Розчленування території України та життя людей
На світанку 22 червня 1941 року, згідно з директивою №21(план "Барбаросса"), вермахт напав на територію СРСР. Сталін проголосив війну з Німеччиною Великою Вітчизняною. "Тисячолітньому рейху" залишилося жити 1418 днів.
Німецьке командування націлило на територію України групу армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масованого бомбардування літаками люфтваффе (німецькі військово-повітряні сили) Києва, Львова, Одеси, Житомира. Ця група армій включала 57 дивізій загальною чисельністю 300 тис. чол. (три німецькі польові армії, одна танкова група, дві румунські армії, один угорський корпус).
3 липня 1941 року Й. Сталін по радіо так звертався до громадян всього СРСР:
"Товариші! Громадяни!
Брати і сестри!
Бійці нашої армії і флоту!
До вас звертаюсь я, друзі мої!
Віроломний воєнний напад гітлерівської Німеччини на нашу Батьківщину, розпочатий 22 червня, - триває незважаючи на героїчний опір Червоної армії, незважаючи на те, що кращі дивізії ворога й кращі частини його авіації вже розбиті і знайшли собі могилу на полях бою, ворог не перестає лізти вперед, кидаючи на фронт нові сили. Гітлерівським військам вдалось захопити Литву, значну частину Латвії, західну частину Білорусії, західну частину України…
Як могло статись, що наша славна Червона армія здала фашистським військам ряд наших міст і районів? Це пояснюється головним чином тим, що війна фашистської Німеччини проти СРСР почалась за невигідних умов для радянських військ і вигідних для німецьких. Справа в тому, що війська Німеччини, як країни, що веде війну, були вже цілком відмобілізовані, і 170 дивізій, кинутих Німеччиною проти СРСР і присунутих до кордонів СРСР, перебували в стані цілковитої готовності, чекаючи лише сигналу, щоб виступити, тоді як радянським військам треба було ще відмобілізуватись і просунутись до кордонів. Чимале значення мала тут і та обставина, що фашистська Німеччина несподівано і віроломно порушила пакт про ненапад, укладений 1939 року, укладений між нею і СРСР…"
Й. Сталін про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу.
Досить швидко німецькі війська просувалися територією України і на серпень 1942 року вся її територія була окупована.
Нацистські керівники на чолі з Адольфом Гітлером, не визнавали за Україною права на власне державне існування, і одразу після захоплення цієї благодатної території, почали хазяйнувати, запровадивши на нашій Батьківщині так званий "Новий порядок" . "Новий порядок" на окупованих територіях запроваджувався за планом "Ост", розрахованим на 30 років, що передбачав знищення місцевого населення для звільнення земель для німецьких колоністів.
Як говорив один з найбільших катів Німеччини Гіммлер "… однією з задач походу на Схід є знищення 30 мільйонів слов’ян". В листопаді 1941 року його підтримав Геринг "В цьому році помре в Росії від голоду 20-30 мільйонів людей. Може це й на краще: адже деякі народи потрібно скорочувати". Таке бачення в нацистських катюг було з приводу найближчого майбутнього України. Вони і не збирались змінювати своїх рішень з цього приводу, і одразу ж почали втілювати свої звірські плани в життя. І ніхто їм в цьому не заважав.
Колонізатори все робили для того, щоб скасувати поняття "Україна". Територія її була свідомо поділена:
Закарпаття ще у березні 1939 року окупувала союзниця Німеччини Угорщина.
Східну Галичину під назвою "дистрикт Галичина" передали як округ до "генерал-губернаторства", створеного на території окупованої Польщі.
До Румунії відійшли Бессарабія, Північна Буковина, та "Трансністрія" (Одеська обл. , південні райони Вінницької, західні Миколаївської обл.)
З решти території створено рейхскомісаріат "Україна" (столиця – м. Рівне на чолі з рейхскомісаром Е. Кохом).
У смузі бойових дій (Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська, Сталінська обл.) утворено "прифронтову зону".
Розділивши таким чином Україну на частини (ідею розподілу території на зони Гітлеру підкинув Альфред Розенберг), загарбники хвалились, що вона стала поняттям тільки "географічним". "України немає", - цинічно заявляв Еріх Кох, підбиваючи підсумки варварському поділу.
Звичайно, так говорилося тільки в колі своїх. Перед світовою громадською думкою німецька пропаганда намагалась зробити розбійницький поділ України як більш досконалий адміністративний устрій, який сприяє запровадженню "нового порядку". Окупанти намагались видавати себе як "визволителів", хоч їм ніхто й не вірив. На той час не були вже відомі секретні документи, такі, як директива Геринга від 8 листопада 1941 року, де прямо вказувалось, що "окуповані східні території експлуатуватимуться з колоніальної точки зору колоніальними методами", проте і так було зрозуміло, що хочуть гітлерівці . на Україні вже з перших днів окупації був встановлений найлютіший колоніальний режим.
Наказом Гітлера від 25 червня 1941 року вся повнота влади на окупованій території передавалась командуючим вермахту. Для підтримання "нового порядку" були створені німецька цивільна, а також місцева допоміжна адміністрація. Структура цього величезного адміністративного апарату мала такий вигляд: генеральний округ на чолі з генеральним комісаром; округ на чолі з гебітскомісаром; міська громада (місто районного типу) на чолі з бургомістром; середнє та велике місто на чолі з міським комісаром; район на чолі з головою; село на чолі з старостою. Уся влада зосереджувалась в руках рейхскомісара, генерал-комісарів, гебітскомісарів, міських комісарів і різних "шефів" та комендантів, на посади яких призначались тільки німці. Допоміжна адміністрація повинна була сприяти окупантам у поневоленні місцевого населення.
Колоніальний режим на Україні підтримувався густою сіткою всіляких каральних поліцейських органів, таких як гестапо (державна таємна поліція), СС (охоронні загони нацистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія та інші.
Німецькі керманичі особливо ретельно визначали майбутнє території України. У своїх загарбницьких планах щодо України вони виходили з її ролі в економіці СРСР. Вважаючи, що мети війни можна досягти лише знищивши людські ресурси і загарбавши економічну базу, що була конче необхідна для оновлення армії, гітлерівці прагнули за всяку ціну і якомога швидше окупувати Україну, яка давала половину загальносоюзного видобутку вугілля, чавуну і сталі, більше половини всього виробництва металургійного устаткування, майже три четверті всього випуску коксу. Особливу увагу німецьких колонізаторів привертали величезні простори дуже родючих чорноземів.
Щоб назавжди усунути саму можливість створення будь-яких суверенних національних держав, нацисти збирались провести широку германізацію, онімечення окупованих територій. Вони вважали, що вся земля перейде в руки німецьких підданих, і службовці, чиновники та особи вільних професій, кваліфіковані робітники і члени їх сімей повинні бути тільки німецької національності. Передбачалось, що онімечування сільських районів буде закінчено протягом перших п’яти років, а міст – протягом десяти років.
Україна за планами німецьких керівників повинна була перетворитись в аграрну колонію. "Завдання України – як заявив Розерберг, - полягає в тому, щоб забезпечувати продуктами харчування Німеччину і Європу і континент – сировиною". За планами нацистів, населення України повинне було бути частина знищена , частина – вивезена на примусові роботи до Німеччини, всі інші повинні були бути виселені в села під суворою забороною з’являтись в містах, і там проживати, поки не помруть. "Наш провідний принцип, - говорив Гітлер ще 30 березня 1941 року, - повинен полягати в тому, що ці народи мають одне єдине виправдання для свого існування – бути корисним для нас в економічному відношенні". Здійснюючи цей принцип, німці-переселенці повинні були проживати в містах, де повинна була бути цивілізація, дороги, електроенергія та інші блага, а за містом цей весь комфорт закінчувавсь. Далі повинні були жити недолюдки-українці. Ніякої жалості, ніякого спілкування між цими народами крім колоніальних бути не могло.
Гітлер розмірковував про післявоєнний устрій в ніч на 9 вересня 1941 року так: "Німецькі установи та влада повинні перебувати в чудесних будинках, губернатори – в палацах. Навкруги міст, в радіусі 30-40 кілометрів будуть побудовані кільця пречудових сіл, пов’язані чудовими дорогами. Все, що за цим – інший світ, в якому руські недолюдки будуть жити як їм захочеться. При одній лише умові: ми будемо керувати ними. Якщо почнеться революція, то буде достатньо скинути пару бомб на їхні міста, і справі кінець. Раз в рік ми будемо привозити їх в імперську столицю, для того, щоб вони прониклись величчю нашої монументальної архітектури".
