Зміст
Вступ
1. Становище німецьких земель напередодні утворення північно-німецького союзові
1.1 Політичний і соціально-економічний розвиток німецьких держав
1.2 Посилення позицій Прусії
1.3 Утворення німецької конфедерації
2. Боротьба Австрії і Прусії за об'єднання німецьких земель
2.1 Загострення політичної боротьби навколо питання об'єднання
2.2 Австро-пруська війна 1866 р. і утворення північно-німецького союзу
2.3 Політичний розвиток північно-німецького союзу. Конституція 1867 р.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Міжнародні події останніх десятиліть, що відбуваються у світі, коренями своєї історії виникнення приходяться на середину ХІХ ст. Саме в цей період відбулися події, що визначили подальшу долю політичного розвитку не тільки країн європейського континенту, вони також вплинули і на розвиток країн Азії, Африки, Океанії, Америк. Мова йде про об'єднання Німеччини в єдину державу і перетворення її в одну з провідних колоніальних країн світу.
Саме, розуміння всього тодішнього спектра складних політичних взаємодій ведучих країн світу і визначили актуальність даної проблеми. А саме – без знання минулого нам нема сенсу пізнавати майбутнє.
Мета дослідження складається з розгляду процесу політичної боротьби й об'єднанні німецьких земель під зверхністю Прусії.
Предметом дослідження є політичні, економічні відносини, що виникають між державами в процесі об'єднання розрізнених земель єдину державу.
Об'єктом є теорія і практика проведення політики об'єднання німецьких держав під зверхністю Австрії і Пруссії.
У даному дослідженні був поставлений ряд проблем, що було необхідно вирішити:
- охарактеризувати становище німецьких земель напередодні утворення північно-німецького союзу;
- визначити ступінь протиріч між Австрією та Пруссією в питанні об'єднання земель;
- визначити роль Бісмарка в політичному процесі утворення німецької імперії;
- сфокусувати увагу на характерних особливостях політичного розвитку німецької імперії;
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період кінця 15 століття до 70-х років ХІХ ст.
Територіальні межі роботи визначаються кордонами німецьких удільних земель, а також територіями Пруссії й Австрії, а також Франції, Данії
Історіографічну базу дослідження становлять монографії та наукові праці ряду дослідників, таких як Сказкіна С., Ротштейна Ф., Тарле Є., Єрусалимського А., Нарочницького та інших.
Так у монографіях Нарочницького А., Тарле Е., подається характеристика методів дипломатичної боротьби між Прусією та Австрією за встановлення гегемонії на німецьких землях.
Деякі дослідники (Єрусалимський А., та інші) питання обєднання Німеччини розглядають крізь призму діяльності канцлера Бісмарка, та віддають саме йому провідну роль в утворенні німецької імперії.
Необхідно додати, що головним літературним недоліком історіографічного характеру за даними проблемам, є відсутність сучасних вітчизняних досліджень, у яких би комплексно з залученням нового матеріалу розглядався весь спектр питань, зв'язаних з утворенням північно-німецького союзу.
Отже, сподіваємось, що здійснення системного аналізу усього існуючого літературного матеріалу в поєднанні з об'єктивною оцінкою подій із зазначеної проблематики, яку побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти поставленої мети даного дослідження
1. Становище німецьких земель напередодні утворення північно-німецького союзові
1.1 Політичний і соціально-економічний розвиток німецьких держав
Після Вестфальського миру політична карта Німеччини являла собою досить строкату мозаїку: володіння світських і духовних господарів, вільних міст і імперських лицарів стало більше, ніж було до Тридцятирічної війни. Зазаначали, що в Німеччині стільки держав, скільки днів у році. Насправді їх було ще більше, так як окрім більше трьохсот князівств, існували ще сотні дрібних лицарських володінь. З часом серед роз'єдннаних німецьких земель провідне місце починають відігравати Прусія і Австрія.
На початку ХІХ ст. Австрія і Прусія приймають участь у війні проти Франції. В цій війні війська Пруссії й Австрії зазнали поразки. Війна в Пруссії й Австрії була надзвичайно непопулярна. Крім того, увага Пруссії бути відвернена розділами Польщі. По другому розділі (1793) Пруссія одержала Гданьск, Торунь, Познань, деякі інші польські землі, по третьому розділу (1795) — центральні польські території з Варшавою. Загострилися старі протиріччя між Пруссією й Австрією.
5 квітня 1795 р. в Базелі Пруссія уклала сепаратний мир з Францією, і австро-пруська коаліція, що існувала з 1791 р., розпалася. Базельський мир визнав панування французів на лівому березі Рейну надалі до остаточного миру зі Священною Римською імперією. Надалі, протягом одинадцяти років, Пруссія не приєднувалася до антифранцузьких коаліцій.
Незабаром потерпіла поразку Австрія. Згідно договору в Кампо-Форміо (1797) вона визнала зміни, продиктовані Францією в Базелы. Однак мир був нетривалим. У 1798 р. виникла друга антифранцузька коаліція, і територія Німеччини знову стала ареною воєнних дій.
Після розгрому Наполеоном австрійських військ в Італії і на території Німеччини в Гогенліндені (Баварія) був укладений Люневільский мир (1801), що підтвердив перехід лівого берега Рейну до Франції. До неї відійшли землі з населенням більш 3 млн. чоловік (сьома частина всього населення Священної Римської імперії). Десятки дрібних німецьких князів втратили свої володіння. Виникло питання про їхній компенсації. Цю важку задачу повинна була вирішити спеціальна комісія рейхстагу імперії в Регенсбурзі. Однак Наполеон 23 лютого 1803 р. перекроїв карту Німеччини. Було знищено 112 дрібних німецьких держав, а їхні землі розподілилися між більш значними німецькими державами. Цей акт одержав назву "медіатизації" (посередник). За допомогою "медіатизації" Наполеон прагнув створити в Німеччині ряд укрупнених держав, які б були противагою Австрії і Прусії. Це підсилювало вплив Франції і завдавало удару Священній Римській імперії. Незалежно від цих цілей Франції "медіатизация" для Німеччини мала прогресивний характер, тому що зменшувала роздробленість країни.
