Реферат на тему
Політичний та соціально-економічний розвиток Болгарії у
1990 – 2005 рр.
План
1. Суспільно-політичний розвиток Болгарії у 1990 – 2005 рр.
2. Соціально-економічний розвиток Болгарії у 1990 – 2005 рр.
3. Основні вектори зовнішньої політики Болгарії у 1990 – 2005 рр. Болгарсько-українські відносини
Висновки
Список літератури
1. Суспільно-політичний розвиток Болгарії у 1990 – 2005 рр.
У 1989 – 1900 рр. на Болгарію припадає ліквідація авторитаризму та початок трансформації суспільства.
У 1989 р. пішов у відставку Т. Живков. Усунення Т. Живкова від влади стимулювало формування нових політичних сил, сприяло лібералізації суспільної атмосфери в країні. Масово створювалися опозиційні комуністам організації, рухи, були відновлені старі та виникли нові партії. Центром згуртування опозиції став Союз демократичних сил, СДС ("сині"), який організаційно оформився 7 грудня 1989 р. Його лідером став Ж. Желєв. Так у країні сформувалася біполярна політична система. Причому кожна зі сторін розглядала себе головним претендентом на політичне верховенство в суспільстві, а в своєму опоненті вбачала претензійного та некоректного противника.
На початку 1990 р. у болгарському політичному просторі появилася третя потужна сила — Рух за права і свободи турків і мусульман у Болгарії. Однак через заборону створювати партії на етнічній чи релігійній основі, він був перейменований на Рух за права і свободи, РПС ("зелені"). У лютому 1990 р. політичну самостійність декларував Болгарський землеробський народний союз, який у 1948 р. прийняв програму Компартії.
У січні 1990 р. був проведений загальнонаціональний "круглий стіл" за участю основних партій і організацій. Оскільки Народні збори, обрані в 1986 р., не представляли інтересів опозиції і не мали вже необхідного авторитету в суспільстві, "круглий стіл" сприймався як законодавчий орган, який заклав основи плюралістичної системи в Болгарії.
Політична боротьба за владу обумовила радикальні зміни в діяльності Компартії. У квітні 1990 р. вона була перейменована в Соціалістичну партію, БСП ("червоні"). На початку 1990 р. ліквідовано Держраду і запроваджено посаду президента: першим главою держави у квітні 1990 р. став лідер соціалістів П. Младенов. У червні 1990 р. були проведені перші за післявоєнні роки вільні вибори. Парламентськими стали три політичні сили: БСП (47 %), СДС (36 %), РПС (6 %). Решта партій не змогли подолати 4 % бар'єр.
У липні 1990 р. П. Младенов залишив посаду президента. Його наступником став лідер опозиційного СДС Ж. Желєв. При формуванні уряду опозиція відмовилася увійти до його складу. Тому у вересні 1990 р. було утворено соціалістичний уряд А. Луканова. Політичну кризу, яка розпочалася влітку 1990 р., загострювало різке погіршення соціально-економічної ситуації: запроваджено карткову систему на цукор, олію та інші продукти харчування. У листопаді уряд опублікував програму реформ, розраховану на 100 днів. Проте здійснити її він був не в змозі і подав у відставку з мотивів відсутності підтримки парламенту. За цей час БСП перетворилася в найбільшого власника зовнішньоторгових фірм, видавництв, готелів тощо.
У листопаді 1990 р. змінено офіційну назву країни — на Республіка Болгарія. У грудні цього ж року був утворений коаліційний кабінет Димитра Попова, до складу якого ввійшли представники БСП, СДС, РПС. Новому уряду вдалося стабілізувати ситуацію, були закладені перші нормативні та конституційні основи ринкової економіки і демократичного державного ладу. Гарантом цього стала угода про мирний перехід до демократичного суспільства. її підписали представники 15 найвпливовіших політичних партій і організацій.