Гімлер доповнював "одразу після війни ми побудуємо будинок, яке буде найкращим в світі, висотою 355 м. Зали вміщатимуть 200-300 тисяч людей. В підземеллі буде приміщення, яке перевершить все те, що будували фараони. Золотий саркофаг, прикрашений уральським дорогоцінним камінням. Це буде місце поховання найвеличнішого з німців – Адольфа Гітлера. Пройде тисячі років, і з усіх німецьких земель будуть здійснювати паломництво до цієї святині". Коментарі зайві.
Щоб добитись поставлених цілей, окупанти збирались встановити жорстокий режим. Завдання адміністративної влади на окупованих територіях визначала "Інструкція про окремі області до директиви №21 (варіант "Барбаросса")", за якою командуючим збройними силами і призначеному Гітлером рейхсфюреру СС надавались необмежені права щодо корінного населення формованих "державних утворень". У цій інструкції прямо говорилось, що "на театрі воєнних дій рейхсфюрер СС одержує за дорученням фюрера спеціальні завдання в справі підготовки політичного управління, які випливають з остаточної і рішучої боротьби двох протилежних політичних систем. У рамках цих завдань рейхсфюрер СС діє самостійно, на свою відповідальність".
На практиці ці "спеціальні завдання" і право діяти "самостійно, на свою відповідальність" означало повне пограбування окупованих територій, нечуваний терор, грабежі, насильства і вбивства мирного населення.
Спираючись на війська, карателі чинили на окупованій території нечувану в історії народів сваволю, насильства, вбивства і т.д. Німецька влада видала ряд "пам’яток" і "заповідей" для німців, які рушили на Схід, тобто на окуповану територію СРСР. Характерними з таких "документів" є "12 заповідей поведінки німців на Сході і поводження їх з росіянами", випущені в серпні 1941 року: "Ніяких пояснень і обґрунтувань, - говорилося в "заповідях", - нехай росіяни бачать в наших працівниках керівників… Ви повинні з усвідомленням своєї гідності вживати найжорстокіших заходів, яких вимагатиме від вас держава. Відсутність характеру у окремих осіб безумовно буде приводом для звільнення з роботи… Не розмовляйте, а дійте. Росіянина нам ніколи не переговорити і не переконати словами. Говорити він вміє краще, ніж ви, бо він природжений діалектик і успадкував "схильність до філософствування". Менше слів і дебатів. Головне – діяти…Не будьте м’які і сентиментальні". Не важко уявити, на яке самодурство, на який деспотизм наштовхували новоявлених "панів" такі "правила".
Усі закони на окупованій території нацисти оголосили недійсними, позбавивши населення будь-яких прав. Замість них власті день у день видавали укази про "новий порядок", які закінчувались однією і тією ж фразою: "Винного буде покарано смертю". Скрізь розклеювались оголошення головнокомандуючого німецькими військами, які встановлювали жорстокий окупаційний режим. Цивільному населенню заборонялось: залишати своє місце проживання без спеціальної перепустки; виходити на вулицю, коли стемніє; приймати на проживання осіб не з місцевого населення; підходити до залізничного полотна на відстань ближче 100 метрів. За переховування зброї, допомогу партизанам і підпільникам загрожувала смерть.
Дуже суворо регламентувалось все життя людей. Як правило, влітку населенню дозволялось перебувати на вулиці з 6-ї години ранку до 8-ї години вечора, а взимку – з 8-ї години ранку до 5-ї години вечора. Однак деякі комендатури урізали цей час, встановлюючи режим на свій розсуд. Пересування з одного населеного пункту в інший дозволялось тільки тим, хто мав спеціальні посвідчення. Комендант міста Суми 14 січня 1942 року оголосив населенню: "Суворо заборонено залишати своє місце проживання без довідки і перепустки. Кожного, хто попадеться за межами міста або села без перепустки, буде розстріляно". Населенню заборонялось збиратись групами, проводити збори. Характерне щодо цього розпорядження Чернігівської міжрайонної управив всім старостам району, підписане в лютому 1942 року. В ньому підкреслювалось: "Можна дозволяти тільки хорові товариства. Проведення будь-яких зборів заборонено, крім тих зборів, проведення яких спеціально дозволено німецьким командуванням. Процесії на вулицях і площах заборонені, крім похорону".
Абсолютне політичне безправ’я повинно було, за задумом гітлерівців, перетворити українців у безсловесних, покірливих рабів німецьких колонізаторів, витравити в них волю до боротьби за свободу і незалежність. З цією ж метою окупанти запроваджували на Україні національний гніт.
Кожною своєю дією, кожним словом окупанти намагались принизити українських людей, заглушити в них почуття власної гідності. Скрізь рябіли вивіски: "Тільки для німців!". Магазини – "Тільки для німців!", ресторани – "Тільки для німців!", культурні заклади – "Тільки для німців!". Наказом від 6 серпня 1942 року комендант Києва генерал-майор Роммер заборонив німцям запрошувати "тубільців" - українців на стадіони і в ресторани. Комендант міста Красноармійська, щоб познущатись з місцевого населення, які ненавиділи окупантів, видав такий наказ: "Цивільне населення м. Красноармійська повинно вітати при зустрічі німецького військовослужбовця, знявши головний убір. Усі особи, які не підкорятимуться розпорядженню, будуть покарані згідно з німецькими воєнними законами".
Нацисти оскверняли національні святині України, намагались позбавити народ його культури і духовно звести людей на становище рабів. Кривавий кат Еріх Кох говорив, що не треба захоплюватися творами Тараса Шевченка і піснями бандуристів, а більше думати про фізичну роботу в Німеччині. Гітлерівські вандали вистилали книгами бруківку, а бібліотека Академії наук УРСР в Києві була "базою палива" для опалювання взимку квартир окупантів.
Не тільки знищити українську культуру, але й позбавити її грунту, основи, на якій вона могла б відродитись, - цією реакційною ідеєю керувалися окупанти, ліквідуючи систему освіти на Україні, перетворюючи школи та інші навчальні заклади в казарми і стайні. В одній з бесід з Розенбергом, характеризуючи нацистську політику в окупованих областях, Гітлер говорив: "Надмірного навчання не можна допускати… Історія знов і знов підтверджує, що люди, які мають більше знань, ніж це потрібно для їхньої роботи, стають піонерами революційного руху. Те, що кмітлива українка робить вибухівку в Німеччині, важливіше, ніж її навчання на Україні". Він вимагав, щоб освіта на Сході була зведена до мінімуму. Ось який приблизно обсяг знань, допустимий для східних народів, цинічно визначив Гітлер: "В крайньому разі їм можна дозволити вивчити не більше, ніж смисл дорожніх знаків. Вивчення географії має бути обмежене одним реченням: столиця рейху – Берлін. Математика і подібні до неї науки зовсім не потрібні".
Усі школи були закриті. Окупанти дозволяли на спеціальне клопотання місцевих громад відкривати лише нижчі чотирикласні школи з дуже обмеженою програмою навчання, та й цьому чинили перешкоди. У грудні 1941 року Розенберг видав спеціальну директиву, за якою всі учні, вік яких перевищував вік учнів четвертого класу, повинні були використовуватись на різних роботах, а не навчатися в школі. Була ліквідована і система вищої освіти. Спеціальним розпорядженням Коха всі вузи України були закриті. Правда, деякий час, про людське око, тривали заняття у Київському медичному інституті, на фізико-математичному факультеті Київського університету та в деяких інших навчальних закладах, проте незабаром і вони були закриті. За розпорядженням німецьких властей усі учні, яким минуло 15 років, а також викладачі підлягали відправці на роботи в Німеччину.
Відбувалось жорстоке і безпрецедентне пограбування українських земель арійцями, які боролись за світову гегемонію та доказували, що вони вища раса. Але часто все зводилось до банального грабунку. Так, з України було вивезено понад 40 тисяч творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій, вивезено понад 1 млн. фруктових дерев. Вивозили навіть наш чорнозем. Відбувалось пограбування устаткування підприємств, сировини, сільськогосподарської продукції. На примусові роботи з України до Третього рейху гітлерівці вивезли 2,4 млн. молоді.
Колонізатори замахнулись і на багату та милозвучну українську мову. На території дистрикту "Галичина" німецька мова була визнана державною, а в приєднаних до Румунії Чернівецькій та Ізмаїльській областях в громадських місцях українська мова навіть заборонялась. Німецька пропаганда всіляко вихваляла все реакційне в німецькій історії; у кінотеатрах демонструвались тільки німецькі фільми, пройняті духом расової вищості арійців.
