У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі слов'янські племена ворогували між собою. Міжплемінна боротьба завершилась тим, що старійшини в 862 р. запросили для наведення порядку варяга Рюрика з одноплемінниками. Понад 200 років серед вчених точиться полеміка щодо національності Рюрика та його роду. Прибічники норманської теорії доводять шведське походження Рюрика. При цьому використовувалися різні докази, в тому числі й лінгвістичні. Дореволюційний вчений О. Куник, наприклад, особливо наголошував на скандинавські імена пришельців - Рюрик, Олег, Руальд, Свенельд - явно не слов'янського походження. На перший погляд, правильно. Але лише доти, поки не почнемо аналізувати етнополітичну ситуацію в Прибалтиці VIII- середини IXст. Як згадувалося раніше, Південну Прибалтику здавна населяли слов'янські племена венедів. Серед них автори згадують рериків, або ободритів, та їхнє місто Рерик. Цілком вірогідно, що під впливом певних обставин прибалтійських слов'ян почали називати скандинавськими іменами. Вже тоді поморські слов'яни і варяги давно й активно спілкувалися поміж собою. Варяги навіть мешкали в багатьох прибалтійських містах. За таких умов відбувалося взаємо-зближення місцевої людності та пришельців. Якби запрошені новгородськими словенами зайди не були вже ослов'яненими, то навряд чи вони б так швидко адаптувалися в слов'янському світі. Такі міркування висловлювали польський історик і поет М. Стрийковський (бл. 1547- 1582), а також український історик і церковний діяч І. Гізель (бл. 1600- 1683), які жили не так вже й давно від описуваних подій. Пізніше їхні ідеї були підхоплені й розвинуті М. Ломоносовим.
Прибувши до ільменських словен, конунг Рюрик почав силоміць підкоряти своїй владі племена. Але прагнення ільменців до самостійності після смерті Рюрика в 879 р. переросли, напевне, в збройні виступи. Інакше важко пояснити той факт, що воєвода Рюрика Олег мусив забиратися геть разом із сином князя Ігорем. Спустившись вниз Дніпром, Олег у 882 р. захопив Київ. Літописець Нестор повідомляє деякі подробиці тієї події: «И придоста к горам к киевским, и уведа Олегь, яко Аскольд и Дир княжита... И приплу под Угорское, похоронив вой своя, и посла ко Аскольду и Дирови, глаголя, яко «Гость есмь, и идем в Греки от Олга и от Игоря княжича. Да придьта к нам с родом своим». Аскольд же и Дир придоста, й выскакаша вси прочий изь лодья... И убиша Аскольда и Дира». У цій розповіді багато суперечливого й дивного. Але зрозуміло, що без допомоги зсередини оволодіти так легко могутньою київською фортецею зайди не змогли б. Найскоріше - це перший на Русі-Україні двірцевий переворот, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопили пришельці на чолі з Олегом. Можливо, що двірцевий переворот вчинили вельможі-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда і його найближчого оточення. В язичнику Олегові вони вбачали свого єдиновірця, за допомогою якого можна було зміцнити своє становище.
Ставши київським князем, Олег (882-911) проголосив Київ «матір'ю міст руських» і почав силою утверджуватися на престолі. Праукраїнські племена не визнали влади завойовників, і колись могутня держава Руська земля розпалася. Тому майже все княжіння Олега фактично пішло на збирання докупи праукраїнських та інших племен. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'явилася централізована держава із самодержавною формою правління. Олег поступово підкорив полян, древлян, сіверян, радимичів, пізніше - в'ятичів, хорватів, дулібів і тиверців. Насильно створене нове державне об'єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка - багатство й владу. Щоправда, існували й причини, які змушували племена консолідуватися для вирішення тих чи інших проблем. Однією з них була боротьба з кочівниками та Візантійською імперією. Слов'янський світ виступав проти них єдиним фронтом.
На міжнародній арені Олегу довелося відвойовувати ті позиції, які майже півстоліття тому здобув Аскольд і які були втрачені на початку його князювання в Києві. Щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив похід на Константинополь. Візантійський імператор змушений був дати русам по 12 гривень на кожен з двох тисяч кораблів, а також викуп Києву, Чернігову, Переяславу, Полоцьку та іншим містам. Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів - увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. На знак перемоги Олег прибив свій щит на брамі Константинополя. Однак греки не дотримувалися умов договору, і князь у 911 р. здійснив новий похід на Константинополь. Після цього доля Олега невідома. Існують різні версії щодо його загибелі й місця поховання.