12 липня 1991 р. парламент затвердив нову конституцію країни, за якою Болгарія стала парламентською республікою. За результатами жовтневих парламентських виборів 1991 р. соціалісти втратили контроль над законодавчою і виконавчою владою. Так фактично завершився перший етап демократичних перетворень у Болгарії, були зламані тоталітарні структури.
Уряд сформував лідер СДС Філіп Димитров. Оскільки СДС у парламенті не мав абсолютної більшості, цей уряд зміг функціонувати лише завдяки підтримці РПС. Сам СДС на цей час вже не був тим порівняно гомогенним об'єднанням, як перші півтора роки свого існування. Унаслідок розколу виник потужний СДС-Рух, який об'єднав праві партії, СДС-Центр і СДС-Лібералів, що не подолали на виборах 4 % бар'єр.
Новий склад парламенту ухвалив низку рішень, спрямованих на повну декомунізацію країни. У грудні 1991 р. набув чинності закон про повернення державі більшої частки майна партій. Він був спрямований передусім на економічний підрив БСП як правонаступниці Компартії. Щоправда, значну частку майна соціалісти змогли зберегти, перетворивши його в капітал
формально приватних фірм. Парламент також ухвалив, що час перебування на штатних посадах у Компартії не зараховується до трудового стажу при призначенні пенсій. Розпочалася кадрова чистка державного апарату, мали місце судові переслідування діячів колишнього режиму. Деякі з них (А. Луканов та ін.) були позбавлені депутатських мандатів.
На перших прямих президентських виборах (січень, 1992 р.) переміг кандидат від демократичних сил Ж. Желєв. Його другий мандат виявився дуже суперечливим. У країні продовжувала зберігатися поляризація політичних сил. Конфлікт із прем'єр-міністром Ф. Димитровим призвів до гострої політичної кризи і водночас зіпсував стосунки Ж. Желєва з власним оточенням. Справа дійшла до скандальних акцій — спалення портретів Ж. Желєва і його книги "Фашизм".
У жовтні-листопаді 1992 р. тривала урядова криза (причиною став факт звинувачення національною розвідувальною службою радника прем'єр-міністра в причетності до поставок зброї в Македонію, що порушувало ембарго ООН. — М. К.). Спроби "синіх" і "червоних" сформувати нові уряди закінчились невдачею. Врешті-решт за мандатом "зелених" утворився уряд Любена Берова, який був радником президента з економічних питань. Його сформували в основному безпартійні спеціалісти.
У грудні 1994 р. відбулися дочасні парламентські вибори. Вони показали, що в країні соціалісти мають значну суспільну підтримку. Коаліція Соцпартії і двох дрібних політичних організацій (БЗНС "А. Стамболій-ський" і "Екогласність") отримала на них 43,6 % голо-сів і 125 з 240 місць у парламенті. Це дало змогу соціалістам утворити свій уряд, який очолив лідер Соц-партії Ж. Віденов. Хоча соціалісти знову отримали контроль над законодавчою і виконавчою владою, вони не змогли розв'язати актуальні соціальні питання.
Катастрофічне падіння економіки загострило політичну ситуацію в країні, спричинило падіння рейтингу соціалістів. У результаті на президентських виборах у листопаді 1996 р. переміг кандидат Об'єднаних демократичних сил Петр Стоянов, за якого в другому турі проголосувало близько 60 % виборців (у 1997 р. він був переобраний на цю посаду).
Прагнучи розвинути успіх, Об'єднані демократичні сили 19 грудня 1996 р. внесли до парламенту Декларацію про національний порятунок, домагаючись дочасних парламентських виборів. Протистояння "червоних" і "синіх" вилилося на початку 1997 р. У зіткнення демонстрантів з поліцією і штурм будинку парламенту. Депутати від Об'єднаних демократичних сил залишили Народні збори й очолили рух масового протесту. Страйки та інші акції тривали більше місяця. За таких умов президент назначив службовий уряд (налаштований прозахідно). Дочасні парламентські вибори відбулися у квітні 1997 р. і принесли успіх Об'єднаним демократичним силам: 52,2 % голосів виборців і 137 мандатів проти 22,2 % і 57 мандатів Соцпартії. У травні 1997 р. основні політичні сили країни підписали Декларацію про національну злагоду. Уряд очолив лідер СДС Іван Костов.
