Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянській війні [1] під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців, по-друге, з його довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майже збігаються з хронологією всієї громадянської війни в Україні), по-третє, з впливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні об'єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи, мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали від нього), можна констатувати, що перед нами, без перебільшення, феноменальне за своєю природою явище. Повстанський рух на чолі з Н.І. Махном вирізнявся своєю глибиною і суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни він пережив часи піднесення і спаду, динамічного змістовного збагачення і звуження сфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати його на етапи та визначити його історичне значення.
На сьогодні окремих досліджень з історіографії махновського руху нами не виявлено.
Метою статті є проаналізувати сучасну історичну літературу щодо проблем періодизації селянського руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідження ходу повстання на різних його етапах, співставити характер тлумачення науковцями історичного значення руху.
На початку 90‑х років дослідження історії махновського руху відбувалося під знаком серйозних змін у суспільному розвитку країни, які призвели до розпаду СРСР та ліквідації політичної та ідеологічної монополії Комуністичної партії. Зазначені трансформації дали змогу переглянути багато висновків, що стосувалися гострих питань вітчизняної історії. І оскільки махновський рух був вагомою складовою революційних подій 1917–1920‑х років в Україні і у свій спосіб розкривав особливості ставлення українського народу до соціально-політичних та економічних змін у суспільстві, його вивчення об'єктивно мало набути додаткового імпульсу.
Після набуття Україною незалежності історія махновського руху в першу чергу зацікавила українських істориків, які, спираючись на попередній досвід, прагнули створити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи інший аспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій. Показовою в цьому відношенні стала стаття В.Ф. Верстюка «Махновщина: штрихи к истории движения», яка вийшла в 1991 році як вступна частина до першої в пострадянській Україні публікації спогадів, матеріалів, документів з історії махновського руху. Думка дослідника про те, що махновський рух, і в цьому його історичне значення, був не чим іншим як спробою селянства визначити свій власний шлях в революції, заявити про себе як про силу, що прагне вільного демократичного розвитку на основі економічної самостійності селянського господарства [2], стала підвалиною для формування зовсім нового підходу до оцінки значення повстанського руху селян. Він розглядався вже як цілком самодостатнє і самостійне явище в історії революції та громадянської війни в Україні. З висновками В.Ф. Верстюка погоджується московський історик С.С. Волк. Він наполягав на тому, що за складних умов тотального громадянського протистояння селяни під керівництвом Н.І. Махна зайняли абсолютно незалежну позицію, відстоюючи суто селянські інтереси. Відтак махновський рух, нерідко демонструючи рішучі й для багатьох несподівані повороти в своїй історії, насправді був спробою знайти власний, селянський курс у буревії громадянської війни в Україні [3].
В одному з перших у незалежній державі підручників з історії України (видання Тернопільського інституту народного господарства 1991 року) відзначався загалом антиукраїнський характер, а відтак деструктивне для української державності значення селянських повстань, що було викликано ігноруванням українським урядом глибинних інтересів селянства [4].
Продовження конструктивного творчого пошуку знаходимо у двотомному курсі лекцій «Історія України» (Київ, 1992 р.). Зокрема в розділі, присвяченому завершенню громадянської війни, Г.І. Сургай зупиняється на етапі боротьби з Денікіним. Історичне значення махновського руху автор вбачав у тому, що, «послідовно обстоюючи інтереси селян», Н.І. Махно став організатором широкомасштабного повстання демократичних сил, які намагалися розбудувати своє життя на засадах самоврядування [5].
Апогеєм повстання стала друга половина 1919 року. У серпні «армія ім. батька Махна» завершила процес організаційного становлення. Вона складалася з десятків полків, об'єднаних у чотири корпуси. В лавах повстанців було 10 тис. кавалеристів і 40 тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20 гарматами. 12 тис. тачанок забезпечували махновцям високу маневреність. Штаб армії охороняли 500 вершників із 10 кулеметами. За рахунок зростання чисельності кінноти основний склад армії Махна досяг у жовтні того ж року 65 тис. чоловік [6].
