Вступ
1. Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі
1.1 Ліга Hацій
1.2 Конференція з розброєнь
1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацькогодоговорів
2. Зовнішньо-політичні стосунки СРСР з Німеччиною (Пакт Молотова–Рібентропа)
Висновки
Вступ
Зовнішня політика СРСР періоду 30-х років ХХ ст.. завжди була об’єктом постійного інтересу не тільки політиків, істориків-науковців, а й для кожного пересічного громадянина європейського континенту, та і не тільки.
Пройшли десятиліття, які корінним чином змінили політичний і економічний спектри розвитку людської цивілізації, але не змогли поки що зняти знаки питання над окремими історичними подіями і явищами минулих років. Тому саме в даному контексті повинна бути спрямована наукова діяльність істориків-сучасників, результатом якої має бути зникнення білих плям з історичної карти світу. Одним з таких складних питань і є зовнішні політичні СРСР вищеназваного періоду. Саме ця сторінка історії європейського континенту не тільки не втратила актуальності через своє недостатнє вивчення, а й набула нового підтексту через призму сучасних політичних реалій. В результаті чого з’явилося ряд публікацій які дещо по іншому висвітлюють окремі проблеми зовнішньої політики СРСР, часто заперечуючи попередні норми, встановлені радянськими істориками, але досить часто основою даних праць стають не історичні факти, а популіські гасла, покликані викликати певний суспільний резонанс. Завдання ж свідомих істориків-практиків розібратися самим і довести до суспільства об’єктивні реалії того часу.
Виходячи з актуальності теми, спираючись на досягнення радянських і зарубіжних істориків, враховуючи суперечливість, яка домінує в науковій і художній літературі, в засобах масової інформації, я поставив перед собою мету: на основі комплексного й об’єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо з’ясування об’єктивних кроків радянської дипломатії у сфері зовнішньополітичної діяльності.
Метою продиктовано основні завдання, які необхідно розв’язати у процесі дослідження даної наукової проблеми:
· створити об’єктивну картину політичної ситуації, що склалася на європейському контексті в період часу, який досліджується;
· висвітлити історико-політичні передумови, що вплинули на формування зовнішньополітичної стратегії СРСР;
· дати цілісну оцінку ролі Радянського Союзу в світовому політичному протистоянні, яке в кінцевому результаті привело до Другої світової війни.
Таким чином об’єктом даного дослідження є основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.
Відповідно предметом дослідження тут виступає СРСР, як один з суб’єктів юридичного права світового співтовариства.
Дана історична проблема досить широко висвітлена як в науково-популярній літературі так і в періоді, як в сучасній так і тих часів. Звичайно охопити аналізом всі історичні праці присвячені даній тематиці неможливо, але розглянути окремі просто необхідно.
Історіографічний аналіз виходячи зі специфіки теми дипломної роботи потрібно проводити в двох напрямках, відповідно до двох основних пунктів плану. Отже, яким чином в історіографії висвітлювалася проблема створення системи колективної безпеки в Європі та участь в цих процесах СРСР? Одними з перших хто висловили свої відгуки по даних політичних процесах були тогочасні газети.
Так, німецька газета „Берлінер Берген Цайтунг” від 1 вересня 1934 р., закликаючи західний світ „відкрити очі” на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: „Адже мова йде не просто про прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичного масштабу... Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим і Комінтерну..?”
Французька газета „Тан” 1934 р писала, що „Двосторонні договори про ненапад недостатні щоб стабілізувати ситуацію в Європі”.
П польська газета „АБЦ” цього ж року видання надрукувала статтю: „Третя імперія не хоче безпеки на Сході”.
В 1935 р., американський історик Лі Бернс в одній зі своїх статей пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародної організації 160-ти мільйонну державу з територією в три рази більшою ніж решта держав Європи.
У 1945 р., побачила світ багатотомна збірка документів „Зовнішня політика СРСР” Дана збірка цінна своєю документальною основою, а основним недоліком її є надмірна заполітизованість, та насиченість популістськими гаслами на кшталт „мир неділимий” і ін.
В 1959 р. В Києві побачила світ „Історія Комуністичної партії Радянського Союзу” Стосовно вищезгаданого питання то тут все зводиться до домінуючої ролі партії стосовно всіх зовнішньополітичних аспектів.
У журналі: „Міжнародне життя” №10 від 1963 р. була опублікована збірка документів під заголовком: „Боротьба за колективну безпеку в Європі 1933–1935 роках”. В ній досить детально висвітлений перебіг політичних процесів в Європі стосовно даної тематики, а СРСР виступає тут, як основний поборник створення системи колективної безпеки.
У 1967 р. в Москві з’являється праця „Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР”. Стосовно Радянсько-Французького пакту, то в даній праці розвивається думка про те, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги.
На повністю протилежній позиції „стояла” З. С. Белоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, вона стверджує, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий.
В основі історичних досліджень і публікацій 80-х та 90-х років лежать матеріали, які використовувалися і раніше. Разом з тим все частіше і частіше почали з’являтися статті з так званим „новим баченням” даних подій, але як правило в їх основі лежать в основному популістські гасла.
Радянсько-Німецький договір про ненапад також досить широко досліджувався вже не одним поколінням істориків, саме цим пояснюється широкий спектр публікацій стосовно нього. Розглянемо окремі з них.
В 1939 р., з’явилася двотомна підбірка „Документи і матеріали переддня Другої світової війни. ВТ №2 по ст.. 168 – 169 детально обґрунтована позиції Англії щодо трьохсторонньої угоди і це розглядається як одна з основних причин зближення СРСР з Німеччиною”
Після завершення Другої світової війни певний період часу тема Радянсько-Німецького пакту не афішувалася. В 1972 р. у Москві під редакцією Безименського була видана праця – Особая папка „Барбаросса” яка дає широкий спектр інформації про стратегічні плати німецького командування в східному напрямку, та його відгуки про Ч А.
Андросов в праці „На перехресті трьох стратегій” 1979 р., зазначає, що основним ініціатором Радянсько-Німецького зближення є Гітлер, а крок Сталіна оцінює як вимушений.
В Філін в статті „Чому в 1939 – му” яка була надрукована в журналі „Новий час” № 29 від 1987 р. як основних винуватців Другої світової війни розглядає Англію і Францію в контексті Мюнхенської змови.
В 1987 р., побачила світ праця Сопілса В. Я. „Зовнішня політика Радянського Союзу” Сопілс стверджує що винуватцем і ініціатором війни потрібно вважати Німеччину. Також він підкреслює, що саме остання сама шукала зближення з СРСР, а Радянський Союз в цей час зайняв позицію вичікування.
Цього ж 1987 року Й. М. Майський, колишній посол СРСР в Англії в своїх спогадах зауважував, що з моральної точки зору Радянський Союз, заключивши договір про ненапад з Німеччиною втратив позиції в очах світової громадськості, і також наніс удар по міжнародному комуністичному русі. Але водночас зазначає, що пересічні громадяни не могли знати все те, що було відомо Радянському керівництву.
В 90 – х роках в результаті значних політичних перетворень народилася нова плеяда істориків з новим баченням як сьогодення, так і минувшини.
Але попри всі їхні намагання з’ясувати щось принципово нове їм цього не вдається. Основна проблема з якою стикаються такі історики (працюючи по даній тематиці) недостатня джерельна база. Значна частина архівних матеріалів зібрана в Москві і в 1991 р на них було повторно накладено гриф „секретно”.
Отже на даний час повністю розкрити занавіс перед закулісними політичними подіями вищезгаданого періоду часу практично неможливо.
1. Боротьба СРСР за досягнення системиколективної безпеки в Європі
1.1
Ліга
H
ацій
З наближенням відкриття асамблеї Ліги Націй активізувалося питання про вступ Радянського Союзу до цієї міжнародної організації.
Рішення про можливість вступу СРСР в Лігу Націй фактично було вже прийнято радянською стороною, що відбилося в постанові Центрального Комітету, ухваленій у грудні 1933 р.
Нове ставлення СРСР до Ліги Націй обумовлювалося насамперед серйозними змінами в міжнародному становищі, що сталися на початку 30-х років. Утворення небезпечних вогнищ війни вимагало згуртування всіх миролюбних сил в інтересах збереження миру, і зрозуміло, що в пошуках засобів зміцнення міжнародного співробітництва Радянський Союз не міг не звернути погляди на Лігу Націй, тим більше, що в самій Лізі на цей часвідбулися принципові зміни. Агресивні держави — імперіалістична Японія і фашистська Німеччина — вийшли з Ліги, вважаючи, що вона до певної міри зв'язує їм руки. Важливе значення мав і той факт, що під впливом зростаючої загрози війни країни, які відігравали вирішальну роль в Лізі Націй, і особливо Франція, починають розуміти необхідність зміцнення співробітництва з СРСР як могутнім поборником миру. Першорядне значення мало, безумовно, зміцнення економічної, політичної і військової могутності СРСР, зростання його авторитету на міжнародній арені, що примушувало капіталістичний світ змінювати тактику у відносинах з соціалістичною державою.
«Сила радянської промисловості і Червоної Армії,— писала Анна Стронг,— зробила можливим для СРСР вступити до Ліги Націй не в ролі одної з малих країн, а в ролі одного з головних факторів, що визначають політику Ліги».
Що ж стосується Радянського Союзу, то він, завжди прагнув до нормалізації відносин з капіталістичними країнами.
Вступ СРСР до Ліги Націй передбачався всім змістом проекту Східного пакту. З Лігою пов'язувалася допомога учаснику колективного пакту, що став об'єктом агресії. В статті другій проекту франко-радянського пакту також підкреслювалося, що Франція бере на себе зобов'язання перед Радянським Союзом прийти йому на допомогу відповідно до Статуту Ліги Націй або за рішенням Асамблеї чи Ради Ліги Націй. У третій статті Генерального акту вказувалося, що однією з умов набору чинності Східного пакту є вступ СРСР до Ліги Націй.[3;151]
Радянський Союз пов'язував свій вступ до Ліги Націй з підписанням пактів про взаємодопомогу. Але у зв'язку з тим, що переговори про колективну безпеку затягнулися, 28 липня 1934 р. Радянський уряд повідомив Варту, що йдучи на зустріч побажанням французького уряду, СРСР «готовий вже тепер здійснити вступ до Ліги при умові одержання від неї відповідного запрошення і забезпечення СРСР постійного місця в Раді Ліги».[3;152] Про своє рішення Радянський уряд повідомив і також Лондон, Рим, Прагу і Анкару і розпочав відповідні переговори як з французьким, так і з англійським урядом, погоджуючи процедурні питання. У ході переговорів в Лондоні Ванситтарт повідомив 9 серпня 1934 р. і радянського повпреда, що англійський уряд готовий підтримати французький уряд у надісланні Радянському Союзу запрошення про вступ до Ліги Націй Чим можна пояснити таке рішення англійського уряду? Адже основною лінією англійської політики залишався курс на блок чотирьох західноєвропейських держав, що мав, зокрема, на меті ізоляцію СРСР.
Справа в тому, що в умовах загострення воєнної небезпеки і зростання міжнародного авторитету СРСР виступ проти прийняття Радянського Союзу в Лігу Націй не міг не мати серйозних негативних політичних наслідків для англійського уряду. По-перше, англійський уряд не міг не рахуватися з тим, що найширші кола англійської громадськості виступали за вступ СРСР до Ліги Націй і об'єднання зусиль з нум у боротьбі проти фашистської загрози. Якщо врахувати такі масові організації, як союз Ліги Націй, тред-юніони, лейбористську партію, то не менше 10 мільйонів англійців висловлювалися за вступ СРСР до Ліги Націй і вимагали, щоб англійський уряд всіляко сприяв цьому. По-друге, англійський уряд не міг не рахуватися з позицією переважної більшості членів Ліги Націй, і особливо Франції, не резикуючи погіршити свої міжнародні зв'язки і вплив. По-третє, реально оцінивши обстановку, керівники англійської політики зрозуміли, що незалежно від позиції Англії СРСР буде прийнятий до Ліги Націй. 14 вересня радянський представник в Женеві погодив з французькими представниками тексти запрошення СРСР до Ліги Націй і відповіді Радянського Союзу ".[3;153]
Все це дає підставу зробити висновок, що Радянський уряд вживав активних дій, спрямованих на створення сприятливих умов для вступу СРСР до Ліги Націй. Така діяльність радянської дипломатії була необхідною, оскільки найбільш реакційні імперіалістичні кола прагнули зірвати реалізацію Східного пакту і, зокрема, вступ СРСР до Ліги Націй. В ролі заспівувача пропаганди проти прийняття Радянського Союзу до Ліги виступила преса фашистської Німеччини. Так, газета «Берліне Берзен цейтунг», закликаючи західний буржуазний світ «відкрити очі» на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: «Адже мова йде не просто про прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичного масштабу... Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим і Комінтерну..?» «Рейніш Вест-фаліше цейтунг», граючи на антирадянських настроях правлячих кіл імперіалістичних держав, підкреслювала, що вступ СРСР до Ліги зміцнить його міжнародні позиції і забезпечить Радянській країні моральну підтримку на випадок конфлікту.[30;179]
Плани вступу СРСР до Ліги Націй викликали роздратування у Берліні також у зв'язку з тим, що там усвідомлювали значення цього факту для зміцнення міжнародної організації. В циркулярі Нейрата від 17 липня 1934р., розісланому німецьким посольствам, прямо вказувалося: «Вступ Росії до Ліги Націй означав би, що вона могла б відігравати вирішальну роль у прийнятті всіх рішень про застосування санкцій згідно з статтями 10 і 16 Статуту. Це може тільки збільшити наші побоювання».
