Маргарет Тетчер та її політика в історії Великобританії

План

Вступ

Розділ І.Дитинство М. Тетчер

Розділ ІІ. Початок політичної кар’єри. Одруження. Сім’я

§1. Обрання до парламенту

§2. Соціально-економічне становище Британії у 1970-х роках і обрання М. Тетчер лідером консервативної партії

§3. Перемога консерваторів на парламентських виборах 1979 року. Перший строк прем’єрства.

Розділ ІІІ. Соціально-економічна політика урядів М.Тетчер. Зміни у ролі держави в економічному житті країни:

§1.Другий строк прем’єрства

§2. Уряд і профспілки, шахтарський страйк 1984 – 1985 рр.

§3.Ольстерська криза;

§4. Наслідки заходів консерваторів для економіки країни та її населення

Розділ ІV Зовнішня політика урядів М. Тетчер

§1. Британсько-американські відносини

§2.Війна за Фолклендські острови

§3. Британсько-радянські відносини

РозділV. Відставка М. Тетчер

Висновки

Література

Вступ

Ім’я М. Тетчер увійшло в історію. Багато сторінок літопису другої половини ХХ століття будуть, безсумнівно, присвячені її політиці, її впливу на розвиток подій в Британії, Європі і в цілому світі. В сучасній політичній історії Великої Британії не було і немає, мабуть, іншого імені, котре викликало б стільки суперечок і протиріч, часто взаємовиключних суджень, як ім’я Маргарет Тетчер. Але навіть її політичні опоненти змушені були визнати неординарність її особистості і те, що вона зуміла накласти на суспільно-політичне життя країни глибокий відбиток.

Жодному англійському прем’єру, навіть У. Черчіллю, при житті не приділялося стільки уваги, скільки їй. Ні про одного англійського прем’єра не було таких розбіжностей в увазі – від самих захоплених до самих негативних. Одні, хоча і не люблять її, але ставляться до неї з повагою, вбачаючи в ній одного з видатніших політиків сучасності, інші ненавидять її, вважають доктринером та демагогом.

Протягом більше чотирьох десятиліть їй незмінно були супутні оцінки «перша», «вперше», «ніколи до неї», «ніколи раніше» і т. і. Перша жінка – голова консервативної асоціації студентів у найвідомішому університеті Англії – Оксфордському. Ніколи за всю історію країни жінка не була лідером опозиції ЇЇ Величності. Нарешті – перша жінка прем’єр-міністр не тільки за всю історію Європи. Протягом ХХ століття ніхто в країні – ні консерватор, ні ліберал, ні лейборист – не займав цю посаду три рази підряд. І взагалі, протягом більше півтора століття, жодний англійський політик не був прем’єр-міністром так довго – майже 12 років – як Маргарет Тетчер.

Мета
полягає в розкритті процесу формування й реалізації принципів зовнішньої та внутрішньої політики урядів М.Тетчер та новому висвітленні наслідків курсу британських консерваторів у 1979-1990 роках. Досягнення зазначеної мети вимагає постановки і розв’язання таких дослідницьких завдань:

-дати загальну характеристику формуванню передумов приходу М.Тетчер до влади;

-проаналізувати шляхи формування основних засад і принципів політики урядів М.Тетчер;

-з’ясувати механізм реалізації політичного курсу країни;

-показати наслідки реалізації визначених політичних принципів урядів М.Тетчер.

Актуальність теми.
М. Тетчер дала ім’я цілій епосі і це не можеть відкидати навіть ті, хто негативно до неї ставився. Тетчеризм - унікальне явище вже тому, що це єдиний “-изм” створений від імені британського прем’єр-міністра. Саме з цих причин вона та її діяльність викликають постійне зацікавлення у політологів, економістів, журналістів, і істориків, саме тому дослідженню її діяльності присвячена велика кількість праць. Серед них складно знайти однакові точки зору. Сфера активної дипломатичної діяльності Великої Британії охоплює багато регіонів і частин світу, тому кожен англійський уряд виробляє визначені принципи взаємодії з великими державами і розвиненими капіталістичними країнами, і з членами Співдружності націй.

В 1979 році прихід консервативного уряду на чолі з М. Тетчер до влади у Великобританії ознаменував початок структурної перебудови господарства. Англія була піонером цієї перебудови.

Таким чином, перебудова М.Тетчер являється однією з моделей перебудови господарства, зовнішньої політики, і це встановлює актуальність її практики.

Про політиків судять, перш за все, за результатами їхньої діяльності. І в майбутніх визначеннях ролі Тетчер не останнє місце займе оцінка «тетчеризму» та його результатів. Але навіть якщо практичні результати англійського «економічного дива» інколи перебільшують, то, безсумнівно, що Тетчер ввела в країні новий дух підприємництва, дала Британії кращу економіку, краще керівництво, хоча одночасно і посилила соціальне розмежування в країні. Тетчер зробила для Британії більше, ніж багато інших британських прем’єрів, вона захищала інтереси країни на міжнародній арені мужньо і не уклінно.

Тетчер – натура владна. Її розум, сила, неабиякий інтелект – все було протягом багатьох років віддане державній політичній діяльності. Її головна пристрасть – спілкування з сильними натурами на політичній сцені.

Сама Тетчер пишалася своєю постійністю і не раз повторювала, що «не робить повторень у зворотному напрямку», тобто не змінює своїх поглядів. Однак, це не зовсім так. Як справжній великий політик, вона не стояла на місці і, твердо дотримуючись своїй основних принципів, з часом змінювала погляди й оцінки. Прикладом тому може бути її ставлення до Радянського Союзу. На початку свого прем’єрства вона приєдналася до оголошеного Рейганом «хрестового походу проти комунізму», тобто проти Радянського Союзу, розділяючи думку про СРСР як про «імперію зла». Але вона ж перша серед політичних діячів Заходу оцінила величезне значення змін в СРСР і підтримала перебудову. Навіть залишивши посаду прем’єра, Тетчер не покинула політичну арену.

Тетчер стала відома усьому світу як послідовний і безпристрасний боєць з соціалізмом. Саме після того, як наприкінці 70-х років Маргарет Тетчер заявила про свою жорстку політику по відношенню до Радянського Союзу, її почали називати «залізною леді». Тетчер прийшла до влади, коли в країні царювали соціалістичні ідеї. Вони просякли англійське суспільство настільки, що консерваторів порівнювали із зламаними гальмами у машині, що мчить у «світле майбутнє». На ринку праці умови диктували всесильні ліві профспілки, вони перешкоджали закриттю збиткових шахт та інших нерентабельних підприємств. «Шантаж уряду, а не зростання продуктивності праці був приводом для підвищення заробітної платні», - так писав про цей час один з британських журналістів. Один із консерваторів на конференції партії так пояснив успіхи Британії у 80-ті роки: «Англія володіє двома скарбами: один з них – нафта, інший – Маргарет Тетчер».

Аналіз історіографії.
Даний образ присвячений працям англійських і американських політиків, котрі вийшли у світ в основному у другій половині 80-х років. Серед них видання біографічного жанру, праці, присвячені аналізу окремих аспектів політики Тетчер, а також її ролі в житті сучасної Великої Британії. На відміну від деяких державних діячів Тетчер не написала жодної монографії чи статті, де викладала б своє ідейне кредо і політичну стратегію. За своє довге політичне життя вона сказала багато промов, в котрих містилися й узагальнювалися принципи, котрі лежать в основі її світогляду і політики.

У радянській та пострадянській літературі проблеми політики урядів М.Тетчер в 1979-1990рр одержали недостатнього висвітлення. Більшість наукових праць з цієї тематики вийшла ще в період правління М.Тетчер та існування СРСР. Дослідження істориків за радянських часів діяльності консерваторів на політичній арені мали ідеологічний характер, а тому вимагали критичного до них ставлення.

Серед провідних англо знавців у сучасній російській історіографії значне місце посідають Є.С.Хесін, С.П.Перегудов, О.А.Громико, Н.М.Степанова, Г.С. Остапенко, Н.К. Капітонова. Змістовний аналіз літератури про діяльність М.Тетчер та очолюваних нею урядів характерний для праць російських дослідників В.Деніскіної, В.Попова, О.Галкіна та В.Завражина. Окремі напрями внутрішньої політики М.Тетчер, її вплив на соціально-економічну ситуацію в країні предметно вивчає група дослідників, що подекуди стоять на протилежних позиціях, особливо у визначені глибини реформ в економічній та соціальній сферах, а також рівень їхньої ідеологічної обгрунтованості. З огляду на це відомий англійський політолог Є. Гембел поділяє інтерпретаторів політики Тетчер на дві категорії : скептиків та радикалів між якими існує чимало розходжень. Але усіх їх на його думку, об’єднує одностайність в оцінці реалізму діяльності урядів М. Тетчер.

У своїх наукових дослідженнях більшість вітчизняних англо знавців порушували тільки питання соціально-економічного становища Великої Британії у 80-ті рр. ХХст. Джерела формування і розвиток англійського консерватизму детально розроблялися ще в радянський період українським ученим В.О.Горбиком, наслідки політики “тетчеризму” для соціально-економічного становища Британії знайшли свої відображення в роботах А.Ф.Трубачука. Велику увагу сучасні українські історики приділяють вивченню діяльності британських профспілок їх взаємин з державою з представниками приватного бізнесу у 80-ті роки. С.П.Горлянський, С.Г.Головко І.А.Єремєєва у своїх дисертаційних дослідженнях досить докладно проаналізували англійський досвід зміни ролі профспілок у нових суспільно –політичних умовах.

Новітнім дослідженням з історії Великої Британії 80-х років ХХ століття в сучасній історіографії є дисертація О.С. Черевко. Це дослідження присвячене, насамперед, особистості М.Тетчер та її реформаторська діяльність на посаді прем’єр-міністра. Автор розглядає реформи англійського уряду у 80-ті роки через призму політичної діяльності М.Тетчер, а також досліджує явище “тетчеризму” у контексті концептуальних засад британського консерватизму. При цьому О.С.Черевко у своїй дисертації не аналізує діяльність англійського прем’єр-міністра на міжнародній арені та її вплив на зовнішньополітичний курс Великої Британії в 1979-1990 роках. В цілому на сучасному етапі розвитку як зарубіжної , так і вітчизняної історіографії можна констатувати досить суттєве зниження активності у вивченні політики урядів М.Тетчер, що дає підстави для проведення наукових досліджень з цієї теми.

Розділ І. Походження М.Тетчер та формування її особистості.

Маргарет Робертс народилася 13 жовтня 1925 року в старовинному місті Грентемі в графстві Лінкольншир в Англії. Це було невелике місто. Маргарет походить із сім’ї, що належить до дрібної буржуазії. Цим пояснюється той факт, що важливими елементами ідеологічної концепції «тетчеризму» стали проголошене консерваторами повернення до вікторіанських моральних цінностей: поваги до сім’ї та релігії, закону і порядку, ощадливості, охайності, працелюбства, самостійності і т. і.[1]
Маргарет була другою донькою в сім’ї. Її батько – бакалійник, в 12 років покинув школу і присвятив себе практичним справам. Матір – кравчиня за фахом. Походження Маргарет не було характерним для людей, котрі займали пости в партії торі. Але саме батькові життєві принципи, що спирались на працелюбство, старанність і відчуття громадського обов’язку, відіграли вирішальну роль в її піднесенні в політиці. « Я майже в усьому зобов’язана своєму батькові», - зізнавалася потім Маргарет.[2]

З матір’ю у Маргарет контакт був утрачений рано. « Я дуже любила її, але після того, як мені виповнилося 15 років, нам більше ні про що було говорити, - згадувала пізніше Тетчер. – Це не її провина. Вона була поглинута турботами, весьчас сиділа вдома».[3]

Жили Робертси скромно в атмосфері працелюбства і побожності. Дітям змалку прищеплювали почуття обов’язку і відповідальності – по відношенню до церкви, сусідів. Батько Ельфред Робертс крім торгівлі активно займався справами місцевої ради, був одним із заступників мера, а потім і мером міста. Крім того, він був методичним проповідником. У неділю, коли лавка була зачинена, вся сім’я Робертс ходила до церкви. У церкву ходили три рази: вранці, вдень і ввечері. Цей день цілком був відданий богу, релігійним обговоренням і дискусіям. Не дозволялось навіть читати газети, тому недільні газети не виписувалися й не купувалися, і, вже зрозуміло, не було питань про те, щоб дівчата могли запросити кого-небудь із своїх одноліток пограти. Так що пограти, шити чи в’язати сестрам не дозволялось – кожна хвилина була присвячена богу та церкві.[4]
«Вже з юнацьких років в її житті увійшло не тільки поклоніння перед провінційним укладом, але й прагнення вирватись з нього, вийти у велике життя».[5]
Маргарет та її старша сестра Мюріел зростали майже в спартанській обстановці. Опісля, коли Маргарет стала прем’єр-міністром, вона скаже: «Саме те, чому я навчилась у маленькому містечку, у дуже скромному будиночку, допомогло мені перемогти на цих виборах».[6]

Батько вважав, що вільний від роботи час доньки мають приділяти своєму розвитку – читати, ходити на лекції до місцевого університету. «Мій батько вважав, що життя – річ серйозна. Не можна сидіти без справи – такий був у нього головний девіз. Життя він розумів як притчу про десять талантів. Якщо у вас є здібності, то закопувати їх у землю – великий гріх. Ваш обов’язок - поліпшити свою долю, приклавши максимум власних зусиль, змагаючись із іншими», - так говорила про нього Маргарет.

Біографи Тетчер люблять розписувати, в яких важких умовах жила сім’я: квартира не мала ніяких зручностей, батькам важко було навіть внести плату за навчання ( 13 фунтів за рік), коли Маргарет вступила до школи у Грентамі. Такого роду історії популярні в різних країнах, наприклад, в Америці, про кандидатів у президенти. Це начебто додає популярності лідерам в очах простих виборців, наближає їх до простого народу. Насправді сім’я Робертів не була бідною. Більш того, з кожним роком вона ставала все багатшою. По-перше, як призналася Маргарет, у них була дуже велика крамниця, вона мала декілька відділів, в тому числі відділ кондитерських виробів, відділ по продажу цигарок і тютюну, поштовий відділ; штат крамниці потім збільшили до п’яти осіб.По-друге, батьки зуміли найняти для Маргарет вчителя музики, а потім, перед вступом до університету, і вчителя латини. Під час війни, коли Е. Робертс купив другу крамницю, справи в них в умовах дефіциту і розподілу продуктів пішли ще краще. В сім’ї ставили собі за мету накопичувати гроші, не витрачати їх даремно. Цьому вони вчили і своїх доньок. Батько говорив їм: «На моїй першій роботі я заробляв 14 шилінгів на тиждень, 12 віддавав господарці мебльованих кімнат, де мешкав, один витрачав на себе і один заощаджував». [7]

Маргарет навчилася з дитячих років економити і ті гроші, котрі їй давали на шкільні обіди (молоко), вона зберігала, щоб покласти в банк і ніколи, як вона зізнавалась, в неї не виникала думка купити на відкладені гроші іграшку чи що-небудь з одягу.[8]
Сім’я була дуже бережливою не дозволяла собі тратити зайвий пенс до тих пір, поки це було абсолютно необхідно. Як пише один з біографів Тетчер:«Не бідністю, а амбіціозністю і прагненням до накопичування пояснюються дії Тетчер».[9]
Батько Маргарет намагався свої погляди передати і донькам: «Треба працювати, щоб заробляти собі на життя, ніколи не можна

виходити з себе на людях, ніколи не говорити про свої промахи і невдачі, ніколи не йти за натовпом, не боятись відрізнятись від нього, а коли необхідно – повести його за собою.[10]

Маргарет ( чого не можна сказати про її сестру) дуже добре засвоїла його науку. Прищеплені їй з дитинства рішучість і дух суперництва в подальшому не раз допомагали їй в політичній кар’єрі.

Відчуваючи недостатність особистої освіти, батько віддав Маргарет у найкращу школу міста. У 1930 році вона вступила до загальноосвітньої школи графства в передмісті Хантінг- Тауер.

Відрізняючись особистою наполегливістю і серйозністю, Маргарет дуже відрізнялась від своїх однолітків. Більш того, вона завжди вважалась старшою за них: її строгість та висока вимогливість до себе і оточуючих відокремлювали її від решти. По суті, в неї не було шкільних подруг, хоча вона і намагалась їх завести. Багато хто вважав її дуже самовпевненою, а деякі однолітки називали навіть задавакою. Біографи Маргарет розповідають, що коли їй було 9 років, вона стала переможницею на конкурсі віршів. Коли вчителька поздоровила її, сказавши: «Тобі пощастило, Маргарет», - та заперечила: «Чому пощастило? Я перемогла заслужено!» [11]

Маргарет росла дуже зацікавленою. Вечорами вона навмисно опускалася у лавку батька, щоб послухати його розмови з друзями про політику. Важко встановити, Маргарет народилась чи стала політиком. За своїм зізнанням майбутнього лідера консервативної партії, вона з самого дитинства відчувала, що політика у неї в крові.

З раннього віку – вже в 10 років – Маргарет приймала участь у виборчій кампанії Робертси активно підтримували кандидата від партії консерваторів. Маргарет тоді виконувала роль зв’язної , розносила документи консервативної партії. Тим самим вона займалась й на місцевих виборах. Вона сама згодом згадала, що саме в 30-ті роки почала « приєднуватись до політики» у зв’язку з окупацією Австрії Німеччиною. « У ті роки я почала розбиратися у політиці, питаннях війни та миру, підйому фашизму і погрозах силам демократії», - говорила вона. [12]

Рано прокинувся в ній інтерес до публічних виступів. «Вона набагато раніше своїх шкільних подруг навчилась висловлювати свої думки, вірно підбирати слова», - свідчив її друг дитинства. « Людина просто зобов’язана говорити правильно», - говорила вона батьку, звернувшись до нього з проханням про сплату навчання.[13]

Вона любила зустрічі із знаменитостями, що заїжджали до школи, перш за все політиками, охоче вступала з ними в розмову, задавала питання. Вона рано почала брати участь у шкільному дискусійному клубі ( і це також, мабуть, було в неї від батька, який, за словами його сучасників, був дуже добрим оратором). Але не школа її дитячими радощами, задоволеннями і розвагами, а дім був в її юнацькі роки центром її життя, і саме сюди вона прямувала після уроків. Про її дитячі роки можна було б сказати, що це було дитинство без дитинства.[14]

Коли у вересні 1939 року почалась друга світова війна, Маргарет було 13 років. Війна подіяла на неї дуже сильно. Не дивлячись на те, що Грентем був дуже маленьким містечком, він значно постраждав від бомбардувань. В ці роки Маргарет дуже перейнялася духом патріотизму. Тоді вона усвідомила всю важливість захисту Вітчизни від ворога. Як відмічають біографи, війна зміцніла її політичні погляди як консерватора.

Коли закінчилась війна , Маргарет було неповних двадцять років і до цього часу вона сформувалась як впевнений консерватор.

Останні роки навчання в школі поставили перед Маргарет питання про майбутню кар’єру. Деякий час вона мріяла стати актрисою. Але це захоплення швидко пройшло. Маргарет вирішила вступити до університету. Вона хотіла вивчати хімію На це рішення вплинула думка вчителя школи, котрий викладав хімію дуже цікаво і захопив Маргарет. Але вона доволі швидко пожалкувала про свій вибір, що було для неї не характерно. Вона захотіла стати юристом. Однак згодом один з приятелів батька, що був юристом, але потім отримав освіту фізика, сказав їй, що вона зможе зробити так само. Якщо її перша освіта буде науковою, то це тільки допоможе їй в отриманні другої освіти – юриста. Маргарет ця думка прийшлася до душі і вона продовжила вчити хімію. Обрала вона Оксфордський університет.

Амбіційності Маргарет було не позичати і вона поділилася своїми планами з директором школи. Поряд із Семервілл-коледжем, одним з найстаріших жіночих коледжів Оксфорду, вона , на всяк випадок, подала заяву в державний Ноттінгемський університет. В решті решт вона була прийнята в обидва ці заклади і вирішила продовжувати навчання в Оксфорді.

Тетчер відразу активно включається в університетську асоціацію консерваторів. Вона, звичайно, хотіла б вступити до Оксфордського союзу консерваторів, але на той час в союз не приймали жінок.

Почала вона займатись в жіночому Семервілл-коледжі. Навчалась вона добре, як все, що вона робила, але без особливого ентузіазму. Її викладачі, котрі бачили, що її значно більше хімії приваблює політика, і не вимагали від неї більшої зосередженості, змирившись з тим, що першокласного вченого-хіміка з неї не буде. Ще в школі вона зрозуміла, що хімія не її покликання і захопилася правом.

Тетчер отримала вищу освіту з науковою ступінню бакалавра з хімії у 1947 році і поступила на роботу в якості наукового робітника, що проводив хімічні дослідження целулоїдних пластмас в Менінгтоні, графства Ессекс. Її наступне пересування по роботі було вже обмовлене: дослідження спечення наповнювачів для «J.P.Lions» в Хамерворті, в Лондоні. Вона – єдиний прем’єр-міністр в Британській історії, яка мала вищу освіту по природничим наукам. Її кар’єра хіміка була короткою, оскільки серце належало політиці і закону.

Розділ ІІ. Політична кар’єра перед Даунінг Стріт 10.

В Оксфорді Тетчер сформувалась як політичний діяч-консерватор. Вона дуже активно брала участь в роботі консервативної асоціації, віддаючи їй весь вільний час і вже у 1946 році її обрали президентом асоціації. Це був старт її активної політичної кар’єри і перший успіх на цій ниві. « З тієї пори політика представляє головний інтерес у її житті, а професія хіміка все менше задовольняє її». [15]
Успіх тим більше знаменуючи, що асоціація раніше ніколи за всю історію свого існування не обирала керівником жінку. М. Робертс була першою на цій посаді. Про свої студентські роки вона потім сказала так: завжди була для мене потужним магнітом, мене завжди до неї тягло». [16]

Потім це слово «перша» в її політичному житті буде повторюватись неодноразово: перша жінка-кандидат в парламент в своєму виборчому окрузі, перша жінка – лідер партії, перша жінка – прем’єр-міністр, перша жінка, яка керувала воєнними діями країни і т і. Але «першенству» 1946 року було для неї особливо важливим. Ця посада відкрила для неї великі можливості вийти на широку політичну сцену, піти в парламент.

Роки в університеті загартували Маргарет як політичного діяча і борця. У 1946 році вона як президент асоціації вперше була на конференції консервативної партії, де слухала промову Черчилля, що призвела на неї велике враження. Це було якраз після того, як він проголосив свою промову в Фултоні і закликав створити англо-американський союз для боротьби із «східним комунізмом», коли ним була оголошена «холодна війна» Радянському Союзу та іншим соціалістичним країнам.

Тоді ж М. Робертс приймає перший раз участь у виборчій компанії партії – вона агітує за обрання від Оксфорду депутатом парламенту Квентіна Хочча, потім значного і впливового політичного діяча лорда Хейміема, члена кабінету, лорда-канцлера, тобто спікера палати лордів.

У 1948 році вона знову була запрошена від асоціації на конференцію партії, там отримала запрошення висунути свою кандидатуру в парламент від округу Дартвуд. На той час їй було всього 23 роки, але її вже помітили, і на наступний рік на виборах у парламент вона була кандидатом партії від Дартвуда ( графство Кент). Це була лише репетиція майбутніх політичних битв. Вона була наймолодшим кандидатом консервативної партії на виборах 1950 року і вона їх програла.

Поразку вона сприйняла відносно спокійно і на наступний рік знову висунула свою кандидатуру. Її заклик до виборців звучав так: « Обирайте між партією свободи і партією рабства!»[17]
Під останньою малося на увазі лейбористську. Вперше публічно вона вимовилася і з приводу «загрози комунізму».