Г.І. Сургай розкриває трагічність для махновців етапу боротьби з Врангелем. Він зазначає, зокрема, що кримська група армії на чолі з Каретниковим (10 тис. бійців) підпорядковувалася командуванню Червоної армії Південного фронту. Тилова група революційної повстанської армії України (махновців) під проводом начштабу В. Білаша, а пізніше – Н.І. Махна дислокувалася на станції Ульянівка, в с. Ново-Миколаївка, в Гуляйполі.
У складі ударної групи разом із 15 дивізією на Крим наступали «чорні революціонери» (махновці): кавалеристи О. Марченка, кулеметники Ф. Кожина. Група в крижаній воді форсувала 7-кілометровий Сиваш, штурмувала Турецький вал, вибила ворога з Литовського півострова… Махновці виявили себе справжніми героями, зазначає автор. Однак після штурму Перекопу махновцям, котрі залишилися в живих, судилася лиха доля: за наказом Троцького та Фрунзе їх розстріляли (і серед них – Каретникова) як «ворогів Радянської республіки і революції»; із 1500 кавалеристів пощастило врятуватися лише 250.
Однак на завершення цього сюжету Г.І. Сургай, очевидно, симпатизуючи соціалістичній ідеї, зазначає: «Таку ціну заплатили анархо-комуністи за своє бажання «бути третьою силою в революції» та запровадити «безвладний лад» [7]. Уточнимо: ідеологію повстанців, на наш погляд, важко назвати анархо-комуністичною. На відміну від керівництва штабом, вони сповідували приземлену на індивідуальному анархістську ідеологію.
З тим, що найвище піднесення махновського руху збігається в часі з діяльністю Директорії, погоджується і В.С. Горак. Січень 1919 року він вважає вододілом, за яким симпатії до нового українського уряду змінюються на опозицію щодо нього усіх, у тому числі махновських повстанських угруповань [8].
На хвилі нових підходів до оцінки історичного значення махновського руху деякі дослідники звернулися до питання ймовірного зв'язку між повстанською епопеєю махновців та традиціями козацької вольності, які здавна плекалися в регіоні південної України. Так, О. Лазурін, П. Кириленко, А. Григорян стверджували, що махновщина не тільки просторово, а й духовно-генетично наслідувала Запорозьку Січ [9]. Крім того, в 90‑х рр. навіть у загальних працях з історії української революції 1917–1921 рр. повстанський рух під проводом Н.І. Махна став розглядатися як вагомий чинник перебігу подій у цілих регіонах України. На цьому, зокрема, наголошував В.Ф. Солдатенко, хоча суто державницький підхід автора до оцінки подій доби національно-визвольних змагань в Україні не дозволив йому приділити належної уваги особливостям селянського руху під проводом Н. Махна [10].
Виразною рисою сучасної історіографії повстанського руху стала особлива увага авторів до тих аспектів його розвитку, які тривалий час замовчувались або фальсифікувались. Напевно, найбільші здобутки на ниві розкриття розмаїтої канви подій махновської епопеї на півдні України мають українські дослідники В.М. Волковинський та В.Ф. Верстюк. Ці автори фундаментальних досліджень з історії махновського руху приділяли належну увагу періоду його зародження і поступового розгортання в ході протистояння різним військово-політичним силам в Україні.
Розкрито, наприклад, особливості етапу створення революційної повстанської армії України (махновців). Детально висвітлено зміст Старобільської угоди 2 жовтня 1920 року між махновцями та радянською владою [11], спрямованої проти барона Врангеля, оприлюднено нові факти щодо ролі повстанців у розгромі врангелівських військ. В.Ф. Верстюк, зокрема, наголосив, що в ході боїв за Крим махновці завдали нищівного удару кінноті Барбовича, хоча раніше перемогу над цими білогвардійськими частинами приписували 2 кінній армії. Новим є оприлюднений автором факт, згідно з яким в боях за взяття Кримського півострова загинуло майже 6 тисяч махновців [12].
Ще в 1991 році В.Ф. Верстюк запропонував ґрунтовну періодизацію махновського руху, виділивши дев'ять етапів його розвитку. Критерієм такої градації селянської війни під проводом Н.І. Махна стала насамперед спрямованість дій махновських формувань у контексті почергової зміни в Україні влади та основних військово-політичних сил, які її репрезентували [13].
