ПЕРЕХІД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ НА АНТИНІМЕЦЬКІ ПОЗИЦІЇ В ХОДІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
План
Вступ
1.Масштаби і характер діяльності ОУН на початку Другої світової війни
2. Відносини з вермахтом
3. Антинімецькі збройні акції УПА
Висновки
Вступ
З початку 1990-х років проблеми пов'язані з дослідженням історії Організації українських націоналістів (далі – ОУН) та Української повстанської армії (далі –УПА) посіли одне з провідних місць у роботі багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Такий посилений інтерес до даної тематики об'єктивно зумовлений тим, що в роки існування радянської влади про діяльність українського націоналістичного підпілля можна було писати виключно в негативному сенсі, підбираючи для зображення постатей та ідей цього руху найтемніші фарби. Однак приховування, старанне ретушування або викривлена правда про діяльність ОУН і УПА жодною мірою не наблизили радянських науковців не лише до розуміння природи національно-визвольного руху українців 1930–50-х рр., але й не дозволили їм сформулювати логічної та цілісної концепції подій Другої світової війни в Україні. Адже без детального та наполегливого вивчення діяльності націоналістичного підпілля годі вести мову про розуміння ключових подій історії останньої світової війни в Україні, не можна уявити масштабів, гостроти та безкомпромісності боротьби, яка точилася на території нашої батьківщини, а відтак важко сформулювати хоча б відносно точні висновки стосовно політичних, демографічних, територіальних, економічних та інших наслідків Другої світової для України.
У цій роботі пропонується дослідження переходу українських націоналістів на антинімецькі позиції в ході Другої світової війни. На мою думку, ця тема є досить актуальною, оскільки вона досі не є остаточно вирішеною на політичному рівні. В роботі розглядаються проблеми, які залишилися важливими для оонівського підпілля впродовж усієї війни. Це, насамперед, питання ефективності масових збройних виступів проти чисельнішого та сильнішого противника, проблема наявності командирських кадрів та їх вміння грамотно вести партизанську війну, проблема вибору союзника і взаємодії з ним тощо.
1. Масштаби виступів ОУН на початку Другої світової війни
Одним із найбільш суперечливих питань, пов'язаних із початком оунівської "партизанки" влітку 1941 року, є визначення розмаху та сили повстанського руху цього періоду. Справа в тому, що масштабність бойових акцій, проведених діячами ОУН(Б) (див. дод. 1) після 22 червня 1941 року, отримала у вітчизняній та зарубіжній історичній літературі діаметрально протилежні оцінки. Самі керманичі Організації безапеляційно стверджували, що ОУН(Б) розгорнула “широку повстансько-партизанську акцію на українських землях під московською окупацією ще перед приходом німецьких військ та героїчними виступами причинилася до звільнення вже великої частини української території з-під московської окупації…”[1]
Німецькі ж військові кола категорично не погоджувалися з такими, на їхню думку, зухвалими оцінками та твердженнями, а тим більше не збирались нікому поступатися своїми лаврами переможців. Вони повсякчасно наголошували на тому, що всі українські землі, включно з Галичиною та Волинню, були звільнені від більшовизму “завдяки невтомним зусиллям частин і підрозділів вермахту, військ СС, поліції та військових формувань усіх інших організацій надісланих сюди рейхом”[2]
.
Через багато років після закінчення війни, ідейно близькі до бандерівської ОУН українські еміграційні історики, такі як Л.Шанковський, слідом за Революційним проводом невтомно підкреслювали: “У балтійських країнах (головно в Литві) та в Західній Україні одночасно з вибухом війни вибухнуло повстання проти більшовиків. Збройний зрив відбувся на всій території Західної України з Буковиною включно. У Галичині й Волині виступили боївки під керівництвом Степана Бандери, на Буковині – такі ж боївки під керівництвом Андрія Мельника.
На Поліссі розгорнула свою діяльність “Поліська Січ” Тараса Бульби-Боровця”[3]
.
Потрібно, однак, зауважити, що збройний виступ націоналістів не носив характеру одномоментного вибуху на всій території західної України із захопленням великих міст, розгромом значних сил противника тощо. Ні. Виступи носили ознаки початку партизанської війни, яка згодом мала б розгортатись у масове повстання. Але цього не сталося, бо з'єднання Червоної армії вже через 15–20 днів скрізь були витіснені за старий польсько-радянський кордон.
Водночас варто відзначити, що сила й результати ударів бандерівських загонів була солідною. Такий висновок логічно випливає з документів радянської сторони. У них, даючи загальну характеристику збройним виступам оунівців у червні - липні 1941 року, енкаведисти писали: "Вони (члени ОУН(Б)) створювали диверсійно-терористичні банди, які руйнували комунікації в тилу радянських військ, затруднювали евакуацію людей і матеріальних цінностей, наводили світловими сигналами ворожі літаки на важливі об'єкти, убивали партійних і радянських працівників, представників правоохоронних органів. Переодягнені в червоноармійську форму, оунівські банди нападали з тилу на дрібні підрозділи і штаби Червоної армії, обстрілювали їх із горищ будинків і заздалегідь обладнаних вогневих пунктів"[1]
[4]
.
