План
Вступ
Розділ 1. Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.
1.1 Початок церковної кар'єри
1.2 Ідея єдності церков Петра Могили
1.3 Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили
Розділ 2. Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії
2.1 Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Успішне функціонування Православної Церкви в Речі Посполитій значною мірою залежало від особи, яка керувала цією Церквою. У 1633 —1б47 роках такою особою був митрополит Петро Могила — людина амбітна і до того ж талановита, роки понтифікату, якого майже повністю збігалися з роками правління Владислава IV.
Актуальність дослідження.
Петро Могила — один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном «могилянська доба». Він — видатний богослов, просвітник, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України.
Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії та культурі Украіни. Про Могилу написано багато праць і в Україні і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько- політичному, культурному та релігійному.
Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв’язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовував усі свої легальні можливості і зв’язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.
З іменем Петра Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.
Меценат українського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу,скажімр, ритуалу вінчання.
Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою. Тому, дослідження діяльності такої непересічної постаті в історії та культурі України, як Петро Могила єдуже важливим та актуальним. Саме це й спонукало вибір теми курсового дослідження: «Петро Могила та Могилянська доба».
Об’єктом дослідження
є життя та різнобічна діяльність митрополита Петра Могили через призму національного відродження українців у першій половині ХVII століття.
Предметом дослідженняє з’ясування основних напрямів діяльності митрополита Петра Могили в контексті продовження українського відродження, його місце у цих процесах; форми та методи втілення його ідей у церковну, політичну, освітню та інші сфери життєдіяльності українців у першій половині ХVII ст.
Історіографія проблематики. Петро Могила — постать непересічна в історії та культурі України, тому вивченню різних аспектів його життя та діяльності завжди приділялося багато уваги дослідників. Зокрма, Грушевський М. у своїй праці «Історія української літератури» [9], та Костомаров М. у досліджені «Київський митрополит Петро Могила» [16], докладно вивчали наукову, релігійну та суспільно-політичну діяльність П.Могили. Серед інших відомих дослідників життя та діяльності П.Могили можна виділити наступних: Жуковський А.П. [11], Білодід О. [1], Головащенко С. І.[6], В. М. Нічик [26], Панасюк В.В. [30], Садовяк Д. [32], Семчинський С.[33], Толочко П. [35], Хижняк З [40].
В історіографії на тепер існує кілька поглядів на Могилу, жоден з яких не можна визнати ні повним, ні об’єктивним – надто очевидна їх політична чи вузько конфесійна “вибірковість” і тенденційність.
Так, російська офіційна і церковно-православна історіографія високо оцінили Петра Могилу за виступи проти унії, православність, видавничу діяльність, за орієнтацію на православну Москву.
Польські історики, пам’ятаючи, що митрополитом Могила став на вимогу короля, підкреслюють його західну просвітницьку орієнтацію, використання ним і його школою латини і польської мови, різке засудження ним антипольських повстань…
Радянська історіографія бачить заслуги Могили в його антиуніатстві, православ’ї, видавничій та освітній діяльності. Ще далі йде українська дорадянська позитивістська історіографія – М.Грушевський, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич та ін. Вона теж високо оцінює релігійно-просвітницьку діяльність могили, його реформи, правда, лише в контексті православ’я як основи духовності народу, хоч українське життя навіть на релігійному ґрунті, звичайно, вже не вичерпувалося православ’ям – утверджувалася і розвивалася унія як засіб релігійно-церковного і національного самозахисту.
Хронологічні рамки
дослідження охоплюють 1596–1647 роки, що дозволяє максимально виявити й дослідити внесок митрополита Петра Могили у національне відродження України, окреслити його місце у контексті світової історії.
Практична цінність одержаних результатів та основних ідей курсового дослідження полягає в тому, що нагромаджений фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні наукових робіт, статтей, досліджень з релігієзнавства та історії України; при проведенні практичних, семінарських занять, лекційної роботи серед широкого загалу та вузького кола спеціалістів. Матеріали роботи можуть служити для популяризації ідей, спрямованих на виховання християнського патріотизму в громадян України.
Структура курсової роботи
базується на проблемно-хронологічному принципі, її зміст та послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми, а також метою та завданнями дослідження. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел ( 44 найменуваня).
Мета і завдання дослідження
. Виходячи з актуальності теми та опираючись на досягнення української та зарубіжної історіографії спадщини митрополита та культурно-релігійного діяча Петра Могили, за метою було визначено
: цілісно вивчити домінуючі напрямки діяльності Петра могили, встановити місце і роль владики у суспільно-політичному та культурно-релігійному житті України першої половини ХVII ст.
Для досягнення мети поставлено основні завдання
:
· проаналізувати громадсько-політичне і культурно-освітнє життя українців на початку ХVII ст.;
· дослідити основні етапи життєвого шляху Петра Могили;
· визначити й обґрунтувати головні напрями громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності Петра Могили;
· розкрити значення Петра Могили у популяризації освіти серед українського населення у першій половині ХVII ст.
Розділ 1.Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.
Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він народився 21 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький. [42; С.3]
Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.
Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.
Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року. [4; С. 176]
1.1
Початок церковної кар'єри
Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.
Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді. [4; С. 179]
М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:
«Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу.» [17; С. 13]
1.2
Ідея єдності церков Петра Могили
Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Унія була виявом глибокої кризи в Православній церкві.
Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.
29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.
Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631 року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церква була збудованоа Львівським братством з немалими пожертвами Могили. [12; С. 43]
Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:
«Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!» [12; С. 45]
Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила вступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях до зайняття митрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.
