Міністерство освіти і науки України
Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького
Павло Скоропадський (1873-1945) гетьман Української Держави
Повідомлення з історії України
студента 1-Б курсу
факультету фізичної культури
Супрун Богдан Олександрович
Черкаси – 2008
Павлові Скоропадському в історії не поталанило. За іншої розстановки сил він міг би виявитися героєм, якого шанувати б на батьківщині нащадки, як, скажімо, Ю.Пілсудського в Польщі або К.Маннергейма у Фінляндії. У неймовірно складних умовах 1918 р., ставши гетьманом, він зробив усе можливе для створення дієздатної Української Держави (така була офіційна назва України за його правління), без соціалістичних та націоналістичних крайнощів. Позиція, обрана Скоропадським у 1918 р., знайшла розуміння в багатьох раціонально мислячих політиків того часу. Усвідомлюючи масштаби червоної загрози, він прагнув об'єднання всіх антибільшовицьких сил на територіях поваленої Російської імперії заради головної мети — знищення більшовизму. На жаль, більшість лідерів білого руху та українських національних партій виявилася не такою далекоглядною...
Павло Петрович походив із давнього відомого роду. Пряма батьківська лінія його родоводу простежується від уманського козака Федора Скоропадського, який у найперші дні приєднався до повстання Б.Хмельницького й загинув у битві з поляками під Жовтими Водами у травні 1648-го. Найвідомішим представником роду був Іван Скоропадський, полковник Стародубського полку, наприкінці 1708 р. обраний українськими козаками, які не пішли за І.Мазепою, на гетьманство. Скоропадські були пов'язані шлюбами з найвельможнішими й найвпливовішими родами України: Апостолами, Гамаліями, Кочубеями, Лизогубами, Миклашевськими, Полуботками, Розумовськими. Золотими літерами вписала своє ім'я в історію України тітка Павла Петровича Єлизавета Милорадович. У часи царської заборони на українське друковане слово вона фінансувала українські видання й була засновницею в 1873 р. Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а з 1878-го очолювала Полтавське філантропічне товариство. Українофілами були батько й дід майбутнього гетьмана.
Павло Скоропадський народився 3 травня 1873 р. в німецькому курортному містечку Вісбадені, де його мати, Марія Миклашевська, проходила курс лікування. Дитячі роки Павла Петровича пройшли в сімейному маєтку Тростянець у Полтавській губернії, де зберігалася зібрана величезна колекція предметів української старовини. Великий вплив на майбутнього гетьмана справили його дід Іван Скоропадський, багаторічний предводитель дворянства Полтавської губернії, та відомий громадський діяч П.Дорошенко (небожем якого був Д.Дорошенко).
У 1886 р. Павла Скоропадського відсилають до Петербурга, в Пажеський корпус — привілейований військовий навчальний заклад. Після його закінчення в 1893 р., отримавши звання корнета, Скоропадський став офіцером Кавалергардського полку, де виконував обов'язки командира ескадрону. У вільний від служби час він багато подорожує країнами Європи та Близького Сходу, розширюючи кругозір і поглиблюючи освіту. У Парижі Скоропадський відвідував лекції у знаменитому Сорбоннському університеті.
11 січня 1898 р. відбулося весілля Павла Скоропадського й Олександри, дочки генерал-лейтенанта Дурново (їхній рід походив від сина Ярослава Мудрого Святослава). Незабаром у Скоропадських народилися дві дочки, Марія та Єлизавета, і три сини — Петро, Данило й Павло.
Під час російсько-японської війни Скоропадський командував п'ятою сотнею Другого Читинського полку Забайкальського козачого війська, брав участь у бойових операціях. За мужність і героїзм був нагороджений золотою Георгіївською зброєю та чотирма орденами.
У грудні 1905 р. Микола IIпризначив П.Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом, а у квітні 1910-го Павло Петрович стає командиром 20-го драгунського Фінляндського полку. Через рік Скоропадський одержує у своє командування Лейб-гвардії кінний полк. У березні 1912 р. йому було присвоєно звання генерал-майора. Військова кар'єра складайся блискуче.
На початку Першої світової війни він вирушив на фронт, і вже 6 серпня 1914 р. полк генерала Скоропадського відзначився в бою під Краупішкеном. Після цієї баталії Павло Петрович одержав нагороду за мужність і героїзм — орден Св. Георгія IVступеня. Невдовзі Скоропадського призначили командувачем Першої Гвардійської Кавалерійської дивізії. 1915 р. вона зупинила наступ військ фельдмаршала Гінденбурга неподалік Західної Двіни. Влітку 1916 р. Скоропадському було присвоєно звання генерал-лейтенанта.
