Юрій Романишин,
кандидат історичних наук, завідувач відділу
періодичних видань Львівської наукової бібліотеки
ім. В.Стефаника НАН України
ОУН і УПА як історична реальність
суспільно - політичного життя України
У статті розкривається процес боротьби українського народу за національну незалежність у 40-50-х рр. ХХ ст. Рушійною силою цієї боротьби автор вважає Організацію українських націоналістів (ОУН), передумови виникнення та історичний розвиток якої він прослідковує до 1956 року.
Існування різних наукових та ідеологічних напрямів і підходів, починаючи від 90-х років ХХ ст., дозволило накопичити певний теоретичний і фактичний матеріал, однак це ще не призвело до створення ґрунтовної узагальнюючої роботи із виникнення ОУН і УПА. Закінчення періоду первинного накопичення публікацій раніше замовчуваних архівних матеріалів та зняття цілого ряду ідеологічних "табу" з цієї теми викликає потребу в нових підходах до трактування історичних подій. Сьогодення вимагає від науковців нетрадиційних підходів до проблеми дослідження історії ОУН і УПА .
Головним предметом, у розбіжності трактувань є історія українських визвольних змагань 40-х років. Протягом останніх 9-10 років вийшли у світ ряд збірників архівних документів, що торкаються подій цього часу, зокрема у числі найбільш вагомих можна назвати праці проф. В.Косика ( Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж -Нью-Йорк - Львів, 1993. - 659 с.), В. Сергійчика (ОУН - УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - Київ: Дніпро,1998. - 940 с.), д-ра І.Біласа (Репресивна каральна система в Україні. Суспільно - політичний та історико-правовий аналіз. - Київ: Либідь, 1994 - Т." - 685с.) Збірки мають велику інформаційну вартість, але глибинне історіософське осмислення документально засвідчених явищ і подій автори залишили для читачів. Якщо розглянути праці, запропоновані деякими діаспорними дослідниками ( Т. Гунчак, П. Соболь, Ю. Бойко та ін.) цієї проблеми, то крім загальнозрозумілої для широкого загалу читачів "правильності" і "правоти", слід відзначити у їхніх працях відсутність глобального філософського осмислення феномену українських національно-визвольних змагань. Отже, мета
цієї праці - розкрити процес боротьби українського народу за виживання й утвердження серед інших націй і народностей в період 40-50-х років ХХ століття.
Після програної великої битви під Полтавою за гетьмана Івана Мазепи і після зруйнування Запорізької Січі, через жорстокий натиск царської Москви здавалося, що ідея української держави зникла з душі українського народу назавжди й українська нація вже ніколи не підніметься до рівня державотворчих націй. Та минали століття, змінювалися речники і форми утвердження ідеї національної держави, але започаткована Б. Хмельницьким боротьба вже ніколи не припинялася.
Навіть у час жорстокого пригнічення всього українського великоруським колонізаційним режимом розпочалася поступова боротьба за розвиток української національної ідеї, національного буття українського народу. Неоціненним досягненням української культури, і твором, що започаткував українську літературну мову, стала видана у 1798 р. "Енеїда" Івана Котляревського. Відтак українська національна ідея була сформована в документах Кирило-Мефодіївського братства та київської "Старої громади" 70-х років ХІХ ст. й була згодом пропагована українськими альманахами та національно-патріотичними часописами [1, с.7 - 8].
У тяжкі кріпацькі часи Україна зроджує поета-пророка Тараса Шевченка, який словами "Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, і вражою, злою кров'ю Волю окропіте!" відновлює в українському народі дух до боротьби. Саме під впливом творів Тараса Шевченка відбувалося становлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідними культурними запитами. Зокрема, під впливом його ідей у 1891 р. група українських патріотів: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик заснували "Братство Тарасівців" і на могилі Кобзаря у Каневі склали присягу - боротися за волю України. Це Товариство, одним із найактивніших учасників якого був Микола Міхновський [2, с.27], немало прислужилося пропаганді української національної ідеї, а твір М. Міхновського "Самостійна Україна" став програмою дій для молодих українських націоналістів [3, с.17].
У час, коли народи Європи у вирі війни із зброєю в руках почали виборювати свою державність, за волю України постали Українські Січові Стрільці, вояки Наддніпрянської та Галицької Армій. Однак тому, що політичні умови в Україні не були всюди однаковими, проголошення вільної Української держави в різних частинах України проходило в різні терміни: 22 січня 1918 р. ІV Універсалом Центральної Ради в Києві проголошено Україну самостійною державою, а 1 листопада 1918 р. у Львові утворено Українську Народну Республіку. Усі ці державно-правові акти були передумовою об'єднання українських земель в одній Соборній Українській Державі з центром у Києві.
Але ні польська шляхта, ні московські більшовики не могли змиритися з існуванням незалежної України. Прагнення народу до самостійного державного буття було нещадно придушено силою зброї й звірячим терором супроти мирного українського населення. Героїчна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917 - 1920 рр. закінчилась трагічною поразкою. Чотири держави розділили її територію: Східні землі захопила Радянська Росія, створивши маріонетку - Українську Радянську Соціалістичну Республіку; Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща; Буковиною і Бессарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина. Таким чином, після декількох століть боротьби, на початку ХХ ст., у 1920 р. Україна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами. Таке положення закріплював Ризький договір від 18 березня 1921 р. між Польщею і Радянською Росією, а 1923р. на Нараді Амбасадорів у Парижі уся демократична Європа погодилася з таким статусом держав у повоєнній Європі.
Однак хоча здобута тоді молода Українська Держава проіснувала заледве кілька років, та все ж національна ідея не загинула, а, більше того, "відродження української державності в 1917 - 1920 рр. сприяло зростанню національної свідомості на всій українській етнічній території" [4, с. 357].
На нашу думку, після поразки національно-визвольних змагань українського народу його подальший національний розвиток міг би найповніше розвиватися на теренах саме Галичини. Принаймні офіційно задекларовані передумови для цього тут були. Зокрема, вважалося, що за нормами міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. Тому на Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню усі політичні права [5]. Окрім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення, і з огляду на етнічний склад (64 % українців, 25 % поляків 10 % євреїв та 1 % - представників інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. До того ж, у ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що "окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування" [6, с.328].
