провалі, піднімають господарів Кулебу Миколу і Патицького Стаха, наказують їм запрягати коней, сідають на сани і дають команду їхати. Проїхали вони Кучерівку і Мочули, їдуть далі. При в’їзді в Гуральню вартовий дає наказ зупинитись і стріляє з автомата понад коней. А облавники розстрілюють його автоматною чергою. Повстанець, певно, не здогадався, що це облава. Вони зразу ж почали пускати одна за одною ракети, освітивши хутір, і шукали решту партизан.

Розповідає очевидець Мичка Стефанія. До хати вбігає солдат і каже: "Хлопці, ви спітє, а на хуторі облава. Бістро відходьте". Партизани швидко збираються і запитують один в одного: "А де Герц? Де Герц?" Це вони запитували про Штангрена Івана, який пішов до своєї дівчини до сусіда Боршовського Дмитра. Але часу мало і, піднявши повстанців у Кулеби Ксеньки, вони спішно відходять в бік Брославських. Солдати прочісують всі хати і, дійшовши до хати Боршовського, побачили через вікно автомат. Хату обступили. Іван, певно, вирішив пробиватись. Вибігає з хати з автоматом і стріляє в офіцера, яки біг до нього, і смертельно ранить його. Але хтось з облавців вбиває Івана. З хати вибігає дівчина Івана і втікає до лісу. Але ворожа куля наздоганяє її. Мати дівчини біжить до неї з криком: "Ой доню, моя доню!" Падає на неї плачучи. Підбігає облавець і вистрілює в маму. Та поранена ще доходить до перелазу сусіди Бойчук Насті і падає. Вороги підпалюють господарство Боршовського Івана. При цьому займається господарство Курила Павла. У Боршовського згоріло все, а в Курила – стодола з усім сільгоспреманентом. Хату нам з господарем вдалося погасити. Так загинув один з родини Штангренів, які активно боролися в лавах УПА.

Розповідає син Кулеби Ксенії Петро, що коли облавники зайшли в хату, і один з них побачив у хаті шапку-мазепинку, яку поспіхом залишили повстанці, нічого нікому не сказав, а заховав шапку за пазуху. Певно, знав, що якби вона потрапила в руки відданих, то не минути б біди господарям. Залишилось невідомим, хто зайшов у хату Мички, попередив повстанців. Пані Стефа стверджує, що це був облавник у військовій формі.

Залишилось невідомим ім’я повстанця, вбитого на посту. Очевидці розповідають, що в нього було світле волосся, а в сумці була вишита сорочка

Трагічна доля спіткала жителів х.Голий Кінець.По причині ворожнечі, яка виникла.внаслідок протистояння між Українцями і Поляками , спровокованою утисками Українців Польською владою, хутір був підпаленний і майже повністю згорів.Це трапилося…

Бій у Чемеринецькому лісі над селом Плинників

(З розповіді Кулеби Романа Петровича, вояка сотні Курила Романа)

Ворог переходить до багаточисельних облав з використанням артилерії, літаків і танків. Знаючи добре місцевість, повстанці розгадують хитро поставлені пастки ворога, завдаючи йому втрат. Але сили ставали нерівними.

Так у квітні 1945 року до участі в бойових діях повстанців було залучено до 40 тисяч чоловік. В організації каральних експедицій брав безпосередню участь перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. Він, зокрема, спостерігав за ходом облав на території Бібрського району (тепер Перемишлянський).

Сотні Курила Романа стало відомо, що на Чемеринці планується облава. Селом пішли чутки, що арештовують всіх, хто є учасником УПА чи допомагає повстанцям, а також членів їхніх сімей, і жорстоко з ними розправляються.

Було прийнято рішення залишити малолітніх дітей у сім’ях, яких ворог не підозрював, а чоловікам і жінкам переховатися у лісі. Було розставлено вартових, а решта розмістилися у лісі над Плинниковим

З розповіді Кулеби Романа Петровича (1921–2004)

Я стояв на посту у лісі біля дороги з Перемишлян. Чую: наближається колона автомашин. У лісі колона зупиняється, з нею вискакують солдати. Гамір, стук зброї. Я повертаюсь, біжу повідомити своїх. Але в цей час зав’язався бій у місці, де розташувалась сотня. Стрілянина посилювалась, чую – стріляють з кулеметів. Коли добіг ближче, бачу, що у бій вступили облавці, які наступають з боку х. Гута, а наші, відстрілюючись, відступають у смеречину у напрямі до Кутерногів.