У вересні 1951 року Маргарет Робертс виходить заміж за багатого бізнесмена Деніса Тетчер. Існує думка, що Маргарет вийшла заміж за Деніса з думок практичного характеру. Вона ж не покинула свій задум отримати юридичну освіту і одержала ступінь юриста у 1953 році. Вона дозволяла їй безбоязно зайнятися політикою, оскільки тепер не потрібно було думати, як заробити на хліб насущний. Так це чи ні, але Маргарет опісля визнавала, що кошти Деніса дозволили їй цілком присвятити себе політиці. Сам Деніс говорив, що відразу втратив голову. «Мене зацікавили ті самі якості, які цікавлять і зараз, - сказав він після двадцяти п’яти років подружнього життя, коли Маргарет стала лідером консервативної партії. – Вона була красива, дуже добра і розумна. Хто б зміг, познайомившись із Маргарет, не бути враженим її особистим шармом й інтелектуальним блиском?»[18]

У серпні 1953 року Маргарет народила двійню: хлопчика та дівчинку, подружжя дало їм імена Марк і Керол. Звичайно, Маргарет уникла участі звичайної матері, проявивши всі свої зусилля, щоб отримати юридичну освіту і скласти через чотири місяці після народження дітей випускний іспит на адвоката.

Після одруження шлях Маргарет був полегшений. Вона покинула роботу, отримала юридичну освіту і почала вести адвокатську практику. Вона брала активну участь в роботі спілки «Консервативні адвокати».

Маргарет вирішила спеціалізуватись на податковому праві, що у подальшому дуже знадобилось їй, - відомо, що державні бюджети країни готувались за найактивнішою участю Маргарет Тетчер. А податкова політика була одним з основних важелів, за допомогою яких Тетчер проводила реформування економіки Британії.

Цікавий факт у формальній освіті Тетчер полягає в тому, що вона завжди відвідувала школи «тільки для дівчат», від дитячого садка до коледжу Сомервіль і їй ніколи не доводилось боротись за увагу студентів-юнаків. За іронією долі, пізніше вона вирвала владу у чоловіків на свою користь і ніколи не боялася зіткатися з ними в парламенті чи за інших обставин в уряді. Очевидно, її жіночі ролеві моделі в школі спонукали її конкурувати з чоловіками, замість того, щоб шукати їх схвалення. Це може бути також причиною того, що робить її образ зовсім унікальним і змушує впливових політичних діячів світу визнати, що вона «більше чоловік, ніж жінка». Пізніше Тетчер схарактеризує свій образ мислення як результат своєї різноманітної освіти. Спочатку вона описує себе як вченого-дослідника, тому що в науці «ви розглядаєте факти і робите висновки». Потім вона стала адвокатом, але в юриспруденції багато що має вигляд по-інакшому: « Ви піднімаєтесь у якомусь процесі і тоді, якщо закони неадекватні для сучасної людини, ви створюєте нові закони».

Тетчер ні за що б не змінила « пізні вечірні години, віддані роботі у палаті громад або уїк-енди, проведені у виборчому окрузі, але їй дійсно жаль , що вона не зробила чогось більшого для своїх дітей. При всій своїй жорсткості вона чутлива і добре визнає, що життєві труднощі її дітей – це частка ціни, яку прийшлося заплатити за одержимість роботою і політичний успіх».[19]

§1. Обрання до парламенту;

У 1959 році Маргарет Тетчер ще раз почала передвиборчу гонку за місце в парламенті в багатому передмісті Лондона, відомому як Фінглі. Тетчер виграла це місце в тридцяти трьохлітньому віці, завоювавши собі шлях до кар’єри завдяки своєму ораторському дару, який зачарував виборців. Ця честолюбна жінка вже витратила багато років на ролі хіміка-дослідника, адвоката патентного і податкового права, матері двох близнюків і дружини промисловця.

Шлях Маргарет Тетчер до керівництва партією був поступовим. Ставши членом парламенту, вона дуже скоро проявила майстерність у веденні дебатів. Тут стали у пригоді її юридичні пізнання. У 1961 році прем’єр-міністр Гаральд Мак-Міллан відзначив різноманітні здібності Тетчер і призначив її об’єднаним парламентським секретарем міністерства пенсій і національного страхування.

На жовтень 1964 року були призначені вибори в парламент, на яких перемогли лейбористи.

Едвард Хіт був керівником Тетчер ( що не завадило йому потому стати її жорстоким супротивником) і 1967 року він обрав її як керівного члена партії консерваторів в тіньовому кабінеті його уряду (кабінет партії поза владою). Тетчер була тоді іменована міністром газу, електрики та ядерної енергії, а трохи пізніше міністром транспорту, освіти і науки.

Час перебування консерваторів в опозиції ознаменувались для Тетчер важливою подією: її першою спробою публічно сформулювати свою політичну і економічну програму, платформу майбутнього уряду. У 1968 році вона прочитала лекцію в консервативному політичному центрі. « В чому помилка нашої політики?» - так вона назвала її і відповіла на це питання наступним чином: «У зростаючій владі держави над особистістю, у дуже великому впливі держави на життя приватних осіб, у дуже великому бюрократизмі».[20]

«Нема нічого неправильного в тому, що люди хочуть більших доходів, - говорила вона , - що дійсно неправильно – це коли хочуть більшого, не віддаючи нічого взамін… треба добитись того, що їм належить».[21]

Таким чином, саме тоді, в кінці 60-х років Тетчер вперше офіційно заявила про свої плани зменшення втручання держави в економічне і соціальне життя країни, одного з основних принципів «тетчеризму».

У результаті виборів 18 червня 1970 року до влади знову прийшли консерватори на чолі з Едвардом Хітом. В тому ж році він призначив Маргарет Тетчер на посаду міністра освіти і науки.

Почата лейбористська реформа британської системи освіти зводилася до принципу «освіта для всіх». Вони виступали за стирання різниці між елітарними і масовими школами, за підвищення якості освіти в державних школах. Ця програма знаходила широку підтримку у британців. Консерватори виступили за подальший розвиток елітарних шкіл, за поширення приватного сектора в освіті.

Тетчер, безумовно, також відстоювала цю позицію. Тому, як тільки вона приступила до обов’язків міністра освіти, вона спрямувала всі свої зусилля на те, щоб загальмувати всі лейбористські реформи. Вона одмінила всі рішення лейбористського уряду про реформи і проекти, що приходили для затвердження з місць, образно висловлюючись, складалися у стіл.

Ще більшого незадоволення англійців викликали інші заходи Маргарет Тетчер на цій посаді. Справа в тому, що консерватори прийшли до влади на останніх виборах з обіцянкою знизити податки. І коли розглядалися проекти, за рахунок яких джерел можна це зробити, було прийнято рішення про зменшення витрат на освіту. І Тетчер прийняла досить непопулярне рішення – збільшити майже втричі вартість шкільних сніданків і ввести плату за молоко, котре раніше видавалося дітям безкоштовно. За наявними розрахунками це дало можливість зекономити мізерну за англійськими вимірами суму, у 8 млн. фунтів стерлінгів. Але це рішення мало набагато більші наслідки з точки зору суспільної думки і формування особистого іміджу Маргарет. В пресі Тетчер зразу ж охрестили «крадійкою молока» і навіть «кривавою жінкою»[22]
, а батьки школярів писали про її жорстокість. Це були нелегкі часи для Маргарет, але вона трималась.

Між тим конфлікт з вчителями наростав. Тетчер відмовилася підвищувати їм зарплатню, неодноразово посилала до шкіл комісії з перевіркою «рівня грамотності» школярів, що свідчило про її недовір’я викладацькому складу. Її політикою були незадоволені також університети та інститути, яким у цей час були скорочені державні асигнування. Справа дійшла до того, що студенти почали організовувати акції протесту. Доволі активна і самостійна політика Маргарет Тетчер на посаді міністра освіти і науки почала не подобатись кабінету міністрів і особливо прем’єру. Щоб пом’якшити ситуацію в системі освіти Е.Хіт призначив державним міністром освіти (тобто заступником Тетчер) досвідченого політичного діяча Нормана Джон-Стіваса. Для Маргарет це було принизливо. Але у неї вистачило мужності спрацюватись із Джон-Стівасом. Опісля, будучи прем’єр-міністром, вона надала йому посаду лідера палати громад і міністра по справам мистецтва.

Тетчер знаходилася на посаді міністра чотири роки – до лютого 1974 року. На цей час були призначені нові парламентські вибори. Консерватори потерпіли поразку і знову перейшли в опозицію. Однак Маргарет Тетчер вдалося зберегти своє місце в парламенті. Едвард Хіт призначив її споукменом (оратором) партії в парламент з питань податкової політики. Вважали, що її відсунуто на другий план. Але вже через рік вона кинула виклик самому лідеру консерваторів.

Один з біографів Тетчер, відомий англійський журналіст, так встановив головне в діяльності Тетчер: «Вона була дочкою часу…дочкою «холодної війни». Її анти соціалізм мав глибоке коріння. Вибори 1975 року (тобто перемога лейбористів) для її оточення були страшною подією, як наче антихрист прийшов до влади… У такому вигляді їй уявлявся соціалізм».

§2. Соціально – економічне становище Британії у 1970-х роках і обрання М.Тетчер лідером консервативної партії.

У житті політичних діячів бувають такі події, коли встановлюється вся їх подальша доля і вони з рядових політичних фігур стають найвпливовішими, а, можливо, і найбільш поважними політиками. Для Маргарет Тетчер такою подією були вибори лідера консервативної партії, коли всі у Британії заговорили про неї.

Питання про політичне лідерство у 70-х роках у Великій Британії зовсім не було вузько партійною справою. Воно перетворилося в загальнонаціональну проблему першорозрядної важливості. Країна переживала важкі часи, вислів «хвора людина Європи» стало загальним не тільки в британській, але й у світовій пресі.[23]
На думку солідного історичного журналу, Велика Британія стала на той період «самою слабкою ланкою» у світовій капіталістичній системі.[24]
Протягом усього повоєнного періоду британська економіка перебувала у важкому стані (це настільки незаперечний факт, що визнається офіційними економістами). Найбільшою її вадою є вкрай уповільнений розвиток. Річний приріст промислової продукції становив лише 0,8 % у 1970 та 1971 роках і 2% - у 1972 році. За цими показниками Велика Британія перебуває на одному з останніх місць серед розвинутих капіталістичних країн світу.

Які ж були причини, що призвели до занепаду англійської економіки? Британська промисловість зросла та зміцніла за рахунок пограбування колоній, що зумовило недосконалість структури економіки, слабку конкурентоспроможність британських товарів.

Під час кризи і розпаду імперії англійська фінансова олігархія почала перебудовувати свої економічні зв’язки з іншими країнами. І це виявилось насамперед у постійних намаганнях Великої Британії «перестрибнути Ла-Манш» і опинитись у Спільному ринку.

Негативно впливає на англійську економіку значний експорт капіталу за кордон. Капіталовкладення в економіку країни недостатні.

Слід відзначити, що за два роки перебування консерваторів при владі в економічній політиці перевага віддавалась збереженню стабільності фунта стерлінгів. Наприкінці травня 1972 року золотовалютні резерви країни дорівнювали 2744 млн. фунтів стерлінгів проти 1178 млн. на кінець року.

Однак це поліпшення тривало недовго і було відносним. Вже влітку 1972 року фунт стерлінгів опинився у критичному становищі.

Соціальна політика уряду консерваторів була більш жорсткою, ніж її попередників-лейбористів. За підрахунками прогресивних соціологів, близько 14% населення країни живе на рівні бідності або нижче цього рівня. Сюди входять сім’ї некваліфікованих робітників, безробітні, пенсіонери.

Одним з важких наслідків «столфляції» є різке збільшення безробіття в країні. Такого післявоєнна Англія не знала. Кількість безробітних становила в середньому у 1969 році 597 тис., у 1970 – 640 тис., у 1971 – 849 тис. чоловік. Взимку 1971 – 1972 року вона перевищила 1 млн. чоловік. Катастрофічне становище змушений був визнати прем’єр-міністр Е. Хіт. «Безробіття в країні досягло таких масштабів, - писав він, - яких ми не знали ні у 1939, ні після 1945 року. Поєднання високих темпів інфляції з високим рівнем безробіття створило ситуацію важку для життя у Великій Британії».[25]

Особливо у важкому становищі опинилась основна маса пенсіонерів. Англійські капіталісти до похилого віку нерідко відносять навіть сорокарічних і неохоче беруть їх на роботу. Е. Хіт, ще не бувши прем’єром, якось сказав: «Про нас, як націю, слід робити висновки з того, як ми ставимось до старих». Що ж, консерватори показали своє ставлення.

Багато політиків і коментаторів оцінювали ситуацію як «національну кризу довіри». Красномовні назви деяких книг, котрі з’явилися в середині 70-х років: «Розпад Британії», «Смерть британської демократії».[26]

Престиж консервативної партії, яка правила у ХХ столітті довше, ніж будь-яка інша, став стрімко падати. В умовах, коли консерватори отримали меншість на

парламентських виборах 1974 року, встало питання про проведення виборів лідера партії.

Лідер партії Е.Хіт утворив комісію під керівництвом колишнього прем’єр-міністра А. Дугласа-Х’юма, котра повинна була випрацювати умови виборів. Запропоновані комісією умови були достатньо жорсткими, але Хіт змушений був погодитися з ними. Згідно відпрацьованим правилам, в першому турі переможець повинен був набрати на 15 % більше своїх опонентів.

Маргарет Тетчер висунула свою кандидатуру на ці вибори. Це був дуже зухвалий вчинок, тому що ніколи ще жінка не ставала лідером партії. Це була важка боротьба «в різних вагових категоріях». Хіт користувався підтримкою рядових виборців-консерваторів, молоді, дрібної буржуазії. Його підтримували також більшість членів тіньового кабінету. Преса також була на його боці і зразу ж розгорнула широкомасштабну кампанію проти Тетчер.

Головним козирем передвиборчої кампанії Тетчер стала наявність її програми виходу країни з кризи, центральне місце в якій займали міри зниження інфляції і підвищення ефективності економіки при зменшенні регулюючої ролі держави.

Результати виборів приголомшили Едварда Хіта та його прибічників у стан шоку. Маргарет Тетчер дісталося 130 з 276 голосів парламентарів-консерваторів, 19 – Хіту, 16 – багатому аристократу з Шотландії Фрейзеру. Дізнавшись про підсумки голосування, Хіт відразу ж подав у відставку, таким чином знявши свою кандидатуру на посаду лідера партії. Після того, як стало відомо, що Хіт не буде

брати участі у виборах, свої кандидатури висунули чотири політика. Найсерйознішим із них був У. Уайлоу.

Голосування в другому турі 11 лютого 1975 року принесло Маргарет Тетчер повну перевагу: їй віддали голоси 146 членів парламенту, Уайлоу – 79.

Консерватори після двох підряд поразок на парламентських виборах ( у лютому і жовтні 1974 року) опинилися в найскрутнішому становищі з 1945 року. Суттєво скоротилася кількість членів партії, під сумнів ставилася її репутація як «єдиної правлячої». Наростала партійна криза. В цих умовах був потрібен новий лідер – з радикальними поглядами, свіжими ідеями і рішучістю. Все говорило за Тетчер. І вона стала таким лідером.

« Узаконьте право зберегти те, що залишилось!» - став одним з її закликів до єдності. У червні 1975 року вона говорила в Національному виконавчому комітеті профспілки: « Дуже мало багатих і дуже мало прибутків», - а в жовтні стверджувала ще більш чітко: « Шлях до відновлення лежить через прибуток». Наостанок, у виступі на телебаченні «Thames» у квітні 1979 року, Тетчер призводить смертельний залп по профспілкам, який повинен був стати приладдям до її майбутнього режиму. «У цій країні є люди, яких можна і потрібно назвати великими руйнівниками; вони мріють знищити суть вільного суспільства, яке ми маємо, багато з цих руйнівників знаходиться в профспілках».[27]

Ф. Пум декілька років потому писав: «… в умовах невпевненості і сумнівів того часу з’явилась особистість, яка могла чітко і переконливо сформулювати свою позицію… Точка зору, яку вона висловлювала, знаходила емоційний відгук у партії, а потім і в країні. Вона пропонувала дещо нове. Люди відчували, що у цілому ряді питань було дуже багато компромісів, які погіршували справу. Вони відчували, що наші економічні і виробничі проблеми такі глибокі, що політика «золотої середини» не може їх вирішити, і що необхідно дещо більш радикальне і визначене». [28]

На шляху до лідерства було багато перешкод, і ще одне з них полягало в тому, що, за визнанням самих жінок, членів англійського парламенту, в консервативній партії існувала серйозна недовіра до жінок-політиків. Тетчер з приводу цього говорила: « … Абсурдно заявляти, що жінка не може керувати партією. Це дивний і старомодний погляд». [29]

Таким чином, можна зробити наступний висновок. Консерватори потребували кандидата, сповненого енергії. З Маргарет Тетчер консерватори пов’язували відродження своєї партії, а також усієї Англії. Вибір пав на Тетчер саме тому, що вона менш за всіх з числа міністрів Е.Хіта була пов’язана з ним, з його політикою. Вона відважно кинула йому виклик, в той час як решта претендентів не проявили такої мужності.

§3. Перемога консерваторів на парламентських виборах 1979 року.

Зима 1978 -1979 років була названа в Англії «зимою непогодження». Політика «соціального контракту», яку проводили лейбористи, закінчилась провалом. Цілий ряд профспілок, в першу чергу муніципальних службовців, оголосив страйк. Опинились паралізованими медична і пожежна служби, сміття не прибиралося, в будинках вимикалося опалення. Незадоволенню народу не було меж.

Навесні 1979 року в Англії почала назрівати урядова криза. Лейбористів, що були при владі, але не мали парламентської більшості, до цього часу підтримували ліберали. Вони бачили, як їхні сподівання за допомогою лейбористів встановити пропорційний уряд, не здійснилися, і стали відходити від них. Незадоволення урядом почали також висловлювати парламентарії з Уельсу і Шотландії. Такою напруженою ситуацією скористалась Маргарет Тетчер, оголосивши лейбористському уряду вотум недовіри. «Ніколи ще наша репутація не падала так низько, - вигукнула вона в обличчя Каллогену. – Англія тепер – країна на узбіччі».[30]

Сім годин потому, коли пропозиція лідера опозиції була поставлена на голосування, переважав лише один голос. За іронією долі один з членів парламенту, лейборист, на той час лежав при смерті: якби він зміг дістатись до парламенту і проголосувати, уряд утримався би. Каллаген зазнав поразки – вперше за 50 років ряд упав, не отримавши вотуму довіри. Результати нових виборів залежали в значному ступені від двох факторів: по-перше, чи пробачать виборці лейбористам погіршення положення країни і чи повірять вони лейбористській партії, яка повинна була виправити положення, і, по-друге, що запропонує Тетчер у передвиборчій платформі партії і чи вдасться їй запевнити виборців повірити у свою платформу.

Економічні позиції Англії до того часу були дуже несприятливими. Найбільш виразно змалював їх німецький журнал «Шпігель», який писав на початку 1979 року: « У недавньому минулому наймогутніша країна…

- з’їхала по доходу на душу населення на 20-те місце, опинившись позаду таких колись малозначущих країн, як Норвегія чи Бельгія і далеко позаду своїх колишніх колоній Канади та Австралії;

- за продуктивністю праці відстає від великих промислово розвинених країн;

- платить своїм робітникам, що колись отримували високу зарплатню, частіше всього дві треті суми, яку зазвичай платять на континенті;

- знаходиться під загрозою опуститись за якістю промислового обладнання і розвитку національного продукту до рівня малорозвиненої країни».

До виборів, що мали відбутися 3 травня, залишалось 5 тижнів. Для Тетчер наступала надзвичайно гаряча пора, що вимагало від неї найвищого ступеня зібраності, напруження усіх її сил. Якщо Хіту пробачили поразку на третіх із чотирьох загальних виборів, то жінці, яка програла б перші вибори, безсумнівно, партія ніколи б не пробачила.

«Мені дозволять провалитися на виборах тільки один раз», - заявляла вона.

Звичайно, Тетчер хотіла привести свою партію до влади. Маніфест партії, котрий, за ствердженням сучасників, вона написала сама, був, по суті, програмою відродження країни. Перше, що обіцяла Тетчер – це зниження інфляції. Вона не просто заявила про те, що зростання цін уповільниться, вона передбачала досягти цього шляхом скорочення розходів на держапарат. При цьому відзначалося, що плани скорочення державних асигнувань не торкнуться сфери охорони здоров’я. Передвиборча платформа консерваторів, яку озвучувала Маргарет Тетчер , передбачала також встановлення стимулів для розвитку підприємництва. В тому числі передбачалося зниження верхньої межі податків. Було заявлено також про зменшення податкового обкладання незахищених прошарків населення. Основна теза, що завжди звучала у передвиборчих промовах Тетчер, передбачала також зведення до мінімуму втручання держави в економічний розвиток країни в цілому і в діяльності кожної компанії і кожної людини окремо. На цьому базувалася вся економічна політика консерваторів. Розвиваючи ідею економічної свободи особистості, Тетчер виступила також за можливість людини стати власником акцій приватизованих підприємств, власником житла. Тому в її передвиборчій програмі було приділено увагу як до приватизації націоналізованих галузей промисловості, так і до розширення оренди будинків на більш пільгових умовах і надання житла молодим сім’ям. Ці обіцянки особливо хвилювали англійців, які приділяли сім’ї та домашньому затишку особливу увагу.

«Я не обіцяю вам нічого, крім великих плодів власних зусиль».

« Я не політик-погоджувач і не політик-прагматик. Я переконаний політик. На виборах 3 травня 1979 року на 635 парламентських місць було висунуто рекордне число кандидатів – понад 2500, від більш ніж 10 різних партій та політичних груп. Проте, як відомо, британська політична система є двопартійною, згідно з цим при владі почергово перебувають або лейбористи, або консерватори. До їхнього протиборства і звелось голосування, у якому взяло участь 76 % виборців. За результатами голосування консервативна партія отримала 339 місць в Палаті громад, лейбористська 268, ліберальна – 11, інші партії – 17. Таким чином, із перевагою у 43 голоси у Палаті громад торі здобула переконливу перемогу. І це насамперед був особистий тріумф Маргарет Тетчер.

У п’ятницю 4 травня 1979 року вона відправилася у штаб-квартиру партії, де був встановлений торт у формі входу в резиденцію прем’єр-міністра на Даунінг-стріт, ту резиденцію, в яку повинна була увійти Тетчер господаркою.

Імідж лідера партії завжди вирішує долю виборів у Великій Британії. Перемога партії – це успіх лідера, поразка – його провина і провал. Перемога 1979 року стала зоряним часом Маргарет Тетчер. Після традиційної аудієнції у королеви в якості нового прем’єр-міністра, Тетчер негайно приступила до виконання своїх

повноважень. За існуючою в Англії традицією, прем’єр-міністр має призначити і передати пресі список членів кабінету (цього разу їх повинно було стати 22) не пізніше, як через 24 години після візиту до королеви. Будь-яке зволікання розглядалося як відверта ознака політичної кризи.[31]
Вісімнадцять посад дісталося колишнім міністрам уряду Е. Хіта, так званій «старій гвардії», чотири посади, що безпосередньо були пов’язані з економікою, обійняли її найближчі соратники, серед яких, без сумніву, основним був найрішучіший прихильник вільного підприємництва та мінімізації державного втручання в промислову діяльність Кіт Джозеф. Він став міністром економіки. Провідну економічну посаду – міністра фінансів – обійняв Джеффрі Хау, Джона Біффена було призначено головним секретарем міністерства фінансів, відповідальним за скорочення бюджету, запланованого Тетчер. « Я добре усвідомлювала, що найважчі баталії доведеться витримати при визначенні економічної політики, - зазначала Тетчер. – Тому я чітко знала, що ключові економічні посади мають очолити переконливі прихильники нашої економічної стратегії».[32]

На посаді прем’єр-міністра вона почала висловлюватись ще більш рішуче: «Я займаюсь політикою тридцять років. У британському політичному житті ви не можете піднятись зразу вгору, ви повинні поступово дряпатися наверх. Я сподіваюсь, що англійці будуть сприймати мене не як чоловіка чи жінку, а такою, яка я є, - як людину, уся пристрасть якої спрямована на те, щоб робити добре Британії…» [33]

Тетчер поділяла усіх політиків на дві категорії: «один із нас» та «один із них». Це було її найулюбленішим висловом протягом усієї політичної кар’єри. А на питання, за яким принципом вона поділяє людей на ці категорії, вона відповіла, що критеріями є працелюбство, надійність з точки зору особистої відповідальності і віра у філософію, в яку вірить вона.

