Українська мова і етнографія у вихованні
Українська мова сьогодні — не лише засіб спілкування одного з численних слов'янських народів. Через неї відбувається важливий процес самоідентифікації українців. Громадяни України доходять усвідомлення сучасного змісту поняття «національна держава». Мовна особистість — це той носій мови, який володіє не лише сумою лінгвістичних знань чи репродукує мовну діяльність, а й навичками активної праці зі словом, розуміє, що «мова- душа нашої національності» (І. Огієнко), етична цінність, засіб досягнення гармонії раціонального і естетичного (Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови // Почат. школа. № 1. — 1995. — С. 35–36).
Мету мовного виховання реалізує складна система, яка об'єднує ряд наук. серед яких лінгвістика, психологія, педагогіка, логопедія. етика, естетика та етнологія. Різноманітність елементів цього комплексу наук зумовлена складністю та різноплановістю завдань мовного виховання, яке ми розглядаємо у двох аспектах — психолінгвістичному та педагогічному.
Для розуміння першого ми виділяємо такі етапи мовного виховання:
формування системи необхідних для повсякденного вживання мовних знань, умінь і навичок, мінімального активного словника; поглиблення практичних і теоретичних знань про мову як упорядковану систему; оволодіння мовою на тому рівні, який дає змогу повністю висловити власні думки і почуття; засвоєння правил етики й естетики мовлення. Такий поділ є умовним, тому що всі етапи складають єдиний комплекс, а рівень його сформованості у кожного індивіда визначає рівень мовної культури особистості, яка є невід'ємною ознакою загальної культури людини і відображає не тільки вихованість, інтелігентність, а й внутрішній світ мовця. Культура мовлення формує культуру наших взаємин у щоденному спілкуванні, охоплюючи всі сфери мовленнєвої діяльності — від приватного спілкування — до спілкування на державному та міждержавному рівнях.
У своєму розвитку людство пройшло низку форм об'єднання у спільноти: рід, плем'я, народність, нація. На кожному з цих етапів мова забезпечувала цілісність спільності, була засобом передавання набутого досвіду в пізнанні світу, ставала одним із основних об'єднуючих факторів при творенні суспільства вищого рівня. Для єдності народу значення мови — зразу за значимістю крові. Адже для життя людського суспільства після генетичного коду (генна пам'ять) найбільше значення має мовний код (соціальна пам'ять) — збереження інформації. «Існує більш живе свідоцтво про народи, ніж кості, зброя і могили: — це мова», — писав Я. Грімм. (Цит. за: В. Іванишин, Я. Радевич-Вінницький. Мова і нація. — Дрогобич. 1991. — с. 45-46).
Розвиток кожної з мов народів світу, в тому числі й української, — це насамперед розвиток і становлення нації, формування характерних рис української ментальності, сплаву усіх складників національної духовної культури. Адже ментальність народу — це його мислення, окремий спосіб думання, поведінки, специфічне світосприймання, світовідчуття, вміння бачити себе у світі, це «душа» народу в його національному характері.
Національний тип особистості виростає на ідеях української філософії, народних ідеалах і традиціях, звичаях і обрядах, тобто на культурно-історичному досвіді, здобутках народу, його морально-етичних цінностях. Це дає підставу стверджувати, що існує типовий «національний характер», якому притаманні певні риси Це питання дослідив М. Г. Стельмахович. Він виділив декілька рис, притаманних українцям: гостинність, працелюбність, доброзичливість, чесність, довірливість тощо. Ця теза ґрунтується на дослідженні усталеного способу існування української сім'ї. Кожна подія, що відбувалась у житті родини чи окремого її члена, була строго регламентована, відбувалась за певним сценарієм, кожен мав свої функції, свою роль. тому й поводився певним чином. Так формувалися ті риси характеру, які згодом стали типовими і сформували національний тип особистості.
Система національного виховання, яка складається на ґрунті народної педагогіки, своїм корінням глибоко сягає в народну філософію. етику, мораль, в основі яких була ідея добра. справедливості (А. М. Воробйов). Носієм цієї інформації є мова, а оформлені, сформульовані ці відомості у фольклорі. Саме тому ми можемо стверджувати, що в українців є розроблена власна система мовного виховання, яка реалізується засобами народної педагогіки.
