Реферат на тему
Італія, Франція, Іспанія та США у міжвоєнний період
ПЛАН
1. ФРАНЦІЯ в 1918-1939 рр.
2. США в 1918-1939 рр.
3. ІТАЛІЯ в 1918-1939 рр.
4. ІСПАНІЯ в 1918-1939 рр.
5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.
1. ФРАНЦІЯ в 1918-1939 рр.
Перемігши головного ворога — Німеччину — Франція (як і Англія) стала провідною країною Західної Європи. Вона повернула собі високорозвинені індустріальні райони Ельзас і Лотарингію, отримала контроль над німецькими і частково турецькими володіннями (Того, Камерун, Сирія, Ліван тощо). Але війна завдала Франції величезних втрат: 1,3 млн. чоловік, з країни-кредитора вона перетворилася на боржника, рівень промислового виробництва в 1921 р. становив 55% порівняно з 1913 р.
Франція разом з Англією, США, Японією була одним із організаторів інтервенції проти Радянської Росії. Перебування французьких військ у Росії протягом 1918—1919 рр. справило революціонізуючий вплив на солдатів і моряків, які, повернувшись у Францію, сприяли піднесенню на батьківщині революційних настроїв.
На парламентських виборах у листопаді 1919 р. перемогли партії Національного блоку, що виступали з ультрапатріотичних позицій: неухильне дотримання умов Версальського договору, захист соціального миру і республіканського ладу, відбудова зруйнованого війною господарства, захист прав ветеранів та інвалідів війни тощо. Ці гасла відповідали настроям більшості населення країни, наляканого страйковим рухом.
Сподівання Франції на регулярні репараційні надходження з Німеччини не справджувалися, оскільки через кризу в економіці й суспільстві Німеччина не могла та й не поспішала їх сплачувати. У січні 1923 р. французькі війська спільно з бельгійськими окупували Рурську область Німеччини. Франція розраховувала не лише добитися виплати репарацій, а й встановити свій контроль над німецькою економікою. Проте ця акція була осуджена світовою громадськістю, тому війська були виведені з Рура.
Протягом 1924—1926 рр. при владі перебував Лівий блок на чолі з Е. Еріо, до якого входили радикал-соціалісти і соціалісти. Він безуспішно намагався реформувати фінансову і податкову системи, офіційно визнав СРСР, придушував повстання у колоніях — Марокко і Сирії.
1926 р. після розпаду Лівого блоку до влади прийшла коаліція правих партій, що проголосила політику національної єдності. Уряд очолив Рай-мон Пуанкаре. За темпами піднесення промислового виробництва Франція випередила Англію і Німеччину. Найбурхливішими темпами розвивалися важка, сталеплавильна, автомобільна галузі промисловості. Проте це було перервано світовою економічною кризою, яка у Франції набрала затяжного характеру. Так, падіння виробництва, що розпочалося наприкінці 1930 р., тривало до середини 1935 р. Темпи стабілізації були настільки повільними, що рівня 1929 р. не було досягнуто і в 1939 р. Різко скоротилася зовнішня торгівля.
Небачена економічна криза, зростання безробіття і злиднів спричинили невдоволення широких верств населення; авторитет традиційних правих партій упав — з 1929 р. до 1932 р. змінилося 8 урядів. У країні активізувалися екстремістські, фашистські та профашистські організації ("Вогняні хрести", "Патріотична ліга", "Французька дія"). На відміну від німецьких та італійських фашистів французькі екстремісти не користувалися підтримкою середніх прошарків населення — власників дрібних підприємств.
Значна частина робітників орієнтувалася на комуністів. За таких умов спроба реакційних сил організувати путч у лютому 1934 р. для того, щоб ліквідувати республіканський лад, наштовхнулася на опір лівих сил. По всій країні прокотилася хвиля демонстрацій і мітингів.
1934 р. представники комуністичної та соціалістичної партій, до яких згодом приєдналися прогресивні радикали та діячі інших течій ліберального спрямування, домовилися про спільні дії проти фашизму. Під час муніципальних виборів навесні 1935 р. ліві сили здобули значних успіхів. Влітку 1935 р. комуністи, соціалісти, радикали, об'єднані в Народний фронт, провели демонстрацію. 1936 р. французька преса опублікувала програму Народного фронту, що передбачала державний контроль за розвитком економіки з метою стабілізувати ціни та фінанси країни, а також розширення соціальної допомоги населенню за рахунок бюджету, гарантування демократичних свобод і заборону фашистських угруповань, активну міжнародну діяльність для забезпечення миру у світі.