Але зусилля Берліна зірвати вступ СРСР до Ліги Націй не мали успіху:
15 вересня 1934 р. Народний Комісаріат закордонних справ СРСР одержав телеграму представників 30 країн, які запрошували Радянський Союз вступити до Ліги Націй і принести їй своє співробітництво в справі підтримання і організації миру . В той же день Радянський уряд дав відповідь, де говорилося, що він зміцнення миру вважає головним завданням своєї зовнішньої політики, ніколи не залишається глухим до пропозицій міжнародного співробітництва і готовий стати членом Ліги Націй. Того ж самого дня Рада Ліги Націй одноголосне при трьох, що утрималися (Аргентина, Португалія, Панама), прийняла рішення про надання СРСР постійного місця в Раді. В ході дебатів у політичній комісії, що тривали протягом 3 годин, представники Португалії, Швейцарії, Голландії виступили з промовами, що містили наклепницькі випади проти СРСР.
За прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй рішуче виступав Варту, який вказав, що аргументи противників вступу СРСР до Ліги зводяться до протиставлення соціально-політичних систем, що не має відношення до боротьби за мир. Голова Ради Ліги Націй Бенеш відзначив в своєму виступі, що «Радянський Союз одна з найбільших держав Європи і найбільша країна Європи за кількістю населення. Співробітництво цієї країни необхідне Європі з усіх точок зору». Вже сам характер виступів таких буржуазних діячів, як Барту, Бенеш та інші, переконливо свідчить про надзвичайне зростання міжнародного авторитету СРСР. 38 голосами при трьох проти (Голландія, Португалія і Швейцарія) і 7, що утрималися (Аргентина, Бельгія, Куба, Люксембург, Панама, Перу, Венесуела), політична комісія ухвалила резолюцію рекомендувати Асамблеї прийняти СРСР до Ліги Націй.[30;180]
18 вересня Асамблея (пленум) Ліги Націй затвердила рішення Ради і політичної комісії. Радянський Союз став членом Ліги Націй.
Вступ СРСР до Ліги Націй був фактом великого політичного значення. Відкривалися нові можливості для зміцнення міжнародних позицій Радянської країни, для поліпшення ділових відносин з капіталістичним світом.
Радянський Союз використав трибуну Ліги для викриття планів агресорів і згуртування миролюбних держав у боротьбі за збереження і зміцнення миру. Незважаючи на серйозні недоліки Ліги, Радянський Союз згідно з її статутом міг розраховувати на певну підтримку членів Ліги у разі нападу на нього агресора.
Вступ СРСР — великої і могутньої країни — до Ліги Націй серйозно зміцнив авторитет міжнародної організації. Цей факт змушені визнати навіть ті буржуазні історики, які в цілому тенденційно висвітлюють зовнішню політику СРСР. Так, американський історик Лі Беннс пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародної організації країну з населенням понад 160 млн. чоловік і територією, в три рази більшою решти держав Європи. Це було дипломатичною поразкою фашистської Німеччини і імперіалістичної Японії та перемогою миролюбних сил.
Джордж Кеннан, характеризуючи вступ СРСР до Ліги Націй, визнає, що це був крок, спрямований на створення колективної безпеки і консолідацію сил проти агресивних Німеччини і Японії.
Сам факт прийняття в міжнародну організацію капіталістичних держав соціалістичної Радянської країни знаменував собою новий тріумф політики мирного співіснування.
Внаслідок вступу СРСР до Ліги Націй була реалізована важлива складова частина проекту Східного пакту.
У вересні 1934 р. після тривалих проволочок, погодивши свої позиції, офіційні відповіді на франко-радянські пропозиції про утворення Східного пакту дали нарешті останні два з передбачених його учасників — Німеччина та Польща. Характерно, що ці дві країни дали відповіді майже одночасно, що також свідчить про співробітництво і погодження дій німецького та польського урядів.[8;516]
7 вересня 1934 р. у Женеві в бесіді з Луї Барту Бек дав негативну відповідь на пропозицію взяти участь у Східному пакті. В меморандумі від 8 вересня офіційну відповідь дала Німеччина, а 27 вересня — польський Уряд.
Позиція Німеччини, що була викладена в її меморандумі від 8 вересня, мало чим відрізнялася від того, що раніше висловлювали керівники німецької дипломатії відносно системи колективної безпеки в Європі. В меморандумі підкреслювалося, що Німеччина готова підписати довгострокові пакти про ненапад з усіма своїми сусідами, але не може взяти участь в будь-якій міжнародній системі безпеки доти, доки держави не визнають за Німеччиною рівноправ'я в галузі озброєння. Німецький уряд взагалі ставив під сумнів можливість здійснення запропонованого проекту і висував до нього ряд зауважень, намагаючись виправдати свою негативну позицію. Німецька сторона не погоджувалася, зокрема, з тим, що в пакті повинні взяти участь саме вказані вісім країн, що Франція виступатиме в ролі гаранта пакту. В кінці меморандуму Німеччина пропонувала в разі продовження переговорів про колективний пакт замінити в ньому принцип взаємодопомоги принципом ненападу. Іншими словами, Берлін прагнув всілякими засобами зірвати створення системи колективної безпеки а в разі невдачі принаймні витравити її ефективну основу, якою був, безумовно, принцип взаємодопомоги у боротьбі проти агресора. Як свідчать відомі тепер документи, Берлін висував принцип ненападу лише з метою якось скрасити свою негативну позицію щодо популярної ідеї колективної безпеки.[30;182]
В інструкції від 3 вересня 1934 р., надісланій німецьким посольствам в Англії, Франції, Італії, СРСР, Бюлов писав, що Німеччина, як і раніше, залишається противником Східного пакту. Він підкреслював, що передаючи німецький меморандум урядам, при яких посли акредитовані, треба мати на увазі, що навіть на паралельні переговори про рівноправ'я Німеччини в галузі озброєння і про Східний пакт Берлін не піде, що тільки після визнання доозброєнь Німеччини може йти мова про пакт. Бюлов дав вказівку послам всілякими засобами уникати будь-яких конкретних дискусій про Східний пакт. Розкриваючи справжні плани Берліна, Бюлов пояснював німецьким послам, що викладені в кінці меморандуму пропозиції про нові форми угод в галузі безпеки мають на меті лише пропагандистський маневр. «Ми самі,— писав він,— не маємо намірів пропонувати переговори про Східний пакт в тій чи іншій формі».
Характерно, що негативна за змістом і демагогічна ПОРР, уоі
. III, р. 397 за формою відповідь фашистської Німеччини, що мала на меті зірвати укладення ефективної системи колективної безпеки в Європі, прийшлася до душі американській дипломатії. Коментуючи німецьку відповідь, американський посол у Берліні Додд у листі до державного секретаря писав, що «німецька нота — відшліфований і талановитий документ».[8;518]
Берліну не вдалося обдурити світову громадськість. Впливова французька газета «Тан», коментуючи в передовій статті німецький меморандум від 8 вересня, писала, що спроби Німеччини протиставити Східному пактові двосторонні пакти про ненапад не можуть будь-кого збити з пантелику. «Двосторонні договори про ненапад,— писала «Тан»,— недостатні для того, щоб стабілізувати ситуацію в певному районі Європи. Справжніх гарантій безпеки не можна добитися інакше, як при допомозі регіональних пактів про взаємну підтримку, що передбачали б конкретні зобов'язання для всіх учасників і, що особливо важливо, передбачали б санкції проти будь-якого порушення цих зобов'язань. Німеччина не хоче цієї системи тому, що вона бажає зберегти повну свободу дій по відношенню до прибалтійських країн, Чехословаччини і навіть Польщі, всупереч німецько-польській угоді». Цікавою була реакція польської преси на німецький меморандум. Орган урядового блоку «Кур'єр польські» писав 12 вересня 1934 р., що теоретичні аргументи, висунуті Німеччиною проти Східного пакту, служать лише прикриттям практичних намірів. Німеччина не погодиться з пактом, який зв'язав би свободу німецької політики на сході Європи. А польська газета «АБЦ» надрукувала спеціальну статтю під недвозначним заголовком «Третя імперія не хоче безпеки на Сході». Такий тон польської преси відбивав боротьбу думок серед польської громадськості, частина якої усвідомлювала зростаючу загрозу з боку фашистської Німеччини, незважаючи на існування польсько-німецького пакту про ненапад. І все ж у польській політиці перевагу брала лінія Бека — Пілсудського, які робили ставку на змову з Гітлером. Це яскраво відбилося у відповіді польського уряду про його ставлення до Східного пакту, яку Бек направив Луї Варту 27 вересня 1934 р. Слідом за Німеччиною Польща висловлювалася на користь двосторонніх пактів про ненапад, а не за колективний пакт. Що ж до пропонованого проекту Східного пакту, то польський уряд виcунув ряд умов. Насамперед підкреслювалося, що, коли Німеччина не візьме участі, Східний пакт не може бути здійснений. Таким чином, доля створення системи колективної безпеки в Європі ставилася польським урядом у цілковиту залежність від позиції фашистської Німеччини. При умові, якщо Німеччина погодилася б взяти участь у Східному пакті, Польща залишала за собою право включити в текст пакту статтю про те, що польсько-німецький пакт про ненапад залишається основою відносин між Польщею і Німеччиною. Польський уряд заявив також, що він не може взяти на себе зобов'язання щодо таких країн, як Чехословаччина і Литва, що планувалися як учасники Східного пакту. Аналіз відповіді Польщі показує, що вона відхиляла запропонований проект колективного пакту і головну мету вбачала в зміцненні співробітництва з фашистською Німеччиною.
1.2
Конференція про розброєння
У 1933—1935 рр. радянська дипломатія активізує свою діяльність, відшукуючи нові ефективні засоби зміцнення загального миру.
Це, однак, не означає, що в нових умовах були здані в архів всі старі методи боротьби за мир. Радянський Союз продовжував, зокрема, докладати зусиль для нормалізації мирних взаємовідносин з капіталістичними державами шляхом встановлення дипломатичних відносин, укладення і продовження строку дії пактів про ненапад. Важливим напрямом радянської зовнішньої політики у 1933—1935 рр. залишалася боротьба за роззброєння.
Проблемі роззброєння Радянський Союз завжди надавав величезного значення, вважаючи, що людство може бути повністю гарантоване від війни лише у разі відсутності озброєнь. «Ми завжди були переконані і тепер переконані в тому,— заявив на конференції по роззброєнню нарком закордонних справ СРСР 6 лютого 1933 року,— що найкращою, якщо не єдиною, гарантією безпеки для всіх Націй було б повне роззброєння або хоча б максимально можливе скорочення озброєнь».[4;146]
Активну діяльність, спрямовану на припинення небезпечної гонки озброєнь, розгорнула радянська делегація на міжнародній конференції по роззброєнню, яка проходила в Женеві в 1932—1934 рр. На конференції було представлено 60 держав: всі члени Ліги Націй (55 країн) і ряд держав, що на той час не входили до Ліги, в тому числі СРСР і США.
Вже на першому етапі конференції, в 1932 р. в основному з'ясувалися позиції її учасників щодо проблеми роззброєння. Змушені під тиском світової громадськості взяти участь у роботі конференції представники капіталістичних країн на словах виступали за роззброєння і зміцнення миру, а на ділі топили життєво важливу проблему в морі заплутаних і нездійсненних паперових проектів і пропозицій.
Франція висунула план, основний зміст якого зводився до створення міжнародної армії при Лізі Націй і укладення нових договорів і союзів. Таким шляхом, використовуючи свій вплив у Лізі Націй, Франція прагнула зміцнити свої позиції в Європі за рахунок інших європейських держав. Німеччина вимагала рівноправ'я в озброєнні і перегляду версальських конвенцій. Італія підтримувала німецькі претензії і займала негативну позицію щодо загального напрямку роботи конференції. Англія не займала чітко окресленої позиції. Англійська делегація, як правило, виступала з компромісними пропозиціями і зрештою висувала або легко приймала формули, що не суперечили французькій концепції і відкладали розв'язання проблеми роззброєння. Англія пропонувала, зокрема, знищити підводний флот, що зміцнило б її позиції на морі. Сполучені Штати виступили на конференції з рядом пропозицій, що стосувалися головним чином сухопутних сил. Центральною пропозицією американської делегації був план пропорціонального скорочення озброєнь. США обходили питання про контроль і, як правило, голосували з англо-французькою більшістю.
Керуючись власними інтересами, європейські держави прагнули послабити воєнну силу одна одної і висували суперечливі проекти, прирікаючи конференцію на безплідні обговорення. Безплідність роботи конференції по роззброєнню викликала законне розчарування і критику прогресивної громадськості. «Навіть так звана комісія по роззброєнню,— писала прогресивна американська журналістка Днна Стронг почала обговорювати не роззброєння, а утворення обмежень для швидко зростаючих озброєнь. Суть цих обмежень відразу ж ставала грою міжнародної політики, в якій кожна країна вишукувала для себе військові переваги».[8;520]
Радянська концепція безпеки виходила з того, що єдиною справжньою гарантією проти війни є повне і загальне роззброєння, яке зробило бвійну неможливою.
Радянська ідея повного і загального роззброєння докорінно відрізнялася від інших запропонованих проектів своєю простотою, легкістю здійснення і контролю. Радянська делегація підкреслила, що «тільки при повному роззброєнні може бути досягнута однакова безпека і рівність умов для всіх країн». Повне роззброєння знімало ряд складних питань, пов'язаних з контролем над роззброєнням. Адже незрівнянно легше встановити факт виробництва зброї і існування військових формувань, ніж порушення тією чи іншою державою встановленої норми. [4;533]
Виходячи з цього, глава радянської делегації нарком закордонних справ СРСР М.М. Литвинов 11 лютого 1932 р. запропонував взяти за основу роботи конференції принцип загального і повного роззброєння. Знаючи негативне ставлення імперіалістичних держав до ідеї загального і повного роззброєння, радянська делегація, разом з тим, заявила, що вона готова «обговорювати будь-які пропозиції, спрямовані на скорочення озброєнь, і чим далі це скорочення буде іти, тим з більшою охотою радянська делегація візьме участь у роботі конференції»
Одночасно нарком закордонних справ СРСР нагадав делегатам про радянський проект часткового роззброєння, внесений у Підготовчу комісію. За ним передбачалося повне знищення найбільш агресивних типів озброєнь, в тому числі танків, наддалекобійної артилерії, кораблів. тоннажністю понад 10 тис. тонн, суднової артилерії калібром,понад 12 дюймів, авіаносців, військових дирижаблів, важких бомбардувальників, всіх запасів авіабомб, всіх засобів хімічної, вогневої і бактеріологічної війни. Радянську програму схвально зустріла прогресивна громадськість світу, але вона не знайшла відгуку у делегацій імперіалістичних держав. Радянська пропозиція про повне роззброєння була відхилена як «непрактична» навіть без обговорення. Тим самим Англія, Франція та іншідержави яскраво продемонстрували своє прагнення уникнути реального шляху до розв язання проблеми роззброєння.