Наприкінці 90-х років XX ст. у країні було здійснено практично повну приватизацію, припинено фінансування збиткових підприємств. Започатковано реформування освітньої системи: зменшення кількості вищих навчальних закладів згідно з вимогами господарства Щодо чисельності кваліфікованих кадрів.
У січні 2001 р. в Болгарію на постійне проживання повернувся з вигнання колишній цар Симеон II з династії Кобургів. Він організував і очолив політичне об'єднання Національний рух Симеон II ("жовті"). Під час липневих парламентських виборів 2001 р. ця політична сила набрала 42,2 % голосів і здобула 120 мандатів
з 240. Об'єднані демократичні сили отримали лише 18,2 % голосів і 51 мандат, Коаліція за Болгарію — 17,1 % і 48 мандатів, а Рух за права і свободи — 7,5 % і 21 мандат. Інші партії не подолали 4 % бар'єр.
При формуванні уряду Симеон II пропонував увійти до його складу представникам Об'єднаних демократичних сил. Після того як "сині" цю пропозицію відхилили, він уклав офіційну угоду з Рухом за права і свободи. Урядова програма Симеона II "800 днів" обіцяла болгарам зниження податків, збалансований бюджет, боротьбу з корупцією і злочинністю, підготовку умов до вступу в ЄС та НАТО.
У листопаді 2001 р. відбулися чергові президентські вибори за участю 6 претендентів. Однак у другий тур (18 листопада) зовсім несподівано потрапив лідер соціалістів Георгій Пирванов (36,4%) і П. Стоянов (34,9 %), який йшов як незалежний кандидат. У другому турі, де голосувало 54,4 %, переміг Г. Пирванов
Його обранню сприяло розчарування частини болгарського суспільства в уряді "синіх", який не спромігся вивести країну з економічної кризи, підняти соціальний рівень життя. Виборцям імпонували також такі риси "червоного" кандидата як стриманість, толерантність, гнучкість, здатність до компромісу, непричетність до зловживань. Ставши президентом, Г. Пирванов заявив, що пріоритетною метою Болгарії залишається вступ країни до ЄС і НАТО, зміцнення зв'язків зі стратегічними партнерами.
Монархісти та демократи не виправдали сподівань болгарського суспільства. Тому на виборах до місцевих органів влади у 2003 р. соціалісти здобули впевнену перемогу. Свій успіх вони закріпили у 2005 р. під час парламентських виборів. Очоливши коаліцію "За Болгарію", вони здобули найбільше голосів (31,1 %) і отримали третину мандатів (82 з 240). Виграшна для соціалістів була, зокрема, та обставина, що владний Національний рух Симеон II не зумів належно впоратися із соціально-економічними проблемами. Втративши підтримку значної частини виборців, він набрав лише 16,9 % голосів, що дало йому лише 53 мандати (на попередніх виборах мав 120 мандатів). Третьою реальною політичною силою мали шанс стати праві ("сині"). Однак задовго до виборів, у їхньому середовищі виникло два блоки, які на вибори пішли самостійно. Відповідно, Коаліція об'єднаних політичних сил здобула 7,7 % (20 мандатів), а Демократи за сильну Болгарію — 6,5 % (17 мандатів).
Зміцнив свої позиції Рух за права і свободи, який набрав 12,8 % (34 мандати). Цілковитою несподіванкою стало входження до парламенту крайньо радикальної коаліції Атака — 8,2 % (21 мандат), яку характеризують як антисемітську й антициганську політичну силу. Вона також виступає проти орієнтації Болгарії на Захід, зокрема не схвалює її участі в НАТО, МВФ, Світовому банку, вимагає перегляду відносин з ЄС. Парламентським став Болгарський народний союз (коаліція трьох ідеологічно різнорідних невеликих політичних партій), який здобув 5,2 % (13 мандатів).