Однак насправді все було інакше. Польські окупаційні власті проводили послідовну політику асиміляції українського населення, намагаючись довести Європі, що ніяких українців та їх проблем не існує. При цьому в Галичині різко зменшувалася кількість шкіл із українською мовою навчання, більше того, навіть у приватних гімназіях заборонялося вживання слів "Україна" чи "український" [7, с.181]. Марними були спроби громадськості створити і свій навчальний заклад у Львові, де після ліквідації українських кафедр в університеті Яна-Казимира протягом кількох років діяв підпільний університет, на 65 кафедрах якого навчалося майже 1500 студентів. Його було ліквідовано шляхом польських поліцейських репресій [8, с.154-155].
Та ще важче було на Східноукраїнських землях, які опинилися під окупацією більшовицької Москви. Органи московських ЧК - ГПУ - НКВС, взявши на себе функцію усюдисущого міністерства у справах "дружби народів" та "морально-політичної єдності радянського суспільства", вишукували й винищували на місцях усіх, хто виявляв ознаки, або міг стати носієм чи виразником національної політичної свідомості поневолених народів [9, с.91]. До того ж, у результаті форсованої колективізації, яка проводилася насильницькими методами, тисячі українських хліборобів були виселені в Сибір і на Крайню Північ. А щоб зламати хребет селянам, які традиційно були носіями української мови та культури, Москва організувала в Україні штучний голодомор. Восени 1932 р., коли майже все українське селянство було колективізоване, Московський більшовицький уряд запровадив масову здачу хліба державі. Оскільки плани збору виявилися нереальними, від селян забирали все, що й призвело взимку 1932 - 1933 р. до жахливого голоду, який поширився в усій Україні і призвів до масових смертей. Загинуло, за підрахунками істориків, більше 7-ми мільйонів чоловік [10, с.213] . Однак, у цей час в інших союзних республіках голоду не було. Це дає можливість стверджувати, що це був терористичний акт із боку держави проти українського народу [11].
Водночас на теренах Західної України, незважаючи на польський спротив, український національний рух не був, порівняно з тією територією, де хазяйнував більшовицький московський режим, у цілковито пригніченому стані. На Галичині діяли молодіжні організації "Луг", "Сокіл", "Пласт", які не дали загинути національній ідеї й готували молодь до нових визвольних змагань. Активізувало свою роботу товариство "Просвіта", що, розгортаючи по селах мережу читалень, ширило як загальноосвітню, так й національну й політичну грамотність. Не стояла осторонь цих процесів і греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким, яка, користуючись величезним авторитетом народу, ревно плекала у віруючих любов до Бога і України. Подібні ж атрибути громадсько-політичного життя в радянській Україні були цілковито ліквідовані або змушені були стати на службу пануючому режиму. Таким чином, центром національно-політичного життя України, незважаючи на полонізацію краю, стає Галичина, а "Українським П'ємонтом" - місто Львів.
Між тим тисячі колишніх вояків Української Галицької Армії перебували в полоні в Польщі та Чехословаччині. Серед полонених була найосвіченіша західноукраїнська молодь [12, с.16]. У таборах для військовополонених діяли різноманітні гуртки, була створена Стрілецька Рада, видавалися різні часописи [13, с.20-21]. Однак час вимагав змінити тактику боротьби, бути готовими до нових подій, які очікувалися не лише з можливістю виникнення нової війни, але й тривалим перебуванням України під окупацією польських та московських загарбників. Тому в липні 1920 р. у Празі на засіданні Стрілецької Ради полковник Є. Коновалець обґрунтував ідею переходу на нові форми боротьби і створення нового проводу (керівництва. -Ю.Р.) для подальшого розвитку українського визвольного руху. Є. Коновалець виходив із того, що "війна не закінчена, тому зброї не складаємо, йдеться про те, щоб не дати закріпитись на західноукраїнських землях молодій польській владі" [14, с.406]. Це знайшло втілення в утворенні на цьому ж засіданні Стрілецької Ради нової організації - Української Військової Організації (УВО) - першої націоналістичної організації у післявоєнний період [15, с.72].
З утворенням Української Військової Організації збройна боротьба за українську державність повинна бути не ліквідованою, а тільки змінена щодо її форми, стати більше пристосованою до нових реалій суспільно-політичного життя. Тобто, регулярну українську армію повинно на певний період замінити організоване збройне українське підпілля. Продовження боротьби проти окупантів у нових формах повинно було б, на думку організаторів УВО, "тримати далі весь український народ у стані морально-політичної мобілізації, ставити безупинну перед очі своїм і чужим нестійкість та насильницький характер ворожої окупації і революційною дією творити потрібний морально-політичний капітал для ведення відповідних політичних акцій на зовнішньому форумі" [16, с.73].
Почалася робота щодо розгортання мережі УВО, налагодження її систематичної діяльності і опрацювання чітких політико-ідеологічних засад. Це було необхідно ще й тому, що до складу УВО входили люди різних політичних та ідеологічних переконань [17, с.4].
Для організацій УВО в Україні, причому як на західноукраїнських землях, так й на Наддніпрянщині, з-за кордону відряджувалися найактивніші члени УВО. Зокрема, з цією метою на Наддніпрянщину прибули сотник Іван Андрух, поручник Микола Опока, у Галичину - підполковник Юрко Отмарштан та ін. [18,с.73], а згодом до Львова прибув і сам Є. Коновалець.
Оскільки через терор ЧК на Сході України не було можливості розгорнути повноцінну діяльність, то головним плацдармом для УВО стали західноукраїнські землі (ЗУЗ), де ситуація напівдемократичної Польщі дозволяла хоч якось налагодити підпільну роботу. Для чіткішої організаційної праці ці землі були поділені на чотири округи. Усю діяльність УВО спрямовувала і контролювала "начальна команда", до якої входили начальник штабу - сотник Богдан Гнатович, бойовий референт - Михайло Саєвич, політичний референт - Дмитро Паліїв, керівник розвідки - Осип Думин та декілька членів команди, які не мали офіційних посад. Очолював "начальну команду" Є. Коновалець [19, с.39].
Завдання і мету діяльності УВО роз'яснювала спеціальна брошура, видана під назвою "У.В.О." відділом пропаганди організації [20]. У ній, зокрема, чітко окреслювалися два основні напрями дій УВО - організація пасивного і активного опору. Пасивний опір, тобто різні форми бойкоту польської влади, із залученням до них широких мас народу. До активних форм опору, оскільки вони передбачали бойовий характер, належали терористичні акти проти конкретних осіб, експропріаційні акти, тобто напади на державні установи з метою заволодіння коштами, які в умовах окупації вважалися українським багатством і тому повинні були повернуті народові, саботажі - нищення ворожого майна тощо. До активних форм опору залучалися лише члени УВО, оскільки виконання таких завдань було пов'язане з небезпекою для життя виконавців.