У січні 1917-го Павла Петровича призначили командиром 34-го корпусу, який займав позиції на Південно-Західному фронті на Волині. Саме тут його застала звістка про Лютневу революцію та про відречення від престолу царя, до якого генерал ставився з повагою і якому був особисто відданий. У революційному хаосі, що охопив суспільство й армію, Скоропадському вдавалося в довірених йому частинах підтримувати високу дисципліну та боєздатність.
У надзвичайно мінливій політичній ситуації необхідно було приймати неординарні рішення. Одним із них стало проведення на вимогу українських військових з'їздів (на яких з офіційної санкції головнокомандувача — генерала Л.Корнілова — головував С.Петлюра) українізації підпорядкованих Скоропадському бойових частин у серпні 1917 р. Українізація полягала в тому, що особовий склад набирався з українців, у полках, поряд із загальноросійською, вводилася національна символіка, запроваджувалась українська мова. Факт, що Л.Корнілов, усупереч А.Денікіну, охоче пішов на такі нововведення, пояснюється досить просто. Інспектуючи частини Південно-західного фронту, головнокомандувач зауважив, що завзятіше і сміливіше борються ті полки, де переважає український склад, адже за спиною солдатів-українців перебували їхні рідні села й міста, яких вони не бажали віддавати німцям і австрійцям. Вихідці з центральних губерній Росії, Поволжя та Уралу не боялися, що ворог дійде до їхніх рідних місць, а пропагандистські патріотичні гасла на четвертому році війни вже ні на кого не діяли. От чому ставка головнокомандувача санкціонувала реорганізацію очолюваного Скоропадським 34-го корпусу в Перший Український корпус із восьми полків, об'єднаних у дві дивізії (60 тисяч бійців).
Особиста мужність, уміле командування, розуміння вимог часу й, не в останню чергу, походження сприяли стрімкому зростанню популярності генерал-лейтенанта Скоропадського в армійських і цивільних колах України. У жовтні 1917 р. в Чигирині, першій гетьманській столиці України, З'їзд Вільного козацтва, делегати якого представляли всі українські губернії та Кубань, обрав його отаманом Вільного українського козацтва.
Енергійні заходи Скоропадського щодо створення професійних українських збройних сил, не розбещених мітинговою демагогією, не на жарт тривожили головних діячів Центральної Ради М.Грушевського, В.Винниченка та військового комісара С.Петлюру. Як і більшість українських соціалістів, С.Петлюра виступав тоді проти створення регулярної армії, покладаючись лише на "революційну свідомість" народу.
Зростаюча популярність талановитого генерала, гідність і незалежність, із якими він тримався, й особливо аристократизм та матеріальне благополуччя, дратували верхівку УНР, яка відкрито звинувачувала його в наполеонівських намірах. Проте Скоропадський жодного разу не перевищив повноважень і в тогочасній украй складній обстановці діяв у інтересах України та її уряду.
Маловідомим, але надзвичайно важливим епізодом в історії України 1917-го року була невдала, завдяки рішучим діям Скоропадського, спроба пробільшовицьких армійських частин скинути Центральну Раду. Наприкінці жовтня піднятий Євгенією Бош другий гвардійський корпус очолив велику ділянку фронту й, захопивши Вінницю та Жмеринку, рушив на Київ. Але перший Український корпус Скоропадського 4-5 листопада в районі вузлової залізничної станції Козятин здійснив блискучу безкровну операцію з роззброєння та відправлення в Росію повсталих частин. Водночас, завдяки зусиллям полковника В.Павленка, також без кровопролиття, вірні Центральній Раді частини встановили повний військовий контроль над Києвом.
Безпека Української Народної Республіки, проголошеної IIIУніверсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р., була гарантована завдяки рішучим і професійним діям кадрових військових Скоропадського та Павленка. Однак лідери українських соціалістів, зокрема військовий, комісар С.Петлюра, постаратися позбутися їх як потенційних суперників. В.Павленко за спробу відновити дисципліну в частинах незабаром був зміщений із посади командувача Київського військового округу, а зразковий, не заражений більшовизмом, 60-тисячний корпус Скоропадського напередодні зими лишився без продовольства, зимового одягу та взуття, якими, до речі, були завалені військові склади в Києві. Такі дії деморалізувати бійців, і в грудні 1917 р. вони почали розходитися по домівках. Зазнаючи постійного тиску з боку керівництва Центральної Ради, Скоропадський заради порятунку корпусу напередодні 1918 р. змушений був подати у відставку.