Мені вдається пробігти до села Плинників. Заховався у стодолі господаря. Господиня, побачивши мене, покликала в хату, принесла мені їсти і сказала, що у лісі загинуло багато людей. В цей час хтось забігає у хату і каже, що двір обступили облавники. Мені нікуди подітися. Я залажу на горище, а вони зайшли у двір і закричали: "Де заховався, бандера?" Один з них встає на драбину і стріляє з автомата по горищу. На щастя, кулі мене не зачепила, але вони все перевіряють, шукають за мною, бо, як виявилось пізніше, їм було донесено, що учасник бою забіг у цей двір. І ось залазить солдат на горище і, побачивши мене, кричить: "Он здєсь, навєрноє убіт!" Я не рухаюсь, а він скидає мене, і тягнуть на двір. На подвір’ї, пам’ятаю, такий старший солдат з вусами кричить: "Да он живой, прікідиваєтся!" Мені зв’язують руки, кидають на фіру і везуть у гарнізон до Чемеринець.

По дорозі біля села Плинників, чую, що жінка у плащ-палатці і пілотці показує старшому хто і де живе, і чи допомагає партизанам. Це вона співпрацювала з НКВД. Побігла в гарнізон і повідомила, що я заховався в того господаря. Її там переодягнули і з солдатами вона повернулась за мною. Слідчий у гарнізоні садить мене на крісло, викладає на стіл годинник, компас і пістолет, і каже: "Відіш, бандіт, твой командір убіт". Я зразу впізнав компас Курила Романа і зрозумів, що він загинув. Але кажу, що це мені нічого не говорить, бо я його не знаю, у сотні не був. Але виявилось, що у сотенного знайшли списки сотні, а там моє прізвище й ім’я.

Він до мене: "Відіш два пістолета? Которим тєбя убіть?" Я мовчу, а він: "Вот спіскі сотні і твоя фамілія здєсь". Я мовчу. Він кличе трьох солдат. Виводять мене у сад і кажуть, що розстріляють. Я молюся, а він кричить, щоб я признався, або розстріляють. Далі ведуть мене назад, а я згадав, що мій двоюрідний брат Кулеба Миронко Петрович був мобілізований в радянську армію, і кажу, що я не був у сотні, і можливо то прізвище мого двоюрідного брата. Частково мене врятувало і те, що при мені не знайшли зброї. Відправили мене в Поморяни, Золочів. Засудили на два роки і післали в Київ, де ми розбирали руїни. Можливо, що спасло і те, що цей слідчий на Гуральні під час облави був важко поранений Штангреном Іваном і по дорозі у Поморяни помер.

А у тому бою загинуло 22 чоловік. Один з учасників бою Герасим (Цвях) розповідав мені, повернувшись з тюрми, що відступаючи два кілометри ніс на руках важкопоранену свою дружину Стефанію. Вона померла, і він поховав її у лісі. А родичі загиблої Кулеби Ганни розповідають, що серед вбитих, серед яких був її чоловік Ілько, її не знайшли. Довго шукали її по лісі. Її сестрі Павліні приснився сон, де вона лежить. І коли прийшли у це місце, то побачили Ганну. Чоловік Ілько мав прострелену голову, груди і руку, і загинув на місці. А коли знайшли його дружину Ганну, то побачили, що поранено її лише у руку, і якби було кому надати першу допомогу, можливо, вона б залишилася живою.

Облавці залишили всіх вбитих. Потім родичі поховали їх у братській могилі на цвинтарі біля церкви.

За могилою доглядали родичі і діти загиблих. А у 2002 році за сприяння П.І.Писарчука на могилі встановлено пам’ятний знак "Борцям за волю України", який було освячено на Покрову – день створення УПА. Відбувся велелюдний мітинг, на якому були депутат Верховної ради Писарчук П.І., його товариш поет-пісняр Степан Галябарда, заступник голови облдержадміністрації, депутат обласної ради Данилишин, голова райдержадміністрації, виходець з с. Чемеринці Мартиняк В.В., голова районної ради Тимків А.Р., ветерани ОУН-УПА, жителі навколишніх сіл. Прозвучали слова вдячності тим, хто віддав своє життя за незалежність України, прозвучали повстанські пісні у виконанні працівників районного будинку Просвіти Підківки С.М. і Теодоровича П. та учнів Чемеринецької ЗОШ.

Освятили могилу парох с. Чемеринці Проньків Василь та декан Унівського деканату о. Назарій Папірковський.

