План:
Вступ
1. Правління Івана III. Об'єднання Русі
1.1 Перші роки правління
1.2 Боротьба з Казанню
1.3 Підкорення Новгорода
1.4 Одруження на Софье Палеолог. Боротьба з братами
1.5 Похід «миром» на Великий Новгород. Кінець вічової республіки
1.6 Стояння на Вугрі. Кінець ординського ярма
1.7 Підкорення Твері і Вятки
2. Успіхи зовнішньої політики Івана III
Висновок
Вступ
Середина XV сторіччя застала російські землі і князівства в стані політичної роздробленості. Існувало декілька сильних політичних центрів, до яких тяжіла вся решта областей; кожний з подібних центрів проводив цілком незалежну внутрішню політику і протистояв всім зовнішнім ворогам. Такими зосередженям влади були Москва, Новгород Великий, вже не раз бита, але все ще могутня Тверь, а також литовська столиця – Вільно, якій була підвладна вся колосальна російська область, що іменувалася «Литовською Руссю». За півтора століття до цього розсіяння політичної влади і сили було значне великим: незалежні центри, фактично самостійні держави на тій же території можна було обчислювати десятками. Політичні ігри, междуусобья, зовнішні війни, економічні і географічні чинники поступово підпорядкували слабих найсильнішим (перш за все Москві і Литві); найсильніші ж придбали такий вплив і таку потужність, що могли претендувати на владу над всією Руссю.
З'явилася можливість створення єдиної держави. Вигоди його освіти полягали, перш за все, в здатності спільними зусиллями організувати протистояння численним зовнішнім ворогам: татарським ханствам, що утворилися після розпаду Золотої орди, литовцям, ливонським лицарям і шведам. Крім цього виявилися б неможливими внутрішні міжусобні війни, а економічний розвиток би був полегшений введенням єдиного законодавства, єдиної монетної системи і єдиних систем заходів і терезів.
Проте остаточне об'єднання російських земель і князівств в могутню державу вимагало цілого ряду жорстоких, кривавих воєн, в яких одному з суперників належало скрушити сили всіх інших. В не меншому ступені були необхідні внутрішні перетворення; в державній системі кожного з перерахованих центрів продовжували зберігатися напівзалежні питомі князівства, а також міста і установи, що мали помітну автономію. Їх повне підкорення центральної влади забезпечувало тому, хто перший зуміє це зробити, міцні тили в боротьбі з сусідами і збільшення власної військової потужності. Іншими словами, найбільші шанси на перемогу мала зовсім не держава, що володіла найдосконалішим, найм'якшим і демократичним законодавством, але держава, внутрішня єдність якої була б непохитною.
Пройшло менш півстоліття. Не стало Новгородської республіки і великого князівства Тверського, литовський рубіж далеко відсунувся на захід; беззастережно перемогла Москва. Вона ж підпорядкувала собі Казань і Перм Велику, відбила шведів і ливонців. Неймовірне, насилу уявне зусилля створило за ці декілька десятиріч Московську державу, Росію. До Івана III, що зійшов на великокнязівський престол в 1462 р., такої держави ще не було, та і навряд чи хто-небудь міг уявити собі саму можливість його виникнення в такий короткий термін і в таких вражаючих межах. У всій російській історії немає події або процесу, порівнянного за своїм значенням з освітою на рубежі XV – XVI вв. Московської держави. Ці півстоліття – стрижньовий час в долі російського народу. Те, в яких умовах і як йшло становлення Московської держави, на п'ять століть зумовило соціальну, політичну і культурну історію не тільки російського, але і багато в чому всіх народів Східної Європи.
1. Правління Івана
III
. Об'єднання Русі
1.1 Перші роки правління
В кінці 1461 р. була розкрита змова в Москві. Його учасники хотіли звільнити що тужить в неволі серпуховського князя Василя Ярославіча і підтримували зв'язок з табором емігрантів в Литві — політичних супротивників Василя II. Змовники були схоплені. На початку 1462 р., в дні Великого поста, їх зрадили болісній страті. Криваві події на фоні пісних молитов, що покаялися, знаменували собою зміну епох і поступове настання єдинодержавності. 27 березня 1462 р., в 3 години ночі великий князь Василь Васильович Темний помер.
В Москві тепер був новий государ — 22-річний великий князь Іван[1]
. Як завжди у момент переходу влади, пожвавилися зовнішні супротивники, немов що хотіли переконатися в тому, чи міцно тримає в своїх руках кермо влади молодий государ. Новгородци давно вже не виконували умов Яжелбіцкого договору з Москвою. Пськовічи вигнали московського намісника. В Казані у влади був недружній Москві хан Ібрагим. Василь Темний, в своїй духовній прямо поблагословив старшого сина «своєї отчиной» — великим князюванням. З тих пір, як Батий підпорядкував Русь, престолами російських князів розпоряджався ординський повелитель. Тепер же його думки ніхто не питав. Навряд чи міг змиритися з цим Ахмат — хан Великої Орди, що мріяв про славу перших завойовників Русі. Неспокійно і в самій великокнязівській сім'ї. Сини Василя Темного, молодші брати Івана III, отримали по заповіту батька всі разом майже стільки ж, скільки успадковував великий князь, і були незадоволені цим. В такій обстановці молодий государ вирішив діяти напористо. Вже в 1463 р. до Москви був приєднаний Ярославль. Місцеві князі в обмін на володіння в Ярославському князівстві отримали землі і села з рук великого князя. Псков до Новгорода, незадоволені владною рукою Москви легко змогли порозумітися. В тому ж році до меж Пскова увійшли німецькі полиці. Пськовічи звернулися по допомогу одночасно до Москви і Новгорода. Проте новгородці не поспішали допомогти своєму «молодшому брату». Великий князь же три дні не пускав «на очі» прибулих послів Пскова. Лише після цього він погодився змінити гнів на милість. В результаті Псков прийняв намісника з Москви, а його відносини з Новгородом різко загострилися.