Наступником Олега на київському престолі став Ігор (912-945). На початку його князювання праукраїнські племена древлян і уличів відмовилися коритися київському князю й сплачувати данину. Тільки з допомогою великої дружини Ігор змусив древлян визнати свою владу і встановив їм данину, більшу від колишньої. Запеклий опір вчинили київському князю племена уличів. Займаючи територію від полян і до Руського моря, уличі були одним з найчисленніших і наймогутніших праукраїнських племен. Лише міст у них налічувалось 318. Вони й стали нездоланною перешкодою централістським устремлінням Ігоря. Столиця уличів Пересічен три роки витримувала облогу князівської раті. Не бажаючи підкоритися Києву, уличі залишили обжиті місця й відійшли спочатку в межиріччя Південного Бугу і Дністра, а потім у Подунав'я. їхнє місце зайняли інші праукраїнські племена, вийшли до Руського моря й почали колонізувати його узбережжя - засновувати села, займатися хліборобством, рибальством, торгівлею. Водночас вони не припиняли нападів на грецькі колонії Таврійського півострова. Це одразу ж загострило відносини між Руссю й Візантією. Вони стали ще більш напруженими, коли Візантія у своїх діях проти Русі-України почала активно використовувати кочові племена печенігів у Нижньому Подунав'ї.
Щоб змусити Візантію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. здійснив похід на Візантійську імперію. На 10 тис. кораблів руси з'явилися під Константинополем, але 8 липня візантійці спалили їхній флот «грецьким вогнем». Залишки русів з великими труднощами повернулися на Середнє Подніпров'я. Невдача не зупинила Ігоря. У 943 p. він вирішив нейтралізувати прибічників Візантії - горців південно-західного узбережжя Каспійського моря. Княжа дружина спуст шила їхні землі, заволоділа Дербентом і столицею Кавказької Албанії Бердаа. Однак цей похід фактично нічого не дав Русі, оскільки вона не закріпилася у відвойованому регіоні. У 944 р. Ігор зібрав, як пише літописець, «варягів, русь, полян, кривичів, тиверців, найняв печенігів» і морем та сушею рушив на Візантію. Цього разу не дійшло до вирішальної битви через нерішучість Ігоря. Русь і Візантія підписали новий мирний договір, за яким руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, інших пільг, а руський князь мав захищати від кочівників грецькі колонії в Таврії. Руське військо не взяло здобичі й почало ремствувати. Щоб заплатити дружині, Ігор вирішив зібрати додаткову данину з древлянських племен, що не брали участі в поході. Проте древлянські князі розцінили це як порушення їхніх прав, зібрали воїнів, розгромили князівську дружину, а самого Ігоря розірвали, прив'язавши до двох дерев. При цьому сказали: «Якщо унадиться вовк до овець, то виносить усю отару, аж поки не вб'ють його».
Вдова Ігоря Ольга жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. На пропозицію древлян піти заміж за їхнього князя Мала Ольга, за однією версією, наказала закопати послів живцем у землю, за іншою - спалити в лазні чи посікти мечами після врочистої тризни по чоловікові. Хитрістю оволодівши столицею древлян Іскоростенем, Ольга (945-964) мудро правила Руссю. На міжнародній арені вона дипломатичним шляхом добилася того, чого не вдалося Ігореві. На чолі великого посольства Ольга в 946 р. відвідала Константинополь і підписала мир з Візантією, внаслідок чого було знято тертя між двома могутніми державами. Ольга прийняла християнство.
Становище Русі значно зміцніло за князювання сина Ігоря й Ольги Святослава (964-972). Він народився приблизно в 930- 932 pp. і надовго був усунутий від влади своєю владолюбною матір'ю. Вихований язичником і «згодований з гостряка списа», він нічим не відрізнявся в побуті від простого дружинника. Як писав літописець, був хоробрий та легкий мов барс і багато воював. Не возив за собою ні возів, ні казана, не варив м'яса, а, нарізавши тонко чи конину, чи дичину, чи воловину, пік на вугіллі й так їв. Не мав намету, а спав на кінській попоні, під голову клав сідло. Княжича тягло в поле, у походи, в битви, а мати тримала й перетримала його біля себе в Києві. Можливо, звідси й нелюбов князя до стольного града. Однак коротке князювання Святослава стало, за влучним виразом історика А. Преснякова, подібним до останнього змаху меча, який створив основу Київської держави. Його княжіння - це суцільний брязкіт мечів, посвист стріл, тупотіння кінських копит і грім слави руського воїнства від Каспійського моря й до Балкан.