У "Трансністрії" відбувалась посилена румунізація українського населення, цим займався спеціально відкритий окупантами "науковий" інститут. Перейменовувались населені пункти і вулиці. Українські і російські пісні були заборонені. Місцевому населенню примусово нав’язувалась румунська мова. У листі до обласного інспектора поліції від 18 листопада 1942 року начальник Чернівецького гарнізону відзначав, що, незважаючи на вжиті заходи, на площах, вулицях і в магазинах Чернівців все ще чути українську мову. Румунський генерал вимагав дати вказівку, щоб "у місцях продажу продуктів, магазинах і навіть на вулицях було заборонено розмовляти українською мовою". За співання українських пісень поліція віддавала людей до суду військового трибуналу.
Розірвавши живе тіло України на частини, позбавивши її населення будь-яких прав, нацистські загарбники встановили на тимчасово окупованій території жорстокий режим терору і насильства. І ніякий це не "новий порядок", а величезний концтабір, лабораторія для жахливих дослідів, дізнавшись про які, людство здригнулось від жаху та огиди до катюг-нацистів.
Німецькі злочини на окупованій території
"Якщо ми хочемо створити нашу велику німецьку імперію, ми повинні насамперед витіснити і знищити слов’янські народи – росіян, українців, поляків, словаків, білорусів, болгар. Немає ніяких причин не зробити цього", - так заявляв Гітлер. І ця маячна заява лягла в основу політики нацистського рейху на окупованих територіях. Як здійснювалась на практиці ця людожерська політика гітлерівців – це важко уявити людському розуму. Не можна, не здригаючись, описувати ці масові вбивства мирних людей, найвитонченіші катування, які намагались витравити в людині все людське, зломити її опір, залякати, перетворити в покірного раба.
Окупувавши Україну, німецькі орди буквально залили кров’ю її священну землю. Гітлерівські кати хизувались один з поперед одного відданістю Гітлеру, і, щоб вислужитись перед НСДАП та фюрером, виявляли диявольську винахідливість у реалізації його людиноненависницьких ідей.
Кат України Еріх Кох, виступаючи у вересні 1941 року в Рівно, так інструктував своїх підлеглих: "Я відомий як жорстокий собака. Через це мене й було призначено рейхскомісаром України. Наше завдання – висмоктувати з України все, що можна тільки взяти, незважаючи на почуття, ні на власність українців. Я чекаю від вас крайньої жорстокості щодо місцевого населення". Ось вона, психологія вампіра. А один з найближчих помічників Коха Пауль Даргель у розмові з чиновником рейхсміністерства у справах окупованих східних областей прямо говорив: "Ми хочемо знищити українців… Ми хочемо звільнитися від цього народу". І на запитання: "Що ж ви робитимите з Україною?" - відповів: "вона буде заселена німцями".
23 серпня 1941 року рейхскомісар окупованих східних областей Розенберг видав наказ про надзвичайні каральні заходи щодо населення захоплених територій СРСР. У ньому говорилось, що норми поведінки місцевих жителів визначатимуться німецькими законами і розпорядженнями німецьких чиновників. Наказ погрожував смертю за найменший прояв невдоволення "новим порядком" або за акт, спрямований проти німецької держави.
У циркулярному листі за підписом Кейтеля від 16 вересня 1941 року вказувалось, що Гітлер наказав іти на найбільш крайні заходи, щоб у найкоротший строк придушити волелюбний дух українців. Для цього, підкреслювалось у листі, "необхідно з першого ж приводу негайно вжити найжорстокіших заходів, щоб утвердити авторитет окупаційних властей. При цьому слід мати на увазі, що людське життя в країнах, яких це стосується, абсолютно нічого не варте і що залякуючий вплив можливий тільки через застосування надзвичайної жорстокості".
І окупанти діяли з надзвичайною жорстокістю. Захопивши той чи інший населений пункт, вони насамперед розпочинали розстріли. Гітлерівці вимагали від призначених ними старост і бургомістрів списків осіб, які прибули в населені пункти після початку війни. Так вони виявляли воїнів, які потрапили в оточення, затримували їх і посилали в табори для військовополонених або розстрілювали. Гітлерівська Німеччина вела проти СРСР не звичайну, особливу, винищувальну війну, маючи на меті масове знищення людей. Загарбники не зважали ні на які норми міжнародного права і людської моралі. Вони воювали проти беззбройного мирного населення, убиваючи беззахисних стариків, жінок і дітей. Не було такого міста чи села, де нацисти не чинили б масових кривавих злодіянь. І для цього були їм створені всі умови. На території України було 50 гетто, 180 концтаборів, 250 місць масового знищення, таких як Бабин Яр. Тут гітлерівські кати здійснювали свої страшні, до цього не бачені за своєю жорстокістю, зухвалістю та злобою злочини. Злочини проти окремих людей і цілих народів, безнаказані та систематичні.
В цих страшних злочинах була своя певна система. Схожі прийоми вбивств: один і той же устрій газових камер, масовий випуск круглих банок з отруйним газом " циклон А" та "циклон Б", побудовані за одним типовим проектом печі крематоріїв, схоже планування концтаборів, стандартна конструкція машин смерті – "душогубки"(спеціально обладнані авто, які використовувались для вбивства людей газом), технічна розробка машин для розмелювання людських кісток (створенням всіх цих і не тільки, машин керував Ернст Кальтенбруннер) – все це вказує на об’єднання великої кількості вбивць та катів. Приблизно однаково готувались величезні ями – могили для розстрілів, які мазкувались під протитанкові рови чи траншеї. Беззбройним і беззахисним людям, яких привели до місця розстрілу, майже в ідентичних фразах наказували роздягтися і лягти вниз в завчасно приготовані ями. Перший ряд розстріляних, було це чи в болотах Білорусії, чи в передгір’ях Кавказу, завжди посипались хлорним вапном, і, зверху лягав наступний ряд вбитих беззахисних людей. Настільки були схожі прийоми вбивств, що стає зрозумілим, як зарані нацизмом передбачалось все, починаючи від наказу роздягтися перед розстрілом, до самого вбивства.
Для цього потрібно було виховати також людей, позбавлених серця і совісті, які, не задумуючись, виконають наказ вищого керівництва. Були створені, виховані, навчені ті моральні уроди, які були призвані здійснювати програму головних військових злочинців.
Наведу приклади злодіянь таких типів на території України. Розпочати потрібно з документу від 27 квітня 1942 року, який конкретизував план "Ост". Цей документ належав відомству Альфреда Розенберга.
"Важливо, щоб на російській території (вважається вся територія СРСР), населення в більшості складалось з примітивних людей. Воно не буде дуже надоїдати німецькому керівництву. Ця маса расово неповноцінних, тупих людей потребує, як свідчить історія, в керівництві. Якщо німецькому керівництву вдасться не допустити вливання німецької крові в руський народ, не буде зближення з населенням, то можна з впевненістю говорити про збереження німецького панування в цьому регіоні при умові, якщо ми зможемо перемогти таку біологічну небезпеку, як вражаюча властивість цих примітивних людей до розмноження.
Метою німецької політики у відношенні до населення на руській території буде доведення народжуваності руських до нижчого рівня ніж у німців.
Для нас, німців, важливо ослабити руський народ так, щоб він не міг помішати нам встановити німецьке панування в Європі".
Так ставились німці до руських людей і така мета в них була на початковому етапі війни. А ось що вони робили для цього. Це зовсім невелика кількість тих злодіянь, що здійснили нацисти в роки окупації, оскільки всіх їх описати, мабуть, не можливо.
Львів. Після війни, при дослідженнях умов окупації, Надзвичайна державна комісія констатувала, що у Львові німці не жаліли ні чоловіків, ні жінок, ні дітей. Дорослих вони просто вбивали, дітей віддавали командам гітлерівської молоді в якості мішеней.
"Крім розстрілів, в Яновському таборі застосовувались різні мордування, наприклад: зимою прив’язували людині руки до ніг і кидали в бочки. Таким чином людина замерзала.
Навкруги Яновського табору була колюча проволока в два ряди, відстань між рядами – 1 метр 20 сантиметрів, куди поміщали людину на кілька діб, звідти він сам не міг вийти і помирав від голоду і спраги. Але перш ніж його туди помістити, людину били майже до смерті.
Вішали людину за шию, ноги і руки, а потім пускали собак, які його розривали.
Ставили людину замість мішені і проводили навчальні стрільби. Цим найбільше займались гестаповці: Гайне, Міллер, Блюм, начальник табору Вільгауз та інші. Давали людині в руки стакан і проводили навчальні стрільби: якщо попали в стакан, то мішень залишається жити, а якщо в руку, то – розстріл на місці і при цьому добавляють, що "ви працювати не можете, підлягаєте розстрілу".
Брали людину за ноги і розривали.
Дітей від 1 місяці і до 3 років кидали в бочки з водою, там вони топились.
Прив’язували людину до стовпа навпроти сонця і тримали доти, поки жертва не вмирала від сонячного удару.