Цей епізод найкращим чином демонструє прийоми, за допомогою яких Іван Васильович звичайно добивався успіху: він прагнув спочатку роз'єднати і рассорить супротивників, а потім укласти з ними мир поодинці, добившися при цьому вигідних для себе умов[2]
. На військові зіткнення великий князь йшов лише у виняткових випадках, коли були вичерпані всі інші засоби. Вже в перші роки свого правління Іван III умів вести тонку дипломатичну гру. В 1464 р. на Русь задумав піти гордовитий Ахмат — повелитель Великої Орди. Але в рішучий момент, коли татарські полчища були готові хлинути на Русь, в тил їм ударили війська кримського хана Ази-Гирея. Ахмат вимушений подумати про власний порятунок. Такий виявився результат угоди, наперед досягнутого між Москвою і Кримом.
1.2 Боротьба з Казанню
Невідворотно насувався конфлікт з Казанню[3]
. Бойовим діям передувала тривала підготовка. На Русі ще з часів Василя II жив татарський царевич Касим, що мав безперечні права на престол в Казані. Саме його Іван Васильович мав намір затвердити в Казані як свого ставленика. Тим більше що місцева знать настирливо запрошувала Касима зайняти трон, обіцяючи підтримку. В 1467 р. відбувся перший похід московських полків на Казань.
Зходу місто узяти не вдатися, а казанські союзники не наважилися виступити на стороні облягаючих. На довершення всього Касим незабаром помер.
Івану Васильовичу терміново довелося міняти свої плани. Майже відразу після невдалої експедиції татари вчинили декілька набігів на російські землі. Великий князь розпорядився укріпити гарнізони в Галичі, Нижньому Новгороді і Костромі і зайнявся підготовкою великого походу на Казань. Були мобілізовані всі верстви московського населення і підвладних Москві земель. Окремі полиці цілком складалися з московських купців і людей, що є посадником. Брати великого князя очолили ополчення своїх володінь.
Військо ділилося на три угрупування. Перші дві, керовані воєводами Костянтином Беззубцевим і князем Петром Васильовичем Оболенськім, сходилися під Устюг і Нижній Новгород. Третя рать князя Данила Васильовича Ярославського рушила на Вятку. Згідно задуму великого князя, основним силам було слід зупинитися, не дійшовши до Казані, тоді як «охочий люд» (добровольці) і загін Данила Ярославського повинен був примусити хана повірити, що головного удару слід чекати саме з цієї сторони. Проте, коли стали викликати охочих, майже вся рать Беззубцева викликалася йти на Казань. Пограбувавшив околиці міста, ця частина російських полків потрапила в скрутне становище і вимушена з боєм пробиватися до Нижнього Новгорода. У результаті головна мета знов не була Досягнута.
У вересні 1469 р. нова московська рать під командуванням брата великого князя — Юрія Васильовича Дмітровського — знов підступила до стін Казані. В поході брала участь і «суднова рать» (тобто військо, занурене на річкові судна). Обложивши місто і перекривши доступ води, росіяни вимусили хана Ібрагима капітулювати, «узяли мир на всій своїй волі» і добилися видачі «полона» — співвітчизників, що тужать в неволі.
1.3 Підкорення Новгорода
До кінця 1470 р. новгородці, скориставшися тим, що Іван Васильович був поглинений спочатку внутрішніми проблемами, а потім війною з Казанню, перестали платити Москві мита і знов захопили землі, від яких відступилися за договором з колишніми великими князями. У вічовій республіці завжди була сильна партія, що орієнтувалася на Литву. В листопаді 1470 р. новгородці прийняли князем Михайла Олельковіча. В Москві не сумнівалися, що за його спиною стояв суперник московського государя на Русі — великий князь литовський і король польський Казимир IV. Іван Васильович вважав, що конфлікт неминучий. Протягом декількох місяців, аж до літа 1471 р., йшла активна дипломатична підготовка. Завдяки зусиллям Москви Псков зайняв антиновгородську позицію[4]
.
Головним покровителем вольного міста був Казимир IV. В 1471г лютому. його син Владислав став чеським королем, але в боротьбі за престол у нього з'явився могутній конкурент — угорський государ Матвій Корвін, якого підтримали Тато римський і Лівонській орден. Утриматися у влади без допомоги батька Владислав не зміг би. Далекоглядний Іван Васильович майже півроку вичікував, не починаючи бойових дій, поки Польща не втягнулася у війну за чеський престол. Казимир IV не зважився воювати на два фронти. Хан Великої Орди Ахмат теж не прийшов на допомогу Новгороду, побоюючись нападу союзника Москви — кримського хана Хаджі-Гирея. Новгород залишився наодинці з грізною і могутньою Москвою.