Мовне виховання дитини починається ще під час її внутріутробного розвитку. Саме тоді встановлюється не тільки фізичний, а й духовний контакт між матір'ю та дитиною. Материн голос, материні слова є тою першою ниточкою, котра зв'язує майбутню людину з оточуючим світом. У народній педагогіці існує такий ритуал, як спілкування зі ще не народженою дитиною, що сягає своїм корінням у дохристиянські часи. У слов'ян в часи язичництва дуже розвиненим був культ поклоніння Рожаниці (Рожениці), яка була покровителькою сім'ї, родини, їй поклонялись іще скіфи. У курганах були знайдені тотеми-фігурки вагітних жінок, які символізували родючість, прибутки і зростання роду. У ті ж давні часи сягає своїм корінням українська поезія, яка і донині зберегла ознаки свого міфічного походження. «Першопочатки народної поезії губляться в доісторичному творенні самої міфології, у так званому міфологічному процесі духовного життя народу. За такої сукупної неподільності художньої творчості з розвитком міфічних народних вірувань слід вбачати у найдавнішому міфічному епосі не лише зовнішній бік або поетичну форму релігійних переконань народу, але один з найсуттєвіших моментів у самому творенні народної міфології. Чим більше переймався народ своїми віруваннями, чим щедріше нагромаджувались вони в його творчій фантазії, перетворені на живі образи, тим нагальніше відчував він потребу з'ясувати для себе ці вірування та образи й уявити їх, як живі створіння, в цілому ряді епічних оповідей. Отже, поезія (пісня) є природною посередницею між темним, ще не розвинутим віруванням і народною свідомістю: вона з'ясовує і розподіляє у відчутних образах дозріле вірування» (Булашев Г. О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К.: «Довіра», — 1992. — с. 25). Тому ми звертаємося до народного епосу, досліджуючи коріння традицій та обрядів українців, і, зокрема, тих, що стосуються мовного виховання. Дотепер існує неписаний кодекс правил поведінки для жінки, що чекає дитину, за яким їй забороняється злословити, брехати, обмовляти когось, сваритися, обдурювати, тому що все це шкодить дитині. Найважчою ж провиною майбутньої матері є прокльон, бо, кленучи когось, жінка проклинала долю своєї ще не народженої дитини, тому в народних піснях часто звучить такий докір:
| Було б тобі, моя рідна мати, Цих брів не давати, Було б тобі, рідна ж моя мати, Щастя й долю дати! |
Подібні мотиви зустрічаються і в поемах Т. Г. Шевченка «Катерина», «Титарівна».
Народні педагогічні традиції включають годування матір'ю дитини, її сповивання, купання, забавляння, пестування, спів колискових. Вплив матері на дітей є глибоко емоційним завдяки засобам рідного слова, усної народної творчості, народної мелодії. Особливу магічну сипу мають колисков
| А-а! — Киця-мура, де ти була? Я гукала, ти не чула. А-а-а! — Я сиділа під столом, Їла кашку з молоком. |
Часто в колисанках наявні розповіді про якусь подію, особливо багато в них подається епізодів, пов'язаних з тваринами, яких дитина побачить (або вже побачила), як тільки почне пізнавати світ, сидячи або стоячи. Це образи котика, голуба, мишки, бджілки, бичка тощо. Тема сну та заколисування часто трапляється в піснях, де головним персонажем є кіт, дії якого так чи інакше пов'язані з дитиною. Таке широке і міцне входження цього персонажа до колискової пісенності пояснюється тим, що в народних уявленнях та віруваннях кіт завжди постає другом людини, здатним оберігати її від злих сил. Недарма кіт — один з головних дійових осіб при виборі місця для будівництва (де кішка засинає, там хороше місце для хати), на новосіллі (в новозбудовану хату першими заходили малий хлопчик, курча, порося і, звичайно, кіт).
Для дітей, які починають розуміти прості, пов'язані з найближчим оточенням, поняття, чимало пісень цікаві вже своїм змістом, потішними ситуаціями, добрими чи лихими вчинками персонажів.
Одним з найголовніших підходів до виховання в українській етнопедагогіці є принцип — перший крок виховання починається з першим кроком дитини. Підтвердження цього ми знаходимо і в колискових. Часто кіт — головний персонаж більшості таких пісень. Його дії вже не так прямо пов'язані з дитиною, вони мусять викликати в малого слухача цілком визначене ставлення — осуду чи схвалення. Малюки одержують перші уявлення про «добре» й «погано», «можна» й «не можна», хоча самі зображувані факти стосуються звичок і вчинків кота.