У 1803 р., коли був перерваний нетривалий Амьєнський мир з Англією, Наполеон окупував Ганновер, що належав англійській короні. У 1805 р. на північному-заході Німеччини Наполеон створив велике герцогство Бергзьке (зі столицею в Дюссельдорфі) і призначив його правителем маршала Мюрата.
Після перемоги над третьою коаліцією Наполеон нагородив своїх німецьких союзників за рахунок отриманих від Австрії територій, перетворив Баварію і Вюртемберг у королівства, а Баден — у велике герцогство.
12 липня 1806 р. Наполеон створив групу держав, так називаний Рейнський союз, у який спочатку ввійшло 16 німецьких держав — Баварія, Вюртемберг, Баден, Берг, Гессен-Дармштадт, Нассау й ін. Потім до них приєдналися ще п'ять держав. Члени Рейнського союзу заявили про свій вихід зі Священної Римської імперії. Протектором Рейнського союзу було обрано імператора французів. Рейнський союз ввійшов у військовий блок із Францією.
Утворення Рейнського союзу завдало останнього удару Священній Римській імперії, існування якої втратило всякий зміст. У серпні 1806 р. австрійський государ відмовився від титулу імператора Священної Римської імперії. Священна Римська імперія зникла з карти Європи. Успіхи Франції викликали глибоке занепокоєння в Пруссії. Верхівка пруського суспільства відчула страх за свої феодально-кріпосницькі привілеї, вона побоювалася також порушення звичних торговельних зв'язків з Англією і поширення французького впливу за Ельбу. Пруський уряд закликали також до виступу проти Франції уряди Англії і Росії. У 1806 р. у Прусії взяла гору військова партія і вирішена було приєднатися до четвертої антифранцузької коаліції. Франції була пред'явлена ультимативна вимога відвести війська від пруського державного кордону. Пруське військове командування було упевнено в перевазі "гренадерів Фрідріха II".
Наполеон замість відповіді на ультиматум дав наказ своїм військам перейти пруську границю. 8 жовтня 1806 р. почалася війна, а вже 14 жовтня в боях при Йені й Ауер-Штедті пруські війська були розбиті наголову. Паніка охопила пруські правлячі кола. Організований опір, власне кажучи, припинився. Через кілька днів після Йени французькі війська вступили в Берлін.
Подальша доля Пруссії залежала від результату боротьби Франції з Англією і Росією. У 1807 р. пруський король Фрідріх Вільгельм III знайшов пристанище в Мемелю (Клайпеда) під захистом Росії. Після поразки при Фридланді під час переговорів Олександра I і Наполеона I у Тільзіті (липень 1807 р.) вирішувалося питання і про Прусію. Наполеон пропонував розділити пруські землі між Францією і Росією. Але Росія воліла не мати могутню Францію, безпосередньо, сусідом. У Тільзіті був підписаний мирний договір із Прусією, і імператор французів підкреслив, що завдяки тому, що вдалося зберегти Фрідріхові-Вільгельму III всі свої володіння, він зобов'язаний заступництву Олександра I.
Умови миру були важкими. Пруссія втратила більш половини своєї території її населення зменшилося з 10 до 5,1 млн. чоловік. На сході з земель, що відійшли до Пруссії по розділах Польщі, було утворено Велике герцогство Варшавське, правителем якого став союзник Франції саксонський курфюрст, що перетворився з волі Наполеона в короля Саксонії. На заході Гессен-Касселя, Брауншвейга й інших територій було створено Вестфальское королівство, королем якого Наполеон призначив свого молодшого брата Жерома. За висловленням Ф. Меринга, це були дві шпори, що Наполеон встромив у тіло Прусії. Прусія повинна була сплатити контрибуцію в 100 млн. франків; французькі війська залишалися на її території аж до повної виплати цієї суми. Чисельність пруської армії не повинна була перевищувати 42 тис. чоловік.
Тильзитский мир перетворив Прусію в третьорядну державу. Вона повинна була приєднатися до оголошеної Наполеоном економічної блокади Англії.
Припинення торгівлі з Англією негативно позначилося на економіці Німеччини в цілому, і Пруссії зокрема. Пруське юнкерство було позбавлено основного ринку своєї продукції. Постраждала промисловість більшості держав Німеччини, торгівлі її портових міст. Однак континентальна блокада, що негативно відбилася на зовнішній торгівлі і значній частині промисловості Німеччини, вплинула на ті галузі, що звільнились від конкуренції на внутрішньому ринку Німеччини. Це, насамперед, сукняна промисловість рейнської області і шовкоткацька Саксонії.
Також необхідно додати, що Пруссія взяла участь у підготовці походу Наполеона на Росію. Згідно договорів, укладених перед війною, вона зобов'язалася виставити 20 тисяч солдат. Держави Рейнського союзу були зобов'язані брати участь у всіх війнах Наполеона. Але поразки французьких військ у Росії визначили долю німецьких земель. "Битва народів" під Лейпцигом завершла поразку Наполеона і завершення французького панування в Німеччині. Розпався і Рейнський союз.
1.2 Посилення позицій Прусії
У політичному хаосі, який являла собою Німеччина в XVII-XVIII ст., головне місце займали найбільші держави — ерцгерцогство Австрія і які боролися з нею за перевагу в імперії, Бранденбурзьке курфюрство (столицею якого з 1486 р. став Берлін).
Бранденбурзькі курфюрсти Гогенцоллерни ще на початку XVII ст. одержали від польського короля Пруське герцогство (колишні землі Тевтонського ордена). Ставши прусским герцогом бранденбурзький курфюрст перетворився у васала Польщі. Надалі Бранденбургом були придбані землі на заході Німеччини (у Рейнській області), а після Тридцятирічної війни — частина Східної Померанії й інших територій.
Політику зміцнення і розширення володінь вів і спадкоємець "великого курфюрста" Фрідріх III (1688—1713). Він використав сприятливі обставини часів війни за іспанську спадщину (1701—1714) і Північної війни (1703—1721) і, виступивши на стороні антифранцузької коаліції, дістав згоду імператора на перетворення Бранденбургу в королівство Пруське. З 1701 р. курфюрст Фрідріх III став пруським королем Фрідріхом I.