Радянська делегація невтомно викривала намагання, західних країн прикрити переговорами про роззброєння гонку озброєнь і завести втупик життєве питання світової політики. В цей період СРСР висунув ряд нових, важливих, конкретних пропозицій.
11 квітня радянська делегація запропонувала проект статті майбутньої конвенції про роззброєння, що передбачала істотне пропорціонально-прогресивне скорочення існуючих озброєнь держав.
На засіданні Загальної комісії і її редакційного комітету радянська делегація відстоювала ці принципи і добилася того, що в резолюції, ухваленій 19 квітня, вказувалося, що проектована конвенція повинна стати першим рішучим етапом загального скорочення озброєнь.[21;305]
Радянська делегація підтримала проект резолюції про якісне роззброєння і внесла додаткові пропозиції: визнати агресивними і небезпечними всі гармати і гаубиці калібром понад 100 мм,
всі бронетанкові озброєння (танки, бронеавтомобілі і поїзди), підводні човни тоннажем понад 600 тонн. Радянська делегація підтримала нідерландську пропозицію про визнання небезпечним розстановки у відкритому морі автоматичних контактних мін і угорську пропозицію про визнання агресивними річних військових суден. 28 квітня СРСР висловився за визнання агресивною всієї військової авіації. В травні вБюджетній комісії представник СРСР Т. Луначарський висунув і відстоював пропозиції про необхідність гласності, обмеження і скорочення приватних капіталовкладень у воєнну промисловість, неприпустимість секретних воєнних фондів і об'єднання всіх воєнних витрат в одній статті державного бюджету та інші.
Таким чином, на першій сесії конференції в 1932 р. радянська делегація займала надзвичайно активну позицію, висунувши цілий ряд своїх конкретних істотних пропозицій і, підтримавши чимало проектів, запропонованих іншими країнами, що переконливо свідчить про конструктивність і щире прагнення радянської зовнішньої політики розв'язати проблему роззброєння і зміцнити тим самим загальну безпеку. Однак внаслідок позицій капіталістичних держав, думки в комісіях розходилися,і вони не змогли виробити доповіді, пригодні для обговорення. Більшість держав прагнула визнати агресивними ті види зброї, які були більш розвинуті у їх можливих противників.
У липні 1932 р. перша сесія конференції закінчила свою роботу, не зрушивши з місця проблему роззброєння.[21;306]
Конференція поновила свою роботу фактично лише в лютому 1933 р., розпочавши обговорення нових французьких пропозицій. То був так званий «конструктивний план», що намічав громіздку схему заходів, в залежність від якої ставилося питання про скорочення озброєнь. План містив в собі і ряд старих пропозицій, зокрема про створення міжнародної армії при Лізі Націй.
6 лютого 1933 р. радянська делегація зробила аналіз французького плану і висунула пропозиції, спрямовані проти агресії. Насамперед радянська делегація висловила своє глибоке невдоволення ходом роботи самої конференції, яка цілий рік затратила не на обговорення представлених країнами пропозицій, а на «відкладання їх, на їх залишення до іншого випадку або на консервування їх у технічних комісіях». Аналізуючи новий французький план, радянська делегація відмітила, що в ньому нема фактично ніяких нових пропозицій щодо скорочення озброєнь і крім того роззброєння, поставлене в залежність від прийняття конференцією загальних питань безпеки. Таке становище загрожувало на довгий час відсунути розв'язання проблеми роззброєння.
Переважна більшість французьких пропозицій стосувалася не всіх учасників конференції, а тільки певних груп держав: або тільки членів Ліги Націй, або учасників Вашингтонської морської угоди і т. д. Таким чином, ця частина французьких пропозицій не передбачала участі в заходах, зокрема СРСР, який не був членом Ліги Націй і учасником Вашингтонської угоди.
Тільки пропозиції щодо розширення зобов'язань учасників пакту Бріана — Келлога мали відношення до всіх представлених на даній конференції держав, включаючи Радянський Союз.
Йшлося, зокрема, про те, що будь-який збройнийконфлікт повинен цікавити всіх учасників пакту, про відмовлення Сполучених Штатів Америки від принципу нейтралітету у випадку конфлікту і т. ін.
Радянська делегація заявила, що проти цих пропозицій СРСР заперечень не має і буде готовий підписати відповідну конвенцію.
Разом з тим радянська делегація порушила ряд надзвичайно важливих питань, зв'язаних з пактом Бріана — Келлога і санкціями проти агресора. Підписуючи в 1928 р. пакт Бріана — Келлога, деякі держави зробили застереження, що практично зводили нанівець весь пакт. Так, Англія, приєднуючись до пакту, заявила, що вона, хоч і відмовляється від війни як знаряддя національної політики, але залишає за собою свободу дій в певних районах земної кулі. США зробили оговорку про збереження доктрини Монро як одного з видів самооборони, про захист прав своїх громадян за кордоном і про право застосування «мирних засобів тиску» таких, як демонстрації і блокади.[5;112]
Радянська делегація поставила питання про те, щоб зобов'язання, що випливають з пакту, мали повну силу для всіх його учасників і не обмежувалися будь-якими застереженнями. У зв'язку з тим, що французькі пропозиції передбачали деякі міжнародні санкції по відношений до держави — порушника пакту, виникло питання про те, як і хто повинен визначати агресора. Радянська делегація висловила думку про необхідність створення спеціального міжнародного органу в такому складі, який гарантував би СРСР таку ж об'єктивність при розгляданні питань, як і іншими державам. Це мало велике значення, якщо врахувати вороже ставлення правлячих кіл імперіалістичних країн до першої в світі соціалістичної держави. Для боротьби проти агресора, для збереження миру надзвичайно важливо було мати точне визначення, що таке агресія, а на той час такого загальновизнаного поняття нападу не існувало ні в теорії, ні в практиці міжнародних відносин. Історія свідчила про те, що агресори вдавалися до різноманітних аргументів, аби виправдати свій напад на іншу країну. «Необхідність» нападу пояснювалася прагненням до експлуатації природних багатств певної території, порушенням якої-небудь міжнародної угоди, заходами якоїсь країни, що зачіпали матеріальні інтереси іншої, виникненням революцій або непорядків в інших країнах, стратегічними міркуваннями тощо. Виникла «теорія», що мала на меті виправдати війну необхідністю забезпечення миру.
Нарешті, історія знала чимало прикладів, коли одна держава топила кораблі іншої, встановлювала морську блокаду берегів іншої держави, тобто здійснювала агресивні дії, хоча й не вела війни у звичайному розумінні цього слова.
Радянська делегація 6 лютого 1933 р. винесла на обговорення міжнародної конференції по роззброєнню проект декларації про визначення нападаючої сторони. Проект давав чітке визначення поняття агресії. Агресо--ром повинна визнаватись держава, яка перша вчинить одну із таких дій:
а) оголосить війну іншій державі;
б) введе свої війська на територію іншої держави, хоча б і без оголошення війни;
в) бомбардує сухопутними, морськими або повітря-ними силами територію іншої держави або свідомо атакує її кораблі чи літаки;
г) висадить або введе в межі іншої держави без дозволу уряду сухопутні, морські або повітряні сили чи порушить умови такого дозволу, зокрема щодо часу або розширення району їх перебування;
д) встановить морську блокаду берегів або портів іншої держави.[4;148]
У цім проекті підкреслювалося, що ніякі політичні, стратегічні чи економічні міркування не виправдовують напад на іншу державу. Не виправдовують напад ні внутрішнє становище держави (революційний і контрреволюційний рух, громадянська війна, встановлення того чи іншого політичного, економічного, соціального ладу тощо), ні дії і розпорядження будь-якої держави (порушення міжнародних договорів, розрив дипломатичних або економічних відносин, відмова від боргів, прикордонні інциденти і т. ін.). У радянському документі передбачалося також, що на випадок мобілізації або концентрації якою-небудь державою значних збройних сил поблизу кордону, держава, якій загрожують такі дії, може застосувати дипломатичні та інші засоби для мирного розв'язання конфліктів, а також вжити у відповідь аналогічні кроки військового характеру, не переходячи, однак, кордону.
Радянська делегація пропонувала включити принципи такої декларації в текст майбутньої конвенції про безпеку і роззброєння або в спеціальну угоду, яка становитиме невід'ємну частину названої конвенції.
М.М. Литвинов, пропонуючи текст декларації про визначення агресії, підкреслив, що радянська делегація готова вислухати зауваження, внести поправки і додатки до своїх пропозицій, оскільки справа не в деталях, а в прийнятті державами основних принципів, що лежать в основі цього документу. Основні принципи декларації полягають «у проголошенні недоторканності встановлених і визнаних кордонів будь-якої держави, великої чи малої, в запереченні за кожною державою права втручання в справи, в розвиток, в законодавчу діяльність і адміністрацію іншої»
Таким чином, проект декларації, висунутий радянською делегацією, був документом великого міжнародного значення. Він не тільки визначав поняття агресії, розкриваючи як відкриті, так і замасковані її форми, але й проголошував принципи мирного співіснування держав. Радянський, Союз звертав увагу світової громадськості на необхідність вести рішучу боротьбу проти актів замаскованої агресії, щоб не допустити відкритої війни.
Всі, кому була дорога справа миру, оцінили проект декларації як важливий внесок Радянського Союзу у боротьбу за загальну безпеку. Позитивно оцінили радянські пропозиції і ряд буржуазних газет. Так, французька «Ер-нувель» назвала радянське визначення агресора «талановитим і точним». Своєрідною була реакція деяких американських газет. «Стеит газетт», що виходила в Нью-Джерсі, писала: «Більшовики повинні перестати уявляти, що метою конференції по роззброєнню є мир», а газета «Сітізен» .(штат Конектікут), підкресливши, що Радянський Союз настоює на забороні будь-якої агресії, заявила: «Росіяни, очевидно, розуміють буквально зобов'язання про відмовлення від війни, взяті на себе країнами» (учасники пакту Бріана—Келло-га.—В. Б.).[5;114]
Обговорення радянського проекту конвенції про агресора в комітеті безпеки викликало гострі дебати і затягнулося на кілька місяців. Змушені рахуватися з думкою світової громадськості навіть вороги радянських пропозицій не могли відкрито виступити проти проекту конвенції, але кожного разу під час обговорення висували якісь зауваження, намагаючись зірвати її прийняття. Представник Англії Антоні Іден намагався довести, ніби точне визначення агресії взагалі неможливе. Представник Німеччини висловлював сумніви з приводу того, чи слід давати надто «жорсткі» критерії для визначення поняття агресора, а японський делегат Яда туманно заявив, що для його остаточного визначення «треба врахувати в цілому всі проблеми, що є предметом конфлікту». [21;307]
У результаті наполегливої боротьби радянській делегації на початку травня вдалося добитися прийняття першої частини свого проекту, в якій йшлося про визначення поняття агресії, проте комітет безпеки відхилив другу частину, яка містила список мотивів, що не можуть виправдати напад на іншу державу.
Радянська делегація не склала зброї. Ряд делегацій поставили питання про нове обговорення радянського проекту. 17 травня 1933 р. радянський проект конвенції був прийнятий комітетом безпеки одноголосно. Лише представники Німеччини і Іспанії утримались, а англійський делегат був відсутній.
Однак організатори конференції, щоб провалити радянський проект, під різними мотивами відкладали остаточне прийняття декларації про визначення поняття агресора на пленарному засіданні конференції. Характеризуючи позицію імперіалістичних держав щодо радянської пропозиції про визначення агресії, Анна Стронг писала: «Оскільки більшість імперіалістичних країн звикла доставляти собі насолоду такими актами агресії проти слаборозвинутих країн, радянське визначення було провалено конференцією по роззброєнню...».
Чим далі, тим виразніше ставав факт тупцювання на місці конференції по роззброєнню. У березні 1933 р. Англія висунула новий план. Це був 57-й і останній проект, представлений країнами на конференції. Він мав ряд істотних недоліків, які робили його неприйнятним. Досить вказати на те, що план встановлював цифри — норми збройних сил тільки європейських держав і то не всіх. Зрозуміло, що в умовах розпалювання в Азії імперіалістичною Японією небезпечного вогнища війни, ставити питання про скорочення збройних сил тільки європейських держав означало свідомо пропонувати мертвонароджений проект.
Політична обстановка в Женеві ще більш загострилася в результаті демонстративного залишений Німеччиною конференції по роззброєнню і виходу її з Ліги Націй у жовтні 1933 р. після того, як в ході обговорення англійського плану було поставлено питання про недопущення збільшення німецьких озброєнь. Цей крок, здійснений за прикладом Японії, означав, що фашистська мімеччина прагне розв'язати собі руки для гонки озброєнь і здійснення своїх агресивних планів.