Розділ ІІІ. Соціально-економічна політика урядів М.Тетчер. Зміни у ролі держави в економічному житті країни.

Британську перебудову часто називають «тетчеризмом» або революцією М.Тетчер. «Тетчеризм» - це програма економічна, а «тетчерівська революція» - це наслідки. Безумовно, вплив Тетчер на останні дев’ять років, з тієї пори, як вона стала прем’єр-міністром, величезний. Її вплив настільки сильний, що один школяр нещодавно запитав вчителя:«А чоловік може бути прем’єр-міністром?»

Однак не можна забувати ту роль, котру відігравали інші міністри.

Будь-який розумний спостерігач за розвитком подій у Великій Британії у 1979 році помітив би декілька великих недоліків в соціально-економічній системі. Серед них: 1) надмірна влада в руках профспілкового керівництва, часто доволі далекого від робітників, яких воно повинно було представляти; 2) надмірне оподаткування з найвищими в світі податковими ставками на особисті прибутки; 3) надмірна інфляція; 4) надмірна влада в руках держави, котра здійснювалася повільною і гальмуючою все більше бюрократією.

Для вирішення економічних проблем, що стали перед Великою Британією у 1979 році, з яких найгострішою була інфляція. Уряд Тетчер взяв на озброєння економічну доктрину монетаризму. Економічна доктрина монетаризму користувалася популярністю з початку 60-х років, коли її автор Мільтон Фрідман випустив книгу «Капіталізм і свобода». Суть цієї теорії, як її інтерпретує англійська преса, в тому, що причина інфляції криється у підвищенні темпів росту кількості грошей, що знаходились в обігу, над темпами росту економічного продукту. На це співвідношення можна вплинути за допомогою політичної волі, тому що уряд має технічну можливість контролювати випуск грошей в обігу і, як наслідок, може зменшити цю різницю. Другий важливий бік теорії монетаризму складається з положення про те, що економічна політика не повинна обмежити свободу дій підприємців, втручання в механізм капіталізму не є необхідним і може привести лише до зниження продуктивності. Всіляке регулювання економіки повільно бути залишене «вільному ринку».

Перші випробовування чекали Маргарет Тетчер вже при обговоренні її радикальної програми на відкритій сесії парламенту та при обговоренні нового державного бюджету, який передбачав різке скорочення державної власності, суттєве урізання асигнувань на промисловість, освіту, охорону здоров’я, енергетику, транспорт, будівництво житла, допомогу містам, рішучі заходи щодо обмеження діяльності тред-юніонів. З іншого боку, ще однією особливістю програми уряду було зниження податкової ставки особливо на великі прибутки. Одночасно збільшувався податок на додану вартість, підвищувались акцизи на споживання цигарок, алкогольних напоїв, бензину. Всі ці заходи робили новий бюджет надзвичайно непопулярним, що призвело до небувалого падіння рейтингу уряду. Одночасно зростав курс фунту, який досяг свого піку у 1981 році. Це призвело до падіння експорту промисловості, виробництва і різкого падіння зайнятості в промисловості. Але це не лякало М. Тетчер та її однодумців. Її бюджет повинен був зіграти роль «холодного душу». Але результати були катастрофічні. В наступні два с половиною роки тисячі фірм збанкрутіли, промислове виробництво впало на 9 %, армія безробітних зросла на 1,5 млн. чоловік. Як відзначали критики з лейбористського табору, «Тетчер принесла більше економічних збитків, ніж гітлерівські бомби».[50] На початок 1981 року безробіття сягнуло 10% працездатного населення країни. Це був найвищий показник з часів великої депресії 1929 – 1933 років. На прем’єра чинили тиск, щоб переконати її збільшити оподаткування, підвищити державні видатки і таким чином призупинити безперервне зростання безробіття, тобто повернути на 180 градусів. Свого часу і Вільсон, і Хіт, і Келлаген йшли на це, але Тетчер вистояла. «Повертайтеся, якщо вам хочеться. Жінку ж не можна повернути назад», - заявила вона.[51] Ця фраза стала неофіційним девізом її уряду. Нападки на Тетчер у парламенті посилювалися, але це тільки зміцнювало її дух. «Я стою перед ними і думаю: «Ну, Меггі! Давай! Покладайся тільки на себе! Ніхто не зможе тобі допомогти! І мені це подобається».[52]

Перш за все, звичайно, звинуватили лейбористів. Їм ставилося у провину те, що лейбористський уряд Д. Каллагена залишив консерваторам у спадок мільйонне безробіття, нічого не зробивши для підривання його підвалин. «Ми все ненавидимо безробіття, і ми усі пам’ятаємо, що саме попереднє керівництво у такому великому ступені збільшило його», - заявила Тетчер в парламенті.[53] Головною причиною зростання безробіття вона назвала провал спроб поважного джентльмена (Джеймса Каллагена) і його поважних друзів знищити коріння безробіття, коли вони були в уряді.[54]

«Винними» у зростанні безробіття опинилися й англійська молодь, й англійські старі: молодь – тому що підвищувалося число випускників середніх шкіл, особи похилого віку – тому що вони не хочуть виходити на пенсію (тому що на неї стало важко прожити).

Дісталося й жінкам, котрі раптово захотіли працювати і тим самим збільшили число безробітних. «Все більше жінок хочуть працювати, і ми повинні створювати більше робочих місць, щоб зупинити зростання безробіття», - казала прем’єр.[55] А взагалі, на її думку , винні усі англійці: вони не бажають перекваліфіковуватись, не бажають пересуватись з тих місць, де немає роботи в райони, де існує надлишок робочих місць. «Люди не здатні до переміщення, навіть на порівняно короткі відстані щоб знайти мобільність робочої сили. Якщо люди сьогодні не бажають пересуватися, як робили їхні батьки, економіка не може розвиватися». [56]

Розуміючи, що все це малопереконливо, консервативна пропаганда застосувала іще один аргумент: треба говорити не про те, скільки людей не може знайти роботу, а про те як багато англійців працюють. «Більшість англійців продовжують працювати!» - втішали керівники консервативної партії. «Один з восьми англійців безробітний, це дуже багато, але сім продовжують працювати», - заспокоювала виборців прем’єр.

В оправдання зросту безробіття уряд приводив також той доказ, що безробіття характерне для усіх країн західного світу і навіть для окремих соціалістичних країн, що безробіття хоча і зло, але зло неминуче. Один з міністрів англійського уряду навіть говорив: « Це лейбористи штучно роздмухують проблему, насправді англійці вже звикли до безробіття і вважають, що без неї не можна обійтись». [ 57]

Взагалі, консерватори, підкреслюючи універсальний характер безробіття, уникали нагадувати, що в Англії безробіття було набагато вищим, ніж у інших країнах. Уряд поряд із цим намагався запевнити народ, що приймає заходів для збільшення зайнятості.

Кабінет Тетчер відчував відверту неприязнь до націоналізації компаній. Англійський дослідник приводить промову одного з міністрів консервативного уряду, котрий не захотів назвати себе. Той сказав: « Ми по горло ситі націоналізованими галузями промисловості. Вони приносять нам величезні збитки У них діють профспілки, вони збалувані. Майже нічого не можна зробити з ними, тому ми все більше пристаємо на думку, що треба них позбутись».[58] Уряд вирішив призначити значних і жорстких бізнесменів Макрегора і Кінга головами найбільших націоналізованих компаній «Брітіш стіл», «Брітіш Коул», «Брітіш ейруелз», перед якими була поставлена задача підготувати денаціоналізації цих компаній і повернення їх у приватний сектор.

До 1983 року був організований розпродаж акцій «Брітіш петролеум», «Брітіш ейроспейс» та інших – усього восьми найбільших компаній. Прибуток уряду від цього склав 1,8 млд. фунтів стерлінгів.

Приватизація була однією з форм реорганізації державного сектора. Основною її метою було пожвавлення конкуренції. Друга мета тісно пов’язана з першою і складається з підвищення ефективності промисловості, тому що зміна клімату на ринку повинно було стимулювати більш вільні дії менеджменту, більшу зацікавленість в результатах праці робітників та службовців. Третьою метою приватизації було скорочення розхідних статей бюджету. Четвертою метою було залучення інвесторів, зацікавлених у кінцевому результаті праці і створенні «народного капіталізму». Подібну мету переслідувало створення спільних підприємств і реструктуризація націоналізованих галузей, створення декількох компаній, можливо навіть державних, які могли б конкурувати між собою. Отже, проводячи приватизацію, уряд хотів зменшити дефіцит державного бюджету, акціонувати населення, підвищити конкурентоспроможність підприємств.

Близько 40% підприємств, націоналізованих у 1945 – 1979 роках, було надано у приватні руки. Частка акцій була перекуплена робітниками і службовцями корпорацій. Консерватори стверджували, що це зробило їх безпосередніми учасниками у керуванні підприємством. Але це було не зовсім так.

По-перше, велика частка акцій була викуплена великим бізнесом, що забезпечило йому реальний контроль над цими підприємствами, а по-друге, багато рядових англійців, які купили акції, потім швидко продали їх. Таким чином, число індивідуальних власників акцій «Брітіш ейроспейс» за два роки скоротилось у три рази.

Кількість індивідуальних власників акцій зросла з 2 млн. у 1979 році до 9, 2 млн. у 1987 році, а у 1990 році цей показник сягнув 11 млн. і вперше перевищив кількість членів профспілок. Більшість нових власників акцій придбали їх у приватизованих компаній, причому деякі з них продавалися за заниженими цінами (акції компанії «Брітіш телеком»). Це значною мірою стало чинником демократизації власності. Понад 2/3 державного сектора було надано у руки приватних осіб, кооперативних підприємств. 1981 року уряд Британії продав приватним власникам акції 18 великих промислових компаній із загальним капіталом 14 млрд. фунтів стерлінгів. [59]

Було поширено можливості для придбання особами найманої праці акцій тих підприємств, де вони працювали. Надавалися податкові пільги для придбання акцій до певної суми. Окремі фірми було викуплено їхніми ж службовцями. Причому варто зазначити, що попит на приватизаційні акції значно перевищував кількість цих акцій. Коли у грудні 1986 року на ринку з’явились акції «Брітіш гез», на них надійшло 4,5 млн. заявок, у 4 рази більше, ніж було випущено самих акцій. Число заявок на приватизаційні сертифікати компаній по виробництву авіаційних двигунів «Ролс-ройс» (1987 року) перевищило кількість акцій майже у 10 разів.

Таке різке зростання попиту на акції приватизованих компаній пояснюється, по-перше, тим, що уряд Тетчер вжив заходів до максимального спрощення процедури придбання акцій, по-друге, уряд у більшості випадків приватизації дозволив виплату у розстрочку. Таким чином, люди із серйозним статком отримували реальні шанси для придбання акцій.

Робітники та службовці приватизованих компаній користувались додатковими привілеями. Коли, наприклад, приватизувалася «Брітіш гез», кожний працівник мав право на 52 безкоштовних акції і ще на 1481 акцію із знижкою 10 %від податкової ціни. 130 тис. співробітників «Брітіш гез» стали власниками акцій. Було введено також ряд податкових послаблень, що стимулювали зацікавленість дрібних власників. До кінця 1987 року 4/5 усіх службовців приватизованих компаній володіли їх акціями. З іншого боку, необхідно зазначити, що 54 % акцій належало 1% найзаможніших акціонерів. [60] Денаціоналізація державних підприємств обґрунтовувалася також ще й тим, що на них значні видатки спрямовувалися на соціальну сферу, а це призвело до вагомих втрат у конкурентній боротьбі з приватними підприємствами, гальмувало розширене відтворення капіталу. Після приватизації акції майже усіх компаній зросли у ціні. «Брітіш телеком» за три роки діяльності у приватному секторі збільшила свої прибутки майже на 30 %. Причому вливання приватного капіталу у державну промисловість було лише одним із вагомих чинників. Не менше, а на думку британського журналіста Д.Брюс-Гардіна, ще більше значення мало обмеження привілейованого становища державних монополій. Законом про транспорт 1980 року «Брітіш рейл» позбавлялося одноосібного права вирішувати питання перевезення пасажирів.

Водночас уряд зберігав за собою «особливий» пакет акцій у ряді компаній, щоб вони не потрапили під контроль іноземних акціонерів. Також створювались спеціальні ревізії та контрольні інститути, які мали стежити за тим, щоб приватизовані компанії забезпечували попит та послуги для населення.

Одним з найважливіших заходів, котрі здійснив уряд М.Тетчер, була приватизація житла, оскільки до початку 1980-х років основна частина міського населення орендувала житло у муніципальної влади. Житлове господарство було збитковим, тому його утримання важким тягарем лягав на місцеві бюджети, а в кінцевому рахунку – на державу.Новий курс торі призвів до пожвавлення ділової активності, прискорив модернізацію економічної структури країни. Британська економіка зросла у 80-тї роки на 3 – 4% швидше, ніж в інших провідних західних країнах, за винятком хіба що Японії. Водночас, у 80-тї роки скоротилися темпи зростання споживчих цін. 1988 року вони становили 4,9 %, тоді як 1979 року – 13,6%.

Слід, щоправда, зазначити, що процеси приватизації і поширення кількості власників акцій, хоч вони й охопили значну частину суспільства, мали й своїх опонентів, оскільки, за визначенням фахівців, більшість населення країни, навіть у самій Британії, залишалася малосвідомою щодо того, як функціонує британська економіка. Саме ця необізнаність пояснювала, чому значна частина суспільства ставилася до процесів приватизації та масового акціонування з певною осторогою, а подекуди навіть вороже. Єдиним шляхом подолання такої упередженості М. Тетчер вважала якнайшвидше залучання британців до цього процесу, щоб реально продемонструвати їм переваги приватної власності перед державною, оскільки саме безпосередня участь у діяльності тієї чи іншої компанії не лише давала можливість підвищити фінансові інтереси кожного власника, але й наближувала його до розуміння реальних процесів економічного життя як країни в цілому, так і конкретного підприємства.

Як зазначала згодом у своїх мемуарах М.Тетчер, сама по собі приватизація не вирішувала жодної з проблем, вона лише виявляла приховані проблеми, які слід було негайно вирішувати. Монополії або квазімонополії, що приватизувалися, потребували державної підтримки, регулювання їхньої діяльності. Необхідно було вдихнути в них впевненість, позбавити упередженого страху перед ринковими труднощами, жорстокістю конкуренції і непередбачуваністю споживачів. «Підтримка одержавлених і приватизованих корпорацій, - наголошує екс- прем’єр, - це зовсім різні речі», оскільки в першому випадку уряд змушений був займатися непритаманними для нього функціями, в іншому ж – уряд перекладав значну частину відповідальності на приватний сектор, створюючи умови для його пристойного функціонування і забезпечуючи від несподіванок «вільного ринку».[61]

§1. Другий строк прем’єрства.

Перемога на Фолклендах відразу ж поставила питання про нові вибори. За поширеною в країні думкою, до воєнного успіху шанси у консерваторів на перемогу були мінімальними. Для такого висновку був ряд підстав: безробіття продовжувало зростати катастрофічними темпами, економіка також знаходилася у стані депресії.

Але Фолклендська епопея все змінила. Англійські газети писали, що війна стала майже головним козирем консерваторів у гонці за голосами. [62] Переможним воєнним лідером називали вони Тетчер. Більшість англійців розглядали повернення Фолклендів ( Мальвін) під англійський колоніальний контроль майже як початок відродження Великої Британії; їм імпонували «тверда рука», яка забезпечила зовнішню перемогу. Влітку 1982 року М.Фут так оцінив ситуацію: « Перемога у війні укріпила позицію торі і особисто Тетчер. На це необхідно зважати кожному серйозному політичному діячеві. Якщо б вона оголосила вибори зараз, то консерватори без зусиль отримали б перемогу».[63]

Дострокові вибори в парламент були призначені М. Тетчер на 9 червня 1983 року.

Консерватори почали підготовку до них задовго до їх офіційного оголошення. У 1983 році компанія «Саатчи енд Саатчи», котрій, як і у 1979 році, консерватори доручили рекламу передвиборчої кампанії, дала наступні рекомендації: слід акцентувати увагу виборців на необхідності продовжити строк перебування консерваторів у влади для здійснення тих планів, які вже були схвалені англійцями у 1979 році, вести кампанію не в оборонному, а у наступаючому ключі, в тому ж питанні про безробіття; нарешті, що особливо важливо, у центр кампанії поставити питання про високий рейтинг лідерів консерваторів і зменшений авторитет лідерів лейбористів. 18 травня був опублікований передвиборчий маніфест консерваторів. Вони запевняли, що Британія « встановила самоповагу і довіру» до себе, що спад в економіці закінчився і почався період становлення, що уряду вдалося значно зменшити інфляцію – до 4 % (це була найнижча інфляція за останні 15 років після 1968 року).

Маніфест проголошував продовження того ж курсу в економіці, включаючи контроль за розходами, зниження податків, денаціоналізацію ряду галузей промисловості. Торі планувала заборонити страйки на виробництвах ключового значення ( щоб, як вони казали, ті не наносили збитків економіці Англії й не приносили незручностей мешканцям країни). Вони оголосили про намір розпустити муніципалітет у великих містах, перш за все Лондонську раду, тобто ради, де домінувала опозиція.

Маніфест лейбористської партії, в свою чергу, передбачав продовження політики націоналізації, зменшення безробіття, захист прав тред-юніонів, а в області зовнішньої політики вихід з ЄЕС і без’ядерну Англію.

Лейбористська партія робила ставку на поширення державних капіталовкладень в економіку країни, на збільшення виділення державних коштів на житлове будівництво (що, на думку частини виборців, призвело б до збільшення податків).

Лейбористи продовжували дотримуватись старих лозунгів, недостатньо враховували нові зміни в економіці і соціальній сфері, продовжуючи наполягати на ряді явно не популярних в народі концепцій економічного розвитку країни. Тим самим вони не тільки не заохочували на свій бік нових виборців, але й втрачали голоси так званих нестійких виборців, які тільки в останню мить виборчої кампанії вирішували, яку партію обирати.

Консерватори виявили мистецтво політичної боротьби, надавши перевагу не обговоренню результатів своєї діяльності і свою програму, скільки обрушувалися на програму лейбористів, підкреслюючи її слабкі місця.

Виборча кампанія почалася серією прес-конференцій партії, причому М.Тетчер взяла участь майже в усіх. Вона відповідала сама на всі запитання, звертаючись до довідників тільки у випадку, коли необхідно було навести цифри. Її звинувачували в тому, що у неї стиль наставника, ментора, «директриси коледжу». Вона парирувала ці зауваження заявою, що багато директрис забезпечили своїм випускникам чудову кар’єру. «Так, я вірю, що повинна переконувати людей в тому, в чому сама впевнена, - продовжувала вона. – Я дуже стара, щоб змінюватись».[64]У травні-червні 1983 року у Великій Британії, на думку багатьох спостерігачів, вибори значно відрізнялись від попередніх. Зазначалося навіть, що вони були більше схожі на вибори американського президента, коли мова йде не стільки про боротьбу партій, скільки про суперництво їх лідерів. Англійський журнал «Економіст» вважав, що головне питання на виборах полягає у ставленні до Тетчер виборців.

Газета «Сан» ( з найбільшим тиражем в Англії – більше 4 млн. екземплярів) в своїх передовицях характеризувала Тетчер як «лідера, що підняв країну до величі у період кризи», як « чудового воєнного адмірала», як « прапороносця простих людей» і т.і. Газета, змальовуючи Тетчер «залізною леді», підкреслювала, що вона в той самий час і «м’яка леді», котра опікувалася безробітними, що вона турбувалася про своїх колег, і т. і.

Сама Тетчер вела виборчу кампанію активно і цілеспрямовано, виступаючи на фабриках, заводах, вулицях міст. Вона заявляла, що вибори 1983 року покликані вирішити, який з двох протилежних курсів у розвитку країни обирає нація: той, що пропонує консервативна партія, чи той, за яким стоять її опоненти, які несли Англії, як вона запевняла, « темні хмари марксистського соціалізму».

Немалу послугу надали консерваторам і чвари між лейбористами. 20 травня заступник лідера партії Д.Хілі, який користувався великим авторитетом, урозріз з маніфестом лейбористів, в якому було сказано, що прийшовши до влади, вони знищать ядерну зброю Британії у п’ятирічний строк, заявив, що партія цього не зробить, поки Росія не скоротить свої ядерні сили, спрямовані на Британію.

Джон Сілкін, оратор партії з питань оборони, відразу ж заявив, що Британія при лейбористах стане без’ядерною державою. Фут спочатку уклонявся від встановлення своєї позиції, але через декілька днів під натиском Хілі поступився, заявивши, що згоден з Хілі і що тільки тоді Англія почне знищувати зброю, коли і СРСР піде на це. Звичайно, що розходження по такому кардинальному питанню було негайно використане консерваторами, які заявили, що на лейбористів не можна покластися у вирішенні такої важливої справи, як оборона країни. Газета «Сан» розмістила 26 травня карикатуру, котра стала популярною в країні. На ній були зображені Д. Хілі і М. Фут, що сидять на паркані спинами один до одного і дивляться в різні боки: Фут – на засіяний квітами простір, зазначений як «без’ядерна зона», а Д.Хілі – в протилежний бік, на «ядерну зону», де зображені ядерні ракети. Підпис проголошував: «Ті, що сидять на обороні».

У голосуванні 9 червня 1983 року приймало участь більше 30 млн. англійців, тобто 72,7 % виборців (менше, ніж на виборах 1979 року). 13697 тис. чоловік проголосувало за консерваторів, 11532 тис. за лейбористів, 4313 тис. – за альянс, 1043 – за інші партії. Таким чином, за консерваторів проголосувало всього 42,4 % виборців, але, дякуючи мажоритарній системі і заявленню на політичній арені альянсу вони отримали 61 % всіх місць в парламенті. 307 консерваторів було обрано до Палати громад – на 58 чоловік більше, ніж у 1979 році. Свою більшість у парламенті вони тепер довели з 43 до 144 депутатів.[64]

Лейбористи отримали 209 місць, альянс – 23, з них ліберали 17, а СДП – 6 місць.

Ф.Пім писав згодом: « На мій погляд, якби лейбористська партія запропонувала іншу альтернативну програму, і якби не було Фолклендів, консерватори могли б потерпіти поразку». [65] Не користувались популярністю наміри лейбористів вивести Англію з ЄЕС. « Наголошування …на вимозі виходу з ЄЕС на мало під собою ніякого підгрунтя», - заявило згодом керівництво Компартії Британії. [66]

Успіх на виборах 1983 року і слабкість розколотої опозиції створювали сприятливі умови для продовження розробленої в опозиції неоліберальної соціально-економічної політичної стратегії. Однак на шляху її реалізації уряду та його голові прийшлося зіткнутись з багатьма проблемами як внутрішнього – так і зовнішньополітичного плану.