Зміцненню Прусії сприяла не тільки сформована міжнародна обстановка, але і внутрішня слабість німецьких держав.
Внутрішня політика Гогенцоллернів сприяла перетворенню Бранденбург-Прусії в абсолютистську державу.
Бранденбурзькі курфюрсти прагнули зміцнити економіку країни, розорену в роки Тридцятирічної війни, і ,насамперед, заповнити величезний збиток населення. Цієї метою повинна була слугувати колонізаційна політика бранденбурзьких правителів. Вони всіляко залучали поселенців на спустошені землі, обіцяючи різні пільги, виплачуючи дотації і т.п. Крім того, курфюрст Фрідріх-Вільгельм оголосив Бранденбург притулком для тих, хто втікав від релігійних переслідувань, і туди прибували втікачі-кальвіністи і лютерани з католицьких німецьких держав, євреї і католики з Голландії. Кожна з груп, що переселялися, приносила із собою свої виробничі навички, що стимулювало розширення промисловості і торгівлі. Усе це зміцнювало економіку країни.
Опорою бранденбурзьких курфюрстів, а потім пруських королів були великі землевласники, юнкери. Вони вивозили сільськогосподарську продукцію, отриману в маєтках за рахунок панщинної праці селян. Пруське юнкерство мало економічні переваги, що ставили його в порівнянні з городянами, у вигідне положення. Юнкери звільнялися від податків, їм надавалися пільги при вивозі хліба, вовни і т.п. Також вони володіли рядом станових привілеїв.
Внутрішня політика Прусії — податкова, митна, аграрна — була підлегла тієї ж єдиної мети — державотворенню. Однак створивши армію, Фрідріх-Вільгельм I не ризикував застосовувати її в справі. Це зробив його син і спадкоємець, король Фрідріх II (1740—1786), якого нарекли "великим". За традицією Фрідріх II протиставляється своєму батькові як государ освічений, утворений, государ-філософ. Це протиставлення виглядає тим переконливішим, що відносини між батьком і сином були ворожими. Фридрих-Вільгельм I сам намагався керувати вихованням сина; він розлютувався, коли довідався про захоплення спадкоємця музикою і поезією. Кронпринцеві приходилося тримати свою бібліотеку в потайном місці. У 1730 р. розбіжності досягли такого ступеня, що Фрідріх зробив спробу бігти з Прусії, але був виданий і пійманий. На очах у кронпринца під його вікнами був страчений його супутник по втечі, а самого Фрідріха заслали в провінцію, де він провів кілька років, виконуючи обов'язок дрібного чиновника. Там волею-неволею, а також прагнучи загладити свою провину і відновити довіру батька, Фрідріх ознайомився з пруським державним апаратом.
У 1740 р. Фрідріх став королем Прусії. Саме при Фрідріху II абсолютизм у Прусії досяг вищого розквіту і пруський мілітаризм одержав найбільш яскраве і закінчене вираження. Пруська армія по своїй чисельності стала першої в Європі.
Правління Фрідріха II було заповнено війнами. Воно почалося з війни за австрійську спадщину (1740—1748). Однієї з головних причин цієї війни булиплани Прусії, її суперництво з Австрією в Центральній Європі. Фрідріх II порушив дану раніше обіцянку визнати за Марією-Терезією (дочкою Карла VI) право на спадкування австрійських володінь і за своє визнання цього права зажадав передачі Пруссії промислової і багатої Сілезії.
16 грудня 1740 р. воєнні дії почалися вторгненням пруської армії в Сілезію. Війна незабаром прийняла загальноєвропейський характер. До Прусії примкнула Франція, а пізніше Іспанія, до Австрії — Англія.
18 грудня 1748 р. був підписаний так називаний Ахенський мир, за яким були визнані права Марії-Терезії на спадкування, Габсбурги зберегли більшість своїх володінь, але майже вся Сілезія перейшла до Пруссії.
Нова війна вибухнула в 1756 р., коли Фрідріх II скористався протиріччями, що загострилися між Англією і Францією— основними суперниками в боротьбі за світову колоніальну і торговельну гегемонію. У Європі Англія мала потребу в сильному союзнику, і Фрідріх II, переслідуючи своєї мети, погодився на союз. Англія, Прусія і залежна від Англії Португалія виступали проти коаліції, що складалася з Франції, Австрії, Швеції, Росії, Саксонії й Іспанії. Хоча Фрідріхові II вдалося розбити французів при Росбасі (5 листопада 1757 р.) і австрийців при Лейтені (5 грудня 1757 р.), однак ці й інші успіхи були зведені нанівець з-за перемог російських військ. Прусаки були розгромлені при Гросс-Егерсдорфі (30 серпня 1757р.) і потім при Кунерсдорфі (12 серпня 1759р.), а в 1760р. російські війська на якийсь час зайняли Берлін. Пруссія опинилася перед катастрофою.
Однак розбіжності усередині антипруськоъ коаліції полегшили положення Прусії. Це спровокувало до різкоъ зміни політики Росії, яка відбулася після смерті імператриці Єлизавети і воцаріння Петра III, що призвело до припинення війни з Прусією і заключенням з нею союзу (проти Данії). Екатерина, що вступила незабаром на трон, II продовжувала політику зближення з Прусією.
У підсумку Семирічної війни Прусія утримала за собою Сілезію (за Губертсбургзькому миру 1763 р.), але інші плани Фрідріха ІІ (захоплення Польщі, Чехії і т.п.) були зірвані перемогами російських військ.
Ще більш посилилася Прусія після першого розділу Польщі (1772). Домагання Прусії на польські землі були продиктовані як економічними інтересами (польський хліб), так і політичними розрахунками. Пруссія одержала по першому розділі Польщі територію нижньої течії Вісли (без Гданьска).
До кінця царювання Фрідріха II територія Прусії виросла з 118,9 тис. до 193,8 тис. кв. км, а населення більш ніж подвоїлося (з 2240 тис. до 5430 тис. людина). Пруссія стала могутнім суперником Австрії в боротьбі за перевагу в імперії.
