Міністерство освіти і науки України
Педагогічний ліцей
«Президентство Л. Джонсона. Боротьба з бідністю»
Виконала
Учениця 11 б-п класу
Вербова Яніна
Кіровоград 2010
Вступ
В опитуваннях суспільної думки про діяльності й особистість президентів, починаючи з Франкліна Д. Рузвельта, Ліндон Б. Джонсон постійно займає одне з останніх місць. Більшість американців вважають 36-го президента одержимим владою і хитрим опортуністом, який намагався домінувати і маніпулювати. Травматичні події затьмарили його президентство, що почалися з насильницької смерті Джона Ф. Кеннеді і супроводжувані студентськими безладдями і важкими расовими хвилюваннями. Воно закінчилося убивством афро-американського борця за цивільні права і лауреата премії світу Мартіна Лютера Кінга і Роберта Ф. Кеннеді, що був надією молодого покоління. Далека війна в джунглях перекреслила обіцянку світу, волі і добробуту, дана Джонсоном, - В'єтнам став Немезидою Америки, а президент - зрадником "американської мрії". Майже цілком забуті його соціально-законодавчі досягнення і заслуги в області цивільних прав.
Перша спроба президентства
На виборах 1960 року політичні спостерігачі відводили Джонсонові гарні шанси на висування кандидатом на посаду президента від демократів. Однак розрахунок на те, що він буде вичікувати і сподіватися, поки різні претенденти взаємно виключать один одного і наприкінці він залишиться єдиним фаворитом, не виправдався. Коли 5 липня 1960 року за кілька днів до початку демократичного конвенту він виставив свою кандидатуру, було вже занадто пізно. Не він, а Джон Ф. Кеннеді став виразником надій внутрішньо роз'єднаної конфліктами партії. Щоб завоювати голосу на Півдні, Джонсон був змушений задовольнятися почесним, але політично не впливовим другим місцем віце-президента при Кеннеді.
«Я – президент!»
Убивство Кеннеді відразу вивело Джонсона в центр влади. 22 листопада 1963 року його машина йшла прямо за автомобілем Кеннеді, коли були зроблені смертельні постріли в президента. Співробітники служби безпеки кинули його на стать автомобіля, що з божевільною швидкістю випливала за умираючим Кеннеді в лікарню. У 14 годин 39 хвилин, близько двох годин по тому, після трагічних подій, Джонсон був приведений до присяги на борті військового літака. Першою дією нового президента, приведення до присяги якого одним показалося дивною зайвою поспішністю, а іншим - забезпеченням американської дієздатності, був наказ: "Злітаємо нагору". Як і переважна більшість американців, віе був глибоко вражений подіями в Далласі. Стосовно вдови і колишніх співробітників Кеннеді поводився тактовно і великодушно. Більшості успішно запропонував залишитися в уряді. Але особисту участь сполучив з тонким чуттям на людей влади.
Перші кроки
Популярність Кеннеді, його міф і атмосфера заціпеніння після убивства можна було відмінно перетворити в політичний капітал. Нарешті з'явився привід стати рівним ідеалу Франкліну Д. Рузвельтові. Програма Джонсона полягала в кадровій і політичній безперервності. Понад це він рішуче виступив за зміцнення і розширення існуючої соціальної політики. Так, у своїй першій урядовій заяві 8 січня 1964 року він проголосив " беззастережну війну проти бідності".
Як ніякий інший президент до нього, Джонсон розбирався в законодавчих процесах і слабких і сильних сторонах американської урядової системи. З часів Рузвельта був прибічником активного федерального уряду і сильного інституту президента. Не тільки зовнішню політику він розглядав як вотчину президента: у внутрішній політиці надавав Конгресу функцію політичного засобу виправлення, влади, що править з ініціативи президента. Техаський шкільний учитель, що добрався за довгі роки в Конгресі до рівня лідера більшості, розглядав свій уряд як родину, як свою власність. У цій сфері особистої влади, де всюди панувало скорочення "ЛБД", він правил безмежно. Він доводив себе і своїх співробітників до крайності, контролював всі урядові справи й особисто стежив за кожним політичним процесом. За перші два роки президентства він затьмарив всі інші конституційні органи - один став пануючим політичним фактором.