Перемігши на виборах, Тетчер вирішила укріпити свої позиції, виробивши значні перестановки в уряді. Найбільш серйозним було питання про те, хто стане міністром фінансів. Враховуючи складність попередніх економічних перетворень, Тетчер підібрала на посаду канцлера казначейства дуже компетентну людину. Н.Лоусон, котрий зайняв цю посаду, відрізнявся глибоким знанням економічних проблем, як і сама прем’єр-міністр. Він отримав освіту в Оксфорді, де його знали як одного з обдарованіших студентів.

Міністром торгівлі й промисловості став яскравий, знаючий, здатний політик С.Паркінсон. Це був давній соратник Тетчер, який відрізнявся своїм лояльним ставленням до прем’єр-міністра.

Говорячи про формування Тетчер кабінету, можна підвести підсумки: до нього увійшли три нових міністри, десять міністрів зайняли інші посади в уряді, а всього в уряді було здійснено близько 60 переміщень. В результаті цих перебудов Тетчер отримала «уряд впевнених діячів», про яких мріяла з 1979 року.

Однак на шляху прем’єра залишилась головна перешкода: діяльність профспілок. Влада тред-юніонів в Англії в останні десятиліття була дуже сильною. Хіт, в роки свого прем’єрства, зізнався, що країною править не уряд, а профспілки. Очевидно, що діяльність профспілок, спрямована на поліпшення соціального забезпечення робітників, не тільки була у протиріччі політиці прем’єра, але й заважала здійсненню її планів по виводу економіки з кризи.

Другий строк прем’єрства Тетчер вважається найважливішим етапом створення суспільства «народного капіталізму». Саме в ці роки була реалізована знаменита тетчерівська програма приватизації. Створення цієї програми логічно вписувалося в контекст економічної політики, яку проводила Маргарет Тетчер ще за років першого прем’єрства. З одного боку вона була продовженням цієї політики, з іншого – була викликана вимогами часу.

Деякі британські історики висловлюють думку, що програма приватизації виникла в умовах неможливості боротися іншими засобами з величезним дефіцитом, який склався в результаті діяльності націоналізованих лейбористами галузей промисловості. Причому, програма приватизації стала першою в ланцюгу програм, що закономірно виникли згодом саме як реакція на кризу в тій чи іншій сфері керівництва.

У ході тетчерівської денаціоналізації було приватизовано більше 50-ти великих державних компаній. Якщо у 1979 році на національні галузі , за офіційними даними приходилося 10% валового продукту і більше 8% всіх зайнятих, то у 1988 році співвідносно 4 і 5,5%. У 1980 році націоналізовані галузі отримали 3 млрд. фунтів державних субсидій, у 1987 – 300 тис. [67]

Програма «народного капіталізму» набула воістину грандіозного розмаху. Активний широкомасштабний продаж акцій колишніх державних компаній почався після приватизації у 1984 році компанії « Брітіш Телеком». Акції цієї компанії придбало більше 2 млн. чоловік, акції «Брітіш Гас» ( 1986) – більше 4,5 млн.чоловік. В цілому тримачів акцій збільшилося в країні з 2 млн. у 1979 – 1980рр. до 4,5 млн. у 1985 році, 9 млн. у 1987 році і 12 млн. у 1989 році. [68]

М. Хезелтаїн, відомий діяч консервативної партії, назвав процес приватизації «суттєвою перекачкою багатств» і «м’якою революцією».

Послідовно відстоюючи ідею не тільки економічної, але й особистої незалежності людини, Тетчер виступала також за продаж муніципальної власності. Число приватних домовласників у Британії за період прем’єрства Тетчер стало одним з найбільших серед промислово розвинутих країн.

Тетчер по-справжньому зробила ставку на економічний потенціал малого бізнесу – ініціативу, гнучкість, здатність до швидкого оволодіння технічними новинками. Чисельність підприємств, які наймали від 1 до 10 робітників, збільшилася в обробляючій промисловості з 62,5 тис. у 1979 році до 105,9 тис. у 1988 році. [69]

§2. Уряд і профспілки, шахтарський страйк 1984-1985рр.

Серед цінних орієнтацій неоконсерватизму взагалі і тетчеризму в тому числі особливе місце належало індивідуалізму, або тому що й анти колективізм.

Основним носієм колективістських начал тут є, як відомо, профспілки, від дій та поведінки яких залежить багато в чому стан трудових взаємин і рівень соціальної згоди у суспільстві в цілому.

Маючи у себе за плечима довгу історію боротьби за права і благоустрій своїх членів, британські профспілки отримали доволі сильні позиції як у взаєминах із роботодавцями, так і в суспільному житті взагалі.

На посаду міністра зайнятості, відповідального за відносини з профспілками, був призначений представник помірного крила партії Дж. Прайор, а кожний з підготовлених ним законопроектів вводив порівняно невелику, хоча й достатньо жорстку дозу обмежень на страйкову активність, пікетування, «солідарні дії», свободу дій профспілкових організацій на підприємствах і т.і. Більш того, при проведенні законів про профспілки, уряд підкреслював, що міри, які приймаються, спрямовані не проти їх рядових членів, а скоріш на захист від екстремістів з числа профспілкового керівництва. Законодавство забороняло страйки солідарності, масове пікетування, а також вводило жорстку систему штрафів за порушення нових правил.

Своїми законами, котрі регламентували діяльність профспілки, і лінією на витіснення профспілок з напівдержавних структур, уряд суттєво обмежив свободу дій тред-юніонів. Немалу роль в цьому процесі відіграла антипрофспілкова програма, а також загальне різке зменшення престижу і авторитету профспілок у британському суспільстві.

Питання про обмеження прав тред-юніонів поставало перед багатьма британськими урядами, і деякі з них були змушені йти на поступки перед профспілками або навіть відступати перед їх натиском. Так, уряд Г.Вільсона у січні 1969 року спробував провести через парламент законопроект «Замість розбрату», який модифікував право на страйки, лімітував їх і навіть вводив щодо страйкарів репресивні заходи суворого порядку. В результаті цей білль не тільки не призупинив страйкову боротьбу, а навпаки, ще більше посилив її. Зрештою, під тиском тред-юніонів, уряд Вільсона був змушений зняти законопроект з обговорення, але це в кінцевому результаті не врятувало лейбористів від поразки на загальних парламентських виборах у червні 1970 року. Консервативний уряд Е.Хіта, що прийшов на зміну лейбористському у серпні 1971 року, нашвидкуруч проводить через парламент акт «Про виборчі відносини», мета якого – звести до мінімуму права тред-юніонів, поставити страйк поза законом. Вказаний акт призвів до нового підвищення страйкового руху, що багато в чому зумовило падіння уряду Е.Хіта у лютому 1974 року. [70]

Тому після приходу до лідерства у партії Маргарет Тетчер, «нові торі» узяли курс на обмеження «свавілля профспілок» [71] оскільки вони створювали штучні перешкоди на шляху розвитку господарства, лібералізації ринку, відновлення рівноваги на ринку зайнятості, що мало забезпечуватися «вільною грою природних економічних сил». Більше того, за оцінками консерваторів, профспілки гальмували науково-технічний прогрес і позбавляли економіку країни конкурентоспроможності, а також можливості набрати високих темпів розвитку. [72]«Приборкання профспілок», - наголошує британський історик П.Дженкінс, - є одним з найголовніших елементів революції Тетчер», оскільки політика торі несумісна із сильними профспілками. З метою послаблення позиції останніх, як відомо, було прийнято ряд антипрофспілкових законів у 1980, 1982, 1984, 1988 роках, що різко обмежили сферу, знизили ефективність їх діяльності.

Варто зазначити, що політика тред-юніонів, спрямована на екстенсивний шлях розвитку, значне збільшення заробітної платні, без урахування економічних проблем, певною мірою сприяло зростанню інфляції, гальмуванню технологічного прогресу. Поряд з тим хронічні страйки завдавали значних збитків і соціальній сфері, спрямованих на підтримку значної частини британців, зокрема пенсіонерів, малозабезпечених родин тощо, тою чи іншою мірою впливали на загальне скорочення інших урядових програм. Як зазначав британський історик Е.Хобстоум, у 70-ті роки заохочувалися ілюзії з приводу політичного потенціалу тред-юніонів.[73] Ці процеси призвели до критики робітничого руху з боку неоконсерваторів. Окрім приватизації й зростання власності, торі висунули альтернативу, яка передбачала відмову від доктрини суцільної зайнятості, індивідуалізацію трудових відносин, обмеження права на страйк, що загалом мало послабити роль тред-юніонів.

Після обрання лідером партії, М.Тетчер доручила лорду П.Каррінгтону, тодішньому тіньовому міністру енергетики, «дати їй ключ» до розуміння проблеми тред-юніонів і, зокрема, шахтарів. [74] Протягом 18 місяців його група детально вивчала проблеми, що склались у вугільній промисловості. Лорд неодноразово зустрічався з багатьма зацікавленими бізнесменами, чиновниками Національного Управління вугільної промисловості (НУВП). Підсумком цих консультацій стали рекомендації, зміст яких зводився до того, що в епоху НТР профспілки набрали надмірної сили, яку слід вибити з їх рук.

Уряд Тетчер усвідомлював, що прямого зіткнення з профспілками йому не уникнути. До того ж інколи складалося враження, що після того, як перемогли на виборах 1983 року, вони лише шукають приводу для такої сутички.

Саме так сталося, коли місцева органи інтерпретували рішення про ліквідацію профспілкової організації і заборонили персоналу вступати у профспілки в містечку Чампенхем, виконуючи прийнятий урядом на початку 1984 року закон. Навіть завжди підштовхуючи уряд вправо, тижневик «Економіст» фактично засудив це рішення, кваліфікувавши його як «недоречне».

Куди більше драматичні події розгорнулися в ході конфлікту типографських

Робітників із власником «Таймс», «Сан» та ряду інших газет країни – Мьордоком. Він провів лінію на заміну застарілого типографського обладнання новою більш ефективною і працезберігаючою технікою. Була проведена серія забастовок профспілкою типографських робітників, але вона нічого не домоглася. Праві торі вимагали здійснити ще радикальніші кроки щодо організованих трудівників, розраховуючи, що послаблені високим рівнем безробіття, профспілки не зможуть енергійно протидіяти урядовим заходам.

Під їхнім тиском М.Тетчер доручила розробку нового законопроекту одному із своїх найближчих однодумців Н.Теббіту, замінивши ним «поміркованого» Дж. Прапора.[75] Закон про зайнятість 1982 року («Закон Теббіта») був уже набагато радикальнішим і мав яскраво окреслену антистрайкову спрямованість. Незаконними оголошувались усі політичні страйки, прояви міжнародної солідарності, взагалі будь-які страйкові заходи, про які не можна сказати, що вони «повністю або в основному» пов’язані з умовами найму. Передбачалися також заходи, спрямовані на підрив єдності профспілкових лав. Якщо раніше підприємці могли звільнити з роботи лише всіх страйкуючих разом, то новим законом вводилося «вибіркове звільнення», що давало змогу дискредитувати найактивніших низових профактивістів. Дозволялось також звільняти тих страйкарів, які відмовлялися повернутися на робочі місця через 5 днів після отримання ними спеціального попередження. Відповідно до закону, можна було за організацію страйків піддавати профспілки фінансовим санкціям. «Закон Теббіта» встановлював максимальні штрафи у розмірі від 10 тис. до 250 тис. фунтів стерлінгів залежно від чисельності профспілок. Причому розміри штрафу залежали від числа членів профспілки. [76] Цей захід був особливо небезпечним, якщо врахувати загальне послаблення фінансового стану профспілок в умовах кризи. Закон передбачав поширення правової бази для наступу на право «закритого цеху», маючи на увазі збільшення розмірів компенсації особам, що відмовилися вступити у профспілки на підприємствах з обов’язковим профспілковим членством. Закон також надавав право робітникам, у разі їх звільнення, вимагати виплати компенсації із профспілкового фонду (до 20 тис. ф.ст.), вводилося правило, згідно з яким кожних п’ять років необхідно було шляхом таємного голосування приймати рішення про існування «закритого цеху» (раніше це робилося тільки при утворенні нового «закритого цеху»). При цьому ставилася вимога, щоб на його підтримку висловилося 80 % усіх членів профспілки, або 85 % учасників голосування.

Як тільки закон про зайнятість 1982 року пройшов через парламент, тетчеристи почали підготовку третього антипрофспілкового закону. У січні 1983 року Н.Теббіт опублікував Зелену книгу (консультативний документ) «Демократія в профспілках», у якій робилася спроба розірвати традиційні зв’язки між профспілкою та лейбористською партією. Документ пропонував повернутися до закону, прийнятого консерваторами ще 1921 року, який зобов’язував членів профспілок заповнювати заяву про добровільну виплату політичного внеску, з метою зменшити таким чином кількість платників і тим самим домогтися скорочення фінансових надходжень до каси опозиційної партії. Пропонувалося також регулярно проводити голосування з приводу членства у партії.[77] У дусі «демократизації» профспілок, Теббіт запропонував скасувати діючу в деяких з них заборону на обрання на керівні посади(генерального секретаря або голови) осіб, які не були членами лейбористської партії. Серед пропозиції Зеленої книги важливе місце посідала вимога про обов’язкове проведення таємного голосування перед страйком, причому таке голосування мало проводитись за ініціативою підприємців, за участю робітників, що не входили до профспілки.

Восени 1983 року новий міністр з питань зайнятості Т.Кінг виніс на розгляд парламенту черговий антипрофспілковий білль. У його основу ( з певними змінами) було покладено документ Н.Теббіта «Демократія у профспілках». Влітку 1984 року білль пройшов через парламент як закон про профспілки. Того ж року парламент прийняв ще один закон, який передбачав обов’язкове таємне голосування робітників відносно проведення будь-якого страйку за чотири тижні до його оголошення. При цьому страйк міг бути легітимним лише у тому випадку, коли за його проведення висловлювалося більше 70 % членів профспілки. В іншому разі він вважався незаконним. Цим кроком торі мали на меті унеможливити страйкові виступи робітників або принаймні скоротити їх до мінімуму. Центральна роль у законі відводилась положенню, згідно з яким усі профспілки, що сплачували політичні внески, зобов’язувались не рідше одного разу на 10 років проводити серед своїх членів голосування з сприводу сплати внесків до цих фондів у подальшому.

Таким чином, було здійснено спробу відірвати британський профспілковий рух від його політичного осередку – лейбористської партії.

У цілому ж антипрофспілкове законодавство уряду М.Тетчер (на відміну від спроб Е.Хіта розправитися з профспілками «одним ударом», прийнявши у 1971 році Акт про виробничі відносини) передбачало поступову їхню трансформацію, крок за кроком.[78]

Спершу Маргарет Тетчер , не вдаючись до силових заходів, прагнула домогтися розколу у профспілках, послабити вплив на них лівого керівництва. У той час, як згадуваний вище Акт про виробничі відносини рівною мірою зачіпав інтереси усіх профспілок, система антипрофспілкових заходів, запропонована тетчеристами, врахувала специфіку окремих з них, залежно від статутів і традицій кожної. Найчіткіше основні риси цієї антипрофспілкової стратегії уряду виявились в ході його зіткнення з Національною спілкою гірників, коли кабінет Тетчер у відповідь на страйк вуглекопів перейшов до рішучих дій.

Головне випробування для М.Тетчер та її уряду було ще попереду. І вони до нього підготувалися. Тим паче, що перша спроба зламати або різко послабити профспілку гірників, впроваджена ще на початку 1981 року, закінчилася невдачею.

Наступним кроком консервативного керівництва в підготовці до майбутнього конфлікту з шахтарями стало призначення (вересень 1983 року) керівником НУВП Я.Макгрегора, який ще у США зажив собі слави «нищителя профспілок». Очоливши НУВП, заохочуваний згори, сімдесятидвохрічний Я.Макгрегор негайно приступив до здійснення урядового плану «модифікації» вугільної промисловості, узявши «курс на ліквідацію неекономічного виробництва». На початку березня 1984 року НУВП оголосила про намір закрити протягом року 20 шахт і скоротити 20 тис. робітників. Слід зазначити, що ці заходи уряду проводилися відкрито з метою залякати страйкарів.

Базою розвитку тієї галузі економіки, з якою пов’язані долі гірників, є головне природне багатство країни – кам’яне вугілля. В документі, опублікованому у 1984 році НУВП, констатується: « Важливіший енергетичний ресурс країни – кам’яне вугілля повинно забезпечити нашій промисловості впевнений вступ у ХХІ сторіччя. Прогрес в технології вуглепереробки та використанні новітнього обладнання, економічні переваги, достатня кількість запасів, що забезпечує своєчасне постачання, служать страховим полісом національної індустрії.[79] Згідно багатьох підрахунків, запасів вугілля повинно було вистачити на 200 – 300 років. За даними на 1980 рік, вугледобування дає Великій Британії 37 – 40 % використаної нею енергії, промисловість країни використовує 60% продукції цієї галузі.

Однак вугільна промисловість виявилася в числі депресивних галузей економіки. З 958 копалень , які були у 1947 році, десять років потому збереглося 822; чисельність робітників відносно зменшилася з 750 тис. до 697 тис. чоловік.[80] З 60-х років основним витоком від цієї галузі економіки вважається падіння попиту на вугілля, тому що індустрія була переорієнтована на більш високо інтенсивну сировину: нафту, газ, виробництво ядерного палива.

На електростанціях були накопичені великі запаси палива, які могли забезпечити їхню роботу без підвозу ззовні. В результаті стрімкого зросту добування нафти на Північному морі різко зменшилася загальна залежність економіки від добування вугілля.

Катастрофічне падіння зайнятості гірників, багато в чому встановлювалося процесами, котрі відбувалися у вугледобуванні після Другої світової війни. Скорочення робочих місць було прискорено механізацією галузі виробництва і введення елементів автоматичного управління нею. Основні види гірничих робіт, відвал і завантаження вугілля, почали виконувати машини.

1 березня 1984 року НУВП оголосила, що одна з шахт Південного Йоркшира, яка знаходилася на Кортонвуді, зачиняється. Не маючи виходу, відділ Національної профспілки гірників (НПГ) в Кортонвуді одностайно проголосував за необхідність страйку в усьому Йоркширі.

Популярним у ті дні у всіх гірничих районах країни став лозунг: «Сьогодні Кортонвуд, завтра це може бути твоя шахта».[81] Шахтарі Йоркшира і Шотландії висловлювалися за загальний страйк вуглекопів. У понеділок 12 березня усі шахти Йоркшира І Шотландії ( за винятком однієї) почали страйк.

У страйку на початковому етапі приймало участь 130 тис. робітників ( з 195 тис. шахтарів країни). Але дуже стримано до страйку поставились шахтарі Ноттінгемського вугільного басейну (Ноттінгемшир – другий за розміром вугільний басейн після Йоркшира. Там працювало 33 тис. членів НПГ). До нього приєдналася лише четверта частина шахтарів басейну. А виконавчий комітет Ноттінгемського відділу НПГ опинився в руках так званих «працюючих шахтарів». Свої дії Ноттінгемський відділ виправдовував тим, що цьому басейну не загрожує знищення шахт і тому шахтарям не вигідно втрачати досить високий заробіток, котрий тут існує.[82]

Таким чином гірники Йоркшира поряд із страйкуючими інших районів одночасно з початком страйку змушені були приступити і до пікетування шахт Ноттінгема, щоб завадити добуванню вугілля. Пікетування, яке блокувалося поліцією, привело до зіткнення страйкуючих шахтарів з поліцейськими, пікетувальників із штрейкбрехерами. Інколи навіть шахтарі у запалі боротьби перевищували міри необхідної оборони.

Засоби масової інформації почали кампанію проти пікетувальників. Уряд кинув проти них більше 10 тис. поліцейських. Вірогідно, цього було йому замало. І тут з’явилися повідомлення, що в боротьбі проти страйкуючих використовуються перевдягнені солдати і навіть цілі військові частини.[83] У парламенті влітку 1984 року у зв’язку з цим відбувся інцидент, котрий отримав широкий розголос у країні. Лейборист Перрі задав міністру енергетики Т.Уокеру питання, чи вірні чутки про участь військ у боротьбі із страйкуючими шахтарями. Міністр заперечував це. 1 липня Перрі підняв знову це ж питання, міністр відповів, що не знає ні про яке використання у конфлікті військ, тоді лейборист різко промовив: «Міністр мені бреше». [84] Піднявся галас, спікер палати позбавив Перрі слова. Тоді Перрі передав спікеру фотографію із словами: «Я сказав це тому, що на цьому знімку ви можете самі побачити поліцію та військових, які разом атакують робітників».[85]

У Йоркширі і Шотландії керували страйком ліві профспілкові діячі, в тому числі комуністи. Найбільш яскравою фігурою і визнаним лідером шахтарів був Артур Скаргіл. Він з 15 років почав працювати вуглекопом, вступив до ліги молодих комуністів, у діяльності яких брав активну участь протягом семи років. У 1966 році він вступив у лейбористську партію і почав активну профспілкову діяльність. У 1972 році його обирають членом Національного виконавчого комітету (НВК), а у 1981 році величезною більшістю голосів (70%) і головою спілки. Скаргіл особисто брав участь у пікетуванні шахт, проведенні масових мітингів у підтримку страйкуючих. Він користувався величезною популярністю серед шахтарів, був чудовим оратором, твердо відстоював класові інтереси страйкуючих гірників. «Треба мати на увазі, - казав він, - що ми знаходимося у стані класової війни. Це не гра у крикет у зеленій долині… Ми повинні оголосити війну консерваторам». [86] Не випадково консервативна партія, засоби масової інформації відкрили вогонь перш за все по Скаргілу, прагнучи дискредитувати його. Вже на другий день страйку лондонські газети помістили фотографію дружини одного з шахтарів (у Харварті) з дитячим пістолетом у руках, спрямованим на пікетувальників. Підпис під фотографією говорив: «Вона хотіла б мати за мішень Скаргіла».[87]

Англійський уряд з початку і до кінця вів боротьбу з шахтарями на своїх умовах. Він заздалегідь підготувався до страйків.

Уряд, як повідомляли деякі бізнесмени, накопичив запаси вугілля на електростанціях, вишукав додаткові складські площі, котрі б дозволили у разі необхідності збільшити імпорт вугілля у Британію, досягли домовленості з приватними водіями вантажівок про екстрені перевезення вугілля, підготував перевід частини електростанцій з вугілля на рідке паливо.

Були укомплектовані крупні контингенти поліції, що були спеціально навчені для боротьби з пікетами.

Висловив свою думку про ситуацію в країні консерватор Дж. Емері: «Відносно страйку у консервативній партії існує повна єдність – шахтарям треба нанести поразку. Цей страйк став нам навіть у нагоді, тому що об’єднав ряди консервативної партії. Як у минулому аргентинський генерал у період Фолклендської війни, так і зараз керівництво шахтарів допомагає нам об’єднати країну перед обличчям небезпеки. Консерватори сподіваються упоратися з шахтарями за допомогою нової політики – судових переслідувань, високих штрафів, арештів авуарів профспілок у банках». [88]

Вже перший тиждень страйку закінчився смертю одного із страйкуючих, багато пікетувальників було поранено, поліція блокувала кожну дорогу, яка вела з Йоркшира до Ноттінгемшира. Вона почала масові арешти. Під час розгону демонстрації у травні поліція застосувала довгі палиці, 57 осіб б

уло заарештовано. Вони повстали перед судом в звинуваченні «у бунті».