1.3 Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили
Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.
В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.
Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили. [26; С. 154]
Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні. Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себа освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школа. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомовлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.
Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.
Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Колеґія була організована за зразками єзуїтьских навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковно-слов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії. [26; С. 163]
На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.
У квітні 1632 року помер помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.
У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.
Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.
Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася пова свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторопллитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а також заборонялося чинити всілякі образи православним людям. [30; С. 19]
Петро Могила подякував Владиславу за «розумне і справедливе рішення». Тим часом, козаки і православне духовенство в один з останніх днів сейму прийняли рішення усунути від митрополії Ісаю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.
12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».
У квітні 1633 року Петро Могила розсіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі. [30; С. 25]
Розділ 2. Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії
Перші кроки у цій справі зробив Мефодій Терлецький, який на той час перебував у Римі. Він намовляв Папу дати згоду на проведення спільного уніатсько-православного синоду. Інші єпископи переконували польських можновладців, що покращання стосунків з Апостольською столицею збільшить їм допомогу у війні з Туреччиною. Шанси організувати спільний синод випливали і з прихильного ставлення митрополита Петра Могили до цих намірів. Його офіційна заява із схваленням ідеї унії була неможлива через побоювання козацьких виступів, тому такі розмови проводилися таємно. З листопада 1643 року Папа Урбан VIII вислав до короля, уніатської та католицької ієрархії, світських осіб листи, в яких визначав умови майбутньої унії. Того ж дня Урбан VIII надіслав листи до митрополита Петра Могили та чернігівського кастеляна Адама Киселя, в яких заохочував обох адресатів до об’єднання з Римським Костелом. До цього ж заохочували обох керівників Православної Церкви король Владислав IV, деякі магнати, латинські та уніатські єпископи.
Думки з цього приводу висловлював Владислав IV, співпраця якого з православним митрополитом під час підготовки до війни з Туреччиною зміцнилася. Одним з доводів цього може бути факт, що митрополит у вересні 1644 року просив Константинопольського патріарха звернутися до московського патріарха (на синоді) з повчанням про важливість лютеранського хрещення у зв’язку з клопотаннями польського короля стати посередником у справі шлюбу Вальдемара Хрістіана, сина данського короля, з царівною Іриною. У відповідь на заклик Папи у 1644 році виник анонімний унійний меморандум, який за посередництвом королівського сповідника, капуцина Валеріана Магні, був надісланий до Римської курії. Авторство цього меморандуму приписується митрополитові Петру Могилі та Адамові Киселю. Автори меморандуму гостро критикували Берестейську унію і пропонували власну концепцію поєднання Православної Церкви з Римським Костелом. Могила вважав, що в питаннях віри не має суттєвих розбіжностей між грецькою та латинською церквами. Вони різняться між собою організаційною структурою та обрядом. Але обидві — рівні і апостольські. [32; С. 117]
Берестейська унія у своїй основі не може бути зразком для об’єднання, бо бракує їй «чистих і світлих намірів». Поверхова єдність знищила тотожність східної Церкви. Проект Могили і Киселя відкидав модель Берестейської унії, який призвів до розходжень між церковною спільнотою та Константинопольським патріархом. Новий проект пропонував порозуміння духовних та світських осіб з Римом без розірвання стосунків з Царгородом.
Отже, рішення про об’єднання повинні прийняти духовні і миряни. В умовах Речі Посполитої дискусію про об’єднання повинен провести синод шляхти і духовенства обох руських Церков, що має скликати сейм. Рішення цього синоду могли би бути основою для об’єднання.
Найважливішою проблемою у створенні єдиної Церкви митрополит Петро Могила вважав питання першості. На його думку, «грецька релігія є ортодоксальна і свята», тому, чи зможе вона визнати ідею примату влади єпископа Риму як наступника Святого Петра? Визнати це неможливо, протилежні пропозиції виключають будь-яке порозуміння. Могила бачить єдиний спосіб вирішити цю проблему — повернутися до джерел, тобто до первісної церкви.
Митрополит Петро Могила залишався вірний східному розумінню папської першості, не мислив категоріями безпосередньої залежності від Папи. Латинський патріарх не може мати безпосередньої юрисдикції щодо православних, підданих владі східних патріархів. [12; С. 197]
На думку Петра Могили, Руська Церква має залишатися і надалі східною Церквою з незміненою обрядовістю. Організаційно вона могла б підпорядковуватись Константинопольському патріарху та опосередковано Риму.
Перша реакція Риму на меморандум була прихильною. Конгрегація поширення віри визнала його як основу для подальших переговорів. Ставилася одна вимога: митрополита має затверджувати Папа. На черговому засіданні Конгрегації 16 березня 1645 р. була опрацьована спеціальна інструкція для нунція Яна де Тореса, в якій йому рекомендовано збирати думки щодо меморандуму в церковних та світських середовищах. При цьому підкреслювалось, що об’єднання православних з Римом має відбутися на засадах, запропонованих Апостольською столицею. Це практично означало відхилення меморандуму Петра Могили та Адама Киселя.
Одночасно з появою меморандуму в королівському середовищі з’явився і проект самостійного патріархату, хоча і підпорядкованого Папі, але такого, який зберіг би обрядову і організаційну незалежність. Оголошення унії мало відбутися на спільному уніатсько-православному синоді, скликаному королем. Постанови цього синоду були б затверджені сеймовою конституцією. Але і ці пропозиції Апостольська столиця визнала як надто ризиковані для Католицького Костела. Виникли побоювання, що спільний уніатсько-православний синод міг би мати непередбачувані наслідки.