Важливо зазначити, що ряд членів німецького уряду висловлювали Гітлеру свої побоювання щодо можливих акцій з боку Ліги Націй у зв'язку з виходом Німеччини. Але ні Англія; ні Франція, ні інші члени Ліги не реагували належно на демонстративний жест фашистської Німеччини. Гітлер говорив з цього приводу своїм міністрам: «Ситуація розвивалася так, як і передбачалося. Погрожувальні кроки проти Німеччини не були здійснені і не передбачаються... Критичний момент, очевидно, пройшов». Так поступово фашистський агресор усвідомлював безкарність своїх дій.[12;430]
У тривожних умовах зростаючої фашистської загрози в травні — червні 1934р. відбулася остання сесія конференції по роззброєнню. У виступах делегатів відчувалися нотки песимізму з приводу безрезультатних підсумків тривалої роботи конференції. На цьому фоні невпевненості і розгубленості одних буржуазних дипломатів і пропозицій інших закрити конференцію контрастно прозвучали заклики радянської делегації продовжити зусилля для зміцнення загальної безпеки іншими засобами. Саме Радянська країна пропонувала корінне розв'язання цієї проблеми шляхом повного роззброєння. Радянська делегація не раз підкреслювала, що СРСР готовий піти і на часткове роззброєння, аби зрушити з місця життєво важливу проблему. Проте хід роботи конференції протягом 1932—1933 років виявив серйозні розходження позицій представлених на ній держав. Досить сказати, що по жодному з питань конференції не було прийнято, не тільки конкретних рішень, але навіть теоретичних формул, на яких зійшлися б усі делегації.[21;308]
Вихід агресивних держав з Ліги Націй і їх курс на гонку озброєнь зробив дальшу роботу конференції по роззброєнню безперспективною. Адже роззброєння мислиме лише як загальне, принаймні для всіх великих . країн. Жодна країна не стане на шлях роззброєння в той час, коли інша не тільки не роззброюється, а посилює гонку озброєнь.
1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів
Відвертий курс фашистської Німеччини на мілітаризацію вимагав від миролюбних країн вжиття негайних кроків для зміцнення безпеки в Європі. Оскільки з'ясувалася неможливість укладення багатостороннього колективного пакту взаємодопомоги, радянська дипломатія бере курс на консолідацію сил тих європейських країн, які давали згоду на співробітництво з СРСР у боротьбі проти загрози агресії. Такими країнами були Франція Іта Чехословаччина.
Наприкінці березня 1935 р. радянський повпред в Парижі В. П. Потьомкін поставив перед Лавалем питання про укладення франко-чехословацько-радянського договору про взаємну допомогу. Однак Лаваль зайняв негативну позицію щодо цієї ідеї, посилаючись на те, нібито такий пакт наштовхнеться на опозицію в парламенті. Радянська пропозиція переконливо свідчить про те, що СРСР прагнув використати найменші можливості і боровся саме за колективний договір, за створення системи колективної безпеки в Європі. [4;150].
Через кілька днів Лаваль вручив радянському повіреному проект не колективного договору, а двосторонніх угод про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР Чехословаччиною. Стаття перша проекту передбачала, цо у випадку, коли одна з договірних сторін стане об'єктом нападу, загрози або побоювання нападу з боку будь-якої європейської держави, друга сторона зобов'язується подати договірній стороні допомогу відповідно до рішень, які'ухвалить Рада з метою виконання зобов'язань, сформульованих у статті 10 Статуту Ліги Націй. Стаття друга проекту зобов'язувала договірні сторони подавати одна одній допомогу відповідно до рішень, прийнятих Радою згідно з другою частиною статті 16, яка передбачає застосування статей 16 та 17 Статуту Ліги Націй проти будь-якої європейської держави на користь одної з договірних сторін.
Французький проект двосторонніх угод мав істотні недоліки. По-перше, він ставив взаємодопомогу в залежність від складної і тривалої процедури в Раді Ліги Націй, що позбавляло жертву агресії негайної допомоги. По-друге, проект не передбачав кроків договірних сторін в тому випадку, якщо Ліга Націй не прийме певних рішень. На ділі проект Лаваля ставив виконання зобов'язань пактів взаємодопомоги в цілковиту залежність від Ліги Націй.
Нові французькі пропозиції свідчили про хитання Лаваля, що викликало гостру критику з боку прогресивних кіл Франції. Пертінакс, критикуючи позицію Лаваля, писав, що Лаваль висунув 30 березня 1935 р. проект договору, позбавлений дійовості і оснований лише на резолюціях Ради Ліги Націй, які ніколи не будуть прийняті через відсутність одноголосності в Раді.[4;151]
Хитання Лаваля в ці дні проявилося також в його заграванні з Польщею, що займала негативну пронімецьку позицію відносно проблеми колективної безпекї в Європі.
Як тільки у Варшаві стало відомо про те, що запланована поїздка Лаваля до Москви, польський посол у Франції Хлаповський 2 квітня за дорученням Бекаї негайно зустрівся з Лавалем і передав йому запрошення відвідати Варшаву на шляху до Москви, Лаваль з задоволенням прийняв його. В розмові з Хлаповськиї Лаваль не приховував, що бажав би спочатку відвідати Варшаву, але послідовність одержаних запрошень може «примусити» його їхати спочатку до Москви.
В донесенні від 5 квітня 1935 р. Беку Хлаповський писав: «Пан Лаваль ставиться до Радянської Росії не з таким ентузіазмом, як деякі інші члени французького уряду. Змушений однак прийняти проект цієї поїздки. (йдеться про поїздку до Москви.—В.Б.), Лаваль намагався відкласти її, а зрештою вирішив змінити її характер шляхом одночасного відвідання Варшави». Як видно з цього документа, хитання Лаваля між Москвою і Берліном, його прагнення «не посваритися» з Німеччиною і Польщею через зміцнення відносин з СРСР не були секретом для німецької та польської дипломатії. «Треба констатувати,— писав Хлаповський Беку,— що Лаваль в нинішній зовнішній політиці Франції представляє елемент поміркованого і певного реалізму».
Нещирість Лаваля у Переговорах з СРСР відмічає і Едуард Ерріо у своїх мемуарах. «Лаваль,—писав в ці дні Ерріо,— хоче вести переговори з Совєтами лише для того, щоб підтримати Малу Антанту і перешкодити німецько-російській угоді. Але в глибині душі — і він визнає це — він боїться можливого впливу більшовицької армії на французьку армію».
Однак під впливом тривожних повідомлень з Берліна у впливових колах Франції в цей період перемагає лінія на зміцнення співробітництва з СРСР. Цей курс відповідав національним інтересам безпеки Франції.
4 квітня 1935 р. державний міністр Едуард Ерріо відвідав радянського посла, щоб обговорити умови франко-радянської угоди .
6 квітня радянський посол в бесіді з Лавалем знов підкреслив, що позиція Радянського Союзу полягає в укладенні колективного договору. Ідею тристороннього франко-чехословацько-радянського договору про взаємодопомогу радянська сторона відстоювала і 8 квітня під час нової зустрічі радянського посла з Лавалем, коли Лавалю було вручено заяву Радянського уряду щодо-переговорів про Східний пакт. Проаналізувавши всю тривалу історію переговорів про укладення Східного пакту і констатуючи безрезультатність і нез'ясованість проблеми, Радянський уряд твердо поставив перед французьким урядом питання, чи продовжує він залишатисі на базі пропозицій Поль-Бонкура та. Варту, а також Женевського протоколу від 5 грудня 1934 р. [4;152].
Радянський уряд пропонував:
1) негайно приступиті до укладення пакту взаємодопомоги військами і всіма засобами економічних санкцій з тими із раніше накреслених учасників Східного пакту, які цього бажають, залишаючи можливість для Німеччини і Польщі приєднатися до пакту;
2) одночасно з укладенням означеного пакту запропонувати Німеччині і Польщі підписати ра. зом з його учасниками колективний договір про взаємо. допомогу в розумінні допомоги не військами, а озброєнням і усіма видами економічних санкцій проти нападаю чого;
3) передбачити можливість анулювання цих пактів у разі здійснення у майбутньому більш широкого колективного пакту'про взаємну допомогу;
4) визнати необхідною участь СРСР у роботі конференції в Стрезг при обговоренні питання про Східний пакт.
Всі радянські пропозиції від 8 квітня 1935 р. булиспрямовані на створення широкої системи колективної безпеки. Конструктивність радянської зовнішньої політики яскраво проявилася у згоді врахувати класовийі страх польських правлячих кіл перед переходом радянських військ через територію Польщі, а тому обмежитиі принцип взаємодопомоги у пакті з участю Німеччини і Польщі тільки допомогою озброєнням і економічними! санкціями проти агресора.
Рішуча позиція СРСР примусила Лаваля поставити це питання на розгляд французького уряду. Французький уряд прийняв рішення підписати з СРСР двосторонній пакт взаємної допомоги не пізніше 1 травня 1935 р. квітня 1935 р. французьке агентство Гавас, а 12 квітня ТАРС повідомили громадськість про досягння угоди щодо укладення пакту взаємодопомоги між Францією і СРСР.
Досягнення принципової угоди про укладення пакту мало, безумовно, велике значення і знаменувало важливу віху на шляху боротьби за зміцнення безпеки в Європі. Однак треба констатувати, що прагнення Радянського Союзу укласти принаймні тристоронній колективний договір наштовхнулося на опір французької сторони і мети не досягло. Крім того, запропонований французьким урядом проект двостороннього договору мав істотні недоліки.[13;73]
10 квітня 1935 р. Народний Комісаріат закордонних справ запропонував радянському послу у Франції добиватися при підготовці тексту пакту таких умов:
1) передбачити подання негайної військової допомоги у випадках явної агресії до з'ясування рішення Радою Ліги;
2) включити в пакт радянське визначення агресії, прийняте в Лондонських конвенціях;
3) встановити спільне для обох країн тлумачення статті 16-ої Статуту Ліги в розумінні обов'язковості як військових, так і економічних санкцій без відповідної постанови Ради Ліги [4;153].
Звістка про те, що в найближчий час буде укладено франко-радянський пакт про взаємодопомогу, викликала гострі нападки з боку німецької та японської преси. Офіціозна німецька газета «Дейче Діпломатіше Політише Корреспонд'енц», виступаючи в ролі «борця» за інтереси Ліги Націй, писала, що «політика Москви і Парижа приведе не до посилення авторитету і впливу Ліги Націй, а до її дальшого фактичного та морального падіння». Німецькому офіціозу вторили японські газети «Асахі» та «Іоміурі», також роблячи наголос на те, нібито угода між Францією та СРСР приведе до послаблення Ліги Націй. Характерно, що в ролі охоронця інтересів Ліги Націй виступили саме фашистська Німеччина та імперіалістична Японія — агресивні держави, які давно вже залишили Лігу Націй і не мали до неї ніякого відношення. Виступи «на захист» Ліги розраховувалися на розпалювання атмосфери недовір'я і підозри до франко-радянського зближення.
В ці дні посилює антирадянську кампанію також фінська преса. Офіціозна «Гельсінгін Сакомат», прагнучи підірвати принцип взаємодопомоги, писала, що мета політики СРСР полягає в прагненні примусити одні капіталістичні держави захищати його від інших капіталістичних держав. В хорі реакційних газет, що прагнули очорнити благородну боротьбу радянської зовнішньої політики за зміцнення миру, найвищі ноти брала американська газета «Балтімор сан», яка договорилася до того, що заявила, нібито франко-радянська угода «наближає Європу до війни».
Німецька дипломатія при допомозі Лондона робить черговий маневр:
12 квітня на конференції в Стрезі обговорювалася проблема Східного пакту. Світова громадська думка в цей час з тривогою констатувала посилення мілітаризації Німеччини. Щоб якось заспокоїти і приспати пильність європейських держав, Берлін вжив демарш. У відповідь на запит Саймона відносно ставлення Німеччини до Східного пакту міністр закордонних справ Німеччини Нейрат повідомив у Стрезу нову пропозицію, а 15 квітня 1935 р. було опубліковане комюніке офіційного німецького агентства про «Ставлення уряду Рейха до запропонованого Східного пакту». Німецький уряд ще раз підтвердив своє негативне ставлення до принципу взаємодопомоги, але погоджувався на колектииний пакт, що базувався б на принципі ненападу, консультацій і непідтримці агресора. Це була пропозиція, висунута Гітлером під час його берлінських переговорів з Саймоном. Якщо врахувати, що Берлін взагалі виступав проти колективного пакту, то даний демарш не можна розцінювати інакше, як певний відступ німецької Дипломатії від старої позиції.[8;307]
Чим можна пояснити цей крок Німеччини? Насамперед, опинившись перед, фактом досягнення принципової угоди про укладення пакту взаємної допомоги між СРСР і Францією, Гітлер відчув загрозу ізоляції. Висунувши пропозицію Східного пакту про ненапад, Берлін прагнув зірвати ізоляцію, що визначилася. По-друге, німецька дипломатія розраховувала, своїм демаршем посилити позиції противників франко-радянського пакту взаємодопомоги у Франції протиставленням йому колективного пакту про ненапад. Характерно, що близька до Герінга газета «Національ Цейтунг» відверто писала, що Німеччина намагається практичними пропозиціями послабити «небезпеку, що випливає з радянсько-чехословацько-французького союзу». По-третє, демарш Берліна, його згода на участь у колективному Східному пакті ненападу був покликаний створити хороше враження на світову громадськість демонстрацією «миролюбності» Німеччини. Хорошу міну Берліна при поганій грі правильно зрозуміли і оцінили в ряді країн. Так, італійська газета «Пікколо», коментуючи демарш німецької дипломатії, писала: «Німеччина, побоюючись ізоляції,, починає відступати». Французька газета «Пті парнз'єн» писала 15 квітня 1935 р.: «Фон Нейрат намітив хитру диверсію, щоб у Стрезі двері не закрилися остаточно для Німеччини. Цікаво, що газета не залишила в тіні і роль англійської дипломатії в маневрі Берліна. «Англійський міністр закордонних справ,— писала газета,— діяв. якомога краще в інтересах свого німецького клієнта і сам порадив йому своєчасно зробити маленьку поступку, щоб внести хитання і нерішучість в кола західних держав».[13;75]
Важливо відзначити, що факт взаєморозуміння Лондона і Берліна в ставленні до проблеми колективної безпеки в Європі і, зокрема, до Східного пакту визнавала і німецька преса. Так, згадувана вже «Національ Цейтунг» писала, що своїм кроком Німеччина намагається зміцнити позицію Англії. Про це ж відкрито писала і «Франкфурте Цейтунг».
