План
1. Побут древніх слов'ян
2. Релігійні вірування давніх слов'ян
Список використаної літератури
1. Побут древніх слов’ян
Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство —підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”. [4, 339]
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва — виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін. [4, 347]
Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак древні слов¢яни розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.
Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Загалом ремісники працювали на замовлення для своєї общини чи групи сусідніх общин. Про зовнішню торгівлю давньослов’янських племен з провінційно-римським світом засвідчують привозні речі, знахідки римських монет. Крім того, кольорові сплави, бурштин місцеві племена отримували з Прибалтики. Окрему категорію знахідок становлять амфори провінційно-римського зразка. Кількість цих знахідок підтверджує широкі економічні зв'язки лісостепових племен з містами Північного Причорномор'я, зокрема — Тірою, Боспором, Ольвією, містами Західного Причорномор'я. Особливий інтерес дослідників викликають знахідки римських монет. Географія скарбів збігається з ареалом черняхівсьої культури.
Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом. [3, 113-114]
Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.
Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою — “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.
Соціальна структура давньослов’янських племен вивчена ще недостатньо. Можна вважати, що це було ранньокласове суспільство зі складною ієрархічною структурою влади, племінних стосунків. Мав місце складний етнополітичний конгломерат: великі союзи племен часів Сарматії Птолемея, окремі племена і нові політичні об'єднання на зразок "держави Германариха". Однак політична (потестарна) організація, наприклад, черняхівських племен не виходила ще за межі первісної організації ранньокласового суспільства з його ранніми політичними формами і ранніми формами експлуатації (обкладення даниною, воєнний примус, рабство). Коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовно всі народні мови, черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру.
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.
Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом. [4, 359]
Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.
2. Релігійні вірування давніх слов’ян
Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.
Світосприймання слов'ян було своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:
Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.
Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).
Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів. [6, 15-17]
Із середини II тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак при цьому не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв'язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах встановлювалося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце.
Вироблялася світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видихмого — чужого —
Удосконалювалася система землеробства — від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових. Зазвичай ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива. На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено низку звичаїв та обрядів.
Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців. Вони визначили, що всі зірки, крім однієї — Полярної, перебували в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиці та ін. Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі. Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Рід чи християнський Саваоф.[1, 236]
Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.
У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, — хороводи). Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX — X ст. місце державної релігії Київської Русі.
У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу та мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза жили герої негативні. Вони доповнювали перших, відтіняючи їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.
Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючі зв'язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими. [5, 47-48]
Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької — "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необ-межену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом — Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.
Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертцу богам.
Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, — символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини, зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. [5, 57]
Слов'яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини. Поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання із довкіллям, оберігаючи його. Вона передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.
Отже, наприкінці І тис. н.е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII — IX ст. засвідчують, що в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичницька релігія східних слов'ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос, тобто містило в собі й позитивні знання.
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.
У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.
Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества.
Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.
Список використаної літератури
1. Воропай П. Звичаї українського народу. — Д.: Оберiг, 1993. — 590 с.;
2. Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. Москва, 1991;
3. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. — ДО.: Лібiдь, 1994. — 656 с.;
4. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп./ За ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. — Львів: Світ, 2005. — 568 с.;
5. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1981;
6. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. Київ, 1991;
7. Шокало О. Український світ // Укр. світ. 1992. № 1.