У період опрацювання унійних проектів на п’ятнадцяти місцевих сеймах прийнято інструкції і рішення про «заспокоєння грецької релігії». Вимоги православної сторони знайшли своє місце в проекті конституції 1645 року, котра не була прийнята через відстрочку її схвалення до наступного сейму. [12; С. 205]
Владислав IV, прагнучи схилити на свій бік людей «грецької віри», наказав старостам, щоб ті виконували постанови королівських комісій щодо розподілу святинь та надав ряд привілеїв братствам, церквам і монастирям. Прихильність короля виникала з необхідності мати козаків для війни з Туреччиною. Монарх пояснював своє позитивне ставлення до «віри грецької» відсутністю згоди Апостольської столиці на унійний синод та відхиленням меморандуму керівників Православної Церкви в справі церковної єдності.
Використовуючи сприятливу атмосферу, православні посли на сеймі 1646 року висунули вимоги виконання постанов королівських комісій про передачу їм жидачівського монастиря та сокальської церкви. Розгляд цих вимог був перенесений на наступний сейм. Одночасно нунцій де Торрес 20 листопада 1646 року інформував Конгрегацію поширення віри про новий універсальний унійний проект, яким були б охоплені всі русини. Цей проект виник у порозумінні з королівським канцлером Юрієм Оссолінським та архієпископом гнезнінським Матеушом Любенським. Наприкінці свого листа нунцій просив інструкцій в цій справі. Ці нові ініціативи в справі унії збіглися зі смертю митрополита Петра Могили 6 січня 1647 року. [12; С. 209]
У заповіті, виконавцями якого він призначив трьох тогочасних православних сенаторів: Адама Киселя, Олександра Огінського і Богдана Статкевича, а також свого брата Моісея Могилу та ігумена київського монастиря св. Миколая Ісайю Козловського, він залишав більшу частину свого маєтку (в т.ч. землі) своєму братові Моісею. Щедро нагородив і Печерський монастир, зокрема Київську колегію, якій передав в т.ч. і свою бібліотеку. Певну суму призначив для підтримки монастирів у Скіту (на Покутті), Міжгір’ї, Крехові, Мгарі, Угомиках і Густині, які не мали постійних доходів. [12; С. 218]
Католики і уніати прагнули використати смерть митрополита Петра Могили для підпорядкування своїй юрисдикції Православної Церкви. Двічі Конгрегація поширення віри на своїх засіданнях 1 та 3 квітня 1647 року вела дискусії про те, як схилити русинів до унії після смерті Петра Могили. Апостольська столиця висловлювала свій погляд на це: на вакантну посаду митрополита слід призначити уніата, закрити православні церкви, а вірних приєднати до Уніатської Церкви. Всупереч цим бажанням православне духовенство і шляхта навесні 1647 року провели вибори митрополита. Ним був обраний мстиславський владика Сильвестр Коссов. Владислав IV зволікав з його затвердженням під впливом неприхильної реакції нунція на цю подію, вишукуючи інше рішення. Скликаний королем у Вільно 25 квітня 1647 року з’їзд православної спільноти ухвалив меморандум до Папи, який був повторенням меморандуму митрополита Петра Могили. У травні зосереджена у Вільно православна і уніатська шляхта затвердила пункти нового проекту. До нього православні внесли поправки щодо вчення про походження Святого Духа і заявили про залишення під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Одночасно було визнано і верховенство Папи. Ці уточнення Рим відкинув, розраховуючи на повне підпорядкування собі православних. Владислав IV, незважаючи на відсутність згоди Апостольської столиці, видав Сильвестру Коссову привілей на посаду митрополита через свої побоювання козацьких виступів. На травневому сеймі 1647 року ухвалено конституцію «Релігія грецька», яка зобов’язувала короля до втілення в життя «Пунктів задоволення» та підтвердила рішення в справі королівських комісарів і перемиського владики. На цьому ж сеймі прийнято конституцію про руських священників, які є як в унії, так і поза нею», котра повертала право призначати священиків у церкви та визначала спосіб отримання від них належних коштів. [12; С. 221]
Після закінчення сейму король ще раз розглянув справу унії. Для цього він провів кілька розмов з керівниками Православної Церкви: митрополитом Сильвестром Коссовим, брацлавським воєводою Адамом Киселем, київським кастеляном Максиміліаном Бжостовицьким. Король прагнув притишити протести Риму щодо призначення православного на посаду Київського митрополита. Під час тих розмов виник проект спільного православно-уніатського з’їзду у Варшаві, призначеного на 15 липня 1648 року. Нунцій де Торрес, довідавшись про це, написав 12 березня до Риму прохання про спеціальні інструкції, причому він підкреслював власну ініціативу короля в цій справі. Як і в попередніх випадках, Апостольська столиця і цього разу негативно зреагувала на нові пропозиції спільного з’їзду. Про це свідчать постанови Конгрегації від 20 квітня і 1 травня 1648 року, котрі повністю відкидали проект унії всіх русинів.