Як свідчать відомі тепер документи, громадськість надзвичайно чітко і правильно оцінила роль Англії у демарші Берліна. Сам англійський міністр закордонних справ Саймон в бесіді з німецьким послом у Лондоні Хешем 8 квітня 1935 р. висловлював думку про те, що Німеччина повинна в певній мірі переглянути свою позицію щодо Східного пакту, хоч, як писав у своїй інформації німецький посол, Саймон «прийняв і схвально поставявся до німецького відмовлення від принципу взаємодопомоги. Хеш повідомляв Берлін про те, що ставлення Німеччини до Східного пакту буде обговорюватися у Стрезі і що Саймон побоюється, що безкомпромісна, негативна позиція Німеччини в цьому питанні «могла б привести до того зближення між Францією, Росією та Чехословаччиною, яке Англія не схвалює».[4;155]
Цей документ проливає додаткове світло на справжнє ставлення Англії щодо Східного пакту і франко-радянського пакту. Офіційна лінія англійської дипломатії в цей час начебто свідчила про її прагнення внести свій вклад у справу колективної безпеки в Європі. Закулісна ж англійська дипломатія вживала заходів, щоб не допустити франко-радянського зближення. І якщо Лондон і радив Берліну дещо змінити ставлення до Східного пакту, то це робилося не в інтересах здійснення франко-радянського проекту Східного пакту про взаємодопомогу, що дійсно міг серйозно зміцнити мир у Європі. Колективний пакт про ненапад і консультації, на який за порадою Лондона погоджувалася Німеччина, фактично нічого нового у справу європейської безпеки не вносив, оскільки такий пакт лише повторював би ті зобов'язання, які вже країни взяли на себе за пактом Келлога.[13;76]
Треба визнати, що маневр Берліна все ж певною мірою досяг своєї мети. Демонстрація «миролюбності» Німеччини вплинула на ті кола, які прагнули до змови з Гітлером. Конференція в Стрезі, розглянувши питання про порушення Німеччиною Версальського договору, не прийняла ніяких рішень щодо заходів проти мілітаризації Німеччини, обмежившись лише ще одним «протестом» проти гонки німецьких озброєнь як проти факту, що «заслуговує жалю». «Миролюбний» жест Німеччини, зроблений в період конференції, безумовно, був одним із факторів, що вплинув на рішення учасників. Слід вважати, що посилення хитань Лаваля в справі франко-радянського пакту після Стрези також було в значній мірі обумовлено демаршем Берліна. Після закінчення конференції в Стрезі 15-17 квітня в Женеві проходили франко-радянські переговори, в ході яких вироблявся остаточний проект пакту.
15 квітня 1935 р. Лавалю було вручено радянський проект, а 16 квітня французька сторона запропонувала свій контрпроект, який істотно відрізнявся від радянського. Радянський Союз, прагнучи забезпечити дійовість і ефективність пакту, пропонував включення в пакт зобов'язання про подання обома сторонами негайної (автоматичної) допомоги жертвам агресії. Лаваль же намагався. надати пакту суто формального характеру і настоював на тому, щоб подання допомоги було підпорядковано складній процедурі погодження з Радою Ліги Націй.[13;76]
Факти свідчать про те, що Лаваль, змушений силою обставин продовжувати курс Луї Варту на зміцнення відносин з СРСР, до останнього часу вживав заходи, щоб досягти своєї основної мети: домовитися з Гітлером. Навіть в ці дні, коли вже існувала принципова домовленість про укладення франко-радянського пакту і остаточно вироблявся текст пакту, Лаваль робив спроби домовитися з Берліном. Викриваючи двурушницьку політику Лаваля, прогресивний французький журналіст Пертінакс писав 17 квітня 1935 р. в «Еко де Парі», що Лаваль дає приклад віроломства і нерішучості, оскільки він все ще хитається між Берліном і Москвою, незважаючи на формальні зобов'язання, взяті ним по відношенню до Радянського Союзу та Малої Антанти. Мандрівка до Берліну, як і раніше, залишається нав'язливою ідеєю Лаваля. В ці дні в пресу просочилися відомості про те, що 16 квітня депутат французької палати Ска-піні зустрівся з Ріббентропом, а 17 квітня був прийнятий Гітлером. Одночасно Лаваль підтримував у Женеві постійні контакти з Беком, інформуючи його про хід переговорів з СРСР. Як випливає з листа Бека до Міністерства закордонних справ Польщі від 18 квітня 1935 р., Лаваль 17 квітня повідомив йому, що переговори з СРСР йдуть дуже важко «внаслідок вимог росіян включити до пакту пункт про негайну взаємодопомогу у випадку агресії». Враховуючи різко негативну позицію Польщі щодо принципу взаємодопомоги, неважко уявити, який вплив справляв на Лаваля Бек в Женеві. Все це відбивалося на ході франко-радянських переговорів.[4;156]
Але в результаті твердої і разом з тим гнучкої позиції радянської делегації і тиску на Лаваля з боку французької громадськості вдалося досягти згоди французької сторони на те, щоб пакт передбачав допомогу й у випадку відсутності одноголосності при вирішенні питання про агресію Радою Ліги Націй. Однак Лаваль відкинув радянські пропозиції про подання негайної допомоги до рішення Ради і про включення до пакту радянського визначення агресії.
17 квітня 1935 р. текст пакту був вироблений. Лаваль виїхав у Париж для доповіді уряду про результати женевських переговорів і проект пакту.
19 квітня 1935 р. проект франко-радянського договору обговорювався на засіданні Ради міністрів. Президент Франції зробив два зауваження до проекту. Одне з них стосувалося відсутності у Росії спільного кордону з Німеччиною, друге—стану Червоної Армії. Була висловлена думка, як пише Едуард Ерріо, що «Росія повинна беззастережно допомагати нам (французам.— В. Б.); що ж до нас, то ми будемо діяти тільки у згоді з Англією і Італією». Отже, у французькому уряді вже в цей час існувала тенденція зробити з франко-радянського договору тільки інструмент зміцнення безпеки Франції.
19 квітня французька сторона зажадала внести нові зміни до протоколу підписання, текст якого вже був погоджений. Причому нові зміни підкреслювали підкорення обох сторін рекомендації Ради Ліги.
Прагнення Лаваля всілякими обмовками ускладнити механізм взаємодопомоги викликали у радянської делегації вже в ході женевських переговорів великі сумніви щодо щирості французької сторони в питанні відносин з СРСР. Радянському повпреду у Парижі було доручено передати Лавалю, що в СРСР «здивовані його способом ведення переговорів, вважаючи неприпустимим внесення нових і нових змін до погодженого тексту пакту, що при незадоволенні Радянського уряду виробленим у Женеві проектом не може бути й мови про його дальше погіршення». Глава радянської делегації М/М. Литви-нов з Женеви поїхав не до Парижа для підписання пакту, як це було раніше домовлено, а до Москви для доповіді Радянському уряду про женевські переговори.
Тимчасове припинення франко-радянських переговорів викликало жваву реакцію світової громадськості. Противники франко-радянського зближення з задоволенням констатували заминку і пророкували провал переговорів. Німецька преса підкреслювала, що у Франції зростає опозиція проти франко-радянського пакту. Польські газети на всі лади пропагували два аргументи в своїй кампанії проти пакту:
1) Франція «не знає» СРСР і переоцінює допомогу, яку він може їй подати,
2) ключ до безпеки у Східній Європі знаходиться в руках Польщі, і її відмовлення від участі в пакті позбавляє його всякої ефективності. Добре інформована французька журналістка Ж. Табуї, характеризуючи польську політику в ці дні, писала, що Польща вживає серйозних зусиль, щоб «якщо не перешкодити укладенню франко-радянського пакту, то принаймні обмежити його результати». Цю ж саму думку висловлювала і американська газета «Нью-Йорк Геральд Трибюн», яка повідомляла: «Польща маневрує, щоб перешкодити укладенню міцного пакту між французами і росіянами, обіцяючи відновити своє співробітництво з Францією і розв'язати свої великі ускладнення з чехословаками».
Проти франко-радянського зближення посилили кампанію і реакційні кола в самій Франції. В ці дні ряд антирадянських статей вмістили французькі газети «Жур» і «Журналь». Голова комісії закордонних справ французького сенату Анрі Беранже в статті, опублікованій в «Ажанс економік де фінанс'єр», прагнув створити враження, начебто Франція не зацікавлена в угоді з СРСР .
Однак основний тон французьких газет був на користь франко-радянського співробітництва. Так, права газета «Журналь де Деба» в передовій статті 24 квітня 1935 р. визнавала, що «не можна відмовлятися від укладення угоди з Радянським Союзом», бо це може «відштовхнути Малу Антанту від Франції».[8;310] На необхідність враховувати позицію Чехословаччини, яка виявляла готовність підписати договір з Радянським Союзом, а також Югославії, Туреччини та Греції, що підтримували франко-радянське зближення, вказував у своїх статтях і Пертінакс.
Найактивнішою силою у Франції, що рішуче боролася за зміцнення франко-радянського співробітництва, була французька компартія. Французькі комуністи сміливо викривали хитання в політиці Лаваля, його прагнення домовитися з Гітлером.
У зв'язку з тимчасовим припиненням переговорів про укладення франко-радянського пакту політбюро французької компартії ухвалило резолюцію, в якій відзначалося, що «уряд Франції і Лаваль дотримуються вкрай двозначної позиції, що уряд проявив хитання по відношенню до Східного пакту і хитається також в питанні про пакт взаємодопомоги». Політбюро звертало увагу французької громадськості на те, що «пакт про взаємну допомогу буде вирішальним елементом і серйозним кроком у боротьбі за підтримку миру», що він «об'єктивно протистоїть політиці англійського імперіалізму, який підтримує Гітлера у його політиці авантюр і підготовці війни». Політбюро французької компартії закликало трудящих Франції вимагати швидшого укладення пакту про взаємну допомогу. Комуністи Обервіля — передмістя Парижа — запропонували Лавалю з'явитися на мітинг виборців. Лаваль був мером Обервіля і прагнув на наступних муніципальних виборах зберегти свою посаду. у відповідь на запрошення він випустив відозву до виборців писав: «Що стосується франко-радянського пакту, то якби він повинен був стати таким, як цього вимагають французькі комуністи, він міг би втягнути нас у війну. І я категорично заявляю, що я відмовлюся його підписати».
Французькі комуністи боролися за ефективний дійовий франко-радянський пакт про взаємодопомогу і критикували Лаваля за його прагнення різними оговорками і умовами перетворити пакт на формальний документ. Ось чому дана заява Лаваля надзвичайно яскраво характеризує його політику щодо співробітництва СРСР в боротьбі проти загрози війни. У цій відозві Лаваль публічно визнавав за кілька днів до укладення франкорадянського Пакту, що він формально ставиться до цього документа. Адже принцип взаємодопомоги, який був покладений в основу франко-радянського пакту, передбачав втручання у можливий військовий конфлікт на стороні жертви агресії. Лаваль же, йдучи .на укладення пакту з СРСР, не думав про те, щоб Франція виступила на боці СРСР у разі нападу на нього агресора.
І все ж французький уряд не міг не рахуватися з вимогою широких кіл країни зміцнити безпеку Франції шляхом укладення пакту з СРСР. Французька сторона дала зрозуміти радянському повпредству у Парижі, що Лаваль готовий піти на поступки для досягнення угоди. Після 8-денної перерви 26 квітня в Парижі відновилися переговори, і 2 травня 1935 р. радянсько-французький договір про взаємну допомогу був підписаний радянським послом В.П. Потьомкіним і П. Лавалем. Договір передбачав, що Франція та СРСР зобов'язуються приступити до негайної консультації у випадку, коли одній з договірних сторін загрожував би напад з боку якої-небудь європейської держави. На випадок невиправданого нападу на СРСР або на Францію з боку якої-небудь європейської держави Франція і взаємно СРСР зобов'язувалися подати один одному негайну допомогу і підтримку.
Фоанко-радянський договір не мав універсального характеру пакту про взаємодопомогу у будь-яких випадках. В статтях І, II та III підкреслювалося, що мова йде лише про випадки агресії протії договірних сторін з боку європейської держави. В статті IV протоколу підписання уточнялися умови застосування договору. В цій статті нагадувалося, що згідно з проектом Східного пакту поруч з колективним пактом у складі СРСР, Німеччини, Чехословаччини, Польщі і балтійських сусідів СРСР передбачалося укласти договір про допомогу між СРСР, Францією та Німеччиною, в якому кожна з цих трьох держав повинна була зобов'язатися надавати підтримку . тій з них, яка стала б предметом нападу з боку однієї з цих трьох держав. В статті підкреслювалося, що «зобов'язання, викладені в радянсько-французькому договорі про допомогу, повинні розумітися як такі, що діють лише у тих рамках, які малися на увазі у початкове накресленій тристоронній угоді».„ З цього застереження випливало, що фактично франко-радянський договір передбачав лише один випадок І застосування зобов'язання взаємодопомоги агресію проти СРСР або Фракції з боку Німеччини. Далі в статті IV протоколу підписання визначалося, що незалежно І від зобов'язань, що випливають з даного франко-радянського договору, у випадку, якби «одна із сторін стала предметом нападу з боку однієї чи кількох європейських'' держав, не передбачених у вищезазначеній тристоронній угоді, інша договірна сторона повинна буде утримуватися протягом конфлікту від будь-якої допомоги чи підтримки агресору».
Все це, безумовно, звужувало сферу принципу взаємодопомоги підписаного франко-радянського договору, але і якщо врахувати, що головною загрозою мирові в Європі на той час була фашистська Німеччина, укладений між СРСР та Францією договір про взаємодопомогу набирав великого значення як інструмент збереження європейського миру і зміцнення безпеки як СРСР, так і Франції.