За Святослава Русь-Україна почала активно розширятися на Сході. Протягом 964- 966 pp. він змусив в'ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хазарії волзьких болгар і буртасів (мордву). Після цього завдав поразки військам хазарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишки хазар, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавказі племена ясів і касогів - предків сучасних осетинів і черкесів. Удар був як блискавичним, так і руйнівним. Після нього Хазарське царство перестало існувати й загрожувати Русі зі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Але вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд Середньої Азії. Розгром Хазарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми на Сході, вирішити які вона не змогла.
Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звернув погляд на Захід, де зав'язалася війна між Візантією і Болгарією. Київський князь вбачав у молодій Болгарській державі потенційного противника Русі в Подунайщині та на Балканах і взяв у цій війні сторону Візантії. На чолі 60-тисячного війська Святослав 968 р. рушив у Болгарію, розбив військо болгар, захопив 80 міст уздовж Дунаю й осів у Переяславці. Перемога була повною. Однак Візантію надто стурбував намір Святослава оселитися тут назавжди, їй не потрібен був такий могутній сусід, як Київська Русь. Спочатку візантійські політики натякнули Святославові, щоб він залишив Подунайщину. Коли ж руський полководець не звернув на це уваги, Візантія негайно відновила дружні відносини з Болгарією і одночасно нацькувала на Київ печенігів. Діставши звістку про облогу Києва, Святослав на чолі кінноти повернувся на Подніпров'я і прогнав кочівників. За своє коротке перебування в Києві князю довелося вислухати чимало докорів від бояр і родичів: «Ти, князю, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув...» Та князь і сам бачив не тільки необхідність, а й можливість зміцнення власної влади по всій території країни. З цією метою він посадив на київський престол старшого сина Ярополка, віддав древлянську землю Олегові, а новгородську - позашлюбному синові від Ольжиної ключниці Малуші - Володимирові. Разом з ним до Новгорода подалася група вірних княжичу киян на чолі з його дядьком по матері Добринею.
Реорганізувавши управлінську систему, Святослав 969 р. знову вирушив на Болгарію завершувати розпочату справу. Фактично князеві довелося починати все спочатку. Болгари за час його відсутності змусили воєводу Вовка залишити Переяславець і відійти до Дністра. Те ж саме мусили зробити гарнізони й інших придунайських міст. Святослав оволодів Переяславцем, болгарськими містами Великим Преславом і Доростолом, а також візантійським містом Філіполем і пішов на Константинополь. Але під Адріанополем руське військо перейняла велика армія імператора Іоана Цимісхія. Багаточасова січа не виявила переможця. І грецькі вельможі вирішили діяти дипломатичним шляхом. Нестор-літописець повідомляє, що вони спочатку випробували Святослава золотом і паволоками. Коли ж князь віддав ці дарунки слугам, греки піднесли йому меч та іншу зброю, яку Святослав прийняв з радістю. Тоді посланці нібито сказали імператорові: «Лютий це чоловік має бути - про багатство не дбає, а зброю бере. Плати йому данину». Від Адріанополя Святослав відійшов у Болгарію на з'єднання із залишеним там військом.
Навесні 971 р. візантійський імператор Іоан Цимісхій кинув проти русів велику, добре вишколену армію. Грецький флот замкнув гирло Дунаю і тим самим перетнув шляхи надходження допомоги з Русі. Грецька кіннота й піхота взяли Преслав, інші міста й обложили військо Святослава в Доростолі. Три місяці руси відбивали ворожі штурми, робили вилазки з міста, а в липні 971 р. дали ромеям генеральну битву. Перед нею Святослав сказав своїм воям: «Не посрамимо землі руської, але ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають». У битві загинуло 16 тис. русів, а з рештою Святослав закрився в Доростолі. Щоб не випробовувати долі, Іоан Цимісхій прийняв пропозицію Святослава про мир.