1.3 Утворення німецької конфедерації
Імператорові Наполеону, що спробував створити європейську імперію, не вдалося завоювати Росію в 1812. У битві під Лейпцигом ("битва народів", 16–18 жовтня 1813 р.) він був розбитий і в кінцевому рахунку витиснутий з Німеччини. Визвольна війна проти чужоземних окупантів, що викликала національний підйом, розбудила в багатьох німцях, особливо серед інтелігенції, надії на об'єднання німецької нації. Але дві великі німецькі держави, Австрія і Прусія, при повній підтримці Росії й Англії, противилися цьому. На Віденському конгресі (1814–1815 рр.) Франція була змушена повернути всі завойовані нею території. Відповідно до рішення Віденського когресу було створено Німецький союз у складі 34 незалежних держав і 4 вільних міст – Бремена, Гамбурга, Любека, Франкфурта-на-Майне. Членами Німецького союзу були визнані три іноземних монархи – королі Англії, Данії і Нідерландів – як государів Ганноверу, Гольштейна і Люксембургу.
Найбільшими державами конфедерації були Австрія і Прусія; частина їхніх земель не включалася до складу новоутвореного об'єднання: Угорське королівство, ломбардо-венеціанське королівство і Галичина, що входили до складу Австрії, і володіння пруського короля – Східна Прусія і Познань. Таке рішення питання створювало додаткових труднощів на шляху об'єднання Німеччини. Австрія погодилася з втратою своїх нідерландських володінь в обмін на значні придбання в Північній Італії. Число німецьких держав зменшилося до 38. Політичний устрій Німеччини був визначений на Віденському конгресі актом від 8 червня 1815 про створення Німецького союзу з верховним органом – Союзним сеймом, що засідав у Франкфурті-на-Майні під головуванням австрійського представника. Членам союзу було дозволено укладати договори з іноземними державами, якщо ці договори не спрямовані проти союзу або його членів. Німецький союз мав можливість регулювати внутрішні справи Німеччини, але жодна з двох великих держав не збиралася потурати за свій рахунок розширенню союзної влади. У результаті багато німців стали шукати інші шляхи національного об'єднання.
Реакція домінувала в союзі з 1815 до 1830, чому сприяла діяльність австрійського міністра закордонних справ князя Клеменса фон Меттерніха. Деякі держави на півдні і заході Німеччини – Баварія, Баден і Гессен-Дармштадт у цей період прийняли конституції, але пруський король не виконав обіцянки провести конституційну реформу. Такі події, як Вартбургсье свято в Ейзенасі (1817 р.), коли восени 1817 р. студенти задумали улаштувати загальностудентське святкування 300 – літнього ювілею реформації, з'єднавши його зі святкуванням звільнення від французів. 17 жовтня, у день річниці Лейпцігської битви, більше сотні студентів із всіх університетських міст зібралися в Айзенасі і звідти направилися в історичний Вартбургзький замок, у якому Лютер ховався від переслідувань римської церкви. Опівночі було розкладене багаття, у якому студенти спалили різні символи – австрійський капральський ціпок, гессенську солдатську кіску, офіцерський корсет, а також "Кодекс жандармерії". Або убивство на початку 1819 реакційного драматурга і російського агента Коцебу німецьким студентом, спонукали німецьких государів прийняти в серпні 1819 т.зв. Карлсбадськы постанови (затверджені сеймом у вересні) для придушення суспільного руху. Ці рішення забороняли студентські збори, установлювали нагляд за університетськими професорами, передбачали заходи для придушення преси і проведенню розслідування і придушення мнимих революційних змов. Проте прагнення до ліберальних реформ, натхненне гаслами французької революції і визвольних антинаполеонівських воєн, можна було тільки загнати усередину, але не знищити. Це стало очевидним після французької революції 1830 р.. Якщо Австрія і Прусія фактично ніяк не відреагували на неї, то правителям ряду держав (наприклад, Брауншвейга і Саксонії) довелося ввести конституції або послабити цензурні заборони.
Незважаючи на те, що політичний розвиток німецьких держав йшов різними шляхами, їхнє економічне співробітництво підсилювалося. У 1818 р. був уведений єдиний митний тариф для всіх частин Пруського королівства. Через десять років були утворені три митних союзи: між Прусією і Гессен-Дармштадтом, між Баварією і Вюртембергом і між деякими більш дрібними державами. Якийсь час між цими групами держав йшла запекла митна війна. Але поступово вони були об'єднані в 1833 р. під егідою Прусії в Митний союз. В нього ввійшли 18 держав. Була створена основа для створення загальнімецького ринку й економічного розвитку (у тому числі будівництва залізниць). Залишившись осторонь від Митного союзу, Австрія втратила можливість погодити свій економічний розвиток з розвитком інших держав.
Коли Фрідріх Вільгельм IV (1795–1861) став королем Прусії (1840 р.), консервативні тенденції посилилися. Був улагоджений недавній конфлікт із Римсько-католицькою церквою; у Берлінський університет стали запрошувати теоретиків консерватизму, таких як Ф.Ю.Шталь. Цензура друку стала більш суворою, були припинені відомі ліберальні видання. Одночасно занепадала економіка, наростало соціальне невдоволення. У 1844 р. урядові довелося використати війська для придушення повстання сілезьских ткачів. Для наступних років були характерні зростання безробіття і цін на продукти харчування, посилення еміграції німців у США. У 1846 р. у ряді німецьких держав спалахували безладдя і проходили політичні демонстрації.
2. Боротьба Австрії і Прусії за об'єднання німецьких земель
2.1 Загострення політичної боротьби навколо питання об'єднання
Звістки про лютневу революцію у Франції (1848 р.) послужили іскрою для спаленілих виступів населення з вимогами більшої релігійної терпимості, свободи друку, скасування феодальних обмежень. У невеликих німецьких державах ці вимоги в основному були виконані. В Австрії, де лібералізм вижив незважаючи на репресії з боку уряду Меттерніха, на австрійського імператора Фердинанда I (правив у 1835–1848 рр.) обрушився потік петицій. Вісті про революції у Франції викликали повстання у Відні; Меттерних втік, імператор обіцяв дарувати конституцію. Була дозволена свобода друкування, організована національна гвардія, скликані народні представники. У Прусії відбулися вуличні бої між громадянами і військами, і король виступив з обіцянкою провести ліберальні політичні реформи. 31 березня у Франкфурті-на-Майні зібрався Предпарламент, що представляв формально всі німецькі держави (але, що складався переважно з делегатів південнонімецьких держав). Він прийняв рішення про проведення виборів у всенімецькі Національні збори.