Тоді 7 червня тисячі шахтарів рушили до Лондона, до парламенту, щоб висловити своє ставлення до дій НУВП і поліції. Вони були зупинені і знов відбулися сутички з поліцією і арешти. Наприкінці 1984 року суддя Верховного суду кваліфікував страйк як незаконний, оскільки він був оголошений лише за рішенням виконкому НПГ, а не шляхом голосування усієї спілки. На підставі цього було визнано незаконним і пікетування. Артуру Скаргілу Верховний суд дав «5 днів на роздуми». Скаргіл відповів: « Якщо в мене є вибір між в’язницею, з одного боку… і зрадою мого класу і угодою зі своїм сумлінням, з іншого, вибір зрозумілий – я стою за мій клас і мою спілку». [89] Скаргіла було оштрафовано на 1000 фунтів стерлінгів, НПГ – на 200 тис. Розпочалася фінансова війна уряду проти бастуючи шахтарів.

Доля страйку залежала в значній мірі від того, яку підтримку шахтарям нададуть працівники інших галузей промисловості, профспілки Англії і перш за все лейбористська партія.

Формально лейбористська партія підтримала страйк і виступила проти дій, котрі приймав уряд по відношенню до страйкуючих шахтарів. Новий лідер лейбористської партії Н. Кіннок після початку страйку сказав: « Рік тому люди були налякані політикою консерваторів, їхнім антипрофспілковим законодавством. Тепер друга справа – вони готові захищати свої права».[ 90]

Але підтримка Н.Кіннока та лейбористської партії була зовсім не безумовною. «В мене є серйозні сумніви відносно тактики, яку проводить керівництво профспілки шахтарів, - говорив Кіннок, - Артур Скаргіл виявився поганим генералом. Страйк було розпочато без достатньої підготовки, без матеріальних резервів. Лейбористська партія не згодна і з використанням насильства проти поліції, а також і з деякими іншими діями керівництва НПГ».[91]

Відомий англійський комуніст, член національного виконкому Компартії Великої Британії Дж. Покок розцінив таку позицію лейбористської партії як двоїсту. «Лейбористська партія, - відзначав він, - це у відомому ступені загадка, і важко уявити, як буде розвиватися її політика. Кіннок весь час озирається на дрібнобуржуазні шари партії, боячись втратити їхні голоси на майбутніх виборах. Багато правих профспілок не схвалюють дій шахтарів. Цим, очевидно, і пояснюється те, що Кінноку огидна та рішучість, з якою шахтарі ведуть боротьбу».[92]

І дійсно, керівництво НПГ відмовилось укласти угоду з НУВП і прийняти його умови. Незадоволення Кіннока з приводу страйку зросло. На його думку, він наносив лейбористській партії чималий політичний збиток. В очах суспільної думки страйк непопулярний. Населення невдоволене з приводу насильства з боку шахтарських пікетів. Лейбористська партія засуджує їх.

Успіх страйків багато в чому залежав і від позицій інших профспілок і БКТ. Ходив такий вислів: « Страйк може вести одна профспілка шахтарів, виграти його – тільки усі разом». [93] Але БКТ не зміг або не захотів мобілізувати англійські профспілки на надання достатньої допомоги шахтарям.

Зіткнення страйкуючих із владою набуло такого гострого характеру, що часом інформація про її хід була схожа на повідомлення з театру воєнних дій. Тисячі робітників побували за гратами , сотні отримали поранення у зіткненні із поліцією. За часи страйків на гірників було заведено більше 10 тис. судових справ. Мобілізуючи репресивний апарат на боротьбу із трудівниками, уряд М.Тетчер запровадив на практиці введене ним анти робітниче законодавство, що забороняло «летючі пікети» і страйки солідарності.

Розрахунок уряду швидко зломити непокору шахтарів провалився не тільки тому що шахтарі діяли дуже самовіддано, але й тому що вони отримали матеріальну і моральну підтримку, яку надали їм брати по класу в Англії та за її межами. Страйки та інші акції солідарності з шахтарями проводили у країні робітники залізничного та автомобільного транспорту, металурги, докери. Так, у серпні страйк англійських докерів повністю паралізував роботу семи з десяти головних портів країни. Через ці порти вивозилось більше половини британських експортних вантажів. [94]

По всій країні за ініціативою комуністів, лівих лейбористів, суспільних організацій відбувся збір пожертвувань на користь сімей страйкуючих. Після поїздки по ряду західноєвропейських країн А.Скаргіл повідомив, що більше 50 іноземних профоб’єднань припиняє поставку вугілля з континенту до Англії на знак солідарності з британськими шахтарями. [95]

Свою класову солідарність із страйкарями висловили робітники СРСР та інших країн соціалізму, прийнявши, в тому числі, для відпочинку та лікування, сотні жінок і дітей страйкуючих шахтарів.

29 жовтня 1984 року у телевізійній програмі «Время» в СРСР було показано інтерв’ю секретаря ЦК профспілки робітників вугільної промисловості, в якому говорилося, що за ініціативою радянських профспілок, на знак протесту проти репресій по відношенню до англійських страйкуючих робітників Радянський Союз припиняє поставки вугілля та інших енергоносіїв на час страйку шахтарів. [96]

В той час експорт вугілля в Англію у вартісному виразі складав 640 тис. фунтів стерлінгів, а нафти й нафтопродуктів – 315 млн. фунтів стерлінгів. Відмова від виконання радянськими зовнішньоторгівельними організаціями контрактів різко негативно відобразилася на радянському торгівельному балансі, тому що нафта була головною статтею радянського експорту У Британію. Крім того, невиконання обов’язків відобразилося б на радянській торгівельній репутації і могло призвести до втрати цього ринку в майбутньому. [97] Треба сказати, що під час переговорів представників радянських профспілок і керівництва НПГ, воно не наполягало на таких крайніх мірах, розуміючи, що вони нанесуть колосальний збиток Радянському Союзу. Для посольства вказана передача програми «Время» була повною несподіванкою.

Декілька днів пройшло, доки в Москві розібралися із заявою і 3 листопада у газеті «Известия» було опубліковане «уточнення» заяви керівника профспілки шахтарів. В ньому говорилося, що в результаті акцій солідарності радянські шахтарі припинили поставки мазуту. Що ж до поставки нафти та нафтопродуктів, котрі в Англії не використовуються в якості палива для електростанцій, то вони будуть продовжуватись. Підкреслювалося, що Радянський Союз завжди виконував і буде виконувати свої договірні обов’язки.[98]

З початком листопада і грудня 1984 року стан шахтарів погіршився. Правлячі кола країни усіма засобами намагалися змусити їх припинити страйк. НУВП звернулися до гірників з пропозицією повернутися на роботу, обіцяючи у якості приманки тим з них, хто до 19 листопада припинить страйк, виплатити значну грошову суму (750 ф.ст. і більше) в якості різдвяного подарунку.

Вісім місяців потому після початку страйку, у листопаді 1984 року, окремі групи шахтарів почали повертатись на роботу.

У листопаді відбулася подія, яка мала серйозне значення для підсумків страйку. В кінці листопада в своїй машині був вбитий водій таксі, що привозив на роботу штрейкбрехерів. В результаті постраждали деякі учасники страйку. Двоє молодих гірників, що були звинувачені у вбивстві, були засуджені на довічне ув’язнення.

Преса забилася в істериці. Почалися люті нападки на страйкуючих шахтарів, звинувачення їх у насильстві, безладді, хуліганстві. Уся буржуазна преса й обивательська Англія піднялися проти страйкуючих.

Взимку 1984-1985 років страйк пішов на спад. А 5 травня 1985 року Національна профспілка гірників прийняла рішення про організоване завершення страйку, який тривав 51 тиждень.

В результаті акції протесту гірників країна недоотримала вугілля на 2 млд. доларів. Але головне було те, що профспілка гірників потерпіла поразку. Гірники поверталися на свої робочі місця організовано, з розгорнутими прапорами. «Вони робили це зухвало і гордо.

Вони потерпіли поразку, але протягом року зуміли вистояти і витерпіти все, що зробив проти них консервативний уряд, - писав про шахтарів англійський історик страйку. – Усі вони і кожен з них були героями. Вони були неперевершені».[99]

Чому ж напружена боротьба не увінчалася перемогою? Перш за все слід зазначити, котрі вели не тільки економічну, а й політичну боротьбу проти уряду, не мали політичної підтримки і політичного керівництва. В силу різних причин міжнародна підтримка страйку була недостатньою. Керівництво лейбористської партії не бажало прямо і відверто пов’язувати себе із страйком, відмовилося використовувати парламент для захисту інтересів гірників.

Мови не було й про те, щоб звернутися за допомогою до соціал-демократичних партій Західної Європи (у англійських лейбористів є тісні зв’язки з ними, лейбористи входять до Соціалістичного інтернаціоналу, штаб-квартира генерального секретаря якого знаходиться в Лондоні).

«Страйк завдав вагомих збитків англійській економіці ( за підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані національній економіці через непоступливість уряду, становили понад 6 млрд. ф.ст. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Лоусон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад)[100]але, - за словами Н.Лоусона, не став початком кінця уряду Тетчер, як на це розраховував дехто». [101]

Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протягом 1985 – 1989 років стало менше, ніж за попередні роки. Настало відносне затишшя.

Поразка вуглекопів послабила вплив лейбористської партії на виборах 1987 року. Послаблення позиції головних супротивників Тетчер і допомогло їй позбутися перешкод, що стояли на шляху до здійснення економічних та соціальних планів нових торі.

Як писав згодом її біограф, «поразка Скаргіла означала перемогу над найбільшою загрозою «тетчеризму», що існувала в роки перебування при владі іншого уряду. Але методи, якими було досягнуто успіху – «насилля над насиллям» - багатьма у Великій Британії було сприйнято без ентузіазму. Перемога над шахтарями не принесла М.Тетчер, на відміну від фолклендської війни, великих лаврів і не сприяла підвищенню її особистого авторитету в країні». [102] «..курс кабінету М. Тетчер привів до великих з часів великої депресії страждань для людей праці». [103]

§3. Наслідки заходів консерваторів для економіки країни та її населення;

Монітаристський експеримент в дії супроводжувався надзвичайно суперечливими, багатофакторними явищами, що відображували комплекс кризових процесів, з одного боку, і спроби на цій хвилі роз’єднати сили опозиції і, зокрема, послабити сили організованого в тред-юніони робітничого класу, з другого. Саме за рахунок реприватизації державних підприємств, де була сконцентрована більшість організованого робітничого класу, й посилювалися позиції приватного капіталу і в цілому правлячого класу. Одним з найважливіших наслідків цього курсу стало масове зростання безробіття. У країні налічувалося понад 3 мільйонів безробітних, а за підрахунками профспілок понад 4 млн., що майже досягало 12 % робочої сили, серед яких кожен п’ятий - молодше 25 років, а понад 40 % безробітних був позбавлений роботи понад один рік. Із передсмертної записки англійських підлітків Шона Гранта і Грема Ретбоуна: «Заради чого нам тепер жити, якщо на всіх не вистачає роботи… Нам шкода вас, тих, що залишились».[104]

Уряд висунув теорію, згідно якої на першій стадії економічних реформ зріст безробіття неминучий і англійське суспільство повинно його «перетерпіти». М.Тетчер, виступаючи по телебаченню, висловилась так: «Це подібно лікам. Спочатку ви страждаєте, як від хвороби, так й від самих ліків, а потім настає одужання». [105] січні безробіття досягло 2 217 100 чоловік.

На думку одного з буржуазних оглядачів, «інфляція схопила людей за горло. Безумовно, батіг інфляції відчувають на собі усі західні країни. Останнє протягом десятиліть спостерігається й на Британських островах. Жодна з промислово розвинених країн не страждає від інфляції в такій мірі, як Велика Британія, і ніколи, напевне, у самій Англії знецінення грошей не відбувалося такими темпами, як тепер… Ні уряд, ні хто інший, очевидно, не мають надійного й переконливого засобу протидії інфляції».[106]

Буржуазна газета «Дайлі Міррор» вважає: «Якщо збережуться теперішні темпи інфляції, то через 7 років вартість життя зросте вдвоє, а через 50 років сьогоднішній фунт стерлінгів за своєю купівельною спроможністю перетвориться у пенні (дрібна монета). Багаті багатіють, а бідні, менш забезпечені та непривілейовані – стають біднішими».[107]

До березня 1981 року, тобто до строку, коли повинні були бути перші успіхи, вдалося лише на декілька відсотків зменшити темпи росту інфляції. Але в той же час усі інші економічні показники погіршилися. Число безробітних в країні перевищило 2, 5 млн. чоловік, рівня, котрого не спостерігалося з часів економічної кризи 1929 – 1933рр. На 8 % впало промислове виробництво. Темпи розорення дрібних підприємств збільшилися. В англійському суспільстві, в тому числі і в колах консервативної партії, відкрито почали висловлюватись побоювання, що подібна політика може привести країну до катастрофи.

Тетчер впевнено запевняла країну, що економічний стан Англії з кожним місяцем поліпшується. У квітні 1981 року вона заявила: « Падіння підходить до кінця»; в червні: «Ми повинні вигравати»; у липні: «Настала перша стадія виліковування» ; у січні наступного 1982 року: « Саме гірше позаду», - а безробіття продовжувало зростати і до того часу вже наблизилось до 3 млн.[108]

Реальна заробітна плата почала відставати від росту цін. Велика Британія була однією з країн з найвищими податками у світі. Стандартна ставка податку становила 33 %, піднімаючись у подальших критеріях прибутку до 83 %. Інакше кажучи, люди, чкі досягли завдяки старанній праці і здібностям великих успіхів у своєму бізнесі чи професії, виявляли, що з кожної додаткової тисячі фунтів, котру вони заробляли, вони мали тільки 170 ф.ст. Звичайно, це стосувалося невеликої меншини, але ця меншість відіграє найважливішу роль в успішному функціонуванні економіки, сприяючи зростанню її конкурентоспроможності не тільки в середині країни, але й на світовому ринку.

В результаті британській промисловості не вистачало внутрішнього імпульсу та ефективності. Крім того, постійно збільшувався від’їзд здатних людей в інші країни, особливо в США і Канаду, де винагорода за підприємництво значно вища.

Але вже у другій половині 80-х років цілеспрямована діяльність уряду М.Тетчер дала конкретні результати. 1986 року безробіття в країні значно зменшилося. Темпи інфляції впали до 3 %, прибутки споживачів порівняно із попереднім роком зросли на 6 %, обсяг промислового виробництва збільшувався щоквартально на 1,2 % (найбільший приріст після 1980 року).Багатомісячний дефіцит у зовнішній торгівлі нарешті змінився позитивним сальдо у 132 млн. дол.[109]

Відбулися позитивні зміни й у соціальній сфері. На зміну жорсткій економії перших років прийшло підвищення заробітної плати у розмірі 22% протягом 1987-1988рр. Більше того, при затвердженні державного бюджету на 1987 рік міністр Н.Лоусон оголосив про намір уряду на наступні два роки збільшити урядові видатки на соціальні потреби на 14, 5 млн. дол.., при тому, що левова частина їх мала йти на потреби освіти, охорони здоров’я та інші соціальні програми.

Ці наміри уряду підкріплювалися різними економічними показниками. Темпи економічного зростання у Великій Британії навесні 1987 року, з розрахунку на рік, становили 3%. Це був найвищий показник у Європі і вдвічі більший за той, що був по країні у 1979 році, коли М.Тетчер прийшла до влади. [110]

Політика реприватизації мала певні результати не лише в економічному, а й у соціальному плані. Вона призвела до зростання реальних доходів населення з 2, 8% у 1985 році до 4, 2% у 1986 році. Ставка, яку зробили консерватори на приватних власників, проголошення своєрідної програми «народного капіталізму», сприяла певною мірою розширенню «середнього класу». За підрахунками щотижневика «Економіст», у 1979 році лише половина англійців мали приватні будинки. На літо 1987 року їх стало дві третини.

До кінця свого строку перебування при владі першому уряду М.Тетчер вдалося подолати спад економіки. Валовий національний продукт впав на 5% у період між першою половиною 1979 року і найнижчою відміткою рецесію – першій половині 1981 року. З 1982 року починається щорічний зріст виробництва, а з 1983 року – збільшення зайнятості. Згодом зростання промислового виробництва впевнено набирало темпи і у 1988 році ВНП був на 21 % вище, ніж у 1979 і майже на 27 % вище 1981року. Реальне оздоровлення інвестиційного клімату відбулося до середини 1980-х років, після чого інвестиції почали швидко зростати. У 1983 році імпорт промислових товарів у Великій Британії вперше за мирного часу перевищив експорт. Зросла сфера послуг, позитивний платіжний баланс досягався небаченими прибутками і торгівлею непромисловими товарами.

Розділ І

V

. Зовнішня політика урядів М. Тетчер.

При новому консервативному уряді зросла активність Англії у міжнародних справах. В яких би нарадах і зустрічах не приймали участь британські дипломати – у НАТО чи ЄЕС, у Співтоваристві чи в ООН – всюди англійці прагнули діяти наполегливо і, де можливо, з «позиції сили».

Погіршення економічного стану країни, перемоги, котрі одержували над Британією її економічні конкуренти, послаблення «особистих» відносин із США і ряд інших обставин поставили у другій половині 60-х років британські уряди перед необхідністю перегляду традицій імперської політики.

У січні 1968 року лідер тодішнього лейбористського уряду Г.Вільсон оголосив про відмову від британської воєнної присутності до «сходу від Суецу», а у 1971 році при консервативному уряді Е.Хіта це рішення було реалізоване. Тим самим керуючі кола країни фактично відмовилися від ідеї ведення глобальної світової політики. На міжнародній арені було вирішено діяти з позиції «великої держави другого рангу». В січні 1972 року Е.Хіт підписав договір про приєднання Англії до організації Європейських співтовариств, що включає три організації – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОУС) і Євратом, котрий ознаменував собою вступ Великої Британії в західноєвропейське угрупування на правах рівного партнера і співвідносна відмова від ролі лідера, на яку вона претендувала в 30-х роках.

Консервативний уряд, котрий прийшов до влади, став на шлях ревізії зовнішньополітичних установок 60 -70-х років. Він вступив із закликом «знову зробити Британію великою», « узяти новий старт», «знову стати лідером». У виступах керівників торі ясно чулися відголоски Черчілівської доктрини «трьох великих кіл» англійської зовнішньої політики, які включали «особливі» англо-американські відносини, Британську імперію і західноєвропейський регіон з домінуючою в ньому роллю Англії.[111]

Три десятиліття потому у передвиборчій агітації неоконсерваторів на чолі з М.Тетчер, вдалося матеріалізувати ідеї «холодної війни», «імперської дипломатії» і доктрини «трьох великих кіл», раніше відкинуті історією. На сторінках друку частіше почали з’являтися виступи представників монополістичних кіл, ветеранів англійської політики і дипломатії з вимогою підняти на більш високу сходинку відносини з США, повернути Англії лідируючу роль у Західній Європі, ефективніше використовувати її зв’язки з розвиненими країнами, тісніше ув’язувати інтереси англійського бізнесу з політичними стосунками.

Перші кроки нового англійського кабінету на міжнародній арені свідчили про те, що уряд готовий прислухатися до такого роду рекомендацій, котрі співпадали за основними параметрами з його власною політичною філософією.

При уряді М. Тетчер збільшився вплив військових на зовнішню політику. В одному із своїх ключових виступів у 1978 році майбутній прем’єр-міністр підкреслювала, що воєнна політика і зовнішня повинні бути взаємопов’язаними .В першій Білій книзі уряду з питань оборони, опублікованій на початку 1980 році, стверджувалося: «… Прийшов, нарешті, час, надати більшої ваги обороні – як нам, так і нашим союзникам». Здійснюючи свої мілітаристські задуми, за 6 років уряд подвоїв воєнний бюджет країни, який у 1984-1985 році склав 17 млрд. фунтів стерлінгів.

Уряд М. Тетчер взяв курс на будівництво таких стратегічних ядерних сил, які були б не просто «символом статусу великої держави», але й мали реальний потенціал «залякування» по відношенню до всього радянського ядерного арсеналу. У 1980 році уряд прийняв рішення про переоснащення ядерного підводного флоту новою американською системою «Трайдент», а у березні 1982 року через палату громад йому вдалося провести рішення про прийняття на озброєння ще більш потужної системи – «Трайдент -2».

Дальність ураження «Трайдентів» - 11 – 12 тис. км, коефіцієнт ухилення – 90м. « Особливою рисою цих ракет, - писав у «Таймс» один із членів лейбористського «тіньового кабінету» Р.Кук, - є їхня більша точність. Така точність не потрібна для відповідного удару по великим містам, на чому будувалася концепція «утримання». Вона потрібна лише у тому разі, якщо даний вид зброї намірюють використовувати для руйнування укріплених шахт, у яких кожна із сторін розміщує свої ракети», тобто для нанесення випереджального удару по ракетним установкам супротивника.Але причина орієнтації правлячого класу Великої Британії на ядерне озброєння – не міфічна «радянська загроза», на яку люблять посилатися лондонські стратеги, а прагнення за допомогою ядерних засобів володіти силою, яка, на їхню думку, є гарантією збереження свого панування. Крім того, Лондон розраховує використати свій потужний ядерний потенціал у НАТО як засіб для отримання економічної і політичної користі у відносинах з союзниками у Західній Європі, як інструмент тиску на країни-члени Співтовариства, як фактор підвищення своєї ваги на міжнародних переговорах.

Англійський уряд не тільки з ентузіазмом підтримав так зване «подвійне рішення» НАТО про розміщення 572 американських ракет середнього радіусу дії, але також активно допомагало американській адміністрації в її тиску на деяких хитких партнерів. 14 листопада 1983 року перші ракети були доставлені у Грінем-Коммон.

Захоплення прогресивної світової спільноти викликала стійкість англійських жінок, які з вересня 1981 року блокували воєнно-повітряну базу у Грінем-Коммон. Їхня героїчна боротьба продовжувалася і після того, як ракети все ж вдалося розташувати. Влада не раз змушена була застосовувати силу й судові переслідування проти борців за мир.

Організації, що боролись за мир та роззброєння, не обмежувалися лише критикою негативних аспектів політики уряду. Вони пропонували свою конкретну програму дій. Наприкінці 1983 року «Компанія проти торгівлі зброєю», «Рух за ядерне роззброєння», «Національна рада миру» - усього 16 великих антивоєнних організацій – розробили і представили у парламент «Програму міжнародної діяльності» Англії на 1983-1988рр. Вони виходили з того, що роззброєння потрібне по двом головним причинам: 1) для того, щоб людство змогло вижити і2) для того, щоб задовольнити соціальні та економічні потреби британського народу. Автори вважають, що прогрес на шляху до роззброєння повинен стати головним пріоритетом у зовнішньополітичній діяльності будь-якого англійського уряду.

Однак уряд консерваторів орієнтувався на зовсім інші цінності і пріоритети. На перше місце він поставив мету укріплення воєнної міцності і «особливих відносин» із заокеанським партнером.

§1. Британсько – американські відносини.

У своїй зовнішній політиці Британія завжди надавала великого значення стосункам із США, і 80-ті роки в цьому не явились відхиленням. Вважається, що Англія віддає пріоритети своєї зовнішньої політики переважно зв’язкам із США, а США – Англії. Англійські та американські ідеологи пояснюють природу цих відносин переважно рядом об’єктивних причин, наприклад, загальністю мови (хоча багато англійців не дуже полюбляють американський і різниця між ними надто значна – як не без приводу писав О.Уайльд, «у нас тепер із Америкою все однакове, крім мови»), співробітництвом, котре в останній час посилилося розвиненими господарськими зв’язками двох сторін, котре інколи переходить у взаємне проникнення в економіку один одного, близькістю національних культур. Має певне значення, на думку англосаксів, і географічне положення двох країн, оскільки з розвитком техніки і транспорту вони наближуються.