На парламентських виборах 1936 р. партії Народного фронту перемогли праві партії. Новий уряд сформував лідер соціалістів Леон Блюм. Національні збори прийняли понад 130 законів реалізації програми Народного фронту, проте для її здійснення необхідно було чимало коштів, у той час коли надходження в бюджет скорочувалися. Уряд був змушений робити великі позички. Економіка країни поступово дестабілізувалася. Уряд Блюма вимагав надати йому надзвича-йні повноваження, але сенат відмовив.
У зовнішній політиці Франції домінувало прагнення утвердити вплив у післявоєнній Європі та забезпечити виконання Версальського договору. Франція намагалася обмежити реваншистські прагнення Німеччини шляхом створення системи колективної безпеки в Європі. Важливим кроком у цьому напрямі було підписання в Парижі в 1928 р. Паризького договору про заборону війни як засобу національної політики, що осуджував війну і пропонував для врегулювання суперечок лише мирні переговори. Пакт передбачав колективні дії з боку його учасників проти будь-якої країни, що стане на шлях агресії. Французька дипломатія на початку 30-х рр. зробила спробу зблизитися з Німеччиною, прагнучи зберегти статус-кво в Європі та обмежити німецькі військові витрати, але Німеччина відмовилася від угоди. 1932 р. між Францією та СРСР було підписано договір про ненапад один на одного.
Французький уряд безуспішно протестував проти англо-німецької морської угоди (1935 р.), за якою Німеччина отримала право на будівництво флоту. Але Франція, як і Англія, нічого не зробили, щоб змусити німецькі війська залишити Рейнську демілітаризовану зону. Франція визнала аншлюс Австрії.
1935 р. у Парижі було підписано договір про взаємну допомогу між Францією і СРСР. Учасники договору зобов'язувалися у разі нападу будь-якої європейської держави негайно надати один одному підтримку. Франція і Англія, проголосивши політику нейтралітету, фактично сприяли агресивній політиці Німеччини та Італії, їх втручанню в громадянську війну в Іспанії. Франція була учасником Мюнхенської угоди 1938 р. Франція та Англія, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, звернулися до СРСР з пропозицією про надання гарантій допомоги європейським державам у разі агресії з боку Німеччини. СРСР у відповідь запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій усім прикордонним з СРСР державам. Однак домовленості не було досягнуто через взаємну недовіру і небажання сторін йти на компроміси. У сорокових роках Німеччина вже була готова до реваншу.
2. США в 1918-1939 рр.
Після завершення Першої світової війни США опинилися у надзвичайно сприятливому становищі. На відміну від європейських держав США не зазнали значних воєнних руйнувань. Монополії отримали величезні прибутки від воєнних поставок. Національне багатство США в роки війни зросло більш як у 2,5 рази. З боржника європейських країн США стали їх кредитором. Борг європейських держав США на початок 20-х років становив 11 млрд доларів. Америка вступила в епоху процвітання (проспериті).
Подолавши проблеми повоєнної структурної перебудови і скоротивши видатки на оборонну промисловість, США стали на шлях створення економіки широкого споживання. Порівняно з довоєнним рівнем на кінець 20-х років промислове виробництво збільшилось на 70%. США виробляли на 10% більше світової продукції, ніж Англія, Франція, Німеччина, Італія та Японія. Особливе місце у промисловому піднесенні США відігравала автомобільна промисловість.
Економічна криза 1929—1933 рр. особливо глибоко вразила США: загальний обсяг промислової продукції скоротився до 53% докризового рівня; розорилися сотні тисяч фермерів; збанкрутували 5 тис. банків. Особливої гостроти фінансова криза набула навесні 1933 р.: мільйони дрібних вкладників втратили свої заощадження і перетворилися на жебраків.
На президентських виборах 1932 р. перемогу здобув представник Демократичної партії Франклін Рузвельт, який для виходу з кризи проголосив "новий курс", теоретичними підвалинами якого було вчення англійського економіста Кейнса, згідно з яким для забезпечення нормального функціонування виробництва необхідні державне регулювання економікою та соціальні реформи.
Стрижнем внутрішньої політики уряду було відновлення промисловості. З цією метою було прийнято закон, відповідно до якого підприємці мають укладати між собою угоди чесної конкуренції, що регулюватимуть рівень виробництва, цін, заробітної плати, ринків збуту. Було ухвалено закон про допомогу фермерам, за яким держава укладала з фермером контракт про скорочення посівних площ, поголів'я худоби, а також закон про відносини між підприємцями і робітниками (закон Вагнера), згідно з яким заборонялися втручання підприємців у справи профспілок, переслідування робітників. Того ж року вперше в історії США ухвалено федеральний закон про соціальне страхування, за яким встановлювалася система пенсій за віком і виплат з безробіття.