Крім цього, в таборі перед тим, як ідуть на роботу, відбувалась так звана перевірка здоров’я чоловіків шляхом бігу на відстань 50 м., і якщо чоловік пробіжить гарно, тобто швидко і не спіткнеться, то залишається жити, а всіх інших розстрілювали. Тут же, в цьому таборі була площадка, яка заросла травою, на якій проводили біг, якщо чоловік заплутається в траві і упаде, то його тут і розстрілювали. Трава була вище колін.
Жінок вішали за волосся, при цьому роздягали, розкачували їх, і вони висіли, поки не помруть.
Був ще такий випадок: одного молодого хлопця гестаповець Гейне поставив і відрізав від нього куски м’яса. А одному зробив на плечах 28 ножових ран. Цей чоловік вилікувався і працював в бригаді смерті, а пізніше був розстріляний.
Біля кухні, під час отримання кофе кат Гайне, коли стояла черга, підходив до першого в черзі, і питав чого він стоїть перший, і одразу ж розстрілював. Так він розстрілював кілька чоловік а потім підходив до останнього, питав чого він стоїть останній, і теж розстрілював його."
З повідомлення Надзвичайної комісії видно, що система знущань над беззахисними людьми насаджувалась і організовувалась керівниками табору, які показували підлеглим особисті приклади звірств.
Гауптштурмфюрер СС Франц Варок, наприклад, полюбляв підвішувати затриманих за ноги до стовпів і так залишати їх до смерті; обер-штурмфюрер Рокита сам розрізав животи; Гайне просвердлював тіла палкою чи куском заліза, плоскогубцями виривав жінкам нігті, потім роздягав свої жертви, підвішував їх за волосся, розкачував і стріляв по рухомій мішені.
Комендант табору обер-штурмфюрер Вальгауз заради спорту і задоволення дружини і доньки систематично стріляв з автомата з балкону канцелярії табору в арештантів, які працювали в майстернях, потім передавав автомат дружині, і вона теж стріляла. Інколи, щоб задовольнити свою дев’ятирічну доньку, він заставляв підкидати в повітря двох – чотирьохрічних дітей і стріляв у них. Донька аплодувала і кричала: "Папа, ще, папа, ще!" - і він стріляв.
Затриманні в таборі винищувались без всякого приводу, часто на спір.
Свідок Р.С. Кіршнер розповідала, що комісар гестапо Вепке заклався з іншими катами гестапо про те, що одним ударом сокири розрубає хлопчика. Ті йому не повірили. Тоді він спіймав на вулиці десятирічного хлопчика, поставив його на коліна, заставив скласти руки долонями разом і пригнути до них голову, примірився, поправив голову хлопчика і ударом сокири розрубав його. Гітлерівці поздоровили Вепке, міцно жали йому руку, хвалили.
В 1943 році в день народження Гітлера (йому виповнилось 54 роки), комендант Вільгауз відрахував з числа в’язнів 54 людини і особисто розстріляв їх.
При таборі була лікарня. Німецькі кати Брамбауер та Бірман кожного 1-го та 15-го числа проводили перевірку хворих і, якщо встановлювали, що серед них є такі хворі, які знаходяться там більше двох тижнів, одразу ж їх розстрілювали. При кожній такій перевірці розстрілювали від 6 до 10 в’язнів.
Знущання, розстріли німці проводили під музику. Для цього вони організували спеціальний оркестр з в’язнів. Оркестром заставили керувати професора Штрікса і відомого диригента Мунда. Композиторам німці запропонували написати особливу мелодію, яку назвали "Танго смерті". Перед ліквідацією табору оркестрантів розстріляли.
Те, що було в Яновському таборі, зовсім не було поодиноким випадком. Так діяла німецько-фашистська адміністрація всіх концентраційних таборі, розміщених на територіях всіх тимчасово окупованих держав.
30 липня гітлерівці вступили в Львів і на наступний день влаштували різню під гаслом "бий поляків та євреїв". Перебивши сотні людей, звірюки влаштували "виставку" вбитих. Біля стін будинків були складені трупи, головним чином жінок. На першому місці цієї жахливої "виставки" був покладений труп жінки, до якої штиком була приколота її дитина.
Такі були страшні звірства німців з самого початку війни.
Про глибокий моральний розклад гітлерівських злочинців свідчать страшні акти насилля над жінками.
В с. Бородавка Дніпропетровської обл. нацисти зґвалтували поголовно всіх жінок і дівчат.
Скрізь німецькі бандити вриваються в будинки, ґвалтують жінок, дівчат на очах у рідних і дітей, і одразу ж розстрілюють своїх жертв.
В м. Львів 32 робітниці Львівської швейної фабрики були зґвалтовані і потім вбиті німецькими штурмовиками. П’яні німецькі солдати силою затягали львівських дівчат та молодих жінок в парк Костюшко і по звірячому ґвалтували їх. За них заступився старий священник В.Л. Помазнєв, вимагаючи це припинити, за що гітлерівці його побили, зірвали з нього рясу, спалили бороду і закололи штиком.
Таким чином, на тих територіях окупованих країн, в тому числі і Україна, куди після військ агресора приходили війська СС, мирне населення потерпало від свавілля цих спеціально навчених і жорстоких представників нацизму.
Керч – порівняно невелике місто. Від Львова він знаходиться за багато кілометрів. Якщо в Львові німецькі завойовники були вже на початку липня 1941 року, то в Керч вони прийшли лише в листопаді. В січні 1942 року німці були вже вибиті з міста радянськими військами.
Таким чином період окупації(перший період, тому що Керч була захоплена двічі) був не довгим, близько двох місяців. Та от які злочини були здійснені. Німецька міська управа наказала всім жителям зареєструвати всіх курей, півнів,
качок, курчат, індиків, гусей, овець, корів і робочу скотину. Власникам домашніх птахів було заборонено користуватись птицею і скотом з особистою метою без дозволу коменданта. Після опублікування цих наказів почались обшуки по всім будинкам та квартирам.
Гестапівці лютували. За кожен знайдений ними лишній кілограм продуктів розстрілювали главу сім’ї.
Свої страшні звірства в місті німці розпочали з отруєння 245 дітей шкільного віку.
Згідно наказу німецького коменданта, всі школярі зобов’язані були з’явитись в школу в указаний час. Дітей, які прийшли, відправили за місто, в заводську школу, мав би на прогулянку. Там дітям запропонували каву з пиріжками, які були отруєні. Дітей, яким кави не вистачило, німецький фельдшер викликав в амбулаторію і змазав їм губи сильнодіючою отрутою. Через кілька хвилин всі діти були мертві. Школярі ж старших класів були вивезені на вантажівках і розстріляні з кулеметів в кількох кілометрах від міста. Туди ж пізніше вивезли й трупи отруєних дітей. Їх поскидали в дуже великий і довгий протитанковий рів.
З приходом радянських військ в січні 1942 року при дослідженні Багеровського рову було знайдено, що на протязі кілометра в довжину, шириною 4 метра, глибиною 2 метра, він був завалений трупами жінок, підлітків, дітей, старих людей. Неподалік були мерзлі калюжі крові. Тут же валялись дитячі шапочки, іграшки, відірвані ґудзики, рукавиці, бутилочки з сосками, ботиночки, калоші разом з обрубками рук і ніг і інші частини тіла. Все це було забризкано кров’ю і мізками.
Німецькі звірі розстрілювали беззахисне населення розривними кулями. З краю лежала замордована молода жінка. В її обіймах спочивав акуратно згорнутий в біле одіяло малюк. Поряд з жінкою лежали вбиті розривними кулями восьмирічна дівчинка і хлопчик років п’яти. Їх ручки вхопились в плаття своєї матері.
Воєнна комендатура сіяла смерть скрізь. На вулицях нею були розвішені оголошення, погрожуючи розстрілом за кожен крок. Висіли такі оголошення: "Хто тут пройде, тому смерть", "Прохід руським заборонено, за порушення – розстріл".
Київ. Німецькі кати з перших днів захоплення столиці України проводили масове винищення населення шляхом знущань, розстрілів, повішення, отруєння газом в "душогубках". Людей забирали прямо на вулицях, розстрілювали поодинці та цілими групами. Для залякування населення вивішувались оголошення про розстріли: "В якості репресій за акт саботажу сьогодні розстріляно 100 жителів Києва. Нехай це буде уроком. Кожний мешканець Києва є відповідальний за акт саботажу. Київ, 22.Х.1941 р. Комендант міс
Німці масами убивали чоловіків, жінок, дітей, людей похилого віку. Так, 14 жовтня 1941 року в психіатричну лікарню на чолі з німецьким гарнізонним лікарем Риковським ввірвався загін СС. Гітлерівці загнали 300 хворих в одну з будівель, в якій протримали їх без їжі кілька днів, а потім розстріляли в Кириловському парку. Інші хворі були знищені 7 січня, 27 березня, 17 жовтня 1942 року.