Подібно до укладачів звітів НКВС, секретар Рівненського обкому КП(б)У В.Бегма писав у своїх донесеннях до Києва, що при відступі частин Червоної армії на схід націоналісти влаштовували "засідки на окремі групи бійців, знищували їх, а за їхній рахунок озброювалися, особливо знищували командний склад". [5]
Сучасні українські вчені доповнюють інформацію про акції партизанів ще одним важливим напрямком – цілеспрямованими нападами на в'язниці НКВС у Бережанах, Львові, Золочеві, Кременці, Самборі, Луцьку й інших містах. Наприклад: з львівської тюрми № 1 підпільники звільнили 300 в'язнів, що очікували на розстріл, бережанську тюрму оунівці штурмували тричі за один день (26 червня 1941 р.), а в луцькій в'язниці в перший день війни арештовані оунівці самі підняли повстання, яке придушили війська НКВС, розстрілявши після того двісті ув'язнених.
Для розуміння характеру і масштабів націоналістичного руху в цей період чималий інтерес становить доповідь одного з працівників апарату рейхскомісаріату Україна професора фон Ґрюнберга (10 вересня 1942 р.). Цей чиновник здійснив тривалу поїздку за маршрутом Рівне — Бердичів — Вінниця — Київ—Кіровоград —Дніпропетровськ — Запоріжжя — Кривий Ріг — Миколаїв — Херсон — Сімферополь — Севастополь і знову Рівне. Від своїх колег у генеральному комісаріаті "Київ" фон Грюнберг отримав інформацію про діяльність українських націоналістів у столиці України, він же, зокрема, відзначив надзвичайну активність бандерівського руху, який створює свої центри та розповсюджує свій вплив у трикутниках міст Київ — Вінниця — Полтава і Київ — Харків — Сталіно[6]
.
Висока бойова активність оунівських повстанських груп змусила навіть сучасних російських істориків (хоча й у доволі некоректних виразах) визнати націоналістичне підпілля вагомим фактором у німецько-радянському протистоянні на початку війни: “Важке становище військ поглиблювалося діями націоналістів. Удар в спину готувався у глибокому підпіллі ще до війни”.
ОУН(Б) та її партизансько-повстанські загони були самостійною й доволі впливовою силою під час зіткнення вермахту й Червоної армії на західній Україні. На жаль, у розпорядженні вчених немає логічних систематизованих звітів про бойові акції 1941 року.
2. Відносини з вермахтом
Як уже зазначалося, після закріплення німецької окупаційної влади на українських територіях, ставлення офіційних чинів вермахту до повстанців різко змінювалося з позитивного на вкрай негативне. Але в перші тижні війни, під час військових операцій між оунівськими бійцями та гітлерівськими солдатами, існувала доволі тісна взаємодія і взаємодопомога. З огляду на це виникає питання, чи не розвідслужба вермахту (абвер) була ініціатором й організатором націоналістичних повстань?
Заступник керівника диверсійного управління абверу підполковник Е. Штольце після закінчення війни на Нюрнберзькому суді стверджував, що він особисто давав вказівки лідерам обох ОУН А. Мельнику і С. Бандері спрямовані на те, щоб вони відразу після початку бойових дій “організували в Україні провокаційні заколоти з метою послабити тил радянських військ, а також вплинути на міжнародну громадську думку, роздмухуючи враження того, що нібито відбувається розклад радянського тилу”[7]
. Подібні дані знаходимо і в донесеннях радянської розвідки. Зокрема, у розвідзведенні на ім’я М. Хрущова (№ 32/67 від 1 вересня 1942 р.) стверджувалося, що: “Німецька військова розвідка прибравши до своїх рук ОУН і, зокрема, Бандеру, вела активну розвідувальну та диверсійно-терористичну роботу на території УРСР, широко використовуючи з цією метою оунівські кадри, які знаходилися на території західних областей УРСР в підпіллі. Оунівські лідери всю діяльність Організації спрямували на виконання завдань німецьких розвідувальних органів, пов’язаних зі збором потрібних розвідувальних даних і організацією диверсійно-терористичної роботи в радянському тилу”[8]
.
Мабуть, цитовані вище твердження є частково достовірні, однак, лише частково. Безперечним є факт довгорічної співпраці ОУН із німецькими військовими колами, хоча й далеко не все в тій співпраці було безхмарним (про це буде написано нижче). Все ж, на нашу думку, важко однозначно визнати покази Е.Штольце на допиті цілковито точними і правдивими, а не здобутими під тиском радянських слідчих.