Активне державне регулювання сприяло поступовому послабленню кризових явищ в економіці. Однак восени 1937 р. у США розпочалася нова економічна криза, у подоланні якої адміністрація Рузвельта (який на виборах у 1936 р. знову домігся перемоги) здійснила низку нових реформ: зменшення податкового тягаря, встановлення мінімальної заробітної плати, регулювання сільського господарства. Але з 1939 р. Рузвельт відмовився від подальших реформ. На початок Другої світової війни адміністрація Рузвельта намагалася закріпити результати "нового курсу". Загалом економіка США 30-х рр. перебувала в стані застою, адміністрація Рузвельта не змогла цілком контролювати ринкову економіку.
У зовнішній політиці Рузвельт вважав, що Америка повинна відігравати активну роль у світовій політиці. Але загалом у країні переважали "ізоляціоністські" настрої, тобто бажання дистанціюватися від перебігу подій у неспокійному світі. 1933 р. США встановили дипломатичні відносини з СРСР. Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет, згідно з яким у разі воєнного конфлікту президент повинен був застосувати ембарго (заборону) на експорт зброї воюючим країнам. Закон не розрізняв агресора і жертву і був за своїми наслідками подібним політиці "умиротворення", що її проводили Англія і Франція. Однак з посиленням агресії Німеччини та Італії в Європі, Японії на Далекому Сході позиція Рузвельта стала іншою. 1937 р. він закликав до створення системи "карантина" навколо агресорів, але не виявив особливої наполегливості в її організації. Лише початок війни змусив адміністрацію Рузвельта змінити закон про нейтралітет з тим, щоб мати можливість здійснювати військове постачання Англії та Франції.
Напередодні Другої світової війни у США були закладені підвалини державного регулювання економіки, здійснені важливі соціальні реформи, що свідчило про важливий крок у створенні "держави благополуччя".
3. ІТАЛІЯ в 1918-1939 рр.
Після завершення світової війни країна вступила в тривалий кризовий період. Відносно слабка італійська економіка лише за рахунок перенапруження витримала фінансові затрати, пов'язані з війною. Державний борг Італії за 1915—1919 рр. збільшився з 15 млрд лір до 50 млрд. До проблем 400-тисячної армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів.
Наслідки війни загострили соціальне протистояння. Протягом 1918— 1920 рр. відбулося понад 4 тис. страйків, під час яких ставилися вимоги підвищення заробітної плати, запровадження 8-годинного робочого дня, розширення профспілкових прав.
Активну роль у робітничому русі відігравала Соціалістична партія, одним із провідних діячів якої був Беніто Муссоліні, головний редактор партійної газети "Аванті". В 1914 р. між ним і керівництвом партії виник конфлікт, що закінчився його виключенням з партії. На початку 1915 р. він об'єднав навколо себе найрадикальніші сили соціалістів і націоналістів, які в 1919 р. створили фашистську партію. (У перекладі з італійської мо
На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатів. Депутати-фашисти своєю поведінкою у парламенті фактично блокували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія вичерпала себе і щоб навести порядок у країні, потрібна сильна влада — диктатура. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойові групи (за словами Муссоліні, 400 тис. наприкінці 1921 р.). Муссоліні активно готувався здійснити похід своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. Фашистський з'їзд у Неаполі поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину міністерських посад. Король Віктор-Еммануїл III під приводом того, що він не може допустити кровопролиття, яке неминуче спричинить громадянську війну, не наважився застосувати проти фашистів силу. Останні захопили важливі державні об'єкти в Мілані та інших містах. Восени 1922 р. король призначив Муссоліні прем'єр-міністром Італії.
Прийшовши до влади, фашисти змушені були певний час зберігати демократичні інститути. Уряд був коаліційним. Деякі важливі міністерські портфелі Муссоліні віддав буржуазним партіям. Але згодом він вже не збирався ділити владу ні з ким. У країні було створено культ особи Муссоліні. Поступово обмежуючи повноваження короля, Муссоліні, який присвоїв титул дуче (вождя), правив Італією майже .одноосібне. Усі політичні партії були заборонені, державну поліцію замінено фашистською міліцією, на таємну поліцію покладено організацію тотального шпигунства, провокацій і терору. Фашисти цілком монополізували владу.
Фашисти провели широку денаціоналізацію, стабілізували курс ліри та прийняли закони про врегулювання відносин між підприємцями і робітниками.