Період між двома світовими війнами характеризувався гострою боротьбою двох країн, суперництвом за господарювання у світі. «Особливі відносини», що виникли після Другої світової війни, розвивалися паралельно з послабленням Англії, втратою нею світових позицій і посилення Сполучених Штатів. Вони зростали, таким чином, із збільшення нерівності у силі двох країн, із зацікавлення Англії після закінчення Другої світової війни у співробітництві з США для встановлення свого хиткого положення. Як писав Г.Кісінджер, «коли Англія вийшла з другої світової війни занадто послабленою, щоб відстоювати свої власні інтереси», тоді «її (США) лідери почали настирливо розвивати з нами свої особливі стосунки». [112] З іншого боку, вони явились результатом зацікавленості США в укріпленні за допомогою Британії своїх позицій як у післявоєнній Європі, так і у колишніх британських колоніях.

Немалу, а , можливо, рішучу роль в їх становленні відігравали антирадянська спрямованість політики США і Англії, співвідносні загальні ідеологічні позиції. Англійські й американські правлячі кола виходили з постулату, що радянська політика була начебто спрямована на руйнування цього союзу. Цей мотив прозвучав і під час переговорів міністра закордонних справ Д. Хау із М.С.Горбачовим у 1984 році. Тоді Михайло Сергійович заявив: « СРСР не переслідує мети посварити вас із США і не хоче погіршити ваші стосунки з вашим союзником». [113]

Звичайно, імперіалістична Англія, її правлячі кола отримали від «особливих відносин» з США певні переваги. В області економіки – це перш за все можливість шляхом тісної кооперації з американською промисловістю набувати новітньої технології. Цьому ж сприяли і величезні англійські капіталовкладення в американську промисловість , котрі давали англійському капіталу доступ до американської технології і величезні прибутки. В 70-ті роки Сполученні Штати займали друге місце в англійській зовнішній торгівлі. Торгівельний баланс англо-американської торгівлі був активним для Британії. Але по ряду причин, перш за все після вступу Англії в ЄЕС, економічні зв’язки між двома країнами стали послаблюватися.

З приходом до влади Р.Рейгана положення різко змінилося. М.Тетчер не тільки взяла курс на динамічний розвиток відносин із США по всім напрямкам, але й на встановлення тісних особистих відносин з американським президентом. Вона прагнула не пропустити час, щоб, як тоді говорили, зайняти своє місце «в серці американського президента», випередити інших європейських політиків в цьому. Вона зробила спроби здійснити вплив на формування внутрішньої політики Рейгана і грати роль «посередника» у відносинах між США та іншими західноєвропейськими державами: «Рейган постійно радився з нею не тільки у міжнародних справах, але й у внутрішньополітичних». [114] Зі свого боку, Р.Рейган в умовах посилення позицій Японії та інших країн загального ринку і співвідносного послаблення позицій США потребував у підтримці західноєвропейських союзників і за допомогою Англії сподівався укріпити свої позиції у Європі.

У партнерів не було недостатків у взаємних компліментах. Так, по закінченню робочого візиту М.Тетчер в США у 1987 році президент заявив: « Я захоплююсь прем’єр-міністром… Вона сильний і принциповий лідер на світовій арені…» В свою чергу прем’єр відповіла: « Зараз більше, ніж коли-небудь, нам потрібна керуюча роль з боку Америки, і ваш президент володіє унікальними здібностями такого керівництва».[115]

М. Тетчер і тодішній міністр закордонних справ лорд Керрінгтон першими із закордонних лідерів нанесли візит до Вашингтону президенту Рейгану. « Ми в Англії, - говорила голова англійського уряду на прийомі у Білому Домі, - абсолютно солідарні з вами. Успіхи Америки будуть нашими успіхами. Ваші проблеми – нашими проблемами». [116]

Одним з найбільш важливих факторів, встановлюючих «особливий характер відносин» двох країн, є ядерне співробітництво. Витоки його уходять ще в роки другої світової війни, коли у 1942 році Черчілль і Рузвельт досягли угоди по виробництву атомної бомби.

У 1952 році Англія провела перше випробування атомної бомби, а у 1957 році і водневої бомби. Ядерне співробітництво між Англією та США почало розвиватися з скаженою швидкістю і чім далі, тим більше приводило до росту залежності від США. За згодою 1958 року США дозволила Англії доступ до американської інформації і технологічних матеріалів, необхідних для створення ядерного потенціалу. Але це ж і підсилило ядерну залежність Англії від США, тому що основний потік ядерного матеріалу ( урану, цирконію та ін.) йшов із США. Свої ядерні випробовування Англія проводила в штаті Невада, а з 1962 року в силу «особливих відносин» вона почала і закупівлю у США засобів доставки ядерної зброї – ракет «Поларіс».

Сполучені Штати при всякій нагоді підкреслювали, що для жодної іншої держави, крім Британії, вони не надають таких ядерних «послуг», не говорячі про те, що в результаті цього Англія опинилась у повній залежності від США, що вони прив’язали англійський воєнний потенціал до свого. Більше того, за таку «послугу» США отримали право створювати свої воєнно-морські бази ( у Шотландії) для дислокації американських підводних човнів з ядерною зброєю.

Курс на посилення «особливих відносин» із США відразу ж потягнув за собою несприятливі для Англії наслідки. Зростання воєнних розходів Англії все більш негативно позначався на положенні країни і викликав незадоволення навіть серед консервативних кіл.

У липні 1980 року була досягнута кінцева домовленість про заміну англійських ракет «Поларіс» новою, більш потужною системою «Трайдент». Повідомлялося, що Англія буде покладатися на дії США в отриманні необхідної для розгортання цієї системи обладнання, технічної інформації і використовувати американський центр підготовки команд обслуговування. У грудні 1983 року Англія почала розміщувати на своїй території американські крилаті ракети «Томагавк». Вона стала першою західноєвропейською державою, яка пішла на це, тим самим допомагаючи США схиляти й інші європейські країни до того ж.

Багатьох англійців бентежила фінансова сторона питання, пов’язана з ядерним переозброєнням. На відміну від ракет «Поларіс», які були куплені у США Англією у 1962 році за пільговою ціною, нові ракети купувалися за номінальною ціною, яка до того ж значно зросла порівняно з 1962 роком. Орієнтовна вартість цих ракет склала 10 млрд. дол. чи більше. На будівництво нових підводних човнів для «трейдентів» також припускалося витратити колосальні суми грошей.

У квітні 1987 року консервативний уряд підписав контракт на будівництво першого підводного човна класу «Венгард», озброєного 16 ракетами, а у жовтні того ж року – другої. [117]

Парадокс полягав у тому, що Англія ганяється за ядерною зброєю в надії бути великою, міцною, самостійною державою, хоча насправді володіння ним в умовах нерівноправного співробітництва з США роблять її більш залежною від Сполучених Штатів. Крім того, вилучаються кошти з народного господарства на ядерне озброєння, що навряд чи укріплює положення країни на світовому ринку.

У 70 -80-ті роки, коли остаточно сформувались три основних центри сучасного імперіалізму – США, Західна Європа та Японія – і два останніх кинули виклик США, Англії стало важче займати, як раніше, «проміжне положення» між Європою та США. Британія настирливо поширювала зв’язки з континентальною Європою, і її інтереси ставали все більше «європейськими».

З часом економічні відносини із країнами ЄЕС стали відігравати для Британії більшу роль, ніж її економічні зв’язки із США. Почати хоча б з того, англійський експорт тільки у шість країн ЄЕС склав (у 1984 році) 31300 млн. ф.ст. проти 10149 ф.ст. у США і імпорт – 34482 млн.ф.ст. проти 9536 млн.ф.ст. із США,[118] тобто товарооборот Британії з ЄЕС у 3-4 рази перевищив обсяг англо-американського. Навіть окремі країни Європи, наприклад ФРН, часом випереджували Сполучені Штати у товарообороті з Англією.

У 1982 році Сполучені Штати звинуватили шість країн Західної Європи, в тому числі й Англію, у незаконних субсидіях на експорт сталі в США, і у зв’язку з цим повстало питання про скорочення США імпорта сталі із Англії та інших європейських країн. Додаткові тарифи, введені Сполученими Штатами на імпорт європейської сталі, призвели до збільшення розходів англійських експортерів сталі на 40 %, втрати значної частини контрактів і потребували від Англії збільшення державних субсидій сталеливарній промисловості.

У відповідь на вимогу США Англія та інші західноєвропейські країни заявили про свою згоду скоротити експорт сталі у США на 10 %, але це не задовольнило рейганівську адміністрацію, котра продовжувала вимагати скорочення в цілому експорту з Європи на 35 %, а Англії – навіть на 40 %, що призвело б до скорочення англійською компанією «Стіл корпорейшен» 10 тис робочих місць. Сполучені Штати намагались впливати перш за все на свого «товариша» - Англію, щоб з її допомогою зломити й інші західноєвропейські країни. Але Британія зайняла тверду позицію і виступила разом з іншими європейськими країнами проти США. «Особливі відносини» дали ще одну тріщину.

Але найбільш гостро конфлікт між США, Англією і ЄЕС розгорівся у зв’язку з продажем англійської компанії «Вестланд». Справи компанії йшли погано. Повстало питання про її продаж. Але компанія була незвичайною – вона єдина в Англії виробляла гелікоптери, в тому числі для армії і флоту.

Протягом ряду років англійські уряди, незадоволені розділенням бюджету «Загального ринку», вважаючи, що непомірно великі суми відокремлюються на фінансування «загальної сільськогосподарської політики» і ряду інших програм, вигідних перш за все Франції. У той самий час Англія не добилася отримання коштів на програми допомоги своїм власним менш розвиненим економічним районам. Проаналізувавши ситуацію, консервативний уряд прийшов до висновку, що Англія вносила в касу ЄЕС значно більше коштів, ніж отримувала. Іншими словами, Англія «переплатила» Співтовариству і притому значно. Вже на першій зустрічі лідерів Ради Співтовариства в Дубліні, у якій брала участь М.Тетчер, вона кинула своїм партнерам виклик: Нам не потрібно ні пенні допомоги від Співтовариства, усе, чого ми вимагаємо – поверніть нам наші власні гроші». У липні 1984 року був досягнутий компромісна зустрічі у Фонтенбло: англійські внески у бюджет ЄЕС скоротили на 66 %, а британський уряд взамін дав згоду на збільшення загальної суми надходжень в бюджет ЄЕС, починаючи з 1986 року.

Членство в ЄЕС – нелегка ноша для англійського податкоплатника. Підраховано, що воно коштувало Англії у 1982 році, наприклад, близько 1 млн. фунтів стерлінгів у день. За 10 років, як Англія приєдналася до ЄЕС, ціни на продовольчі товари підскочили майже у 3, 5 рази, що є одним із результатів лінії на субсидування сільськогосподарського виробництва у «Загальному ринку» і вирівнювання цін на продовольчі товари між Англією та іншими членами Співтовариства.

При М.Тетчер чітко проступив соціально-класовий характер участі Англії у ЄЕС, можливості використання цього імперіалістичного угрупування яу інструменту у боротьбі проти демократичних сил. «Ми розглядаємо участь у ЄЕС, - відверто заявив на конференції консервативної партії 1982 року державний міністр із закордонних справ Д.Херд, - як першкоду переходу Англії на економічну систему східноєвропейського зразка, чого вимагають Тонні Бенн і його друзі». Міністр мав на увазі ліве крило лейбористської партії, котре виступало за націоналізацію і обмеження всевладдя великих монополій та банків.[119]

Ще одним важливим, якщо не центральним, для Англії напрямком діяльності у ЄЕС є участь у зовнішньополітичній співпраці і у відносинах «Загального ринку» з третіми країнами.

Лінія на зовнішньополітичну координацію, яка проводиться країнами угрупування з початку 70-х років активно підтримується урядом М.Тетчер. За ініціативою голови Форін офісу лорда Керрінгтона рада міністрів іноземних справ ЄЕС схвалила восени 1981 року план оживлення зовнішньополітичного співробітництва, який передбачав серед іншого спільну працю дипломатів декількох країн по реалізації рішень органів ЄЕС.

Дослідники-міжнародники К.Хілл та У.Уоллес, зазначаючи на сторінках журналу «Інтернейшл афферс» стриманість Англії у відношення підвищення рівня інтеграції в цілому, називають «парадоксальним» її інтерес до співробітництва у дипломатичній сфері. Ця «парадоксальність» піддається цілком логічним поясненням. Економічна слабкість Великої Британії, порівняно з її партнерами по ЄЕС – ФРН та Францією – не дозволяла їй отримати перевагу при більш щільній господарській інтеграції. У той самий час наявність у Англії «особливих відносин» із США, традиційні зв’язки з країнами Співтовариства, місце, котре Англія займає в ООН і ряд інших корисних зовнішньополітичних моментів роблять значним її голос у європейських співтовариствах, дають змогу керувати в їх органах за умови, що механізм загальнополітичних регулювань і дипломатичного співробітництва буде розвиватися. Англія також розраховує на ряд додаткових факторів, котрі йдуть їй на користь, і , особливо, на досвід, вміння та міжнародні зв’язки британських дипломатів, до послуг яких органам ЄЕС доводиться звертатись при активізації зовнішньої політики.

«Усі члени Співтовариства, - зазначає професор Лондонської Школи економіки і політичних наук К.Хілл, - розглядають зовнішньополітичне співробітництво як зручний інструмент для реалізації зовнішньополітичного курсу своїх країн». Але для англійців, підкреслює Хілл, участь в ньому «рівноцінна прагненню прибрати до рук керуючі позиції… Англійці прагнуть сформувати пріоритети західноєвропейської колективної дипломатії за образом і схожістю особистих цілей та інтересів», виконуючи політичний тиск на партнерів. [120]

Таким чином, однією з задач англійської зовнішньої політики є використання «колективної ваги» ЄЕС для реалізації особистих зовнішньополітичних цілей. Так, англійцям вдалося заручитися підтримкою «десятки», правда не цілковитої, під час фолклендських подій, проштовхнути через політичний механізм ЄЕС ряд резолюцій (в тому числі, по так званому «польському», «афганському» питанням), підказаних з-за океану. Особливо активною була британська дипломатія у так званому «євро-арабському діалозі», у встановленні організаційних зв’язків з країнами АСНАН. Велика доля британської участі у розробці нової конвенції ЄЕС із 64 країнами Африки, басейну Тихого океану і Карибського басейну. На долю цих країн припадає 15-16 % товарообігу Великої Британії. У новому договорі, ще ясніше ніж колись, проступає лінія ЄЕС на розвиток «колективного неоколоніалізму». Так, економічна допомога розвиваючим країнам , передбачена договором, прив’язується до конкретних проектів, здійснення яких корисне західноєвропейським – і не в останню чергу – англійським монополістичним групам. Однією з умов співробітництва є збереження в цих країнах «соціальної стабільності» тобто капіталістичних порядків і зовнішньополітичної орієнтації на західний світ.

В цілому для лінії англійської дипломатії при Тетчер характерно прагнення зайняти «буферну» позицію між ЄЕС та США, об’єднати інтереси НАТО і «Загального ринку», використати західноєвропейське угрупування не для налагодження загальноєвропейського співробітництв, а в цілях конфронтації з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Саме англійці були ініціаторами прийняття у 1981-1982 рр. на радах міністрів і на нарадах представників країн ЄЕС на найвищому рівні ряду резолюцій антирадянського характеру.

При Тетчер британській дипломатії були також поставлені задачі активніше використовувати зв’язки у розвиваючих країнах і особливо в Співтоваристві , де у 60-70-х роках британський авторитет досить помітно впав.

До 1985 року у склад Співтовариства входили 49 держав, що представляли доволі широке коло географічних районів, рівність розвитку і політичної орієнтації. Але більшість членів Співтовариства стоять на платформі неприєднання.

У 1977 році відмінена була система торгівельних преференцій, яка давала країнам Співтовариства переваги у торгівлі з Англією. Британський товарообіг з країнами Співтовариства вже 1970 року поступився товарообігу з ЄЕС, а до початку 80-х років англійці імпортували із Співтовариства тільки 12 % своїх товарів.

Використовуючи мовну єдність країн Співтовариства, Англія здійснює в цих країнах культурно-ідеологічну експансію. Активно розвивається «міжнародна освіта», спрямована на підготовку в Англії національних кадрів для розвиваючих країн з довгостроковими політичними цілями. Не дивлячись на фінансові труднощі, з англійських урядових джерел субсидується навчання 16 тис. студентів-іноземців, більшість з яких приїхали з розвиваючих країн. На початку 1983 року після деякого тимчасового скорочення коштів на підготовку іноземних студентів у співвідношенні з програмою економії, консервативний уряд виділяє немалу суму – майже 50 млн.фунтів стерлінгів на цільову підготовку тих студентів, «перебування яких у Англії уряд вважатиме доречним».[121] Тим самим уряд планує на майбутнє вирішування задач створення у розвиваючих країнах інтелігенції і керуючих кадрів, ідеологічно відданих інтересам буржуазії. «Співтовариство, - пише «Таймс», - не є ні воєнно-політичним блоком, ні об’єднаною організацією. Це – вільна асоціація, учасники якої пов’язані в основному загальністю історичних традицій… Тому нема й особливих мотивів прагнути того, щоб у всіх членів співтовариства були ідентичні погляди на світові проблеми».[122]

Перед англійською зовнішньою політикою ставиться головне завдання-максимум: посилити застосування неоколоніальних форм тиску на розвиваючі країни. Це і пряме застосування реакційних режимів у здійсненні агресивних планів імперіалізму, і поширення продажу зброї, і спроба розколоти арабський світ, і фактична допомога расистам на півдні Африки.

З іншого боку, керівники британської зовнішньої політики розуміють, що зростання її агресивності може нанести удар по цілості Співтовариства, що лишить Англію одного з інструментів зовнішньої політики. І тоді англійський уряд ставить дипломатам задачу – проявити максимум дипломатичних тонкощів, винахідливості, гнучкості, щоб нейтралізувати в очах представників розвиваючих країн, особливо на конференціях Співтовариства, агресивні задуми Лондона.

§2. Фолклендська війна.

«Ніщо не закарбувалося так яскраво у моїй свідомості за усі роки перебування на Даунінг-стріт, 10, як 11 тижнів весни 1982 року, коли Британія билася у Фолклендські війні й отримала перемогу в ній, - пише Тетчер у своїх мемуарах. – На карту було поставлено багато, і бойові дії за 8 тис. миль у Південній Атлантиці були не тільки боротьбою за територію, яке б велике значення це не мало. Ми захищали нашу честь як нація…»[123]До весни 1982 року про Фолклендські острови знали, вірогідно, тільки професійні географи. Тим не менше, ці кам’яні шматочки суші у Південній Атлантиці вже півтора сторіччя слугували предметом сварки між Великою Британією та Аргентиною. Населення цих островів (близько 2 тис. переселенців з Британії) висловлювалися за англійське підданство, але аргентинська воєнна хунта вирішила застосувати силу.Англо-аргентинська війна 1982 року із-за Фолклендських (Мальвінських) островів була однією з найбільш крупних воєнних операцій другої половини ХХ століття. Вперше після Суецької авантюри 1956 року Британія знову знаходилася у стані війни, і цього разу з однією з найбільших країн Південної Америки.

У 1766 році Франція поступилася архіпелагом Іспанії за 25 тис. фунтів стерлінгів. З тієї пори починається його заснування Іспанією, котра доручила контроль за островами правителю Буенос-Айреса, а практично – Аргентині. На Мальвіни претендували й США, які у 1831 році зайняли їх і оголосили «своєю територією». У 1833 році архіпелаг захопили англійські війська і вигнали звідти аргентинських поселенців. Заявивши про англійський суверенітет над архіпелагом, британський прем’єр-міністр декларував, що його країна віднині не дозволить ніякій іншій державі здійснювати тут свою владу. Британія на той час поширювала свої колоніальні володіння, а Іспанія втрачала їх. [124] Однак, Аргентина ніколи не визнавала права Англії на архіпелаг.Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1965 році резолюція № 2965 (ХХ) визнала (94 держави проголосували за цю резолюцію) колоніальний статус Фолклендів і закликала змінити його шляхом переговорів, згідно з резолюцією №1514 (ХV), яка була прийнята у 1960 році. У 1966 році між Англією та Аргентиною були розпочаті переговори про майбутнє острова, котрі не дали результату. У 1973 році Генеральна асамблея ООН прийняла ще одну резолюцію про деколонізацію островів, яка призвала покласти край колоніальній ситуації. [125] Не дивлячись на це, уряд М. Тетчер запевнив, що питання про суверенітет островів не може навіть обговорюватись.

19 червня 1982 року в газеті «TheGuardian» відомий журналіст М.Уокер, аналізуючи історію англо-аргентинських переговорів на підставі своїх бесід з міністрами, дипломатами, іншими офіційними особами, писав, що « лінія Форін офіс полягала в тому, що встановленню аргентинського суверенітету над Фолклендами запобігти було неможливо. Підтвердженням цього, - продовжував М. Уокер, - є й ті переговори, які вів міністр закордонних справ Великої Британії лорд Браун у 60-х рр.. з міністром закордонних справ Аргентини Н. Коста-Мендесом». Р.Уітні, один із співробітників Форін офіс (згодом радник англійського посольства в Буенос-Айресі і член парламенту від консервативної партії), визнавав: « Склалося враження, що Велика Британія не бажає більше володіти територією Мальвінських островів, але хотіла б отримати гарантії та встановити означений механізм з метою збереження засобу життя 2 тис. мешканців (британських) Мальвінських островів». [126]

Висадці аргентинських військ на остроаи 2 квітня 1982 року передував прихід до влади в Аргентині у грудні 1981 року воєнної хунти на чолі з генералом Леопольдом Фортунато Гатіл’єрі, який встановив режим найжорстокішої диктатури. Але ще задовго до цього аргентинська влада виявляла наростаюче нетерпіння у затяжних переговорах з британською стороною, добиваючись від неї суттєвих поступок і в області суверенних прав на островах і безпосереднього їх застосування. (Своє право на острови аргентинська сторона мотивувала тим, що до кінцевого захоплення її Англією у 1833 році вони довгий час перебували у Аргентини. Британська сторона, в свою чергу, заявляла, що, оскільки на острові мешкають вихідці з Британії, які бажають зберегти своє підданство, «історичні права» Аргентини не обґрунтовані і тому мова може йти лише про ті чи інші поступки). Ще у липні 1981 року британська розвідка попереджувала про те, що « у випадку засмучення Аргентини ходом переговорів, виникає ризик того, що вона застосує силові прийоми вирішення проблеми, причому зробить це раптово і без попередження».[127]

Не зважаючи на такого роду сигнали, міністерство закордонних справ продовжувало робити ставки на мирне вирішення суперечки і лише затягувало переговори. Прийнята лордом Керінгтоном у вересні 1981 року постанова про те, щоб вести переговори не встановлюючи меж можливих поступок, зберігалася, і це ще більше заплутувало ситуацію. І навіть після того, як у лютому 1982 року переговори, які зайшли в тупик, було перервано, а на одному з островів висадилися аргентинські воєнні, начебто для збирання металобрухту, (що було явно зроблено з метою перевірки реакції англійців), ніяких серйозних кроків з британського боку не відбулося.

Раптове вторгнення аргентинських військ на острови буквально підірвало політичну атмосферу в Англії. Лорд Керінгтон і міністр оборони Джон Нотт відразу ж подали у відставку. Але М.Тетчер наполягла на тому, щоб Нотт залишився на своїй посаді.