Національні збори (Франкфуртський парламент) відкрилися у Франкфурті 18 травня 1848 р. Більшість депутатів складали ліберали, в основному державні чиновники, адвокати, професори. Перед ними стояли дві
5 грудня були видані укази, що передбачали розпуск Зборів і скликання нового в лютому 1849 р. Одночасно король дарував конституцію. Конституція проголошувала свободу слова, зборів, союзів, представництво в палатах, але зберігала королівську владу – "божою милістю", встановлювала абсолютне вето короля, залишала за ним безконтрольне розпорядження армією, необмежене право повідомляти війну, проголошувала приватну власність недоторканою. Були збережені старі карне законодавство, система податків, дисциплінарний статут в армії.
У результаті виборів у складі зборів переважне місце зайняли опозиційні елементи, головним чином депутати розігнаних Зборів. 28 квітня 1849 р. Збори були розпущені королівським указом. Вторинний розгін Зборів викликав масові хвилювання в Берліні, під час придушення яких було убито 15 чоловік і значне число поранене.
30 травня 1849 р. Фрідріх-Вільгельм IV видав так званий трьохкласний виборчий закон, що скасовував загальне виборче право, завойоване народом у березневі дні. Відповідно до цього закону, громадяни, що досягли 30-літнього віку, складали три класи в залежності від суми податків, що сплачуються. До першого класу були віднесені 153 тис. найбільш заможних виборців, до другого — 409 тис. менш заможних, до третього—2651 тис. громадян, що платили незначні податки або зовсім від них звільнених. Кожен клас повинний був обирати по однаковому числу вибірників, що обирали потім шляхом відкритого голосування депутатів ландтагу.
31 січня 1850 р. король дарував Прусії нову конституцію, що ще більше обмежувала демократичні волі і відкрито надавала всю повноту влади королеві. Конституція передбачала установу двопалатного парламенту, що володіє правом вотування законів, затвердження бюджету і нових податків. Членами верхньої палати — палати панів — були всі принци царюючого будинку, представники головних дворянських і князівських родин, обер-бургомістри міст і представники університетів. Члени нижньої палати обиралися на підставі трьохкласного закону.
2 березня 1850 р. був прийнятий закон про викуп селянських повинностей. Селянин був зобов'язаний викупити майже усі повинності, сплативши їхню 18-кратну вартість. Пруські поміщики не були позбавлені ні своїх політичних, ні своїх економічних привілеїв.
Ще восени 1848 р., коли контрреволюція здобула перемогу в головних центрах німецької революції — у Відні і Берліні, франкфуртський парламент приступив до виконання своєї основної задачі — до вироблення конституції, що повинна була дати німецькому народові довгоочікувана єдність. 27 березня 1848 р. імперська конституція була прийнята парламентом. Вона залишала всіх 36 німецьких монархів і старий державний апарат у всіх німецьких землях. Замість централизованой демократичної республики вона створювала федерацію німецьких монархій. Носієм загальнімецької центральної влади повинен був стати імператор і двопалатний загальнімецький парламент — рейхстаг. Хоча ця конституція не відповідала задачам, що стояли перед Німеччиною, вона мала деяке прогресивне значення: послабляла політичну роздробленість країни, робила крок уперед до возз'єднання Німеччини, проголошувала рівність усіх перед законом, свободу слова, зборів. Але франкфуртский парламент розраховував' увести конституцію в дію шляхом з монархічною реакцією, насамперед із прусской.
28 березня Збори вирішили запропонувати імператорську корону пруському королю Фрідріхові-Вільгельму IV; король заявив про свою готовність стати на чолі "загальнімецької батьківщини", але поставив свою згоду в залежність від рішення інших німецьких государів. На протязі квітня імперська конституція була відхилена урядами Австрії, Баварії, Ганноверу, Саксонії.
28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент прийняв імперську конституцію, пруський король Фрідріх Вільгельм IV був обраний імператором; він повинен був правити країною разом з демократично обраним парламентом – рейхстагом.
Однак із самого початку Франкфуртський парламент не мав у своєму розпорядженні засоби для здійснення своїх рішень. У вересні 1848 р. він був змушений покластися на силу пруської армії для захисту німецьких інтересів у герцогствах Шлезвіг і Гольштейн, що знаходилися під контролем Данії. Парламент втратив народну підтримку, коли стало ясно, що він практично не здатний поліпшити соціальні й економічні умови в країні. Нарешті, до кінця 1848 р. в Австрії і Прусії взяли гору консервативні сили. Австрійський імператор Фердинанд I відрікся на користь свого племінника Франца Йосипа I, що правив габсбурзькою імперією до своєї смерті в 1916 р.. При його правлінні Австрія відновила контроль над своїми володіннями, що збунтувалися. У Прусії Фрідріх Вільгельм IV дарував країні конституцію, що засновувала парламент, який демократично обирається. Однак пізніше виборче право було переглянуто на користь заможних громадян.
На той час, як Франкфуртський парламент прийняв конституцію, сили реакції знову взяли верх. Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імператорську корону нової німецької держави; парламент, який переніс на той час засідання в Штутгарт, був розігнаний. Влітку 1849 р. Фрідріх Вільгельм спробував затвердити гегемонію Прусії у внутрінімецьких справах. У результаті Прусія й Австрія виявилися на грані війни. Пруссія уступила, і конфлікт розв'язався Ольмюцською (Оломоуцькою) угодою в листопаду 1850 р.. Після двох років революційного шумування старий Німецький союз був відновлений під верховенством Австрії.
Коли на датський трон зійшов Крістіан IX (1863 р.), постало питання про долю герцогств Шлезвіг, Гольштейн і Лауенбург. Порушивши Лондонський протокол 1852 року, що забезпечував особисту унію між герцогствами і Данією, король Крістіан ввів у 1863 р. централізоване керування цими володіннями. Австрія і Прусія зажадали від Крістіана скасувати своє рішення, і коли датський король не підкорився, оголосили йому війну (1864 р.).