Короткі нариси воєнного періоду села Чемеринець

Кулеба Ольга, внучка Кулеби Василя

Найперша письмова згадка про село Чемеринці занотована в 1389 році. Тоді були важкі часи, люди гнули спини на панів, на село нападали татари, які все руйнували, спалювали, а людей брали в полон. У злиднях і темряві жили селяни за часів буржуазно-поміщицької Польщі. У 30-х роках у Чемеринцях було понад 500 дворів і близько 2500 чоловік населення. Приблизно 80% з них були малозабезпеченими і безземельними. В село надходило лише 7 газет. Жоден виходець з села не отримав середньої чи вищої освіти. Не було медичного пункту.

У 1939 році розпочалася Друга світова війна.

За роки тимчасової нацистської окупації на роботу в Німеччину забрали багато жителів села. Серед них: Сильвестр Матрону, Проць Теклю, Мартиняка Василя, Мерзу Марію, Винярського Володимира, Сипко Софію, Росу Михайла, РосуНадію, Боршовську Стефанію, Івахова Максима, Брошку Броньку, Росу Галину та Петра, Сипко Мільку.

В боротьбі проти нацистської навали загинули такі жителі села Чемеринець: Степан Мартиняк, Антін Гунц, Антін Курило, Володимир Чепіжак, Дмитро Мичка, Ілля Кіндрат, Федір Мичка.

Значна частина чоловічого населення пішла в ліс, і там утворювались партизанські загони. Вони хотіли вигнати чужинців зі своєї землі, але сили були нерівні. Це були справжні патріоти. Вони любили Україну щиро і хотіли кращої долі. В цей час вороги вбивали і мирне населення.

Потім, вже у післявоєнний період, прийшли москалі. Москалі мали намір знищувати ще діючі партизанські загони, що залишались у лісах. Було багато підозрюваних. Люди мусили слідкувати за своїми словами. Було багато доносчиків, люди не знали кому вірити.

Одного разу в 1944 році москалі робили облогу в селі на партизанів. Житель с. Волоське Кулеба Василь у цей день був вдома. Раптом у двері постукали і почувся голос схвильованої жінки: "Василю, Тікай! У селі облава, йдуть сюди." Той, не знаючи, що діється, вибігає з хати і тікає на город. Але пізно, НКВД оточило село зі всіх сторін та схопили його. Вони звинуватили його у тому, що він йде до партизан виказувати їх. НКВД засудило Василя на 3,5 роки. Йому було важко покидати рідну сім’ю. В сім’ї Кулеби Василя було багато дітей. Коли його забрали, діти були ще зовсім малі. Родина сумували під час його ув’язнення. Дружина відвідувала його рідко, бо було далеко ходити. Їжу заборонялося передавати засудженим.

Таке ж горе спіткало і сім’ю Сильвестер.

У післявоєнний період люди себе ще не почували вільними. Вони перебували під загрозою москалів. Але все ж таки село почало трохи відбудовуватись.

Минали роки, проте життя селян не покращувалось. На Україні, яка була під владою іноземних держав, не було кращого заробітку для заробітчан. Тому селяни з Чемеринець мусили виїжджати на заробітки за кордон до Америки. Це були: Джалабій Станіслав Станіславович, Гураль Петро, Завальницький Микола, Заремба Іван, Гураль Тетяна, Кулеба Антоніна. Були і такі, хто виїжджав сім’ями. На хуторі Кутерноги жила сім’я Курило. Дітей було багато. Вони тяжко працювали, щоб заробити шмат хліба на прожиття. Тому вони вирушили за кордон. Звісно, що своє рідне село покидати дуже важко, але що було діяти? Зібравшись усі разом Курило Федір, Параскевія, Ярослав, Іван, Василь, Марія, Гатаназій виїхали за кордон. Курило Ярослав ще досі живий.

Дацко Марія

Перша письмова згадка про с. Чемеринці відноситься до 1389 року. В 1696 році Чемеринці були пограбовані польським військом. Жовніри забирали все, що лиш могли знайти в селянському господарстві – сіно, пшеницю, хліб та інше.

У 1880 році в селі нараховувалось 1476 жителів. Половину з них становили польські колоністи, які були сюди заселені ще в XVII ст. В селі була однокласна школа, заснована в 1861 році. Також був водяний млин.

Приблизно в 1916-х роках почалась відбудова церкви села Чемеринець, яка була зруйнована під час Першої світової війни. Цей час для людей був важким, адже війна принесла багато горя в людські домівки. Але люди не втрачали надії, вони вірили в краще життя, сподівались в допомогу від Бога. Церква була в поганому стані, Служба Божа відправлялась в дерев’яній каплиці, що знаходилась при церкві. Пізніше її відновили, але церква здавалась малою для населення. Тоді о. Патерига звернувся до жителів села з проханням добудувати церкву. В 1929 році почалась добудова церкви, яка тривала майже два роки.