Ось що повідомили про цю криваву розправу професор Е.А. Копистянський, лікарі А.Г. Джевалтовська, Т.К. Пєнська і т. д.: "В лікарню прибули авто. В ці машини-"душогубки" почали заштовхувати хворих, приблизно по 60-70 чоловік в кожну, тут їх вбивали, і трупи викидались біля лікарні. Ці звірства продовжувались кілька днів, на протязі яких було знищено 800 хворих".
Вбивствам часто передували садистські знущання. Архімандрит Валерій повідомив, що гітлерівці майже до смерті били хворих та слабких, поливали їх на морозі вадою і, нарешті розстрілювали.
Звірствували німецькі злодії і в Дарницькому та Сирецькому таборах. Мирних громадян і військовополонених примушували виконувати важкі роботи, знущались і вбивали. В Сирецькому таборі діяли п’яниця-садист штурмбанфюрер Радомський і його помічник Рідер.
Радомський та Рідер різними методами винищували радянських громадян. Вони, наприклад, придумали такий спосіб вбивства: одних людей примушували вилазити на дерево, а інших – підпилювати його. Люди падали разом з деревом і розбивались. Або: Радомський згукував всіх, проходив стрій, відбирав 25 чоловік, виводив їх із строю і тут же й розстрілював.
Гітлерівські злодюги зігнали 28 вересня 1941 року на стик вулиць Мельникова та Артема тисячі мирних громадян. Гітлерівці вишикували людей у колони по 100 чол. І гнали до Бабиного Яру, де й розстрілювали. У приречених перед стратою відбирали всі цінні речі та одяг. Катюги добивали поранених лопатами, немовлят кидали в яр живими. Розстріли тривали п’ять днів з ранку до ночі. Сюди приводили і розстрілювали всіх затриманих в Києві "підозрілих". Уже з перші дні окупації тут загинуло 52 тис. громадян. Людей, які зібрались, повели до Бабиного Яру, відібрали всі цінності, а потім розстріляли. Свідки, які проживали поблизу Бабиного Яру розповідали, що бачили як німці кидали в яр немовлят і закопували їх живцем разом з вбитими та пораненими батьками. "Було помітно, як шар землі рухається від рухів ще живих людей".
Спеціальна комісія підрахувала, що по неповним даним в Києві розстріляно, замучено, отруєно в "душогубках" більше 195 тисяч людей, в тому числі:
1. В Бабиному Яру – більше 100 тисяч.
2. В Дарниці – більше 68 тисяч.
3. В протитанковому рову Сирецікого табору і на самій території табору – більше 25 тисяч. Тут довгий час перебували в ув’язненні і розстріляні відомі всій країні футболісти Динамо, які брали участь у "матчі смерті": М. Трусевич, О. Клименко та інші.
4. В лікарні ім. І. Павлова на території Кирилівської церкви – 800 людей.
5. На території Києво-Печерської лаври – 500.
6. На Лук’янівському кладовищі – 400.
Всі ці звірства здійснювала лише одна ейнзатцгрупа С, яка дислокувалась в м. Київ.
Полтава. На території Полтавщини теж був створений концентраційний табір. Він знаходився на території Береківки (Жовтневий район), прилягав до вулиць Слюсарної (Баяна), Красіна та кутка Пушкарівка. Створений цей концтабір був гітлерівцями після окупації міста Полтава 18 вересня 1941 року і діяв до вересня 1943 року. До концтабору входив госпіталь для військовополонених, що містився у приміщенні школи №27 і на території обласної лікарні. Тут, як і в інших таборах, відбувалось масове знищення населення України. Відбувались знущання не тільки над дорослими а і над дітьми.
Всього під час окупації в Полтаві загинуло 18 тисяч 200 людей, в тому числі і мирного населення. Всього під час тимчасової окупації на Полтавщині загинуло 221895 чоловік. Понад 156 тисяч юнаків та дівчат як невільників гітлерівці вивезли на каторгу до Німеччини. Були вщент спалені Велика Обухівка, Баранівка, Сакалівка, Панасівка та інші села. В самій лише Великій Обухівці Миргородського району нацисти розстріляли 315 чоловік, 137 чол. Вивезли до Німеччини. Жахливу розправу вчинили катюги 19-23 вересня 1943 року перед своїм відступом у селі Великі Липняги Семенівського району. Есесівці спалили село, загнали живих людей в палаючі хати, кидали в вогонь дітей. За ці дні вони закатували 371 чоловік.
Горами трупів людей, вся "провина" яких полягала в тому, що вони – не німці, був відзначений "новий порядок" в Україні. У Харкові, захоплення якого агресори відмітили тим, що повісили на балконах будинків головних вулиць 116 чол. , було отруєно в "душогубках" і розстріляно 112 тисяч жертв. У Рівному нацистські кати вбили та замордували понад 119 тис. мирних жителів.
Захопивши Одесу, гітлерівці почали систематичне масове знищення людей. Здавалося, їхньому садизму немає меж. 19 жовтня 1941 року в приміщенні порохових складів вони спалили понад 15 тис. чол. У "Трансністрії" були організовані концтабори в Березівці. Вапнярці та інших місцях, де було ув’язнено понад 1млн. 600 тис. чол. За вказівкою Антонечку командир 10-ї румунської дивізії генерал Трестіоряну, "щоб залякати місцеве населення", розстріляв тут понад 20 тис. чол. У радгоспі "Богданівна" Доманівського району Одеської області фашисти створили в 1941 році концтабір, де було розстріляно близько 52 тисяч і спалено в бараках понад 2 тис. чол. У цілому в Одеській області окупанти розстріляли, закатували та спалили до 200 тис. чол.
"Табори смерті" взагалі були у гітлерівців улюбленим засобом масового знищення. Скільки сотень тисяч людей пройшло через них, скільки, ввійшовши за огорожу з колючого дроту, пронизану струмом високої напруги, не повернулось на волю, загинувши з голоду, від диких катувань, знущань, розстрілів, удушень і хвороб, - це відомо лише пекельній бухгалтерії гітлерівців, усі документи якої так і не вдалося виявити.
Особливо жорстокими в системі гітлерівського терору були вбивства дітей. Використання особливо жорстоких способів убивства дітей є однією з найбільш огидних особливостей гітлерівського терору на тимчасово окупованих землях СРСР.
Багаточисленними розслідуваннями німецьких звірств в СРСР, в тому числі і в Україні, встановлено, що при масових розстрілах багатьох дітей кидали в ями живими.
Свідок Беспалов розповідає: "З кінця червня минулого року я особисто бачив, як в лісопарк було вивезено на 10-12 вантажівках до 300 дівчат та жінок.
Нещасні в агонії кидались із сторони в сторону, рвали на собі волосся, одяг, частина плакали та втрачали свідомість, але німецькі кати не звертали на це уваги. Ударами прикладів та палок вони змушували їх підводитися, а з тих, хто не підводився, кати самі зривали одяг і кидали їх в ями. Кілька дівчат, серед них були і діти, намагались втекти, але були вбиті.
Я бачив, як після автоматної черги деякі жінки, розмахуючи безпомічно руками, з страшними криками йшли назустріч німцям.
В цей час німці їх розстрілювали з пістолетів… Втративши розум від страху та горя матері, прижимаючи до грудей дітей, з страшними криками бігали по поляні, шукаючи порятунку.
Гестаповці відбирали в них дітей, хватали їх за ноги чи руки і кидали живими в яму, а коли матері бігли за ними в яму, то їх розстрілювали.
При масових катуваннях дітей розривали пополам і кидали у вогонь."
Гітлерівці, поряд з масовими розстрілами, практикували злочинне утоплення мирних громадян в морі. Полонений обер-єфрейтор Фрідріх Хайле із військової частини 2-19 МКА (Морська транспортна рота) розповідав:
"Перебуваючи в Севастопольському порту, я бачив, як в порт на авто великими партіями привезли мирних громадян, серед яких були жінки та діти. Всіх їх погрузили на баржі. Частина чинила опір, але їх силою змусили туди зайти. Всього погрузили близько 3000 людей. Баржі відпливли. Деякий час над бухтою стояли крики та плач.
Пройшло кілька годин, і баржі пришвартувались на причалі порожні. Від команд я дізнався, що всіх викинули за борт".