УВО займалося здебільшого суто військовими акціями, а були ж іще інші галузі роботи. Підростало нове покоління, яке треба було належним чином виховати і залучати до визвольної діяльності. Виникає, зрештою, ціла низка окремих, незалежних одна від одної, організацій як в Чехословаччині, так і в Галичині, де осіло найбільше українських емігрантів: Група Української Націоналістичної Молоді, Легія Українських Націоналістів, Організація Вищих Класів Українських Гімназій та ін. [21, с.138]. Необхідно було під діяльність цих організацій "підвести" якусь спільну ідеологічну платформу. Сумнівів у керівників УВО практично не було - це повинна бути ідеологія націоналізму. Саме з цією метою на пропозицію Є. Коновальця апологет українського націоналізму Д. Донцов переїхав з Відня до Львова, щоб відновити видання "Літературно-Наукового Вісника", який повинен був стати рупором націоналістичної ідеології: "Націоналістичний "ЛНВісник" - "Вісник", між двома війнами у Львові, якраз мав за мету збудження нового "люду героїв" - "трагічних оптимістів", якими були поети і прозаїки нового журналу…" [22, с.914].
Саме зростаючий рівень національної свідомості дозволив усі українські організації об'єднати в одну революційно-підпільну, з чітко визначеними ідеологічно-політичним обличчям, структурою, єдиною програмою. Однак, прагнучи до об'єднання всіх націоналістичних організацій, Є. Коновалець не пропонує їх влиття до УВО, але пропагує створення з усіх існуючих нової революційної націоналістичної організації.
У результаті численних тривалих переговорів і консультацій із лідерами партій УВО прийшло до скликання Першої Конференції Українських Націоналістів, що відбулася 3 - 7 листопада 1927 р., і висловилося за те, щоб "створити єдину організацію українських націоналістів…" [23, с.27]. Отже, український націоналізм став, таким чином, "витвором української нації" [24].
На Першому Конгресі Українських Націоналістів, матеріали якого повністю були видруковані на сторінках журналу "Розбудова нації" протягом березня-травня 1929 р., відзначалося, що найвищим законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів, виконавчим - Провід Українських Націоналістів (ПУН), який складається з голови, котрого вибирає Збір, і восьми членів, яких на пропозицію голови затверджує Збір. Кожний член Проводу, який очолює якусь Референтуру, називається Референтом Проводу. Структурно на території України ОУН ділилася на Краї і Округи, а на еміграції - на Терени і Держави. Структурами ОУН у Краю, до якого входила Галичина і Волинь (у 30-і роки волинські землі виділилися в окремий Північно-Західний Край), керувала Крайова Екзекутива (від лат. слова - "виконувати") ОУН на західноукраїнських землях. Керував нею Провідник, його заступники і референти, які очолювали певні ділянки роботи.
Уся територія Краю - західноукраїнських земель - поділялася на 10 округ (Львівська, Стрийська, Станіславівська, Коломийська, Бережанська, Тернопільська, Перемиська, Сокальська, Луцька, Рівненська). Округи поділялися на повіти, що збігалися з адміністративним поділом. Повіти - на райони і підрайони, що включали три - п'ять сіл. Найнижчою клітиною були "п'ятірки" і "трійки", тобто три - п'ять членів ОУН, завжди добре законспірованих так, що коли в якомусь селі були дві "п'ятірки", то вони зовсім не знали одна одну. Якщо в якійсь місцевості не було необхідної кількості активістів руху, то там призначався станичний. Спочатку при розбудові структур керувалися демократичним принципом - усіх керівників вибирали. Однак досвід роботи в підпіллі показав, що ефективнішим є призначення керівника. Тобто сама ОУН у краї мала чітку організаційну структуру, побудовану на військовий лад.
Окремі пункти резолюції передбачували державний устрій, з'ясовували військове питання, ставлення ОУН до культури і мистецтва, освіти, релігії тощо.
В Організації панувала військова дисципліна. Кожний член ОУН обов'язково повинен був мати псевдонім. Ніхто не користувався справжніми іменами і прізвищами. Усі села і міста в системі інформації і зв'язку були закодовані, причому коди і псевдоніми періодично змінювалися.
Головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН) одноголосно було обрано полковника Євгена Коновальця.
З наростанням українського націоналістичного руху польська влада з осені 1930 р. оголошує справжню війну українському населенню Галичини. Для прискорення розправи режиму з учасниками руху запроваджуються в цій частині України так звані "наглі суди", тобто термінові суди, здійснюється політика "пацифікації", "замирення", що насправді перетворюється в масовий терор проти українства. Та незважаючи на те, ОУН продовжує свою бойову активність, аби і надалі підтримувати напружену боротьбу в українському суспільстві згідно з концепцією "перманентної революції" [25, с.440-495]. Свідченням цього є те, що лише протягом 1931 - 1932 рр. по Західній Україні, за неповними даними, було проведено понад 100 арештів і судових процесів над українцями, учасниками акцій протесту, а в кожному процесі, як звичайно, фігурувало декілька осіб [26, с.3-4].
Однак були в історії ОУН й трагічно-героїчні події. Одна з них, зокрема, пов'язана з нападом на пошту в Городку, що поблизу Львова, коли за завданням Проводу Крайова Екзекутива повинна була роздобути гроші для націоналістичного руху. Після, здавалось би, ретельно розробленого плану операції головними виконавцями нападу стали В. Білас і Д. Данилишин. Однак операція провалилася, В. Білас і Д. Данилишин були схоплені і невдовзі предстали перед польським судом, який засудив їх до смертної кари. Про це повідомили усі українські часописи [27].
Невдале закінчення акції в Городку стало предметом спеціального розслідування Проводом ОУН. За його результатами було визнано винними деяких Крайових Провідників і таким чином із січня 1933 р. обов'язки Крайового Провідника перебрав заступник Крайового Провідника Степан Бандера, який і виконував ці обов'язки без формального затвердження до червня 1933 р., коли Берлінська Конференція ОУН, яка проходила з 3 по 6 червня, затвердила його на цій посаді і водночас прийняла запропоновані ним проекти подальшої діяльності в Краї [28, с.2].
Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С. Бандера відразу ж приступив до зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби. Усім окружним і повітовим екзекутивним було наказано створити бойові "п'ятірки" і "трійки". Змінився і головний напрям бойових дій: уся активність відтепер спрямовувалася на індивідуальний терор проти представників окупаційної влади та їх прислужників, а також проти пропагандистів "совєтофільства" [29, с.51].