Смерть короля Владислава IV і вибух повстання під проводом Богдана Хмельницького перекреслили плани унії «Русі з Руссю». Смерть толерантного володаря, який керувався інтересами держави, загальмувала впровадження в життя «Пунктів задоволення» та загострила конфесійні відносини в Речі Посполитій. Унійні проекти, висунуті королем або його оточенням, були спробою створити загальний конфесійний мир у країні. Владислав IV розумів складність релігійного питання на сході держави. В період елекції король зумів отримати підтримку іновірців і протягом свого панування користува
Петро Могила, який добре знав ці тенденції, після довгої опозиції щодо Берестейської унії заризикував запропонувати свій проект автономного патріархату русинів і знайшов підтримку як серед духовенства, так і серед світського оточення». Проте треба пам’ятати про те, що анонімний меморандум не був розповсюджений та de facto не визнаний Римом. Усвідомлення греками потреби єдності , хоча і виникало з розуміння єдності Христової Церкви, як і у перших християн, в реальних умовах Європи XVII століття відкидало відомі вже зразки Флоренської та Берестейської уній. На інше вирішення цього питання не хотіла погодитись Апостольська столиця.
2.1
Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили
Петро Могила як постать – це реальне буттєве втілення консервативної за духом літературної мрії доби українського пізнього Середньовіччя. Тому не дивно, що багато вітчизняних й зарубіжних науковців не сприймали або не до кінця сприймали весь розмах його світогляду. На заваді цьому ставало не стільки банальне нерозуміння його масштабу, скільки, очевидно, невписуванність Могили в будь-які аналітичні схеми, що мали на меті «тривіальну модернізацію» постаті цього діяча.
Генеалогія роду Могили не становить таємниці й сягає, згідно з польськими геральдиками, Муція Сцеволи, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а звідти – в Молдову. За іншими твердженнями, румунського походження, предком Могил був молдавський дворянин Пуриг, який допоміг у битві молдавському господарю Стефану ІV, отримав від нього щедру винагороду й ім’я Могила («пагорб»). Прямим предком Святого вважається великий виночерпій (чашник), потім член княжої ради при господарі Стефані Великому Козьма Могила. Легендарність або міфопоетизація початку родоводу є рисою прикметною для багатьох тогочасних геральдик відомих осіб, але у даному випадку вона символізує переможність головного героя на одразу двох полях змагання – духовному та світському. Підтвердженням цієї думки за задумом авторів геральдик повинен стати й подальший життєвий шлях нащадка аристократичних родів. Уявлення про переможність імені Могили на полях звитяги посилюється також традиційним для середньовічно-ранньобарокових геральдик згадування про предтечу головного героя в славному родоводі Могил, який також мав схожі чесноти, діяння та риси характеру, як і головний герой геральдики.
Згаданим предтечею в родоводі Петра Могили можна вважати Йоана (Іоана) Могилу (онука Козьми Могили), який керував Молдавською державою за господаря Олександра. «Він управляв усім воєводством Молдавії... В кінці свого життя дід Петра Могили – Йоан постригся в ченці й закінчував життя в монастирі під ім’ям Йоанніке» – стверджує А. Жуковський [12; С.26]. Йоан – Йоанніке Могила був не лише дідом Петра. Він ніби попередньо пройшов до нього основні етапи шляху, не здобувши, щоправда, таких визначних перемог в звитягах, які згодом здобуде його онук. Посередництво Йоане – Йоанніке Могили було посередництвом онукові не лише за законами геральдичної поетики, але й через те, що справді значні дії, прозріння й відкриття повинні були прийти до роду Могил не на рідній, а на чужій землі, яка внаслідок своєї відповідності масштабові цього роду повинна була стати полем для реалізації його потенціалу. Цією землею стала для духовного простору роду Могил Україна.
Таким чином, прізвище Могил належить до знатних давніх родів молдавських. Бояри Мовіле, які володіли молдавським престолом, орієнтувались перш за все на Польщу, хоча були лояльні й до Турції. У Польщі представники роду Мовіле називали себе Могила, це слово в ті часи позначало пагорб, як й «мовіле». Підтвердження цьому є у Великому тлумачному словнику сучасної української мови: «могила» (з півд. руського «пагорб, курган») – місце поховання і насип, горбик на ньому (Братська могила) чи високий насип на місці давнього поховання (Сторожова могила) [3; С. 535]. Саме таке тлумачення поняття «могила» знаходимо й у віршах Великого Кобзаря – Т.Г. Шевченка:
“Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацьке біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять» [27; С. 664].
А могила тоді називалась інакше – «домовина». За цим же словником – «місце, де поховано померлого, могила або те саме, що труна» [27; С. 238].
Свою політичну діяльність родина Могил здійснювала за підтримкою польського короля і через цю однобічну політику не могла довго втриматись на престолі румунських воєвод. Щоб закріпити свої польські зв’язки, рід Могил посвоячився з польськими і спольщеними родами, віддаючи заміж дочок Єремії (дядько Петра Могили) за синів магнатів Потоцьких, Корецьких, Пржерембських, Вишневецьких тощо. Так, у 1605 році староста Овруча князь Михайло Вишневецький одружився на Раїні, дочці Єремії Могили, тобто двоюрідній сестрі Петра Могили. Крім того, всі три брати Могили – Єремія, Георгій і Симеон – мали права польського шляхетства, так званий «індігенат», який дозволяв їм набувати великі маєтки на Поділлі й Київщині [26; С. 257].
Все це впливало на зміцнення серед роду Могил пропольської орієнтації, яка, однак, залишалася тільки політичною і тільки в деяких винятках (митрополит Георгій) захоплювала також і релігійну ділянку з відомим прокатолицьким наставлянням польських королів. Залишаючись вірними православній церкві, Єремія і Симеон Могили виявили себе великими добродіями Української православної церкви. На пожертвування братів у Львові була збудована церква Успіння Пресвятої Богородиці, яку ще називають Волоською. Упродовж багатьох років підтримували Львівське братство грошовими внесками. Двоюрідна сестра Святого Петра Раїна, дружина М. Вишневецького, заснувала кілька православних монастирів в Україні, зокрема Густинський під Прилуками. Її сестра Анна, дружина краківського воєводи Станіслава Потоцького, була членом Львівського братства.