Справа в тому, що Е.Штольце виявив себе запеклим нацистом. Після поразки Німеччини він, не шукаючи можливості здатися до рук англо-американцям, почав розбудовувати в радянській зоні окупації підпільну воєнізовану мережу руху опору. Це швидкоруч створене підпілля наприкінці травня було викрите контррозвідкою Червоної армії. 31 травня 1945 р. Е.Штольце арештували. Радянські солдати у своїх спогадах часто зазначають, що німців, захоплених у боях після 8 травня, вони люто карали, вважаючи такі дії "законною помстою закоренілим нацистам". Тож можна припустити, що й Е.Штольце на допитах у підполковника СМЕРШу Бурєшнікова доводилося не солодко. Сталіну потрібне було обґрунтування тези про те, що ОУН та УПА – це "банда українсько-німецьких націоналістів", що українське підпілля завжди було лише структурою в системі німецької військової розвідки. Е.Штольце міг надати будь-яку "компрометуючу інформацію". Знаходячись у безвиході, морально та, мабуть, і фізично зламаний полковник абверу, марно намагаючись врятувати своє життя, очевидно підписував усі заздалегідь підготовлені протоколи, згідно з якими він "віддавав накази" лідерам ОУН, "створював УПА" тощо. Наші сумніви стосовно достовірності свідчень Е.Штольце посилюються також через те, що його безпосередній шеф, начальник абверу-2 генерал-майор Ервін Едлер фон Лагузен у своєму щоденнику зафіксував дані про зустріч лише з А.Мельником (в оперативних документах німецької військової розвідки фігурує під ім'ям Консул-І), яка проводилася на вимогу шефа абверу В.Канаріса[9]
. Бандера ж, як більш впливовий лідер націоналістичного руху, мав перед війною переговори із самим керівником німецької військової розвідки, але дуже сумнівним (з огляду на поведінку С.Бандери на початку липня 1941 року) є те, що абвер йому "віддавав накази". С.Бандера був людиною амбітною, і вважав себе та свою Організацію рівноправними учасниками всіх переговорів з німцями, а Україну – союзником Німеччини, а не її васалом. Тому слід говорити не про виконання оунівцями розпоряджень абверу, а лише про вироблення спільної тактики дій вигідних у даній конкретній ситуації, як для ОУН, так і для німців. Очевидно процес співпраці проходив не зовсім "гладко", адже сам генерал Е. фон Лагузен заявляв, що співробітництво з ОУН було "справжньою мукою" через постійні сварки між А. Мельником і С. Бандерою. Хоча, на наше переконання, причиною "муки" для німців були не протистояння А. Мельника й С. Бандери, а дотримання останнім угод з німцями лише у випадках вигідних для ОУН, тобто намагання націоналістів максимально використати гітлерівців у власних інтересах. Через те що нацисти мали стосовно ОУН аналогічні наміри, співпраця між ними виходила, м'яко кажучи, нещирою. Єдине, що утримувало такий "лукавий союз" від передчасного розпаду – це відчуття обома сторонами необхідності у взаємній підтримці для подолання спільного могутнього ворога. Документи свідчать, що націоналісти готували свої плани повстання задовго до появи на світ потворного дітища гітлерівського генштабу "Барбаросси". Оунівці в будь-якому випадку розпочали б повстання, незважаючи ні на міжнародну ситуацію, ні на хід бойових дій в Європі. Такою була логіка інтегрального націоналізму з його культом фанатизму й жертовності. Однак міжнародна обстановка, яка склалася на початку 1941 року, сама "підказувала" найпростіший для ОУН(Б) вихід – синхронізувати свої дії з німцями. Перед лідерами Організації тоді постав вибір– або піти на союз з Німеччиною і спробувати реалізувати свої глобальні плани використовуючи тимчасового спільника, або розпочати самотужки боротись проти СРСР і загинути в цій боротьбі не отримавши жодного шансу на перемогу.
Підтвердженням цього припущення є рядки з листа командира УПА “Мамая” до курінного “Вара” написані в листопаді 1945 р. У них автор, роздумуючи над політикою ОУН(Б) стосовно німців і над пошуками нових можливих союзників, зазначає: “Ви багато говорите про нашу “гру з німцями” і закликаєте до обережності. Ви кажете, що маси людей на сході повинні були б ставитися до нас позитивніше, якщо б ми одразу повстали проти німців. Думаю, що ці маси знали хто ми і що боремося з німцями, але вони вірили в силу СРСР, а цій силі ми самі не могли протиставитися”.
На наш погляд, співпраця з німцями під час підготовки антирадянського повстання влітку 1941 р. переважно до фінансування повстанців, підготовки окремих диверсантів (які виконували на території УРСР завдання як ОУН, так і абверу), надання лідерам Організації інформації про дату початку війни й місця основних ударів вермахту, встановлення розпізнавальних знаків та умовних сигналів, передача даних про об'єкти, диверсії на яких могли б допомогти німцям. Саме ж повстання націоналісти готували самотужки (його підготовка ввійшла в завершальну фазу 10 травня 1941 року, коли Крайовий провідник ОУН(Б) І.Климів призначив Обласні та районні українські національні революційні проводи, тобто майже за місяць до того, як керівники ОУН(Б) в Україні дізналися про дату нападу Німеччини на СРСР). Лише останні 12 днів (від 10 до 22 червня 1941 року) крайові лідери ОУН(Б) могли реально узгодити свої плани з намірами німців. Аналіз, який ми проводили вище, показав, що з цим завданням оунівці впорались блискуче. Як уже зазначалося, синхронізація дій повстанців із наступаючими військами вермахту була життєво необхідна й відповідала інтересам підпілля. Адже було б безглуздо одразу піднімати повстання за сотні кілометрів від лінії фронту, прирікши тим самим себе на безрезультатну й неминучу смерть.