Для добудови церкви були потрібні гроші, яких у селян майже не було. Люди допомагали всім, чим могли. Заремба Володимир та Курило Іван ходили по сусідніх селах за офірою для церкви села Чемеринець. Грошей вони собі не брали, лише на їжу.

Добудовувати церкву допомагали всі: чоловіки та жінки, залишаючи свою роботу, сходились до спільної праці. Але спочатку треба було збільшити територію пагорба. Для цього люди возили пісок і землю. В цій справі допомагали сусідні села, тому що церква – святиня всіх християн, незалежно від того, де вона знаходиться. Але в цей час Україна знаходилась під владою Польщі, тому поляки заборонили людям возити землю і були категорично проти цієї добудови. Та це не зупинило селян, які хотіли досягти своєї мети. Камінь вони возили аж з села Біле. Засипавши пагорб, селяни почали заливати фундамент. Коли ще не було сходів, люди поставили дошки, по яким могли увійти в церкву. Так поступово почалась добудова церкви с. Чемернець. Гнатяк Михайло та інші селяни допомагали возити камінь із села Біле. Жінки та чоловіки носили пісок аж на дзвінницю. Коштів у селян на все не вистачало, тому Гураль Ганна та Гнатяк Ганна ходили по селах за допомогою для української святині. Під час будови ще виникали суперечки , але це селян не зупинило.

Архітекторів запросили зі Львова, а мулярами були Олюнічик Петро, Заремба Іван, а крім цього допомагали ще й місцеві жителі. Для того, щоб відновити, а потім ще й добудувати церкву потрібно було багато сили й терпіння. Після двох років праці селяни зуміли втілити свої мрії. Вони таки добудували свою церкву. І все це було зроблено руками, без кранів чи машин, лише людською силою.

Хрести та інші церковні речі селяни купили за свої кошти. Згодом, жителі села Чемеринець, що переїхали до США, купили церкві дзвона, що, хоч і зазнав ушкоджень під час війни, досі добре зберігся.

Після добудови церкву посвячували священики з різних сіл. Церкву приїжджали дивитися багато людей, адже це була велика подія в історії села Чемеринці.

В 1927 році в травні приїжджали міссіонери. Не оминули й села Чемеринці. Проповідуючи слово Боже, вони збирали багато людей навколо себе. Навчали вони вдень і вночі. Ті не хотіли їх відпускати, але це ж була робота місіонерів. Священики та селяни відпроваджували їх з почестями. Пізніше на честь їхнього приїзду поставили місійний хрест. Троє жінок та чоловіки хотіли прикрасити хрест синьо-жовтими стрічками, але поляк Сипко Павло це побачив і хотів їх зірвати. Проте селяни не дали цього зробити. Поляки не задовільнились такими подіями і подали в суд до Бережан. Однак, суд не відбувся, бо Кулеба Іван, який був головою сільради, поїхав до Бережан і залагодив цю справу. Українців мали вивезти в Березу Картузську (в тюрму), але їх не вивезли.

У 2001 році завдяки П.Писарчуку церква була ззовні відновлена. А зараз проводяться ремонти в середині. Нам потрібно дякувати своїм предкам, що збудували, а потім розширили її. Зараз церква носить назву "Пресвятої Трійці". Багато людей з навколишніх сіл приїжджають до села Чемеринець, що подивитись на красу Храму Божого, адже саме з Божою допомогою селяни змогли втілити мрію кожного з нас.

В історії села Чемеринець брали участь різні люди та відбувалися різні події.За часів панування Польщі селяни не мали права голосу і виконували майже все, що їм наказували. В селі жив пан Полюшинський, поляк. Дружина його Гілєна Полюшинська була німкеня. В них була дочка Ельза. Пан Полюшинський був великий багач, крім цього він розпоряджався лісом. Проте він відрізнявся від радикалів. Пан приязно ставився до українських селян, видавав їм деревину, селяни йому теж допомагали по господарству. За те, що він мав великі маєтки, які в цей час не дозволяли, і допомагав селянам, росіяни вивезли його в Сибір. Польща не могла з цим змиритись і написала в Москву листа, в якому йшлося про звільнення Полюшинського з Сибіру на утримання Польщі. В 1948 році його було звільнено, і він повернувся в Польщу.