У протилежність поведінці до 2 квітня реакція британського боку на вторгнення була надзвичайно швидкою та енергійною Через Раду безпеки ООН у спішному порядку була проведена резолюція, котра засуджувала дії Аргентини, була одержана підтримка від Європейського Співтовариства, почалися інтенсивні консультації із США, деякими латиноамериканськими країнами. Було прозондовано й можливі засоби мирного врегулювання конфлікту. Однак, чим довше новий міністр іноземних справ Пім та його міністерство займались «зондажем», тим більше невдоволення це викликало у тих, хто скоріш хотів перейти від слів до справи судячи з дій прем’єр-міністра, вона не сумнівалася в тому, що ніякого іншого способу вирішення проблеми, крім застосування сили, в умовах котрі склалися, не існувало. Тому, не перешкоджаючи пошукам мирного рішення, що повинні були довести готовність Британії до переговорів, вона з перших днів після окупації островів встала на шлях підготовки воєнного тиску на окупантів. Вже у перший день вторгнення Тетчер провела через кабінет рішення про формування експедиційного корпусу для заслання в зону конфлікту. Майже одночасно вона створила воєнний кабінет для стратегічного планування і керівництва воєнними діями. У склад кабінету, куди ввійшла вона сама , були введені міністри оборони й закордонних справ Нотт і Пім, заступник прем’єра Уайтлоу та голова партії Паркінсон. На засіданнях кабінету були присутні також начальник Генерального штабу адмірал флоту сер Теренс Левін. Саме до його порад і рекомендацій Тетчер прислуховувалась більш за все.

«Якби Аргентина не здійснила агресію, - відзначав американський політолог і журналіст К.Огден, - можливо, Англія й віддала б острови без жодного пострілу». [128] Але в данній ситуації йшлося вже про національну гідність країни, яка продовжувала себе вважати великою морською державою. Справа полягала не в кількох пасовищах для овець, на які вже давно перетворились Фолкленди після заборони полювання на китів у Південній Атлантиці, а в тому, що Англії було кинуто виклик, і це стало ще одним випробовуванням моральної стійкості британської нації. [129]

Яке ж місце відводилося Мальвінам в стратегічних планах Британії? На початку війни її уряд уникав обговорювати питання про стратегічне значення островів. Демагогічно говорилося лише про «захист проти агресії», оборону фолклендців від вторгнення ворога і т.і. Тільки пізніше, в ході війни та після її закінчення, карти було розкрито. У кінці квітня 1982 року один із членів парламенту, Е. Пауелн, відкрито визнав: «Володіння Фолклендськими островами є складовою частиною наших національних інтересів та нашої оборони». [130] Але найбільш відкрито про це сказав відомий політичний діяч, у свій час член кабінету, консерватор Дж. Емері: « Можливо, ця область (Південна Атлантика) більше, ніж космос чи якісь інші райони, буде у майбутньому використана для розвитку нашої країни і людства, - говорив він. – Для цієї мети ми потребуємо бази, з якої можна проводити операції». Стратегічну важливість островів відкрито визнала і прем’єр-міністр, заявивши, що «Англія розуміє величезне значення Атлантики і Фолклендських островів». [131]

Не менш важливим у рішенні британського уряду почати воєнні дії проти Аргентини за Фолкленди був і економічний фактор. За багатьма даними. Район Мальвін багатий покладами нафти й газу (на шельфі між Антарктикою і Південною Америкою, за даними американських фахівців, знаходяться поклади нафти. За деякими даними вони переважають у 13 разів запаси нафти у Північному морі). У розробці нафти в цьому регіоні були зацікавлені такі нафтові Гіганти як «Брітіш тетролеум», « Екссон», «Галф», «Таксако» та інші. [132]Але існувала й інша причина, по якій уряд М. Тетчер, керівництво консервативної партії вирішили прийняти воєнний виклик. Економічний стан Англії навесні 1982 року залишав бажати ліпшого. Після спаду випуск продукції ще не досяг рівня 1977 року. Три роки підряд – у 1979-1982рр. скорочувались капіталовкладення у промисловість. Загальний обсяг виробництва у 1982 році був значно нижче передкризового максимуму у 1979 році. Консерваторам не вдалося поліпшити економічний стан країни, який Тетчер обіцяла виборцям перед 1979 роком.

Успішна війна, особливо далеко від території Британії і не небезпечна для неї, повинна була відволікати деякі прошарки населення від внутрішніх труднощів, укріпити позиції консерваторів. Застосовуючи цю акцію, правлячі кола мали на увазі попередні вибори, які, якби вони встановлювалися лише внутрішніми економічними факторами, мали закінчитися поразкою консервативної партії. Один з консультантів Банку Англії, котрий мав тісні зв’язки з керівництвом країни говорив: «Керівництво консервативної партії вважає найголовнішим у теперішньому конфлікті не суверенітет над Фолклендами і не право фолклендців на самовизначення, а задачу забезпечення перемоги на майбутніх виборах. Заради цього буде зроблено все можливе. Нам потрібна перемога будь-якою ціною».[133]

Англійський уряд, для того щоб виправдати початок воєнних дій проти Аргентини, повністю ігнорував саме колоніальний характер проблеми і перевів її у площину чисто територіального питання. Аргентина претендує на територію Фолклендів, яка належить Англії, і, послідовно, остання захищає свою територію, особисті права громадян.

Газета «MorningStar» у передовій від 17 травня 1982 року «Тетчерівська маска лицемірства» запитувала прем’єр-міністра, чи означають її слова, що віднині вона буде підтримувати народ Сальвадора у його боротьбі проти репресій. Чи можна тепер чекати з боку британського уряду засудження расистського режиму в Південній Африці, введення санкцій проти фашистської хунти в Чілі? Чи оголосить уряд про підтримку боротьби палестинців за їхні землі і виступи проти ізраїльської агресії? «На жаль, немає ніяких шансів на те, що це відбудеться», - писала газета.

Підготовка воєнного флоту (висадка складалася з двох авіаносців, декількох легких крейсерів, есмінців, охоронних фрегатів, озброєних ракетами, шести підводних човнів, десантних кораблів, суден споживання загальною кількістю більше 100 одиниць, а також 200 гелікоптерів. У похід відправилося 2/3 англійського флоту) і відправлення його з англійських портів у Південну Атлантику проходили в атмосфері надихання ура-патріотизму і шовінізму. Члени уряду і прем’єр-міністр посилалися при цьому на ст.51 Уставу ООН, котра передбачає невід’ємне право кожного члена Організації на індивідуальну чи колективну самооборону у разі збройного нападу на нього. Усі буржуазні партії практично об’єдналися , звинувачуючи Аргентину в агресії, виступаючи з вимогою про «захист Англії». Під приводом позбавлення Англії від можливих втрат, зменшення числа жертв обговорювалися навіть питання про можливість бомбардування безпосередньо аргентинської території, перш за все її воєнно-повітряних і морських баз. У травні 1982 року 30 членів парламенту консерваторів підписали звернення, яке підкреслювало, що бомбардування повітряних баз на території Аргентини не повинно бути виключеним. Поряд з рядовими членами парламенту цей документ підписав й заступник голови комітету консервативної партії з питань оборони В.Годхью. У зверненні стверджувалося, що повернення Фолклендів виправдовує «будь-які міри, котрі можуть бути необхідними для того, щоб виключити всяку можливість з боку аргентинських сил нанести втрати англійському флоту».[134]

7 квітня 1982 року англійське керівництво оголосило про введення з 12 квітня 200-мильної «зони війни» навколо Фолклендських островів. Міністр оборони Дж. Нотт заявив у палаті громад, що з цього часу будь-які аргентинські воєнні чи допоміжні кораблі, що будуть помічені всередині цієї зони, будуть розглядатися як ворожі й атаковані англійськими силами.18 травня прем’єр-міністру було задане питання, чи буде вона зустрічатися з аргентинським лідером, щоб допомогти мирному вирішенню конфлікту. Тетчер висловилася коротко, але рішуче: «Моя відповідь – ні, сер».[135]

Вже після закінчення війни стало відомо про ще один факт, який впевненно свідчить, що саме воєнні дії, а не мирне врегулювання проблеми були потрібні британському уряду. Для того, щоб повністю прояснити події Фолклендської війни, за наполяганням опозиційних партій була заснована парламентська комісія на чолі з лордом Френком. У результаті вивчення наданих у її розпорядження матеріалів, вона встановила дивний факт, котрий свого часу не привернув будь-чиєї уваги в Англії. У § 258 докладу комісії повідомлялося, що рішення кабінету про спрямування воєнної ескадри на Мальвіни було прийнято ним у 7 годин 30 хвилин ранку 2 квітня, тобто ще до початку висадки аргентинських військ на островах. У той самий день о 9 годині 45 хвилин ранку за лондонським часом, знову ж до того, як висадилися аргентинці, воєнний міністр заявив у парламенті, що ударні англійські сили приведені у стан бойової готовності і що рішення про їх спрямування у Південну Атлантику буде обговорюватися кабінетом пізніше. На початку травня у ході війни сталася подія, яка лишила свій відбиток на розвиток конфлікту, загострило його, ускладнило досягнення його мирного вирішення і ще раз довело, що британський уряд влаштовувала тільки війна. 2 травня 1982 року другий за величиною аргентинський воєнний крейсер «Белграно» був торпедований англійським атомним підводним човном «Конквейєр». Загинуло 368 членів команди. Західні історики намагаються обґрунтувати тезу про «гуманний» характер війни із-за Мальвин, про те, що вона носила «джентльменський характер», що англійські збройні сили намагались завдавати удари тільки по воєнним об’єктам. Затоплення «Белграно» начисто відкидає це ствердження. Крейсер знаходився поза 200-мильної зони навколо Фолклендів, оголошеної англійськими вояками і забороненої для аргентинських воєнних та інших судів. Більш того, він безпосередньо й не загрожував британському флоту, так як рухався не до Мальвін, а у бік від них та від англійського флоту.Навіть М.Тетчер не змогла заперечити того, що «Белграно» не рухався у бік Мальвін і англійських судів. На запитання журналістки Д.Гоулд, чому прем’єр-міністр дала наказ про затоплення крейсера, коли він був поза оголошеної Англією «ексклюзивної зони», Тетчер заявила, що крейсер « представляв загрозу для наших судів». [136] Між тим, британське командування добре розуміло, що «Белграно» не може загрожувати англійським судам, тому що крейсер прямував в аргентинський порт. Він отримав наказ про це ще 1 травня, і це розпорядження, як і інші, було перехоплене англійською станцією слідкування у Челтнхемі і розшифроване.

Характерно, що затоплення «Белграно» відбулося після того, як уряд Перу висунув план урегулювання конфлікту, котрий надавав додаткову можливість для його мирного закінчення. Цей план вже був відомий у Лондоні до моменту прийняття ним рішення про атаку на аргентинський крейсер. Рішення про затоплення «Белграно» мало перш за все політичний характер. Сам цей факт робив війну незворотною, а мирне вирішення конфлікту практично неможливим. Як писали прогресивні англійські журналісти, «Тетчер наполягала на веденні своєї особистої війни. Війною не керував навіть кабінет. Це була війна, якою верховодила Тетчер і невелика частина воєнного кабінету, включаючи голову консервативної партії».[137]Затоплення «Белграно» вплинуло на ряд аспектів як внутрішньої, так і зовнішньої політики Англії. Цей акт викликав бурю незадоволення у країнах Латинської Америки і ряду держав Азії та Африки. Його намагалися засудити чи, у всякому разі, відмовитися від його схвалення і деякі союзники Англії, перш за все Італія, Іспанія та Ірландія.

Яка ж була позиція США у конфлікті? Перед американською дипломатією постала нелегка проблема. Вона повинна була враховувати як свої зв’язки з Аргентиною, так і те, що Велика Британія є одним з найбільш важливих союзників по НАТО, країною, на яку США спиралося при проведенні своєї політики у Європі. США також прагнули мати свої опорні бази на Фолклендах, хотіли укріпити тут стратегічні позиції, і це встановило пряму підтримку і допомогу Англії з боку США в її воєнних діях.Відразу ж після того, як британський флот попрямував до Мальвін, американський уряд вирішив втрутитися у конфлікт. Він інформував Британію й Аргентину, що держсекретар США А.Хейг має намір нанести візит до Лондона і до Буенос-Айрес в якості «посередника». Але візити як посередника не дали результатів. А 30 квітня США заявили, що оскільки»Аргентина відмовилася прийняти запропонований їм компроміс», Хейг припиняє своє посередництво. Одночасно повідомлялося про рішення президента США припинити будь-який експорт зброї і воєнного знаряддя в Аргентину і надання їй кредитів. У той самий час Рейган заявив про намір США позитивно розглядати усі прохання Англії про матеріальну підтримку британських сил «без прямого включення США у воєнний конфлікт». [138]

Хейг визнав, що у ході його посередництва США не були нейтральною стороною і їх симпатії були на стороні Англії. [139] 29 квітня 1982 року сенат США, а 5 днів потому, 4 травня і палати представників ухвалили резолюцію, у якій говорилося , що «США не можуть бути нейтральними» в англо-аргентинському конфлікті.

Вже з перших днів конфлікту американська адміністрація почала надавати Англії значну воєнну допомогу. Ще за декілька днів до висадки аргентинських військ на Мальвінах США передали Британії (і це було підтверджено Уайтхоллом) інформацію, отриману з розвідувальних супутників, про рух аргентинського флоту до архіпелагу.

У розпорядженні британського флоту і військ вторгнення ракети класу «повітря-повітря», важкі гелікоптери та інше американське озброєння. (За деякими даними США поставили тоді Англії озброєння на суму у 100 млн. дол.)

Внутрішнім фактором, що дозволив консерваторам розгорнути воєнний конфлікт, було ставлення до нього опозиційних (перш за все лейбористської) партій. 3 квітня 1982 року під час перших парламентських дебатів з питання про Мальвіни, лідер лейбористської партії М. Фут в тон уряду заявив, що «проблема островів не має нічого спільного з їх «колоніальною залежністю» і що при її вирішенні повинні враховуватись перш за все права мешканців Фолклендів. Кваліфікуючи дії Аргентини як «акт неприхованої агресії», він призвав до « опору агресору».

7 квітня Фут на мітингу членів парламенту від своєї партії говорив, що «при встановлених обставинах використання воєнних сил проти Аргентини може бути необхідним» і що лейбористи повинні бути готові підтримати уряд.

Воєнна авантюра по встановленню англійської влади над Фолклендами була б неможлива, якби не підтримка опозиційних сил і перш за все лейбористів. Як писала 3 травня 1982 року «Morningstar», без згоди М.Фута на посилання флотилії пані Тетчер, безсумнівно, зустріла б значно більш серцозну опозицію своєї авантюри».

21 травня після інтенсивного артилерійського обстрілу з моря і бомбардування аргентинських позицій з повітря на Фолклендські (Мальвінські) острови одночасно в різних пунктах були висаджені загони англійських десантників і зав’язались бої. Але, не дивлячись на величезні переваги англійців у воєнній техніці, кількості військ, воєнні дії продовжувались майже три тижні.

15 червня дії були закінчені. Доповідаючи про це в парламенті, Тетчер не шкодувала слів з приводу «виключно вміло проведеної операції, вміло спланованої, хоробро здійсненої і блискуче завершеної». Було повідомлено, що у полон взято близько 15 тис. аргентинських солдат і офіцерів. Прем’єр-міністр повністю відкинула можливість обговорення питання про суверенітет Мальвін і про передачу островів під опікування ООН (пропозиція М. Фута), заявивши: «Я не можу погодитись з тим, що британські вояки ризикували своїм життям, щоб забезпечити опікування ООН над Фолклендами».

Перемога у війні і повернення Фолклендів дозволила консервативній партіїне тільки встановити свої хитаючи позиції, але й у значному ступені поширити свій вплив. Керівництво торі тепер представляло консервативну партію як єдину силу, котра може встановити більшу велич Британії. У день захоплення Порт-Стенлі перед натовпом англійців, які зібралися біля резиденції прем’єр-міністра, Тетчер заявила, звертаючись до присутніх: « Сьогоднішній день повернув Британії велич». [140]

1982 рік пройшов в Англії під знаком «фолклендської перемоги». Урочисто поверталися війська, нагороджувалися учасники війни, вихвалялися британські воєнні і керівництво країною. Популярність уряду зросла.

Англія у війні з Аргентиною заплатила також немалу ціну. Вона втратила, за заявою міністра збройних сил Блейкера, 255 чоловік вбитими, 777 було поранено. Це значно перевищувало втрати країни під час попередніх колоніальних авантюр, в тому числі під час суецького конфлікту. Були затоплені два сучасних фрегата – «Шеффілд» і «Арданіт», затоплені або пошкоджені 12 кораблів, знищено багато гелікоптерів і літаків. [141] «MorningStar» у передовій « Як багато англійців ще повинні загинути?» писала 31 травня 1982 року: « Чи можуть бути виправдані ці людські жертви? Ми не займаємо пацифістської позиції, але це війна, якої можна було уникнути. Безперечно, аргентинська хунта була не права, коли зайняла позицію сили для захоплення островів. Хоча замахи Аргентини на суверенітет було цілком справедливими, повернення суверенітету могло бути досягнуто через ООН…дипломатичними засобами. Але М.Тетчер ніколи не збиралася йти цим шляхом».

Війна, звичайно, не могла вирішити і не вирішила конфлікту навколо Мальвінських островів, а лише загострила відносини Англії з Аргентиною та іншими латиноамериканськими державами, додавши до попередніх нові ускладнення в районі Південної Атлантики.

Таким чином, влітку-восени 1982 року «фолклендський фактор» стає важливим важелем, за допомогою якого голова уряду намірилася продовжити реакційний внутрішньополітичний курс.

§3. Британсько-радянські відносини.

«Історія радянсько-англійських відносин нараховує більше 60 років, - говорив М.С.Горбачов у своєму виступі у грудні 1984 року перед членами британського парламенту, - і у ній є незабутні моменти. У післявоєнний період були роки продуктивного співтовариства. Але був і час, коли наступав спад. І зараз наші стосунки, що розвиваються не у політичному вакуумі, а у тривожній атмосфері зростання ядерної небезпеки, не на підйомі і далекі від бажаного».[142]

Значну роль у розвитку радянсько-англійських стосунків відігравав парламентський зв’язок. Парламентські зв’язки між СРСР та Британією зародилися в роки Другої світової війни, коли народи двох країн зав’язували союзницькі відносини у боротьбі проти загального ворога.

У 1960 році у Лондоні була створена англо-радянська парламентська група, а у Москві – радянсько-англійська секція парламентської групи СРСР. Візити дали можливість відвідати СРСР та Британію видними політичними діячами обох країн, обговорити нагальні питання світової політики і міжнародних відносин.

На початку 80-х років були призупинені обміни на найвищому і міністерському рівнях, скоротилися й офіційні парламентські зв’язки.

З приходом до влади консерваторів за ініціативою британської сторони радянсько-англійські зв’язки починають згортатись буквально по всім напрямкам. Під тиском США, використовуючи у якості підстави ситуацію в Афганістані і у Польщі, англійський уряд в однобічному порядку вводив ряд обмежень на експорт з СРСР значної групи товарів, підтримує дискримінаційну лінію США та ЄЕС у відношенні соціалістичних країн. На два роки припиняється робота радянсько-англійської комісії з торгівельно-економічного співтовариства.

У результаті у 1982 році Велика Британія опиняється на дев’ятому місці серед торгівельних партнерів СРСР з числа промислово-розвинених капіталістичних країн, що не співвідноситься до потенціальних можливостей двох держав.

У країні розгортається широкомасштабна антирадянська кампанія. Уряд, не порадившись із думкою спортивної спільноти і Британського олімпійського комітету, приймає рішення про бойкот Московської олімпіади.ХХVІ з’їзд КПРС, підводячи підсумки розвитку відносин із Великою Британією, із жалем констатував погіршення у їхньому розвитку, яке відбулося не з вини СРСР.

Остаточно радянсько-англійські стосунки погіршилися після вводу радянських військ в Афганістан. Незважаючи на усе інше, цей район давно входив в інтереси Британії. [143]

Послідували політичні й економічні санкції проти СРСР. Лише відсутність підтримки союзників по Європейському Співтовариству не дали змогу Тетчер зовсім заморозити стосунки.

Немає сумнівів у тому, що серед британських політиків були люди, котрі вважали, що однобока орієнтація на політику та адміністрацію США, яка лякала своїх союзників « глобальною комуністичною загрозою», іде вроздріб корінним інтересам Великої Британії. У значному ступені під впливом зросту критичних виступів на свою адресу, з другої половини 1983 року, консервативний уряд почав демонструвати бажання внести корективи у свою політику по відношенню до СРСР та інших соціалістичних країн. 14 жовтня 1983 року на конференції консервативної партії прем’єр-міністр заявила: «Ми повинні жити разом на одній планеті. Це пояснює те, що при поставлених умовах нам слід виявляти готовність вести переговори з радянськими керівниками і не впускати можливості для налагодження діалогу в інтересах як Заходу, так і Сходу».[144]

Не можна було не помітити, що заклики до нормалізації відносин з СРСР співпали за часом із початком фактичного розміщення американських ракет на британській землі.

14 жовтня 1983 року лорд-мер Лондону давав традиційний щорічний бенкет, на який зазвичай запрошуються посли і на якому, як правило, виступають члени уряду. На цей раз оратором була М.Тетчер. У своїй промові вона докладно зупинилась на стосунках Англії із СРСР та іншими соціалістичними країнами. «Я виступаю за покращення стосунків між Сходом і Заходом. Ми зробимо все можливе, щоб зменшити ризик виникнення війни і уникнути взаємного непорозуміння, яке може збільшити цей ризик. Британія готова при сприятливих умовах до діалогу з Радянським Союзом і країнами Східної Європи».[145] При цьому М.Тетчер оголосила, що прийняла пропозицію угорського керівництва відвідати Угорщину і здійснити візит на початку 1984 року. Присутні дипломати слухали Тетчер з деяким подивом і перш за все тому, що якраз за декілька годин до цього воєнний міністр Британії оголосив про постачання перших американських ракет В Англію, у Грінем-Комон, що вже ніяк не в’язалося з пропозицією почати з СРСР діалог на роззброєння.

Мабуть, розуміючи це, М.Тетчер додала: « Існує міф, що як тільки ми розмістимо крилаті ракети, ми зруйнуємо шанс на погодження про контроль над озброєнням з росіянами. Це неправда».[146] Далі прем’єр-міністр пояснила, як треба ставитись до питання про крилаті ракети, додавши, що, по-перше, до кінця року буде встановлено лише невелике число ракет, інші будуть поступово розміщуватись протягом наступних п’яти років, тобто до 1988 року, по-друге, вони легко можуть бути повернуті назад, як тільки буде досягнуто угоду із СРСР.

Незабаром почали з’являтися перші ознаки поліпшення стосунків між Англією та СРСР. У червні 1984 року відбувся офіційний візит міністра закордонних справ по справам Співтовариства Великої Британії Дж. Хау в СРСР. Тим самим були поновлені радянсько-англійські політичні контакти на високому рівні. На переговорах з англійською делегацією А.А.Громико висловив точку зору радянського уряду: «З свого боку Радянський Союз за те, щоб радянсько-англійські відносини розвивалися по наростаючій лінії, в інтересах народів обох країн, в інтересах миру. Це наша принципова позиція у відношенні до Англії». [147]. Важливим фактором у подальшому виведенні радянсько0англійських відносин на новий, конструктивний шлях стало перебування у Британії у грудні 1984 року делегації Верховної Ради СРСР. Делегація провела корисні зустрічі з прем’єр-міністром М. Тетчер, міністром закордонних справ Д. Хау, з іншими членами кабінету, з представниками політичних партій, ділових кіл, відвідала ряд британських промислових і сільськогосподарських фірм. Під час візиту обговорювались важливі питання сучасної міжнародної політики, радянсько-англійських відносин.