Починаючи її канцлер Прусії Бісмарк, хотів запобігти перетворенню герцогств Гольштейна і Шлезвыга в самостійні держави, що входять до складу німецького союзу. У цій війні він також хотів випробувати силу пруської армії, після того як вона була реорганізована і збільшена. Він хотів, нарешті, здійснити перший етап возз'єднання Німеччини під верховенством Прусії. Бісмарк негайно запропонував Австрії захопити герцогства спільними силами. У лютому 1864 р. австро-пруські війська вторглись у Шлезвіг і Гольштейн. Потім австро-пруська армія вступила на данську територію і 29 липня опанувала островом Альс – останнім укеріпленням на шляху до Копенгагена. Незабаром, у жовтні 1864 р., вони змусили Данію підписати Віденський договір, відповідно до якого герцогства відходили до переможців.
Після більше десяти місяців напружених переговорів між Прусією й Австрією 14 серпня 1865 року була підписана конвенція, яка передбачала, що Шлезвіг управляє Прусія, Гольштейном - Австрія; щоб одержати Лауенбург, Прусія сплатила Австрії 2,5 млн. талерів; вона одержала також право будувати північноморський канал і залізницю в Гольштейні.
2.2 Австро-пруська війна 1866 р. і утворення північно-німецького союзу
Бісмарк розглядав проблему управління герцогствами як можливість витиснути імперію Габсбургов з Німецького союзу. Уряд Прусії розпочав створювати найбільш сприятливі умови як усередині країни, так і поза нею для розв'язання війни з Австрією. Роздути ненависть до суперниці в Прусії було неважке, тому що постійні зіткнення в герцогствах давали для цього привід. Союзником Прусії стала Італія, що жадала одержати Венецію. 8 квітня 1866 р. був укладений прусько-італійський договір, відповідно до якого Прусія повинна була почати війну проти Австрії в найближчі три місяці.
Після підписання союзу з Італією пруський уряд прагнув зміцнити своє становище союзом із Францією. Остання за участь у війні з Австрією вимагала для себе німецькі землі між Мозелем і Рейном (без Кобленця і Майнца), переходу Венеції до Італії. Прусії ж надавалися території з населенням 7—8 млн. чоловік і право на реорганізацію Німецького союзу за своїм смаком. Не відкидаючи цього плану, Бісмарк намагався переконати Наполеона, що частина Бельгії або Швейцарії буде для Франції більш вигідним придбанням.
Скориставшись тим, що переговори з Францією затягувалися, Бісмарк вважав незайвим поторгуватися з Австрією і запропонував їй розділити Німеччину на дві частини — північну під верховенством Пруссії і південну під верховенством Австрії з тісним союзом між ними на предмет війни з Францією з метою придбання Ельзасу. Наполеон же звернувся до Австрії зі своєю пропозицією: нейтралітет Франції в обмін на передачу Венеції Італії, відмовлення від об'єднання Німеччини під гегемонією однієї держави, зобов'язання Австрії погоджувати з Францією ті територіальні збільшення, що могли б порушити європейську рівновагу.
Побачивши в промовах Прусії доказу її слабкості, а в промовах Франції привабливі перспективи, Австрія схилилася до союзу з Наполеоном і почала діяти самим рішучим образом.
Відносини між Берліном і Віднем ставали усе більш напруженими через адміністративні конфлікти в герцогствах, обидві сторони обмінювалися загрозливими нотами. 10 березня Австрія, а 24 березня Прусія звернулися до німецьких держав із заявою про те, що військові приготування протилежної сторони змушують привести війська в стан бойової готовності.
Прагнучи залучити на свою сторону більшість німців, пруський уряд знову запропонував для реорганізації Німецького союзу скликати загальнімецький парламент на основі загального прямого виборчого права. Потім Прусія висловилася за зміцнення Німецького союзу без участі Австрії. Обурений цим австрійський уряд розірвав дипломатичні відносини з Прусією і тим узяв на себе ініціативу в розв'язанні непопулярної війни.
Усе-таки 14 липня на Союзних зборах за австрійську пропозицію мобілізувати союзні війська проти Прусії проголосували всі його члени, за винятком декількох північних держав і трьох вільних міст. Але пруські війська розбили ганноверців. Гессен-Кассель був узятий легко, курфюрст здався в полон. Саксонська армія 22 липня здала без бою столицю і відійшла до австрійської границі.
Після цього три пруські армії (278 тис. чоловік під командуванням Мольтке) вторглись у Моравію. Австрійська армія і саксонський корпус (261 тис. чоловік) зосереджувалися в Ольмюці, інша частина австрійських сил (74 тис. чоловік) була кинута на італійський фронт. По причині того що війна з Прусією була пов’язана з великим ризиком, то представника імператорського дому ерцгерцога Альберта перевели на італійський фронт, а генерала Бенедека, що відрізнився раніше в італійському поході, але не знав північного театру, — на пруський.
Австрійці, втративши в боях близько 40 тис. чоловік, не змогли перешкодити пруським арміям 26—29 червня з'єднатися і сконцентруватися на початку липня біля села Садова. Тут 3 липня відбувся генеральний бій, що закінчився катастрофою для Австрії. Бенедек втратив 18 тис. убитими, 24 тис. чоловік здалися в полон. Ця поразка зробила настільки сильне враження на Франца-Йосипа, що він, незважаючи на те, що ще були ресурси й успіхи на італійському фронті, у ніч після битви під Садова в депеші Наполеону повідомив про своє відмовлення від Венеції і просив посередництва у примиренні з Італією.
Наполеон негайно скористався цим повідомленням, щоб втрутитися в австро-пруські справи. 5 липня він сповістив пруську штаб-квартиру про поступку Францем - Йосипом Венеції, про свій намір відійти від тієї позиції невтручання, що він дотепер займав. У ніч на 12 липня наполеонівський посланник Бенедетти виклав Бісмаркові французький проект миру: розпуск старого Німецького союзу, створення нового на чолі з Прусією на території, розташованої на півночі від ріки Майн; держави, що знаходяться на південь від Майна, повинні утворити свій власний союз; Пруссія одержує Шлезвіг і Гольштейн, Австрія утрачає Венецію.