Навесні 1939 року жителів села Вишеньки Янівського району Львівської області росіяни вивезли в село Чемеринці. Людей вивозили сім’ями, тому що хотіли на цій території зробити полігон. Проте не всі сім’ї привезли в Чемеринці, деякі були направлені в інші міста та села. Людей вивозили возами, переважно вночі. Цей час залишився в їх пам’яті надовго. Тоді в село Чемеринці привезли Бас Катерину, Бас Маланю, Дроздика Олексія, Бика Івана, Бик Ганну, Пилипів Параску, Поповича Івана, Кунинець Катерину та інших. Саме в цей час поляки були змушені виїхати з села. Згодом їхні домівки заселили колишні жителі с. Вишеньки. Переселенцям дали поле, на якому вони працювали. На сьогоднішній час живі лише Бик Катерина і Роса Марія. Інші жителі померли і поховані на цвинтарі в Чемеринцях.

У вересні 1939 року в селі були створені органи Радянської влади. Ірина Кулеба була учасницею Народних зборів у Львові. Такі події не задовільняли селян, які з кожним роком сподівалися на краще життя. Вони часто протестували проти польського та російсього панування, тому загарбники почали звинувачувати селян у всіх смертних гріхах та засуджуватии їх до страти чи ув’янення.

Одним з таких підозрюваних був Бик Олексій Іванович, якого вважали зрадником і шпигуном. Він часто переховувавсявід росіян. Це, звичайно, їм не подобалося. Тому вони захопили батька, матір та сестру Олексія. Його брата Федора, якому виповнилось лише 16 років, вбили за те, що він нічого не хотів сказати про Олексія. Він вирішив здатися, щоб звільнити родину. Росіяни виконали свою обіцянку, але Олексія в 1944 році засудили на 9 років в Поморянській в’язниці. У в’язниці до нього ставилися жорстоко, але він зумів все це подолати, і вже в 1953 році його звільнили з в’язниці. Після звільнення його родину більше не переслідували. Згодом Олексій одружився з Марією, тяжко працював аж до смерті. Помер у 1984 році. Як і його батьків, Олексія поховали на цвинтарі села Чемеринці.

Отже, як бачимо, багато українців загинуло від чужоземних загарбників.

Коротка розповідь про Росу Василя внучки Роси Олі

Роса Василь Степанович народився 18 червня 1923 року в селі Чемеринці. Походив із бідної сім’ї, де було 6 синів. Коли підріс, навчався в середній школі, закінчив 7 класів. Вивчився на столяра. Був гарним майстром, робив колеса, ліжка, все, хто що хотів. 1946 року одружився.

Були тяжкі часи. Одного разу вони з дружиною вирішили взяти в свій дім сільську дівчинку. Її батьків вивезли в Сибір, і їй не було куди подітися. Звали її Таня. Та недовго довелося йому жити в свому прекрасному селі, яке він так любив. В 1949 році забрали його в тюрму до Львова, а потім перевезли до Іркутська. Тяжкі допити, голод і холод. Але й там йому стала в пригоді його спеціальність столяра. Також випікав на засланні хліб. Зустрівся він там із владикою греко-католицької церкви Йосипом Сліпим. Василь передавав йому прихований хліб, щоб той вижив. Пройшов нелегкі тюремні роки, його звільнили в 1956 році. Повернувся інвалідом другої групи, працював у колгоспі будівельником, також дякувáв у церкві. Дочекався щасливого дня, за який боровся, – вільної України.

Дзвін "Володимир Великий"

Історія села Чемеринці дуже велика. В минулому життя людей у цьому селі проходило в складних умовах. Тому люди були змушені їхати за кордон у пошуках заробітку. Зокрема, Савич Петро, Брошко Франко, Завальницька Марія, Завальницький Іван, Гураль Петро, Гураль Тетяна, Курило Яґа, Завальницький Микола та інші. Ці люди виїхали до США, але щоб лишити хоч якийсь слід по собі, вирішили подарувати церкві дзвін, який назвали "Володимир Великий". Завальницький Микола виділив найбільше коштів на цей дзвін. Дзвін купили в Самборі. Потім перевезли до села Дунаїв. Звідти урочистою процесією перевезли до Чемеринець. Осі на дзвін кував Віка Роман.

Коли дзвін вчепили і дзвонили на Службу Божу, то його було далеко чути. Для села цей дзвін був святинею і згадкою про людей, які проживали в Чемеринцях.

Під час війни цей дзвін німці хотіли забрати на переплавку на зброю, але жителі села не дозволили цього зробити. Вони зняли дзвін і закопали його в землю. Вважають, що саме тоді він дістав тріщину.

Зараз цей дзвін знаходиться в Чемеринецькій церкві. Його хочуть відновити, щоб він знов скликав людей на Службу Божу.