Тож, очевидно, було б зовсім не коректно писати про підготовку та здійснення оунівських збройних виступів німецькою розвідкою. Скоріш за все, маємо справу з типовим прикладом тактичної співпраці двох сторін, стратегічні цілі яких принципово відрізнялися. Крім того, ця розбіжність у далекосяжних планах виявилася на диво швидко (буквально через два–три тижні після початку німецько-радянської війни), що дає підстави стверджувати не лише про ситуативність оунівсько-вермахтівської співпраці, але й про її епізодичність і короткочасність. Даючи ж юридичну оцінку діям бандерівського Проводу, ми скористаємося слушними роздумами М.Коваля: "Немає правових підстав тлумачити як "чорну зраду" порозуміння оунівського керівництва з нацистськими ватажками. Адже оунівці не присягали на вірність радянській владі. Питання ж про те, чи зраджували вони свій народ, йдучи в ім'я своїх ідей на союз з "третім рейхом", такою ж мірою стосується Сталіна з Молотовим"[10]
. Продовжуючи думку професора М. Коваля, зазначимо, що в травні - червні 1941 року нацисти ще не встигли відзначитися злодіяннями проти українського народу, натомість на кривавому рахунку більшовиків на 1941 рік було щонайменше 10 мільйонів знищених українців. Окрім того, свої україноненависницькі плани гітлерівці вміло маскували вдалою риторикою про майбутнє відродження поневолених Радянським Союзом народів, водночас демонструючи показну прихильність до українського населення тих земель, які після вересня 1939 року опинилися під правлінням рейху. В цей же час із західних областей УРСР до Сибіру потяглися сотні ешелонів набитих "ворогами народу". Тому для оунівців не залишалося вибору по чий бік фронту ставати 22 червня 1941 року.
Невизнання німецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941р., рішення ставки фюрера від 16 липня 1941р. про розчленування України і включення частини її земель до польського генерал-губернаторства і королівства Румунії і, нарешті, створення на більшій частині української території рейхскомісаріату Україна перекреслили плани українських націоналістів щодо відновлення української державності. Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші роки Другої світової війни, зайшло в глухий кут.
Брутальне відношення Берліну до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всіма українськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистської політики зайняла лише ОУН(Б). У документі “Організаційна справа й координація праці екзекутиви» від 31 липня 1941р., розрахованому лише на членів проводу ОУН на ЗУЗ, наголошувалося:Наше ставлення до актуальних німецьких потягань(відізвання Галичини, рейхскомісаріат) є наскрізь вороже”[11]
Разом з тим С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинути відвертий виклик нацистському режиму було б проявом авантюризму і могло підставити під звичайний удар націоналістичні сили. Реалістичніше було почекати, а по закінченню війни розпочати боротьбу з новим окупантом “в таких формах, які вважатимемо за доцільні і правильні”[12]
.Такої позиції дотримувалась ОУН на ЗУЗ. В цілому з нею солідаризувався й провід ОУН(Б).
Впродовж серпня 1941р. Я.Стецько, інші керівні члени ОУН за погодженням із С. Бендерою проводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з’ясувати позицію німецької сторони. Хоча керівники ОУН і вважали, що “рішуче не треба здавати позиції перед німцями”, проте московського з дипломатичних причин вони були змушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН “трактує Німеччину як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до його розвалу”[13]
, натякаючи таким чином на можливість компромісу.
Зі свого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільність відновлення української державності, розглядаючи українські землі як “життєвий простір” для німецького народу, проте не бажали з погляду військової доцільності розпочинати боротьбу з українськими націоналістами, справедливо вважаючи їх безкомпромісними противниками комуністичного режиму. Поліція безпеки інформувала своє керівництво, що “бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця”[14]
.
У меморандумі від 14 серпня 1941р., надісланому німецькій стороні, керівники ОУН(Б) розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомлення неможливості такого акту як дезавузація “Українського державного правління”, наголошуючи, що це матиме фатальне значення для німецької політики в Україні і взагалі на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів нагадували своїм опонентам:”УВО, а згодом ОУН під проводом полк. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі”. Вони також підкреслювали, що “свою зовнішньополітичну концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеччиною”.
У меморандумі містилась також констатація того факту, що коли “за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики”, то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І зараз “ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України”. Далі в цитованому документі йшлося про те, що “немає кращої запоруки і непохитності приязні’ як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За таких умов “визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу – Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній Німеччина не переможе”[15]
.
Однак у Берліні зажадали від ОУН(Б) повного прийняття своїх вимог. При цьому німецька сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі Акта від 30 червня 1941р. “Українське державне правління” є фактично самочинним органом, який не виявляє волі українського народу. Однак Я.Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941р. передав до відома нацистських урядовців документ у формі “Ствердження”, в якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в середовищі еміграції, а тому “має правову основу” висловлювати волю українського народу[16]
.
Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН(Б), а також інших українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С.Бандера та його найближче оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України надходили повідомлення про брутальну поведінку нацистської адміністрації на окупованих теренах.
Зокрема у листі без підпису до “Славка”, який, імовірно, був адресований Я.Стецьку, піддавалися критиці дії німецької окупаційної влади і наголошувалося: ”Пробуйте ще раз говорити з ними (тобто з німцями. - Авт.) поважніше, бо інакше прийдеться нам ту “співпрацю” таки залишити”.[17]
Ця тема дуже гостро піднімалася і в листі до С.Бандери від 29 серпня 1941р. Його автор пише: “Детальніша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзка. Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас (проводити) “нашу оонівську”.[18]
Рішучі заходи німецької влади до певної міри дезорієнтували й дезорганізували членство ОУН(Б) як у дистрикті “Галиччина”, так і в рейхскомісаріаті Україна. За словами відомого діяча ОУН Є.Стахіва, діями нацистів бандерівська ОУН “фактично була знищена”, а серед “неарештованих членів Організації була страшна депресія”[19]
.
Серед українських самостійницьких сил лише ОУН(Б) виявилася здатною переглянути свою позицію стосовно Німеччини. Незважаючи на понесені втрати, бандерівці наприкінці вересня – на початку жовтня 1941р. провели на околицях Львова 1 конференцію ОУН для обговорення ситуації, що склалася внаслідок репресивних дій німецької адміністрації. Виходячи з аналізу ситуації, конференція прийняла такі рішення: перевести основну частину кадрів ОУН(Б) на нелегальне становище і перейти до підпільної роботи; з німцями у конфлікт не вступати і не вести відвертої антинімецької пропаганди; всебічно використовувати можливості для легальної діяльності на окупованій території. Учасники конференції сходилися на тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бути готовою до того, щоб вести політичну боротьбу з німцями за створення незалежної України [20]
.