По питанню про подальше ведення війни йшла напружена боротьба між Бісмарком і Вільгельмом, підтриманим генералітетом. Генерали рвалися у Відень, мріючи переможцями ввійти в столицю поваленого ворога.
Вільгельм складав список територіальних збільшень, що включає не тільки Ганновер, Гессен, Шлезвіг, Гольштейн, частину Баварії, Саксонії, але й австрійську Сілезію, Судети. Бісмарк дотримував іншої думки: "Для наших подальших відносин з Австрією мені було важливо по можливості запобігти образливі для неї спогади... Переможний вступ пруських військ у ворожу столицю... заподіяло б зайві ускладнення нашим майбутнім взаєминам. Я вже тоді не сумнівався, що завойоване в цьому поході нам доведеться захищати в подальших війнах... Що французька війна піде за австрійською, випливало з історичної логіки...". Бісмарк загрожував відставкою, і Вільгельм, нарешті, заявив, що він змушений, як це йому не боляче, після настільки блискучих перемог визнати мир.
26 липня в Нікольсбурзі (у 18 км від Відня) були підписані прелимінарії на основі французького проекту, остаточний мир був укладений 23 серпня 1866 р. у Празі.
Паралельно з австро-французькими переговорами Бісмарк вів переговори і з німецькими державами. З Нассау, Гессеном, Франкфуртом, що вклинювалися між західними і східними володіннями Прусії, не церемонилися — вони були анексовані, їх правителям було виділено як компенсацію по декілька мільйонів талерів. Найбільш непокірного, короля ганноверського, оголосили низложеним без усяких компенсацій, обіцяні йому 16 млн. талерів виділили в особливий фонд, призначений для переслідування ганноверських екстремістів.
З південними державами, на стражі суверенітету яких стояв Наполеон, що мав на них види, довелося вести досить тонку гру. Колишні австрійські союзники пішли за прикладом старшого партнера і звернулися за посередництвом до Бонапарта. Однак Бісмарк відразу ж припинив настільки небажану для нього ініціативу і змусив представників півдня з'явитися до нього на уклін. Вони були ознайомлені з планами Наполеона захопити рейнські провінції й одержали пропозиції укласти з Прусією секретний союз проти Франції. Опинившись "між Сциллою і Харибдою", Вюртемберг, Баварія, Баден, Гессен-Дармштадт, Саксонія зволіли підписати з Прусією військову конвенцію на п'ять років.
2.3 Політичний розвиток північно-німецького союзу. Конституція 1867 р.
До кінця серпня 1866 р. 22 німецькі держави підписали з Прусією договір про створення Північнонімецького союзу. Їхні представники, що приїхали в Берлін, за два місяці виробили проект конституції цього Союзу. Установчі збори, обрані на основі загального виборчого права, затвердили конституцію, і з 1 липня 1867 р. вона формально набрала сили.
На чолі Північнонімецького союзу стояв президент, на посаду якого назавжди призначався пруський король. У його руках була зосереджена вся повнота виконавчої влади — затвердження і відхилення законів, розпуск і скликання палат, призначення посадових осіб, оголошення війни і миру, командування союзною армією.
Союзна рада складалася з міністрів і уповноважених союзних держав. Вона мала право законодавчої ініціативи, усі законопроекти санкціонувалися їм до надходження на розгляд рейхстагу. Кожна держава мала кількість голосів, що відповідають її значенню (з 43 Прусії належало 17). Постійно в Раді головував союзний канцлер — голова пруської ради міністрів, якою до 1890 р. беззмінно був Бісмарк.
Створений на основі нової конституції рейхстаг складався з 297 депутатів, обраних загальним прямим голосуванням на три роки, він мав право законодавчої ініціативи і твердження податків. Оскільки населення Прусії в чотири рази перевищувало населення іншої частини Північної Німеччини, більшість депутатів були пруськими. Усе це закріпило в Північнонімецького союзі гегемонію Пруссії.
Цей успіх пруського уряду зміцнив його позиції й усередині самої Прусії. У результаті виборів 3 липня 1866 р. число консерваторів у пруському ландтазі зросло з 38 до 123, у той час як ліберали втратили 23 мандата. Визнавши успіх Бісмарка, частина лібералів утворила Національну партію. Націонал-ліберали прийшли до висновку, що заява Бісмарка "тільки кров'ю і залізом можна об'єднати Німеччину" безсумнівно позитивна. Вони зблизилися з консерваторами. Блок консерваторів і націонал-лібералів став політичною базою Бісмарка.
У цей період Наполеон III, що дотримував нейтралітету в австро-пруському конфлікті в марній надії, що обидві держави послаблять одну одну, став енергійно домагатися компенсації в рейнському Пфальці, у Бельгії і Люксембурзі. Бісмарк став проти його планів.
З 1868 р. Бісмарк підготовив остаточне об'єднання Німеччини, щоб у разі потреби почати війну всіх німецьких держава проти Франції, оскільки Наполеон III претендував на всі (або майже на усі) землі на лівом березі Рейну. Перші кроки Бісмарка були спрямовані на те, щоб здобути перемогу в дипломатичній війні. Росія усе ще пам'ятала про участь Франції в Кримській війні і про підтримку нею польського повстання 1863 р. Італія була незадоволена поводженням Франції у війні 1859 р. проти Австрії і вдячна Бісмаркові за придбання Венеції. Великобританія була стурбована мнимими планами Наполеона у відношенні Бельгії. Австрія таїла образу на Наполеона за сприяння Сардинському королівству і відчувала страх перед Росією. Південнонімецькі держави були стривожені претензіями Наполеона на рейнські землі. Бісмаркові для війни був потрібний тільки привід, і він представився в 1869 р., коли іспанські ліберали запропонували зайняти іспанський престол, що звільнився, принцові Леопольду з роду Гогенцоллерн-Зігмаринген, католицькому родичеві пруського короля Вільгельма I. По наполегливій раді Бісмарка Леопольд прийняв запропоноване, але відкликав згоду після протесту Наполеона.