Святитель Петро народився 21 грудня 1596 року в Яссах, у сім’ї молдавського правителя (господаря) Симеона Могили та угорської княжни Маргарет (Маргіт) він був третім сином.
Симеон, батько Святого, був хотинським пиркалабом (з давньоукр. – староста), гетьманом сучавським, а згодом – господарем Валахії (1601-1602 рр.) та Молдови (1606-1607 рр.). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови, і Валахії [40; С. 12].
Необхідно навести деякі факти з історії Молдовського князівства. До виникнення князівства на молдавській землі владарювала Угорщина, але після антиугорського повстання під проводом воєводи Богдана Молдовське князівство здобуло незалежність (1365 р.). З 1387 року князівство було васалом польських королів, а з 1456 року – вимушене було визнати сюзеренітет турецького султана і сплачувати йому данину. Господар Стефан Великий ІІІ вів успішну боротьбу з турками, але на початку ХVІ ст. князівство остаточно втратило самостійність, підпавши під турецьку владу.
У 1607 році Могили після поразки від Кантеміра Мурзи, зайнявшого господарство після отруєння Симеона Могили, вимушені були переїхати до Польщі, де в них були сильні та багаті родичі. Польські магнати прийняли родину молдавського господаря як рівних собі, не дивлячись на релігійні відмінності (румуни були православними). Для українських аристократів, які зберегли православну віру, спілкування з біженцями з Молдови було ще легше.
Петро Могила у віці 11 років потрапляє на західноукраїнські землі й подальша його доля відтепер пов’язана з Україною. З цього моменту й до 1627 року – до висвяти Петра – існує дуже мало здебільшого суперечливих фактів, які насамперед стосуються освіти майбутнього митрополита. Дослідники висувають різні гіпотези. Вони базуються на родинній традиції глибокої прив’язаності Могил до православ’я, тісних і дружніх зв’язках, які існували між родиною Могил і Львівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин у Польщі й Молдавії посилати своїх синів на навчання в західноєвропейські університети і, зрештою, даних про здобуту освіту і зацікавлення самого Петра Могили.
У своєму духовному заповіті митрополит Київський писав: «Родився і виховувався у вірі святій (православній)... в якій бажає стати перед маєстат Господа...» [26; С. 75]. Поодинокі панегіристи відзначають, що «ще з дитинства він виявив велику любов до науки», а М. Василенко згадує, що хоч мав він симпатії до польської держави і культури та родинні зв’язки з польською аристократією, «це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри».[26; С. 76]
Хоч немає ніяких документальних відомостей, майже всі дослідники біографії Могили згідні в тому, що «первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною (Могил), а закінчив у закордонних університетах». Цю ж думку висловлює Ф. Терновський: «Правдоподібно, що після закінчення навчання у львівській школі Могила слухав лекції і в закордонних академіях» [23; С. 8].
Петро Могила вирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком. Тобто не став справжнім європейцем до решти, адже не є таємницею, що тоді справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри. Слід звернути увагу на те, що, оцінюючи пройдений шлях вже на схилу літ, в своєму духовному заповіті митрополит зауважував: «В святій вірі, в котрій народився, виховався із волі Божої достоїнство митрополитанське недостойний на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстат Господа мого» [32; С. 134]. Такі слова не є простим підтвердженням факту, а мають ще й смисл вищого свідчення перед Богом і людьми про те, що всі його діяння як в миру, так і в сані духовному проходили під знаком православної віри в Господа.
Підсумовуючи, зазначимо, що опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську освіту, а згодом і релігійну, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом не тільки бути одним з найвизначніших організаторів і реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.
У віці 20-22 років Петро Могила стає офіцером польської армії, але ще до того й в перші роки при тому здобував ще одну, на той час не менш важливу освіту, що зветься опікунством. Існував звичай, що молода людина для закінчення освіти поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового мистецтва та шляхетних звичок. Опікуном Петра був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський. Вплив Жолкевського – людини щирої, безпосередньої, глибоко релігійної і патріотичної на молодого Могилу був позитивний.
Що лицарство двору Жолкевського мало орієнтирами лицарство хрестоносців, то не було дивиною для тогочасної католицької Європи. Єднаючись через освітній вплив на молодого Петра Могилу західноєвропейська думка та мораль з прогресивно-консервативними засадами братського світогляду витворювали новітнє світобачення майбутнього митрополита, який, навіть коли був офіцером-шляхтичем, ніколи не забував про свою православність.
Ні для кого не було таємницею, що справжнім призначенням Петра була боротьба за молдавський престол. Відносини між Польщею та Туреччиною загострились до 1620 року, і саме тоді в Молдову виступило польське військо, у якому знаходився і «воєводич земель молдавських Петру Мовіле». Цікавою в історичному контексті даної розвідки видається паралель: «Петро Могила, як старшина польської армії, брав участь разом із своїм військом і опікуном у битві з турками під селищем Цецорою у 1620 році, де турки вщент розбили польські війська. Могила належав до числа тих небагатьох щасливців, яким вдалося врятуватися, у цій битві загинув опікун Петра – С. Жолкевський» [19; С. 6]. Про цю подію не згадують панегіристи Петра Могили тому, що ця битва була великою поразкою.