Можна було б продовжувати і продовжувати цей сумний список пошматованих, спалених, замучених людей, але на це не вистачило б, мабуть, ніяких сторінок і пішла б велика частина життя. Всіх злочинів цих нелюдів не можливо описати, адже найдикіші вчинки стародавніх деспотів, найстрашніші тортури середньовічної інквізиції блідніють перед страхітливими злочинами гітлерівців проти людяності. Вони самі себе поставили не над людством, про що так мріяли, а поза ним, порвавши міжнародні угоди про гуманне поводження з населенням завойованих територій та військовополоненими. Загальним результатом цієї страшної окупації стало знищення понад 4 млн. чол., зруйнування понад 700 міст і містечок, 28 тис. сіл. Усі ці страхіття стали вічним обвинуваченням нацистам і агресорам у всьому світі. І віки не зітруть, а прийдешні покоління не забудуть цих злочинів. І поки люди будуть пам’ятати цю страшну війну з її страшними подіями, з її смертями та героями, доти не бути таким подіям. Пам'ятайте минуле на благо майбутнього!
Розграбування окупантами національних багатств України
Всеохоплююче і нічим не приховане пограбування окупованих територій СРСР – такою була економічна мета гітлерівців, яку й відображала їх звіряча політика. "В основному, - говорив Гітлер на нараді 16 липня 1941 року, - справа зводиться до освоєння величезного пирога з тим, щоб ми, по-перше, оволоділи ним, по-друге, управляли, по-третє, експлуатували". Конкретна програма пограбування загарбаних районів СРСР була викладена в документах "зеленої папки" - у розроблених під керівництвом Герінга "Директивах по керівництву економікою в новоокупованих східних областях". Виступаючи на нараді рейхскомісарів і представників військового командування, Герінг цинічно сформулював економічну політику німецького уряду на Сході так: "Я маю намір грабувати, і саме ефективно".
Грабунок розпочався з перших же днів війни. Він відбувався скрізь, де тільки не ступала нога німецького окупанта. Вилучали і вивозили до Німеччини матеріальні і культурні цінності України, устаткування підприємств, промислову сировину, метал та інше майно, яке не встигли або не змогли взяти з собою евакуйовані в східні райони колективи заводів, фабрик, інститутів. Так, з Макіївки, Горлівки, Єнакієво, Костянтинівни, Маріуполя окупанти вивезли до Німеччини більшу частину устаткування підприємств. Вивезені були тисячі тонн нікопольської та криворізької руди. Загарбники тягли все, що тільки становило цінність. У листопаді 1941 року румунський уряд включив у воєнні трофеї все устаткування фабрик і заводів, культурні та історичні цінності, а також обладнання навчальних закладів. Вже 21 лютого 1942 року в секретній доповідній записці румунському урядові губернатор "Трансністрії" повідомляв, що з Одеси відправлено 11899 вагонів майна.
Об’єктом особливого інтересу гітлерівців стали культурні цінності України. 3 жовтня 1941 року рейхсміністр Розенберг дав Еріху Коху директиву взяти на облік усі цінні фонди музеїв, бібліотек та інших закладів культури для відправки їх до Німеччини.
Окупанти по варварському розграбували вікові культурні цінності українського народу. У листопаді 1941 року вони наклали свою брудну лапу на Успенський собор Києво-Печерської лаври, збудованої в ХІ столітті: спочатку вивезли золото, ікони, коштовні ризи, потім висадили в повітря цю унікальну пам’ятку архітектури. Зазнав пограбування і Софійський собор – стародавній свідок культури слов’янських народів - звідси було вивезено 14 фресок ХІІ століття. Нацисти викрали багатющу колекцію вишивок ХVІІІ, ХІХ і ХХ століть, велику колекцію народних костюмів, 11420 експонатів художньо-промислового відділу історичного музею, 5384 твори живопису, графіки і всі експонати з відділу зброї у кількості 4000 предметів. З музею російського мистецтва разом з іншими експонатами окупанти вивезли надзвичайно цінну колекцію російських ікон. З 41 тис. творів, що зберігались в музеї українського мистецтва, лишилось тільки 1900.
З книжкових фондів київських бібліотек гітлерівці забрали понад 4 млн. книг. Так, у бібліотеці АН УРСР вони вкрали рідкісні рукописи перської, абіссінської, китайської писемності, російські і українські літописи, примірники книг першодрукаря Івана Федорова, рідкісні видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка.
У Харкові з бібліотеки ім. Короленка окупанти відібрали кільки тисяч цінних книг, а з картинної галереї – кілька сотень картин. Були також пограбовані бібліотеки, музеї та культурні заклади інших міст.
Так само організовано окупанти грабували населення міст і сіл України. 16 серпня 1941 року генерал-фельдмаршал фон Рундштедт наказав конфіскувати все золото, що є в жителів окупованих областей. Потім німецьке військове командування видало ряд наказів, якими зобов’язувало здавати в поліцію та польові комендатури теплі та постільні речі, посуд, ножі, виделки, ложки, каструлі тощо. Людей попереджали, що невиконання цих наказів розглядатиметься як саботаж і винних буде суворо покарано.
Щоб одягти свою армію, загарбники виявляли особливий інтерес до теплого одягу. У додатку до спеціального наказу оперативного відділу генерального штабу німецької армії була така інструкція: "Необхідно через примусове оподаткування населення захоплених областей будь-якими способами добувати одяг. Насамперед треба забирати вовняні і шкіряні…"проте примусово оподатковане населення не дуже поспішало одягати загарбників. І тоді німецькі власті змушені були вдатись до надзвичайних заходів на зразок наказу управи Дніпропетровська, яка 12 січня 1942 року зобов’язала жителів міста негайно здати всі теплі речі , погрожуючи, що порушників буде покарано а речі конфісковано. Нарешті, крім організованого грабунку, що його проводила німецька влада, повсякчас і скрізь грабували людей солдати і офіцери німецької армії. Цієї сваволі німецьке командування не тільки не засуджувало, а, навпаки, всіляко заохочувало. Воно узаконило мародерство в своїй армії, щоб викликати інтерес до війни своєї армії. Окупанти вдирались до квартир, забирали все, що потрапляло під руки. Цих бандитських наскоків було стільки, що зареєструвати їх просто неможливо. Так, тільки в одному невеликому місті Ізюм Харківської області відмічено понад 5180 випадків пограбування жителів.
Як бачимо, грабунок в усіх випадках – організованих і неорганізованих – був основним змістом так званої економічної політики загарбників на окупованій території в перші місяці війни. Пограбуванням розв’язувались і завдання стратегічні: оскільки згодом східні області мали перетворитись в аграрні придатки рейху, вивезення устаткування підприємств стало початком задуманої Гітлером деіндустріалізації цих областей, в тому числі і України. Деіндустріалізація повинна була, з одного боку, звільнити німецьку промисловість від конкуренції, створити на Сході гостру потребу в промислових товарах і, отже, забезпечити німецьким фабрикантам вигідний ринок збуту; з другого – її завдання полягало в тому, щоб запобігти політично небажаній для загарбників концентрації робітників у промислових центрах окупованих територій.
Однак у міру того, як "блискавична" війна набирала все більш затяжного характеру, окупанти змушені були змінити свої плани. Збираючи устаткування, яке ще подекуди залишилось на підприємствах, загарбники почали відбудовувати окремі цехи , щоб якось забезпечити першочергові потреби своєї армії. З кінця 1941 року вийшов цілий ряд директив з вимогами збільшити на окупованій території виробництво текстильних, шкіряних виробів та інших товарів для армії. Ряд неевакуйованих заводів та фабрик України німецький уряд віддав німецьким промисловцям, зокрема концерну Герінга.
Намагаючись хоч в якійсь мірі пустити в хід підприємства, а також відбудувати залізниці та інші стратегічні об’єкти, гітлерівці, як правило, використовували дармову робочу силу військовополонених , а також цивільне населення, яких змушували працювати під страхом смерті.
5 березня 1941 року рейхсміністр Розенберг підписав розпорядження про обов’язкове запровадження для всіх жителів окупованих східних областей так званої трудової повинності, причому ухиляння від неї каралось "тюрмою чи каторжними роботами".
Щоб узяти на облік всіх працездатних, окупаційна влада скрізь запровадила обов’язкову реєстрацію населення на біржах праці. За неявку на реєстрацію людей жорстоко карали.
Скрізь створювали так звані "трудові табори". Так, 23 січня 1942 року районні управи Чернігівської області дістали наказ від міжрайонної управи створити спеціальні табори і послати туди всіх, хто ухиляється від трудової повинності. Тут арештовані мали використовуватися на різних роботах і утримуватись власним коштом.
Населення міст голодувало. Шукаючи продуктів, жителі міст вирушали в села. Проте й тут їх переслідували окупанти. Більше того, коли люди, вимінявши у селян на речі якісь продукти, повертались додому, на околицях міст їх затримували спеціальні поліцейські загони, і відбирали в них наміняне.