Великим успіхом радянської дипломатії було те, що пакт передбачав допомогу жертві агресії навіть при умові, якщо Рада Ліги Націй не винесе необхідних рекомендацій. Слід зазначити, що існує дві оцінки цього аспекту франко-радянського пакту. Одні історики вважають, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги, інші заперечують цей факт. Так, наприклад, З.С. Бєлоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, пише, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий [8;315]. На мій погляд, обидві оцінки потребують певного уточнення. З одного боку, не можна категорично твердити, що франко-радянський договір базувався на принципі автоматичної допомоги. У разі агресії допомога жертві нападу подавалася не зразу, не автоматично, а після розгляду конфлікту Радою Ліги Націй. Принцип негайної автематичної допомоги без розгляду питання Радою Ліги був відхилений французькою стороною. З другого боку, не можна категорично твердити, що принцип автоматизму взагалі було відхилено, оскільки передбачалося, що допомога подаватиметься обов'язково, беззастережно, незалежно від того, чи прийме Рада необхідні рекомендації. Отже, певний автоматизм подання допомоги існував. Тому, характеризуючи франко-радянський договір, правильніше було б вважати, що він базувався на принципі обумовленого автоматизму подання допомоги. Аналіз франко-радянського пакту переконливо свідчить насамперед про те, що він мав винятково оборонний характер і не був спрямований проти мирних інтересів будь-якої третьої держави. Як випливає із змісту всіх його статей, механізм пакту починав діяти тільки в одному випадку: коли Франція чи СРСР стали б жертвою агресії. Важливо відзначити також, що пакт не був закритий для приєднання інших держав і не мав, таким чином, рис замкнутого воєнного союзу одних країн проти інших. Більше того, у пункті 3 протоколу підписання підкреслювалося, що Франція та СРСР вважають бажаним укладення багатосторонньої угоди про взаємодопомогу, причому зобов'язання цієї угоди повинні замінити собою ті, що випливають з франко-радянського пакту пішла на зближення з більшовиками, але це диктується загрозою війни з боку Німеччини.«Для нас, — писала газета,— підписаний договір, без сумніву, дає величезний шанс для збереження миру і підтримку на випадок війни».
В той же час реакційні газети виступили з гострими нападками на підписаний пакт. Перекручуючи зміст пакту, вони прагнули переконати французьку громадськість у тому, що пакт вигідний тільки Радянському Союзу і небезпечний для Франції.
Даючи оцінку цій антикомуністичній, реакційній кампанії, Моріс Торез писав, що французька реакція, керуючись ненавистю до комунізму, діяла проти інтересів Франції.
Таким чином, за своєю позицією до франко-радянського пакту французьку громадськість можна розділити на три основні групи трудящі Франції на чолі з комуністами активно виступали за ратифікацію пакту, за зміцнення франко-радянського співробітництва, реакційні кола буржуазії, французькі фашисти повели відчайдушну боротьбу за зрив пакту і за змову з гітлерівською Німеччиною, а частина правлячих кіл, хоч і не бажала справжнього співробітництва з «країною більшовиків», але, керуючись інтересами безпеки Франції, підтримувала франко-радянський пакт. Французький уряд відчував тиск з боку усіх цих груп і не міг не рахуватися з громадською думкою, але керівники французької зовнішньої політики, зокрема Лаваль, відбивали інтереси верхівки реакційних промислових кіл і, змушені підписати франко-радянський пакт, бачили свою основну мету в досягненні змови з Гітлером. Саме цим пояснюються хитання Лаваля під час франко-радянських переговорів, його прагнення надати пактові формального характеру. За своїми політичними поглядами Лаваль був запеклим антикомуністом. В одній із своїх бесід з польським послом Хлаповським він відверто говорив про необхідність боротьби з більшовизмом у Європі, визнавав, що він є «гарячим противником більшовизму». В ході франко-радянських переговорів Лаваль, як повідомляв Беку з Парижа Хлаповський, прагнув до того, щоб «рядом обмовок надати пактові з Совєтами характер пакту більше демонстративного, ніж такого, що накладає на Францію істотні зобов'язання». Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Леже у бесіді з Хлаповським висловлював задоволення з приводу того, що всі спроби радянської сторони розширити пакт вдалося відхилити.
Польське посольство у Парижі пильно стежило за кожним кроком Лаваля, особливо за його політикою відносно Радянського Союзу. Тому великий інтерес являє собою оцінка позицій Лаваля саме польською стороною. У згаданому вище документі від 10 травня 1935 р. Хлаповський так пояснював причини, що примусили Лаваля підписати франко-радянський пакт: «Повністю відмовитися від політики зближення з Росією Лаваль, незважаючи на свої погляди, безумовно, не може, хоча б враховуючи настрій громадської думки... Росію тут вважають великою, могутньою державою». «Але лінія Ла-заля,— писав Хлаповський,— поміркована дружба з СРСР, зміцнення відносин з Польщею і спроба зблизитися з Німеччиною». Даний аналіз досить точно відбивав дійсність і суть політики Лаваля.
16 травня 1935 р. у Празі був підписаний радянсько-чехословацький пакт про взаємодопомогу. Це був другий важливий крок по шляху створення системи колективної безпеки в Європі.
Не випадково саме Чехословаччина слідом за Францією пішла на зміцнення відносин з СРСР. Чехословаччина перебувала на стику німецького та італійського імперіалізму і особливо гостро відчувала загрозу з боку фашистської Німеччини. У пошуках засобів гарантій своєї безпеки вона закономірно звертала свої погляди до Радянського Союзу і Франції — двох великих держав на європейському континенті, від яких можна було на випадок війни одержати серйозну допомогу. Орієнтуючись на Францію, уряд Чехословаччини твердо підтримував ідею Східного пакту.[25;98]
Звичайно, укладення двостороннього пакту про взаємодопомогу з Чехословаччиною, навіть після підписання аналогічного франко-радянського договору, не могло замінити багатосторонній Східний пакт взаємодопомоги.
Однак це був все ж важливий успіх радянської дипломатії, оскільки договір консолідував миролюбні сили Європи і зміцнював безпеку як Чехословаччини, так і СРСР. За своїм змістом радянсько-чехословацький договір був майже ідентичним з франко-радянським договором. Він складався з тих самих статей, але текст його мав додаткову статтю 4, в якій говорилося, що на випадок, коли одна з договірних сторін стала б предметом нападу з боку одної або кількох третіх держав в умовах, що не дають підстави для подання допомоги і підтримки у рамках даного договору, то друга сторона зобов'язується не подавати протягом конфлікту ніякої допомоги і підтримки агресивним державам. Такий , випадок міг, зокрема, статися в результаті нападу на СРСР, наприклад, азіатської держави, оскільки взаємодопомога за договором передбачалася тільки у разі агресії з боку європейської країни.
У протоколі підписання договору було одне принципове застереження. В статті 2 говорилося, що зобов'язання взаємної допомоги будуть діяти між СРСР та Чехословаччиною лише якщо при наявності умов, передбачених у даному договорі, допомога стороні-жертві нападу буде подана з боку Франції.
Це застереження треба оцінювати всебічно, враховуючи позиції' заінтересованих держав. Воно, безумовно, знижувало самостійне значення радянсько-чехословацького договору і робило його залежним від позиції Франції. Однак, оскільки Франція мала зобов'язання і перед Чехословаччиною, і перед Радянським Союзом, дане формулювання фактично зв'язувало двосторонні договори між СРСР і Францією та СРСР і Чехословаччиною у єдину ланку. В тих умовах, коли головним завданням було створення системи колективної безпеки, цей момент мав позитивне значення. Треба мати на увазі що радянська дипломатія в ході франко-радянських переговорів пропонувала укласти саме троїстий франко-радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, але французька сторона відхилила радянську пропозицію.
Надзвичайно цікавою для розуміння значення радянсько-чехословацького договору у конкретно історичних умовах того часу є реакція на нього фашистської Німеччини.
25 травня 1935 р. Міністерство закордонних справ Німеччини надіслало своїм посольствам за кордоном, зокрема у Лондоні, Римі, Парижі, Москві і Варшаві, лист, в якому викладалася німецька оцінка радянсько-чехословацького пакту. «Якщо врахувати географічне положення Чехословаччини,— говорилося у цьому документі,— ця подія (укладення радянсько-чехословацького договору.— В. Б.) має для нас вирішальне значення» «Не можна забувати, що повітряні сили Росії могли б бути направлені у Чехословаччину і подати їй допомогу у разі потреби». В листі зверталася увага на те, що одночасно з укладенням договору про взаємодопомогу у Москві було підписано угоду про регулярне повітряне сполучення між Москвою та Прагою.
Франко-радянський та радянсько-чехословацькнй договір 1935 р. мали, безумовно, корінне, принципове значення для дальшого розвитку подій в Європі, для справи миру. Вони означали створення реальних передумов для співробітництва трьох європейських держав у боротьбі проти загрози війни.
2. Зовнішньополітичні стосунки СРСР з Німеччиною
Зовнішньополітичні стосунки між СРСР і Німеччиною даного періоду світова історіографія вивчає переважно в контексті Радянсько-Німецького договору від 23 серпня 1939 р. І це не випадково, адже жодна з дипломатичних подій передвоєнного періоду не викликала, та й не викликає зараз такого інтересу як вищеназвана. Немає ні однієї праці по новітній історії, історії другої світової війни, в якій в тій чи іншій мірі не висвітлювався цей договір.
Велику увагу радянсько-німецькому договору про напад приділяється істориками Польщі. Так в 1987 р. початку 1988 р. щотижневик „Політика” опублікував серію статей про радянсько-польські відносини. В щотижневику „Жітє літерацьке” побачили життя уривки з книги польського історика В. Ковальського „Пакт Ріббентроп – Молотов” і деякі інші матеріали.
Ще більшу увагу радянсько-німецькому договорі про ненапад приділяють історики заходу.
Незважаючи на широкий спектр публікацій виникає необхідність знову повернутися до проблем радянсько-німецького договору про ненапад. На вітчизняній історичній карті стосовно даного питання ще багато білих плям.
Довгий час договір трактувався односторонньо, тільки, як правильний, „розумний” зовнішньополітичний крок Радянського керівництва в ситуації яка на цей час склалася. Лише після великих політичних перетворень які відбулися на території колишньої держави СРСР з’явилися і інші думки щодо договору. Його вже перестали вважати ідеальним. З’явилися навіть публікації, які розкривають договір суто з негативної сторони. Подібні крайності заважають досягненню істини. При розгляді договору важливо виходити з цієї реальності, яка була при його підписанні, а не керуватися роздумами виведеними з контексту часу.
Що стосується західних публікацій, то в них прослідкується дві тенденції. Одні вчені прагнуть розібратися в змісті подій того надзвичайно складного періоду. Інші є активно використовують договір для негативної оцінки зовнішньої політики СРСР.
Сучасні вітчизняні історики в свою чергу прагнуть ефективно використовуючи уже опубліковані документи і матеріали створити об’єктивну картину минулого.
Після цього, як владу в Німеччині захопила партія, яка виражала інтереси найбільш агресивних верств монополістичного капіталу, головною метою яких було встановлення світового планування німецького імперіалізму. Зразу після приходу до влади в 1933 р. фашисти розпочали готуватися до перерозподілу світу.
Згідно з першочерговим планом операція по забезпеченню „життєвого простору” фашисти планували приступити в 1942-1945 рр., але сприятлива ситуація, яка склалася приблизила початок операції. По-перше, мілітаризація Німеччини, швидкий ріст її збройних сил створили для гітлерівців внутрішні труднощі: країні загрожувала фінансово-економічна криза, яка могла викликати невдоволення населення. Найпростіший і найшвидший спосіб запобігти появі труднощів гітлерівці вбачали в розширенні економічної бази за рахунок захоплення територій інших країн, а для цього потрібно було розпочати війну.
По-друге, до більш швидшого переходу до агресивних акцій Німеччину і інші фашистсько-мілітариські держави підштовхувала поступливість їм з сторони правлячих колів англо-фашисько-американського табору. Без наказано відбулося вторгнення військ Німеччини в Рейнську демілітаризовану зону в березні 1936 р. Коли літом 1936 р. почалася Італо-Німецька експансія в Іспанію, західні держави заявили про свій „нейтралітет”. Не зустрів опору із сторони західних держав і напад Японії на Китай в липні 1937 р.[3;65]
В відповідності з прийнятою військово-політичним керівництвом концепції завоювань Німеччина планувала нанести послідовні удари по противниках з метою розгрому їх одного за іншим, спочатку слабших, а пізніше і сильніших. Малося на увазі використання не тільки військових заходів, а й різноманітних методів з арсеналу політики, дипломатії і пропаганди з завданням не допустити об’єднання суперників Німеччини.
Знаючи про агресивні наміри фашистської Німеччини західні держави прагнули спрямувати її агресію проти СРСР. Їх пропаганда акцентувала увагу на слабкості Червоної Армії. Аналогічні тези зустрічалися і в німецькій пресі. Але німецький генеральний штаб в 1938-1939 рр. (на відміну від 1940-1941 рр.) оцінював Червону Армію як серйозного противника, зіткнення з яким вважав на даний момент часу недоцільним. Радянські військові сили військового часу – зауважувалось наприклад в зведені 12-го відділу генштабу від 28 червня 1939 р., - в чисельному аспекті являє собою гігантську військову машину.
Характерними в цьому питанні є погляди генералів – начальника штабу верховного головнокомандуючого вермахту В. Кейтеля і головнокомандуючого сухопутними військами В. Браухіча. На питання Гітлера, чим закінчиться справа, якщо рейх нападе на Польщу, а Франція і Англія прийдуть її на допомогу, генерали відповіли, що Німеччина „розіб’є” Польщу на протязі місяця, Кейтель вважав також, що Німеччина розгромить пізніше також Францію і Англію. В випадку ж конфлікту з Радянським Союзом, то на думку Браухіча, вона „зазнає поразки”.[31;273]
З початком 1939 р. в Німеччині розгорнулися інтенсивна підготовка військового походу проти Польщі. Був розроблений план „Вайс”. Він передбачав нанесення „неочікуваних сильних ударів” і досягнення „швидких успіхів”. Розпорядженням начальника штабу верховного головнокомандуючого збройних сил Німеччини В. Кейтеля від 3 квітня 1939 р. впровадження плану „Вайс” повинно було розпочатися „в любий час” починаючи з 1 вересня 1939 р. політичне керівництво Німеччини прагнуло „по можливості ізолювати Польщу”, не допускати втручання в польські справи Англії, Франції і Радянського Союзу. [31;273]
28 квітня 1939 р. Гітлер заявив про розрив польсько-німецької декларації про ненапад і дружбу 1934 р. і англо-німецького морського договору 1935 р. 22 травня між Німеччиною і Італією був підписаний військовий союз („стальний пакт”). В Німеччині в цей час проводилися мобілізаційні заходи. 23 травня Гітлер провів нараду керівного складу збройних сил Німеччини, на якому був даний аналіз військово-політичної ситуації і поставлені завдання вермахту.