На березі Дунаю Святослав і Іоан Цимісхій зустрілися, аби домовитися щодо умов миру. Свідок цієї зустрічі Лев Діакон описав зовнішній вигляд Святослава. Він був середнього зросту, мав густі брови, очі сині, ніс короткий, бороду голену, на верхній губі густе й довге волосся, голова зовсім голена, з одного боку висів чуб, що означало знатний рід, шия здорова, плечі широкі, й взагалі він мав дуже гарну статуру. Святославу вдалося домогтися почесних умов миру з дозволом безперешкодно повернутися з усім військом додому. Київський князь зобов'язався не воювати з Візантією і відмовився від Болгарії та Криму. Проте й після такої поразки Святослав залишався небезпечним супротивником для Візантійської імперії, уряд якої вирішив розправитися з ним руками печенігів. Він домовився про це з печенізьким ханом, той з ордою перетнув шлях по Дніпру до Києва, змусив Святослава зазимувати на Білобережжі, а при повторній спробі князя навесні 972 р. пробитися через дніпровські пороги розгромив руську дружину. Сам Святослав загинув у сутичці. Печеніги зробили з його черепа чашу для вина й користувалися нею у найурочистіші моменти.
Розпочата в 977 р. міжусобна боротьба між синами Святослава скінчилася смертю Олега, Ярополка й перемогою Володимира. За к
Якщо Святослав шукав слави у битвах, то його син Володимир - у мирній розбудові держави. Він продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їхнє місце посадив власних синів: Вишеслава - в Новгороді, Ізяслава - в Полоцьку, Святослава - в Турові, Ярослава - в Ростові, Гліба - в Муромі, Святослава - в Іскоростені, Мстислава - в Тмутаракані. Інші сини, а князь їх мав 12, також дістали наділи. У віддалені землі князь відправив своїми намісниками вірних йому бояр. Вся влада в державі зосередилася в руках київського князя. Правда, зробити це було не так вже й легко. Володимирові довелося воювати проти радимичів і в'ятичів, які, скориставшись із смерті Святослава, прагнули вийти зі складу Київської Русі. Князь зробив спробу підкорити й племена хорватів, однак це викликало протидію Польщі, і задум не був здійснений. Щоб залагодити конфлікт із сильним західним сусідом, Володимир одружив сина Святослава з донькою польського князя Болеслава Хороброго, а на Волині заснував м. Володимир. Київський князь зміцнив зв'язки з королями інших європейських країн, у тому числі з угорським, німецьким та чеським.
Однією з великих заслуг Володимира був захист Русі-України від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися в 990, 992, 996, 997, 1001 та в інших роках. Боротьба велася майже безперервно. І наші предки виявляли в ній не тільки силу, мужність і відвагу, а й природну мудрість, рицарство та патріотизм. Так, битва русів з печенігами під нинішнім Переяславом у 992 р. була замінена поєдинком Кожум'яки з богатирем печенігів. Син Володимира Мстислав Тмутараканський переміг у двобої князя касогів Редедю, після чого касоги відступили. Коли під час облоги Білгорода печенігами в 997 р. білгородчани знемагали від голоду й спраги, то старійшини хитрістю створили видимість повного достатку в місті їжі та питва й тим самим змусили їх відійти.
Київський князь не мав змоги воювати з кочівниками у степових просторах і тому почав укріплювати прикордонні землі для випасу табунів коней і отар овець. Ці землі князь заселив добровольцями з племен ільменських словенів, кривичів, чуді й в'ятичів. Зміцнення оборонних рубежів Русі-України радо сприймав народ, оспівуючи в билинах своїх захисників Володимира «Красне Сонечко», Іллю Муромця й Добриню Микитича.
Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження християнства на Русі. Якщо раніше його сприйняли окремі князі та їхнє найближче оточення, то за Володимира йшлося про всю неозору Київську імперію. Він добре бачив, що язичництво вже не відповідало ні рівневі розвитку держави, ні становищу великого князя в суспільстві. Волхви й «кудесники» суперничали з князями за владу над народом. Перш ніж провести релігійну реформу, Володимир доручив своїм експертам з'ясувати, яка релігія найближча руському людові. Нею й виявилося християнство, що з давніх-давен поширювалося на руські землі. Чималу роль при цьому відіграло й те, що воно було офіційною релігією у Візантії, а також у болгар, поляків і угрів. Саме через нову релігію Русь прилучалася до сонму європейських держав і обрала європеїзований шлях політичного розвитку.