Жителі села Чемеринці дуже вдячні тим людям, які не забули про своє село і зробили таку офіру церкві. Вважають, що зараз з тих людей нікого вже в живих не залишилось.

Наше село Чемеринці розташоване на пасмі передгір’я Карпат. Через наше село протікає річка Золота Липа. Колись у давнину походила дорога, що називалась "Глинянський тракт". По цій дорозі проїжджали валки чумаків, що їхали за сіллю в Крим.

16 травня 1915 року на свято Свободи на роздоріжжі біля церкви поставлений хрест на честь скасування панщини. Коло хреста водили гаївки, відправляли молебні, виходили з процесією. Тоді співали патріотичні пісні. Одна з них така:

Тоді панщина скінчилася,

Нам гаївка мила,

Пішли пани за плугами,

Що нас били нагайками.

Тепер ходять, гроші носять,

За хлопами просять:

Ходіть, хлопе, молотити,

Дам горілки оковиту,

Сороківця на руки маєш,

Ще си вечір погуляєш.

Українці сплели на хресті вінок із синіх і жовтих квіток. Полякам це не сподобалося, і вони вінок зірвали. Наших хлопців тоді хотіли посадити. Шмігла, що прийшов до влади у Польщі після Йосипа Пілсудського, зруйнував усі права українців.

У 1919 році йшли великі бої між поляками на чолі з французьким генералом Геляром і Українською Галицькою Армією (УГА).

З 1925 року в селі Чемеринці була школа, де вчили дітей українською і польською мовами.

В 1927 році в селі були місіонери. На їх честь поставили місійного хреста.

1932 року за отця Максима Патериги добудували церкву. Допомагала будувати уся українська громада. Землю на розширення церкви возили вночі, бо поляки не давали змогу це робити.

Про високий авторитет отця Максима Патерики свідчить такий факт : повертаючись в святковий день з Пленникова, зайшов в корчму на х.Голий Кінець з батогом.І тих хто пив горілку “нагородив” по “заслузі”. При цьому ніхто з” постраждалих”нікомуне жалівся.

Для добудови церкви о. Максим Патерига взяв позику в банку. Векселі підписав Омелян Шіц, Михайло Васильович Гнатяк, Стефан Штойко, Мартиняк Василь (з Волоського), Пелих Василь та інші.

До 1939 року була польська влада. З 1939–41 рр. і після війни була російська влада. В 1949 році в Чемеринцях був організований колгосп. Люди не хотіли йти в колгосп, тому втікали в ліси. До колгоспу забирали коні, худобу, розбирали стодоли.

Пісня "Наше село Чемеринці"

Слова і музика Федько М.М.

Вечір на землю тихо спадає,

Місяць у сяйві тихо по небу пливе,

В садах зелених хати біліють,

Це Чемеринці, село моє.

Приспів:

Наше село, село Чемеринці,

Ми про тебе легенду складаєм,

Де б не манила життям наша доля,

В серці тебе ми збережем.

У хатах пахуча вечеря готова,

До столу сідає дружно сім’я,

Натруджені руки прагнуть спочити,

В колисці заснути хоче дитя.

Приспів:

О, село, село Чемеринці,

Ми про тебе казку складем,

Де б не носила життя наша доля,

Пам’ять про тебе ми збережем.

Дівчата і хлопці не сплять до півночі,

Їх жарти почуєш у кожнім кутку,

У домі народнім музика грає,

Закохано пари кружляють в танку.

Приспів:

У нашім селі Чемеринцях

Гарні дівчата, хлопці для вас,

Будуть весілля, прийдуть христини,

То ж потанцюєм з вами не раз.

Тож завітайте до кожної хати,

Вас тут зустрінуть гостинним столом,

В родині пісню ми заспіваєм,

Про Чемеринці, наше село.

Приспів:

У селі, селі Чемеринцях

Гарні дівчата, хлопці для вас,

Будуть весілля, зустрічі друзів,

Тож заспіваймо з Вами ще раз.

Додати до розділу «гордість села»

МИЧКА БОГДАН РОМАНОВИЧ

Народився в с.Чемеринці в 1973 р.Закінчив Чемеринецьку восьмирічну школу.Згодом Тернопільську академію народного господарства – економіст, Львівський Національний Університет ім..Івана Франка – юридичний факультет.Прцював заступником голови – начальником юридичного управління Державної Податкової Адміністрації у Львівській області /на час роботи - наймолодший заступник у всій Україні/.Адвокат.

[1]
Вірш "Українець я малий", написаний Федьком М.М. у Львові у 1992 році.