Наполеон припустився серйозної помилки в розрахунках. Він доручив своєму посланникові в Прусії, графові Бенедетті, зустрітися з королем Вільгельмом у Бад-Емсі і зажадати від його гарантій того, що ніхто з Гогенцоллернів ніколи не буде претендувати на іспанський престол. Вільгельм відмовився й утримався від подальших зустрічей. Телеграма зі звітом про цю подію (т.зв. Емська депеша) була надіслана Бісмаркові, який негайно опублікував неї, попередньо відредагувавши. В урізаному вигляді депеша придбала зухвалий характер; німці вирішили, що їхній король піддався образі, у Франції ж думали, що ображено її посланника. У результаті 19 липня 1870 р. французький уряд оголосив війну Прусії. Прусія очікувала цього, і на привелике задоволення Бісмарка південнонімецькі держави, вбачаючи в Наполеоні III агресора, негайно встали на сторону Берліна. Пруська армія здобула рішучу перемогу в битві при Седані 1–2 вересня 1870 р.. Наполеон був полонений і незабаром відсторонений від влади. У січні 1871 р. Париж капітулював. У Версалы був укладений попередній мирний договір, а 10 травня 1871 р. був підписаний Франкфуртський договір, відповідно до якого Франція уступала Німеччині Ельзас (за винятком Бельфора) і Східну Лотарингію і погоджувалася на окупацію німецькою армією північної Франції на період виплати контрибуції в розмірі 5 млрд. франків.
Під час франко-пруської війни було досягнуто кілька угод між Прусією і південнонімецькими державами, у результаті чого Північнонімецький союз був перетворений у Німецьку імперію, що включила в себе всі німецькі держави за винятком Австрії. Конституція Нівнічнонімецького союзу була переглянута, і титул імператора в пруському правлячому будинку став спадкоємним. 18 січня 1871 р. у палаці Людовика XIV у Версалі Вільгельм I був проголошений німецьким імператором (кайзером).
Єдність Німеччини була проголошена конституцією, яка схвалена установчим рейхстагом у квітні 1871 р. Імперська конституція, в основу якої була покладена конституція Північно-німецького союзу, закріпила гегемонію Прусії у возз'єднаній Німеччині. Відповідно до конституції імператором країни міг бути тільки пруський король; він же призначав імперського канцлера, відповідального тільки перед ним. Імператор за своїм розсудом розпоряджався всіма збройними силами, вирішував питання війни і миру, представляв Німеччину в міжнародних справах. Законодавча влада також належала імператорові.
Вищими представницькими установами країни були союзна рада (бундесрат) і рейхстаг. Рейхстаг обирався на 3, а з 1878 р. — на 5 років на основі загального виборчого права. Правом голосу користувалися чоловіки, що досягли 25-літнього віку, крім військовослужбовців. Рейхстаг мав законодавчу ініціативу, імператор і союзна рада могли зневажати його рішеннями. Союзна рада, головою якого був імперський канцлер не обирався, а складався з представників урядів усіх німецьких монархій і вільних міст; причому Прусія займала в ньому пануюче положення (17 місць з 58 ). У компетенцию імперського уряду входили оборона країни і зовнішня політика, торгово-митне і цивільне законодавство, монетна система, система мір і вагів і т.д.
При усьому своєму компромісному характері конституція 1871 р. сприяла завершенню процесу складання і становлення держави, єдиної не тільки за формою, але і власне кажучи, цілісної й в економічному, і в політичних відносинах.
Висновки
Таким чином у 1871 році завершився тривалий і складний процес обєднання Німеччини. Розгром Франції у війні 1870 – 1871 років ліквідував останню перешкоду для утворення єдиної німецької держави. 18 січня 1871 року в дзеркальному залі Версальського палацу була проголошена Німецька імперія. Король Прусії Вільгельм став імператором Німеччини.
Не останню роль в обєднанні Німеччини зіграла постать кацлера Бісмарка, який зробив досить важливу і прогресивну справу. Розуміючи, що йому не вдасться об’єднати німецькі землі навколо Прусії мирним дипломатичним шляхом, він досягнув цього шляхом війн і останні роки свого життя неодноразово відмічав, що на його рахунку три війни і вісімдесят тисяч життів, які стали фундаментом об’єднаної імперії.
Створена в результаті об’єднання навколо Пруського королівства Німецька імперія виявляла собою союз 22 монархій. Деякі з них – Баварія, Вюртенберг, Саксонія – користувалися обмеженням внутрішньої автономії, і 3 міста (Гамбург, Бремен, Любек) малі статус "вільних міст".
Варто також зазначити, що об’єднання країни стало важливою передумовою для подальшого розвитку капіталстичних відносин. Утворення єдиного внутрішнього ринку обумовило завершення промислового перевороту, швидке зростання промисловості і торгівлі, чому сприяла також отримана від Франції п’ятимільярдна контрибуція.
Отже, на кінець ХІХ сторіччя Німеччина стала одним з найбільш могутніх в економічному відношенні державою. Поряд з Англією і Францією Німеччина почала брати активну участь у світовому розділі світу.
Список використаної літератури
1. Бисмарк О. Мысли и воспоминания. – М., 1940.
2. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К., 2001.
3. Германская история (под ред. Сказкина С.). – М., 1980.
4. Германская история в новое и новейшее время. – М., 1970.
5. Ерусалимский А. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. – М., 1968.
6. История дипломатии. – М., 1963.
7. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001.
8. Історія Центрально-Східної Європи. – Львів, 2001.
9. Лависс Э. Очерки по истории Пруссии. – М., 1958.
10. Нарчницкий А. Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ в. за объединение Германии сверху. – М., 1960.
11. Новая история. – М., 1984.
12. Полтавский М. История Австрии. – М., 1992.
13. Ротштейн Н. Международные отношения в конце ХІХ века. – М., 1960.
14. Ротштейн Ф. Из истории прусско-германской империи. – М., 1948.
15. Рыжов К. Все монархи мира. Западная Европа. – М., 1999.
16. Тарле Е. Европа в эпоху империализма. – М., 1958.
17. Тарле Е. Европа в эпоху империализма. – М., 1959.
18. Тарле Е. Наполеон. – М., 1987.
19. Шиндлер А. Кайзеры. – Ростов-на-Дону, 1997.
20. Шлезвиг-голштинский вопрос и политика европейских государств в 1863 – 1864 гг. – Таллинн, 1957.
21. Экономическая история зарубежных стран. – Минск, 1998.