В травні 1471 р. був остаточно розроблений план настання проти Новгородської республіки. Вирішено було завдати удару з трьох сторін, щоб примусити ворога роздрібнити сили. «Того ж літа... князь великі з братію і зі всією силою піде до Новгорода Великого, зі всі сторони воюючи і пленяючи» — писав про це літописець. Стояла страшна суша, і це робило звичайно непрохідні болота під Новгородом цілком переборними для великокнязівських полків. Вся Північно-східна Русь, слухняна волі великого князя, сходилася під його прапори. Готувалися до походу союзні раті з Твері, Пскова, Вятки, прибували полиці з володінь братів Івана Васильовича. В обозі їхав дяк Стефан Бородатий, уміючий говорити по пам'яті цитатами з російських літописів. Ця «зброя» вельми стала в нагоді потім при переговорах з новгородцами.
Трьома потоками ввійшли московські полиці в новгородські межі. На лівому фланзі діяв 10-тисячний загін князя Данила Холмського і воєводи Федора Хромого. На правий фланг був посланий полк князя Івана Стрижи Оболенського, щоб не допустити притоки свіжих сил з східних володінь Новгорода. В центрі, на чолі наймогутнішого угрупування, виступив сам государ.
Безповоротно минули часи, коли в 1170 р. «мужі вольні» — новгородці — наголову розбили раті московського князя Андрія Боголюбського. Немов сумуючи на ті часи, під кінець XV в. безвісний новгородський майстер створив ікону, на якій зображена та славна перемога. Тепер все було інакше. 14 липня 1471 р. 40-тисячне військо — все, що змогли зібрати в Новгороді, — зійшлося в битві із загоном Данила Холмського і Федора Хромого. Як оповідає літопис, «...вскоре побігли новгородці, гнані гнівом Божіїм... Полиці ж великого князя гналися за ними, кололи їх і сікли». В полоні опинилися ті, що є, у яких був знайдений текст договору з Казимиром IV посадником. В ньому, зокрема, були і такі слова: «А піде князь великий Московський на Великий Новгород, бо тобі нашому пану чесному королю всести на кінь за Великий Новгород противу великого князя». Государ московський шаленів. Полонені новгородці були без жалості страчені. Що прибували з Новгорода посольства марно просили угамувати гнів і почати переговори.
Тільки коли в ставку великого князя в Коростинь прибув архієпископ Новгородський Феофіл, великий князь слухав його благанням, заздалегідь піддавши послів принизливій процедурі. Спочатку новгородці били чолом московським боярам, ті у свою чергу звернулися до братів Івана Васильовича, щоб вони упрохали самого государя. Правота великого князя доводилася посиланнями на літописи, які так добре знав дяк Стефан Бородатий. 11 серпня був укладений Коростинській договір. Відтепер новгородська зовнішня політика повністю підкорялася волі великого князя. Вічові грамоти видавалися тепер від імені московського государя і скріплялися його друком. Вперше він признавався верховним суддею в справах доти вольного Новгорода.
Ця майстерно проведена військова кампанія і дипломатичний успіх робили Івана Васильовича справжнім «государем вся Русі». 1 вересня 1471г. в'їжджав він в свою столицю з перемогою під захоплені крики москвичів. Декілька днів продовжувалося тріумфування. Всі відчували — перемога над Новгородом піднімає Москву і її государя на раніше недосяжну висоту. 30 квітня 1472 р. відбулася урочиста закладка нового Успенського собору в Кремле. Він повинен був стати зримим символом московської могутності і єдності Русі.
В липні 1472 р. нагадав про себе хан Ахмат, який все ще вважав Івана III своїм «улусни-грудка», тобто підданим. Обдуривши російські застави, що чекали його на всіх дорогах, він раптово з'явився під стінами Алексина — невеликої фортеці на межі з Диким Полем. Ахмат обложив і запалив місто. Відважні захисники вважали за краще загинути, але не склали зброю. Знов грізна небезпека нависнула над Руссю. Тільки з'єднання всіх російських сил могло зупинити ординців. Що підійшов до берегів Оки Ахмат побачив величну картину. Перед ним тягнулася «многияполки великого князя, аки море колеблющеся, зброя ж на них бяху чисті вельми, яко среброблистающи, і вооружени зело». Розміркувавши, Ахмат наказав відступати.
1.4 Одруження на Софье Палеолог. Боротьба з братами
Перша дружина Івана III, тверская княжна Марія Борис, померла ще 22 квітня 1467 р. Великій княгині було 25 років. Ходили чутки про її отруєння. А 11 лютого 1469 р. до Москви прибув посол з Рима грек Юрий— від кардинала Віссаріона. Він приїхав до великого князя, щоб запропонувати йому одружуватися на тій, що жила у вигнанні після падіння Константинополя племінниці останнього візантійського імператора Костянтина XI Софье Палеолог.[5]
Для росіян Візантія довгий час була єдиним православним царством, оплотом істинної віри. Візантійська імперія лягла під ударами турок, але, поріднившися з династією її останніх «василевсов» — імператорів, Русь як би заявляла про свої права на спадщину Візантії, на величну духовну роль, яку ця держава колись грала в світі. Незабаром до Рима відправився представник Івана Ш, італієць на російській службі Джан Баттіста делла Вольпе (Іван Фрязін, як його називали в Москві). В 1472г червні. в соборі Святого Петра в Римі Іван Фрязін засватався з Софьей від імені московського государя, після чого наречена у супроводі пишної свити відправилася на Русь. В жовтні того ж року Москва зустрічала свою майбутню государиню. Насамперед Софья відстояла молебень в церкві, а потім у супроводі митрополита Пилипа відправилася в спокої великої княгині Марії Ярославни, де зустрілася з своїм майбутнім чоловіком. Того ж дня в недобудованому ще Успенському соборі відбувся обряд вінчання. Грецька принцеса стала великою княгинею московської, володимирської і новгородської.