У 1928—1929 рр. Муссоліні сформував перший однопартійний фашистський уряд. Він провів грошову реформу, чому сприяли значні кредити США. 1929 р. рівень промислового виробництва в країні на 40% перевищував довоєнний, зростало виробництво сталі, електроенергії, продукції текстильної, харчової та інших галузей.
Оскільки італійська економіка була тісно пов'язана з американськими інвестиціями, то і криза в ній розпочалася майже одночасно зі США. Найбільше постраждали текстильна, видобувна, автомобільна, суднобудівна галузі, скоротилося сільськогосподарське виробництво, збанкрутувало понад 55 тис. дрібних і середніх фірм.
В умовах кризи процес фашизації країни значно прискорився. Цьому сприяла так звана корпоративна система — об'єднання підприємницьких організацій і фашистських профспілок під егідою держави в окремих галузях господарства, що забезпечувало "класовий мир". На середину 30-х років практично усі італійці стали членами корпорацій.
Корпоративна система перетворилася в один із важелів фашистського державного регулювання економіки і політичного життя Італії. Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали допомогу фашистським профспілкам.
Проте корпорації цілком не виконали покладені на них завдання, так само як і проголошені Муссоліні численні "битви": за урожай, за народжуваність, за меліорацію тощо. Уряд Муссоліні посилив державне втручання в розвиток стратегічно важливих галузей промисловості та їх сировинної бази, що було пов'язано з агресивною політикою на міжнародній арені та підготовкою до війни.
Фашистський уряд вважав, що Італія була обділеною результатами Першої світової війни, і не приховував своїх загарбницьких планів. 1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга Націй оголосила Італію агресором. Але США і Англія проголосили нейтралітет і заборонили експорт зброї в обидві країни. Весною 1936 р. загарбання Ефіопії було завершене. Італія разом з Німеччиною надала військову допомогу Франко в боротьбі проти іспанських республіканців, направивши в Іспанію свої війська. Спільна інтервенція Німеччини і Італії в Іспанії прискорила формування військового блоку між ними. 1936 р. в Берліні була підписана угода між Німеччиною й Італією про розподіл сфер впливу на Балканах, подальшу тактику боротьби проти Іспанської республіки, визнання прав Італії на Ефіопію. Так було створено "вісь" Берлін — Рим. 1937 р. Італія приєдналася до німецько-японського "Антикомінтернів-ського пакту".
Підтримавши Німеччину в здійсненні аншлюсу Австрії, а також у розчленуванні та загарбанні Чехословаччини, Італія продемонструвала готовність взяти участь у війні на боці Німеччини.
Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: придушення опозиції, насильницький корпоративизм, культ шовінізму, насилля і війни. Фашистські профспілки залишились єдиними в Італії профспілковими організаціями. Готуючись до світової війни, італійський фашизм накинувся з посиленими репресіями на своїх політичних ворогів. У 1937—1939 роках відбулися численні судові процеси над антифашистами.
4. ІСПАНІЯ в 1918-1939 рр.
У роки Першої світової війни Іспанія дотримувалася нейтралітету. Активна торгівля Іспанії з воюючими країнами сприяла значному піднесенню її економіки, розширенню експорту сільськогосподарської продукції. Після закінчення війни у країні настав спад економічного життя, скоротився експорт, зростала соціальна нестабільність.
У перші повоєнні роки політичний устрій країни залишався незмінним, законодавча влада належала королю і двопалатному парламенту (кортесам); виконавча — королю та раді міністрів. У політичному житті провідну роль відігравали Ліберальна, Консервативна, а також Соціалістична робітнича партії. У 1921 р. утворилася Комуністична партія.
Соціальні суперечності, активізація робітничого руху під впливом комуністів, автономний рух націоналістів Каталонії та Країни Басків породили в правлячих колах переконаність, у необхідності встановити сильну владу. Роль диктатора відіграв командувач військовим округом в Каталонії генерал Примо де Рівера. У серпні 1923 р. він здійснив переворот, встановивши в Іспанії військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, заарештовано радикальних та профспілкових діячів.
До реконструкції іспанської промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано провідні промислові галузі, створено потужні нафтові, вугільні та тютюнові монополії . За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення корпорацій.
Проте, врешті-решт, військово-монархічна диктатура Примо де Рівери виявилася декоративною. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний гравець він негативно настроїв проти себе не лише простий люд, а й іспанську еліту. Проти диктатури виступили всі провідні політичні сили країни і навіть військові. Після придушення двох спроб державного перевороту (1926 і 1929 рр.) у 1930 р. Примо де Рівера подав у відставку.
Економічна криза 1929—1933 років значно ускладнила ситуацію в країні. Масово закривалися підприємства, знизилася заробітна плата та ін.