Фюрер вимагав від нього бути в повній готовності до військового вторгнення в Польщу „... Польське питання, - стверджував Гітлер, - обійти неможливо і залишається лиш один варіант – при першій можливості напасти на Польщу”. При цьому враховувалася можливість і війни з Заходом, в першу чергу з Англією і Францією.[31;274]
Мироприємства, які проводила Німеччина по підготовці нападу на Польщу не були секретом для урядів Англії, Франції, СРСР і інших держав. В світі відчувалася небезпека фашистської агресії. Саме в таких реаліях розпочалися трьохсторонні переговори між Англією, Францією і СРСР.
Перші контакти між учасниками переговорів на предмет укладання трьохсторонньої угоди про спільні дії на випадок агресії Німеччини в Європі відносяться до березня 939 року. Згодом цей процес знайшов своє продовження. На трьохсторонній зустрічі, що відбулася в Москві обговорювалася можливість укладення політичної та воєнної угоди на випадок, якби Англія, Франція, СРСР опинилися стані війни з Німеччиною, а також результати дій, здійснених ними для попередження насильницької зміни становища, яке складалося в Центральній, або Східній Європі.[9;66]
10 липня 1939 р. Великобританія вирішила відхилити пропозицію СРСР про одночасне підписання політичної та воєнної угоди. При цьому було виявлено інтерес до підписання тільки воєнної угоди.
12 серпня в особняку Наркомату закордонних справ на Спиридоновці розпочалися переговори воєнних делегацій Англії, Франції, СРСР. Представники цих держав з великою цікавістю зустріли виступ начальника Генштабу Червоної Армії Б. М. Шапошникова з викладом стратегічних планів радянського верховного командування. Було запропоновано три можливі варіанти спільних дій:
1. У випадку агресії Німеччини проти Польщі або Румунії Англія, Франція та СРСР оголошують війну Німеччині. СРСР виставляє для ведення військових дій таку ж за чисельністю армію як Англія та Франція разом узяті. На їх боці у війну вступає Румунія та Польща. Через територію цих держав здійснюється прохід радянських військ до кордонів Німеччини.
2. Якщо Німеччина нападе на Францію, то СРСР виставить 70% своєї армії. Румунія та Польща вступлять у війну і пропустять через свою територію радянські війська до кордонів Німеччини. Об’єднані англо-французькі війська розпочнуть воєнні дії на заході Німеччини, СРСР – на сході.
3. Якщо Німеччина через країни Балтії нападе на СРСР, Англія та Франція, виставивши 70% своїх збройних сил, розпочнуть війну проти Німеччини. Польща та Румунія, вступивши у війну, пропустять радянські війська до кордонів Німеччини через свою територію. Все ж не дивлячись на цілком прийняті варіанти можливих спільних дій, переговори 17 серпня зайшли в тупик, а через тиждень – були припинені. Відповідальність за це несли обидві сторони: Англія та Франція не виявили твердої волі для підписання воєнної угоди з СРСР; Польща відмовила радянським військам у проході через свою територію для бойового зіткнення з Німецькою армією, позиція Польщі стала для Ворошилова зручним приводом для того, щоб зіславшись на них, перервати переговори. [25; 80]
Таким чином, всім учасникам переговорів бракувало потрібної відповідальності перед своїми народами, державної мудрості, яка б дозволила об’єднатися, щоб перекрити шлях до війни, або змінити співвідношення сил на свою користь.
З травня 1939 р. коли розпочалися переговори СРСР з Англією і Францією, працівники зовнішньополітичного відомства Німеччини наполегливо вступали в контакти з представниками і офіційними способами дали можливість зрозуміти готовність Німеччини піти на зближення з СРСР. Радянське керівництво довгий період часу ігнорувало такі дії зовнішньополітичного відомства Німеччини, але паралельно з цим уважно слідкувало за його діями. Від радянських дипломатів і розвідників в Москву потрапляла інформація про німецькі наміри. Так в середині липня агінтурна розвідка повідомила, що Берлін збирається радикальними методами вирішити німецько-польський конфлікт, незалежно від того, які будуть результати англо-франко-радянських переговорів. 4 червня в радянське представництво в Берліні потрапив анонімний лист, в якому пропонувалося, щоб уряд Німеччини і СРСР підписали договір про долю Польщі і Литви. Німецька сторона говорилося в листі, виходила при цьому з пропозиції, що два уряди цілком природно прагнуть відновлення кордонів 1914 р.[20;651]
Хоча лист був анонімним, його зміст не залишав ніяких сумнівів в тому, що він належав Німецькому зовнішньополітичному відомству. Анонімність листа знімала з німецького керівництва відповідальність за зроблену пропозицію, але давала йому можливість побачити реакцію на цю пропозицію радянського керівництва. Лист був своєрідною приманкою з надією, що на неї звернуть увагу в Москві. Надії Берліна справдилися. Радянський повірений в справах СРСР і Німеччини Г.А. Асхатов відправив лист в Москву, де його текст був доведений до відома членів Політбюро ЦК ВКП(б). В Берліні в цей час відбулося декілька неофіційних зустрічей Астахова з працівниками міністерства зовнішніх справ Німеччини, під час яких піднімалося питання про покращення радянсько-німецьких відносин. Німецька сторона прагнула досягти домовленостей з СРСР до нападу Німеччини на Польщу. Позиція вичікування, яку зайняло радянське керівництво суперечила інтересам Німеччини. Тоді міністр закордонних справ Рібентроп запросив до себе Астахова і вже офіційно заявив, що СРСР і Німеччина могли б домовитися щодо всіх проблем, які мають відношення до території від Чорного моря до Балтійського. [25; 81]
В відповідності з проханням німецької сторони 15 серпня 1939 р. нарком закордонних став СРСР В.М. Молотов прийняв німецького посла Ф. Шуленбурга, який зачитав заяву Рібентропа. В ній стверджувалося, що Німеччина не має „агресивних намірів по відношенню до СРСР, і пропонувалося врегулювати „до повного задоволення інтересів обох сторін”, для чого в Москву в найближчий час був готовий відвідати німецький міністр закордонних справ. Молотов не дав конкретних відповідей на поставлені питання.[20;651]
В Берліні відчувалася напруженість. Шуленбургу відправлялися нові інструкції. Гітлер в своєму оточенні заявив, що в разі необхідності сам готовий відвідати Москву.
Радянське керівництво не піддавалося тиску з Берліна, але вирішило використати переговори, які розпочалися 15 серпня для дипломатичного тиску на західні держави, в першу чергу на Англію. З цією метою можна припустити В.М. Молотов 16 серпня прийняв посла США в СРСР Л. Штейнгардта і проінформував його про візит Ф. Шуленбурга та внесених керівництвом Німеччини пропозицій заключити радянсько-німецький договір про ненапад, а також запропонувати разом з СРСР гарантій суверенітету прибалтійським державам. Як і розраховувало Радянське керівництво, посол зразу ж повідомив про зміст цієї розмови Вашингтон.
17 серпня замість державного секретаря США С. Уеллес передав англійському послу Р. Ліндсею отриману з Москви інформацію про можливість угоди між СРСР і Німеччиною. Останній, напевне добре знав позицію свого керівництва, його небажання йти на будь-які поступки Радянському Союзу заради створення єдиного англо-франко-радянського фронту проти гітлерівської Німеччини, а тому вирішив за непотрібне спішити з усвідомленням Лондона про отриману від Уеллеса інформацію. Свою доповідь він відіслав авіапоштою, не телеграфом, і вона потрапила в міністерство закордонних справ тільки 22 серпня, коли вже не могла суттєво вплинути на хід подій. Зараз звичайно неможливо прогнозувати поведінку уряду Англії, якщо б ця інформація Ліндсея потрапила в Лондон на чотири дні раніше. Але судячи по реакції англійського посла в США і поведінку англійської делегації на переговорах в Москві, позиція Лондона навряд чи змінилася б.[1;172]
17 серпня німецький посол в Москві знову відвідав Молотова і підтвердив готовність Берліна заключити пакт про ненапад та разом з СРСР гарантувати суверенітет Прибалтійським державам. Німецький уряд обіцяв також вплинути на Японію з метою нормалізації її відносин з СРСР. Шуленбургу була дана відповідь, що покращення відносин СРСР з Німеччиною повинно відбуватися поступово, а приїзд Ріббентропа в Москву вимагає попередньої підготовки.
20 серпня Гітлер звернувся з особистим посланням до Й.В. Сталіна, запропонував прийняти 22 або найпізніше 23 серпня міністра закордонних справ Німеччини, який „буде наділений надзвичайними повноваженнями для складення і підписання пакту про ненапад” [1;172]. Таким чином, на прийняття виключно важливих рішень був відведений мінімум часу.
Перед Радянським керівництвом постало питання: відхилити німецьку пропозицію чи прийняти її?
Пропозицію, як відомо, було прийнято. Ранком 23 серпня в Москву прилетів Ріббентроп. Переговори між ним, Сталіним і Молотовим завершилися на протязі одного дня. На вечір 23 серпня був підписаний радянско-німецький договір про ненапад терміном на 10 років. Він означав різкий поворот у зовнішній політиці Радянського Союзу, значним чином вплинув на військово-політичну ситуацію в світі, а також в деяких аспектах вплинув на внутрішньополітичне життя в СРСР.
Що ж спричинило радянське керівництво після довгих сумнівів піти на зближення з Німеччиною і заключити з нею договір?
Перш за все потрібно мати на увазі, що в умовах тих систем управління, які тоді існували в СРСР і Німеччині договір був справою в першу чергу двох „вождів” – Сталіна і Гітлера. Фактично всі рішення приймалися ними одноосібно, а ініціатива виходила від Гітлера, якому договір був необхідний для швидкого вирішення польського питання. Для Гітлера договір був лише тактичним кроком, був необхідний йому для вирішення найближчих завдань в нацистських планах завоювання світового домінування. З точки зору стратегічних цілей Радянський Союз продовжував залишатися противником фашистської Німеччини, і Гітлер не приховував цей факт в кругу своїх сподвижників.[28;201]
Для Сталіна, на відміну від Гітлера, договір з Німеччиною, мав як близькі, тактичні цілі, так і перспективні, стратегічні. Найближчі цілі полягали в тому, щоб в умовах війни Німеччини проти Польщі забезпечити Радянському Союзу безпеку за рахунок обмеження просування німецьких військ на схід і відмова Німеччини від використання Прибалтійських держав в антирадянських цілях. В відповідності з договором Радянське керівництво добилося від Німеччини зобов’язань в ході руху її військ в Польщі не переступати лінію рік Ниса, Нерев, Буг, Вісла, Сан.
Сталін враховував ту обставину, що в умовах війни за перерозподіл світу радянський Союз міг за домовленістю Німеччиною розв’язати свої територіальні проблеми. Для СРСР, вважав Сталін, було важливо повернути такі території, як Західна Україна, Західна Білорусія, Бессарабія і інші, відірвані від Радянської Республіки насильницьким методом після першої світової війни.[2;327]
При прийнятті Сталіним рішення щодо заключення договору з Німеччиною зіграв роль і японський фактор. Японія було відкритим противником СРСР і знаходилась в союзі з фашистською Німеччиною. Для Радянського Союзу існувала явна загроза війни на два фронти, якщо не в 1939 р., то в більш пізній період. Але це не міняло суті справи. Договір з Німеччиною на думку Сталіна, звільнював СРСР від такої загрози.
Ще одним стратегічним планом Сталіни при підписанні договору з Німеччиною було, хоч про це відкрито не говорилося, зіткнути між собою два ворогуючих угрупування і таким чином, зберегти для Радянського Союзу мир на достатньо довгий термін. Договір з Німеччиною про ненапад забезпечував для СРСР великі можливості стояти осторонь від війни, на відміну від договору з Англією і Францією про взаємодопомогу який в разі підписання змушував СРСР небезпечною навіть при наявності таких союзників, як Англія і Франція. Причому впевненості в цих союзниках у радянського керівництва не було, особливо враховуючи події 1938 р., пов’язані з Чехословаччиною.
Рішення керівництва СРСР заключити з Німеччиною договір про ненапад було вимушеним, але закономірним в тодішніх умовах.
З моральної сторони Радянський Союз підписавши договір про ненапад з Німеччиною поніс втрати в світовій суспільно-політичній думці, а також в міжнародному комуністичному русі. Неочікувана зміна політики СРСР по відношенню до фашистської Німеччини прогресивній частині світової громадськості була незрозуміла.[33;76]
Неоднозначним було відношення до пакту радянських громадян.
Не всім був зрозумілий поворот у відносинах з фашистською Німеччиною. Багато здавалося незрозумілим. Окремі радянські громадяни, особливо ті, хто воював проти фашистів в Іспанії, відчував певну непорозумілість. „Щось тут неможливо було зрозуміти почуттями, - відзначав в своїх спогадах свідок подій Константин Симонов. – Можливо, розумом – так, почуттями – ні. Щось перевернулося в оточуючому на світі, і в нас самих. Наче ми стали кимсь іншим, ніж були після цього пакту. [31;147]
Окрім офіційної частини пакту існував ще так званий „додатковий таємний протокол, який практично розмежовував сфери впливу в Європі між СРСР і Німеччиною. В ньому зокрема йшлося, що у випадку територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Прибалтійських держав, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нерав, Вісла і Сан. Стосовно так званого „польського питання” то уряди обох держав планували вирішувати це питання в порядку дружньої і взаємної згоди. Щодо південного сходу Європи з радянського боку підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецького боку заявлено про його повну політичну незацікавленість в цих областях.