Незабаром після весілля Іван III відправився до Ростова до хворої матері і там отримав звістку про смерть брата Юрія. Всього на рік Юрій був молодшим за великого князя. Разом грали вони в дитинстві, разом ділили тяготи бунтівного 1446 року.
Повернувшися до Москви, Іван Ш розв'язується на небувалий крок. Порушуючи стародавнього звичаю він приєднує всі землі померлого Юрія до великого князювання, не поділившися з братами. Назрівав відкритий розрив. Примирити синів зуміла в той раз матір — Марія Ярославна. За укладеному ними угодою Андрій Великий (Угліцкий) одержував місто Романів на Волзі, Борис — Вишгород, Андрій Меньшой — Тарусу. Дмітров, де князював покійний Юрій, залишився за великим князем. Давно Іван Васильович леліяв думку про те, щоб добитися збільшення своєї влади за рахунок братів — питомих князів. Ще незадовго до походу на Новгород він проголосив свого сина великим князем. За Коростинському договором права Івана Івановича були прирівняні до прав батька. Це піднімало спадкоємця на небувалу висоту і виключало претензії братів Івана III на престол. І ось тепер був зроблений ще один крок, що закладав основу нових відносин між членами великокнязівської сім'ї.
1.5 Похід «миром» на Великий Новгород. Кінець вічової республіки
Переможений, але не що підкорявся до кінця, Новгород не міг не турбувати великого князя московського. 21 листопаду 1475 р. Іван III прибув в столицю вічової республіки «миром»[6]
. Він усюди приймав дари від жителів, а разом з ними і скарги на свавілля властей. «Вятшие люди» — вічова верхівка на чолі з владикою Феофілом — влаштували пишну зустріч. Майже два місяці продовжувалися бенкети і прийоми. Але і тут, мабуть, примічав государ, хто з бояр йому друг, а хто — прихований «супротивник». 25 листопаду представники Славкової і Мікитіной вулиць подали йому скаргу на самоправство вищих новгородських урядовців. Після судового розгляду були схоплені і відправлені до Москви є посадником Василь Онаньін, Богдана Есипов і ще декількох чоловік, все — лідери і прихильники «литовської партії». Не допомогли благання архієпископа і бояр. В лютому 1476 р. великий князь повернувся до Москви.
Зірка Новгорода Великого невблаганно наближалася до заходу. Суспільство вічової республіки давно вже розділилося на дві частини. Одні стояли за Москву, інші з надією дивилися у бік короля Казимира IV. В 1477г лютому. до Москви приїхали новгородські посли. Вітаючи Івана Васильовича, вони назвали його не «паном», як завжди, а «государем». На ті часи подібний обіг виражав повне підкорення. Іван Ш негайно скористався цією обставиною. До Новгорода відправилися бояри Федір Хромой, Іван Тучко Морозов і дяк Василь Долматов, щоб довідатися, якої «держави» хочуть від великого князя новгородці. Зібралося віче, на якому московські посли висловили суть справи. Прихильники «литовської партії» почули, про що йдеться, і кинули в обличчя що побував в Москві боярину Василю Никіфорову звинувачення в зраді: «Переветник, був ти у великого князя і цілував йому хрест проти нас». Василь і ще декілька активних прихильників Москви був убитий. Шість тижнів хвилювався Новгород. Послам було заявлене про бажання жити з Москвою «по старизні» (тобто зберегти новгородську вільність). Ставало ясно, що нового походу не уникнути.
Але Іван Ш, по своєму звичаю, не поспішав. Він розумів, що з кожним днем новгородці все більш грузнутимуть у взаємних чварах і звинуваченнях, а число його прихильників стане рости під враженням навислої озброєної загрози. Коли великий князь виступив з Москви на чолі з'єднаних сил, новгородці не змогли навіть зібрати полиці, щоб спробувати відобразити напад. В столиці був залишений молодий великий князь Іван Івановіч. По дорозі в ставку раз у раз прибували новгородські посольства в надії зав'язати переговори, але їх навіть не допускали до государя. Коли до Новгорода залишалося не більше 30 км, приїхав сам архієпископ Новгородський Феофіл з боярами. Вони називали Івана Васильовича «государем» і просили «відкласти гнів» на Новгород. Проте, коли справа дійшла до переговорів, виявилося, що посли недостатньо виразно уявляють собі ситуацію, що склалася, і вимагають дуже багато чого.