Представлений ще Кеннеді, але застряглий у Конгресі закон про цивільні права він зміг видати протягом найкоротшого часу. Закон про цивільні права 1964 року, що дав, нарешті, афро-американцям на півдні виборче право і ввів рівноправність чоловіків і жінок, по праву визначається як важливий крок по шляху рівноправності статей і етнічних і релігійних меншостей з часів Білля про права 1791 року. Гнітюча перемога на виборах над архіконсервативним республіканцем Баррі Голдуотером у листопаді 1964 року - Джонсон переміг з більшістю в 15 млн голосів (61,1% виборців) - дала йому можливість здійснити мрію всього його життя: виконати надію, що плекається ще з учительських часів, поліпшити умови життя всіх американців. На відміну від свого попередника вмів спритно обходитися з Конгресом. Майстерно завойовував опірних сенаторів і вичікував потрібного моменту, щоб представити законопроект. Не даремно 89-й Конгрес ввійшов в американську історію як "конгрес здійснення". Своїми намірами Джонсон реагував на постійно зростаючий натиск із боку ліберальної Америки, афро-американського руху за цивільні права, жіночого руху і протестуючих студентів. Джонсон не тільки не плив за течією суспільного розвитку, а намагався впливати на нього і керувати ним..
Зовнішня політика
В зовнішній політиці Джонсон орієнтувався на напрямок Кеннеді. Він обережно виступав за краще співробітництво з Радянським Союзом. Усупереч значному опору в Конгресі, але до радості американських фермерів він надав Москві великі кредити на закупівлю зерна: у 1968 році підписав договір про нерозповсюдження ядерної зброї, а наприкінці свого президентства працював над вступом у переговори про обмеження атомного озброєння (ОСВ-1). Однак введення американських військ у Домініканську Республіку, що трясеться політичними кризами, (1965 рік) показав його, як традиційного поборника політики стримування і привів до втрати симпатій до США в Латинській Америці. Джонсон інтерпретував заклик до реформ як спробу керованого Кубою комуністичного підриву. Його відоме як "Доктрина Джонсона" обґрунтування участі у воєнних діях говорило, що Сполучені Штати повинні скрізь захищати своїх громадян (2 травня 1965 р.). Американо-німецькі відносини усе більше обтяжувалися проблематикою валютної компенсації. Відхилена вимога Джонсона до федерального уряду під керівництвом Людвіга Эрхарда як винагороду за розміщення американських військ посилено закуповувати озброєння в Сполучених Штатах, щоб стабілізувати співвідношення обмінного курсу між доларами і маркою ФРН, сприяло скиненню канцлера восени 1966 року. У шестиденній війні (5-10 червня 1967 року) адміністрація Джонсона встала на сторону Ізраїлю й у такий спосіб сильніше, ніж уряд Кеннеді, відхилилося від нейтральної лінії, якої намагався дотримувати Ейзенхауер у близькосхідному конфлікті.