У підготовчих заходах ОУН(Б) важливе значення надавалося підготовці кадрів не лише у власних структурах, але із використанням можливостей окупаційної влади. Проте німецька адміністрація швидко зреагувала на плани українських націоналістів щодо використання допоміжної поліції у власних інтересах і почала вживати заходів для припинення діяльності ОУН у цьому напрямку. Саме тому німці почали залучати в допоміжну поліцію росіян та представників інших національностей.
Незважаючи на втрати, яких оунівці зазнали від німецької поліції у вересні 1941р., бандерівські організації, перейшовши на нелегальні рейки роботи, продовжували активно діяти. Це не лишилося непоміченим для нацистських спецслужб. За таких обставин гітле
У квітні 1942р. під Львовом відбулася 2 конференція ОУН(Б). На ній було засуджено колоніальну політику Німеччини, але визнано, що головним фронтом боротьби є боротьба з московським імперіалізмом[21]
. У відповідності з постановами 2 конференції ОУН бандерівські осередки розпочали в умовах цілковитої таємності здійснювати підготовчі заходи щодо розгортання в майбутньому власних збройних сил. Велика увага у підготовчій роботі зверталася на збирання і магазинування зброї, набоїв та іншого спорядження. Велике значення надавалося проникненню членів ОУН(Б) до учбових команд української допоміжної міліції з тим, щоб пройти військовий вишкіл та отримати зброю та набої.
Коли ж ідеться про факти антинімецької діяльності бандерівців навесні та влітку 1942р., то вони хоч і набули поширення згідно з інформаційними повідомленнями поліції безпеки й СД Німеччини, але зводилися переважно до актів пасивного спротиву і саботажу заходам німецької сторони: проти здавання сільськогосподарської продукції, проти виїзду населення на роботи до рейху, проти участі в діяльності німецько-українських установ тощо. Хоч такі дії самі по собі й не становили серйозної загрози окупаційній владі, але в сукупності з діяльністю радянських партизанів і підпільників вони підривали встановлений порядок. Тому вже впродовж квітня-травня 1942р. німці завдавали низку ударів по підпільних структурах ОУН(Б) на Волині-Поліссі.
В інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини від 22 травня 1942р. з окупованих східних областей відмічалася велика робота, проведена бандерівським проводом стосовно розбудови власної організаційної сітки в генеральному комісаріаті Волинь-Поділля. Однак при цьому підкреслювалося, що внаслідок здійснення широкомасштабних поліційних заходів дальший розвиток бандерівського руху у вказаному регіоні припинений. Разом із тим німці були змушені визнати, що пропагандистська діяльність націоналістів все-таки продовжується [22]
.
У Берліні, звичайно, розуміли, що Німеччина настільки визнається ворожою силою українському націоналістичному руху, наскільки вона перешкоджає державницьким устремлінням націоналістів. Зокрема, в інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД з окупованих східних областей за 10 липня 1942р. були ретельно проаналізовані перехоплені документи ОУН. На їх підставі характеризувалися найближчі наміри та плани бандерівської організації. В повідомленні зазначалося, що на думку націоналістів, “війна несе з собою ту вигоду, що Німеччина розіб’є старого ворога України – Москву. Проте, з іншого боку, невигода полягає в тому, що та ж Німеччина вороже ставиться до суверенної Української Держави». Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) до суверенної Української Держави". Експерти СД так викладали вказівки ОУН(Б) своїм територіальним осередкам: "1. Щоб не розпилювати власні бойові сили, вести активну боротьбу проти однієї Москви. 2. Стосовно Німеччини дотримуватись такої тактики: проникати до органів влади, очікувати, заощаджувати сили, ніяких непотрібних, бездумних дій, але вести внутрішню й організаційну підготовку, ширити мережу ОУН, щоб кінець кінцем у визначений час можна було б сказати "останнє слово". Водночас німці, порівнюючи мельниківців і бандерівців, відмічали, що останні від початку відкрито виступали проти Німеччини[23]
.
За німецькими оцінками, основні сили бандерівської ОУН у рейхс-комісаріаті Україна в цей період гуртувалися навколо двох основних центрів: один із них був у генеральному комісаріаті "Волинь—Поділля" (це — Крайовий провід ОУН на ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським); другий — у східній Україні (це — Крайовий провід ОУН на Північно-Східних українських землях з центром у Києві, який після загибелі Д. Мирона очолював А. Сак). До цієї інформації слід додати, що активно виявляв себе і Крайовий провід ОУН наПівденно-Східних українських землях із центром у Дніпропетровську, яким після від'їзду в Галичину 3. Мат-ли керував В. Кук (Леміш).
Як свідчать документи, нацистські спецслужби в цілому були добре ознайомлені з основними положеннями програм, стратегією і тактикою всіх українських самостійницьких сил і мали у відповідний спосіб інформувати про це вище керівництво Третього рейху. Однак у Берліні не бажали зв'язувати себе з будь-якими політичними заявами стосовно майбутнього України до завершення війни, не кажучи про те, що реалізація зловісного плану "Ост" взагалі не залишала українцям шансів на державне існування. З огляду на зазначене українські політичні центри, в тому числі й провід ОУН(Б), не отримавши твердих запевнень щодо реалізації їхніх державницьких устремлінь, відмовлялися від тісного і активного співробітництва з німецькою владою на фронті боротьби з СРСР.