Ось як у мемуарах описує М. Хрущов свої враження від бесіди із Сталіним у ту ніч, коли було підписано договір: „Сталін був у дуже бадьорому настрої, говорив: ось завтра англійці і французи взнають про це і поїдуть ні з чим. Вони в той час знаходилися ще у Москві. Сталін вірно оцінював значення цього договору з Німеччиною. Він розумів, що Гітлер хоче нас обманути, просто перехитрити. Він вважав, що це ми, СРСР, перехитрили Гітлера, підписавши договір. Він говорив нам: тут йде гра: хто кого перехитрить і обмане.[25;81]
Якщо підписання пакту про ненапад ще якось вкладалося в свідомість радянських громадян, то підписання 28 серпня 1939 р. договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною не відповідало їхнім моральним цінностям, ніякої дружби до німецьких фашистів ніхто не відчував. Сталін в ході переговорів Молотова і Ріббентропа щодо підписання договору про ненапад, відповідаючи на питання останнього, як стверджує співробітник МЗС Німеччини Ф. Гаус, заявив: „Не може бути нейтралітету з нашої сторони, поки ви самі не перестанете будувати агресивні плани по відношенню до СРСР”. Згодом уточнив: „ми не забуваємо що кінцевою вашою метою є напад на нас”.[28;203]
Якщо Сталін навіть стосовно пакту про ненапад так висловлювався, то чим можна мотивувати його бажання підписати договір про дружбу і кордон? Цілком мотивовано можна стверджувати що підписання його було великою помилкою тодішнього керівництва СРСР, відображення договору в засобах інформації вдарило по психіці радянських громадян.
В середині 30-х років в СРСР проживала значна кількість антифашистів, прибувши з Німеччини і зайнятих нею територій. Як свідчать їх спогади, пакт про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них по завданню Комінтерну виступали на зборах радянських робітників в різних містах країни і роз’яснювали, як з допомогою пакту СРСР уник війни. Але підписання, по словах Леональда Ірюнвельда, який в березні 1939 року емігрував з Чехословаччини до СРСР, „договори про дружбу з смертельним ворогом соціалізму” проживавши в Радянському Союзі антифашисти зустріли негативно. Це ще одне свідчення помилковості заключення даного договору.
Незадоволення серед антифашистів, які проживали в СРСР, викликали і окремі недружелюбні дії радянського керівництва по відношенню до декого з них.
Мимоволі виникає питання, чи було підписання з Німеччиною договору про ненапад і інших угод в 1939-1941 рр. найкращим варіантом розв’язання радянським керівництвом проблеми? Відповісти на це питання досить складно. З позицій сьогоднішнього дня, коли нам стало відома багато того, чого не знали навіть керівники тогочасних держав, можна з впевненістю сказати, що найбільш оптимальним в тих умовах було б підписання радянської схеми договору про колективну безперу, підписання англо-франко-радянського договору про взаємодопомогу і відповідної військової конвенції.[11;79]
Це привело б до створення єдиної антигітлерівської коаліції, запобігло би агресії і, можливо, початку війни. До цього висновку приходять зараз не тільки радянські, але і західні дослідники новітньої історії. Та цього не сталося в силу цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних причин, більше того, було підписано радянсько-німецький „пакт про ненапад”.
Чого ж конкретно досягнув СРСР в результаті підписання даного договору? По-перше, Радянський Союз уникнув війни на два фронти, така небезпека йому реально загрожувала. Договір між СРСР і Німеччиною був заключний в бік бойових дій між радянськими і японськими військами на Холхін-Голі. В цих боях в кожній із ворогуючих сторін брало участь до 100 тис. чол. Таким чином, в серпні 1939 р. „перший фронт” для СРСР вже існував – він був на Далекому Сході. На Заході Радянському Союзу загрожувала фашистська Німеччина. Чи потрібно доводити, що явила б для Радянського Союзу війна на два фронти в умовах зовнішньополітичної ізоляції? Торкаючись даної проблеми, англійський історик Дж. Грензіл пише: „Заключивши 23 серпня 1939 р. радянсько-німецький пакт про ненапад, Сталін зумів уникнути війни проти Німеччини.. військова неготовність зробила б війну в 1939 р. більш катастрофічною для Росії, ніж в 1941 році...У Сталіна в 1939 році звичайно не було бажання рятувати західні демократії. Він прагнув захистити себе.
В результаті підписання радянсько-німецького договору про ненапад утворився серйозний розкол в антикомінтернівському пакті. Для японського керівництва, яке орієнтувалося на воєнну солідарність з фашистською Німеччиною, її договір з Радянським Союзом виявився до очікуваним. Японія зв’язувала більші надії з нападом Німеччини на СРСР і розраховувала в зв’язку з цим на успіх своїх операцій на Далекому Сході.
Здійснені Берліном без узгодження з Токіо дії по покращенню відносин з СРСР визвали розчарування в японського керівництва, підірвали віру японських керівників в надійність Німеччини як свого стратегічного союзника. Працівник управління розвідки і контррозвідки верховного командування вермахту (абвера) Х. Гроскурт в кінці серпня 1939 р. зробив у своєму щоденнику наступний запис: „Японці серйозно занепокоєні. Весь антикомінтернівський пакт похитнувся”.
Недовір’я яке виникло тоді між Японією і Німеччиною залишилося до завершення другої світової війни і відбилося на відношенні Японії до СРСР. Стає зрозуміло, чому Японія вирішила діяти на Далекому Сході самостійно, заключила в квітні 1941 р. пакт про нейтралітет з Радянським Союзом і не пішла на його порушення, хоч із сторони Німеччини не раз висловлювали бажання мати Японію в якості союзника, воюючого проти СРСР.
По-друге, заключивши договір про ненапад з Німеччиною, Радянське керівництво нанесло рішучий удар по планах створення імперіалізмом єдиного антирадянського фронту. Були зірвані всі задуми європейських „Мюнхенців” об’єднати Німеччину, Англію і Францію в планах, направлених проти СРСР. А подібні плани виконувалися впливовими кругами не тільки західних держав, але і фашистських. Так, в Німеччині великі надії на досягнення англо-німецької згоди на антирадянській основі покладав керівник абвера адмірал В. Канарис. Друга світова війна почалася як війна між двома імперіалістичними групуваннями, а не як війна фашистського блоку, діючого при підтримці всього імперіалістичного табору, проти Радянського Союзу.
По-третє, з подіями літа 1939 р., з прийнятими в той час Радянським керівництвом дипломатичним кроком безпосередньо зв’язаний вихід СРСР із зовнішньополітичної ізоляції в 1941 р. після нападу на нього фашистської Німеччини. Якщо до початку Другої Світової Війни західні держави зривали всі зусилля СРСР по створенню направленого проти фашизму об’єднання неагресивних капіталістичних держав з соціалістичними, то в ході війни в силу об’єктивних обставин ці держави опинились по одну лінію фронту. В них був спільний ворог, і вони, не дивлячись на серйозні суперечності, які були між ними, зуміли довести війну до повної перемоги над німецьким фашизмом і японським мілітаризмом. Наявність у соціалістичної Радянської держави сильних союзників із числа капіталістичних країн полегшило їй досягнення у Великій Вітчизняній війні.
По-четверте, в результаті підписання договору про ненапад з Німеччиною, Радянський Союз уникнув війни в 1939 р. і отримав більше 2-х років часу для укріплення своєї обороноздатності.
Висновки
Дана дипломна робота є спробою аналізу основних напрямків зовнішньої політики СРСР у період з 1933 по 1939 роки з врахуванням контексту часу. При чому, цей період в дипломній роботі умовно поділений на два часових відрізки: перший з 1933 року по серпень 1939р. і другий з серпня 1939р. по 1 вересня 1939 року. Ці відрізки різні за тривалістю в часі, але в більшій мірі все ж визначають основні вектори зовнішньої політики СРСР в даний період. В першій половині 30-х років основним об’єктом зовнішньополітичної діяльності СРСР стає Франція. Саме через співпрацю з Францією Радянський Союз планував створити систему колективної безпеки в Європі і саме в ній лобіювати своє інтереси. На противагу ініціативі СРСР Франція висунула проект не колективного договору, а двосторонніх угод про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною, саме ця пропозиція була втілена в життя, не зважаючи на свої недоліки.
Та вже ж Франко-Радянський, та Радянсько-Чехословацьких договори 1935 р., мали безумовно корінне, значення для подальшого розвитку подій в Європі, і як тоді здавалося для справи миру.
Та всі сподівалися на мир були перекреслені так званою „мюнхенською змовою” за якою Англія і Франція практично кинули Чехословаччину під ноги Німеччині. А якщо додати до цього підписання Франко-Німецького пакту про ненапад, то ці події остаточно перекреслили попередню стратегію зовнішньополітичної діяльності Радянського Союзу і змусили змінити її напрямок у бік Німеччини.Тому досить дивними здаються переконання окремих політологів, які намагаються спекулювати на настроях громадськості, або дають оцінку пакту без розуміння проблеми. Так, дуже важливе питання – чи був цей договір причиною нападу Німеччини на Польщу? Більшість зарубіжних історіографів схиляється до висновку, що не цей договір, а надання Англією своїх гарантій Варшаві зробило німецьку агресію неминучою. Саме Англія, точніше її „мюнхенська” політика „умиротворення” й фактичного заохочування агресорів, унеможливило „мирне врегулювання” польської проблеми, призвела до нападу гітлерівців на Польщу. До речі, Гітлер почав концентрувати свої війська на польських кордонах задовго до рішення Москви підписати пакт із Німеччиною.
Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р. договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі був помилкою з боку Сталіна. Але в будь-якому разі розглядати ці факти слід з урахуванням конкретних реалій того часу, а не в контексті сучасних політичних подій.
Що ж до висновків по досліджуваній проблемі, то безумовним є той факт, що все ж таки:
По-перше, основним завданням зовнішньої політики СРСР було збереження миру для СРСР, а цього можна було досягти (з огляду на слабкий економічний і військовий потенціал СРСР) лише в коаліції з іншими Європейськими державами; по-друге, агресор в Європі в лиці Німеччини вже існував та набирав військової сили Завдяки не останній участі США і Англії.
Отже, як ми бачимо однозначно висловитися на питання чи було виконане основне завдання зовнішньополітичного відомства СРСР неможливо. З однієї сторони вдалося відтягнути участь СРСР у масштабному військовому конфлікті на цілих 2 роки, а з іншої сторони не вдалося унеможливити активну участь Радянської держави в Другій світовій війні.
Список використаних джерел
1. Андросов И. На перекрестке трех стратегий. М., 1979.
2. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории. М., 1985.
3. Безымский Л. Особая папка «Барбароса». М., 1972.
4. Борьба за коллективную безопасность в Европе в 1933 – 1935 годах. Подборка документов. – «Международная жизнь». 1963. №7.
5. Борьба за коллективную безопасность в Европе в 1933 – 1935 годах. Подборка документов. – «Международная жизнь», 1963, №10.
6. В битвах за советскую Украину. К., 1985.
7. Верт А. Россия в войне. М., 1967.
8. Внешняя политика СССР. Сборник документов, Т III. М., 1945.
9. Документы и материалы Второй мировой войны. 1937 – 1939. Т. 2. Январь-август 1939 г.
10. Дюрозель Жан Батист. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.: Основи 1995.
11. Жилин П.А. И др. Критика основных концепций буржуазной историографии Второй мировой войны. М., 1983.
12. Зубок Л.И., Дубинский А.М., Севостьянов Т.Н. Всемирная история, Т – IX, - М.: издательство социально-економической литературы, 1962.
13. Историки спорят. М: 1988.
14. История Великой Отечественной войны Советского Союза В 6 т. Н.: 1961 – 1965.
15. История международных отношений и внешней политики СССР, Т – I, 1917 – 1939 рр. М., 1967.
16. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К.: 1977.
17. История южных и западных свовян. Учебник. Руковод. Авт. Кол. И.М. Гранчак., А.Ф. Кизченко В.П. Чорний. – К.: Вища школа Главное издательство, 1987.
18. Король В. Бабин Яр: Відоме і невідоме // Голос України. 1991. 14 серп.
19. Курносов Ю.О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20 – 30 х роках // Українська історія скури. 1989. №12.
20. Лиддел Гарт Б. Вторая мировая война. М. 1976.
21. Литвинов М.М. Внешняя политика СССР. М.: 1935.
22. Майский И.М. Воспоминание советского дипломата 1925 – 1945 гг. М.: 1987.
23. Мерцолов А.Н. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. М. 1989.
24. Проектор Д.М. Фашизм: путь агресии и гибели М.: 1989.
25. Рибак І.В. Історія радянського суспільства. Камянець-Подільський, 1998.
26. Родина Советская. 1917 – 1977. ист. Почерки Изд. 3-е, доп. М.: Политиздат, 1978.
27. Самсонов А.М. Вторая мировая война. М.: 1990.
28. Самсонов А.М. Знать и помнить. М.: 1988.
29. Симонов К.М. Глазами человека моего поколения. – Знания, 1988, №3.
30. Сиполс В.Я. Внешняя политика Советского Союза 1936 – 1939 гг. М.: 1987.
31. Сиполс В.Я. Дипломатическая борьба на конуне второй мировой войны. М., 1974.
32. Сиполс В.Я. Советский Союз в борьбе за мир и безопасность 1933 – 1939 М.: 1974.
33. Смирнов Г. Возвращение к урокам. – Новое время. 1987. №35.
34. Страницы истории советского общества: Факты и проблемы, люди. Под общ. Ред. А.Т. Канкулькина; Сост.: Г.В. Клюкова и др. – М.: Политиздат, 1987.
35. Цветков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр., К., Либідь, 1997.
Название реферата: Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.
| Слов: | 15350 |
| Символов: | 115558 |
| Размер: | 225.70 Кб. |
Вам также могут понравиться эти работы:
- Основні шляхи формування поміщицького землеволодіння в українських губерніях
- Основные вехи истории османов
- Основные даты истории России
- Основные направления исследований российского революционного терроризма в западной историографии
- Основные положения реформы 1861 года
- Основные положения теории "русского социализма" А.И.Герцена
- Основные представители русской исторической науки