Базари дозволялись тільки в певні дні і години, причому асортимент товарів всіляко обмежувався. Так, польовий комендант м. Ніжина 1 травня 1942 року спеціальним наказом заборонив продавати на базарі м’ясо, жири, картоплю, крупи, пшоно, молоко, масло, сир, яйця та деякі інші продукти. Окупанти ставили при цьому цілком певну мету: не допустити, щоб із сіл зникали продукти, які мали бути вилучені для відправки в Німеччину.
Такими ж нещадними були гітлерівці і до сільського населення. Правда тут виявились певні особливості. Якщо городян просто прирікали на голодну смерть, щоб звільнити рейх від "зайвих їдців", то селяни мусили цей самий рейх годувати. Як не раз підкреслював Еріх Кох, завдання рейхскомісаріату полягало в тому, щоб забезпечити харчуванням німецьку армію і постачання продуктів Німеччині. Одноразовим пограбуванням сіл це завдання не можна було розв’язати, особливо після того, як війна стала затяжною. Треба було примусити селян виростити новий урожай, нову худобу. Крім того, село стало для загарбників своєрідним резервуаром, звідки вони черпали робочу силу для бауерів та промисловців Німеччини. Доводилось думати і про збереження певної кількості "рабів" для майбутніх колонізаторів. Для українського села політика батога і пряника, яку проводили гітлерівці, була не нова, щось схоже в них вже було за радянської влади. Селяни повернулись до звичного життя в постійному страху.
Спочатку окупації гітлерівці мали намір ліквідувати колгоспи і створили замість них як великі господарства "общинні господарства" та "державні маєтності" так і дрібні. Це було те ж що і колгоспи, оскільки Гітлеру сподобався винахід Сталіна.
Окупанти запровадили рабсько-кріпосницьку працю в своїх господарствах. Селян примушували працювати з ранку до смеркання, погрожуючи штрафами, тілесними покараннями і навіть смертю. Їх жорстоко карали за невихід на роботу. Так, в Полтавській області за це карали канчуками і штрафом до 1000 карбованців. У Харківській області влітку 1942 року, під час збирання врожаю, за невихід на роботу перший раз попереджали, вдруге – сікли батогами, втретє – палили хату, а вчетверте - розстрілювали всю сім’ю. У Вінницькій області тих, хто не виходив з якихось причин на роботу, викликали в сільську управу і прилюдно сікли різками. У селі Кожанка Київської області комендант запріг місцевого жителя Петра Левищенка у віз і їздив на ньому по селу.
Про ступінь сваволі, яка панувала в окупованих селах , свідчить, наприклад, розпорядження ярунського гебітскомісара Житомирської області від 29 квітня 1942 року: "За непокору старості, голові общинного господарства і бригадирам, за невихід на роботу і погане ставлення до роботи кожний поліцай має право при першому ж випадку на місці відстьобати винного канчуком. Коли ж хто-небудь не підкориться вдруге, то треба повідомити мені прізвище і я дозволю повісити винного".
Праця була справді рабською. Бракувало тяглової сили, і весною 1942 року німецька влада дала вказівку проводити сільськогосподарські роботи з максимальним використанням людської сили. У багатьох районах України поля скопували лопатами і засівали вручну. У селах Балабоне і Царицин Кут Запорізької області в плуги впрягали по 8 чоловік та жінок і примушували їх орати землю. В селі Власівка Харківської області сівалку тягло 10 чоловік, борону – двоє. Так і орали, і сіяли, і боронували в багатьох місцях України. Такий був "новий порядок" на українському селі.
Не припинялося, звичайно, систематичне пограбування сіл. Захопивши той чи інший населений пункт, гітлерівці конфісковували продукти харчування як у колгоспів, так і в населення. При найменшому опорі окупанти застосовували зброю. Слідом за першим ешелоном нацистських військ входили нові, і грабунок, безчинства розпочинались знову. Так було скрізь, куди ступала нога загарбника.
Окупанти розоряли селян непосильними податками. Єдиних норм не існувало, тому податки були різні. А 27 січня 1942 року спеціальним розпорядженням рейхскомісаріату України був встановлений податок на собак – по 50 карбованців на рік за кожного.
Вдаючись до драконівських заходів, нацисти намагалися вивезти з України все, що тільки могли. Наприкінці 1942 року Еріх Кох хвальковито заявив, що чотирьохсоттисячний поїзд з українськими продуктами пересік кордон рейху.
Ще одна сторінка "нового порядку" - вивіз працездатного населення з Українина роботу до Німеччини. Лютими заходами мисливцям за рабами вдалося протягом 1941-1942 років вивезти з України 714 тисяч чоловік. Людей перевозили в товарних вагонах під посиленою охороною. У Німеччині прибулих збирали в так званих розподільних таборах. Сюди приїжджали німецькі промисловці і відбирали собі потрібних робітників. Картина відбору нагадувала невільницькі ринки рабовласницької епохи.
Страшних мук довелось зазнати тим, кого вивезли в Німеччину. Їх нещадно експлуатували, били, морили голодом, з них знущались.
Стогін вигнаних у Німеччину невільників долітав до України, посилюючи ненависть до поневолювачів. Кожному ставало ясно, що нацизм прирікає Україну до загибелі і вимирання. Немов гігантський спрут, гітлерівці висмоктували останні соки з України – по хижацькому грабували її і вивозили в Німеччину національне багатство і особисте майно українців, виганяли в неволю молодь, запровадили рабську працю і нещадно експлуатували місцеве населення, знищували військовополонених і ув’язнених концтаборів. Українському народові загрожувало поголовне знищення, тому він піднявся з колін, підняв голову, подивився ворогу у його нещадні очі і, з новою силою включився в боротьбу. Це була не просто боротьба, це була боротьба на смерть. І ворог не витримав такого напору, і ми тепер, завдяки подвигам наших співвітчизників можемо жити не як раби, а як вільні громадяни молодої демократичної держава під гордою назвою Україна.
Геноцид проти єврейського народу
Самими страшними і найбільш численними злочинами були злодіяння, задумані і здійснені нацистами проти євреїв. В 1933 році в Німеччині налічувалось близько 500000 євреїв. Всі вони в загальному, досягли успіху і це викликало заздрість частини німців. Те що євреїв було мало, робило їх безпечними, але, в той же час, їх було достатньо, щоб зображати євреїв як загрозу.
Як говорив Роберт Лей, "другою таємною зброєю Німеччини є антисемітизм, тому що, якщо він буде систематично проводитись Німеччиною, він стане проблемою загального значення, з якою змушені будуть рахуватись і всі інші народи".
Голокост – самий найбільший в історії геноцид. Він не може перетворитись в виклад того, де, коли, скільки людей загинуло. Це, перш за все, людська трагедія.
Коли мова заходить про голокост, я намагаюсь уявити, про що думали в останню хвилину життя ці нещасні. Може, вони молились, може, проклинали катів. А можливо, вони звертались до нас, до нащадків, щоб ми ніколи не забули, в ім’я справедливості, це масове знищення.
А почалась ця боротьба між німцями та євреями, як свідчать(так вважає частина євреїв) єврейські джерела, так:
Всім відомо, що Яаків купив первородство у свого брата Ейсава. Після смерті їхнього батька Іцхака, Яаків був проголошений законним спадкоємцем. З цього часу і розпочинається ворогування між братами.
Існує передбачення, що відбудеться три конфлікти між нащадками Яакова – євреями та нащадками Ейсава – амалекитянами. Перший конфлікт відбувся, коли амалекитяни напали на євреїв при виході із Єгипту. Іудеї розгромили амалекитян, але з доброти своєї подарували на добу життя їхньому царю. Цар за ніч продовжив свій рід з однією з наложниць.
Аман – радник перського царя Ахашвероша був нащадком тих самих амалекитян, які бажали знищити всіх євреїв. Але його планам помішала Естер – любима дружина перського царя.
В священному тексті "Мегілат Естер" говориться: "І в укріпленні Шушан, повбивали іудеї, п’ятсот чоловік, десятьох синів Амана… І сказав цар цариці Естер: "У тебе є бажання? Скажи мені і буде воно виконане". І сказала Естер: Якщо Ваша ласка, то нехай завтра дозволено буде іудеям… діяти по наказу сьогоднішнього дня, і десятьох синів Амана нехай повісять на деревах".
Не одне покоління дослідників не могли зрозуміти, для чого Естер просить дозволу повісити синів Амана другий раз. Виявилось (як гадають ), що в тексті "Мегілат Естер" і ховається розгадка.
Відомо, що в івриті кожна буква має своє числове значення. Чотири букви другого розміру відповідають по християнському календарю 1946 рокові. Рік Нюрнбергського процесу. Це і є третій конфлікт нащадків Яакова з амалекитянами.