Його закостеніле мислення "друг - ворог" і побоювання того", що він протистоїть, світовій комуністичній змові, стали для Джонсона фатальними. Не соціальна, а зовнішня політика стала центром його президентства. Кричущі помилкові рішення й інформаційна політика, що навмисно ховала масштаб американської активності у В'єтнаму, вилилися в 1967 і 1968 роках у важку кризу суспільства з безладними і кривавими зіткненнями. Після убивства президента Нго Динь Дьема в листопаді 1963 року в'єтнамськими військовими, котрі складалися в зв'язку з агентами ЦРУ, у Південному В'єтнамі загострилося внутрішньополітичне положення. Національний фронт звільнення (НФО), союз з комуністів і орієнтованих на реформи буржуазних сил, міг політично і військовою силою узяти владу і грозив узяти під свій контроль країну, керовану військовими хунтами, що змінюються. Джонсон відреагував на це відсиланням чергових військових радників і озброєнням південно-в'єтнамських військ. Дотепер не з'ясований військовий інцидент у Тонкійській затоці, у якому американські військові кораблі були обстріляні південновєтнамськими морськими з'єднаннями, він використовував 7 серпня 1964 року як привід, щоб провести через Конгрес без всякої опозиції вже підготовлену резолюцію про Тонкійську затоку. Це рішення дало президенту право застосовувати "підходящі засоби", щоб відбивати напад на американські частини. Зрозуміла Конгресом як рішення про оборону в окремому випадку, Тонкійська резолюція представляла для Джонсона і його найважливіших радників, міністра закордонних справ Діна Раска, міністра оборони Роберта Мак-Намари і радника по безпеці Макджорджа Банді свого роду "повноваження бланко
З 1966 року війна стала пануючою над усіма темами американських засобів масової інформації. З дня в день телебачення транслювало картини жахливих подій у мільйони американських квартир. Власні втрати зростали (до 1969 року понад 23 000 загиблих), і твердження Джонсона, що США йдуть по вулиці переможців, звучало як насмішка. Довіра до оптимістичних заяв президента цілком зруйнувалося навесні 1968 року. Якщо незадовго до цього головнокомандуючий генерал Вільям Уестморленд ще велів "світло наприкінці тунелю", то настання в лютому 1968 року довело непохитну бойову силу супротивника. Триваючими тижнями запеклі бої за утримувані до цього американськими і південнов'єтнамськими військами міста, а в першу чергу бою на охоронюваній території американського посольства в Сайгоне, глибоко потрясли американське населення. Для НФО це було військовою невдачею - очікуване повстання в містах не відбулося, втрати в живій силі були величезні, і з тих пір війна координувалася винятково Північним В'єтнамом. Політичний вплив на Сполучені Штати було, однак, дуже серйозним. Апострофа сенатора Вільяма Фулбрайта " Зарозумілість влади" підірвала авторитет Сполучених Штатів у світі, впевненість американців у свої сили і перекреслила бажання Джонсона ввійти в історію великим президентом.
Боротьба з бідністю
Джонсон і його популярна дружина "леді птах" в успішні роки "великого суспільства" також енергійно виступала за поліпшення умов життя бідних американців.
Л. Джонсоном була проголошена програма створення "великого суспільства", виконання якої було покликане амортизувати прояв соціальної напруженості в країні, стимулювати розвиток економіки шляхом забезпечення відповідного рівня зайнятості, споживання та ін.
Центральною і найбільш багатообіцяючою ланкою програми була "боротьба з бідністю", викликаної до життя значним зростанням кількості американських громадян, що живуть нижче рівня бідності (згідно з офіційними даними, їх налічувалося в 1964 р. 36,4 млн. осіб, або близько 20% населення країни), до числа яких були віднесені перш за все кольорові американці, особи похилого віку, молодь, яка не мала постійної роботи, низькокваліфіковані та сільськогосподарські робітники, багатодітні сім'ї та сім'ї без батьків.
Програма була прийнята в період економічного процвітання Америки і соціального бродіння, потужного руху за громадянські права, студентських заворушень, антивоєнних виступів проти ганебної війни у В'єтнамі. Її прийняттю сприяла демократична більшість в обох палатах конгресу, підтримка профспілок, Національної ради селян і інших громадських організацій. Проти виступила велика частина ділових кіл США, тому що здійснення програми "боротьби з бідністю" (що вимагає багатомільйонних державних витрат) передбачало перерозподіл коштів, отриманих від найбільш заможної частини населення, оподатковуваної високими податками, на користь нужденних, оподатковуваних низькими податками.
Проведення програми в життя почалося з прийняття в 1964 р. Закону про економічні можливості, яким передбачалися заходи з професійної підготовки та навчання головним чином молоді, особливо безробітної, в рамках створюваних "трудових корпусів", "молодіжних корпусів за місцем проживання"; видачі пільгових позик бідують фермерам і сільськогосподарським робітникам і пр.
У 1965 році було видання законів про початкову та середню шкільну освіту, а потім про вищу освіту, покликаних сприяти підвищенню освітнього рівня малозабезпеченої молоді. У тому ж році були введені програма "медікейт", що передбачає оплату медичних рахунків одержувачів допомоги з бідності, за бортом якої залишалися, однак, ті, хто такої допомоги не отримував (тобто третя частина всіх будинків), і програма "Медікер" - допомоги пенсіонерам в оплаті їх рахунків через хворобу.