Християнізації Русі передував її політичний союз з Візантією. На прохання візантійського посольства надати військову допомогу проти заколотників Володимир дав згоду, але за умови узяти собі за дружину сестру імператора Василя IIГанну. У свою чергу, візантійський двір погоджувався зробити це, якщо київський князь візьме нову віру й охрестить свою країну. На цьому обидві сторони і зійшлися. У 988 р. Володимир зі своїм оточенням хрестився сам, наказав позаганяти в Почайну киян і там хрестити усіх разом. Але навіть після цього Василь IIзволікав зі шлюбом сестри з київським князем. Це спонукало Володимира вдатися до силового тиску. В 989 р. він захопив головну військову твердиню й житницю Візантії в Криму Корсунь (Херсонес) і цим змусив імператора виконати умови політичного договору. Водночас відбувалася християнізація народу. Запровадження християнства сприяло швидкому злету Київської Русі. Разом з тим було закладено підвалини майбутнього релігійного розколу східноєвропейських держав на католицькі та християнські й конфліктів між ними.
На початку XIст. відносини між Володимиром і кількома його синами загострилися. Особливо його непокоїли наміри новгородського князя Ярослава припинити виплату Києву данини й добитися самостійності. Під час підготовки дружини до походу на непокірного сина Володимир у 1015 р. помер, а між братами спалахнула міжусобна боротьба. Старший син Володимира Святополк убив менших братів Бориса й Гліба, а Святослав, що княжив у древлянській землі, таємниче пропав безвісти. Проти старшого брата виступив Ярослав. Почалася братовбивча боротьба між Святополком і Ярославом. У битві під Любечем (1015) переміг Ярослав, під Києвом (1018) - Святополк, на р. Альті (1019) - Ярослав. Святополк утік на Захід до свого тестя Болеслава Хороброго й десь там безслідно згинув. Батьківський престол зайняв Ярослав(1019- 1054). Через деякий час на нього пішов війною прославлений у битвах брат Мстислав Хоробрий, що княжив у далекій Тмутаракані. Зібравши рать з хазар, болгар, черкесів і лівобережних слов'ян, він завдав поразки Ярославові поблизу Листвина під Черніговом. Але у стосунках між братами все-таки гору взяли розум і загальнодержавні інтереси. У городку на Десні брати поділили Русь між собою. Землі на захід від Дніпра відійшли Ярославу, а на схід - Мстиславу, який на той час перебрався до Чернігова. Після смерті Мстислава в 1036 р. самовладним правителем усієї Київської Русі став Ярослав - мудрий політик, енергійний і відважний полководець.
Князювання Ярослава, прозваного в народі Мудрим, стало періодом розквіту й апогеєм могутності Київської Русі. Як і Володимир, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював Червенські міста, захоплені Болеславом Хоробрим у 1018 p., і допоміг польському князю Казимиру Обновителю утвердитися на королівському престолі. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував
місто, назване його ім'ям - Ярослав, знову підкорив племена чуді, ятвягів і на березі Чудського озера заклав місто Юр'їв. Одночасно Ярославу довелося відстоювати руські землі від зазіхань кочівників. У 1036 р. князівська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи. Південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було збудовано Юр'їв та інші міста-фортеці. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря.
Могутність Київської Русі була визнана всією Європою, і царські династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали «тестем Європи». Його дружиною була дочка шведського короля Інгігерда (Ірина). Одна сестра замужем за польським королем, інша - за візантійським царевичем. Три дочки були видані Ярославом за норвезького, французького та угорського королів. Син Ізяслав одружився з_ сестрою польського короля Казимира.
Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається об'єднання звичаєвих правових норм у збірник законів «Руська правда». Новий юридичний кодекс узаконював ті зміни, що сталися в суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Втім вони оцінювалися по-різному. Якщо за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника - 80 гривень. Замість кровної помсти вводилася грошова компенсація. Хоча закони спрямовувалися в основному на захист верхівки суспільства, але і смерди, і челядь, і рядовичі, і закупи відчували себе захищенішими від свавілля феодалів. Запровадження правових норм гарантувало можливість широкого розкриття внутрішнього потенціалу людини незалежно від її соціального статусу.