Великий князь з військом пройшов по льоду озера Ільмень і встав під самими стінами міста[7]
. Московські раті з усіх боків обклали Новгород. Раз у раз підходили підкріплення. Прибули полиці Пскова з гарматами, брати великого князя з військом, татарыкасимовского царевича Даніяра. Феофілу, в черговий раз що побував в московському стані, була дана відповідь: «Восхощет нам, великим князем, своїм государем, отчина наша Новгород бити чолом, і вони знають, отчина наша, як... бити чолом». Тим часом положення в обложеному місті помітно погіршувалося. Не вистачало продовольства, почався мор, посилилися міжусобні склоки. Нарешті, 7 грудня 1477 р. на пряме питання послів, якої «держави» хоче Іван III в Новгороді, государ московський відповів: «Хочемо держ
1.6 Стояння на Вугрі. Кінець ординського ярма
2 серпня 1479 р. в Москві був освячений новий собор в ім'я Першої Пречистої Божої Матері, задуманий і побудований як архітектурний образ єдиної Російської держави. До Москви доходили чутки про назріваючу змову в Новгороді. Іван III знов відправився туди «миром». На березі Волхова він провів залишок осені і велику частину зими. Одним з результатів його перебування в Новгороді був арешт архієпископа Новгородського Феофіла. В січні 1480 р. опального владику під конвоєм відправили до Москви. Новгородській опозиції був завданий відчутного удару, проте хмари над великим князем продовжували згущуватися. Вперше за багато років Лівонській орден напав великими силами на землі Пскова. З Орди доходили смутні вісті про підготовку нової нашесті на Русь. В самому початку лютого прийшла ще одна погана новина — брати Івана III князі Борис Волоцкий і Андрій Великий зважилися на відкритий заколот і вийшли з покори. В умовах, що склалися, московська допомога Пскову зробилася неможливою. Іван Ш спішно покинув Новгород і виїхав до Москви.
Держава, що роздирається внутрішньою смутою, перед лицем зовнішньої агресії була приречена. Іван III не міг не розуміти цього, і тому першим його рухом було бажання улагодити конфлікт з братами. Їх незадоволеність була викликана планомірним настанням московського государя на що належали їм питомі права напівнезалежних володарів, що йшли своїми коренями за часів політичної роздробленості. Великий князь був готовий йти на великі поступки, проте не міг перейти грань, за якою починалося відродження колишньої питомої системи, що принесла на Русь стільки бід у минулому. Переговори з братами, що почалися, зайшли в тупик. Своєю ставкою князі Борис і Андрій вибрали Великі Луки — місто на межі з Литвою — і вели переговори з Казимиром IV. Про сумісні дії проти Москви домовився з Казимиром і Ахмат.
Весною 1480 р. стало ясно, що досягти угоди з братами не вдасться. В ці ж дні прийшла страшна звістка — хан Великої Орди на чолі величезного війська почав повільне просування на Русь. Хан не поспішав, чекаючи обіцяної допомоги від Казимира. Досвідчений воїн і честолюбний політик, Ахмат мріяв про повне відновлення ординського панування над Руссю.
Ситуація ставала критичною. В череді поганих вістей відрадним було одне, що прийшло з Криму. Туди по вказівці великого князя відправився Іван Іванович Звенец Звенігородській, який повинен був за всяку ціну укласти з войовничим кримським ханом Менглі-Гирєєм договір про союз. Послу була поставлена задача добитися від хана обіцянки, що той у разі вторгнення Ахмата в російські межі ударить йому в тил або принаймні нападе на землі Литви, відволікаючи сили короля. Мета посольства була досягнута. Укладений в Криму договір став важливим досягненням московської дипломатії.
Наближення Ахмата ставило великого князя перед вибором. Можна було закритися в Москві і чекати ворога, сподіваючись на міцність її стін. В цьому випадку величезна територія виявилася б у владі Ахмата і ніщо вже не змогло б перешкодити з'єднанню його сил з литовськими. Був інший варіант — двинути російські полиці назустріч ворогу. Саме так поступив в 1380 р. Дмитро Донський. Послідував прикладу свого прадіда і Іван Ш.
На початку літа на південь були послані великі сили під командуванням Івана Молодого і вірного великому князю брата Андрія Меньшого. Російські полиці розверталися по берегу Оки, тим самим створюючи могутній заслін на шляху до Москви. 23 червня в похід виступив сам Іван Ш. Того ж дня з Владимира до Москви була привезена чудотворна ікона Володимирської Божої Матері, із заступництвом якої пов'язували порятунок Русі від військ грізного Тамерлана в 1395 р.
Протягом серпня і вересня Ахмат шукав слабе місце в російській обороні[8]
. Коли йому стало ясно, що Ока міцно охороняється, він зробив обхідний маневр і повів свої війська до литовської межі, сподіваючись в районі гирла річки Угри (притока Оки) прорвати лінію російських полків. Іван III, стурбований несподіваною зміною намірів хана, терміново виїхав до Москви «на пораду і думу» з митрополитом і боярами.
В Кремлі відбулася порада. Митрополит Геронтій, мати великого князя, багато хто з бояр і вищого духівництва висловився за рішучі дії проти Ахмата. Було вирішене готувати місто до можливої облоги. Московські посади були спалені, а їх жителі переселені всередину кріпосних стін. Як не був важкий цей захід, досвід підказував, що вона необхідна: у разі облоги розташовані поряд із стінами дерев'яні споруди могли послужити ворогу зміцненнями або матеріалом для будівництва облогових машин.
В ті ж дні до Івана III прийшли посли від Андрія Большого і Бориса Волоцкого, які заявили про припинення заколоту. Великий князь подарував братам прощення і повелівав їм рухатися з своїми полицями до Оці. Потім він знов покинув Москву.