У цей час більшовики наступати до Дніпра. Перед загрозою українські соціалісти продемонструвати цілковиту безпорадність. Наприкінці січня червоні загони захопили Київ і вчинили "революційний" терор, що коштував життя кільком тисячам його жителів.
У ці дні Скоропадський остаточно переконався в нездатності керівництва Центральної Ради до державотворчої діяльності. Тому з приходом німців (покликаних Центральною Радою для звільнення України від більшовиків), під час чергового демонстрування соціалістами невміння забезпечити нормальне життя в країні, генерал у березні 1918-го прийняв рішення взяти владу. У середині березня Павло Петрович очолив опозиційну щодо Центральної Ради політичну організацію "Українська громада" (пізніше "Українська народна громада"), підтриману Українською демократично-хліборобською партією та Спілкою землевласників.
Нездатність Центральної Ради установити тверду владу на місцях компенсувалася фактичним запровадженням німецького контролю, викликаючи гнівні протести й виступи селян. Становище ускладнилося серією скандалів та відверто кримінальних акцій. Німці, переконавшись у неспроможності Центральної Ради виконати зобов'язання щодо поставок сільгосппродуктів, готові були прийняти рішення про її усунення та введення в Україні прямого військового правління, як це відбулося в зайнятих ними Бельгії та Польщі. Дізнавшись про переворот, який готувала "Українська громада", вони негайно почали переговори зі Скоропадським і пообіцяли зберігати нейтралітет.
29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одноголосно проголосив Павла Петровича гетьманом України. Гетьман і делегати з'їзду, які його обрали, піднялися з Хрещатика на Софійський майдан, де їх вітало вище духівництво міста. Члени Центральної Ради розійшлися по домівках. Ніяких переслідувань і утисків стосовно них із боку нової влади не було.
Вірні гетьману офіцери, діючи за планом операції, у ніч на ЗО квітня зайняли найважливіші установи. Наступного дня по всьому місту були розклеєні листівки зі зверненням гетьмана до населення й коротким викладом його програми, загалом досить поміркованої, без перегинів — як правих, так і лівих. Кияни поставилися до зміни влади з розумінням, оскільки Центральна Рада вже довела свою політичну недієздатність, а запровадження прямого німецьког
У перші дні травня 1918 р. за дієвої участі знаного історика й громадського діяча М.Василенка було сформовано Раду Міністрів, очолити яку гетьман запросив Ф.Лизогуба. М.Василенко намагався залучити до співробітництва зі Скоропадським лівоцентристську партію соціалістів-федералістів, але на цю пропозицію відгукнувся лише Д.Дорошенко, який став міністром закордонних справ. До відновлення нормального життя Скоропадському вдалося підключити професіоналів різних національностей — українців, росіян, євреїв, поляків, які притримувалися центристських політичних поглядів. В умовах зміцнення більшовицького режиму в Росії всі вони щиро боролися за розбудову української державності, однак перспективи розвитку країни бачилися їм по-різному. Хтось вважав за доцільне федеративні відносини з демократичною, звільненою від червоних Росією, інші послідовно відстоювали незалежність. Павло Петрович поділяв погляди останніх, однак першочерговим завданням вважав об'єднання всіх антибільшовицьких сил проти спільного ворога.
Гетьманська влада відновила права приватної власності, спираючись на підтримку німецького командування, забезпечила порядок, створила умови для дивовижно швидкого поновлення нормальної роботи всіх сфер життя країни. За кілька тижнів було розроблено і прийнято державний бюджет, забезпечено стабільність національної валюти. Економічному зростанню значною мірою сприяв інтенсивний розвиток торгівлі з Німеччиною, яка закуповувала українську сільськогосподарську продукцію, сировину й поставляла в Україну першокласні промислові товари. Розвиткові торгівлі допомогло відновлення нормального залізничного сполучення й упорядкування фінансової системи. Розроблялася аграрна реформа, що передбачала створення міцного середнього класу селян-землевласників. Планувалося відновлення козацтва як соціально-політичного гаранта державності. Велася робота з формування українського війська, але ці зусилля відверто блокувалися німецьким командуванням, не зацікавленим, щоб Україна мала власні збройні сили.