Новий склад парламенту очолив соціаліст Георгій Пірінський. Більше місяця тривали дискусії з приводу формування уряду. Лише в середині серпня парламент затвердив склад кабінету на чолі з лідером Соцпартії Сергієм Станішевим. Урядову коаліцію склали Соцпартія (8 міністрів), Національний рух Симеон II (5 міністрів) і Рух за права і свободи (3 міністри), які утворили парламентську більшість (169 мандатів). Президентські вибори у жовтні 2006 р. відбулися в два тури. У другому турі голосувало 41,2 % виборців. Г. Пирванов отримав 75,95 % голосів. Його опонентом був лідер Атаки В. Сідеров.
2. Соціально-економічний розвиток Болгарії у 1990 – 2005 рр.
Після 1990 р. Болгарія пережила масштабну трансформацію економіки шляхом великої соціальної ціни. Від початку держава не змогла організувати ефективний перехід до ринкового господарства зі всіма його атрибутами. Це спричинило тотальний економічний спад. Розпалася фінансово-кредитна система, була паралізована виробнича, торговельна та інші діяльності. Все це позначилося на соціальній сфері, генерувалося безробіття. Якщо у 1990 р. воно становило 1,6 %, то вже у 1993 р. зросло до 16 %. Певна стабілізація економіки розпочалася у 1994 р. Вона супроводжувалася розширенням малого та середнього бізнесу, зростанням приватного сектора. Проте відсутність законів та різних нормативних актів практично зупинили загальне економічне реформування, була згорнута приватизація.
Запобігаючи відвертій соціальній кризі (у 1995 р. 65 % мешканців було за межею бідності), уряд підтримував збиткові державні підприємства за рахунок активів банківської системи. Це стало основним фактором росту інфляції до 3000 % наприкінці 1996 р. За таких умов в угоду між основними політичними силами, підписаної 4 лютого 1997 р., було включено пункт про запровадження інституту Валютної ради, який блокував рефінансування банків, забороняв дотації державних підприємств. Уряд виконував вказівки МВФ під постійним контролем його радників. Така ситуація швидко дала позитивні результати, а інфляція практично згорнулася до кількох відсотків. До кінця 1998 р. економічні показники зросли. Велике значення мали зарубіжні інвестиції. Перші значні проекти розпочалися вже у 2000 р. У сфері енергетики за участю США (1,4 млрд. дол.). Значні кошти у розвиток болгарської економіки вклала Німеччина.
Позитивні зміни намітилися в структурі ВВП: частка промисловості знизилася (до 25 %) при підвищенні частки послуг. ВВП у 2002 р. становив 6500 дол. на душу населення, а у 2004 р. — 8200 дол. (при загальному обсязі 61,6 млрд. дол.). Безробіття на початку XXI ст. коливалося в межах 10—12 %.
Основними галузями промислового виробництва є машинобудування, електротехнічна, нафтопереробна, хімічна, текстильна та харчова промисловості. Значна частина прибутків надходить від туризму (на рік більше 400 млн. дол. при 1 млн. туристів). Країна експортує переважно мінеральні ресурси та сільськогосподарську продукцію. Основними країнами-імпортерами є Італія, Німеччина, Греція, Туреччина, Росія. Серед імпорту переважають паливо та верстати.
Стратегія прискореного економічного розвитку країни на 2007—2008 рр. передбачала збільшення темпів зростання економіки у межах 6—7% і скорочення великих розбіжностей у життєвому рівні різних верств населення.