Тим часом Ахмат спробував форсувати Угру, але його атака була відбита силами Івана Молодого. Декілька днів продовжувалися бої за переправи, які також не принесли ординцям успіху. Незабаром супротивники зайняли оборонні позиції на протилежних берегах річки. Почалося знамените «стояння на Вугрі». Раз у раз спалахували перестрілки, але на серйозну атаку жодна із сторін не розв'язувалася.
В такому положенні почалися переговори. Ахмат зажадав, щоб до нього з виявленням покірності з'явився сам великий князь, або його син, або принаймні його брат, а також щоб росіяни виплатили дань, яку заборговували за декілька років. Всі ці вимоги відхилювали, і переговори урвалися. Цілком можливо, що Іван III пішов на них, прагнучи виграти час, оскільки ситуація поволі мінялася в його користь. На підході були сили Андрія Большого і Бориса Волоцкого. Менгли-гирею, виконуючи свою обіцянку, напав на південні землі Великого князівства Литовського.
В ці ж дні Івану III прийшло полум'яне послання архієпископа Ростовського Вассиана Рило. Вассиан закликав великого князя не слухати лукавих радників, які не «перестають шепотіти у вухо... слова обманні і радять... не опиратися супостатам», а послідувати прикладу раніше колишніх князів, «які не тільки обороняли Російську землю від поганих (тобто не християн), але і інші країни підпорядковували». «Тільки мужайся і кріпися, духовний син мій, — писав архієпископ, — як добрий воїн Хрістов по великому слову Господа нашого в Євангелії: «Ти пастир добрий. Пастир добрий вважає життя своє за овець...»
Наступала зима. Угра замерзала і з водної перешкоди з кожним днем все більш перетворювалася на міцний крижаний міст, що сполучає ворогуючі сторони. І росіяни, і ординські воєводи починали помітно нервувати, побоюючись, що супротивник першим зважиться на раптовий напад. Збереження війська зробилося головною турботою Івана III. Ціна необдуманого ризику була дуже велика. У разі загибелі російських полків Ахмату відкривалася дорога в саме серце Русі, а король Казимир IV не забув би скористатися випадком і вступити у війну. Не було упевненості і в тому, що збережуть лояльність брати і недавно підлеглий Новгород. Та і кримський хан, бачивши поразку Москви, міг швидко забути про свої союзницькі обіцянки. Зваживши всі обставини, Іван III на початку листопаду наказав відвести російські сили від Угри до Боровську, який в зимових умовах був більш вигідною оборонною позицією.
Ахмат, вирішивши, що Іван III поступається йому берег для вирішальної битви, почав квапний відступ, схожий на втечу. Хоча справа так і не дійшла до битви, всім було ясне, на чиїй стороні перемога. В гонитву за відступаючими ординцями були відправлені невеликі російські сили. Іван III з сином і всім воїнством повернувся до Москви. Сучасникам порятунок Русі показався чудом. Проте несподівана втеча Ахмата мала і земні причини, що не вичерпувалися ланцюжком щасливих для Русі військових випадковостей. Стратегічний план оборони російських земель в 1480 р. був добре продуманий і чітко здійснений. Дипломатичні зусилля великого князя запобігли вступу до війни Польщі і Литви. Свій внесок в порятунок Русі внесли і псковичи, до осені що зупинили німецьке настання.
Ярмо, що тяжіло над Руссю два з половиною сторіччя, закінчилося.
1.7 Підкорення Твері і Вятки
Через п'ять років після «стояння на Вугрі» Іваном III був зроблений ще один крок до остаточного об'єднання російських земель: до складу Російської держави було включено Тверськоє князівство[9]
.
Давно пройшли ті часи, коли горді і відважні тверскі князі сперечалися з московськими про те, кому з них збирати Русь. Історія вирішила їх суперечку на користь Москви. Проте Тверь ще довго залишалася одним з найбільших російських міст, а її князі були в числі наймогутніших. Ще зовсім недавно тверський чернець хома захоплено писав про свого великого князя Бориса Олександровича (1425— 1461 рр.): «Багато шукав я в премудрих книгах і серед існуючих царств, але ніде не знайшов ні серед царів царя, ні серед князів князя, хто б був подібний цьому великому князю Борису Олександровичу... І воістину личить нам радіти, бачивши його, великого князя Бориса Олександровича, славне князювання, виконане багато чого самовластья, бо що підкоряється — від нього честь, а що не підкоряється — страта!»
Син Бориса Олександровича Михайло вже не мав ні могутності, ні блиску свого батька. Проте він добре розумів, що відбувається на Русі: все рухається до Москви — вільно або мимовільно, добровільно або поступаючись силі. Навіть Новгород Великий — і він не встояв перед московським князем і розлучився з своїм вічовим дзвоном.
Останньою надією Михайла зробилася Литва. В 1484 р. він уклав з Казимиром договір, що порушив пункти досягнутого раніше угоди з Москвою. Вістря нового литовсько-тверського союзу було недвозначно направлено у бік Москви. У відповідь на це в 1485 р. Іван Ш оголосив Твері війну. Московські війська вторгнулися в тверські землі. Казимир не поспішав допомогти своєму новому союзнику. Не маючи сил чинити опір поодинці, Михайло присягнувся, що більше не матиме жодних стосунків з ворогом Москви. Проте незабаром після укладення миру свою клятву він порушив. Дізнавшися про це, великий князь в тому ж році зібрав нову рать. Московські полиці підступили до стін Твері. Михайло таємно біг з міста. Тверічи на чолі з своїми боярами відкрили великому князю коміра і присягнули йому на вірність. Незалежне велике князівство Тверськоє припинило своє існування.