Внутрішньополітична стабілізація та економічне зростання, що почалися у травні-червні 1918 р., сприяли зміцненню позицій Української Держави на міжнародній арені. Крім Німеччини, дипломатичні відносини було встановлено з Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією, Швецією, Норвегією, Данією, Нідерландами, Іспанією, Швейцарією, Персією, а також державними утвореннями, що виникли на території колишньої Російської імперії: козачими Доном і Кубанню, Грузією та Фінляндією. З місцевим урядом Криму велися переговори про входження півострова до складу України на правах автономії, із Румунією — про статус Бессарабії; відбулися переговори і з радянською Росією, яка 23 травня 1918 р. визнала гетьманську Україну незалежною. Однак гетьман, не сумніваючись у намірах більшовиків захопити Україну, прагнув до взаємодії та координації всіх не більшовицьких державних утворень і крайових урядів, що виникли на просторах колишньої імперії. Дон і Кубань цілком підтримали його, але головнокомандувач Добровольчої армії А.Денікін вимагав попередньої відмови від ідей української державності, що для гетьмана було цілковитим абсурдом. Проте Скоропадський і Денікін підтримували неофіційні стосунки, й гетьман, ігноруючи німців, надавав "добровольцям" відчутну допомогу зброєю та боєприпасами.
Скоропадський був противником насильницької українізації, бо розумів, що така політика відвернула б російськомовну частину суспільства. Водночас він рішуче підтримував природний процес розвитку культури й освіти, здійснюваний рідною для більшості жителів України мовою.
Серед численних культосвітніх починань гетьманського періоду особливе значення мало створення під гетьманським патронатом Української академії наук. Діяльну участь у її створенні взяли М.Василенко й А.Кримський. Коли пропозицію гетьмана очолити академію відхилив М.Грушевський, першим президентом УАН став В.Вернадський.
Український уряд і особисто Скоропадський прийняли багатьох утікачів із радянської Росії — представників наукової та мистецької інтелігенції, визначних державних діячів та воєначальників, що рятувалися від червоного терору й голоду. У Києві опинилися не тільки корінні кияни М.Булгаков та О.Вертинський, а й В.Вернадський, П.Мілюков, поетеса Теффі, сатирик Дон-Амінадо та ін.
Однією з головних помилок гетьмана була повільність у проведенні аграрної реформи, хоча Скоропадський добре розумів її важливість. Створена ним комісія розробляла земельний проект із особливою старанністю. Передбачалося наділення малоземельних селян землею з державного фонду, створюваного за рахунок викупу державою на виплату надлишків земель у великих землевласників. Загалом ідея була прогресивною: передбачалося провести законодавчо оформлені перетворення в січні—лютому 1919 р.. до початку польових робіт.
Однак здійснитися ним та іншим планам не судилося. Революція в Німеччині та її капітуляція разом з Австро-Угорщиною перед державами Антанти кардинально змінили ситуацію на сході Європи. Гетьманська Україна опинилася сам на сам зі зміцнілими внутрішніми й зовнішніми ворогами, успішно боротися з котрими без достатніх військових формувань і підтримки з боку населення, що вже не вірило нічиїм обіцянкам, було неможливо.
Скоропадському не вдалося стати загальнонаціональним лідером України. В опозиції до нього перебували як більшовики та українські соціалістичні партії, так і консервативні російські кола, що не бажати визнавати Української Держави. Жорстокості, чинені в селах німцями й австро-угорцями, асоціювалися в селян із гетьманським правлінням, хоча іноземні війська в Україну привів не Скоропадський. Проте активна антигетьманська пропаганда есерів і соціал-демократів досягала мети. Восени 1918 р. в Києві ліві національні радикали Володимир Винниченко та Микита Шаповал підписати з офіційними представниками більшовицької Росії секретну угоду про спільні дії проти гетьманату. Водночас активну підготовку до збройного виступу сформованих іще Центральної Радою частин Січових Стрільців розгорнув Симон Петлюра. Окупаційні війська, деморалізовані поразками на західному фронті й листопадовою революцією в Німеччині, дотримувалися нейтралітету. Збройні сили гетьманського уряду, зокрема Сердюцька дивізія, на яку Скоропадський покладав великі сподівання, не змогли стримати розгортання повстанської війни, очоленої Директорією. Через багато років у своїх мемуарах Павло Петрович напише про ці дні: "Я думаю, час покаже, хто зрадив Україну, я чи Директорія. Не кажучи вже про те, що тільки ворог міг узагалі бажати такого безладу Україні".
15 грудня 1918 р. повстанські війська Директорії під командуванням С.Петлюри вступили в Київ. Того ж дня гетьман зрікся влади й перейшов на нелегальне становище. Якийсь час він переховувався в місті у друзів, а потім перебрався з родиною до Німеччини. ОселилисяСкоропадські в Берліні. Відразу ж Павло Петрович почав писати "Спомини" — книгу, яка не тільки є цінним історичним джерелом, а й має безумовну літературну вартість.