Те "завтра" - є 16 жовтня 1946 року. В цей день було повішені нацистські кати після Нюрнбергського процесу.
Є ще один доказ, що нацисти – нащадки Далека. Документ, складений в V столітті, говорить: "є триста князів Німеччини… Небезпека настане тоді, коли вони об’єднаються".
Вестфальський мир розбив Німеччину якраз на 300 князівств. Бісмарк в 1871 році об’єднав ці 300 князівств в імперію, яка й поставила завдання знищити євреїв.
Така, як вважають деякі дослідники, є історія виникнення і завершення боротьби євреїв за життя свого народу. Як бачимо нацисти відіграють тут не останню роль. І тому, саме вони були антисемітами.
Антисемітизм також справедливо називався "лабораторією терору". Гетто завжди слугували місцем, де проводились перші досліди різних методів терору. Єврейська власність першою підлягала конфіскації, а потім аналогічні методи широко вводились на практиці проти інших народів. Винищення євреїв дало німцям можливість набити руку для таких же дій з іншими.
Переслідування були направлені не проти конкретних євреїв, не тому, що той чи інший єврей був поганим громадянином чи не мав популярності. Малось на увазі знищення всього єврейського народу, - це було самоціллю, засобом для підготовки до війни і повинно було бути уроком для переможених народів.
Змова чи загальний план знищення євреїв проводився так методично і з такою точністю, що, не дивлячись на поразку Німеччини і розгром нацизму, ця мета гітлерівців в основному була здійснена.
Із 9600000 євреїв, які проживали на території Європи, 5700000 євреїв зникли з країн, де вони жили раніше. Історія не знає злочинів, які б були спрямовані одночасно проти такої маси людей, злочинів, здійснених з такою жорстокістю.
15 вересня 1935 року були видані жорстокі нюрнбергські декрети.
Євреї зганялись в гетто і їх змушували до каторжної праці; їх позбавляли можливості займатися своєю професією; їхня власність конфісковувалась; любі прояви культурного життя, школи, театр їм заборонялись і СД зобов’язували слідкувати за ними.
Антисемітська політика гітлерівців була сформована в пункті 4 партійної програми НСДАП, де говорилось:
"Тільки представник раси може бути громадянином, а представником раси може бути тільки той, в кому тече німецька кров, незалежно від віри. Тому, ні один єврей не може бути представником раси".
В рапорті бригаденфюрера СС Шталекера Гімлеру від 1942 року говориться: " Антисемітські сили штовхались на єврейські погроми з перших годин захоплення території, хоча ця справа виявилась важко здійсненною.
Дотримуючись наших вказівок, поліція безпеки вирішила вирішити єврейське питання найрішучішим способом і любими засобами.
Однак було вирішено, щоб чиновники поліції не з’являлись на сцені одразу, в крайньому разі на початку, оскільки жорстокість заходів могла б збурити навіть німецьких людей. Потрібно організувати справу таким чином, щоб довести світу, що це здійснило саме місцеве населення".
Звичайно, всім зрозуміло, що ці "виступи" були організовані владою та нацистською партією.
Синагоги були об’єктом особливої жорстокості.
10 листопада 1938 року був виданий наказ: "По наказу группенфюрера всі єврейські синагоги повинні бути зірвані або спалені. Ці операції повинні бути проведені людьми в штатському одязі. Про виконання цього наказу – доповісти".
Влітку 1941 року були розроблені плани "повного вирішення" єврейського питання в Європі. Це "повне вирішення" означало знищення всіх євреїв, які, згідно з Гітлером, на початку 1939 року були причиною війни. Для введення в життя цієї політики був організований спеціальний відділ гестапо, яким керував Адольф Ейхман, начальник відділу Б-4.
План знищення євреїв був розроблений одразу ж після нападу на СРСР. Ейнзатцгрупи – поліція безпеки і СД, створені для того, щоб зламати спротив місцевого населення, яке було в тилу німецьких армій, отримало нове завдання – знищити всіх євреїв у цих регіонах. Ці спеціальні загони СС діяли незалежно від німецьких збройних сил.
Обдуманий і систематичний характер переслідувань євреїв найкраще розкриває бригадний генерал СС Штроп: "…Систематичне знищення євреїв в концентраційних таборах було другою частиною "повного вирішення проблеми", яке мало вираження в тому, що з усієї окупованої Європи нацисти зганяли євреїв в концентраційні табори. Їхній фізичний стан вирішував для них питання життя та смерті. Всіх, хто міг працювати, використовували для рабської праці в таборах, всі неспроможні фізично працювати – знищувались в газових камерах, після чого їхні трупи спалювались. Для цієї місії були спеціально виділені деякі концентраційні табори, наприклад Треблянка та Освенцим."
Рудольф Гесс, генерал військ СС та СА, під час допиту на Нюрнбергському процесі так описував поводження з євреями: "В’язнів проганяли мимо одного з лікарів, який тут же на місці, поки вони проходили повз нього, приймав рішення відносно їхньої працездатності. Працездатні в’язні залишались в таборі, інших негайно направляли на знищення.
Малі діти одразу знищувались, оскільки вони не могли працювати". В деяких таборах знищення, люди знали, що йдуть на смерть, в інших – ні. Їм, наприклад, могли говорити, що потрібно пройти медичний огляд тощо.
Процес знищення Гесс описував так: "На вбивство людей в газових камерах зазвичай потрібно від 3 до 15 хвилин в залежності від погодних умов. Ми знали, коли люди помирали, оскільки зі смертю закінчувались їхні крики. Перед тим як відкрити двері і подивитись, ми зазвичай вичікували пів години. Після того як тіла виносили з камер, наші спеціальні команди знімали з них каблучки і витягували золото з зубів".
Побиття, голод, знущання і вбивства були звичайним явищем. В’язні підвергались жорстоким експериментам. Випробовували витривалість тіл до перепадів температури. Так, людей поміщали в холодну воду і чекали, поки температура їх тіл не досягне 28 градусів по Цельсію, після чого вини одразу помирали. Інші експерименти являли собою досліди по дослідженню виживання на великих висотах, коли жертву поміщали в камеру з пониженим тиском, досліди, з метою виявлення, скільки часу піддослідний протримається в льодяній воді, досліди з отруйними кулями, з заразними хворобами, досліди по стерилізації жінок і чоловіків рентгенівським промінням і іншими методами.
Скрізь роз’їжджали спеціально створені групи осіб, які розшукували євреїв для так званого "остаточного вирішення" питання.
Жінок, перед тим як вбити, обстригали, і це волосся відправляли в Німеччину, де вони використовувались для виготовлення матраців. Одяг, особисті речі вбитих євреїв, теж забирались і відправлялись в спеціальні відділи для подальшого розподілу. Після кремації трупів попіл теж використовувався як добриво, а в деяких випадках робились спроби використати жир людини для виробництва мила, призначеного для продажу. Зберігся рецепт такого мила:
10-12 фунтів жиру.
10 літрів води.
1000 грамів розчину натрона для твердого мила або1000 грамів каліумоксида для рідкого мила і 1 пригоршня соди.
Варити в котлі три години. Добавити повну пригоршню солі, ще трохи поварити і залишити загускнути. Тверду масу зняти, розрізати і знову варити ще до двох годин з 1-2 літрами води.
Вилити в плоскі миски і залишити до повного затвердіння.
Розрізати на куски.
Щоб позбавитись неприємного запаху, можна добавляти в мило перед загусканням речовину для запаху.
Таким чином, гітлерівська Німеччина намагалась не просто так знищувати, а й отримувати користь а не тільки насолоду. І якби Німеччина не програла війну то таке добриво, мило та інші речі були б повсякденними речами німців-колонізаторів. І це б ними вважалось правильним. Тому перемога над гітлерівськими посіпаками і катами є найбільшою перемогою за всю історію існування Землі та людей. І в цій перемозі найактивнішу участь взяла держава якої вже нема на політичній карті світу, але її дуже багато людей пам’ятають – ця держава називалась СРСР. А оскільки в цей союз входила й теперішня Україна, то ця перемога є заслугою й цієї, ще поки що молодої держави. І не потрібно забувати ці страшні уроки війни, оскільки хто не знає минулого – той не бачитиме майбутнього. Потрібно знати і робити висновки задля миру у всьому світі. А ще потрібно діяти. Діяти в ім’я тих, хто загинув у цій кривавій і жорстокій війні. Тих, кого вбили, вже не повернути. Але пам’ять про них повинна жити вічно.
Йосиф Гофман з цього приводу писав: "Для тріумфу зла достатньо невтручання хорошої людини. Якщо щось нас і згубить – це наше невтручання, бездушність до власної долі. Не будемо бездушними!"