Щоправда, авторові можна закинути у відмові використати єдиний критерій періодизації. Скажімо, третій період був, за визначенням В.Ф. Верстюка, своєрідним часом вироблення позицій махновців у їх ставленні до відновленої навесні 1919 року радянської влади. Вирішальною у цьому зв'язку подією став Гуляйпільський з'їзд представників трудівників 72 волостей 4 повітів Катеринославської губернії, делегати якого виступили з різким засудженням політики більшовиків в аграрному питанні [14]. Однак ця подія бездоганно вписується і в контекст так званої політичної революції махновського руху, яка, за авторською концепцією, завершилася взимку 1919 року і становила другий етап руху. Факт, що тоді основною ворогуючою стороною махновців були білогвардійці, нічого не змінює. Ситуація на фронті суттєво не змінювалася аж до травня 1919 року, поки наступ кінноти генерала Шкуро не призвів до важкої поразки і розпорошення основних сил махновської бригади.
Цікавою особливістю періодизації В.Ф. Верстюка було те, що дослідник виділив етап боротьби окремих груп махновців проти радянської влади вже після втечі Н.І. Махна за кордон, тобто після серпня 1921 року. Цей останній дев'ятий етап історії махновського руху тривав, на думку В.Ф. Верстюка, до кінця 1921 року [15].
Очевидно, ми маємо всі підстави вважати такий умовивід обґрунтованим. По-перше, в історії не знайдеться скільки-небудь відомого масштабного селянського руху, який би припинявся відразу після ліквідації його керівного центру. Варто згадати хоча б, що війна під керівництвом І.І. Болотнікова в Росії 1606–1607 років після смерті ватажка повстанців тривала до 1610 року. По-друге, своїм новим підходом до періодизації В.Ф. Верстюк засвідчив, що, незважаючи на визначну роль особистості Н. Махна в організації селянської війни 1918–1921 років, вона все ж була викликана явищами об'єктивного порядку. Відтак її одномоментне згасання, спричинене втечею Н.І. Махна за кордон, було неможливим.
Окремої уваги заслуговує дослідження О.В. Тимощука «Анархо-комуністичні формування Н. Махна» (1995) і, зокрема, його ідея що 1917 рік є початком махновського руху. Обґрунтовуючи цю сміливу версію, яка не мала аналогів ані в радянській, ані в західній історіографії, автор зазначав, що саме в той час було створено анархо-комуністичний загін «Чорної гвардії» під проводом Н.І. Махна. Чорногвардійці, підкреслив О.В. Тимощук, од
Варто зауважити, що запропоноване розширення хронологічних рамок махновського руху виглядає справді спокусливо з урахуванням того, що його початок збігатиметься в цьому випадку з першою хвилею революційних перетворень в українському селі 1917 року, а є недостатньо обґрунтованим. Навіть один із перших дослідників руху П. Аршинов, який був схильний ідеалізувати махновський рух, зазначав, що в 1917 році дії Н. Махна та його прибічників хоч і мали позитивний відгук в народі, все ж на тлі революційних процесів ще нічим особливим не відрізнялися. У зв'язку з цим тільки в епоху повстанської боротьби з німецько-австрійською окупаційною армією можна було говорити про зародження махновського руху, який став відігравати об'єднуючу роль селянського повстанського руху па півдні України [17].
П. Аршинов цілком обґрунтовано розрізняв період епізодичних революційних акцій Н.І. Махна і період цілеспрямованої, послідовної боротьби за відстоювання політичних та соціально-економічних інтересів селян. Набуття цієї якості повстанським рухом якраз і свідчило про початок його історії. Адже за своїм визначенням «рух» мав претендувати на більший масштаб діяльності, аніж місцеві сільські або навіть волосні акції. До того ж він повинен був користуватися широкою соціальною підтримкою.
У тому, що лише влітку 1918 року, коли загін Н. Махна помітно збільшився, повстанці перейшли від тактики індивідуального терору до «масових дій проти австро-німецьких окупантів», нас переконує В.М. Волковинський [18].