Однак у результаті зміни плану теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, що мав бути актом помсти з боку ОУН за його керування "пацифікацією", протягом якої піддавалися жорстоким тортурам тисячі українських селян, до рук поліції потрапив так званий "Архів Сеника", тобто архіви документів Проводу ОУН за кордоном. Називався умовно цей архів так, тому що ним відали члени Проводу ОУН О. Сеник і Я. Барановський [30, с.739]. На підставі цього польська поліція сфальшувала справу і довела її до суду. Перед судом, який тривав з 18 листопада 1935 р. до 19 січня 1936 р. опинилося 12 провідних членів ОУН Краю, серед яких були такі відомі діячі Проводу, як Степан Бандера та Микола Лебедь [31]. Судовий процес став сенсацією для газетярів. Адже підсудні, відмовляючись говорити польською мовою, демонстративно віталися окликом "Слава Україні!" і не лише не просили про помилування, але й відверто звинувачували владу. Так, С. Бандера свій виступ фактично присвятив пропаганді ОУН й роз'ясненню того, чому організація вдається до таких методів, як атентанти [32, с.143-145].
Зрештою, судовий процес засвідчив, що ОУН не є групкою терористів, як це хотіли подати польські шовіністи, а охоплює своєю діяльністю всі структури українського життя, формує і спрямовує народну думку і виступає як єдиний захисник національних інтересів українства.
Польська влада докладала усіх зусиль для ліквідації ОУН: лише з 1924 до 1934 р. було ув'язнено 1024 члени ОУН, яких засуджено загалом на 2020 років тюремного ув'язнення, винесено 4 смертні вироки і 16 присудів довічних ув'язнень, зрештою, до довічного ув'язнення був засуджений й С. Бандера [33, с.76; 26-28]. До того ж, окрім польської влади, за розвитком націоналістичного руху з побоюванням спостерігала й Москва. Саме тому органи НКВД, наприклад, організували у травні 1938 р. вбивство визнаного лідера ОУН Є. Коновальця, яке сталося в голандському місті Ротердамі [34, с.311].
Після смерті Є. Коновальця Головою Проводу ОУН став А. Мельник, який притримувався досить поміркованої позиції щодо діяльності очолюваної ним організації [35, с.216]. Згодом протиріччя між С. Бандерою і А. Мельником поглибилися, коли виникло питання орієнтації ОУН. С. Бандера дотримувався думки, що потрібно орієнтуватися лише на власні сили, А. Мельник розраховував на підтримку інших держав, передовсім Німеччини. Це призвело до остаточного розколу ОУН, що стався на лютневій конференції ОУН, яка проходила 1940 р. у Кракові [36, с.11]. Саме з цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН (р) чи ОУН(б) (революційна або бандерівська) і ОУН (м) - мельниківська [37, с.473]. Тому навряд чи можна погодитися з твердженням К.Бондаренка, який вважає, що головна суперечка (між С.Бандерою і А.Мельником. - Ю.Р.) полягала у особистісних моментах [38, с.15]. Адже навіть самі члени ОУН згодом відзначали, що розходження полягали не лише в персональних питання, але й у політичних розбіжностях [39, с.21].
Між тим стрімко розвивалися події на міжнародній арені. Виходячи із спільних домовленостей Сталіна і Гітлера, восени 1939 р. Червона армія вступила на західноукраїнські землі із заздалегідь пропагандистськи розрекламованою метою про "захист українського населення", насправді окупувавши ці землі [40]. На території, зайнятій Червоною армією, розпочався страшенний терор, масова депортація населення. Для цього в західні області УРСР було скеровано 4278 оперативних підрозділів НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апарату, бійців Червоної Армії і 2032 сільських активісти, за допомогою яких із Західної України і Західної Білорусії без суду і слідства було вислано більше 1 млн. 173 тис. 170 осіб [41, с.38], а загалом же, як вважає професор Ю. Ю. Сливка, із цих областей було вивезено приблизно 10 % їх населення [42, с.4]. На відплату сталінсько-беріївській вакханалії Крайовий провід ОУН організував у різних місцях збройні акції проти членів НКВС. І це вилилося в те, що в 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 оунівцями. 42 звинувачених, із них 11 жінок, отримали смертний вирок [43, с.14].
Таким чином, тоталітарна сталінська система після вересня 1939 р. "була тим об'єктивним чинником, який відштовхував (а не притягував) українське населення Галичини від нової влади -"визволительки" [44, с.119]. І зрозуміло, що за цих умов - з вересня 1939 р. до червня 1941 р. - ОУН на теренах Західної України перебувала у глибокому підпіллі, що дозволило їй зберегти свою мережу [45, с.51]. Основним її завданням стало розширення мережі підпільних організацій і їх збереження. Підпільною мережею ОУН керував у цей період Іван Климів, який за героїзм і сміливість у боротьбі проти поневолювачів отримав псевдонім "Легенда".
Про політичну платформу ОУН того періоду можемо судити із Маніфесту ОУН, прийнятого в грудні 1940 р. У цьому Маніфесті головна мета оунівців була визначена так: "Боремося проти московського імперіалізму всіх видів, а зокрема, проти більшовизму… Через повний розвал Московської імперії і шляхом Української національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи" [46, с.21].
Таким чином, у Маніфесті, що був фактично першим програмним документом діяльності ОУН(б), було зазначено, що метою ОУН є здобуття незалежної Української держави, а шлях досягнення цього - українська національна революція, методи ж досягнення - збройна боротьба.
22 червня 1941 р., порушуючи договір про ненапад, укладений між СРСР і Німеччиною, фашистська Німеччина, випереджаючи Сталіна, який також мріяв про новий переділ світу на свою користь і відповідно готувався до війни [47], першою напала на СРСР, зокрема й на Україну.
Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил [48, с.8]. Певним чином сприяли цьому похідні групи ОУН, організація яких розпочалася за межами України ще напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Однак найактивніше розгорнули свою діяльність такі групи з початком війни проти СРСР. Так, під керівництвом Степана Бандери на Україну було вислано три такі похідні групи: Північну, якою керував Микола Климишин, а після його арешту в Києві - Дмитро Мирон-Орлик; Центральну (середню) - керівник Микола Лемик-Сенишин, і Південну, очолюван
Водночас українці, плануючи допомагати німцям в атаці на СРСР, розраховували й на здійснення власних планів, приховуючи їх від німців. Планувалося, що в міру знесилення вермахту будуть організовуватися нові українські відділи, які згодом зможуть стати домінуючою силою у південній частині фронту. Тоді, залежно від розвитку подій, можна було в одній або другій ослабленій стороні продиктувати свої умови, що згодом стало сприяти створенню власної держави [51, с.119].