Повчальний елемент містять пісні, де цікаво й різноманітне зображено шкідливість кота, провини якого мають подати дитині найперші уроки чесності. Ці колискові, незалежно від самого вчинку — чи то кіт злизав медочок, чи вкрав клубочок, чи порвав рукавички — мають яскраво виражений подвійний акцент, котрий виявляється у своєрідній моралі пісень: «Не вчися, котку, красти, а вчися робити». У піснях при цьому немає нудних повчань, а через яскраві образи малюється цікава й водночас повчальна картина чи епізод, використовується найчастіше легка іронія, гумор, жарт. За немовлячим періодом настає раннє дитинство, коли малюк починає ходити й активно пізнавати навколишній світ, — цей період є небезпечним для життя дитини, тому що, прагнучи зрозуміти призначення тих чи інших речей, вона потрапляє у загрозливі ситуації. У деяких колискових наявне попередження про небезпеку, про можливість травм, каліцтв і навіть смерті.
| Ой ти, коту, коту, Не лізь на колоду, Бо впадеш у воду. Котку, котку, Не лізь на колодку, Бо заб'єш головку, Та буде боліти. |
Всі ці засоби підпорядковані одній меті — попередити дитину про небезпеку, навчити її говорити, дати перші відомості про навколишній світ. На це ж спрямовані пестушки, утішки, забавлянки і, звичайно, скоромовки, яким відводиться чільне місце при оволодінні нормами української вимови.
Скоромовки — це система логопедичних вправ, спрямованих на формування правильного, чіткого та виразного мовлення. Вони є для дітей своєрідною грою, бо побудовані на вживанні певних звуків, які ускладнюють швидку вимову слів. Легкість ритму, цікавий гумористичний зміст привертають увагу дітей, і вони повторюють скоромовку за дорослим, легко запам'ятовують і швидко навчаються вимовляти важкі сполучення слів.
Крім скоромовок, існує ще чимало інших жанрів дитячого фольклору, які відіграють важливу роль у безперервному мовному вихованні, інтегрують у собі всі його аспекти. Серед них пісні (вірші) про природу, приповідки, небилиці. Усім їм властиве гумористичне зображення дійсності та ігрова форма.
Більшість дитячих віршів («Два півники», «Ой хвалилася та берізонька...») мають динамічний сюжет; явища природи і дійові особи, зображені в цих творах, добре відомі дітям. Вірші, як правило, короткі, тут часті повторення. звуконаслідування, на основі яких склалася фонетична система української мови, — словом, всі традиційні для фольклору методичні прийоми. Дітям подобаються народні твори своєю життєрадісністю, бадьорістю. Дуже цікавим, корисним способом відпочинку є приповідки, які теж можна назвати своєрідною мовною гімнастикою.
| Був собі журавель та журавочка. Накосили сінця повні ясельця. Наша пісня гарна й нова, Починаймо її знову: Був собі журавель... |
Небилиці — це гумористичні твори, в яких нагромаджено різні предмети, зміщені зі свого звичного місця: так само всіляко перекручені, зміщені різні поняття. Діти охоче розставляють усе «по своїх місцях», це дозволяє дорослим проконтролювати знання дітей, а дітям — висловлювати свою думку. Зразком такої небилиці може бути «Миша книш проточила»:
| Миша книш проточила, Муха борщ пролила, Півень коня задавив — Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли. А дідові постоли На льоду згоріли. Ходить дід по току, Баба по городу, Носить дід кочергу, Баба сковороду. |
Говорячи про мовне виховання, ми маємо на увазі не тільки формування мовленнєвих умінь і навичок, а ще й такий дуже важливий його аспект, як виховання особистості через мову. Саме такий виховний зміст передбачають усі засоби етнопедагогіки. Духовно-практичне ставлення людини до всіх виявів життєдіяльності, оцінюючись через критерій «повинно бути — є насправді», поступово оформлюється в закони моралі конкретного суспільства і навіть конкретної людини. Оскільки основними категоріями етики є добро і зло, справедливість, обов'язок, гідність і честь, втілюють їх у конкретні образи насамперед художня література, релігія й політика, наука (історія, філософія та ін.). Мораль, розвиваючись історично і визначаючись усією сукупністю об'єктивних умов життя суспільства, закріплюється, щоб бути переданою наступним поколінням, передусім засобами мови.