Узагальнюючу картину розвитку махновського руху подав у своєму підручнику «Історія України» відомий історик, професор В.Ю. Король. Повстання під керівництвом Н.І. Махна було, на його думку, складовою селянської війни в Україні, яка, в свою чергу, поступово переростала в громадянську. Його хронологічні рамки охоплюють період з початку 1918 року до серпня 1921 року [19]. Детальніша періодизація руху ускладнюється, як відомо, надто мінливим політичним курсом лідерів повстанців. В.Ю. Король підкреслює, наприклад, той факт, що Н.І. Махно тричі воював на боці Червоної армії, «але Троцький своїми підступними наказами перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога» [20]. Щоправда, у цьому останньому висновку автор, як видається, дещо однобічно характеризує мотиви, якими керувався Н.І. Махно у виборі своєї політичної лінії. Нерідко (згадаймо хоча б епізод взаємодії військ Махна і Петлюри) дії першого не залежали від політичної поведінки союзників.
В.Ю. Король відзначає ключову роль махновців на завершальному етапі громадянської війни – в ході розгрому Врангеля. У вирішальний момент, пише автор, коли з Турецького валу 200 гармат і 400 кулеметів білих били по наступаючих, у Сиваш увійшли понад 3 тис. махновців. А після виходу в тил військ 15-ї, 52-ї стрілецьких дивізій та групи ради революційних повстанців України (махновців), доля Криму була вирішена [21].
У другому виданні свого підручника (1999 р.) В. Король підтверджує високу оцінку повстанського руху. Авторитет і популярність його учасників серед населення (а повстанці контролювали територію, на якій проживало близько 1,7 млн осіб) були настільки високими, що виступити проти них означало втратити майже все [22].
Подібним чином характеризуючи значення і розмах селянської війни, авторський колектив підручника «История Украины» (Донецьк) дає обриси махновського руху в посткримський період, який тривав зимою 1920 – влітку 1921 року. Протидіючи Радянській владі, повстанці здійснили тоді рейд від Дону до Дністра. Загальне число повстанців в Україні скоротилося зі 100 до 40 тис. чоловік [23].
Закономірно, що в роботі «Історія української державності» (1999 р.) В.П. Шевчук і М.Г. Тараненко розділяють селянський рух на етапи в залежності від ставлення повстанців до Української держави. Хоч національні мотиви й не були домінуючими в повстанських програмах, уряди, які керувалися ними, користувалися різним рівнем довіри наймасовішої соціальної верстви України.
Центральна Рада (березень 1917 – квітень 1918 р.) втратила її внаслідок недалекоглядної аграрної політики. Однак при цьому вона не сприймалася селянством як опозиційна політична сила. Проти гетьманської адміністрації (квітень – листопад 1918 р.) було спрямоване основне вістря махновського руху. Тоді розкол між українською владою і народом досяг свого апогея. Нарешті, ставлення повстанців до Директорії (листопад 1918–1920 рр.) можна охарактеризувати поетапно – як лояльне (до початку 1919 р.) й вороже на наступній стадії, коли «селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію» [24].
Одне з останніх видань – робота київських вчених «Новітня історія України» – підтверджує основні висновки дослідників 90‑х років. Серед них, по-перше: саме Директорія своєю неспроможною внутрішньою політикою «створила в Україні могутній селянсько-постанський рух»; по-друге, це був час найвищого піднесення так званої «махновщини»; махновцям належить визначна роль у боротьбі з Денікіним (1919 р.) та в розгромі військ Врангеля (2 жовтня – 26 листопада 1926 р.) [25].
Дослідницька робота по вивченню історії махновського руху, його періодизації та історичного значення триває. Так, розкриваючи історичне значення селянського повстанського руху на Правобережній Україні у 1919 р., Нестеров О.В. (2001 р.) порівнює його з селянським рухом під керівництвом Н.І. Махна. Автор доводить, що в основі ідеології селянського руху як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні «переважали соціальні чинники, а національні відігравали другорядну роль» [26] Підкреслюючи історичне значення руху, Нестеров О.В. вказує, що це була «широкомасштабна боротьба, в якій активну участь брали всі прошарки українського селянства» [27].