[2]
Знайдені вчителем історії с.Білого Кривоносом Б.П.

[3]
Запис з конспекту 1958 р.

[4]
"З джерел Сяну, Стрия і Дністра" В.Польнаревич.

[5]
Див. "Зборівщина". Збірник історії міст і сіл. Виданий в Канаді.

[6]
Запис розповіді зробив В.В.Ляхович.

[7]
Запис зробив Федько М.М.

[8]
Запис легенди здійснено Федько М.М.

[9]
Уривок пісні записав Федько М.М. в селі Довжки Сколівського району.

[10]
Адміністративно-територіальний поділ. – К.: Політвидав, 1973.

[11]
Історія УРСР, т. 1, с. 96.

[12]
Там же, с. 110.

[13]
Там же, с. 112.

[14]
Історія УРСР, т. 1, с. 132.

[15]
Там же, с. 124.

[16]
Ємсенко М. “Історія села Чемеринці”, 1962 р.

[17]
Історія УРСР, т. 1, с.142.

[18]
Архівні документи Львівського державного історичного архіву.

[19]
Історія Польщі. – Варшава, 1925.

[20]
Історія УРСР, т. І, с. 216.

[21]
Федько М.М. Вірші написані в 1991 році.

[22]
Див. книгу "Полковник Кричевський".

[23]
Нариси історії Львова.

[24]
Газета "Перемога", стаття Поповича Б.Є.

[25]
Ф. 9, оп. 1.

[26]
Ф. 10, оп. 1, лист 214–220.

[27]
Історія УРСР, т. 2. – Київ, 1977.

[28]
Там же.

[29]
Ф. 9, оп. 2, т. 1, ст. 879–892.

[30]
Ф. 24, оп. 4.

[31]
Судові протоколи за 1720–1732 роки.

[32]
"Йосифовські земельні метрики".

[33]
Історія УРСР. Том ІІ. – С. 442.

[34]
Ф. 16, оп. 421.

[35]
Зведений каталог ЛЦА.

[36]
Ф. 146, оп. 18, с. 311–317.

[37]
Я. Синкевич “Початки книгодрукування”.

[38]
М. Устиянович "Верховино, світку ти наш”.

[39]
Фонд 146, опис 3, справа 162.

[40]
Архівні документи церкви села Чемеринці.

[41]
Книга парафіян.

[42]
Шематизм Львівської єпархії. 1884 р.

[43]
Архів церкви.

[44]
Там же.

[45]
Книга парафії.

[46]
Там же.

[47]
Перекази старожилів.

[48]
Книга парафіян.

[49]
Спогади старожилів, записані автором у 1973 році.

[50]
Йосифовські земельні метрики.

[51]
Книга записів шлюбів.

[52]
Записав Федько М.М. в селі Вовчому в 1970 році.

[53]
"Справжня фасія".

[54]
Книга запису парафіян.

[55]
Спогади старожилів.

[56]
Історія Галицького стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1991.

[57]
Записано мною в 1952 році.

[58]
Протокол № 1 ревізії за 1921 рік.

[59]
Записано в кінці Юрків Федько М.М. в хаті Роси.

[60]
Протокол ревізії за 1920 рік.

[61]
Про вищесказане розповів П.Левицький – капітан, полонений італійцями, вчитель іноземної мови Боринської СШ.

[62]
Російська народна пісня.

[63]
Нариси історії Львова.

[64]
Протокол за 1921 р. Чемеринської парафії.

[65]
Спогади Гуменюка і Гладкого. Записав Федько М.М.

[66]
Народна пісня.

[67]
Народна пісня.

[68]
Церковний архів.

[69]
Книга парафіян села.

[70]
Розповідь старожилів. Списки за даними архіву костелу.

[71]
Спогади односільчан Роса Яким, Жох Я.Н., Проць Текля.

[72]
Проць Текля, Роса Яким – старожили.

[73]
Із спогадів Кренжель Марії.

[74]
Львівський історичний архів.

[75]
Альманах "Золотий колос" 1938 рік.

[76]
Там же.

[77]
Розповідь Роси Якима, Жох Марії.

[78]
Альманах "Золотий колос".

[79]
Зі спогадів старожилів.

[80]
Зі спогадів учительки Кривоніс Я.П. записав Федько М.М.

[81]
Пісня записана Федько М.М. від старожила Проць Теклі.

[82]
Із спогадів старожительки Лис, записав Федько М.М.

[83]
Спогади записані Федько М.М.

[84]
Там же

[85]
Пісня записана від Гарасим Наталі

[86]
Спогади Федька М.М.