3. Основні вектори зовнішньої політики Болгарії у 1990 – 2005 рр. Болгарсько-українські відносини
Зовнішня політика Болгарії формувалася під впливом фундаментальних світових та, зокрема, європейських змін. Зникнення біполярності світу, ліквідація в 1991 р. Ради економічної взаємодопомоги, Варшавського блоку, розпад СРСР, дестабілізація і воєнні конфлікти на Балканах зумовили крайні труднощі зовнішньополітичної діяльності країни, пошук нової концепції національної безпеки. Головним у діяльності на міжнародній арені стало питання інтеграції країни У загальноєвропейські структури. У лютому 1995 р. Болгарія стала асоційованим членом ЄС, а у 2007 р. — його повноправним членом. З 2004 р. країна входить до НАТО (фінансовий внесок Болгарії у 2005 р. становив 0,64% ВВП).
Важливим напрямком зовнішньої політики в 90-х роках XX ст. були Балкани, причому найбільше значення надавалося нормалізації відносин із Грецією і Туреччиною. Цієї мети болгарській дипломатії вдалося досягти. У жовтні 1991 р. було укладено на 20 років болгаро-грецький Договір про дружбу, добросусідство і безпеку. Аналогічний договір Болгарія підписала з Туреччиною у травні 1992 р. За згодою Туреччини питання про права болгарських мусульман було знято з порядку денного міжнародних форумів, зокрема Ісламської конференції, що дозволило Болгарії в 1992 р. стати членом Ради Європи. Своєю чергою Софія підтримала ідею офіційної Анкари про створення зони Чорноморського економічного співробітництва, ставши співзасновником цієї організації (1992). Влітку 1997 р., під час офіційного візиту до Туреччини, президент П. Стоянов офіційно вибачився за дискримінаційну політику щодо турецької національної меншини у 80-х роках XX ст. і оголосив про припинення підтримки з боку Болгарії антитурецьких курдських організацій.
Після встановлення дипломатичних відносин у грудні 1991 р. болгаро-українські зв'язки розвивалися поступально. У жовтні 1992 р. був підписаний Договір про дружні відносини та співробітництво між Україною і Болгарією. Він став основою створення договірно-правової бази співробітництва двох країн. У березні 1998 р. була підписана Декларація про стратегічне партнерство. Зріс загальний обмін товарами та послугами. Якщо у 2004 р. він становив близько 610 млн. дол., то у 2005 р. збільшився майже до 700 млн. дол. Додатковим чинником, що сприяє поглибленню двостороннього співробітництва, є наявність в Україні великої болгарської спільноти (234 тис). Протоколи, підписані відповідними міністерствами, передбачають запровадження викладання болгарською мовою в місцях компактного проживання болгар в Україні, допомогу в підготовці кадрів, у виданні навчальних посібників тощо.
Висновки
Отже, 1989-1990 рр. для Болгарії стали роками грунтровних змін у державному устрою. Були сформовані нові політичні сили, тоді як комуністи поступово почали втрачати позиції у влади і змушені були трансформуватися у Соціалістичну партію. Все це сприяло лібералізації суспільної атмосфери в країні і зміні зовнішньополітичного курсу країни в бік Європейської інтеграції.
В економічній сфері Болгарії протягом 1990 – 2005 рр. вдалося здійснити практично повну приватизацію, припинити фінансування збиткових підприємств. Було започатковано реформування освітньої системи: зменшення кількості вищих навчальних закладів згідно з вимогами господарства щодо чисельності кваліфікованих кадрів.
Позитивні зміни намітилися в структурі ВВП: частка промисловості знизилася (до 25 %) при підвищенні частки послуг. ВВП у 2002 р. становив 6500 дол. на душу населення, а у 2004 р. — 8200 дол. (при загальному обсязі 61,6 млрд. дол. ). Безробіття на початку XXI ст. коливалося в межах 10—12 %.
Проведення економічних реформ дало змогу Болгарії спочатку стати асоційованим, а з 2007 – повноправним членом ЄС.
Список літератури
1. Рудаков Е. Политические силы в постсоциалистических обществах. Болгария // ОНС. – 1991. - №6.
2. Семов М. Семов А. Болгария на пороге драмы и надежды // Международная жизнь. – 1990. - №12.
3. Шабунина В. Социально-экономическая трансформация Болгарии // ОНС. – 1995. - №4.
4. Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.