В 1489 р. до Російської держави була приєднана Вятка — віддалена і багато в чому загадкова для сучасних істориків земля за Волгою. З приєднанням Вятки справа збирання російських земель, що не входили у Велике князівство Литовське, була закінчена. Формально самостійним залишалися тільки Псков і велике князівство Рязанське. Проте вони знаходилися залежно від Москви. Розташовані на небезпечних рубежах Русь, ці землі часто потребували військовій допомозі великого князя московського. Власті Пскова вже давно не розв'язувалися ні в чому суперечити Івану III. В Рязані правив юний князь Іван, який доводився великому князю онучатим племінником і був йому у всьому слухняний.[10]
2. Успіхи зовнішньої політики Івана
III
До кінця 80-х рр. Іван III остаточно прийняв титул «великого князя вся Русі». Названий титул був відомий в Москві ще з XIV в., але саме в ці роки він зробився офіційним і з політичної мрії перетворився на реальність. Дві страшні біди — політична роздробленість і монголо-татарське ярмо — пішли в минуле.
Досягнення територіальної єдності російських земель було найважливішим підсумком діяльності Івана III. Проте він розумів, що зупинятися на цьому не можна. Молода держава потребувала зміцненні зсередини. Належало забезпечити безпеку його меж. Чекала свого рішення і проблема російських земель, що потрапили в останні сторіччя під владу католицької Литви, яка час від часу усилювала натиск на своїх православних підданих.
В 1487 р. великокнязівські раті вчинили похід на Казанське ханство — один з осколків Золотої Орди, що розпалася. Казанський хан визнав себе васалом Московської держави. Тим самим майже на двадцять років був забезпечений спокій на східних рубежах російських земель. Діти Ахмата, що володіли Великою Ордою, вже не могли зібрати під свої прапори військо, порівнянне за чисельністю з військом їх батька. Кримський хан Менгли-гирею залишався союзником Москви, і дружні відносини з ним ще більш зміцнилися після того, як в 1491 р. під час походу дітей Ахмата на Крим Іван III послав на допомогу Менглі російські полиці.
Відносний спокій на сході і півдні дозволив великому князю звернутися до рішення зовнішньополітичних задач на заході і північному заході. Центральною проблемою тут залишалися взаємостосунки з Литвою. В результаті двох російсько-литовських воєн (1492—1494 рр. і 1500— 1503 рр.) до складу Московської держави вдалося включити десятки стародавніх російських міст, серед яких були такі крупні, як Вязьма, Чернігів, Стародуб, Путівль, Рильськ, Новгород-Северській, Гомель, Брянськ, Дорогобуж і ін. Титул «великого князя вся Русі» наповнився в ці роки новим змістом. Іван III проголосив себе государем не тільки підвладних йому земель, але і всього російського православного населення, яке проживало на землях, що входили ніколи до складу Київської Русі. Не випадково Литва довгі десятиріччя відмовлялися визнати законність цього нового титулу.
До початку 90-х рр. XV в. Росія встановила дипломатичні відносини з багатьма державами Європи і Азії. І з імператором Священної Римської імперії, і з султаном Туреччини великий князь московський погоджувався розмовляти тільки як рівний. Московська держава, про існування якого ще декілька десятиріч тому мало хто знав в Європі, швидко одержувала міжнародне визнання.
Усередині держави поступово відмирали пережитки політичної роздробленості. Князі і бояри, ще недавно володіючі величезною владою, втрачали її. Це відбувалося непросто і деколи драматично. Безліч сімей старого новгородського і вятського боярства насильно були переселені на нові землі. Для багато кого це з'явилося справжньою трагедією.
В останні десятиріччя великого князювання Івана III, нарешті, зникли питомі князівства. Знищення старої питомо-князівської системи зажадало створення нового порядку управління країною. В кінці XV в. в Москві почали формуватися органи центрального управління — «накази», які були прямими попередниками петровських «колегій» і міністерств XIX в. В провінції головну роль сталі грати намісники, що призначалися самим великим князем. Зазнавало зміну і військо. На місце князівських дружин приходили полиці, що складаються з поміщиків. Поміщики одержували від держави на час своєї служби населені землі, які і приносили їм дохід. Землі ці називалися «маєтками». Провина або раннє припинення служби означали втрату маєтку. Завдяки цьому поміщики були зацікавлені в чесній і довгій службі московському государю.
В 1497 р. був виданий Судебник — перше загальнодержавне зведення законів з часів Київської Русі. Судебник вводив єдині правові норми для всієї країни, що з'явилося важливим кроком до зміцнення єдності російських земель.
Не упускав з поля зору Іван III і питання про свого наступника. В історії не раз траплялося, що суперечки претендентів на престол ввергали країну в довгу криваву смуту. Не стиралися з пам'яті Івана III і страшні спогади дитинства, пов'язані з жорстокою війною за владу між його батьком і представниками іншої лінії нащадків Дмитра Донського.