Одним із напрямів щодо реалізації цього плану стало формування регулярного військового українського відділу, до якого спрямовували військово підготовлених членів ОУН(б) і колишніх вояків Карпатської Січі. Формування цього підрозділу відбувалося за допомогою німецьких старшин. Так виник новий український легіон, що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які спільно з німецькими військами взяли участь в поході на СРСР. Українці називали ці батальйони "Дружинами українських націоналістів" (ДУН) [52, с.13-14].
30 червня 1941 р. представники ОУН (б) разом із німецькими військами та батальйоном "Нахтігаль" увійшли до Львова й не очікуючи на підтримку ОУН(м), а, можливо, намагаючись їх випередити, без узгодження з німецьким командуванням вирішили проголосили у Львові "Акт відновлення Української держави" [53, с.76].
З цією метою ОУН (б) скликала представників міста, передовсім інтелігенцію, на "законодавчі збори західноукраїнських земель", де Ярослав Стецько за дорученням Степана Бандери зачитав текст "Акту відновлення Української держави". Документ закликав населення "не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада" [54, с.36]. Національні збори уповноважили Я. Стецька створити "Управління для організування Української влади й державного життя на звільнених від більшовиків теренах", до якого увійшли: "Ярослав Стецько - прем'єр, Всеволод Петрів - військові справи, Володимир Стахів - ресорт Заграничних справ, Микола Лебедь - безпека, д-р Володимир Горбовий - тимчасовий голова Українського державного правління на виїмковий час та ін." [55, с.13]. Покликаний до життя уряд - Українське державне правління - звернувся до Німеччини "як рівноправний суб'єкт міждержавних відносин" [56, с.56].
"Акт відновлення української держави" сколихнув не лише галичан, але й всіх українців, став важливою віхою в державотворчому процесі української нації [57, с.V-ХLІV]. Адже, як зазначає професор Ю. Ю. Сливка, "Це був, по суті, перший вияв готовності українства засвідчити, що Україна не може бути тільки об'єктом, а прагне відіграти роль суб'єкта міжнародної політики" [58, с.22]. Однак на його проголошення вкрай негативно відреагували в Німеччині. Уже на початку липня 1941 р. фашисти розпочали масові арешти діячів українського незалежницького руху. 5 липня 1941 р. в Кракові гестапо заарештувало С. Бандеру і в той же день запропонувало українському державному правлінню та лідерам ОУН відкликати "Акт відновлення Української Держави", а після відмови це зробити в Україну, за особистим наказом Гіммлера, було введено спеціальну каральну групу "СС" для "наведення порядку" [59, с.10], й Галичину приєднали до окупованих польських земель, так званого Генерального губернаторства [60, с.26], де проживало майже 4,5 мільйона українців [61, с.4]
Репресії проти ОУН (б) постійно посилювалися: 25 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти бандерівців і їх таємні страти без суду. Лише за причетність до ОУН (б) або за самостійницькі погляди людей знищували. Так, після тривалих допитів і катувань було страчено керівника ОУН (б) Житомирського району, розстріляно деяких активних учасників похідних груп ОУН (б) тощо [62, с.194].
Стало очевидним, що у Другій світовій війні українська справа опинилася в дуже важкому становищі. Всі українські землі окупували два ворожі українському народові імперіалістичні режими, а "війна між ними точилася по суті за Україну, за її багатства, за її людські та природні ресурси. Кінцева мета того гігантського протиборства була ясна: "німці прагнули перетворити Україну в колонію так званої вищої німецької раси, а Москва хотіла назавжди забезпечити за собою панування над українською провінцією" [63, с.54].
Цим ще раз було підтверджено, що ніколи жоден народ не дістав незалежності від рук загарбників.
Однак і на цей раз українська державотворча ідея не була знищена. Так, восени 1941 р. у Києві представники ОУН (б), "не питаючи дозволу німців, розвісили по місту великі заклики українською мовою, у яких було сказано, що велика визвольна ідея не вмерла в серці волелюбного українського народу. Боротьбу … проводить тепер Організація Українських Націоналістів, яку очолює Степан Бандера" [64, с.95]
Зрозумівши, що Німеччина не вбачає в Україні союзника, а лише свою майбутню колонію, ОУН знову переходить у підпілля і обирає нові форми боротьби. Однак щодо масових збройних акцій, то провід ОУН і надалі дотримується вичікувальної позиції, яка мала з’ясуватися в ході боротьби між двома агресорами - німецьким і більшовицьким - про що, зокрема, було задекларовано і в рішеннях Другої конференції ОУН, яка відбувалася у квітні 1942 р. Тим не менше було підтримано рішення Першої конференції ОУН про те, що в очікуванні масової збройної боротьби треба проводити збір та складання зброї, організовувати вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби. Для здійснення цих завдань у військовій галузі військова референтура проводу ОУН утворила окремий Краєвий Військовий штаб під керівництвом пор. Дмитра Грицая-Перебийноса [65, с.26].
Однак у низових структурах усе частіше лунали вимоги переходу до збройного спротиву окупантам. Зрештою, в окремих регіонах України почали самочинно організовуватися озброєні загони, які діяли самі по собі і в різних формах. Так, на північно-західних українських землях із метою оборони від грабіжницьких нападів німецьких військ, польської поліції і радянських партизан була розгорнута мережа самооборонних кущових відділів від роя до чоти на село, які почали вести розгорнуту боротьбу проти окупантів, ліквідовували жандармів і поліцаїв, вряди-годи нападали й на каральні німецькі загони [66, с.11]. Окрім того, виникало й чимало різних за чисельністю озброєних формувань, а це призвело до того, що на початках цієї боротьби в таборі українських національно-визвольних сил панували хаос і отаманщина. Чисельні партизанські загони об'єднувалися, розпадалися, ворогували між собою, вели переговори, підписували декларації і меморандуми. Треба було покінчити з такою ситуацією і об'єднати усі партизанські загони в єдину армію. Здійснити це могла лише така організаційно могутня, авторитетна сила, як ОУН (б).
До того ж, члени ОУН розуміли потребу створення власних збройних сил і виходили при цьому з вчення М. Грушевського, який твердив, що "демократична держава повинна мати демократичну армію, а громадянству такої держави необхідно дбати про те, щоб її склад завжди був готовий навіть віддати своє життя в ім'я сповнення найвищого громадянського обов'язку - захисту своєї Вітчизни" [67, с.173-174].