Активна діяльність бандерівських організацій на Волині—Поліссі створювала сприятливий ґрунт для розгортання у цьому регіоні спротиву окупаційній політиці. Як писав П. Мірчук, "вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної протинімецької боротьби була завершена"[24]
.
У вересні 1942 р. на окупованій території України розповсюджувалося звернення "урядуючого" провідника ОУН(Б) М. Лебедя "Друзі революціонери, члени Організації українських націоналістів". У ньому в черговий раз критикувалась німецька політика в українському питанні. "Німеччина, — говорилося в цьому документі, — що вдавала союзника й "визволителя", не хоче бачити Україну самостійною і соборною, не хоче, щоб існувала Українська держава, хоче зробити Україну своєю колонією, а український народ панщизняним невільником".
У зверненні містилося застереження щодо Берліна і зазначалося, що німецький окупант "своєю безглуздою політикою поневолення, насильств і мордувань веде до своєї катастрофи". Хоч згаданий документ не закликав до збройного повстання проти гітлерівських загарбників, однак у ньому наголошувалося на необхідності вести боротьбу "спільними об'єднаними силами до розвалу імперіалізмів у союзі з іншими поневоленими народами"[25]
, здобувати Українську самостійну соборну державу. Німці розцінили це звернення як ще одне підтвердження антинімецької позиції ОУН(Б), радянська ж сторона вважала його пропагандистським трюком бандерівського проводу, одним із засобів завоювати прихильність українського населення.
Пильно відслідковуючи швидку еволюцію бандерівських організацій від політичних маніфестацій у бік активних дій під гаслом побудови незалежної України, нацисти намагалися зрозуміти, як далеко зайде цей процес, чи не зімкнеться він із діяльністю комуністичних партизанів і підпільників. Зазначені новації в тактиці ОУН(Б) гітлерівці пояснювали тією обставиною, що на початку літа 1942 р. відбулося підписання союзних договорів між Великою Британією, США і СРСР про спільну боротьбу з Німеччиною та її союзниками в Європі. З огляду на такий перебіг обставин, на думку німців, провід ОУН(Б) "намагається також наблизити націоналістичний український рух до більшовицького" і в зручний час збройно виступити проти окупантів.
В інформаційному повідомленні поліції безпеки й СД Німеччини з окупованих східних областей від 23 жовтня 1942 р. констатувалося, що бандерівські організації "по відношенню до більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету" і що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб усіма засобами, також шляхом збройної боротьби, домогтися незалежності України"[26]
.
17 жовтня 1942 р. німецька поліція здійснила операцію з арешту членів бандерівської організації в Харкові. В ході акції було заарештовано 11 членів ОУН(Б), виявлено підпільну типографію, конфісковано багато пропагандистських матеріалів, 14 скринь зі шрифтом. СД також відмічало, що бандерівці планували "проведення диверсійних і терористичних актів". Не позбавлений інтересу і той факт, що діяльність згаданої бандерівської організації німці пов'язували з розкритою ними "нелегальною комуністичною групою", котра робила спроби залучити "українських націоналістів для своєї мети".
Побоювання поліції безпеки й СД стосовно можливості спільних дій націоналістів і комуністів в рамках антифашистського руху опору поділяв і рейхскомісар Е. Кох. 17 листопада 1942 р. він надіслав до генерального комісаріату "Дніпропетровськ" директиву. В ній зазначалося, що внаслідок невдоволення націоналістичних кіл українства німецькою політикою існує тенденція до їх "зближення з бандами більшовицького походження", а такий процес "був би у вищій мірі небажаним". Намісник фюрера відкидав будь-які надії українських націоналістів на те, що "політика німецького керівництва" в Україні може змінитися, і закликав своїх підлеглих не допускати необдуманих дій проти українського населення, щоб у нього не з'явилося "відчуття несправедливого поводження з ним". Але це були порожні слова, бо Кох наголошував: "колективні заходи проти населених пунктів, де має місце опір німецьким розпорядженням, будуть необхідними й повинні в майбутньому здійснюватися з усією строгістю"[27]
.
Бандерівський провід намагався будь-що не допустити несвоєчасного зриву населення Волині—Полісся до збройного опору німецьким окупантам. Широко пропагувалася теза про неприпустимість для українців воювати на боці німців або ж червоних. На засіданні проводу ОУН(Б) пізньої осені 1942 р. було вирішено паралізувати всі спроби як нацистів "зробити з поневолених народів Сходу гарматне м'ясо у боротьбі за німецькі імперіалістичні цілі", так і більшовиків "втягнути поневолені народи до боротьби в обороні російської імперії чи то у формі гекатомб (жертв) у рядах Червоної армії, чи то у формі партизанки на окупованих Німеччиною землях". Замість цього ОУН закликала до мобілізації мас на боротьбу "зарівно як проти німецького, так і більшовицького імперіалізмів" і наголошувала, що це завдання в сучасний момент є "передумовою перемоги у визвольних змаганнях поневолених народів"[28]
.