Цікавою особливістю у дослідженні запорізького вченого Чопа В.М. (2002 р.) є виділення періоду існування Гуляйпільської республіки (1917–1920 рр.). Автор досліджує суспільний устрій махновського руху, висвітлює його внутрішню політику, виконання власної політичної програми. Але, на наш погляд, виглядає недостатньо обґрунтовано умовивід Чопа В.М., що махновський рух мав шанс на можливість здобути українському народу волю, державність та демократичний лад [28].
Новими, цікавими ідеями була наповнена і зарубіжна історіографія. Економічні передумови селянсько-повстанських рухів взагалі і махновського зокрема були ґрунтовно розкриті італійським ученим Андреа Граціані. У своїй праці «Більшовики і селяни в Україні 1918–1919 рр.» (1997) автор досліджує процес перерозподілу земель внаслідок формування нових буржуазних відносин в українському селі [29]. Італійський історик зупиняється на соціально-психологічних аспектах махновського руху, що дає можливість найповніше розкрити значення повстанського руху під проводом Н.І. Махна.
Література
1. Тут і далі з певною долею умовності автор використовує щодо селянського руху на чолі з Н.І. Махном декілька дефініцій: «махновський рух», «повстанський рух», «селянська війна», які, з огляду на вищенаведену характеристику, постають у межах даної теми змістовно однорідними.
2. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения // Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). – К.: РИФ «Дзвін», 199І. – С. 30.
3. Див.: Волк С.С. Нестор Махно в дни войны и мира // Махно Н.И. Воспоминания. /Под. ред. С.С. Волка. – М.: Республика, 1992. – С. 9, 10.
4. Див.: Історія України: Навчальний посібник / Редкол.: В.Д. Лановик та ін. – К., 1991.-С. 132.
5. Сургай Г.1. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2‑х томах. Т. 2. – XX століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г. та ін.-К., 1992.-С. 175–176.
6. Там само.‑С. 176–178.
7. Сургай Г.І. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності // Історія України: Курс лекцій. У 2‑х томах. Т. 2. – XX століття: Навч. посібник / Мельник Л.Г. та ін. – К., 1992. – С. 194.
8. Горак В.С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX сі. Проблеми національного відродження. – К. 1993. – С. 85–86.
9. Див.: Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей // Аршинов П. История махновского движения (1918–1921). – Запорожье. Дикое поле, 1995. – С. 8.
10. Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К.: Либідь, 1999.-С. 541.
11. Див.: Волковинський В.М. Батько Махно. – К.; 'Гов. «Знание» Укр., 1992. – С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. – К.: Перліт продакшн ЛТД, 1994. – С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К.: Наук, думка, 1992. – С. 24.
12. Див.: Верстюк В.Ф. Вказ. праця. – С. 336.
13. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… – К., 1991.-С. 10–30.
14. Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… – К., 1991. – С. 12, 13.
15. Там само – С. 30.
16. Див.: Тимощук О.В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна (вересень 1917 – серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. – Запоріжжя, 1995. – С. 11. 17.
17. Див.: Аршинов П. История махновского движения (1918–1921) // Аршинов П. История махновского движения (1918–1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г.А. Кузьменко. – М.: ТЕРРА; «Книжная лавка РТР», 1996.-С. 28, 31,33.
18. Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. – К., 1994. – С. 46.
19. Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д. Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917–1921 гг. // Курс лекций по истории Украины. – Донецк, 1995. – С. 221, 226.
20. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. – К., 1995. – С. 130, 134.
21. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. – К., 1995. – С. 136.
22. Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. – К., 1999. – С. 220.
23. История Украины: Учебное пособие / Под общей ред. Р.Д. Ляха. – Донецк, 1999.-С. 244, 258, 259.
24. Шевчук 13. П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. – К., 1999. – С. 222, 229, 297, 322.
25. Див.: Новітня історія України (1900–2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв., В.П. Дрожжим та ін. – К., 2000. – С. 217, 218, 226.
26. Див.: Нестеров О.В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., 2001 р. – С. 12.
27. Там само. – С. 16–17.
28. Див.: Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917–1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Запоріжжя, 2002. – С. 15.
29. Грациани А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 гг. Очерк о большевиках, национал-социалистах и крестьянских движениях. – М.: «АИРО-XX», 1997 г. – С. 28–30, 63, 137.