У цьому ж році розпочалося здійснення програми субсидування частини витрат бідняків на продукти харчування у вигляді продуктових купонів, обмінюваних в магазинах на невелику кількість дешевих продуктів. У рамках законів про житловому будівництві і міському розвитку 1965, 1968 рр.. були прийняті деякі заходи з надання допомоги малозабезпеченим сім'ям в оренду квартир та фінансуванні будівництва дешевих помешкань.
Була прийнята також серія законів з регулювання бізнесу, зокрема, з метою скорочення числа людей гинуть в автокатастрофах, поліпшення охорони здоров'я, зміцнення здоров'я промислових робітників, значно підвищено федеральні асигнування штатам для боротьби зі злочинами, для створення транспортних транзитних систем.
Здійснення програми вимагало створення нових спеціалізованих агентств. Для сприяння місцевим органам в їх "війні з бідністю" було створено спеціальне Відомство економічного сприяння і пр.
Зусилля уряду не призвели до здійснення всіх намічених програм, так як вони не були забезпечені з самого початку відповідними державними асигнуваннями (не дивлячись на підвищення ставок соціального страхування, податку на бізнес тощо), які в 1966 р. були обмежені в зв'язку зі збільшенням бюджетного дефіциту, викликаного зростанням ескалації війни у В'єтнамі, посиленням інфляції.
Завдання побудови "великого суспільства", вільного від бідності та безробіття, таким чином, не було вирішено. Послідувала услід за цим циклічна криза перевиробництва 1973-1975 рр., що ще більше загострила у США проблему зайнятості. Тільки за офіційними даними, в 1975 р. в Америці було 8,3 млн. повністю безробітних.
Разом з тим слід зазначити, що соціальні програми "боротьби з бідністю", що з'явилися прямим продовженням соціальних реформ Ф. Рузвельта, так само як і нині діють численні соціальні програми, визначили постійну дію загальної, хоча і неоднорідною тенденції у зміні суспільних відносин, що виражається не тільки в підвищенні соціальної захищеності бідних верств американського суспільства, в політиці вирівнювання рівнів доходів населення, а й у зростанні частки колективних форм власності, зміцнення економічної незалежності та правової охорони особистості.
Цьому сприяє усвідомлення необхідності цілеспрямованої соціальної політики допомоги бідним, слабо захищених верств населення не тільки його правлячими колами, а й більшістю американського народу. Якщо в 1935 р. в Конгресі США велися запеклі суперечки навколо прийняття законів про введення в країні системи соціального страхування, то згодом ці питання в конгресі вже не піднімалися, а диспути зводилися до того, як краще забезпечити платоспроможність системи - за рахунок введення нових податків або скорочення численних посібників.
Висновки
Історичні описи намагаються зараз справедливо оцінити його особистість і справи його життя. Як соціальний реформатор Ліндон Б. Джонсон поряд з Авраамом Лінкольном і Франкліним Д. Рузвельтом відноситься до великих президентів Сполучених Штатів. Однак людина, що майже двадцять років як сенатор, віце-президент і президент значною мірою формувала долю своєї країни, назавжди залишиться несимпатичною фігурою. Його ім'я залишиться нерозривно зв'язаним з американською катастрофою у В'єтнамі. Як і в'єтнамська війна, Джонсон був довгий час витиснутий з колективної пам'яті Америки, і навіть його заслуги зазнавали критики в консервативній Америці 70-х і 80-х років
Використана література
1. Буряков Ю. та Ін. Всесвітня Історія (1939-2001). 11 клас. — К: Генеза, 2001. — §8-9.
2. Бердичевський Я., Ладиченко Т., Щупак І. Всесвітня історія. 11 клас. — Запоріжжя: Прем'єр, 2000. — §10.
3. Ладиченко Т. Всесвітня Історія. 11 клас. — К.: «А.С.К.», 2002, 2003. — СС.75-80.
4. Гісем О. та ін. Всесвітня історія XX ст. Для тих, хто готовиться до іспитів. — К.: НІка-Центр,1999. — §50.
5. Гісем О. Всесвітня історія XX ст. (кінець XIX — початок XXI ст.). Повний курс. — Кам'янець-Подільський: Абетка. — 2003. — С.