Очевидно саме виходячи з того, у вересні 1942 р. провід ОУН (б) під керівництвом Миколи Лебедя (Максима Рубана) розпочав створювати мобільні збройні відділи розмірами сотень для постійної допомоги місцевим сільським боївкам (СКВ). Першу таку сотню зорганізував військовий референт Крайового проводу ОУН Сергій Качинський - "Остап" у жовтні 1942 р. у Дивинському лісі на Берестейщині. У листопаді цього ж року другу сотню організував поблизу Луцька пор. Іван Перегійняк, а згодом виникли й інші сотні УПА [68, с.15]. Окрім того, ще з 1941 р. на Волині і Поліссі існували збройні відділи під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця, які отримали назву "Поліська Січ". Загони цієї Січі проводили воєнні операції проти німців, однак, з лютого 1942 р. змушені були перейти в підпілля, хоча й там не припинили чинити збройного опору окупантам і водночас розширювали як терени своєї діяльності, так і самі зростали чисельно [69, с.75].
Зрештою, ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України [70, с.6]. Так, із березня 1942 р. у Дніпропетровську базувався потужний Південнокрайовий провід ОУН, який поширював свій вплив на Запорізьку, Дніпропетровську, Харківську, Херсонську і Миколаївську області, на Донбас, Крим і Кубань. Його активісти старанно працювали з кадрами, тримали під контролем їхню розстановку, намагались робити все, щоб представники ОУН працювали у найвпливовіших органах влади тощо. Коли ж до міста підходила Червона армія, з Центрального Проводу дніпропетровським оунівцям надійшла директива вливатись в УПА або залишатись у підпіллі й протидіяти Радам. Тоді ж в області почали створюватись склади боєприпасів - на той випадок, що оунівцям довелося б вступити у відкриту сутичку з представниками неприйнятої націоналістами московсько-радянської системи [71]. Тому можна стверджувати, що з перших днів свого зародження УПА мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало з політичної програми ОУН - боротьби за відновлення Самостійної Соборної Української Держави. І ця мета поєднала в рядах УПА, окрім членів ОУН, вояків УНР, бійців і командирів Червоної армії, які виривалися з німецького полону, представників різних національностей більшовицької імперії: 20 % повстанців УПА становили росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці та ін. [72, с.177].
Щодо соціально-класової приналежності учасників УПА, то про це, наприклад, свідчать матеріали судових процесів, які відбувалися в Станіславській області над 416 учасниками ОУН і УПА: 28 з них були вихідці з сімей куркулів, 150 осіб - із середняків, біля 30 - бідняки [73, с.87]
Тому саме з організації першого загону, сформованого С. Качинським 14 жовтня 1942 р. у день Покрови Святої Богородиці - покровительки Війська Запорізького - почалася боротьба проти отаманщини і об'єднання усіх партизанських загонів під проводом ОУН (б), а день 14 жовтня визнано згодом днем створення Української Повстанської Армії (УПА).
У грудні 1942 р., після ув'язнення німцями начальника крайового військового штабу Д. Грицая, військовим референтом Проводу ОУН став сотник Роман Шухевич. Незабаром (лютий, 1943 р.) відбулася Третя конференція ОУН, після якої Провід ОУН призначив командиром УПА Полісся і Волині, Крайового провідника ОУН Дмитра Клячківського - Клима Савура, а шефом штабу УПА сот. Василя Сидора - Вишитого - Шелеста. У травні 1943 р. сот. Роман Шухевич замінив Лебедя на посту провідника ОУН і негайно розширив Крайовий Штаб ОУН до розмірів Головного Військового Штабу (ГВШ), який сам і очолив. ГВШ ОУН був зорганізований на такій основі, як і державні військові штаби з відділами пропаганди, розвідки, організаційно-мобілізаційним, політично-виховним [74]. З цього часу організаційно-військова структура УПА вважається завершеною [75, с.24].
Наближення кінця війни створювало на українських землях нову політичну ситуацію. Події на фронті вимагали формування єдиного політичного керівництва збройною боротьбою на фронті і в тилу. За цих умов влітку 1943 р. відбувся Надзвичайний Збір ОУН, який визначив такі програмні вимоги, як право кожного народу на створення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода друку, совісті та світогляду. Було також підкреслено, що ОУН бореться проти імперіалізму як СРСР, так і Німеччини й ще раз чітко задекларовано, що мета ОУН - створення Української Самостійної Соборної Держави [76, с.17].
Відповідно до рішень Збору командувач УПА Клим Савур віддав наказ про встановлення Повстанської адміністрації: "Терени України під оглядом адміністративним діляться на 1) села й міста; 2) райони; 3) повіти (округи); 4) області… Органами адміністративної влади є 1) у селі: а) сільська рада; б) сільська управа; 2) місті: а) міська рада; б) міська управа; 3) у районі - районова рада; районова управа; у повіті - а) повітова (окружна) рада; б) обласна управа [77, с.3]
Водночас УПА збільшувала масштаби боротьби як проти більшовиків, так і проти німців. Однак у міру того, як в Україні слабнула міць німецького війська, головний удар спрямовувався проти більшовицьких загарбників, які у 1945 р. у західних областях зосередили сотні загонів НКВС, десятки полків Червоної армії, сотні провокаторів та спецагентів [78, с.614-646]. Гинули повстанці, провідники, але УПА не здавалася. Межевою датою в боротьбі УПА стала загибель головного командира генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) 5 березня 1950 р. біля Львова, арешт у 1954 р. його наступника Василя Кука ("Коваля"), але повстанці і далі тримали в напрузі окупанта, хоча і їхні сили танули. Тому в червні 1950 р. Конференція Проводу прийняла рішення про децентралізацію, тобто перетворення УПА на невеликі збройні відділи. Ці переорганізовані осередки УПА ще до початку 60-х років чинили опір загарбникам. Звичайно, без всенародної підтримки проти такого гіганта, як СРСР, повстанці стільки часу не вистояли б.
Отже, Л. Шанковський цілком слушно зазначав, що "УПА - це неминуча ланка в історичному ланцюгу подій, закономірний етап у житті українського народу…" [79, с.486]. УПА не була якимось штучним витвором, а виникла з волі народу як єдиноправний власник славних традицій збройної боротьби козацької демократичної республіки, визвольних змагань 1917-1921 рр., на які вона опиралася у своїй боротьбі за Незалежну Соборну Самостійну Українську Державу. Її кадри формувалися на основі ідеології ОУН, із найсвідоміших патріотів-українців та представників інших національностей. Виникла УПА без будь-якої допомоги чи підтримки ззовні, тобто її створив сам український народ для захисту своїх національних і економічних інтересів, тому й підтримували її усі верстви української нації і тому такою вона була міцною.