Після смерті Жолкевського Петро Могила був вже повнолітнім, але мав за протектора польського гетьмана Карла Хоткевича, з яким брав участь у Хотинській битві.
Про участь Петра Могили у битві під Хотином 1621 року є вже достовірні дані. Це є вістка з життя святого, про яку згадують усі біографи.
По поверненні з цього походу він переїхав ближче до Києва, де спершу купив маєток Рубежівка, недалеко від скіту Києво-Печерської лаври, потім – Мухоїди, Опачині [32; С. 109]. Перебуваючи в Рубежівці (нині Святошинський район Київської області) часто відвідував Київ, де зав’язав близькі стосунки з тогочасним православним митрополитом Іовом Борецьким, який став його духовно-релігійним провідником. Деякі дослідники вважають Іова Борецького за опікуна молодого Петра Могили, який невдовзі зайняв місце протектора майбутнього митрополита.
Цілком закономірним з такого погляду є проходження молодим Петром ще одного, але вже більш високого «опікунства». Таке опікунство значило на той час у духовному становленні майбутнього митрополита не менше, ніж лицарство. Власне, лицарська етика увійшла невід’ємним компонентом у дискурс духовного зростання Петра Могили, стала підготовчим актом до майбутнього духовного подвижництва. Поява Іова Борецького – знакового духовного діяча епохи у ролі опікуна Могили стала свідченням такого зросту. Умовно ж схема «від гетьмана до церковного ієрарха» також вписується у світоглядно-культурну парадигму доби, є одним із зримих її виявів.
У дискурсі особистості митрополита Петра єднання віри та лицарства було природним, бо передбачало різнорівневе взаємоопікування духовного й світського, православ’я й козацтва.
Поглиблення зв’язків з митрополитом І. Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь у церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. Це був переломний етап – перехід від лицарства до чернецтва – особистості Петра Могили, який поділив його життєвий шлях на два періоди: молдавсько-польський та український, період служіння православній церкві в Україні. 1627 рік – є точкою відліку двох періодів у житті святого.
С. Голубєв зазначає: «Замінюючи меч на чернечу мантію, молдавський воєводич рішився на цей крок з усією щирістю та свідомістю своїх обов’язків як начальника чернечої братії» [7; С. 387]. Про його високе розуміння чернечої місії довідуємося з його власноручних записок. Він писав: «Чернече життя – це досконалість християнського життя». [7; С. 388]
Невідомо, що змусило титулованого аристократа із схрещеними шаблями на родовому гербі, вдалого військового змінити шкіряний колет та кірасу на власяницю й рясу, на скромну долю інока: «пути Промысла неисповедимы, и часто вопреки всем предположениям ведут они человека к цели высокой, которой с другого, противоположного, пути и не видно» [35; С. 47].
Вступ Петра Могили на ієрархічний шлях відбувався в атмосфері пошуків православної руської аристократії шляхів до ослаблення напруженості релігійної війни і до досягнення легалізації усе ще не визнаної православної ієрархії. Фігура лояльного для Польщі аристократа, і навіть неруського по крові Петра Могили полегшувала можливість компромісної угоди православної шляхти з урядом.
Перехід Петра Могили зі світського в чернечий стан був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архімандрита й ставлення до нього ченців Києво-Печерської лаври.
Насамперед, треба з’ясувати, які моменти спонукали Петра Могилу до висвяти? Відкидаємо два крайні пояснення, а саме, що молдавський воєводич прийняв чернецтво виключно з ідеалістичних міркувань, з бажання служити церкві та схильності до чернечого життя і аскетизму, чи що він зробив цей крок, спонуканий матеріальними вигодами, що їх забезпечувало керівництво маєтками Печерської лаври, та гонитвою за славою. Обидві крайнощі – помилкові, рішення Петра Могили було наслідком сукупності різнорідних факторів, про які й хочемо згадати.
Про глибоку релігійність родини Могил і про її прив’язаність до православ’я вже було сказано вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. і в Молдавії, і на українських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, а також пожвавлення опору проти латино-уніатської пропаганди, що його розпочали «всі кращі люди того часу». Як пише С. Голубєв, «очевидно, що таке релігійне захоплення серед південноруського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття» [7; С. 429]. Він включається в тодішній релігійний рух, що прагнув урятувати православну віру, особливо під впливом митрополита І. Борецького, який вказав йому на загрозливий стан прадідівської церкви.
При цьому слід пам’ятати також укорінений на ту пору звичай, за яким вищі ієрархічні місця займали визначні люди тодішньої аристократії, навіть члени королівської сім’ї, для особистих користей. Як відзначає літописець, Петро Могила був «при своєму доброму і тривожному житті не позбавлений бажань і слави цього світу», а головне – за своїм характером «ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, що обмежувалася б тісними загородами монашої келії». Все ж таки згаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що Петро Могила скористався зі свого архімандритського сану для особистої наживи: така думка не підтверджується життям і діяльністю нашого митрополита після висвячення. Аналогічну думку відстоює румунський дослідник Т. Йонеску, для якого «вибір на цей пост (архімандрита) йому здавався першим засобом, щоб піднести і возвеличити православну церкву. Якщо він і оцінив доходи Лаври, то насамперед – як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» [30; С. 19].
Критичніше щодо висвяти Петра Могили на печерського архімандрита ставився Є. Голубинський, а також М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерським архімандритом виключно ідейними мотивами – послужити православній вірі у чернечому стані – не можна. Ймовірно, немалу роль грали при тому матеріальні розрахунки. Багатюща Києво-Печерська лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей». [24; С. 10]
Коли і в яких умовах відбулася висвята Петра Могили на архімандрита Печорської лаври? Точне визначення дати вступу Могили в сан архімандрита звільняє молдавського воєводича від обвинувачень, що їх робили історики.