Республіканці вимагали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з Примо де Ріверою, зрікся престолу. На муніципальних виборах 1931 р. республіканці здобули переконливу перемогу. Звістка про це вивела на вулиці тисячі демонстрантів. Муніципалітети ряду міст проголосили республіку, у Барселоні було проголошено Каталонську республіку. У квітні 1931 р. Революційний комітет проголосив про повалення монархії. Король зрікся престолу. Іспанію було проголошено республікою. У червні відбулися вибори до Законодавчих зборів, після чого було сформовано коаліційний уряд. Прийнята конституція гарантувала широкі громадянські права й свободи. Аграрна реформа проголошувала конфіскацію поміщицьких земель за викуп і зменшувала орендну плату. Національне питання було вирішене частково: Каталонія отримала обмежену автономію, а Галісії та Країні Басків в автономії було відмовлено.
Проте уряду складно було балансувати між партіями правого та лівого спрямування. Особливо велику активність виявляли комуністи та створена в 1933 р. фашистська фаланга. Ці сили сподівалися за умов безладу в країні прийти до влади. До того ж за їхньою спиною стояли іноземні держави, що сподівалися втягнути до сфери свого впливу — відповідно СРСР та Німеччина й Італія.
1934 р. комуністи організували збройне робітниче повстання в Астурії, що призвело до великих жертв серед повстанців. Це викликало вибух народного невдоволення. Урядова коаліція розпалася, було призначено наступні вибори. Для об'єднання сил напередодні виборів ліві партії уклали пакт про утворення Народного фронту. На виборах 1936 р. більшість місць у кортесах здобули партії Народного фронту (республіканці, соціалісти, комуністи). Уряд очолив Асанья. Він зіткнувся з проблемою несанкціонованих дій робітничих організацій: робітники самовільно захоплювали підприємства, запроваджували "робітничий контроль", створювали непід-звітні уряду воєнізовані загони. Уряд продовжував проведення аграрної реформи, розподіливши до середини 1937 р. понад 700 тис. га землі.
Прийшовши до влади під гаслом свободи й демократії, звільнивши з в'язниць ЗО тис. політв'язнів, республіканці разом з тим кинули до в'язниць 6 тис. своїх політичних опонентів. Побоюючись експропріації, іспанські підприємці і банкіри почали переводити свої капітали за кордон. Зростали ціни на продукти і товари першої необхідності, злочинність.
У липні 1936 р. урядовою поліцією було вбито депутата-монархіста, що стало приводом до військового перевороту. 17 липня 1936 р. у Марокко група вищих іспанських військових організувала заколот проти уряду Народного фронту. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: "Над усією Іспанією безхмарне небо", що був наказом до виступу заколотників у всій країні. Заколотників підтримали чимало військовослужбовців і церква. В Іспанії розпочалася громадянська війна.
Ця війна спричинила гостру міжнародну кризу. СРСР підтримував республіканців, а Німеччина та Італія — націоналістів. Західні демократи вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд, остерігаючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму. Таким чином, Іспанія стала об'єктом суперечок Комінтерну й західних демократій, з одного боку, та між тоталітарними режимами — з іншого.
На пропозицію британського уряду 27 країн проголосили політику невтручання щодо подій в Іспанії. Німеччина та Італія не мали наміру стояти осторонь. Комінтерн став на шлях формування інтернаціональних бригад добровольців для допомоги республіканцям. Загалом в Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів. СРСР поставляв літаки, танки, гармати. На боці заколотників на чолі з генералом Франко воювали понад 300 тис. іноземних військ. Військову техніку їм постачали Німеччина й Італія.
Спочатку франкісти зазнали кілька відчутних поразок, але з часом перехопили ініціативу. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида, у битві під Гвадалахарою та при захопленні Теруеля становище республіканців значно погіршилося.
Наприкінці 1938 р. націоналісти прорвали оборону республіканців, а в 1939 р. захопили Террас, Барселону. Навесні 1939 р. розпочався генеральний наступ франкістів на усіх фронтах. Під час здобуття Мадрида націоналісти наступали чотирма колонами, а п'ята, яку становили супротивники республіки, перебувала в самому місті. З того часу вислів "п'ята колона" став синонімом зради. 1939 р. Мадрид здався. Франко проголосив про закінчення війни. В Іспанії на довгі роки встановилася авторитарна диктатура.
Література
1. Бадак Александ Николаевич, Войнич Игорь Евгеньевич, Волчек Наталья Михайловна, Воротникова О. А., Глобус А. Всемирная история: В 24 т. / И.А. Алябьева (ред.) — Минск : Литература
2. Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.
3. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.
4. Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.