Література:
1. Регіональні умови формування системи української преси під чужоземним гнітом// Крупський І.В. Нац. - патріотична журналістика України. Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.).-Львів: Світ, 1995.- С.7-8
2. Головацький І. Микола Міхновський та Євген Коновалець // Воля і Батьківщина: Український часопис. - Львів. - 2000. - № 1. - С. 27.
3. Химиця Н. Позиція українських самостійників щодо створення національних збройних сил // Вісник ДУ "Львівська політехніка": Вісник українознавства. - № 309. - Львів: Вид-во "ДУ "Львівська політехніка", 1995.- С.17
4. Купріянович Г. Український національний рух на Холмщині та Південному Підляшші в 1920-ті роки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Збірник на пошану професора Юрія Сливки. - Зб. наук. праць Ін-ту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. - Вип. 7. - Львів, 2000. - С. 357.
5. Р.VІІ. Україна між двома світовими війнами (1918 - 1939) // Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С.106
6. Політичні режими на українських землях у 20-30 роки ХХ ст. / /Політична історія України: Посібник для студентів вищих навч. закладів / За ред В. І. Танцюри. - К.: Видавничий центр "Академія", 2001. - С. 328
7. З меморіалу наукового товариства ім. Т.Шевченка проти заборони кураторією львівського шкільного округу вживати в українських приватних гімназіях слів "Україна", "український" // Історія Львова в документах і матеріалах: Зб. док. і матер / Упор. У. Єдлінська, Я. Ісаєвич, О. Купчинський та ін. - Київ: "Наукова думка", 1986. -" С.181-182
8. Міжвоєнна доба // Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) . - Івано-Франківськ, без назви видавництва, 1993. - С.154-155
9. Коваль В. С. За що і з ким боролися ОУН - УПА // Україна ХХ ст. Проблеми національного виродження / Зб. наук. праць. - Київ: Наукова думка, 1993. - С. 91.
10. Період посилення політичного терору московсько-більшовицьких окупантів і масового фізичного винищування мирної людності України (1929-1941) // Соловей Д. Голгота України. - Дрогобич: "Відродження", 1993. -С.213.
11. Україна між двома світовими війнами //Фреїшин-Чировський М. Нарис політичної історії України. - Львів, без зазначення видавництва, 1997 . - С.205.
12. Dyminskyj R. Der Wirtschaftsteil der ukrainischen Zeitungen // Ukrainische Kulturberichte (Берлін). - 1934. - № 4. - С. 16.
13. ЦДАВО, ф.4465, оп.1, спр.3, арк.20-21. (Колекція документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій та осіб (Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України).
14. Цит. за: Швагуляк М. Національно-політична діяльність Дмитра Палієва у міжвоєнний період // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.7: Зб. на пошану професора Юрія Сливки. - 2000. - № 7. -С.406.
15. Шляхом революції // Мірчук П. Євген Коновалець. - Торонто: Ліга визволення України, 1958. - С.72.
16. Там само -С.73.
17. Пошуки шляхів до визволення: далекосяжні мрії// Кучер В. ОУН - УПА в боротьбі за незалежну Україну. - Київ: Вид-во "Бібліотека українця" 2000. - С.5.
18. Шляхом революції // Мірчук П. Євген Коновалець. - Торонто: Ліга визволення України, 1958. - С.73.
19. Доба організованого націоналізму // Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. - Дрог. - С.39.
20. У.В.О.: Видання Відділу Пропаганди Організації . - Без зазначення місця і року видання.
21. Гаврилів І. До історії створення ОУН // Вісник ДУ "Львівська політехніка": Держава та армія. - № 377. - Львів: ДУ "Львівська політехніка", 1999. - С. 138 (137-144).
22. Донцов Д. Націоналізм чи сервілізм? // Визвольний Шлях. - 1983. - № 8. - С. 914.
23. Постанови Великого Збору // Розбудова нації. - 1929. - Березень. - С. 27.
24. "Веде нас в бій борців полеглих слава" //Дужий П. Степан Бандера - символ… - Львів, 2000. - С. 40.
25. Вітчизняна суспільно-політична думка в контексті політичної антропології// Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ - початок ХХ століття). - Київ: , 2001. - С. 440-495
26. Дичковська Г. 50-річчя Української Повстанської Армії // Архіви секретних служб: Український національний місячник. - Київ. - 1992. - № 1 (серпень), С. 3-4.
27. "Серед війни національної немає гадки про поступ економічний і соціальний…" (1922 - 1939 рр.) // Шаповал Ю.Г. "Діло" (1880 - 1939 рр.): поступ української суспільної думки. - Львів, без назви видавництва, 1999. - С.294-296.
28. Микульський Ю. Хто такі "бандерівці", "мельниківці" і "двійкарі". -Львів, 1990, - С.2.
29. Бондаренко К. Організація Українських Націоналістів у 1935 - 1945 рр. // Европа в ХХ веке: путь от войны к миру. - Тезисы международной конференции. - Харьков, 1995. - С. 51.
30. Сеник Омелян // Довідник з історії України / Вид.2-ге, допрацьоване і доповнене. - Київ: Генеза, 2001. - С.739.
31. Бандера Степан Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції. - Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1978. - С.15.
32. Варшавський судовий процес проти ОУН.// Дужий П. С.Бандера - символ. Ч.І -С.143-145
33. Ковалевський З. Польська демократична громадськість мусить знати правду про Українську Повстанчу Армію// Україна: Наука і культура. - Вип. V. - Київ, 1991, - С. 76; 27-28.
34. Науменко К. Опір коричневій та червоній чумі // Львівщина: історико-культурні та краєзнавчі нариси. - Львів: Центр Європи, 1998. - С.311
35. Між двома тоталітаризмами // Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної укр. нації ХІХ - ХХ століття. / 2-е видання. - Київ: Генеза, 2000. - С.216 .
36. Бандера Степан. Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції. - Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1978. - С. 11.
37. Україна в роки Другої світової війни // Бойко О.Д. Історія України. - Вид.2-е, доповн. - Київ, 2001. - С.473.
38. Бондаренко К. Діяльність Організації Українських Націоналістів напередодні і під час світової війни (1938 - 1945): політичний та військовий аспекти. - Автореф. дис. … канд. іст. наук, с.15. - Львів, 1997. -С.15.
39. Львівський обласний державний архів. - Ф. 3, оп. 1, спр. 70, арк. 25.
40. "Перші совіти"// Литвин М.Р., Луцький О.І., Науменко К.Є. 1939. Західні землі України. - Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1999. - 152 с.