Бажання обох країн розвивати політичні контакти і наповнювати конкретним змістом відносини між країнами у торгівельно-економічній, науково-технічній, культурній та інших областях було висловлено і під час бесіди Генерального Секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова з прем’єр-міністром М.Тетчер 13 березня 1985 року. Говорячи про роль Англії у покращенні політичного клімату, М.С. Горбачов підкреслив: «Свій внесок у справу зміни на краще ситуації в світі могла б зробити і Велика Британія».[148]

Незабаром активізувались радянсько-англійські контакти по різним напрямкам. Вітаючи гостей із СРСР в грудні 1984 року, міністр торгівлі Англії П.Ченнон нагадав, що з усіх західноєвропейських країн Велика Британія була першою, котра підписала торгівельну угоду з СРСР, і висловив прагнення британської сторони до збільшення обсягів торгівлі. Це прагнення в значній мірі ьуло реалізовано вже у 1984 році, коли радянсько-англійський товарообіг збільшився на 20 % і склав більше 2 млрд. карбованців.

Радянсько-англійські ділові угоди збагатилися новими прогресивними формами. Так, починаючи з осені 1984 року, у рамках угоди з фірмою «Імперіал кемікл індастріз», в СРСР проводиться широкомасштабний експеримент, у ході якого англійські спеціалісти на декількох дослідних полях в СРСР уточнюють введену технологію вирощування зернових.

18 грудня М.С. Горбачов відвідав міністра сільського господарства, риболовства й продовольства М. Джоплінга. Відбулася конкретна бесіда двох політиків, які чудово розбиралися у нагальних проблемах сільського господарства.

М.С.Горбачов.
Хоча СРСР виробляє 150 кг зерна на рік на одну людину, але дефіцит кормового білку стримує розвиток продуктивності тваринництва, враховуючи обмеженні можливості вирощування сої, ми змушені сіяти інші культури. Ми знаємо про ваші успіхи і зацікавлені у розвитку контактів і зв’язків між міністерствами сільського господарства обох країн. Радянських фахівців цікавить, до речі, система обробки грунту. З свого боку, Радянський Союз, якщо британці побажають, міг би поділитися своїми розробками в області селекції та біологічної інженерії.

М. Джоплінг.
Сільське господарство може досягти величезних успіхів за умов його інтенсифікації і використання наукових методів ведення господарства.

У сільському господарстві Англії зайнято 2, 6 % працездатного населення країни. У 1973-1975 рр. Англія виробляла 15, 2 млн. т. зерна, а у 1984-1986 рр. – 26 млн т. Раніше Англія ввозила зерно, а зараз експортує його. У 1984 році ми продали 9 млн. тонн, Англія, котра 10 років тому забезпечувала себе продуктами лише на 40 %, зараз знаходиться на 7 місці в світі серед експортерів зерна. Англія готова поширювати з СРСР науково-технічні зв’язки в області сільського господарства.[149]

Тим не менше, потенціал в розвитку торгівельно-економічних зв’язків далеко не вичерпався. «Радянський Союз та Велика Британія у економічному відношенні доповнюють одне одного, тому можливості для товарообігу між ними практично безмежні», - заявив в інтерв’ю кореспонденту «Правди» в Лондоні один з керівників банку «Морган Гренфелл Інтернешнл» К.Девіс.

Під час зустрічі радянських парламентарів з представниками англійських ділових кіл висловлювалась думка, що обсяг взаємної торгівлі може бути збільшений на 40 – 50 %. Торгівля, в свою чергу, проводить шлях до поліпшення політичних стосунків, укріплює клімат довіри у ставленні держав з різними суспільно-економічними системами.

Курс на укріплення довіри міждержавних відносин з капіталістичними країнами, в тому числі, І з Англією, є принциповою лінією радянської зовнішньої політики. Він був знов підтверджений на Пленумі ЦК КПРС у березні 1985 року. «Ми будемо твердо йти курсом миру та мирного співробітництва. На добру волю Радянський Союз завжди відповість доброю волею, на довіру – довірою», - зазначалося на Пленумі у промові Генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова. [150]Поширювалися й закріпилися культурні зв’язки з Великою Британією як по державній так і по лінії суспільних організацій. На початку 1985 року була підписана нова двохрічна англо-радянська угода про культурний обмін.

Зросло число концертних виступів, виставок, кіно переглядів, виступів радянських письменників, що знайомили британську спільноту з радянським культурним життям. За допомогою асоціації «Велика Британія – СРСР», заснованої за підтримкою британського уряду ще у 1959 році, у 1985 році у Лондоні була відкрита перша виставка радянської географії, яка викликала велику зацікавленість у англійців.

Миролюбною британською спільнотою та видатними політичними діячами була із схваленням зустрінута нова радянська ініціатива в області ядерного роззброєння - оголошений у квітні 1985 року мораторій на розгортання своїх ракет середньої дальності в Європі і при зупинка інших відповідних мір. Нові радянські пропозиції, як писала газета британських комуністів «Морнінг стар», дають додатковий приплив бадьорості учасникам руху за мир у Великій Британії.

На шляху до створення стабільних політичних відносин між Англією та СРСР залишалося, однак, ще багато труднощів. У Британії доволі впливові політичні кола застерігали про зближення за ідеологічними та іншими мотивами із Радянським Союзом. Це – праві консерватори, відомі своїми пронатовськими симпатіями, воєнно-промисловим комплексом, монополіями зорієнтованими на зв’язки із США та інших капіталістичних партнерів.

Однак, тверда, принципова лінія Радянського Союзу на підтримку нормальних стосунків із Великобританією, на їх розвиток в різних галузях давала надію, що здоровий глузд в кінцевому рахунку отримає перемогу. Ця лінія принесла безсумнівну користь і британському народу, в широких прошарках якого вона знаходила все більшу підтримку. Вона служить інтересам збереження тривалого миру і безпеки в Європі, що є головним життєвим прагненням народів цих країн.

Висновки

Велика Британія в 70-80-ті роки перетворилася на застійне суспільство із застійною економікою. Не те, щоб вона рухалася назад, просто всі її головні суперники уходили вперед. Рішення приймалися шляхом підписання угод між урядом, профспілками і підприємцями. У них була тенденція ділити економічний пиріг в своїх інтересах. Це було суспільство з орієнтацією скоріше на виробника, ніж на покупця.

Консервативний уряд був сповнений рішучості покласти край всьому цьому. «Він збирався уповільнити процес довготривалого спаду економіки шляхом політики «монетаризму», скорочення розходів та податкового обкладення, приборкання профспілок, відмова у субсидуванні збанкрутілим підприємствам, котрі самі не в змозі «вижити», і «приватизації» промисловості. Він виступав проти корпоратизму, колективізму та кейнсианства. Він вважав, що інфляція представляє більшу небезпеку, ніж безробіття. До профспілок, менеджерів, власникам підприємств більше вже не ставились, як до стану».[151]

У роки прем’єрства Маргарет Тетчер почав поступово змінюватись весь світ, який втомився від зростання міжнародних напружень, перегонів озброєнь.

Як прем’єру Тетчер дісталася нелегка спадщина: розвал економіки, занепад духу нації, котра переживала перетворення Британії з великої держави в країну середнього рангу. У цих умовах проявились найсильніші сторони характеру Тетчер як політика, вміння обрати шлях, який приведе до успіху, високе мистецтво обирати соратників та помічників, талановитих та енергійних.

Досягнення Тетчер часто обертались проти інтересів держави. Так, її мистецтво боротись, незвичайна здібність перемагати своїх опонентів, дозволяючи їй довго залишатись при владі, призвели до того, що багато демократичних центрів опору було нею знищені чи придушені.

Її сильні сторони – ніколи не кидати зброї, боротися до кінця – забезпечили їй репутацію у вищому ступені здатного політика і велику популярність, але вони ж обернулись проти неї. Вони призвели до того, що в країні і за її межами у неї було більше ворогів, ніж друзів, і часом Англія при ній знаходилася у стані великої ізоляції, ніж до її приходу до влади.

Тетчер нерідко називали популістом. Дійсно, деякі ідеї, висунуті нею, торкаються громадянських і патріотичних струн у душах англійців і забезпечують їй широку підтримку. Вона завжди була справжнім прагматиком, тонко відчуваючи, що необхідно сучасному британському суспільству.

«Самим значним конкретним досягненням» Тетчер її біограф К.Огден назвав «вилікування «британської хвороби», котра виявлялася у тому, що влада профспілок вийшла з-під контролю, зачастили некеровані «дикі» страйки, а закоснілі боязливі керівники були не в змозі приймати сміливі рішення». Протягом усього часу перебування Тетчер на посаді прем’єр-міністра ступінь її особистої популярності в країні постійно змінювався. Але навіть у дуже важкі часи англійці залишались дуже високої думки про свого прем’єра.

Неоконсервативному уряду на чолі з М. Тетчер упродовж 1979 – 1990 рр. вдалося приватизувати одержані у 1945 – 1960 рр. збиткові галузі та корпорації, широко запроваджувати ринкові відносини, відродити потужну верству середнього та дрібного бізнесу, що сприяло не тільки загальному оздоровленню економіки і суспільного життя, але й суттєвому поліпшенню позиції Великої Британії серед індустріально розвинених країн світу. У ході втілення своєї програми нові торі домоглися докорінної реструктуризації британського суспільства, створивши 11- мільйонну армію власників акцій, середніх та дрібних підприємців. Так трансформація суспільства, а також цілеспрямовані законодавчі акти про зайнятість значною мірою послабили деструктивну роль тред-юніонів, знизили напругу страйкової боротьби, сприяли встановленню в країні соціальної злагоди. Головними складовими практичної реформатської діяльності й економічної політики Тетчер варто вважати і відродження британської економіки, чітке розмежування прав та обов’язків між урядом і профспілками; відтворення прогресивної системи заробітної плати, що мало забезпечити стабілізацію економічного життя; значне скорочення податків на високі прибутки, що сприяло залученню нових інвестицій та інтенсифікації приватної ділової активності.

Оцінюючи в цілому підсумки діяльності Тетчер на посаді прем’єра, К.Огден пише: « Для своїх прибічників Тетчер – Геркулес, унікальний політичний колос, Що зумів відкинути лозунг соціалізму, замінив його на «вільне підприємництво плюс великі можливості».[152] Вона зломила владу профспілок, ліквідувала жорсткий урядовий контроль та виникаючі при цьому обмеження, влила нове життя в економіку, встановила минуле положення Британії у світі.

Про результати своїх зусиль на посту прем’єр-міністра М.Тетчер сказала так: « Я постаралась відкрити всі можливості перед людьми. Так, я бажаю кожному стати капіталістом, я хочу, щоб у кожної людини була належна йому власність, - чи то шматок землі, власний будинок, вкладені у якісь підприємства гроші. Теперішнього рівня демократії та благополуччя не можна було б досягти, якби не широкі права і свободи, наприклад, свобода відкрити власну справу, нехай навіть за деякими обмеженнями. Як мені здається, ми зараз живемо краще завдяки нашим свободам, в тому числі заводити свою справу і вступати у конкуренцію. Як і у спорті, у конкуренції головне не те, як швидко біжите ви, а те, як швидко біжить ваш супротивник».

Таким чином, монетаристський експеримент в дії супроводжувався надзвичайно суперечливими, багатофакторними явищами, що відображало комплекс кризових проявів, з одного боку, і спроби на цій «хвилі троянд» об’єднати сили опозиції і, зокрема, послабити сили організованого в тред-юніони робітничого класу, з іншого. У зовнішній політиці М. Тетчер шукала контактів і можливостей взаємодії у світі. Це відчиняло перед Англією підвищення її авторитету, впливу у світових справах – при виробленні питань озброєння, регіональних конфліктів, гуманітарних проблем. Про те, що вона має намір використовувати ці взаємини, свідчила явна цікавість до взаємодій СРСР з таких проблем, як ірано-іракський конфлікт, намібійське близькосхідне урегулювання, положення в Лівані та інші.

Секрет успіху М.Тетчер, на мою думку, в тому, що вона ставила перед собою хоча й сміливі, але цілком досяжні цілі, що вона вела себе як досвідчений боєць, котрий вміє не просто ризикувати, але знаючий, де ризик виправданий, доречний і необхідний, а де він рівнозначний політичному авантюризму. Політика, яку проводила Тетчер, була жорсткою, але не догматичною Маргарет Тетчер була не тільки впевненим політиком, але й прагматиком – вміла вчасно знайти проблему і внести корективи в економічну політику. Постійно запевняючи, що «ринок дійсно працює», уряд Тетчер, тим не менше, прибігав до мір державного регулювання економікою, забезпечував підтримкою деякі компанії, що опинились в скрутному становищі.

Неодноразово доля Великої Британії залежала від того, яке рішення прийме Маргарет Тетчер. Про цього політика можна сказати, що вона робила історію.

Література

1. Ананаева Е.В. О современных путях реформизма.//Полис.2001. - №5. - С.163- 173.

2. Англо-Аргентинский конфликт.// Правда. 1982. - №125.

3. Байкова А.Н. Профсоюзное движение Великобритании 70-х – 80-х годов. – М.: Нука, 1990. – С.192.

4.Байкова А.Н. Стачка горняков Великобритании 1984 – 1985. –М.: Наука, 1986. – С.188.

5. Беседа М.С. Горбачева с М. Тетчер. // Правда. 1985.-№73.

6. Блейк Р. Британская перестройка.// МЭ и МО. – М.: Правда. 1989. - № 4.С.115-120.

7. Бондарина Е.В. Политика консервативной партии Великобритании по отношению к молодёжи. –М.: Правда, 1962. – С.248-250.

8. Васинская И.А. Внутренняя экономическая политика первого правительства М.Тэтчер (1979- 1983гг.) – М., 2000. - С. 24.

9. Великобритания . Отв.ред. Мадзаевский – М.: Мысль. 1981. – С.429.

10. Вольский Д. Пружины конфликта.// Новое время. - М.: Правда.1982. - № 20. – С 8-9.

11. Воронцова С.Б. Великобритания и европейский интеграционный процесс в 70-е годы ХХ века-// Британия и Россия. – М.: РАН, 1997. – С.293.

12. Воропаева О. Маргарет Тэтчер.//Жизнь знаменитых людей. –Мн.: 1998. - С.315-380.

13. Воскобойников Д. Маргарет Тэтчер.//Эхо планеты. –М., 1989. - №24. - С.12-18.

14. Выступление М.С. Горбачева в британском парламенте.// Правда. 1985. - №354.

15. Гаджиев К.С. Современный консерватизм: опыт типологизации. -// Новая и новейшая история. - М.: Наука. 1991, - № 1. - С.55-74

16. Галкин А.А. Рахшмир П.Ю. Консерватизм в прошлом и настоящем. – М.: Наука. 1987. - С.190.

17. Галкин А.А. Тэтчер, тэтчеризм и российские эпигоны.// Свободная мысль. –М.: Наука. 1997. - № 2. – С12-16.

18. Головко С.Г. Консервативна політика реформування британського тред-юніонізму у 1980-1990 рр. – К.: Знання. 1999. – С.25.

19. Головко С.Г. Політика «нових торі» щодо тред-юніонів (1980-1990рр.). –К., 1999. – С.18.

20. Голубев А. Леди, которая не сворачивает.//Знание – сила. 2000. - № 12. - С.18-21.

21. Голубев А.В. Советско-английские отношения в 1979 – 1983 гг. – М., 1984. – С.22.

22. Горбик В.О. Політичні тупики торі.- К.: Знання. 1973. – С.48.

23. Горянський С.П. Профспілковий рух у Великобританії ( 1970 – 1990рр). –Запоріжжя, 1997. – С. 18.

24. Денискина В.И. Политический портрет М. Тэтчер. –Мн., 1998. – С.77.

25. Ершов С.А. Общенациональная забастовка шахтёров в Великобритании: причина, характер, значение. // Рабочий класс и современный мир. – М.: Прогресс. 1985. -№ 4. - С.83-94.

26. Замятин Л.М. Тэтчеризм // Международная жизнь. – М.: Знание. 1989 -№ 6. - С.49-56.

27. Ільїн М.В. Ковальов Б.І. Особистість у політиці: «Хто грає короля?» - // Поліс., 1991. -№ 6. – С.127-137.

28. Мальвины. Колониальная война ХХ века. –М.: ИЛА. 1984. – С.193.

29. Ларин В. Лондонский дневник. – М.: Политиздат. 1983. – С.223.

30. Матвеев В.М. Великобритания: итоги политики консерваторов. – М.: Знание. 1986. – С.64.

31. М. Тэтчер в «Известиях»//Известия .1993. – №137.

32. Огден К. Маргарет Тэтчер: женщина у власти. – М.: Известия.1992. – С.260.

33. Огден К. Мэгги. Интимный портрет женщины у власти. // Иностранная литература. - М.: Известия.1991. -№ 4. - С.125-226.

34. Перегудов С.П. Маргарет Тэтчер// Вопросы истории. – М.: Правда. 1988. -№ 10. – С.60-83.

35. Перегудов С.П. Отставка Маргарет Тэтчер// Вопросы истории. - М.: Прогресс. 1991. -№ 11. - С.11-19.

36. Перегудов С.П. Тэтчер и тэтчеризм. –М.: Наука. 1986. – С.301.

37. Попов В.И. Маргарет Тэтчер: человек и политик. – М. : Прогресс. 1991. – С.440.

38. Попов В.И. Меняется страна традиций. – М.: МО. 1991. – С.333.

39. Попов В.И. Политический портрет //МЭ и МО. – М.: Правда. 1990. - № 12. С.125-132.

40. Попов В.И. Премьер. //Неделя. 1990. - № 48.

41. Симонов В. Британия без туманов. – М.: АПН. 1985. С.311.

42. Сироткин В.Г. Внешняя политика Великобритании в новое и новейшее время. – М.: Наука. 1988. – С.420.

43. Советско-Английские переговоры.// Правда. 1984. - №185.

44. Солмин А.М. Консервативное правительство Великобритании. – М.: Знание. 1985. – С.215.

45. Солмин А.М. Политический портрет М.Тэтчер. – М.: Наука. 1982. – С.285.

46. Степанова Н.М. Британский неоконсерватизм и трудящиеся. – М.: Наука. 1987. – С.240.

47. Степанянц М.Т. Фемінізм. Схід. Захід. Росія. – М.: Правда. 1993. – С.320.

48. Титов И. Под барабанный бой. //Новое время. – М., 1982 - № 17. – С.15-20.

49. Трубайчук А.Ф. Великобританія: соціально-економічні наслідки «тетчеризму». –К. Знання. 1988. – С.16.

50. Трубайчук А.Ф. Классовая борьба английских шахтёров (1972 – 1985гг). –К.: Наукова думка. 1988. – С.120.

51. Трубайчук А.Ф. Черевко О.С. Особливості соціально-економічної політики британських консерваторів у 1979 – 1990рр.-//УІЖ – К.: Наукова думка. 1999. - № 2. С.125-133. ; № 3. С.88-97.

52. Черевко О.С. Нарис політичної біографії Маргарет Тетчер //Людина і політика. – К.: Адель. 1999. -№ 4. - С.64-70.

53. Файн Б. Может ли быть “Народным капитализм”.// Проблемы мира и социализма. - М.: Правда. 1988. - №2. – С. 73-76.

54. ArnoldB. MargaretThatcher. – Lnd. – 1984

55. ContemporaryRecord. – 1987 - № 3

56. Economist – 1981. Oct. 10

57. Jenkins P. Mrs. Thatcher’s Revolution. – Lnd.,1987

58. Jones M. Thatcher’s Kingdom. – Sydney. 1984

59. Kavanagh D. Thatcherism and British Politics. – Oxford. 1987

60. Nairn T. The Break up of Britain., - L., 1976

61. Haseler S. The Death of British Democracy. – L., 1076

62. The Times. – 8.V.1982; 1.V.1982; 5.V. 1982; 6.V 1982; 24.V 1982

63. WWW. britanica. com. /search: Thatcher Margaret/

64. WWW. 40 a. kiev. ua. Железнаяледи

65. WWW. newskoevremya. Spb. ru. Счастливая «железная леди».

1. Замятин Л. М. Тэтчеризм // Международная жизнь. – М.: Знание. 1989. - №6. – С.54.

2. WWW. Britanika. com/ Search: Thatcher Margaret/

3. Воскобайников Д. Маргарет Тэтчер// Эхо планеты. – М., 1989. - №24. – С.18.

4. У місті, в значній мірі , дякуючи зусиллям Ельфреда Робертса – радники магістрата міста, в неділю були зачинені всі кінотеатри і кожного разу , коли підіймалися питання про те, щоб по недільним дням були відчинені парки, басейни та інші спортивні чи звеселяючі заклади, Е. Робертс голосував проти. – В. И. Попов. Маргарет Тэтчер: человек и политик. – Мн.: Прогресс. 1991. – С. 33.

5. Jenkins P. Trs. Thatcher’s Revolushion. Lnd. 1987. p.84.

6. Воропаева О. Маргарет Т этчер. – Мн.: ООО «Кузьма». 1998. – С.10.

7. Денискина В.И. «Политический портрет М. Тетчер». – Мн. 1991. – С.7.

8. Попов В.И. Маргарет Тэтчер: человек и политик. – М.: «Прогресс». 1991. – С.33.

9. Солмин А.М. Политический портрет М. Тэтчер. – М.: Наука. 1982. – С.10.

10. Попов В.И. Маргарет Тэтчер : человек и политик. – М. Прогресс. 1991. – С.34.

11. Денискина В.И. Политический портрет М. Тэтчер. – М. 1991. – С.10.

12. Попов В.И. Маргарет Тэтчер: человек и политик. – М.: Прогресс. 1991. – С.37.

13. Огдэн К. Мэгги. Интимный портрет женщины у власти. // Иностранная литература. – 1991. - №4. – С.150.

14. Попов В. И. Маргарет Тэтчер: человек и политик. – М.: Прогресс. 1991. – С.38.

15. Перегудов С.П. Маргарет Тэтчер. // Вопросы истории. – 1988. - №10. – С.61.

16. Денискина В.И. Политический М. Тэтчер. – М.: Наука. 1982. С.51.

17. Солмин А.М. Политический портрет М. Тэтчер. – М.: Наука. 1982. – С.14.

18. Перегудов С.П. Маргарет Тэтчер. // Вопросы истории. – 1988. - №10. – С.62.

19. Огден К. Мэгги. Интимный портрет женщины у власти. // Иностранная литература. – 1991. №4. – С. 184.

20. Попов В.И. Маргарет Тэтчер: человек и политик. - М.: Прогресс. 1991. – С.40.

21. Солмин А.М. Политический портрет М. Тэтчер. – М.: Наука. 1982. – С.15.

22. WWW. 40a. kiev. Ua/ ideas/pover/ Железная леди.

24. WWW. Nevskoevremya.Spb. ru/ coi-bin/ pl/ nv : Счастливая «железная леди».

25. Перегудов С.П. «Маргарет Тетчер».// Вопросы истории – М.1988. - № 10 – С. 63.

26. ContemporaryRecord. 1987/ - № 3. р.13.

27. Горбик В.О. «Політичні тупіки торі» - К.: Знання. 1973 - С. 40.

28. Nairn T. The Break up of Britain. L.1976. Haseler S. The Death of British Democracy. L. 1976/р.23.

29. Перегудов С.П. «Маргарет Тэтчер.// Вопросыистории. – М. 1988. - № 10. –С.62

30. Pim. F. «The Politics of Concent». – 1985. р.22

31. Попов В.И. «Маргарет Тэтчер: человек и политик». – М.: Прогресс. 1991. – С. 22

32. Огден К. «Маргарет Тэтчер:женщина у власти». – М. : Известие. 1992. –С. 210

33. Бондарина Е.В. «Политика консервативной партии Великобритании по отношению к молодёжи». – М., 1962. –С.15

37. Черевко О. « Нарис політичної біографії Маргарет Тетчер»// Людина і політика. – 1999 . - № 4. –С. 64

38. Перегудов С.П. « Тэтчер и тэтчеризм». – М.: Наука. 1986. – С. 111

39. Солмин А.М. «Консерватичное правительство Великобритании». – М.: Знание. 1985. – С.20