Разом з тим німецька влада, звичайно, не оминала увагою й діяльність ОУН(Б) на ділянці організаційної праці, пропаганди, військово-підготовчої роботи. На теренах рейху органи гестапо впродовж жовтня—листопада 1942 р. здійснили арешт понад 210 членів бандерівського руху; затримання активістів ОУН(Б) здійснювалося постійно й на окупованій території України. Однак, як констатувало 27 листопада 1942 р. у своєму черговому донесенні гестапо, удари по бандерівських організаціях не привели до помітного і тривалого спаду активності ОУН, а розповсюджені останнім часом листівки "вже неоднозначно підбурюють проти Німеччини". Більше того, як зазначалось у донесенні, "прихильники Бандери здійснюють замахи проти німців, зокрема проти членів поліції безпеки..."[29]
Поряд із німцями інтерес до українських націоналістів у цей період почала виявляти й радянська сторона. Вже 3 грудня 1942 р. командир партизанського з'єднання О. Сабуров інформував УШПР, який у цей період дислокувався в Москві, що в районах Пінська, в лісах навколо Острога, Шумська, Мізоча виявлені великі групи українських націоналістів, керівництво якими здійснює Т. Боровець-Бульба. В радіограмі повідомлялося, що націоналісти нападають і розброюють окремі групи партизанів, влаштовують окремі засідки на німців [30]
.
Зазначена інформація привернула увагу Москви. Про неї доповіли заступнику наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєрову і начальнику ЦШПР П.Пономаренку. 11 грудня 1942 р. від імені ЦК КП(б)У і УШПР командирам партизанських з'єднань С. Ковпаку, С. Малікову і О. Сабурову була надіслана радіограма із завданням уважно розібратися зі станом і діяльністю загонів українських націоналістів у Житомирській, Рівненській та інших областях, встановити їхню чисельність, озброєння, стосунки з окупаційною владою тощо. Серед інших питань радянську сторону цікавила й можливість залучення українських націоналістів до боротьби з німцями.
Тим часом німецька поліція, яка пильно стежила за радикалізацією бандерівського руху, впродовж грудня 1942 р. завдала чергового удару по осередках ОУН(Б). Зокрема, тільки на території Німеччини було затримано 50 прихильників "нелегального руху Бандери". У Львові нацистам вдалося заарештувати 18 бандерівських активістів, а 4 грудня 1942 р. було схоплено члена проводу ОУН(Б) Я. Старуха (Синій, Стяг) і вже згадуваного І. Климіва (Легенда), котрий невдовзі загинув на допиті в гестапо. Німці також встановили факти проникнення членів бандерівських організацій до підрозділів української поліції у Львові[31]
. Однак паралізувати діяльність ОУН(Б) гітлерівцям не вдалося.
3. Антинімецькі збройні акції УПА
17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася 3 конференція ОУН(Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції вказують на те, що ОУН(Б)остаточно визначилися з необхідністю збройного виступу. Проте українські націоналісти ще не визначилися остаточно, проти кого у першу чергу спрямувати зброю. Вони мали перед собою три ворожі сили.
Безжальними були дії німецької окупаційної адміністрації. Вона грабувала населення, забирала молодь на примусові роботи в Німеччину, а вразі саботажу спалювала села і знищувала заручників. Населення чекало захисту і не розуміло бездіяльності оунівських боївок.
З лютого 1943р. Український штаб партизанського руху (УШПР) розпочав переміщення в район білорусько-українського Полісся з’єднань сумських і чернігівських партизанів. Незабаром тут зосередилися сили, здатні виконувати оперативно-стратегічні завдання в тилу вермахту.
На 3 конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західним союзником СРСР. Крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.
7 лютого 1943р. сотня І. Перегійняка напала на бараки німецької поліції у містечку Володимирець (Рівненська обл.). Виконуючи наказ проводу ОУН(Б), в середині березня українська поліція покинула казарми і зі зброєю відійшла в лісові масиви.
Провід ОУН(Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу загони Т. Боровця-Бульби і ОУН(М). Була створена головна команда УПА, керівництво якою здійснював військовий референт проводу ОУН на північно-західних українських землях В. Івахів. Після його загибелі в бою з німцями 13 травня 1943р. головним командиром УПА став крайовий керівник на ПЗУЗ Д.Клячківський.
У травні 1943р. до керівництва головним проводом ОУН(Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував проведення в серпні 1943р. 3-го надзвичайно великого збору ОУН(Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло «боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви»[32]
.
Починаючи з весни 1943р., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України. В рейхскомісаріаті «Україна» виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як «заражені бандами райони».
Партизанська тактика, якої дотримувалися комуністи і націоналісти, мала різне концептуальне походження, а звідси й різні завдання. Керівництво СРСР розглядало бойові дії партизанів у тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній армії, цілком підпорядковану подіям на фронті. Головним завданням партизанів вважалися диверсії на комунікаціях і удари по воєнних об’єктах окупантів, які працювали на потреби фронту.
Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, накопичення сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Тому поза увагою українських повстанців залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943р. командир партизанського з’єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: “Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються.ю в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення, і коли німці нападають на них”[33]
.
Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях. Причина «захисту» німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення:німці спалювали села та нищили їх мешканців.
Керівництво ОУН(Б) заборонило командирам загонів УПА вступати в контакт з окупантами, бо ”мости на дорозі до переговорів з німцями спалені“. У відповідь на пропозиції пропонувалося звертатися до німців ”до переговорів з провідником С.Бандерою, який ув’язнений в Берліні“[34]
. Але зимою 1943-1944р. керівництво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнення боїв з німцями. Це пояснювалося наближенням лінії фронту.