[87]
Спогади Кулеби С.М.

[88]
Зі спогадів Грендиш Ірини.

[89]
Спогади Тістика Д., Роси Петра.

[90]
З розповіді про Жоха Степана односельчан.

[91]
Розповідь записана Федько М.М. у 1982 році особисто від Баса Григорія.

[92]
Списки складені Федько М.М. під час підготовки документів для допомоги.

[93]
З конспекту курсів вчителів історії.

[94]
Пісня, що співали в Східній Україні.

[95]
З розповіді сестри Ірини.

[96]
Розповідь записана Федьком М.М. на спогади Гицькайла В. у 1982 році.

[97]
Шмонов В.І. останні роки життя провів у Пушкіно.

[98]
Розповідь очевидців.

[99]
Запис зроблено Федько М.М.

[100]
З спогадів про одержання посмертних карток рідними.

[101]
Розповіді ветеранів записані Федько М.М.

[102]
Розповіді ветеранів записані Федько М.М.

[103]
Розповіді ветеранів записані Федько М.М.

[104]
Розповідь записана Федько М.М. в 1989 році.

[105]
З розповіді Жоха Я.С.

[106]
Із спогадів Лис. М.

[107]
Спогади Поляка Я.

[108]
Львівщина в роки війни (1941–1950 рр.).

[109]
Газета "Перемога", 1974 р.

[110]
Записав Федько М.М. в 1984 р. в Карпатах, прізвище називати заборонив.

[111]
Список складений Федько М.М. під час збору матеріалів до "Книги пам’яті".

[112]
Спогади Кіндрат записав Федько М.М.

[113]
Розповіді старожилів.

[114]
Розповідь доньки Бастонова.

[115]
З доповіді першого секретаря райкому на Пленумі РК КП України.

[116]
З протоколу партійних зборів.

[117]
Там же.

[118]
Зі звіту голови сільради 01.01.2006 р.

[119]
Записано Федько М.М. 15.05.2003 р.

[120]
Записав Федько М.М.

[121]
Ю.Федькович. Вибрані твори.

[122]
Див. Шематизм, 1836 рік.

[123]
Шематизм за 1884, ст.111.

[124]
Книга записів шлюбів

[125]
Протокол № 1 18 грудня 1918 рік.

[126]
Шематизм народних шкіл 1891 ст. 471

[127]
Шематизм народних шкіл 1881 ст429

[128]
Шематизм архиєпархії Львівської 1832 рік.

[129]
Ємсенко М. “Історія села Чемеринці”, 1962 р.

[130]
Шематизм народних шкіл 1881 рік, стор.429.

[131]
Шематизм народних шкіл 1891 рік, стор. 471.

[132]
Архів церкви Св. Тройці.

[133]
Там же.

[134]
Шематизм народних шкіл 1911 рік.

[135]
Шематизм народних шкіл 1911 рік та розповідь старожила Кулеби С.

[136]
Книга працівників школи.

[137]
Церковний архів. Розповіді старожилів.

[138]
Книга працівників школи.

[139]
Там же.

[140]
Книга працівників школи.

[141]
Там же.

[142]
Спогади односельчан.

[143]
Книга наказів школи.

[144]
Книга наказів школи.

[145]
Протокол № 6 за 1937 рік.

[146]
Альманах "Золотий колос"

[147]
Записав у 1956 році Федько М. розповідь М.Хльости.

[148]
Записав від старожилів Ляхович В.В.

[149]
Записав Федько М. від Кулеби Миколи 2004 року.

[150]
Записано Федьком М. у 2003 р.

[151]
Записав Федько М. в селі Вишнівчик в 1996 році.

[152]
Записав Федько М. в вересні 2003 р.

[153]
"За Україну!" – друкарня "Українські вісті", Канада, 1938 р.

[154]
"Пам’ятальна книга. Поселення українського народу в Канаді (1891–1941 роки)" – печатня "Голос спасителя". – Йорктон, Сакс, 1941.

[155]
Там же.

[156]
"Парафіяльна книга". В актах доходів Потоцького.

[157]
Збірний каталог судових справ Центрального історичного архіву у м. Львові.

[158]
Судові документи. Р. 426, ст. 43.

[159]
Книга записів шлюбів. 1816–1939 рік.

[160]
Звіт пароха У.Королюка Унівському деканату за червень 1914 року

[161]
Пісня, яку співають на кожному весіллі.

[162]
С.Руданський Вибрані твори.

[163]
Спогади односельчан записані Ляховичем В.В.

[164]
Док. № 126. Літопис нескореної України.