В 1490 р. у віці 32 років помер син і співправитель великого князя, талановитий полководець Іван Іванович Молодий. Його смерть привела до довгої династичної кризи, яка затьмарила останні роки життя Івана III. Після Івана Івановича залишився малолітній син Дмитро, що представляв старшу лінію нащадків великого князя. Іншим претендентом на престол був син Івана III від другого браку, майбутній государ вся Русь Василь III (1505—1533 рр.). За обома претендентами стояли спритні і впливові жінки — вдова Івана Молодого волоська принцеса Олена Стефанівна і друга дружина Івана III, візантійська принцеса Софья Палеолог. Кожного з можливих спадкоємців підтримували угрупування придворної знаті.
Вибір між сином і внуком виявився для Івана Ш справою украй непростою, і він кілька разів міняв своє рішення, прагнучи відшукати такий варіант, який би не привів до нової череди междуусобий після його смерті. Спочатку верх узяла «партія» прихильників Дмитра-внука, і він в 1498 р. був коронований по невідомому до того чину великокнязівського вінчання, дещо що нагадував обряд вінчання на царство візантійських імператорів. Юний Дмитро був проголошений співправителем діда. На плечі йому були покладені царствені «барми» (широкі оплечья з коштовними каменями), а на голову — золота «шапка».
Проте торжество «великого князя вся Русі Дмитра Івановича» продовжувалося недовго. Вже наступного року він і його мати Олена потрапили в опалу. А ще через три роки за ними стулилися важкі двері темниці. Була така ціна поразки в династичній боротьбі. Новим спадкоємцем престолу став княжич Василь. Урочистого обряду вінчання цього разу не було — очевидно, щоб не будити спогадів про долю Дмитра-внука.
Івану III, як і багатьом іншим великим політикам епохи середньовіччя, довелося в черговий раз принести в жертву державної потреби і свої споріднені відчуття, і долі своїх близьких.
Тим часом до великого князя непомітно підкрадалася старість. За плечима у нього було довге життя. Йому вдалося завершити справу, заповідану батьком, дідом, прадідом і їх попередниками, справа, в святість якої увірував ще Іван Каліта, — «збирання» Русі. Швидко пройшло життя. Перемог в ній було більше, ніж поразок. В липні 1503 р. він почав «изнемогати важкою хворобою». Позначилася і смерть в квітні того ж року дружини – Софії Палеолог. Судячи з описів, у 63-річного Івана III відбувся крововилив в мозок. 27 жовтня 1505 р. він вмирає.
Висновок
Держави схожі на людей. Вони народжуються, ростуть, міцніють, старіють і вмирають. В історії Російської держави, центром якого стала Москва, друга половина XV сторіччя була часом юності — швидко розширялася територія, одна за одною слідували військові перемоги, зав'язувалися відносини з далекими країнами. Старий занепалий Кремль з невеликими соборами вже здавався тісним, і на місці розібраних стародавніх зміцнень виросли могутні стіни і башти, складені з червоної цеглини. Усередині стін піднялися просторі собори. Засіяли білизною каменя нові князівські тереми. Сам великий князь, гордий титул «государя, що прийняв, вся Русь», одягався в золототкане одіяння, а на свого спадкоємця урочисто поклав багато розшиті оплечья— «барми» — і дорогоцінну «шапку», схожу на корону. Здавалося, молода держава виросла з свого старого одягу і тепер приміряла розкішні, блискучі наряди, належні його новому стану.
Але, для того, щоб кожний — будь він російський або іноземець, селянин або государ сусідньої країни — усвідомив збільшене значення Московської держави, однієї зовнішньої пишності було недостатньо. Необхідно було знайти і нові поняття — ідеї, в яких відобразилися б і старовина російської землі, і її незалежність, і сила її государів, і істинність її віри. Цим пошуком зайнялися російські дипломати і літописці, князі і ченці.
Початок формування ідеології єдиної Московської держави відноситься до періоду князювання великого князя Івана III (1462—1505 рр.) і його сина Василя (1505—1533 рр.). Саме в цей час були сформульовано дві основні ідеї, що залишалися незмінними протягом декількох сторіч, — ідеї богообраності і незалежності Московської держави.
При Івані процес «збирання земель» Північно-східної Русі вступив в завершальний етап.
[1]
Данилов А.А. История с древнейших времен до наших дней. - М.: Проспект, 2001. – с121-123.
[2]
Данилов А.А. История с древнейших времен до наших дней. - М.: Проспект, 2001. – с.124.
[3]
История России / Под ред А.А. Чернобаева. – М.: Высшая школа, 2001. – с. 88-91.
[4]
История России / Под ред А.А. Чернобаева. – М.: Высшая школа, 2001. – с.94-96.
[5]
Выбирая свою историю / Под ред. И.В. Карацубой, И.В. Курукиным, Н.П. Соловьёвым. – М.: Колибри, 2005. –с.179-180.
[6]
Федоров В.А., Моряков В.И. История России с древнейших времен до наших дней - СПб.: КноРус, 2006. – с.77-79.
[7]
Федоров В.А., Моряков В.И. История России с древнейших времен до наших дней - СПб.: КноРус, 2006. – с.81-82.
[8]
Сахаров А.Н., Буганов В.И. История России с древнейших времен до конца XVII – М.: АСТ, 1999.- с.213-215.
[9]
Боханов А.Н. Русская идея. От Владимира Святого до наших дней. – М.: Вече, 2005. – с.153-156.
[10]
Боханов А.Н. Русская идея. От Владимира Святого до наших дней. – М.: Вече, 2005. – 157-158с.