Наказом від 22 серпня 1944р. по групі УПА «Захід-Карпати» проти німецький фронт ОУН і УПА остаточно згортався. В наказі зазначалося, що ”німці з опущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом“. Внаслідок цього наказувалося ”оминати усякі зудари з німцями, так і з мадьярами“[35]
.
Висновки
Як бачимо, в ході Другої світової війни відбувся перехід українських націоналістів на антинамецькі позиції. Важливим моментом було виявлення негативного ставлення гітлерівської військової адміністрації до націоналістичних партизанських загонів. Зазвичай, після опанування німцями того чи іншого терену, діючі на ньому партизанські групи розпускались або перебували на напівлегальному становищі, не отримавши визнання як частини союзної української армії чи допоміжної міліції. На територіях, котрі контролювалися партизанськими націоналістичними відділами, проводилася робота зі створення української адміністрації та проголошувалося відновлення української державності відповідно до "Акту" від 30 червня 1941р.(див. дод. 3). А це створювало небезпечний для Німеччини прецедент, наслідком якого було те, що керівники ОУН(Б) впродовж літа 1941 р. сприймали вермахт лише як ситуативного союзника, а не як окупанта-господаря, вважаючи, що німці не мають жодного права створювати в Україні політико-адміністративні структури, бо вони, мовляв, уже формуються українцями без сторонньої допомоги. У цій площині, головним чином, містилися й причини суперечностей між Революційним проводом ОУН(Б) та окупаційною владою, які стали основою майбутнього оунівсько-нацистського конфлікту, що до кінця 1942 р. проходив без активної збройної боротьби, а з жовтня 1942 р. переріс у серйозне збройне протистояння.
Таким чином, час від серпня 1941р. по грудень 1942р. слід розглядати як період роздумів і вагань у визначенні позиції ОУН(Б) щодо Німеччини та виробленні такої політики і стратегії, яка б дала змогу бандерівській організації утримати головні позиції в національно-визвольному русі. Впродовж цього часу ОУН(Б) переглянула свої позиції стосовно Німеччини і виробила таку політичну лінію, яка започаткувала рішучий перехід бандерівської ОУН від співробітництва до опозиції німецькій владі, а згодом і до збройної боротьби з Третім рейхом у тих формах, які вважалися доцільними з погляду інтересів націоналістичного руху.
Також слід зауважити, що націоналістичний рух опору впродовж 1942р. хоч і набув анти німецької спрямованості, але не виявлявся в активних формах, які б створили реальну загрозу німецькому окупаційному режиму. Ця діяльність мала переважно характер підготовчих заходів до майбутнього виступу та широкої пропаганди своїх політичних цілей і намірів.
А протинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943р. до середини 1944р., не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де містилася матеріальна база українського визвольного руху.
[1]
Кентій А.В. Нарис історії Організфції українських націоналістів (1941-1942).- К., 1998.- С. 7-8.
[2]
Кентій А.В. Нарис історії Організфції українських націоналістів (1941-1942).- К., 1998.- С. 7-8.
[3]
Там само.- С.7.
[4]
ДА СбУ, фонд друкованих видань, спр. 372,т. 24, арк. 7.
[5]
ЦДАГО України, ф. 1,оп. 23, спр. 75, арк. 37.
[6]
ЦДАГО України, ф. 1,оп. 23, спр. 75, арк. 37.
[7]
Нюрнбергский процесс. Сборник документов в семи томах. Под редакцией Р.А. Руденко - М.: Госюриздат, 1957. - Т. 3. - С. 531.
[8]
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 116, арк. 1
[9]
Волков А., Славин С. Адмирал Канарис - "железный" адмирал. - Москва - Смоленск, 1999.-С. 426.
[10]
Коваль М.В. ОУН-УПА: між "третім рейхом" істалінським тоталітаризмом // Український Історичний Журнал. - 1994. - № 2-3 - С. 95.
[11]
ЦДАВО України, ф 3833, оп. 1,спр. 20, арк. 11.
[12]
ЦДАВО України, ф 3833, оп. 1,спр. 20, арк. 11.
[13]
ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр.1, арк.11.
[14]
Літопис УПА.- Т. 21.- С.177, 178.
[15]
ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 39, арк.. 1-10.
[16]
ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 1, арк..7.
[17]
ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 95, арк. 136.
[18]
ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 20, арк. 18
[19]
Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя.-К., 1995.- С. 96.
[20]
Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942рр. –К., 1999- С. 93.
[21]
ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 2, арк. 101,102.
[22]
Сергійчик В. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К., 1996.- С. 174-178.
[23]
ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 476, арк. 17-27.
[24]
Мірчук П. Українська повстанська армія 1942-1953.- Львів, 1991.- С. 24.
[25]
Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942рр. – К., 1999.- С. 160.
[26]
Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942рр. – К., 1999.- С. 136.
[27]
Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942рр. – К., 1999.- С.162, 163.
[28]
Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942рр. – К., 1999.- С.130.
[29]
Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні.- С. 589,593.
[30]
Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні.- С.342-345.
[31]
Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні.- С.593-596.
[32]
Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН іУПА. Історія України/вкладка №7.,К.-2006.,С.-20.
[33]
Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН іУПА. Історія України/вкладка №7.,К.-2006.,С.-21.
[34]
Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН іУПА. Історія України/вкладка №7.,К.-2006.,С.-22.
[35]
Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН іУПА. Історія України/вкладка №7.,К.-2006.,С.-22.