41. Парсаданова В.С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 - 1941 гг. // Новая и новейшая история. - 1989. - № 2. - С. 38.
42. Сливка Ю.Ю. Передмова // Депортації. Західні Землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. / Документи, матеріали. Спогади: У 3 т. - Т. І. 1939-1945. - Львів. - С.4.
43. Передумови зародження антифашистської боротьби (ІХ.1939-VІ.1941)// Іващук С. По той бік фронту (Антифашистська боротьба на території України, Білорусії та Польщі в роки Другої світової війни) . - Львів: ДУ "Львівська політехніка", 1997. - С.14.
44. Голобенко І. "Коли ми вмирали, нам дзвони не грали…". ОУН - УПА в боротьбі за державну незалежність (1942 - 1953рр.) // Дзвін (Львів). - 1993. - № 2/3. - С.119.
45. Кульчицький С. Історичний висновок про діяльність ОУН - УПА (Попередній варіант) // Сучасність Київ). - 2001. - № 2 .- С.51.
46. Маніфест Організації Українських Націоналістів// ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби. - 1929 - 1955. - Видання ЗЧ ОУН, 1955. - С.21.
47. Суворов В. Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну: Нефантастическая повесть-документ. - Киев: газета "Независимость"- Черкассы: производственно-коммерческая фирма "Черкасский бизнес-центр",1993.-352 с.
48. Німецька окупація України. Створення Української Повстанської Армії та її боротьба проти німецько-фашистських загарбників, радянських партизанів, польських збройних формувань (1941-1944) // Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. - С. 8.
49. Вступ: загальна характеристика похідних груп Організації Українських Націоналістів // Шанковський Л. Похідні групи ОУН. - Мюнхен: Вид-во "Український самостійник", 1958. - С.11-12.
50. Шумелда Я. Похід ОУН на Схід // На зов Києва. Український націоналізм у Другій Світовій війні. - Київ: Дніпро, 1993. - С.110.
51. Бар А., Заленський А. Війна втрачених надій: український самостійницький рух у 1939 - 1945 рр. // Укр. істор. журнал. - 1992. - № 6 .- С. 119.
52. Патриляк І. Діяльність Організації Українських Націоналістів (бандерівців) у 1940 - 1942 роках (військовий аспект) - Автореф. дис. … канд. істор. наук. - К., 2001. - С.13-14.
53. Сергійчук В. Якими були ми "колаборантами"… // Сучасність. - 2001. - № 3. - С. 71 - 84.
54. Національно-визвольна стратегія і тактика ОУН (б) напередодні та в перші місяці німецько-радянської війни (кінець 1940 - початок 1942 рр.) // Стародубець Г.М. ОУН (б) в українському національно - визвольному русі на Волині в роки Другої світової війни (1941 - 1943 рр.). - Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. - С.36.
55. Склад Українського Державного Правління. - ЦДАВОВ України, ф.3833, оп.1, спр. 10, арк. 13.
56. Сергійчук В. Боротьба за волю, а не коляборація, с.56 // Визвольний шлях. - 2001. - № 3. - С. 49-62.
57. Кук В. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р., с. V - ХLІV// Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. : Зб. док. і матер. / За заг. ред. Я.Дашкевича та В.Кука. - Львів.: Літ. агенція "Піраміда", 2001. - 560 с.
58. Сливка Ю. Україна в Другій світовій війні: національно-політичний та міжнародно-правовий аспекти // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 3-4. - Львів: Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997. - С.19-26.
59. Озимчук О. Антифашистська боротьба ОУН - УПА в роки Другої світової війни (1941 - 1944 рр.). - Автореф. дис. … канд. іст. наук. - К., 1995. - С.10.
60. Війна.) // Мечник С. У вирі воєнного лихоліття: ОУН і УПА у боротьбі з гітлерівськими окупантами. - Львів: Видавниче підприємство "Край", 1992. - С.26.
61. Вступ// Антонюк Н. Укр.культурне життя в "Генеральній губернії". - Львів: НДЦ періодики,1997.- С.4.
62. Смертоносне безглуздя та колоніальні маячіння// Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Пер. з французької Р.Осадчука. - Українознавча б-ка НТШ. № 3. - Париж Нью-Йорк - Львів, 1993.- С.194.
63. Прокоп М. У сорокові роковини проти німецької боротьби // Сучасність. - 1981. - № 10. - С. 54.
64. Мазур В. Під проводом націоналізму // Мазур В. Ми плекали віру у визволення України. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000. - С. 91 - 95.
65. Р.2. Від політичної маніфестації до збройної боротьби // Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942 - 1952: Документи і матеріали. - Львів, без назви видання, 1991. - С.26.
66. Кічак І. Українська Повстанча Армія: начерк організації і боротьби // Український час. - 1991. - № 1(8). - С.11.
67. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Знання, 1991. - С. 173-174.
68. УПА // Ткаченко С. А. Повстанческая Армия (Тактика б-би). - М., 2000. - С. 115.
69. Українські військові формування кінця 30-50-ті роки // Папікян А.Л. Збройні сили України двадцятого століття. - Львів: Військ. ін-т при ДУ "Львівська політехніка", 1999. - С.75.
70. Сергійчук С. Наша кров - на своїй землі. - Київ, 1996. - Без вказівок на місце і дату видання. - С.6.
71. Хомич Т. ОУН діяла не лише на Заході // Молодь України. - 1993. - 17 груд.
72. Яким С. Передумови творення Української Головної Визвольної Ради та її історичне значення // Вісн. ДУ "Львів. політехніка": Держава та армія. - № 377. - Львів: ДУ "Львів. політехніка", 1999. - С.177.
73. Державний терор на західноукраїнських землях// Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття(історико-політологічний аспект).-Луцьк: "Надстир'я", 1995.- С.87.
74. Дзьобак В. Час руїни минає, час творення настає : До 50-річчя УПА // Голос України. - 1992. - 13 жовт.
75. Завершення структури // Содоль П. Українська Повстанча Армія 1943 - 1944: Довідник. - Нью-Йорк, 1994. - С.24.
76. Сало І. Боротьба ОУН - УПА за Українську державність в 1941 - 43 рр. - Львів: Ін-т гуманітарної освіти ДУ "Львівська політехніка". - С.17
77. ЦДАВО України. - Ф.3967, оп.1, спр.3, арк.3.
78. Шанковський Л. Українська Повстанська Армія // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917 - 1995). - Львів: Світ, 1996. - С. 614 - 646.
79. Шанковський Л. Українська Повстанська Армія // Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917 - 1995). - Львів: Світ, 1996. - С.486.