Невдовзі у Скоропадських народилася молодша дочка Олена. На якийсь час вони переїхати до Швейцарії, де зібралися всі члени сім'ї, змушені в різний час і різними шляхами покинути Батьківщину. До Берліна Скоропадські повернулися вже всі разом. Оселилися вони в передмісті Берліна Ванзее.
1920 р. на настійну вимогу друзів-емігрантів Скоропадський повернувся до активного політичного життя й очолив Український союз землеробів-державників, організований його соратниками — філософом В.Липинським та політиком помірковано-правого напряму С.Шеметом. У 20-х — на початку 30-х років філії цієї організації діяли в Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Польщі, Франції, США, Канаді й навіть у Китаї та Маньчжурії.
Колишній гетьман усіляко сприяв організації 1925 р. Українського наукового інституту при Берлінському університеті. У цьому інституті, що став справжнім центром української науки та культури в еміграції, працювати такі великі вчені, як історик Дмитро Дорошенко та філософ Дмитро Чижевський.
Із приходом до влади в Німеччині нацистів становище Скоропадського помітно ускладнилося. Не приймаючи їхньої ідеології, Павло Петрович напередодні Другої світової війни відправив до Англії сина Данила, в якому бачив продовжувача своєї справи. У роки Другої світової Скоропадський широко використовував свої давні зв'язки з представниками німецького генералітету для надання допомоги українським діячам, переслідуваним нацистами. Завдяки його зусиллям із німецьких концтаборів були звільнені А.Мельник, С.Бандера, Я.Отецько та інші українські емігранти.
Павло Петрович ніколи не мав ілюзій із приводу того, що гітлерівці відновлять українську державність.
16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг біля Мюнхена в Баварії Скоропадський був смертельно поранений. Через десять днів, 26 квітня, він помер у госпіталі римо-католицького монастиря Меттен на руках своєї дочки Єлизавети, яка до останньої хвилини перебувала біля помираючого батька, хоча теж була поранена й ледве трималася на ногах. Коли війна закінчилася, родина Павла Петровича перевезла його останки в Оберсдорф, на цвинтарі якого спочивають усі Скоропадські.
Справу Павла Скоропадського продовжив його син Данило, інженер за освітою. Коли в 1957 р. він раптово помер, майже ні в кого не було сумнівів у причетності до цього радянських спецслужб. Молодша дочка гетьмана, Олена Скоропадська-Отт, жива й зараз.
Висновки
Отже, можна сказати, що Павлові Скоропадському в історії не поталанило, хоча у важких умовах 1918 р. він створював усі умови для дієздатності Української держави.
Походив Павло Скоропадський з відомого роду, вихідці якого залишили слід в історії України. Це,зокрема, Іван Скоропадський, Єлизавета Милорадович.
За мужність і героїзм Скоропадський неодноразово нагороджений у революційному хаосі 1917р. Павло в довірених йому частинах підтримував високу дисципліну та боєздатність .
Відбувалася українізація підпорядкованих йому частин: особовий склад набирався з українців, вводилася національна символіка, запроваджувалася українська мова.
За особисту мужність і уміння командувати Скоропадського було обрано отаманом Вільного українського козацтва.
Енергійні заходи вів Скоропадський щодо створення українських збройних сил. Аристократизм та матеріальне благополуччя дратувало верхівку УНР.
Завдяки рішучим діям Скоропадського, спроба пробільшовицьких армійських частин скинути Раду була невдалою. Це було здійснено без кровопролиття. Лідер українських соціалістів С. Петлюра старався позбутися суперників. Скоропадський заради порятунку свого корпусу подав у відставку. Він остаточно переконався у нездатності керівництва Центральної Ради . Генерал прийняв рішення взяти владу. За кілька тижнів було розроблено і прийнято бюджет, забезпечено стабільність національної валюти.
Розвивалася торгівля з Німеччиною зміцнювалися позиції Української Держави на міжнародній арені.
Скоропадський був противником насильницької українізації – така політика відвернула б російськомовну частину суспільства.
Але він підтримував розвиток культури й освіти, здійснюваний українською мовою. Під гетьманським патронатом було створено Українську академію наук.
Головною помилкою гетьмана було повільність у проведенні аграрної реформи.
Книга ,, Спомини ,, Павла Петровича – цінне історичне джерело.
Завдяки його зусиллям із концтаборів були звільнені А. Мельник , С. Бендера, Я. Опицько та інші емігранти.
Час показав, хто зрадив Україну.