Відомо, що питання вибору нового архімандрита Печерської лаври стало актуальним після смерті Захарія Копистенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р., а вступ на його місце Петра Могили – на 1628 р., і навіть на 1629 р. Таким чином, печорська архімандрія залишилася від двох до двох з половиною років незайнятою через опір ченців Лаври.
У дійсності архімандрит З. Копистенський помер 21 березня 1627 р., як це компетентно доводить С. Голубєв. Розпочата боротьба за вакантний пост архімандрита велася між чотирма претендентами.
Природно, що всі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи:
а) у той час молдавському воєводичу минуло тільки 30 років – досить молодий вік, щоб здобути досвід і авторитет;
б) поважнішим був закид, що Могила походив із «землі чужої», тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагала усталена традиція і вимоги польських королів;
в) його приязнь з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали в католицьких симпатіях.
Роль чималої перешкоди для Петра Могили відіграло і його соціальне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечий стан. Але, незважаючи на подані вище закиди, Печорською капітулою був скликаний провінційний сеймик у Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому «все духовенство і обивателі обрали на архімандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знану...» [21; С. 19].
Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сигізмунда III від 29 листопада 1627 р., а сам «акт висвяти Петра Могили на Києво-Печерську архімандрію був здійснений у грудні 1627 року: або в день його народження (21 грудня 1627), або на Різдво Христове». [21; С.20]
Своїм успіхом Могила завдячував насамперед митрополитові Іову Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але не менше спричинилися до цього успіху і впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила («Тріодіон»). Завдяки саме останнім була одержана невдовзі королівська грамота.
Але не треба забувати й про особистісні риси Петра Могила: вольовий, авторитетний, досвідчений організатор, мудрий наставник, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. Беручи на себе відповідальність перед Богом і людьми за гнану світською владою православну Церкву, він мимоволі зрікався задоволення світських своїх потреб на користь духовних. Вже в цьому одному факті бачимо ми не диктат обставин (вони якраз, швидше всього грали проти такого рішення молодого молдавського аристократа), а вищеобраність Петра Могили для своєї долі й усвідомлення ним самим цієї вищеобраності. Саме зі свого свідомого рішення взяти участь у боротьбі за найвищий щабель у тодішній православній ієрархії й починається видений і з кількосотлітньої відстані шлях молдавського аристократа до висот православної аскези й упокорення в душі світських зваб.
Висновки
З моменту проголошення Берестейської унії головним прагненням православних у Речі Посполитій було повернення всіх прав неуніатській Церкві. Ці прагнення реалізувалися лише після смерті Сигизмунда III, котрий до кінця життя непохитно підтримував унію. Розпочатий в 1632 році період безкоролів’я підніс значення конвокаційного та елекційного сеймів, які проходили в той період. Під час засідань сеймів виступали і православні зі своїми вимогами. Вони зустрілись з прихильністю королевича Владислава, який прагнув отримати корону. Королевич старався робити все, аби зберегти спокій в державі і не відкладати термін коронації, Тому-то православні і отримали обіцянки виконати їхні вимоги. Обіцянки ті, хоча з певним спротивом, справді були виконані. У 1633 році була затверджена православна ієрархія, а в 1635 році сейм погодився і на часткову передачу православним статків, які належали до тих пір уніатам. На політику поступок православним вплинула, мабуть, війна з Росією (1632—1634) рр., яка живила надії Владислава на владу в цій державі. Але коли ці плани зруйнувалися, король почав менш прихильно ставитися до православних у Речі Посполитій. Проте це не загальмувало процес відродження Православної Церкви. Ця Церква була реорганізована. Перевагу набули тенденції централізіції. Дійшло до прямого підпорядкування духовенства і братств митрополитові. Важливу роль у цьому відіграла особистість нового керівника православних — митрополита Петра Могили. Приймаючи від попередників розхитану Церкву, в якій часто вирішальний голос мали світські особи, він розпочав дії, спрямовані на зміну тогочасної ситуації. Зразком для нього були порядки в тогочасному Католицькому Костелі. Він не зупинився на реорганізації самої церковної адміністрації Дбав він і про піднесення морального рівня та освіченості духовенства і світських вірних. Для цього він провів реорганізацію православних шкіл та видавничої діяльності. При цьому митрополит Петро Могила використав специфічне розташування тогочасного Києва. Місто віддалене від головних осередків католицизму, розміщене на периферії Речі Посполитої неподалік козацьких центрів, переживало в 1632 — 1646 роках справжній розквіт. Петро Могила, вносячи свій вклад у відновлення київських святинь і підтримуючи місцеву колегію, перетворив Київ на справжню столицю православ’я в Речі Посполитій. Власне тому за часів Владислава IV православ’я в його державі пережило період дійсного розквіту, якого вже після смерті митрополита Петра Могили воно не знало аж до падіння польської держави.
Постать Петра Могили ніколи не переставала цікавити як його сучасників, так і пізніше істориків, викликаючи при тому полярні думки й судження. Але на яких би рисах характеру чи особливостях діяльності вони не зупинялися, всі одностайні в тому, що це був вольовий, авторитетний, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. В той же час неодмінно відзначаються і його здібності досвідченого організатора, доброго порадника, мудрого наставника.