За князювання Ярослава Мудрого Київська Русь дедалі більше відходить від язичництва і переймає християнство. У багатьох містах будуються храми, які стають головними осередками поширення православ'я серед місцевих жителів. Релігійним центром країни став Київ. На зразок храму Софії в Константинополі в ньому в 1037 р. збудовано шедевр світової культової архітектури Софійський собор. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодосій засновують на схилах Дніпра православний Печерський монастир- майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час налічувалося 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав Мудрий у 1051 р. призначив київським митрополитом видатного письменника русина Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора. Але константинопольська патріархія продовжувала зберігати верховенство над руською митрополією.
В останні роки життя Ярослав Мудрий почав задумуватися, як запобігти боротьбі за владу між своїми нащадками. Досягти цього він вирішив шляхом дотримання принципу вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім уже й син. Таким чином, кожному або майже кожному з князів гарантувалося право на князівський стіл. Щоб не допустити ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські - Святославу, переяславські - Всеволоду, Володимиро-Волинський уділ - Ігорю, а Смоленський - В’ячеславу. Головним над братами залишався старший, котрий мав княжити у Києві. Ось так після смерті Ярослава в 1054 р. Київська Русь уникла сімейних кровопролитних чвар. Тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії й у спішно управляв нею. Ізяслав, Святослав і Всеволод спільно вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший і об'єднаними силами поклали край спробі полоцького князя Всеслава вийти з-під влади Києва й ув'язнили його в київський поруб. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60-х років відбити перші напади половців, які зайняли місце розгромлених Ярославом Мудрим печенігів. Але в 1068 р. військо братів було вщент розгромлене половцями на р. Альті, й кочівники наблизилися до столиці держави Києва. Небажання чи то відсутність можливості в Ізяслава дати киянам зброю і коней для відсічі нападу кочівників викликало народне повстання. Кияни розгромили двори Ізяслава і боярина Коснячки й змусили їх втекти з міста. Тільки з допомогою польського короля Болеслава Смілого, сина Мстислава, а також братів Святослава й Всеволода Ізяславу вдалося придушити повстання й знову зайняти великокнязівський престол. Але тріумвірат дав тріщину, що згодом призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами та їхніми наступниками.
З цього скористалися половці й фактично безперешкодно спустошували прикордонні зі степом українські землі. Вони розгромили руські війська під Триполем, на р. Желяні, в інших місцях й загрожували самому Києву. До того ж онуки Ярослава у боротьбі із суперниками часто кликали на допомогу половецькі орди. Руська земля спливала кров'ю. Всенародне горе змусило деяких князів отямитися, й вони з ініціативи Володимира Мономаха в 1097 р. зібралися на з'їзд у Любечі, щоб припинити чвари. Учасники з'їзду вирішили, якщо хтось на когось «встане, то на того будемо всі». Закладені на з'їзді принципи єдності Русі дали свої результати. Сім руських князів об'єднали свої дружини і в ПОЗ р. вщент розгромили половців на р. Самарі. В битві загинуло понад 20 половецьких ханів, а переможцям дісталися величезні табуни коней, отари овець, чимало полонених. Відвойовані рубежі київські князі заселили торками й печенігами, тим самим укріпивши пороську оборонну лінію. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Мономах завдали поразки половецьким ордам Боняка й Шарукана під Лубнами, а в 1113 р. - на р. Донець.
Після смерті київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Причому зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр і тим самим уник порушення постанови Любецького з'їзду про князювання Ізяславичів у Києві, Святославичів - у Чернігові, а Всеволодичів - у Переяславі. Його батько був переяславським князем, а мати-дочкою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом. Замолоду Володимир вивчив грецьку, половецьку, а після одруження з англійкою Гітою Гарольдівною - ще й англійську мови. За князювання в Чернігівському, а потім у Переяславському князівствах Володимир Мономах здобув собі гучну славу поборника єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого й доброго правителя.
Висновки
Зайнявши великокнязівський стіл у 60 років, Мономах втілив свої задуми в життя всієї держави. Він зумів відновити політичну єдність більшості руських земель, не зупиняючись при цьому перед жорстоким покаранням тих, хто її порушував. Мономах продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави, знятті соціальних суперечностей у суспільстві. Його знаменитий «Уста в» значно доповнював кодекс законів «Руської правди» й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. Він встановлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати «сильним» погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю. При ньому швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство й торгівля, зміцнюються зв'язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику Ярослава Мудрого продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів періоду політичної єдності Київської Русі.
Література
1. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. - 384с.
2. Борисенко В.Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. - К Либідь 1998.- 616 с.