Член-кореспондент НАН України, визначний філософ Мирослав Попович має всі підстави стверджувати, що втрата П.Могили мала згубні наслідки для подальшої історії України, оскільки запропонована митрополитом ненасильницька альтернатива захисту православ’я реалізована не була... [33, 12]
Історик церкви, єпископ Сильвестр Гаєвський писав про Могилу: «Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед». [1, 14] Тут немає перебільшень. А найкраще, мабуть, сказав про нашого героя його послідовник, відомий письменник і проповідник Лазар Баранович: «Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу: був він нам отець і пастир любий». [12, 45]
Список використаної літератури
1. Білодід О. Загадка Петра Могили // Київська Старовина. — 1993. — №3. — С.5-39;
2. Бобынэ Г. О. Гуманизм в философии и общественной мысли Молдавии в XVII — начале XVIII веков. — Кишинев, 1988;
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. — К.: Ірпінь; ВТФ “Перун”, 2004. – 1440 с.;
4. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети/ В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. — К.: Вища шк., 2002. — 358 с.;
5. Возняк М. С. Історія української літератури: У 2 кн. — Львів, 1992;
6. Головащенко С. І. Образ Христа в богословсько-катехітичній, літургійній та моралістичній творчості митрополита Київського Петра Могили // Образ Христа в українській культурі. — К., 2001;
7. Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт ист. исследования). — Т. 1. — Киев, 1883, Т. 2. — Киев, 1898;
8. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К.: Освіта, 1992. — С.94-102;
9. Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1995. — Т. 6;
10. Жиленко І. Історія знайдення мощей святого рівноапостольного князя Володимира святителем Петром Могилою за різними джерелами // Жиленко І.В. Синопсис Київський. Лаврський альманах . — Київ, — 2002;
11. Житецький П. Петр Могила // Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона, — СПб., 1898. — Полутом 46;
12. Жуковський А.П. Могила й питання єдності церков. – К.: Мистецтво, 1997. – 429 с.;
13. Зеньковский В. Основы христианской философии. — Москва, 1992. — Т. 1;
14. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVII ст.: східна традиція і західні впливи // Київська старовина. — 1995. — №1;
15. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. —К.: Вид-во Укр., 1993. — С. 255-265;
16. Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. — Львів, 1918, — 493 с. К.: Україна (репринт) — С. 193-234;
17. Костомаров М. Київський митрополит Петро Могила // Хроніка 2000. — 2004. — Вип.60. — С. 10-49;
18. Костомаров Н. И. Киевский митрополит Петр Могила // Костомаров Н, И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1989;
19. Краснов О. Неизвестный святой // Кишиневский обозреватель. – 2004. – № 29 (29 июля). — С.9-15;
20. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. — Київ, 1994. — Кн. 3;
21. Левицький І. Унія і Петро Могила, Київський митрополит. – К.: М.П. Фриц, 1875. – 40 с.;
22. Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Нью-Йорк, 1956;
23.
Лупейко В. Великий митрополит // Освіта. – 1997. – 8-15 січня. — С.5-8;
24. Матковська І. Я., Козачинська В. В. В. М. Нічик. Петро Могила в духовній історії України //Український історичний журнал. — №5. —2000;
25. Нічик В. М. Гуманістичні тенденції в творах членів гуртка друкарні Києво-Печерської лаври // Нічик В. М., Литвинов В.Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. — Київ. — 1991;
26. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. — К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. — 321с.;
27. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. – Т. 2 / Укладачі: проф. В.В. Яременко, к.філол.н. О.М. Сліпушко. – К.: Вид-во “Аконіт”, 2000. – 911 с.;
28. Острозька давнина: Дослідження і матеріали. — Львів, 1995.- Т.І;
29. Острозькі просвітники XVI- XX ст. — Острог, 2000;
30. Панасюк В.В. Митрополит Петро Могила – фундатор національно-культурного відродження в Україні / Авт. кол. Панасюк В.В. та ін. – Львів, 1995. – 29 с.;
31. Перетц В. H. "Книга души, нарыцаемая злото". Неизданное сочиение митрополита Петра Могилы // Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVII вв. — Москва-Ленинград, 1962;
32. Садовяк Д. Петро Могила – митрополит Київський. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. – 160 с.;
33. Семчинський С. Петро Могила — митрополит, учений // Пам'ять століть. —1997. — № 3. — С. 114-159;
34. Слабошницький М. З голосу нашої Кліо. — К.: Фірма “Довіра”; 1993. — С. 202-205;
35. Толочко П. Феномен Петра Могили: (Із виступу на Міжнародному колоквіумі в Парижі) // Київська старовина. – 1996. – № 6. – 77 с.;
36. Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція. — Київ., 1996;
37. Флоровский Г. Пути русского богословия. — К., 1991;
38. Франко І. Історія української літературири // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Київ, 1976. — Т. 40;
39. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Вища школа, 1981 — С. 39-53;
40. Хижняк З. Освіта в релігійних, культурних, політичних діяннях П. Могили // Україна: людина, суспільство, природа. — К., 23-24 січня, 1997. — 84 с.
41. Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994;
42. Шевченко В. Петро Могила: Штрихи до портрета людини, діяча, богослова: (Дворіччю канонізації присвячується) // Українська мова та література. — 1999. — 14 квітня. — С. 3-4;
43. Шевченко І. Сутність людини у працях професорів Києво-Могилянської Академії (XYII-XYIII сторіччя): Могила Петро // Філософська думка. — 2000. — № 5. — С. 123-135;
44. Яковенко Н. М. Розтятий світ: культура України-Руси в добу Хмельниччини // Сучасність. — 1994. — №10.